Терпляча мить – коли приховано болить.
Протерте і полатане від зносу,
тримається на тім чого вже досить –
і райських яблук, і словесної смоли.

Злі язики, ці смолоскипні гірчаки –
чужого щастя пастухи. У стійла,
женуть у пересуди грішне тіло.
А ляпасний з ланіт вогонь – такий їдкий,

блідий, мов мрець. Лапач він куль і сну їдець –
синдром набутого їдом-би-їсти.
Моє, заплакане в безлюдді, місто
ступає босоніж по битому... сердець.

О, сльози ті! Не розбереш в нічній сльоті...
Із неба кров, а кровоточать крівлі.
Такі невідоротно-очманілі
уста закутують цигарки плаз у тінь.

Здається все. Коли здається – то несе
тією тінню неминучу втрату,
настояна у пустоті, кімната
буттю, вгодованому думкою про сенс,

про серця бій, котрий лишає по собі
відбитки винні проби золотої
і дилатацію – як дім ізгою.
Коли приховано – терпливо, далебі.

1 Жовтня 2010

сонця більярдну кулю
загортає у хмар рушник
кельнер-вечір
і з маху лупить
в скроню обрію
валить з ніг
захід фарбується кров'ю
що темніє згортаючись
рана
вкривається кіркою темряви
вкривається кіркою рано

і незримі механізми ночі підносять
місяця диск хромований
над лісосмуг кучерявим волоссям
над засмаглим тілом промзони

2010

Доспіли ранні яблука в саду,
Маленькі сонечка в смарагдовому листі.
Друкує осінь повість вікову,
Нанизуючи дні немов намиста.

Кружляє вітер у п'янкім танку,
Духмяно вечір сипле роси чисті
І пахнуть яблука сховавшись у траву
Пахучо – спілі, як з мого дитинства.

2010

Мої пісні для безголосих,
Не для фанфар мої пісні.
Вони лягають на покоси
Ранковим подихом весни.

Коли коса моя гуляє
По травах у гучних луках,
І аж коли вже замовкає
У вербах одинокий птах.

Мої пісні не для поважних
Перед котрими спини гнуть,
Де бражний дух, де дух бродяжний,
Отам пісні мої живуть.

Отам, де полем ходять зорі,
Де думи думає Дніпро...
Где от берёз в росийском хоре
Белым бело, белым бело,
белым бело.

...Не завдавайте удару,
У серце тому, хто - тут...
У нього плаче гітара,
Сповита ланцями пут...

...Жива душа - перелесник,
І плоть жива - лісовик...
Він прагне Пісню донести,
Тому, хто чути не звик...

...Обравши роль менестреля,
Прийнявши шлях кобзаря -
Він переходить пустелі,
Перетинає моря...

...Той, хто душею з народу,
Свій біль вплітає у блюз:
- Молітесь, родичі, ...Богу!..
Слов`яни, я вас люблю...

Примітка до назви:
Вислів походить з євангельської легенди про зустріч Ісуса з апостолом Петром (Ісус запитав Петра: "Камо грядеші? – "Куди йдеш?"). Цитується іноді латинською мовою: quo vadis?
То ж: КУДИ йдеш?...

Кумпала Вір,
04.08.2010 року, м. Хмельницький

Коли було це?..
На весні.
Аж он кипить
Блакитне жито.
Та все ще чуються мені -
Молитви бабиного літа.

З отих червоних кольорів
Складає ніч рядки для тебе.
І стогнуть крони від плодів,
Тримаючи іще і небо.

Коли було це?..
Не питай.
З тобою в пам`яті щомиті.
Неначе в серці водограй -
Молитви Бабиного літа.

Июль. Жара. Направо не смотри.
с вокзалом слейся, к поезду прилипни
взглядом. И что не рядом, то внутри,
как перевод, - і кішка стомлена у липні

така, як стомлені назавжди очі , -
із часом вигорить. А мить – всё та же суть,
когда войдут в вагон она и он , и пр.,
задёрнут шторы, не смотря куда-нибудь.

По рельсам, как по клавишам. И муть
прилипших сотен тысяч городов
к поверхности земли - всё перевод – вони заснуть
у темряві купе, під блюзовий мотив , немов
чекають їх. Как будто ждут.

21.07.10

З виру міста несеш
Тихе плетиво ніжних симфоній.
Не лякаєшся меж,
Не боїшся нічної мари.
За собою не стеж.
Ти незмінна. Ти вся на долоні.
Ти спокійно пливеш.
Що хотілося взяти - бери.

Не шукай марно слів.
Затискаючи щастя у жмені,
Обернися востаннє.
На згадку візьми тільки сніг.
Перехожим залиш
Їхніх вулиць пісні безіменні,
Розчинивши себе
В сивім мареві дальніх доріг...

Коли з твоїх уст шалених
Ледь чутно злетить подяка,
А може то буде прокляття,
Бо ж я все одно не розчую,

Коли твої очі, вологі
Від щастя, а може від горя,
Бо як же тебе зрозуміти,
Зустрінуться знову з моїми,

Коли запанує тиша,
І знову засвітить сонце,
А може то буде місяць,
Бо звідки ж мені зараз знати,

Тоді лише я зрозумію,
Що вже тебе втратив...

Ще один лиш день
подих лиш один
залиш покинь, уже один
не побачим Париж Чигирин
захлинувшись побіжим
уже не двоє, а один
ковтаю біль, такий сумний
дикий і чужий тепер уже і сам Дніпро
забрало сонце вранішнє тепло і вже палить
сонце, а не ти...
2010р.

На пегасовой спине
Не жалей загнать коня.
Ты лети, любовь, ко мне
И застань без слов меня.

Без единой капли лжи
Упади, да на строку.
Напои натяжкой жил
Дней сердечную реку.

Не кончается на мне
Одиночества порог.
Я в забытой тишине
Ударяюсь в первый слог.

Отражаясь блеском глаз,
Угасая взрывом слез,
Повторяюсь морем раз,
Два – колюсь шипами роз.

И пенясь от суеты,
Отрываюсь. Кровь волной,
Перехлестывая рты,
Разбивается об зной

Света жаждущих сердец,
Мира длинных запятых,
Где на слово я скупец,
А по делу – нет святых.

Не по делу – поделом.
Переламывая стих,
Падает любовь со слов.
Если больно – Бог простит.

10 Июня 2010

С кожи моей недоласканной
уходит молодость,
солнышко метит красками –
дерзко сдирая сизость,
осушивая все лужи,
не слушая ни единой
мольбы льда.
Я тебя не заслуживаю –
Я тебя незаслуженно
выбросила…
Снег растаял. Смыла вода.

Если бы горько, но спать.
И не видеть глупые сны. -
Может, тогда мое сердце
пело б тихонько.
Но пробегают ножки
моей весны,
капая белой капелью
на подоконники. –
Сны не уходят, явь отбирая
и зло...зло потешаясь
над несмываемой грустью.

Я. - Ботанический сад. -
Кофе тот…Ерунда….

Все, что былое –
только нелепый плакат,
глупых курортов реклама
и жизни чужой…
солнышко кожу мою осушает – года…
как их не брать? -
ведь бесценной посылкой – и лично.
Ты напиши в мою личку
что было тогда?
Я все забыла. Так нужно
для дамы приличной.

Хочет мой нос
прикоснуться к твоим волосам…
лето рвалось из груди,
и лилось через пальцы…

Стос оправданий –
вязкий безудержный спам,
люди…разорванный круг…
гололед… не сбывается…

с кожи моей уходят твои улыбки,
нежные восклицания – все тогда!…
и остается песок …зыбкий-зыбкий,
Тот, что под снегом. Его не смыла вода…

25.02.2010

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...
БУДЕТ ДОЖДЬ НА КЛАВИРЕ ПЕЧАТАТЬ
НЕНАПИСАННЬІЙ МОЙ
БЕЛЬІЙ -БЕЛЬІЙ ЛЮБИМЬІЙ СОНЕТ..

БЕЛОВЛАСАЯ НОЧЬ
ЗАТАИТСЯ НАД ВЗОРВАННОЙ ЧАКРОЙ
КАК ГОНИМІЙ БУМАЖНЬІЙ КОРВЕТ..

ТЬІ ОДНАЖДЬІ УЙДЕШЬ...

Моє сердце не бачить правди
в твоїх вчинках, в твоїх словах
але сердце все так же прагне
битись для тебе у твоїх руках
Воно залишило далеко позаду
образи, брехню і бачить воно
мрії рожеві про наше майбутнє
й лише в мрії свої вірить воно

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов

Любов зачепила струни рукою
і сердце бринить не знає спокою
Воно ладне все на світі простити
й обливаючись кров”ю все так же любити
У кожній хвилині є спогад про тебе,
у кожній мрії є місце для тебе
у мого щастя ім”я твоє
усе моє сердце тобі віддає

Вірить сердце у свою любов
Усе пробачить, щоб вірити знов



Евчук Руслан 8 096 874 82 25

Якби колись життя інакше повернулось
Так те чого нема то може б збулось
І був би я найщасливіший на землі
Бо може б ти тоді належала мені
Якби життя колись інакше повернулось
То може б зустрічі ніколи не відбулось
І може краще було би тебе не знати
Життя розмірене розмірено долати
І в тім житті було б усе чому годилось
Та головне що там би ти мені не снилась
Я посадив би дерево, я збудував би дім
Й собі на радість сина виростив би в нім...

Життя триває і воно таке як є
Твоє окремо.Окремо і моє
Воно єдине, я іншого не знав
Та божевільний втратити боюсь
Я те чого ніколи і не мав




Евчук Руслан 8 096 874 82 25

…Суботній день, як мить, мине…
Настане ніч і ти заснеш…
І ти побачиш уві сні чарівний сон:
Горять вогні…

…І я до тебе притулюсь,
У мене є для тебе блюз…
Таке буває з нами тільки на весні…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

…Поміж дзвіниць, мостів і площ,
Блукає ніч, а з нею дощ…
Чиїсь сліди танцюють кола на воді,
На зло біді…

…А я шепчу тобі «люблю…»
І віддаю тобі свій блюз…
І в нас з тобою все, як вперше, як тоді…

…Чарівний сон…
Чарівна ніч…
Чарівний блюз
І чарівні вогні…
Моя любове, не промов до мене «Ні…»

Кумпала Вір, 28-30.03.2010 року,
м. Хмельницький

Осіння туга без вина п’янить,
Дощем у вікна темні заглядає,
Сльозою на щоці моїй бринить,
Холодним вітром серце зігріває.
Ніч прийде принесе пітьму,
Яка заповнить вщент мою кімнату
І лиш тоді я з острахом збагну,
Що знов самотня буду зимувати.

2009р.

Заснуло врешті місто,
Заснули тисячі доріг.
Зминаю циферблата тісто –
Спинився часу біг.

В моїх очах немає сну.
У грудях зупинилось серце.
Мене залишили одну,
І я розбилася мов скельце.

я сон у човен тихо покладу
і хвилю відгорну руками
щоб утопити у глибинах моря
нічного марева печаль холодну

повиснуть мокро руки вздовж
німого тіла що забуло дотик
густою фарбою стікатиме по них
змертвіла синява води морської

заплаче вечір заголосить вітер
і я сльозами сумно заридаю
щоби наповнити велику хвилю
яка нарешті сон важкий утопить

і стане тихо і сухим камінням
заблиснуть очі спокоєм порожнім
самотня чайка зазирне у вічі
німим питанням — ти тепер щаслива?

Таке солодке забуття
Серед піни у теплій ванні.
Уже немає вороття,
Немає сліз. Нема зітхання.

Багряна піна на воді,
І пар на стінах осідає...
Течуть краплини теж самі,
Сумні, як я...
і засинають.

Образа тиха ворухнулась,
І десь затихла у пітьмі.
Я все забула. Все минулось.
...густа самотність у вікні...

2010

Знаєш, милий, ти мені не треба.
Вирву з серця спогади свої...
Я буду дивитись тільки в небо,
Проживу життя насамоті.

Та не сама! В житті знайду я щастя,
Й радістю з тобою поділюсь!
Тільки... Цим ділитися не вдасться.
Хіба тільки гірко посміхнусь.

Ну а ти... Шукай, чого ти прагнеш!
Я кохала, але ти не мій.
Може, ти без мене те досягнеш,
Те, що так хотів, коханий мій.

І коли ти йтимеш по дорозі,
І в обличчя вдарить буревій,
То згадай, що я би був з тобою,
але - пізно. Ти тепер не мій.

2010

…Мамо, ниспошли мені блюз…
Мамо, знай, я більше не п`ю…
Мамо, блюз про Душу мою…

…Мамо, скільки я помирав?..
Мамо, значить, ще не пора…
Мамо, лий на мене з відра…

…Мамо, я не Бах і не Сор…
Мамо, я не смерть і не мор…
Мамо, я – в мажорі мінор…

…Мамо, най воскресне Ісус…
Мамо, най проснеться Дажбог…
Мамо, ця вода нам на двох…

…Мамо, я у кожній з цих струн…
Мамо, я у кожній з цих трун…
Мамо, зрозумій мою гру…

…Мамо, я помру уві сні…
Мамо, буде дощ, буде сніг…
Мамо, вигрій Душу мені…

…Мамо, ниспошли мені блюз…
Мамо, ниспошли мені звук…
Мамо, слухай Душу живу…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 08-12.03.2010 р.

…Коні летять, ніби стріли, незораним степом,
Коні долають ріку, вкриту повінню, вплав…
В кожному з нас, українці, дрімає Мазепа…
В кожному з нас, характерники, снить Святослав…

…Коні в галопі стирають підкови дощенту,
Стрімко летять, розвіваючи грив білих шовк…
В кожному з нас, українці мої, суть Шевченко,
В кожного з наших, арійці мої, Хведір Вовк…

…Коні вкривають незораний степ, ніби хмара,
В чвалі стрімкому втираючи вітер у кров…
В кожному з нас, побратими, суть Родові чари,
В кожному з нас, характерники, Божа любов!

…Коні летять, обміряючи обшир вітрами -
Ці - вороні, ці - булані, а ці - по краях…
В кожному з нас, українці мої, мріє Рама,
В кожному з нас, українці мої, ти і я…

Кумпала Вір,
12.03.2010 року - 06.03.2012 року
м. Хмельницький

Стынет поцелуй на моих губах,
Поцелуй любви страстью весь пропах.
Страстью неземной, но увы, былой,
Стынет поцелуй, как прошедший зной.

Холодность его обжигает грудь,
Хочется опять все назад вернуть.
И судьбе назло удержать тепло,
Что с тобой, как сон, навсегда ушло.
2008

Я завагітніла думками,
І третю ніч уже не сплю.
Хвилини тягнуться роками,
Ковтаю біль, мовчу, терплю.

Я завагітніла думками,
І вийшла заміж за життя.
А навесні попід зірками
Я народила почуття...

Я завагітніла думками...



09.03.2010р.

Сперва — о мелочах, о главном напоследок
мы помолчим: без риска обещаний.
Твой сигаретный дым прозрачен и неедок,
а голос диктора твой новый путь вещает.
Да, проживем и так, о лучшем вспоминая,
не ожидая встреч, банальных лишних слов.
И только этот миг мы, нет, не променяем
на веру зыбкую в "до-гробную" любовь.
И знали мы, что тихое прощанье
нам станет оправданьем. (Вот капризно
внутри состава снова пропищали
привыкшие к движенью механизмы).
Не докурил. Бросаешь сигарету
и смотришь мне в глаза. Нет, не бери
моей руки — в заложницы ответа.
(Вот семафор предупредительно горит).
Езжай. Молчи. На все мне хватит силы,
а против грусти — памяти о нас.
Последний контур: тихо поезд синий —
в туман, в туман. Пустой перрон. Одна.
Как хорошо, что тишина и холод,
что можно нехотя уйти от них
большим вокзальным чужелюдным холлом,
сквозь проходя таких, как я, одних.
Вернуться к прежней жизни. И подарков,
снов, фотографий не боясь твоих...
где молча перейдешь разлуки арку,
воспоминанья разделяешь на двоих.
Нет горьких слез, упреков, нет истерик.
За меру счастья благодарна, что сполна
мне заменила прежние потери.
Не потеряю больше — ведь одна.

(Для тебе, у день народження)

…Люба Зоре моя,
В нашій хаті траплялося різне:
І колючі дощі, і хурделиці сніжних завій…
Насували на нас круки-хмари, свинцеві і грізні,
І траплялося так – починався зі сліз ранок твій…

…Але в Бога є час, а в поєднаних долею – віра…
Знову в наше вікно заглядається Зірка ясна…
Я співаю тобі, забавляється піснею ліра…
Хтось спитає, чому? А тому, що навколо – весна!...

…Люба Зоре моя,
В нашій хаті траплялось усяке:
І колючі вітри, і задухи пекельних пустель…
Але ми віджили, і наснаги у нас не забракло,
І у тебе в очах не згасає грайлива пастель…

…Бо Творець має час, бо в поєднаних долею – вічність…
Знов за нашим вікном примостилася Зірка ясна…
Теплий березень наш розпочався в холодному січні…
Хтось спитає, чому?... А тому, що навколо – весна…

Кумпала Вір,
01-03.03.2010 року,
м. Хмельницький

В такт качнулись тихо шторы,
осеняя твой уход...
По-привычке, так же тихо,
соскользнул с коленей кот.
Страшно. Недоумеваю.
Медленно идет чета:
то ли кот тебя уводит,
то ли ты ведешь кота...
Сквозь звенящее молчанье
только горьких мыслей шквал.
Говорю себе в утеху:
— Кот о подлости не знал
1990

Загостювалася зима,
Сновидою у полі ходить,
Приборкує і знов здійма
Снігів патлатих хороводи.
Кружляє віхолою скрізь,
Зникає в безвісті печальній...
Пірнути б їй у неба вись!
Та жаль, не там її причали.
Зими подвійний пірует
Так вправно паморочив простір,
Зими жіночий силует
Зникав... Весна просилась в гості...

Молюсь на глаза твои, полные меда,
на брови, где грусть сединой залегла.
Молюсь, чтоб под их крылатые своды
поменьше стекалась тревожная мгла.

Молюсь на слова, даже те, что без смысла.
Молюсь на молчанье, на искренний вздох.
На смех твой молюсь и репризы артиста,
на шуточки, где неизбежен подвох.

Молюсь на задумчивость и на драчливость.
Молюсь на мальчишество, на сарказм.
На быстро иссякшую лорда учтивость
и страстность, переходящую в спазм.

Молюсь на походку идущего ярко.
Молюсь на случайную встречу в пути.
Молюсь на далекую светлую арку,
куда неизбежно должны мы войти.

Молюсь на последнее наше свиданье,
на вектор судьбы, что сквозь сердце прошел.
Не веришь? Не новое слышишь преданье?
Молюсь о неверующем всей душой.

2002

Осінь.
Осінь тихо підкралась до мене,
Осінь в мріях,думках,почуттях.
І вмирає все буйство зелене
У гілках,у траві,у словах.

Пролилися краплинами сльози
По землі,побудинкам,щокам.
Дощ все змиє,а перші морози
Не дадуть вже промовить вустам.

Ще хвилина,година,ще днина
І замре все в холодній імлі.
І опустяться втомлені крила,
Ляже сніг на душі й на землі.

Пишу тобі листа. Читай і слухай.
Читай рядки. А слухай – між рядками.
Цей лист – промінчик на шляху до злуки.
Цей лист летить голубкою між нами.

У твої очі сині заглядаю,
Банальні рими сиплються в рядки.
Лист недописаний голубкою літає...
Та не іде голубка до руки.

Пишу листа. Пишу вже, чуєш, вкотре?
Я шепочу листа, я шепочу...
А ти листи скидаєш у непотріб.
І я з непотребом до кошика лечу.

Моїми сокровенними думками
Живитиметься міль!.. Укриє пил.
Читав рядки і слухав між рядками...
Почути у тебе не стало сил.

2009

Кого из женщин имя в полутьме
Произнесешь с улыбкою прощанья,
Когда приблизишься к пожизненной зиме
На праведной границе угасанья?
Там, верные, они, как песен песнь,
Любви заветом лик умоют милый
Твой… Чтобы ты воскрес
Пред собственной разверзнутой могилой.
Чтобы еще при жизни ощутил,
Что каждая была тебе женою.
И чтоб у кромки тьмы хватило сил
Собою стать и встретиться с собою.

2008

Надолго так еще не уезжал.
Так далеко еще ни разу не был.
Хотя б волна о скучный мой причал
Разбила быль, застывшую, как небыль.

В разлуке пользы нет — один урон:
Ведь просто можно ждать и не дождаться.
Ненужный опыта при опыте урок:
Присутствовать на нем и не нуждаться.

И образ твой — сплошная неба даль
И высь сплошная — головокруженье.
Такая плата и такая дань —
Высматривать до рези и до жжения…

Когда же боль, ударясь о предел,
Назад летит прозрачно-светлым эхом,
Я слышу, что ты ехать не хотел
И сам не знаешь, почему уехал.

2008

Я вже тобою перехвОріла,
і вже хвороба відмира.
І час із свистом одноколірно
летить крізь мене, бо діра —
де дихала душа.
Пропаща!
Але жива. Німа але,
Діра в душі — безмовна паща.
Лікую справжнє і мале.
Я перехворіла смертельно,
смертельно вижила.
І край!
Крізь отвір в грудях крізь пекельний
видніше ниньки буде рай.

Останні вишні в дощ убрались
і виплакали липня жар.
Усе минулося і сталось.
Дороги теплий п'ють узвар,
на пшеницях і на ячменях
настояний. Он яблук тьма —
у втомлених у липня жменях,
на плечах його — повно хмар.
Стежками нашими розбіглись
останні радощі. Кудись
грім, почуттів гучний невіглас,
пропав і тишею укривсь.
Ще серпень мовчки позирає
і терпить: йти чи почекать?
Ми, мабуть, обоє неправі
останні вишні треба рвать.
Природа запитати хоче,
чи доточити літа нам.
Куди там! Дощ обох зурочив —
вишневий дощ. Липневий злам.
Усе до стиглості доходить,
а стиглість, дивишся, терпка.
Нові плоди, як сонце, родять,
і роси сиплються в рукав,
коли я гілку нахиляю...
В садку мої й мої стежки.
Є груші, яблука. Немає
вишень із твоєї руки.

1999

А час ішов кудись управо
діагоналями причин.
Шукав зіркової оправи
останній сон.
А Божий Син
все ніс хрести — все на Голгофу,
щоб нам отямитись потім.
...Ми бачили свій спільний профіль
і свою потойбічну тінь.
Розтягши погляд до галактик,
торкались вічності шляхів...
Ти мій терзав тонкий халатик,
бо краще знав, чого хотів.
А я тебе за душу брала
і припинала до зірок,
щоб профіль наш не розірвало...
Та не минув і нас оброк
страждань, спокуси і спокути.
Все повернулося у нуль.
Я — знов розкута, ти — закутий.
Отак нас безмір осягнув.

2000

Вже берег, любий... Човник у траву
нехай кладе натомлені рамена.
Я сном до тебе краще припливу,
а ти пливи ізнов у сон до мене.
Давай поглянемо, як зорі поміж верб
ховаються від Місяця і Ранку,
як річки хвилями увитий нерв
тремтить від ніжності русалки-бранки.
Я лагідно тобі над серце вир
кладу долоню поцілунком долі.
Ти чорним тіням-шерехам не вір —
в мій сон любові поринай поволі.
Щоб серця мого жар не вистигав,
вустами з серцем випий ранню стужу,
аби у сні і у дорозі знав,
що й поруч тебе за тобою тужу,
що ти у світі — першочинний світ,
душа тобою щовесни вагітна.
Я — стежка, на якій твій легкий слід
услід тобі завруниться й розквітне.

1996

Навіщо нам ця пристрасть миті,
навіщо спогадів мара?
Ми вже не так до болю злиті,
хоч кожен в кожного украв
назавжди половину другу,
оба розтерзані живем
по різні боки тої смуги,
що долею своєю звем.
Ця пристрасть миті нам навіщо?
Пройшло. Віддайся іншим снам.
Я ж спогади звабливо грішні
назавжди вітрові віддам.

2000

Не говори мені про мене
ні слова;
що вчора ще було зелене —
полова.
І так люби, щоб здогадкою я
втішалась,
Бо заздрощів чужих змія
ужалить.
А я не знатиму і знатиму —
так легше.
Чекати — почуватися крилатою —
як вперше.
Впечеться серце знову мрією.
Побачиш —
птахи не встигнуть з вирію —
пробачу
слова неправди. І ні вдиху
без віри.
А заговориш — тільки тихо
і щиро.

2000

Знов буде дощ, і сум, і тиша,
хтось знову музику напише.
Хтось пробіжить без парасольки,
під тином вигулькне квасолька.
Я ж за віконцем одиноким
плекатиму свій спокій.
І знов чекатиму тебе.
Скло, від краплиночок рябе,
дощу розмову розкодує.
Потім свій светр старий знайду я.
Під дахом втомленим постою
поруч з дощем, а не з тобою.
Знов пройде дощ, і сум, і тиша.
І ніч. Та ти не прийдеш лише.

1995

Стікає з парасольки дощ,
і пахне сумом плащ.
Ось двері проскрипіли "до"...
Ось кожен звук, як плач.
Хтось не боїться ні дощу,
ні сліз, ні "Прощавай!"
А я боюсь, але прощу
оте "Не забувай!"
І скільки вистоять іще
даровані квітки,
то стільки йтиме за дощем
по тобі сум легкий.
Так само легко пропаде,
веселкою майне.
І тільки, може, де-не-де
як сон, торкне мене.
Вікно прочиниться — то "сі"
підніметься увись.
Почую, як в рясній росі
всі ноти розлились.
Який би сум не перебіг
стежинами судин,
він би не смів, він би не зміг
там панувать один.
Але прощу... Бо дим, бо зник —
"Бач, не судилось нам..."
Туман в усі кутки проник
із східного вікна.

2000

Усе сказала. Йди — не озирайся.
Мережиться зоря у сутінках думок.
Зника кислинка на вустах
від яблук райських.
Мовчиш і тчеш цигаркою димок
у довгій-довгій тиші. А розлука —
таки розлука, хоч не віриш ти.
І кров у тихий світ по скроні стука.
Комусь же треба першому піти?..

1999

Ромашки: жовте, біле і зелене —
гаряче, чисте і живе.
Вітрильником тобі від мене
веселе полечко пливе.
Ти ж маяком на волошковім
чатуєш березі стрічань.
Той синій шал, та біла повінь
двох непоєднаних кохань!
Та не зіллємось воєдино,
щоб нові фарби віднайти.
Гіркопечальним терпким димом
пливе хмаринка самоти.
Отак своє насіння впустить
мій білий смуток, твій синій жаль.
І закує осіння пустка
блакитне й біле в сіру даль
дощів. Поверне вітер біле
вітрильце — марево легке.
Ще твій маяк пошле несміло
мені проміннячко м'яке —
прощальну синь волошок. Любий!
Ми ще зустрінемось в полях!
І мій вітрильник не забуде
до маяка щасливий шлях.
І знов розлука біле й синє
у різні долі роз'єдна.
Пора оплакана осіння,
де ти один, де я одна.
Це й так багато: бути поруч,
торкатись берега твого.
А в дощову розпуки пору
від маяка святий вогонь
мені надію подарує,
щоб пережити безліч зим.
Як повінь біла завирує
наперекір законам злим!

1998

Опадає листя.
Випадає сніг.
Розірвеш намисто —
упаде до ніг.
Для кохання — мрія.
Для розлуки — вік.
Скронями сивіє
Чужий чоловік.
Не торкнуся скроні,
вуст не притулю.
Не в мої долоні
пошепки — "Люблю!"
За чужі пороги —
долі слід.
Осені дороги
замітає сніг.
Виблякло намисто,
нитка — трісь.
Заблищали чисто
намистинки скрізь.
Боляче питати:
"Доленько, чому
не дала ти стати
близькою йому!
Доленько-мовчунко,
як він міг?"
Падає так лунко
сніг...

1999

Хіба ти знав мене, хіба любити вмів,
коханцю мій далекий, відлетілий?
Замкнули світ полотна тих дощів,
крізь сум яких пройти ми не хотіли.
Ми не хотіли жалю пустоти.
Я боронилась, ти не вмів і цього.
Була любов, а в тій любові — ти,
невмілий, але рідний до малого.
Приспів: Соломоне мій одинокий
із зламаними крильми.
Пісня суму — затихлі кроки
кроки... кроки... із пітьми.
Супроти бід не мав в душі броні.
Кохання відцвіло і розвітрилось
у спогаді, у мареві, у сні...
Ти був, це так, та щастя лиш приснилось.
Чи не болять поламані крила?
Чи круки не радіють над тобою?
Яка любов дарована була,
а ми її не вберегли обоє.

1996

Не займай долин квітучих пам'яті далекої,
не буди духмяних літ... Чистою лелекою
із своїм коханням росним відлетіла мрія.
Порожнеча, безнадія димним вітром віє...
Ти і сам десь там на денці випитих зіниць,
вилюблений вже дощенту. Тільки горілиць
я у травах незів'ялих у обіймах сну.
Ти мене іще цілуєш... А тепер одну
вимальовує осінній пензлик із дощу...
Для утіх себе в спогади впущу.
Але ти не смієш цього. Не займай.
То для мене поцілунковий розмай,
жадоба долонь твоїх на безмежжі тіла.
Й чорна, чорна, чорна ніч
від зірок аж біла.

1995

Я малюю тебе пензлем втрачених весен,
бо знебарвлена даль вимиває дощами кров.
Я малюю тебе в рамі райдужних перевесел
і роблю за ту раму зворотній крок.
В перші хвилі мальованого потойбіччя
вщент тону, але ти для рятунку є.
І хапаюсь очима за контурів скреслих обличчя,
і в обличчі життя потихеньку витинькує.
Я не знаю вже назви фарб утрачених марень,
на екзотику схожа пам'ять власних бажань.
Важчі нинішніх втрат легкі минулого хмари,
в тому світлі себе теперішню ще більше жаль.
Упірну-повернусь у вечірню зажуру — в сьогодні,
і укину до рами пензля марних спокус.
Про минуле мріяти, мабуть-таки, природньо,
але я і природності тої, таки, боюсь.

1998

Чорним по білому. Білим по чорному.
Як ти не зробиш — усе навпаки.
Легким несправжнім, з листа твого, човником
Я опиняюсь посеред ріки.
Чорним по білому… човник рукописний…
Білим по чорному:«Милий, прощай!»

Може, іще добіжиш, може вхопишся…
Скорше не встигнеш і зрониш:«Нехай!»

2008

...Стіна дощу...

Крізь місто парасоль
ти йдеш.
А я махну Тобі рукою
через вікно.
Думками я з Тобою
іду.
А дощ співає
до-Мі-Соль
у листі.
Вітер збурює думки
забуті.
У калюжах краплі-сльози
пролиті кимсь
ще в теплі літні грози,
десь там -
за склом.
На відстані руки...
...Стіна дощу...

30.10.2008