“Я всех любил, и всех забыли”

Я всех любил, и всех забыли
Мои неверные мечты.
Всегда я спрашивал: не ты ли?
И отвечал всегда: не ты.

Так дольних роз благоуханье,
Увядших в краткий миг земной,
Не есть ли мне напоминанье
О вечной Розе, об Одной?



“Я всіх любив й зрадливі мрії...”

Я всіх любив й зрадливі мрії
Не всіх зуміли вберегти.
“Чи то не ти?”, - питав себе я,
Й відповідав завжди: “ Не ти.”

Троянд долинних аромати,
Які зів”яли в мить земну.
Мене так просять пам”ятати
Троянду вічну і Одну.


02.05.2010р.

ОДИНОЧЕСТВО В ЛЮБВИ

Темнеет. В городе чужом
Друг против друга мы сидим,
В холодном сумраке ночном,
Страдаем оба и молчим.

И оба поняли давно,
Как речь бессильна и мертва:
Чем сердце бедное полно,
Того не выразят слова.

Не виноват никто ни в чем:
Кто гордость победить не мог,
Тот будет вечно одинок,
Кто любит,- должен быть рабом.

Стремясь к блаженству и добру,
Влача томительные дни,
Мы все - одни, всегда - одни:
Я жил один, один умру.

На стеклах бледного окна
Потух вечерний полусвет.-
Любить научит смерть одна
Все то, к чему возврата нет.


САМОТНІСТЬ КОХАННЯ

Смеркає. В місті чужини
Віч-на-віч ми сидимо.
В холодних сутінках нічних
Страждаємо і мовчимо.

І зрозуміли ми давно
Наскільки мова нежива:
Того, що в серці запекло
Ніяк не вимовлять слова.

Нема вини на нас обох:
І той, хто гордість не здолав
Тепер самотнім вовком став,
А хто кохає - став рабом.

Назустріч сонцю і добру,
Томливі йдуть за мною дні.
Ми всюди й вічно в однині,
Я жив один, один помру.

На шибці згаслого вікна,
Блукають тіні небуття.
А смерть навчить любити нас
Все те, чому немає вороття.

01.05.2010р.

ОПЯТЬ ВЕСНА

И опять слепой надежде
Люди сердце отдают.
Соловьи в лесах, как прежде,
В ночи белые поют.

И опять четы влюбленных
В рощи юные бегут,
Счастью взоров умиленных
Снова верят, снова лгут.

Но не радует, не мучит,
Негой страстною полна,
Лишь бесстрастью сердце учит
Сердцу чуждая весна.



І знов весна

Знов і знов сліпій надії
Люди серце віддають.
Раз у раз у ночі білі
Солов"ї кричать в гаю.

І закохані подружжя
У гаї свої біжать.
Щастю поглядів зворушних
Вірять, брешуть і мовчать.

Та не радує й не мучить
Жага пристрасна сповна.
Лише безпристрасності учить
Моя відчужена весна.


01.05.2010р

Підрядник: Таміла Белялова

Материнська і батьківська рідна мово золота,
Все що взнав, чому навчився – все у тебе я питав.

Тою мовою співала рідна матінка мені,
І казки розповідала моя бабця при вогні.

Рідне слово, рідна мово! Ти дала мені знаття.
Про печаль і радість світу, коли я ще був дитям.

І твоїми ж-бо словами я молився перший раз:
Бережи мене і маму, милий Боже, повсякчас!

Оригінал:

ТУГАН ТЕЛ

И туган тел, и матур тел, әткәм-әнкәмнең теле!
Дөньяда күп нәрсә белдем cин туган тел аркылы.

Иң элек бу тел белән әнкәм бишектә көйләгән,
Аннары төннәр буе әбкәм хикәят сөйләгән.

И туган тел! hәрвакытта ярдәмең белән синең,
Кечкенәдән аңлашылган шатлыгым, кайгым минем.

И туган тел! Синдә булган иң элек кылган догам:
Ярлыкагыл, дип, үзем һәм әткәм-әнкәмне Ходам.

Мій Друг, Художник і Поет, сирого вечора на склі
Мою любов намалював найпершим дивом на землі.
І я замовк біля вікна. І радість тиха ожила.
І з тих часів моя любов зі мною тут була.

І, як вода, життя текло,
І тішило його тепло,
Коли на мокрий вечір я
дивився крізь віконне скло.

І довго я не помічав
В очах любові смутку яв,
Нудоти дощової слід -
Моя ж любов губила цвіт!

Моя любов згубила квіт і згас ясний чудовий день,
Безрадісну мою любов сотала ночі тінь.
Минуло відчуття трунке, те чарівливе, огняне́, -
Моя любове, ось і ти уже не радуєш мене.

Ущухли ніжності тони,
Ні висі вже, ні глибини,
Натхненних ліній станув лет -
Лише байдужості портрет.

І віч-у-віч з любов’ю я,
А на душі жура зрання -
Безбарв’я покою земним
Мовчанням ділиться своїм.

І сяйво дива на лиці потане снігом у руці,
І зморена моя любов урветься і помре в мені.
І тлом печального дощу сльозитиме вона по склу -
Нечутно, тінню уночі, кудись у небуття йдучи...

І райдугу минулих днів
Укриє пилом майбуття,
Утратить мову кольорів
Любові вицвіле ім’я.

Малюнок губиться на склі,
Лишаються одні жалі,
Невже не поновити знов
У кольорах свою любов?!

А може вибити вікно і світ відкрити, заодно!
Де сонячний малює злет мій Друг, Художник і Поет?!

[У шир небесного вікна у серці радість ожила.
Моя любов - така земна - навколо вже була! ] *


2010

Бачу диво руж і зелень віт -
розмай утіх для нас усіх.
І кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».

Бачу неба синь і хмар політ,
і день ясний, і мир нічний.
Знов кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».

Виблискує у небі веселка чарівна
і усмішки між нами засвічує вона.
Тут є друзі мої, чую: «Салют! Здоров!»
У цих словах — їх любов.

Ось мале дитя. Вже з юних літ
росте в знанні на радість мені.
Я кажу знов і знов: «Ех, чудовий цей світ».
І кажу я собі: «Ех, чудовий цей світ».
О(в) є-є-є!

(2010)

***
I see trees of green, red roses too
I see them bloom for me and you
And I think to myself what a wonderful world.

I see skies of blue and clouds of white
The bright blessed day, the dark sacred night
And I think to myself what a wonderful world.

The colors of the rainbow so pretty in the sky
Are also on the faces of people going by
I see friends shaking hands saying how do you do
They're really saying I love you.

I hear babies cry, I watch them grow
They'll learn much more than I've ever know
And I think to myself what a wonderful world
Yes I think to myself what a wonderful world.
Oh yeah!

Якби я знав, що так буває,
Коли розпочинав дебют,
Рядки із кров’ю – убивають,
У горло хвилею - і вб’ють!

Від жартів отаких жорстоких
Я б відмовлявся навідріз.
Початок був таким далеким, -
Ще ані крові, ані сліз.

Та старість – це той Рим, що скоро
Турусів замість і коліс
Не гри запрагне від актора,
А смерті справжньої на біс.

Коли рядок душа диктує,
Вона на сцену шле раба,
І тут кінець мистецтва всує,
Лиш доля дихає слабка.


18.01.2010

Налий, підчаший, повний ріг вина
Налиєш зле – тоді твоя вина
І головою цю провину спокутуєш
Найкращого налий червоного чи мед
Налий в найкращий ріг, що з честю на бенкет
Приносять – в синій вкритий щедро сріблом!
Налий повнісінький – як повне вщерть життя
Дудура – переможця і героя!
Орла звитяги, воїна цих гір,
Що нині у могилу шлях собі відкрив.
Налий захиснику поетів - Морейддігу
Ковток найперший і останній - двом братам
Служили вірно князю, Батьківщині
Тепер у темряву ідуть без вороття.
Найкращі воїни мої! Така їх доля,
Сумний я, Господи, нехай же їх сваволя
Як доля Камбрії іде у майбуття!
1999

Оригінал:

Hirlas Owain

Dywallaw, fenestr, na fynn angeu,
Corn cen anrhydedd yng nghyfeddeu,
Hirlas buelin uchel freinieu,
Ariant a’i gortho, nid gortheneu,
A dyddwg Dudur, eryr aereu,
Gwirawd gysefin o’r gwin gwineu,
Oni ddaw i mewn o’r medd goreu
Gwirawd ran o ban, dy ben faddeu!
Ar llaw Foreiddig, llochiad cerddeu,
Cyrdd cenynt ei glod, cyn aer adneu.
Dierchyr frodyr, fryd uchel ddeu
Diarchar ariar, a dan daleu,
Cenwyr a’m gorug gwasannaetheu…
Moliant yw eu rhan, y rhei ggynneu, -
Marwand bid, neud bu newid y ddeu!
Och Grist! Mor wyf drist o’r anaeleu
O goll Moreiddig, mawr eisieu!
1193(?)

Заспіваємо пісню ірландських солдат
Наші ватри на схилах як зорі горять
Ми чекаємо бою, жадаєм на герць
Ніч нам тишу дарує – співаймо пісень
Мелодійних і чистих, ще прийде наш день
Запальна наша пісня ірландських солдат
Доки ніч нам дарує життя, доки ватри горять.

Ми Ірландії воїни вірні клятьбі
Нас кидало на хвилях в вогонь боротьби
Давніх предків не зрадим, врятуємо край
Подаруємо волю, зелений розмай
Скинем владу тиранів – вчорашніх рабів
Підем в прірву двобою, до радісних днів
Кличем Гелів** на смерть і під гуркіт гармат
Заспівємо пісню ірландських солдат!

* - давня назва Ірландії – Острів долі
** - ірландці називають себе «гел».

Оригінал:

Amhran na bhFian

Seo dhibh, a chairde duan oglaigh
Cachreimeach, briomhar, ceolmhar,
Ar dtinte cnamh go buacach taid,
‘S an speir go min realtogach.
Is fonnmhar faobhrach sinn chun gleo,
‘S go tiunmhar gle roimh thiocht don lo,
Faoi hiunas caomh na hoiche ae seol,
Seo libh, canaig, amhran na bhFian.

Sinne Fianna Fial, ata faoi gheal ag Eirinn,
Buion dar slua thar toinn do rainig chugain,
Faoi mhoid bheich saor, Seantir ar sinsear feasta
Ni fhagfar faoin tioran na faoin traill.
Anocht a theam sa bhearna baoil,
Le gean ar Ghaeil chun bais no saoil,
Le gunna-screach, faoi lamhach na bpilear,
Seo libh, canaig amhran na bhFiann.

2001

Мені набагато приємніше
Дивитись на зорі,
Аніж підписувати
Смертні вироки.
Мені набагато приємніше
Слухати голоси квітів,
Які шепочуть: «Це він!» -
Схиляючи голови,
Коли я крокую по саду,
Аніж бачити темні рушниці
Варти, що вбиває
Тих, хто хоче вбити мене.
Ось чому я ніколи,
Ні, ніколи не буду Правителем!

1998
(Фото з мережі)

* * *
Коли козак на вежі вартовій
Побачить вершників – орди аркан,
Чия мета – яса, грабунок-буревій,
А шабля - яничарський ятаган, -
Летить він з вежі – вітру навздогін
І на коня, і птахом
Життя і волю кинувши на кін
У мовою співаючі станиці.
Так я, завчасно, наперед тих літ,
Коли визнання цього стане всезагальним,
Кажу: «Над нами іноземців гніт!
Повстаньмо, козаки, повстаньмо!
Ми поневолені також!
Навчіться долі майструвати витинанку
І гордості здійнявши заколот,
Крицю одягніть на вишиванку!»

1998

Самотність – це дощ, це вода
Мовчазними хвилями вечора
Вона здіймається з моря
До зірок, що наповнені нею завжди
І лише тоді падає на міста…

Вона водоспадом зливи
На світанок розірваних вулиць,
Коли не варті тепла
Прощаються кволі тіла
Тріпочуть в обіймах
Приречені на вічне горе:
Тоді за вікнами
Вона шумить як море…

1997
(Фото автора перекладу)

Як хочу я, щоб ці рядочки
Забули, що вони – слова,
Перетворились в небо зодче,
Сирих бульварів дерева.
Щоби розгорнута сторінка
Відчиненого в світ вікна
Співучу вабила пташинку,
Немов життєва глибина.

2010 рік

В осіннім лісі поміж двох доріг

Спинився – обома не міг іти.

Тому, самотній, поглядом застиг

На тій, що вниз і на узлісся – шмиг,

І там губила видимі сліди.



Та іншу я обрав дорогу все ж,

Нетоптану і саме тим вабну,

Порослу різнотрав’ям – не пройдеш.

І скільки було зношено одеж

Всіма, хто рушив нею вдалину?!



В той день обидві надили піти

Розворушити море листяне.

Незнаний шляху, я б вернув сюди,

Та знав – доріг заплетені дроти

Назад навряд чи приведуть мене.


Колись згадаю, під вагою днів

Зітхнувши, ті дороги врізнобіч.

Два лісових шляхи, і я між них.

І той, що менше ходжений – мені.

Лиш це важливо знати, далебі.


The Road not taken

Two roads diverged in a yellow wood,
And sorry I could not travel both
And be one traveler, long I stood
And looked down one as far as I could
To where it bent in the undergrowth;

Then took the other, as just as fair,
And having perhaps the better claim
Because it was grassy and wanted wear,
Though as for that the passing there
Had worn them really about the same,

And both that morning equally lay
In leaves no step had trodden black.
Oh, I marked the first for another day!
Yet knowing how way leads on to way
I doubted if I should ever come back.

I shall be telling this with a sigh
Somewhere ages and ages hence:
Two roads diverged in a wood, and I,
I took the one less traveled by,
And that has made all the difference.

Вікно зачини, хай німіють поля

Деревам дозволь непомітно конати

Не повниться співом пташиним земля?

Це – втрата.



Ще довго болоту не зеленіти,

Ще довго до перших пташиних зграй.

Вікно зачини, щоб не слухати вітер.

Але як мете помічай.


Now Close The Windows

Now close the windows and hush all the fields:
If the trees must, let them silently toss;
No bird is singing now, and if there is,
Be it my loss.

It will be long ere the marshes resume,
I will be long ere the earliest bird:
So close the windows and not hear the wind,
But see all wind-stirred.

Микола Добролюбов

(переклад з російської В.Кузана)

Нехай помру – в тім горя мало,
Одне лякає розум мій:
Щоб на могилі смерть не грала,
Не веселилася на ній.

Боюсь, щоб над холодним трупом
Не пролилось гарячих сліз,
Щоб хтось мені в старанні глупім
Красивих квітів не приніс.

Щоби останньою стезею
Не чув освідчення чудові,
Щоби не став я під землею
Предметом шани і любові.

Щоб все, чого бажав так марно
І жадібно, як був живий,
Не посміхнулося відрадно
Могилі – матінці моїй.

* * *
Хто скаже, де межа
В житті поставлена мені?
Хіба не я - хвиля ця,
Чи не я схований в тихому ставі на дні,
Чи не я відмерзаючи по весні,
Оця береза бліда?

1995

Дослівний переклад Наїль Ісмагілов

Ніч зійшла на землю й Мекка освітилася в вогні
Того променя із неба, що Бурак зійшов по нім.

І Джибрил благу вість мовив: „О, Посланче, зве тебе
Усевишній! Нині він тебе покликав до небес!

Усі янголи та духи тебе звуть до царств своїх,
Щонайвище небо нині, все лягло тобі до ніг.

І Аллах на те – „Най буде!” проказав, і так було.
Бурака і Магомета аж під небо понесло.

Кожна річ у світі білім, де рождена поверта,
І Коран вернувся в небо, коли сталась ніч свята.

Море єдності кипіло, шурувало вгору-вниз,
Розчинилася планета, час, здається, зупинивсь.

Не було уже планети, духом стало все довкруг,
На поклін прийшов до Бога світ, обернений на дух.

Став Пророк перед Аллахом, мовчки голову схилив –
Там нова мечеть Аль-Акса об'явилась – диво з див!

Тоді янголи зібрались із низин та височин,
І прийшли тоді пророки – Муса й Іса на поклін.

Всі прийшли, та не дізнались, ті, хто віри не пізнав,
Що великого поклону сталась в небі таїна.

Не минуло навіть миті, лиш повіки розімкнув
Магомет, і в своє ліжко й досі тепле повернув.

Та не сон, не маячіння, і не мрія то була,
А божественна й велична диводія то була!


Мигъраҗ

Ярты төн булган чагында, китте Мәккә ялтырап:
Нур тоташты җиргә күктән, иңде нурдан бер пырак.

Хәзрәти Җибрил бәшарәт әйләде, дип: «Иа рәсүл,
Хак тәгалә хәзрәте тәгъйинләде бу кич вөсул.

Мөнтәзыйрләр, ля мәкяннәр, бар мәляикләр сиңа,
Гарше әгъля килде, атлансаң, аягың астына».

Садрулды шул вакытта хактан әмер: көн фәякүн!
Шундый изге йөк белән гаршулды күкләргә рәуан!

Дөньяда һәр нәрсә дә үз аелына бер әйләнә:
Ашты кодрәтлә сәмавәткә бу кич Коръән янә.

Бәхре вәхдәт асты-өсткә килде шунда, кайнады,
Бетте, мәхү улды зәмин, һәм дә замана калмады.

Калмады сурәт, бары тәбдил ителде мәгънәгә;
Әүрелеп мәгънәгә, дөнья сәҗдә кыйлды мәүлягә.

Күрде алланы пәйгамбәр, сәҗдә кыйлды, баш иде;
Ушбу җир булды бөтен мәсҗедләрен. дә мәсжеде.

Булды саф-саф, кыйлдылар сәҗдә мәляикләр бары;
Җәмгулып һәрбер нәби, Муса вә Гайса җаннары.

Булды заһир, белмәделәр җир йөзе мөнкирләре:
Монда габдият, гыйбадәтнең илаһи серләре.

Үтмәде керпек кагып та күз ачып йомган заман,
Мәккәгә иңде, фирашы җып-җылы ирде һаман.

Нә саташмак, нә гөман бу, нә хыял, нә төш иде,—
Бер илаһи вакыйга, могъҗиз вә серле эш иде.

Поле списів: Наше творіння.
Кара нам буде за вчинки злочинні.
Кров з минулих часів впала на нас.
Перст показав нам, що засуджено нас.

А без любові ми – ніхто,
Повірте, ми – ніхто!
Без любові ми – лиш пил,
Повірте, ми – лиш пил!
Без любові втрачаємо душу…
Моя душа давно вже зникла!
Боги вгорі та боги нижні,
Повірте, повірте!

Малеча залізла на крижину –
Грає з вогнем безтурботна дитина.
Боги вгорі та нижні боги
Грають в шахи за душу її.

Сльозами від горя й сльозами гніву
Вони опускають її у могилу.
Боги вгорі та нижні боги
Ловлять у пастку душу її.

(2009)

(переклад)

...достигла крапля.
Чуєш? Потекла
У течиво, що плине сміло,
Зминаючи, усотуючи вільгу,
Дрижить на рівній ковзанці зі скла...

Вбираю голоси холодних крапель.
Вслухаюся у тенькання води.
Непогамовний, лоскітний мотив
Озвучує химеристі спектаклі...


2009


------------------------------------------------------------------


Капли


...Созрела капля.

Слышишь? Потекла,

Рванулась, набирая скорость -

Сминая и заглатывая морось

Скользит по гладкой плоскости стекла...

Я впитываю звуки каждой капли.

Я слушаю скольжение воды.

Аккорды запредельной частоты

Сопровождают дивные спектакли...


Автор першотвору - Вадим Друзь
---------------------------------

прохання не оцінювати

(переклад)

Як славно, що кона любов
Якраз в ту пору,
Коли землі застигла кров
Несе ґринджоли.

І тьмяний слід, і безгомінь,
І вигримляння
Вирівнюють димчастих снів
Чистописання.

Злютовані навіки в нім,
Як в сіть із сталі,
Слухняний вдих, дзвенючий біль
Одрин захмарних.

І тінь – тужільниця німа –
Кругами осі
До зойку-скреготу стиска
Пучки полоззя.

Як славно, що нема жаги,
Що сенс – мов пір’я.
Ловлю, а він щеза, леткий,
Три повечір’я.

І що до скону не назву
Нещастям-лихом
Непам’ятливую олжу
З невинним ликом.

2009
---------------------------------------------------
Как хорошо, что нет любви
В такие годы,
Когда снега земной крови
Ведут подводы.

И тусклый след, и тишина,
И громыханье
Спрямляют дымчатого сна
Чистописанье.

И в нем одном соединен,
И слит, и спаян
Послушный вдох и редкий стон
Небесных спален.

И тень — немая плачея —
Кругами оси
Сжимает до наречия
Пучки полозьев.

Как хорошо, что нет любви,
Что смысл рассеян,
Что ни пойми, ни улови:
Закат тридневен.

Что никогда не назовешь
Злом человечьим
Себя не помнящую ложь
В смущеньи вечном.


Автор першотвору - Людмила Нестуля
-------------------------
прохання не оцінювати.

Із творів Алекси Шантича (Сербія)
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.

Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.

Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.

Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.

Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.

Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.

Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.

В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.

А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.

Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,

Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.

І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.

І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.

Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.

А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.

Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.

Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…

Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.

Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.

Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.

Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.

Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…

Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.

Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.

Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.

Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:

«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.

Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.

З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!

Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»

Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002

Тетяна Кузовлева
КОХАЙТЕ ПОЕТІВ!

Нехай десь пливуть різні толки
Про те, що їм не до душі, —
Кохайте поетів!
І з полки
Частіше беріть їх вірші.

Кохайте поетів!
Кохайте!
Залежні вони від обмов,
Чужі глузування зазнавши,
Вразливі вони до основ.

І ті ж їх згризають пороки,
Що й жителів інших земних.
Кохайте поетів! —
Пророки
Частіше виходять із них.

Із них – довірливих, чесних,
Із них – вічно йдучих у брід.
Кохайте!
І невідомих,
І тих, що прославили світ.

Кохайте їх ніжні повадки,
І скромних, і навіть хвальків.
Кохайте!
Розсудять нащадки,
Хто вартий лаврових вінків.

Хай той – оповісник секретів,
Той "геній",
Що зрить скрізь – своє...
І все ж ви кохайте поетів
За краще – за те, що в них є…

За мрії їх – чисті й безхмарні,
Даріть їм кохання тепер.
Вірші без кохання – химерні,
Поет без кохання – вже вмер.

І той, який все-таки любить,
Він, пульс відчуває у крові,
Єдиним рядочком окупить
Всі скрути палкої любові.

Переклад Віктора Максимчука.
13.01.2010

Мій тихий сон зі мною щохвилинно –
Захований моїм чаклунством ліс,
Серед дерев таємний шерех лине
Легким шовковим шурхотом завіс.

У шалі стріч, в туманах суперечок,
На перехресті стомлених очей
Незрозумілий і зникомий шерех
Під попелом здійнявшись, не пече.

І як туманом, одягає лиця,
І слово завмирає на вустах,
І мариться, що з переляку птиця
Забилася в присмеркових кущах.

Оригінал

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там потаємні шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий і півтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туман закутує обличчя,
І завмирають на вустах слова,
Немов крило сполошеної птиці
Лягає тихо в листяний єдваб.
-----------------------------------------------------

оригінал:

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

(переклад)

Під голос чийсь я не співала,
Під бубон в танець не летіла.
Плела я сумніви, терзалась,
Мовчання сіяла між ліній...

Я затискала пальцем стрижень,
Коли душа просила слова,
І біль в аорту з кров"ю бився.
Була стоїчна я й сувора,

Бо ще не визріло до міри,
До гостроти тонких орацій.
І, мов химеру, здогад вільгий
Німотно гнала рано-вранці.

Тож не приписуй мені татьбу.
Це ти - двійник всеїдний Креза.
Стекло троянд буяння в пам’ять.
Ти їх відняв, безглуздо стежить...

За тебе соромно, предивно.
Все поглинаєш без розбору.
Вчорашній захват в пору жнивну
Лиш озирнувся раз - у зморі.

Іду... Вдивляюсь в перебуле.
До слів твоїх нема довіри.
Однак скажу: „Ти, марнолюбний,
Своєю міркою не міряй...

Поміж небесних траєкторій
Не сип піску в мої глибини.
Як дух, вільготний маю голос.
Мелодій витоки – з планиди.”

2009
----------------------------------------------
першотвір

С чужого голоса не пела,
Под чью-то дудку не плясала, -
В сомненьях маялась, терзалась,
Молчала над страницей белой...

Не торопилась, не частила,
Когда душа просила слова
И с кровью боль в аорту билась,
А я перечила сурово.

Что, мол, не вызрело до меры,
До права смысла на звучанье
И все догадки, как химеры,
Гнала, безмолвствуя ночами.

И не приписывай своё мне,
Что ненасытен равно Крезу:
Цветов дарёных краски - помню -
Тобою отняты - исчезли.

И столько раз, дивясь, стыдилась
Твоей, почти всеядной, хватки -
Былой восторг - уже постыло -
Невольной мучился оглядкой.

Прощальному вдогонку часу,
Давно словам твоим не веря,
Скажу: "Не самообольщайся,
Своею меркою не меряй...

Своей лишь озабочен высью,-
Не умаляй мои глубины:
Как дух, мой голос - независим,
Истоки музыки - в судьбине.

Тетяна Селіванчик, місто Харків
автор на порталі
("Поезія та авторська пісня України")
---------------------------------
прохання твір не оцінювати.

Буває нерозділене кохання,
чіпляється за груди й пазурами
дере. Щастить тому, хто вільним стане

від кари тої, що й великих ранить:
Сапфо у прірви, Прометей без тями…
Життям, яке наповнене стражданням,

іде багато з нас. І ми незламні
перед всіма. Гнів не кипить на лицях,
хоч потай мука володіє нами.

Хороша міна у поганій грі. Це
як вишкіл - не здаватися без бою:
спартанець юний, що украв лисицю,

з розтятими грудьми не видав болю.


Оригінал:


Finns det en kärlek som är obesvarad,
griper den tag om bröstet som den äter
med klorna. Lycklig den som blir besparad

Ett kval som är ett kval för majestäter:
Sapfo vid stupet och Prometheus' gamar.
Men genom livet med en sorg som fräter

Går många av oss. Inför världen stramar
vi upp oss. Ingen ser oss knyta näven
om det som pinar hemligt och förlamar.

God min i elakt spel: Vi lyckas även
och liknar när vi övat upp förmågan
gossen i Sparta som den stulna räven

Slet upp i bröstet, och han teg om plågan.

Не той найкращий день, де ситі ми,
а той, де спрага нас веде щомить.

В мандрівці нашій є мета і зміст,
тому страждання тільки живлять міць.

Мета найкраща – відпочинку ніч,
де спішно хліб ламаєш при вогні.

Там, де лиш раз ми стали на нічліг,
спокійні сни - й лунає спів у них.

Світання кличе нас із забуття!
Пригода наша довга – як життя.


Оригінал:

I rörelse

Den mätta dagen, den är aldrig störst.
Den bästa dagen är en dag av törst.

Nog finns det mål och mening i vår färd -
men det är vägen, som är mödan värd.

Det bästa målet är en nattlång rast,
där elden tänds och brödet bryts i hast.

På ställen, där man sover blott en gång,
blir sömnen trygg och drömmen full av sång.

Bryt upp, bryt upp! Den nya dagen gryr.
Oändligt är vårt stora äventyr.

У життя мого ймення дівчати
Було, світле, як перший весняний
Квіт конвалій в траві на світанні
Рученятами ніжними взятий.

Тим ім’ям, із проміння зітканим,
Шелестіло в лісах ясне листя,
Буз травневий у росах перлистих
Ніжно пах тим іменням коханим…

А як небо смеркало несміло –
З нього тиша спускалася наче;
В тиші цій, віражах ластів’ячих,
В кожнім древі це ймення бриніло.

… В сонних сутінках барви опалу
Щось розтало хмариною хутко
І душі проспівало у смутку:
Яке ймення життя моє мало?

Вірну душу лиш одну зумів я стріти,
І не зміг її любові оцінити.
Що дало життя - було мені замало.
Вірна душе моя, що з тобою стало?

Спряла руки над своєю головою,
і в плачу мене судила - з гіркотою
день кляла, коли зійшла до мене долі -
тими східцями старими в тихім домі.

По Дунаю рвуться вгору дикі хвилі,
З вирви плинуть потопельники безсилі.
Серце б’ється і тремтить, невже злякалось.
Вірна душе моя, що з тобою сталось?

Крапи крапель. Моя теча венно-синя!
Крап із мене, крапання – о, тихе,
Прямо з мене кровотечі краплі,
Од ураз для звільнення, де ти ув’язнув,
Од лиця, чола, і моїх уст,
Од грудей, де потай був я досі, одтискаєш,
крапе, краплі багряних зізнань,
Плями - на сторінку кожну, пісню, слово, що кажу, - криваві крапи!
Взнати пал їм дай, ясніть червоно, ним блищати,
Насити все мокре, осоромлене собою,
Сяй у те, що написав я чи напишу, кровокрапе,
Буде все нехай у багряниці сяйва крапель.


2009

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BARANKI MOJE
Baranki moje,
Zaświtał czas,
Nad piękne zdroje
Powiodę was.
Puszczę was, owieczki,
Na piękne kwiateczki
I będę pasł.
Baranki z ducha,
Ja pasterz wasz;
Pan Bóg mię słucha,
Ozłocił twarz…
Bogiem promienny,
Odprawiam bezsenny
Anielską straż.

МОЇ ЯГНЯТА
Мої ягнята! –
Настав вже час,
До вод джерельних
Проваджу вас.
Пущу вас, ягнята
На луги квітчаті
І пастиму вас.
Ягнята з духа -
Я – пастир ваш.
Бог мене слуха
На небесах.
Буде вам сторожа
Ангельська, Божа
В усіх часах.

Переклад з польської
14.12.2009

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BO MIĘ MATKA MOJA MIŁA
Bo mię matka moja miła
Na słowika urodziła,
A ja wziąwszy taki głos,
Ze słowika jestem kos…
A to wszystko są nonsensa,
Te moje wierszyki nowe,
Gdzie się język mój wałęsa
I bawi zęby trzonowe…

БО МЕНЕ МАТУСЯ МИЛА
Бо мене матуся мила
Соловейком уродила.
Але випав такий льос –
З соловейка стався дрозд.
Це язик в усьому винен -
Він що хоче виробляє,
(то й виходить писанина!)
Й кутні зуби забавляє…

Переклад з польської
14.12.2009

Могили, вітряки, дороги та кургани –
Все стeмніло, втікло з наших очей.
За дальньою межею загас захід рум’яний,
Та не знімає ще напруги природа із своїх плечей.

І от вона іде, Степoва Ніч, зі сходу…
За нею морок нивами встає…
На гаснучий захід, сумна, одна і згорду
Вона задумливо серед хлібів іде.

Вповільнює в межах і слухає мовчанку…
І зиркає д’ зорі, де в примарній далi
Ще видно колосків сумну бовтанку
І ледь жевріє світло над темінню землі.

І погляд її повен, таємний та журливий,
Великого сумир’я та думи вікової
Про те, що відають лише могили,
Степ мовчазний та зіркові покої.

Іван Бунін - 1894 рік
перекладено 15.10.05

(переклад)

Вже не любові я прошу.
Вона у потайному місці.
Повір, твоїй палкій невісті
Листів ревнивих не пишу.
Та мудрий мій совіт прийми:
Дай їй читати мої твори,
Дай їй у схов прижовклі фото,–
Одвік люб’язні женихи!
Дурепі кинь пук ніжних слів
І усвідомлення тріумфу.
Що їй розмови про посутнє
І пам’ять перших ніжних днів?

Коли ж копієчки утіх
Розтратиш з подругою, милий,
Коли пересит у душі
Відніме золотаві крила,
В мою величну білу ніч
Не стукай, я тебе не знаю.

Та й чим допоможу тобі,
Коли повернешся із раю?


2007



-------------------------------------

Анна Ахматова


Я не любви твоей прошу.
Она теперь в надежном месте.
Поверь, что я твоей невесте
Ревнивых писем не пишу.
Но мудрые прими советы:
Дай ей читать мои стихи,
Дай ей хранить мои портреты,—
Ведь так любезны женихи!
А этим дурочкам нужней
Сознанье полное победы,
Чем дружбы светлые беседы
И память первых нежных дней...
Когда же счастия гроши
Ты проживешь с подругой милой
И для пресыщенной души
Все станет сразу так постыло —
В мою торжественную ночь
Не приходи. Тебя не знаю.
И чем могла б тебе помочь?
От счастья я не исцеляю.

(переклад)

Сьогодні знов листа не принесли:
Забув писати милий чи поїхав;
Весна – як срібна співаниця сміху,
Човни в затоці – серед плину мли.
Сьогодні знов листа не принесли…

Він був недавнечко зі мною поряд,
Такий залюблений, ласкавий, мій,
Та це було в білявий сніговій…
Цвіте весна, я – у печалі, зморі.
Він був недавнечко зі мною поряд.

Вчувається легкий тремкий смичок,
Що б`ється від незміряного болю,
А раптом серце надвоє розколе –
Лишиться недописаним рядок…

2015




-----------------------------------------------------------------------------------------

Анна Ахматова


Сегодня мне письма не принесли:
Забыл он написать или уехал;
Весна, как трель серебряного смеха,
Качаются в заливе корабли.
Сегодня мне письма не принесли...

Он был со мной еще совсем недавно,
Такой влюбленный, ласковый и мой,
Но это было белою зимой,
Теперь весна, и грусть весны отравна,
Он был со мной еще совсем недавно...

Я слышу: легкий трепетный смычок,
Как от предсмертной боли, бьется, бьется
И страшно мне, что сердце разорвется,
Не допишу я этих нежных строк...

переклад з російської Різдвяної пісні
(оригінал дивитися на сторінці "Актуальні переклади")



Ніч святоблива. Ясно сяють зорі...
Із безгоміння в ніч зійшов Христос...
Світ потопав, чорнів у беззаконні,
Та Божий Син відбілює його.

Надія в серці квітне живодайно.
Удалині – прийдешнього звізда.
Людино, слухай соловейків раю
В сяйливу ніч Христового Різдва,
В сяйливу ніч Христового Різдва.

Небесне сяйво крає млу печалі.
Свіча в душі у ближнього пала...
Так мудреці Царя царів шукали,
Несли дари стежинами добра.

Господь лежав так царственно на сіні -
Сроможний співчувати і карать.
Пізнав життя. Його вбивали звірі...
Ставай навколішки, признай свого Царя!
Ставай навколішки, признай свого Царя!

Навчає Він плести габу Любові.
Закон Любові Він щедротно дав.
Повинні ми допомогти бездольним.
За людство все Син Божий постраждав.

Нехай прослава плине в даль рікою.
Даруймо Богу радість і тепло.
Христос – Господь! Осанною – наш голос.
Він володіє скарбом всіх чеснот.
Він володіє скарбом всіх чеснот.


----------------------------------------------
Вже прийшла відповідь "соловейків" - хору молодих
українців. Дякують за переклад...

(переклад)

Свята ця ніч! Зірки яскраво сяють,
Та сама ніч, коли родився Спас.
Давно сей світ немов осудний Каїн.
Та Бог прийшов і Дух піднявся враз.
Надії птах дарує світу радість
Хвала Тобі, нова та світла рань,
О спів небес! Ти на коліна падай
В цю Божу ніч Христу віддати дань.
О ніч, Свята ця ніч, О Божа ніч!
О ніч, Свята ця ніч, О Божа ніч!

І тихо тут, де світло ллється віри,
Серцевий блиск, колиски тихий скрип.
Зоря горить, її багаття щире.
Несуть царі зі Сходу ці дари.
А Цар царів у яслах спить убогих.
Народжений між нами бути, Він,
Хто знає нас так, як ніхто нікого.
Погляньте Цар! Низький йому поклін!
Погляньте Цар! Низький йому поклін!

Христос учив воістину любити,
Його закон - любов, молитва - мир.
Геть ланцюги, раби - ті самі діти
І гніт спаде. Братами станьмо ми.
Блаженний гімн в подяку заспіваймо,
Прославимо Йохо ім`я і шлях.
О Господи, своєї сили дай нам!
Хвала Тобі, Спасителю, хвала!
Хвала Тобі, Спасителю, хвала!

3 Грудня 2009

Original text

O Holy Night

O Holy Night! The stars are brightly shining,
It is the night of the dear Saviour's birth.
Long lay the world in sin and error pining.
Till He appeared and the Spirit felt its worth.
A thrill of hope the weary world rejoices,
For yonder breaks a new and glorious morn.
Fall on your knees! Oh, hear the angel voices!
O night divine, the night when Christ was born;
O night, O Holy Night , O night divine!
O night, O Holy Night , O night divine!

Led by the light of faith serenely beaming,
With glowing hearts by His cradle we stand.
O'er the world a star is sweetly gleaming,
Now come the wisemen from out of the Orient land.
The King of kings lay thus lowly manger;
In all our trials born to be our friends.
He knows our need, our weakness is no stranger,
Behold your King! Before him lowly bend!
Behold your King! Before him lowly bend!

Truly He taught us to love one another,
His law is love and His gospel is peace.
Chains he shall break, for the slave is our brother.
And in his name all oppression shall cease.
Sweet hymns of joy in grateful chorus raise we,
With all our hearts we praise His holy name.
Christ is the Lord! Then ever, ever praise we,
His power and glory ever more proclaim!
His power and glory ever more proclaim!

(переклад)


Щось причаїлося млосне в немовленім слові,
Ніби спокуса, що спалює дух страстотерпця.
...Осінь-черниця - догідно, безмовно -
Ливнем терпким утішає роз’ятрене серце.

Тихого ранку діждатися б, наче спасіння,
Сну-забуттю мимоволі віддавшись на милість:
Може, обарвиться вкотре та пряжа ефірна,
Що і теплом , і впокоєм колись мені снилась.

Плетиво снів не розвішу над ложем відразу.
Може, їх жестом квапливо-глумливим порушиш.
Так вже було наяву, що абсурди й образи
В прірви сутемінь штовхали підранену душу.

Слово блукатиме з ядом бездолля, агоній...
Вже не почуєш, як шелех, молитву пощади.
Вітер із кленів зірве золотасті корони.
В осені здавна існують розруйні обряди.



19 вересня 2009

----------------------------------------------------------------------------------



Что-то таится, томится в несказанном слове,
Как искушенье, что мучает дух страстотерпца, -
... Осень безмолвно - которую ночь - в изголовье
Терпким дождём утешает горячее сердце.

Тихого утра дождаться, как будто спасенья,
Сну-забытью поневоле сдаваясь на милость:
Может увижу, как раньше - в ином измеренье -
То, что теплом мне и ладом когда-то приснилось.

Я и тебе этих снов не отдам и не выдам:
Вдруг торопливо-насмешливым жестом разрушишь,
Здесь, наяву - как бывало - абсурдом, обидой
К некому краю толкая продрогшую душу...

Не проговоренным слово, но приговорённым
Будет метаться,
уже не моля о пощаде.
Ветер с деревьев сорвёт золотые короны, -
Есть у осенней поры и такие обряды...



Автор першотвору - Тетяна Селіванчик


2009

(переклад)


Господи, дай мені змогу жить
Не по канонах, а по Закону.
Людям, деревам, звірині служить,
Кінній вуздечці, свічі край ікони,

Плинути попід опоною злив,
Мов під рукою церковної тиші.
Жити пречисто – за світ від єхид
І не хворіти на жовчність та ницість.

З пам’яті стерти б нав’язливий спам,
Пити б незаймане сяйво криниці...
Дай мені змогу дитинно дрімать
В лісі, де лосі,
в полях у пшениці !

Відгороджу океану шум
Стінками з мушель рудих пробоїн...
Я ж небагатечко, Боже, прошу:
Просто лишитись самим собою.


2009


-----------------------------------------


Молитва о Самости

Господи, дай мне возможность жить
Не по канону, а по Закону.
Людям, деревьям, зверью служить,
Конной уздечке – свечке иконной.

Плыть, – словно дождь надо мной простер
Руку церковного первородства…
Жить аккуратно, – чтоб полустеб
Не превращался в полуродство.

Выбив из памяти липкий спам,
Пить первообразы из колодца…
Дай мне возможность по-детски спать
В лосьих лесах – и в сырых колосьях!

Отгородить океанский шум
Стенками в раковинах пробоин…
Господи, я одного прошу:
«Тупо» остаться – самим собою.


Автор першотвору - Євгенія Більченко


( Киев-Полтава, 10 июня 2009 г. )

(переклад)


Лебеділа:
- Любий, нині я,
Як вікно, розкрию настіж душу.
Ось...у клітку...пташе...залітай.
Скинула нічну сорочку в рюшах...

Ти кипіла:
- Як в останній раз...
Хочу не спагетті - яблук райських...
Замість океану гойних фраз,
Вигадай щось вельми чудернацьке...

Шепотіла:
- Годі!..
Вся – мов лук.
І злетів
із вуст
знемоги
струмінь...

І відкрилося мені, чому
Найніжніші імена в тайфунів...


2009


--------------------------------------------------------------



Тайфуны с ласковыми именами

Ты сказала:
- Милый, для тебя,
Я раскрою душу нараспашку -
И, от нетерпения кипя,
С плеч ночную сбросила рубашку...

Ты сказала:
- Как в последний раз
Я хочу изведать неземное!
Вместо океана пышных фраз,
Лучше, сделай что-нибудь такое...

Ты сказала:
- Будет по сему! -
Чёлку с милых глаз небрежно сдунув.

Мне теперь понятно, почему
Нет имён нежней,
чем у тайфунов...


(Автор першотвору - Вадим Друзь)

Хворієте, на жаль, не мною, ні.
І я хворію теж, на жаль, не Вами.
Тому хисткі підвалини земні
Не зрушаться під нашими ногами.
Не граюся, немов смішне дитя,
Важливими словами, бо не можна.
Нам не страшне задушливе биття
П'янкої хвилі дотиків тривожних.

І до вподоби те, що при мені
В обійми Ваші лине інша юнка,
І що не я в пекельному вогні
Горітиму від Вашого цілунку.
Що імені мого, мій ніжний, не
Згадаєте ні з ким, ніколи - всує...
Що в церкві - урочисте і сумне -
Для нас не пролунає: Алілуя!

Спасибі Вам - рукою, серцем теж,
За те, що Ви, у горі та у щасті,
Так любите: єством усім, без меж,
За зустрічі призахідні нечасті,
За наші не-прогулянки нічні,
За те, що не збулося поміж нами, -
Хворієте - на жаль! - не мною, ні.
І я хворію теж - на жаль!- не Вами.
2009

ОРИГІНАЛ
Марина Цветаева

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: Аллилуя!

Спасибо Вам, и сердцем и рукой,
За то, что Вы меня, не зная сами,
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, -
За то, что Вы больны - увы! - не мной,
За то что я больна -увы! - не Вами!

1915

(переклад)


Ти зі мною полеж просто так...
Звільна вищає, пнеться отава.
Супокій на усіх фронтах –
Як предтеча мегарозправи.

Тил, як завше: кругом свої...
Перламутр, позолота, ланець...
Як метеличок на вогні,
Линь зі мною у чорний танець.

Людно... Лик би – під паранджу!
Дні як дні: зависає, глючить.
Ляж рівніше, як я лежу,
На пекельний матрац колючок.

Десь: левкої, вежі, мости,
Пепсікольний фонтан, личини.
Ця безвихідь тягуча...і ти...
І красива чужа дитина.

Табір знищено. Пада п’ятак...
Зверху решка. Пожар на Нілі.
Ти зі мною полеж просто так,
Щоби разом – під трави зотлілі.



2009





------------------------------------------------------------------------------------


(Автор першотвору - Євгенія Більченко )

Жрица

Полежи со мной просто так…
Вслед за травами всходят травы.
Миг затишья на всех фронтах
Как преддверье большой расправы…

С тылом – ясно: они, они…
Мелкий глянец дешевых стаек.
Словно бабочку на огни, –
Приглашаю на черный танец.

Людно… Спрятаться б – в паранджу!
Жизнь как жизнь: зависает, глючит.
Ляг ровнее, как я лежу,
На горячий матрас колючек.

Где-то: башни, мосты, цветы,
Пепсикольный фонтан девчонок…
Безысходка – и все. И ты…
И красивый чужой ребенок.

Взорван лагерь. Упал пятак
Решкой кверху… Пожар на Ниле.
Полежи со мной – просто так,

Чтобы вместе похоронили…

2009

(переклад)

Нитка

Нанизуються роздуми на нитку,
Чергуються із намистинням снів.
Бредеш зігрітись під сівку накидку
З мережива невимовлених слів…
Збираєш бляклі пазли із Учора,
Вдивляєшся у вигини пера,
В альковний морок барви мандрагори,
У метушіння днів календаря...

Твої світанки – лиш набридлі старти
Рокованих забігів: прокид... спурт.
Всі вечори – обшарпані плацкарти,
А ніч – рука, притиснена до вуст,
І лід очей, що дивляться сумливо
На макраме із планів і турбот,
На темноту, що згусла чорносливом,
На чорноту зіяючих пустот...

Всі розмисли у вервицю збираєш,
За рядом ряд злинає… Тільки от –
Не відшукати в нитці буднів краю,
Де зав’язалось вузлище гризот…

---------------------------------------------------------------------


Автор першотвору - Вадим Друзь


Нить

Твои раздумья нижутся на нитку,
перемежаясь бусинами снов.
Ночами зябко кутаясь в накидку
из кисеи невысказанных слов,
ты собираешь пазлы из былого
всё более раздумчиво смотря
на злую неприветливость алькова
и суету листов календаря.
Твои рассветы - это только старты
очередных забегов по кольцу,
твои закаты - жесткие плацкарты,
а ночь - ладонь, прижатая к лицу
да холод глаз, взирающих тоскливо
на макраме из планов и забот,
на темноту, темнее чернослива,
на черноту зияющих пустот.
Свои раздумья в чётки собирая,
перебирая их за кругом круг,
не отыскать тебе у нити края,
где завязался узел этих мук...

Можливо, я тобі не милий,
Ноче; з безодні світу мрій
Мене, як мушлю без перлини,
На берег викинуто твій.

Ти так байдужо хвилі піниш,
Твій спів незгідний не спиню,
Та ти полюбиш, ти оціниш
Нікчеми-мушлі маячню.

Ти з нею на піску приляжеш,
І ризою укриєш сни,
І нерозривно з нею зв’яжеш
Величність дзвону глибини.

Крихкі тієї мушлі стіни,
Як нежилого дому щем,
Наповниш шепотами піни,
Туманом, вітром і дощем...

* * *

Пишу тебе я в этот день,
День сладстратия и неги.
Мне никогда писать нелень,
Под светом этой старой Веги.

Как быть когда тебя со мною нет,
Что делать мне когда скучаю.
Ведь мне уже немало лет,
Тебя я взглядом обнимаю.

Писать мне попросту легко,
Мысль стелется по белой бумазее.
Но на душе мне так тепло,
Как будто я тебя лелею.

Мне просто тихо и светло,
В душе горит огонь рассвета.
Мне надо только лишь любви тепло,
Я не способен жить без света.


И свет любви во мне не гаснет,
Тобою полон мир моих страстей.
Тебя мне просто не хватает,
Твоих бездонных теплящих очей.

Комета страсти безмятежной
Летит на всех порах любви.
Где стратсь души твоей той нежной
Мне открывают полноту любви.

Тобой дышу, живу и просыпаюсь,
Ложусь и засыпаю вновь.
С тобой душой я отлетаю
И возвращаюсь вновь и вновь.

Где мир любви - там счастье и страданье,
Отрада сердцу, нега и покой.
В словах любви ищу я состраданье
Мне не страшны мороз и зной.

И вот я снова с замираньем,
Читаю образ нежный твой .
Мне сладостно твое воспоминанье,
И образ твой незыблемый такой.

Заканчиваю опус свой любовный,
Скрипя пером по белой бумазее.
Готов всю жизнь тебе прислуживать в
ливрее,
Готов я совершить свой подвиг скромный.

Львов,11 декабря 2008 года божьего.

Це час, коли із затінку гілок
Лунає дзвінко пісня солов'я.
Це час, коли закохані шепочуть
Такі солодкі клятви і слова.
І хлюпіт річки, й ніжний трепет вітерця
Звучить як музика в покинутих серцях.
І кожну квітку приголубила роса,
І зорі пострічались в небесах,
І в хвилях зупинилася блакить,
І на листочках тьмяна барва спить.
А в небі загадкова невідомість
Так ніжно-темна й лагідно-прозора,
Що настає, як день згаса привітний,
І тануть сутінки у місячному світлі.


текст оригіналу

Twilight (G.G. Byron)

It is the hour when from the boughs
The nightingale’s high note is heard.
It is the hour when lovers’ vows
Seem sweet in every whispered word.
And gentle winds and waters near
Make music to the lonely ear.
Each flower the dews have lightly wet,
And in the sky the stars are met:
And on the wave is deeper blue,
And on the leaf a browner hue,
And in the Heaven, that clear obscure
So softly dark and darkly pure,
That follows the decline of day
As twilight melts beneath the moon away.

Крізь жовтий ліс два шляхи вели,
Шкода, не пройти мені обох,
І перший я оцінив, коли
Дививсь, як тіні вперед пливли
До підліску, де починався мох.

Тож другий обраний мною став,
Заріс травою – не видно меж,
Тому, напевно, мав більше прав,
Хоча обманював тих, хто грав,
Бо сам необачно топтав їх теж.

І ранок листям укрив шляхи…
Я перший забув, я ним не снив,
Бо я розумів: лише птахи,
А не старіючі дітлахи,
Щороку вертають до рідних нив.

Втім, через сивих багато літ,
Коли необхідність справ мене
Не буде вже заганяти в піт,
Далекий вибір залишить звіт:
Різниця ховалась у тому «не».

Коли ці християни тягли його на страту, –
лише сімнадцять років, невинне ще дитя, –
його нещасна мати поряд з ешафотом
колінчила і билася об землю
під полуденним і палючим сонцем,
то виючи і скиглячи, як пес чи хижий звір,
то причитаючи, як страдниця невтішна:
«Сімнадцять літ лише пожив мені на радість, сину!»
Коли його звели на ешафот по сходах,
мотузку одягли – й повісили, –
лише сімнадцять років, невинне ще дитя, –
і безвольно повисло в порожнечі
довершене й чудесне тіло молодече,
то мати-страдниця аж плазувала долі,
уже не квилячи про замалі літа:
«Сімнадцять днів лише, – тужила, –
Сімнадцять днів лише, мій сину, ти радував мене».

1908

переклад з новогрецької мій - НН

27 Iουνίου 1906, 2 μ.μ.

Σαν το ’φεραν οι Xριστιανοί να το κρεμάσουν
το δεκαεφτά χρονώ αθώο παιδί,
η μάνα του που στην κρεμάλα εκεί κοντά
σέρνονταν και χτυπιούνταν μες στα χώματα
κάτω απ’ τον μεσημεριανό, τον άγριον ήλιο,
πότε ούρλιαζε, και κραύγαζε σα λύκος, σα θηρίο
και πότε εξαντλημένη η μάρτυσσα μοιρολογούσε
«Δεκαφτά χρόνια μοναχά με τα ’ζησες, παιδί μου».
Κι όταν το ανέβασαν την σκάλα της κρεμάλας
κι επέρασάν το το σκοινί και το ’πνιξαν
το δεκαεφτά χρονώ αθώο παιδί,
κ’ ελεεινά κρεμνιούνταν στο κενόν
με τους σπασμούς της μαύρης του αγωνίας
το εφηβικόν ωραία καμωμένο σώμα,
η μάνα η μάρτυσσα κυλιούντανε στα χώματα
και δεν μοιρολογούσε πια για χρόνια τώρα·
«Δεκαφτά μέρες μοναχά», μοιρολογούσε,
«δεκαφτά μέρες μοναχά σε χάρηκα, παιδί μου».

Μέρες του 1909, '10, και '11

Ενός τυραννισμένου, πτωχοτάτου ναυτικού
(από νησί του Aιγαίου Πελάγους) ήταν υιός.
Εργάζονταν σε σιδερά. Παληόρουχα φορούσε.
Σχισμένα τα ποδήματά του της δουλειάς κ’ ελεεινά.
Τα χέρια του ήσαν λερωμένα από σκουριές και λάδια.

Το βραδυνό, σαν έκλειε το μαγαζί,
αν ήταν τίποτε να επιθυμεί πολύ,
καμιά κραβάτα κάπως ακριβή,
καμιά κραβάτα για την Κυριακή,
ή σε βιτρίνα αν είχε δει και λαχταρούσε
κανένα ωραίο πουκάμισο μαβί,
το σώμα του για ένα τάλληρο ή δυο πουλούσε.

Διερωτώμαι αν στους αρχαίους καιρούς
είχεν η ένδοξη Aλεξάνδρεια νέον πιο περικαλλή,
πιο τέλειο αγόρι από αυτόν — που πήε χαμένος:
δεν έγινε, εννοείται, άγαλμά του ή ζωγραφιά·
στο παληομάγαζο ενός σιδερά ριχμένος,
γρήγορ’ απ’ την επίπονη δουλειά,
κι από λαϊκή κραιπάλη, ταλαιπωρημένη, είχε φθαρεί.