В переході зимно . Звуки , люди ,
Ніби хвилі змерзлої ріки .
Літній клоун з посмішкою Будди
Роздає підсніжників пучки .


На перуці пелюстками іній -
Діадеми віхол лихоліть ...
У долонях серед змійок ліній -
Досконалість крихітних суцвіть .


У душі - три крапки напівстерті .
У очах - тінь болю і хреста .
Він дарує засіб проти смерті !
Налітайте , смертні , наліта ..!


Він пройшов од раю і до сміху ,
Жонглював він вишнями планет .
Ну тримайте ж одноденну втіху
У ламкий вкарбовану букет .


А строкатий плащ не гріє рани .
Крижаніють пальці і думки .
Він колись приборкував тумани ,
Громовиці годував з руки .


Чудеса розталі відродити
В переході б літній клоун міг .
Розуміють діда тільки квіти
Й прикро в'януть біля хворих ніг .

2005 р .

Втіха проникнення в душу душею
Надто приємна, до щему в грудях.
Ти самоту залишив за межею -
Чи там за нею щастя здобудем?

Надто солодкі сердечні битви,
Надто шалені, надто жагучі.
Ріже любов наше серце, мов бритва,
Рани від неї надто болючі.

Помисли наші про сенс усього
Надто туманні, нам незбагнені.
Прагнем кохатися аж до знемоги,
Щоб закипала кров в наших венах...

Прагнемо ніжності душею й тілом,
Може, не варто самотність плекати?
Щось в моїм серденьку знов защеміло -
Надто втомилась кохання чекати...
30.06.2010р.

Чорні відблиски темних кіс,
Перламутрові перли плечей
І прозорі алмази сліз,
І яскраві агати очей.

Я здригаюсь, згадавши усе,
Аж морозом по шкірі дере:
Подих вітру мені несе -
Я не знайду тебе ніде.

Не забуду усе життя
Те кохання у пристрасну ніч
Та немає туди вороття -

Ні твоїх перламутрових пліч,
Що для мене пішли в небуття,
Ані поглядів віч-у-віч.


10.06.2010

Ніжно-довічне наше кохання,
З присмаком тУги, пристрасті й сліз,
Холодом віє, мить - вже вогнЯно,
Наче комета, показує хвіст...

Ніжно-довічне і ненаситне,
Очі - безмежжя, в них - світу суть
І безконечне свято блакиті,
Що кожен прагне душею сягнуть.

Ніч одкровення ляже на плечі,
Зору явивши те, що нема.
Ти ж знову прагнеш до самозречень
Торкнуть вустами мого чола...

Вогнем кохання дух спопеляєм,
Все злато світу - ніщо не варт,
Ми надто прагнем торкнутись раю, -
Чи ж це не схоже на долі жарт?!...

Не зупиняйся, минуле радо
Тебе до ніжних штовха обійм,
Бо лиш кохання над нами владне,
Заради нього - вперед, у бій!!!
29.06.2010р.

Таке вже серцебиття кохання,
на дотик – ніжно-довічне тло
весни і літа, як сподівання,
що тіл єднання переросло
у неозоре блакиті свято, -
хоча і осінь, а там зима
знецінять кожне підручне злато,
явивши зору - чого нема.

„Немає” завше, зола страждання
була і буде усюди, де
буяло щастя, тому зітхання
нікуди серця не приведе.
Не зупиняйся, о небагато
нам дано часу, іди – люби!
Лиши печалі - минуле радо
в прийдешні барви зведе сліди.


2010

Повертаюсь у сни, щоб вдихнути там волі,
Щоб зануритись в сяйво окрилених мрій,
Бо лиш там, за межею одвічного болю,
Острівець мого щастя, котрий не згорів.

Бо мій всесвіт - це наче рубці на долоні,
А душа..., до сих пір не збагну її суть...
Покотилась сльоза, надто тепла й солона,
По щоці, що навідмаш не вперше вже б'ють.

Повертаюсь до світу, де повно ілюзій,
У якому реальність - розірваний нерв,
Де різниці нема - вороги хто, хто друзі,
Де живеш, наче шкіру хтось заживо здер.

Повертаюсь до себе, якою є справжня,
Хай Рікою Життя мене хвилі несуть -
До омріяних мною тих пристаней Правди,
На яких віднайду свою істинну суть!

Повертаюсь у сни - острівець мого щастя,
Повертаюсь до себе, вертаюсь у світ,
Щоб колись, якщо буде це в Господа ласці,
Відшукати на всі запитання одвіт...
29.06.2010р.

Обірване щастя:
Я знову сама,
Вернути не вдасться,
Шукати дарма.

Загублена мрія –
Мов марево-сон,
Остання надія –
До ночі в полон.

Нездійснені плани,
Примарні бажання –
Мов справжнії рани
На серці в кохання.

Безкрилі надії
Поволі згасають.
Фатальні події
У відчай штовхають.

Реальність кривава
Розчавила душу.
Життя – не забава:
Коритися мушу.

Таке воно, щастя,
Яке обірвали:
Вернути не вдасться,
Бо мрії зів'яли...
2001р.

Мені здавалось, я усе здолаю:
Зло, ворогів, нещастя і тривоги.
А чашу, болем переповнену до краю,
Зумію випити, долаючи дороги.

Мені здавалось: в мене досить сили
Пройти крізь все, що небо нам послало.
Та раптом терня долю нашу вкрило
І смерть підступно щастя обірвала.

Мені здавалось: зможу пережити
Я втрати всі, що Господом нам дані.
Та тільки болю в серці не зцілити,
Коли пішов у вічність мій Коханий.

Не вірила, що зло непереможне.
Все навпаки, чомусь, у цьому світі.
Здолати смерть, на жаль, я неспроможна,
І самотужки зла не покорити...
2003р.

Друге літо без Твого тепла,
Без промінчиків любих очей...
Я гадала: журба відійшла,
І не буде вже довгих ночей,
Коли тіні минулого знов
Виринатимуть хижо з пітьми,
І мою холодитимуть кров,
Заливаючи відчай слізьми...

Друге літо. Розбита душа.
І розтерзане серце щемить.
Біль від втрати мене не лиша:
Для душі навіть вічність – лиш мить...
червень 2002р.

Ще не розтерзана душа,
Ще мрії всі не розбрелися.
Даю зневірі відкоша,
Молю надію: повернися!

Бажання ще не згасли всі,
Я їм не дам так рано вмерти.
Радію знов земній красі
І йду назустріч долі вперто.

Вже не боюсь, що спопелить
Мене минулий біль утрати.
Бо серце рветься і болить
Й душа жадає знов кохати!
2003р.

Мені здається, тут я вже була -
У цьому місті і у цім чудовім крАю,
Немов дорогою цією вже ішла.
А звідки це у мене? Я й не знаю.

Я пам’ятаю запахи і звуки,
Неначе відгомін з минулого життя.
І мерехтять обличчя, очі, руки...
Мов зазираю у колодязь небуття.

Колись вже бачила, немов у диво-сні,
Дерева, квіти, небо це і зорі.
А нині тільки спогади одні
В мені живуть, неначе хвилі в морі.

Душа моя колись вже відчувала
Вогонь кохання, щастя й благодать.
Здається, що й Тебе колись кохала,
Бо на вустах лежить Твоя печать...

Була, кохала... Все мені знайоме.
Так зрадити не можуть почуття.
Наступний роблю крок у невідоме:
Не знаю, що готує майбуття...
2000р.

Біжать слова, злітають рими,
Мов на папір спішать лягти.
Вони з’являються незримо
І наче просять ” відпусти...”.

Та я лиш деякі впускаю
На волю з них в далеку путь,
Бо кращі з кращих залишаю:
Вони – моя неначе суть.

Окремі з них давно спочили
В мені безмовно на віки,
І тягарем важким безсило
Лягли на серця сторінки.

Лиш час від часу проривають
Вони саван моїх думок,
І, наче з квіту, виплітають
Новий, віршований вінок.
2000р.

Мов натягнута я струна:
Почуття – наче ноти оркестру.
Коли біль – я соната сумна,
Коли радість – сіяє Маестро.

Як звучить у мінорі душа –
Дух і плоть на куски розриває.
Коли ж небо мажором втіша –
Душа мов би торкається раю...

Злети вгору, падіння униз:
Так було, є і завжди так буде.
Лиш Маестро знов грає на біс
Ці мажорно-мінорні етюди...
2000р.

Твій слід болить мені ще й досі,
Невинним плюшевим «прости».
Вдягаю усмішки на сльози,
Щаслива наче...



В душі нестерпно плаче осінь,
І часом хочеться втекти,
А потім думаю : «Ну, досить...»
Сідаю й плачу...



І не кляну я власну долю
За те, що ти з»явився в ній.
Якби ж дивитися без болю
Мені зуміти.



Якби ж то висушити з солі,
Щоб очі стали не сумні.
А знаєш, я колись дозволю
Мені наснитись...

23.06.2010р.

На минулого й майбутнього плечах
Долаєм з року в рік дорогу нашу.
І, наче одинокий в полі птах,
П’ємо ковтками спрагло долі чашу.

Стоять дерева зради та зневіри,
Надії квіти десь-не-десь ростуть.
То темрява, неначе паща звіра,
То світло осяває долі путь.

То серце обпікають злі морози,
Чи може промінь сонця обійняти.
Така життя людського сіра проза,
Хоча в душі завжди є й місце святу.

І сум, і горе, щастя і красу
Пізнаєм ми у світі цім доволі.
Долаєм шлях, шукаючи весну –
Весну душі, весну своєї долі...
2000р.

Хто ж знав, що прийдеться в останню дорогу
Тебе проводжати у тузі німій?
За Тебе щодня і щоночі у Бога
Просила, щоб був Ти хоч трохи ще мій.

Любов’ю своєю Тебе рятувала,
За руку вела, мов маленьке дитя.
Та доля жорстока Тебе в мене вкрала,
Тепер забирає й у мене життя.

Було, видно, мало моєї любові,
Чи, може, занадто у світі цім зла?
Закрив нині очі свої волошкові,
Пішовши туди, де нема вже тепла.

Я вірю, мій Любий, колись ще настане
Той час, коли знову зустрінемось ми.
Там більше душі не болітимуть рани
І сповняться всі наші мрії та сни.

Нехай, мій Коханий, минуться для Тебе
Сьогодні страждання і муки усі.
Для Тебе проситиму милостей в неба
І зцілення ран – для своєї душі...
23.06.2001р.

Ще один лиш день
подих лиш один
залиш покинь, уже один
не побачим Париж Чигирин
захлинувшись побіжим
уже не двоє, а один
ковтаю біль, такий сумний
дикий і чужий тепер уже і сам Дніпро
забрало сонце вранішнє тепло і вже палить
сонце, а не ти...
2010р.

Спасибі долі, що звела
З Тобою нас й навік з’єднала.
Зуміла я позбутись зла,
Що досі душу розпинало.

Навчилась я любити світ
Тільки за те, що жив Ти в ньому,
І розтопити в серці лід,
І розігнати вічну втому.

Навчилась я прощати тим,
Що мені болю завдавали,
Бо не годиться бути злим,
Коли в душі любов сіяла.

Навчилась я іти на прю
І ворогам не піддаватись,
В щасливу вірити зорю
І в те, що диво може статись.

Навчилась бути тим, ким є:
Завжди готовою до бою...
Спасибі, Серденько моє,
За те, що я живу Тобою!
2001р.

Казав, що станеш теплим вітром,
Який вдихатиму у груди,
Як нас розлучить доля хитра
Й Тебе вже в світі цім не буде.

Казав, що прийдеш на світанні
Промінням сонячним, ласкавим,
Щоб знову іскорки кохання
В душі засяяли яскраво.

Казав: ніколи не покину,
З тобою вічність цілу буду,
Душі своєї половину
Я не зречуся й не забуду!

Ти не покинув – розлучили,
Не зрікся – знаю, пам’ятаєш.
Крізь вир світів до мене, Милий,
Знов теплим вітром повертаєш...
2002р.

Хочу вірити в те, що зустрінемось ми
В мить, як світло прорве всі тенета пітьми,
Коли серце покине гірка самота
І любов знову в нім запанує свята.

Хочу вірити в те, що є вічна любов,
Та, що кличе на подвиги, збурює кров,
Що нарешті настане щаслива та мить,
Коли з мертвих кохання Тебе воскресить.

Хочу вірити в те, що до мене прийдеш,
І до серденька ніжно мене пригорнеш.
Бо настане омріяний нами той час,
Коли більше не буде стіни поміж нас.

Хочу вірити в те, що розлука мине,
І ніколи Ти вже не покинеш мене...
Хочу мати надію і вірити знов,
Що загублена вчора воскресне любов!
2001р.

Пригаслий біль тривожить розум,
Мене у спогади верта
Й мого життя невтішну прозу
По сторінках назад горта.

Зриває пам’ять невблаганна
Із серця мого пелену,
А у душі безперестанно
Гірчить, немов від полину.

Кидає пам’ять у провалля,
Вогнем пекельним обпіка.
Аж ось мене, мов з задзеркалля,
Твоя торкається рука.

Це Ти мене знов зігріваєш,
Зорею сяєш крізь світи,
До мене янголом злітаєш.
Це ж Ти, Коханий, знаю - Ти !
2001р.

Досі я не каюсь,
Що не як усі,
Хоч не раз збиваюсь
Теж на манівці.

Навмання мандрую
По своїх стежках,
Вітер в душу дує,
Видуває страх.

Всіх страхів позбутись
Вдалося мені.
Та гірка покута
Жде мене й в-ві сні.

Серце, крила, душу
Світ цей обпалив.
Та світитись мушу
Світлом хоч малим.

Відьма я - не відьма?
Смерті я жона...
Доля - не завидна,
Надто вже сумна...
17.06.2010р.

Заходьте,дуже раді Вам
Чому Ви ображаєтесь?
Прошу присядьте десь отам.
На мене Ви не лаєтесь?

Я червонію,певно так,
тече вино збентеження,
Картуз пасує до лиця,
це Ваше спостереження

налити чашку кави Вам,
чи знову Ви відмовитесь?
Збирається густий туман,
Хоч словом Ви обмовитесь?

Я люблю запах цигарок,
здається то не збочення,
із книжних аркушів старих
як Ваше заохочення,

запропоную чаю Вам
на нього Ви погодитесь?
В кишенях затишно рукам,
Погано Ви поводитесь.

Я ворожила над таро,
тепер немає значення,
іду у хресний хід
за Вашим:"Допобачення"

Ці темні окуляри Вам
за скельцями ховаєтесь?
Очей скривається обман,
Ви рідко посміхаєтесь.

Я дам останній парасоль
Вечірній дощ під враження
Застиг годинника пісок
В калюжі Вас зображення.

2010

Тебе нема... Та наче вчора
Надію в серці мали ми.
Лиш смерть, неначе зла потвора,
Підступно вилізла з пітьми
Й Тебе у мене відібрала...
І ніби й часу пронеслось
З тих пір трагічних вже чимало –
Розтрощив душу наче хтось...
Немає сил позбутись болю,
І відчай рве нутро навпіл.
Я тільки пам’яті дозволю
Покласти спогади на стіл
І час-від-часу зазирати
У книгу власного буття,
І душу болем воскрешати,
Щоб не настало забуття...
2003р.

Виринають картини минулих пожеж,
Що в душі вирували до нині.
Та, здається, минуле насправді без меж,
Бо ніщо в цьому світі не гине.

Що було – не пройшло, все живе до сих пір,
Що прожито – не кануло в Лету.
Хоч лягають на серце, немов на папір.
З кожним днем все нові силуети.

Та минулі картини не вицвіли ще,
Навіть з плином часу не зтьмяніли,
І вчорашнє кохання не змито дощем,
А, здається, ще більше зміцніло.

Хоч картини минулого надто сумні
І зів’яли надії, мов квіти -
Завдяки почуттям, що живуть у мені,
Не дозволю душі скам’яніти!
2001р.

Живу не так, як би душа хотіла:
Майбутнє – наче мороком покрито.
Для мене світ сьогодні – як могила,
Яка людьми-вандалами розрита.

Скарало це життя мене любов’ю,
Хоч водночас – і нею ж освятило.
Не змию біль вчорашній навіть кров’ю:
Людина перед Вічністю безсила.

Життя моє – немов гірка покута
За те, мабуть, що сміла покохати.
Я допиваю келих цей отрути,
Щоб врешті перед Вічністю постати...
2001р.

Напевно, я ніколи б не змогла
В чужій країні вирости і жити,
Я свого місця там би не знайшла
І не зуміла б там душа моя творити.

Напевно, тільки в рідному краю
Мені так ніжно сонечко сіяє.
Я вперше тут промовила “люблю”,
І серце волю тут лиш відчуває.

Напевно, тільки в рідній стороні
Мені байдужою не буде доля світу,
І дух бійця народиться в мені,
І силу дасть мені несамовиту.

Я впевнена, коли настане мить –
Душа моя у кращий світ полине –
Земля батьків прийме мене й простить,
Мов рідна мати згублену дитину...
2000р.

Знову літо, знов без Тебе...
І від цього не втекти.
Лиш глибінь сумного неба
Манить душу у світи,
У яких нема облуди,
Лиш любов і доброта,
А зболіле серце в грудях
Віра зцілює свята.

Знов без Тебе сонце встало,
Засумніло в небесах.
Ще недавно нас вітало,
Відбиваючись в очах.
Ну а нині – тінь печалі
Досягла небес блакить.
Покотилось сонце далі.
Плину часу не спинить...
2002р.

Я простягну до Тебе руки,
Відчиню в серці всі віконця.
І босоніж, шляхом розлуки,
Піду шукати промінь сонця,
Який розтопить лід зневіри,
Теплом надії обігріє -
Й не буде світ таким вже сірим,
А різнобарв’ям заясніє!

Де ж той промінчик відшукати,
Що воскресить зболілу душу?!
Я перед Вічністю постати
Готова вже...Та жити мушу...
2002р.

Усе життя, неначе сиротина,
Блукаючи у світі цім чужім,
Я прагну відшукати ту людину,
Яка розтопить кригу у душі.

Усе життя, палаючи бажанням
Знайти до свого щастя врешті шлях,
Стираю я реальності всі грані,
На дні душі приховуючи страх.

Усе життя я, крок йдучи за кроком,
Тебе, Коханий, прагну віднайти.
Але у серці поки що глибоко
Живе, на жаль, лиш тінь від самоти...

Хоч важко не зневіритись, не впасти
У світі цьому повному облуд,
Я прагну знов торкнутися до щастя,
Зневіру проганяючи й біду.

Колись, напевно, з променем світання
У серце знову впущу я весну.
Лиш знаю, хто освячений коханням -
Приречений також й на самоту...
2001р.

В руці-квиток,а завтра будуть зміни,
Ще тільки мить й далекий переліт,
Чомусь тепер душа так захотіла
спинити час й змінити долі хід.

Туманний Лондон-зустрічі,тусівки
глянцевих денді мерехтливий блиск,
А тут у Львів прийшов шляхетно вечір,_
І справжньє щось залишив на поріг...

Один лиш крок вирішує майбутнє,
і вже назад небуде вороття-
Є погляд,що коли ти не чекає,
щось неймовірне вносить у просте життя....

Коли квиток в руці ,і свічка догорає,
Воском розплавились закоханфі серця,
і помаранчевий відтінок свого неба.......
Й слова кохання "ти і я .....і я .......і я....."

Відчай у грудях безмовно застиг,
Крик виривається з моїх грудей...
Всупереч правди та істин старих –
Смерть забирає найкращих людей.

В скронях пульсує надривисто кров,
Ріже безсилля, гостріше за ніж.
Ні! Я не можу втрачати любов!
Як подолати смертельний рубіж?

Б’юся в безсиллі, неначе об мур.
Ось він який, у людини кінець...
Врешті до Тебе, мов з темряви щур,
Смерть, не ховаючись, йде навпростець.

Серце на клапті хтось наче роздер,
Стогін безмовно застиг на вустах.
В скронях надривно пульсує ”помер!!!”
Боляче знати, що мріям вже крах...
червень 2001р.

В літньому небі гроза розгулялася,
Громи свої вивергаючи в світ.
Гіллям вона так захоплено гралася,
Що поламала багато суцвіть.

І моє серце, грозою розбурене,
Вирватись прагло на волю чимдуж.
Вітер мелодії грав так зажурено,
В душу мою пролізав, наче вуж.

Серденько птахою в грудях забилося,
Злякане й болем пронизане вщерть,
Хід сповільнило, на мить зупинилося,
Начебто близько побачило смерть...

В літньому небі гроза оселилася,
А у душі моїй – вічна печаль.
Може, гроза мені тільки наснилася,
Але мій смуток реальний, на жаль...
2003р.

Тумана призрачная нежность,
Нагих деревьев чернота,
Пичуги писк - вот-вот весна...

И мнится- в выжженой душе,
Былинкой трепетно живой,
Надежды возрождение былой...

Надежды отыскать преддверье рая,
Надежды чудо совершить,
Надежды вновь любимой быть.

31.01.2009

Вона ішла,не бачучи нікого,-
чи не бажаючи що небуть помічать,
Сумно в очах від мокрої погоди,-
гнило в думках і холодно у снах...

По мокрих вулицях ступаючи одначе,
де плакав дощ-заплакала вона,
Доречно би про "нитку" розказати,
яка правдива в ній є істина життя...

Коли нема того,хто почекає,
чи поведе Її у світ через обман,
не треба штучну усмішку виймати,
попавши з тріскотом у своїх мрії капкан..

Десь заболить-може то буде
серце,
чи просто нічна втома дасться в знак,
для Нього ти-всього лиш шмат моменту,
немаючи "ниточки" спільного в думках.....

Не шукай мене у місті,
Я вже виріс із квартири.
Не шукай мене у небі,
Бо стомився я без крил.
Я сховався у партері
І чекаю коли двері
Впустять тисячу артистів –
Замаскованих химер.

Не шукай мене ніколи,
Бо на вулицях затори,
Вікна вдягнуті у штори,
Безкінечні коридори
Перебігли в лабіринт.

Не шукай мене, не треба.
Вже у жменях крихти неба,
Море квітів відцвіло.

Не шукай мене. Вже пізно
Випускати вільну пісню
З клітки в зоряну непевність,
Із достатку на вітри.

Не шукай мене. Невпинно
Пострілами криють спину,
Заздрощі пускають слину,
Визнають свою провину
Всі, хто прагнув, та не зміг.

Сутінь пасмами спадає…

Крізь фіранки заглядає
В душу небо голубе.

Не шукай мене ніколи,
Так настійливо, невпинно,
Бо вже пізно. Та й не треба…
Не шукай мене. Віднині
Я шукатиму тебе.


2010

(переклад з німецької)

Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
- Ти прийди, кохана до гаю -
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить, листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти, нас тут не знайти**.

Чуєш, звуками чарують
Солов"я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум"ям жаги, полум"ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги, додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети, швидше прилети!
О прилети!

7517 р. (Від Трипілля) (2009)

*Це - переклад тексту знаменитої "Серенади" Франца Шуберта на слова Людвіга Рельштаба, написаної для вокального виконання під фортепіано. Співаючи її під рояль мовою оригіналу, я зауважив значне нагромадження приголосних, що призводить до втрати милозвучності, і вирішив перекласти українською,
оскільки вона за милозвучністю випереджає німецьку і поступається тільки італійській. Оригінал подам трішки згодом.
** - повтори, а через них - збій ритму, зумовлені музичним текстом.

А кохання – усе ж таки птах,
ви його не хапайте за крила,
бо тенета – окриленим жах,
у неволі цій птасі несила.

Їй несила у замкнену вись
каравелами мрій без вітрил
відправляти життя у «колись»
крізь приземленість зв’язаних крил.

Підставляйте пташині плече
і у серце відкрийте дверцята.
Справжній птах – він і сам не втече,
від гнізда, що почав будувати.

А зачиниш дверцята – і птах
біль втаврує в’язниці у мур,
і у небо крізь зірваний дах
полетить у сузір’я зажур.

Добротою годуйте із рук,
не шкодуючи зерен терпіння -
і гарячих сердець перестук
буде піснею крил розуміння.
***
В щасті разом і разом в журбі
ми діждали сивіючих скронь.
Як я вдячна, коханий, тобі
за відкритість широких долонь.

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче!
2002р.

Куди іде самотній подорожній?
Так часто пекло схоже нам на рай...
Не раз в засліпленні зриваємось в безодню,
Коли в душі зневіра понад край.

Віщує крук загибель - ти не чуєш?
Студений вітер пристрасть роз'ятрив?
У темних водах світло не ночує,
У серці втікача - лише надрив.

Залишиш дім - куди ж тоді подашся?
В чужих краях - лиш озеро оман.
Так часто ми у пошуках за щастям
Своїй душі глибоких робим ран.

Не лиш собі - а ближнім, які поряд...
Чи ж варто у безодню так спішить?
Тече вода через роки і гори,
В ріці Життя тамуєм ненасить -

За волею, якою вічно марим,
І за вогнем, що серце обпіка...
Ніщо в житті нам не мине безкарно -
Ні зле, ні добре - правда є така!...

Шумить ріка, гудуть надривно дзвони,
Й закохані у весну солов'ї
Знов пристрастю відгукуються в лоні
Душі моєї, де ще йдуть бої...
2.06.2010р.

Як то буває перед грозою,
Коли виникає сльоза за сльозою
І падає з неба
Жорстокими стрілами вниз.

Як то буває перед грозою,
Дихати важко,сама самотою
На вулиці тісно,бо люди тікають
Чимдуж від святої води.

Як то буває перед грозою,
Травнева спека накрива з головою
А ти виринаєш
У відблиску перших краплин.

Як то буває перед грозою
Хмари найдуть,
Але місто в спокою
Знов усміхнеться в сяйві травневих дощів

Простягаю до тебе душу! Але ти це й сама відчуваєш -
Крізь розхрестя шляхів безкрайніх, крізь жорстоких світів чагарі.
І тепер я, мов тінь, всюдисуща, слід у слід за тобою ступаю,
По словах тебе й нотах читаю... Так хотіли, напевно, вгорі!

Простягаю до тебе душу - крізь роки, кілометри і терня.
Почуття наші справді безмірні, не знайоме нам слово "боюсь".
З кожним днем ти міцнієш все дужче й проростають у тобі зерна
Лиш любові, надії та віри в кожнім твоїм наступнім бою.

Простягаю до тебе душу! Нехай янголи в небовисях
Над тобою розправлять крила і тебе не захочуть зректись.
Почуття справжні - не проминущі, від любові хай серце іскриться,
А усе, що тобі буде миле, неодмінно настане колись!


Простягаю до тебе душу! Добре знаю - ти будеш биться
І з цим світом, не раз облудним, та з самою собою частіш...
Тому сильною бути мусиш, щоб дивитись до віч блискавицям,
Щоби вірити завжди у чудо... Ось такий мій для тебе вірш!

Вже давно я один, лиш один
Зустрічаю вечірнії зорі.
Я печалі пригнічений син,
Одиноке вітрило у морі.

Я давно в самоті, в самоті
Проводжаю ранковії зорі,
Іще чути кохання мотив,
А тебе вже давно нема поряд…

…Пролетіли ті ночі, як мить,
Ніби ранки були з ними в змові,
Тільки серце щоразу щемить,
Як зустріну ті очі чудові…
2010

...гарно мені з тобою –
на дужім твоїм крилі...
...зведені знов судьбою
аж на краєчку землі...
...сплеском карпатської м’яти,
гіркістю полину, –
вічно мені б цілувати
гостру твою сивину...
...сходять з орбіт планети,
з розуму сходжу я...
...де ж ти літаєш, де ти?
... я – у чужих краях...

Заметілі! Заметілі!
Пелюстки кружляють білі!
Хороводи черешневі.
Хороводи яблуневі.
Торжество Весна справляє —
Білоквітом посипає...
2001

Розстріляний зливами і кісточками вишень,
Блукаю кутами Бермудів, не втраплю у свій Тибет.
Душа – наче аркуш в чорнилі школярських віршів,
Де ляпки в кінці троєлітер’я "Л", "Ю", "Б".

А дір в парасольці – не злічено від стрілокпинів.
Оце б відповісти, та лук вкорінився у глей.
Натхнення жбурляє недогризки віршів у спину.
Іду неоглядно у світ позаочний, але

Не мисли суворо, бо категоричність – для ката.
Причинно, фатально, а наслідок – твій слідок.
Зоря вказівна розіп’ята хрестово на карті,
Накресленій штрихами міфів, легенд і казок.

Тому знов на гранях Бермудів я ковзаю спритно,
Із вірою здійснення прощі у власний Тибет,
Де "Л", "Ю" і "Б" споконвічніші всіх манускриптів,
Де можна молитись казками й кохати. Тебе.

Не ти кидАєш тінь в провалля,
У нім - лиш тінь від самоти,
Від дум твоїх, таких печальних,
Яких зречешся завтра ти.

Хоч сновидіння все ще хворі,
Що виринають з-під склепінь
Твоїх повік - нема повторень
У цім сум'ятті потрясінь...

Час дурощів, не раз взаємних,
Повір вже, канув в небуття.
Нехай бажання потаємні
Розправлять крила для життя.

І полетять у невідомість,
Її не бійся - не згориш...
А за відвагу Бог натомість
Твоїй душі зішле дари!

Впусти у сни свої, Чаклунко,
Промінчик сонячний весни.
Твої ж вуста - для поцілунків!
Радій життю, коханням сни!!!
23.05.2010р.

Мостить на лататті ліхтарі
Вечір сонний..
Парубком пишається вгорі
Срібний сонях..

Пісня над вербичками летить
Пишнокрила..
Ой..хутчій до серденька зайди
Моя мила..

Кинемо у хвилю гомінку
Сині весла..
Сплетемо в барвистому вінку
Наші весни..

Бачиш?ВІН до раю розчахнув
Небо млисте..
Я тебе у серденьку замкну..
Ти.. Божиста...

Їли куряву і краяв стегна хлист.
З мила, піною – виходила пегастість.
У небите-ще – копито зодягли,
на нестелене ненавчені упасти.

Ніздрі й гриви обтесали вітру чуб.
В серцевину заганяли шаблі хугу,
від свинцевого рідішали дощу
аж багряна повня розійшлася лугом.

Потяглись самотньо, зношені сідлом.
Порозхлюпували вершників і втому.
Позникали, змиті місячним гало.
Шкандибали злою вісткою додому.

19 Травня 2010

Крокує повінь в потойбіччя днів,
Міська багнюка засипає тишу.
Солодку казку в купі твоїх слів -
Холодним попелом в руках колишу.

Блукає місяць в лісі почуттів:
Виводить очі з мокрого страждання.
Голодний вовк мене в сарай завів,
Готовий з'їсти без перевдягання.

Брутальний вітер вирвав з корнем хлів,
Звільнивши душу з пащі вовкулаки.
Спасибі, що за мене попітнів -
Хто ж знав, про підлість хитрої собаки?!