Я — вторгнення у твій сердечний спокій,
я — вітер, що ламає сухостій,
я — пісня на останній і високій,
високій ноті піднебесних мрій.
Не проганяй, не зраджуй — подивися
туди, куди мій погляд полетів.
Далекі лише тут. У синіх висях
удвох ми. Ти ж завжди цього хотів!
Чи ми птахи у небі, чи хмарини,
чи промені? Слів для цього нема.
Твоя єдина. Ти мені — єдиний.
Не бійся, що обох уб'є зима.
В одному погляді, цілункові, хвилині
любов встигає народитись і згоріти.
Не закривай душі глибокосині
кохані очі, що не розлюбити,
не погасити ні буденністю, ні страхом,
не розчинити сірим небуттям.
Ми — двоє голубів під чистим дахом
поза людським заземленим життям.


1998

Ні, я не стану голосом епохи.
Я — лиш свіча у темному вікні.
Від мене родиться лиш світла трохи
для ночі. Але ясні дні
обходяться без архаїчних зблисків свічки.
Я — напіврадість й разом напівсум.
Я — сплеск-відлуння тихої кринички,
невтаєних натхнення дум.

1991

Душа моя, мов тихий сад -
Пройди тінистими стежками..
Там перша вранішня роса
Шепоче з сивими струмками..

Там подорожник голубий
Цілує втомлені коліна,
І захмелілі голуби
Воркують в парі на калині..

Там Муза згублене крило
Шукає у зім"ятих травах,
І стародавній свій полон
Карбує в ямбах і октавах..

Тіару зоряну - бери..
Приляж в зелені оксамити,
І принесе до ніг дари
Тобі Володар цього світу..

Покличе казку в сни твої,
Поставить на сторожі тишу..
І магією солов"їв
Чарівну гостю заколише..

Нехай не став я депутатом,
Легких доріг я не шукав,
«Бігмордою» з німих плакатів,
Людей простих я не лякав.

Нехай я не нажив маєтків,
Скарбів -грошей не назбирав,
Нехай зловтішно хтось сміється ,-
Життя прожив і задарма!


Приспів:
Та- маю,куточок раю!
Калину в моїм саду!
У світі одну-єдину , -Вкраїну,
Землю мою!

Любити саме в цю хвилину,
Це- щастя,що Господь нам дав,
Цей промінь сонця крізь хмарину,
Прийму як найдорожчий дар.

Цей подих вітру-просто дихать,
Ловити світло від зорі,
І шепіт яблунь тихий-тихий.
І спів пташини десь вгорі.

Приспів:
Ще маю-куточок раю!
Калину в моїм саду !
У світі одну-єдину, - Вкраїну
Яку люблю!

О,мово моя,колискова!
О,мово,ти для мене,як спів!
Звідки стільки любові
У кожному слові твоїм?

Ти в серце увійшла ,як молитва,
Доброти огорнула теплом ,
Як тиха мамина пісня,
Плила над вечірнім селом.

Ти-ніжний бузок у віконці,
І щебіт весною пташок.
Роса,як перлина на сонці,
Із вкритих травою стежок.

Ти –для мене бабусині руки,
Змарнілі у важких трудоднях,
Вони в полі сіяли жито,
Жито, яке було життям.

А ще ти –коханої очі,
Все,що в серці,сльози,чи сміх,
І слова вимовлятись не хочуть,
Як надія завше світишся в них!

Пітьма скрадається з екрану,
Байдужість душі занедбала,
І всіх нас модифікувала -
Жуємо жуйку і рекламу.

Байдужості в порожні очі
Жбурну я світло кришталеве.
Звалю конструкції сталеві,
Що вивергають морок ночі.

Ось так, у латах Дон-Кіхота
Я розпочну свою роботу.
І хай не тішаться зухвало,
Що одного мене – замало.

Чому, у тобі мої думки?
Можливо… Я і ти –
Значимо більше щось і дорожче,
Ніж просто люди, що дивляться один-одному в очі.
Можливо…Ці ночі пророчі…
Чому, у мене твої слова?
Можливо … Моя голова,
Це є всесвіт, що створений тобою –
З твоїх мікросхем, запаху твого,
Все так знайоме до болю, що розумію:
Що я – не я, а ти – всередені в мені…
Чому у тобі мої сни?
Можливо… Це я в тобі?
Це твоя свідомість визерунки нитками плете,
Чи ми один в одному…
А може… Ми є одне?

Татку! Я хочу в санчатка.
В пухнастій, теплесенькій шубці
І довгім коричневім шарфі,
Який зачекався у шафі.
Татку! А сонце тебе цілує.
Я бачу як ти смієшся,
І жовто-рожева радість
Яскриться в твоїх очах.
Татку! Поглянь: сніг сріблиться,
Й рум'янять обвітрені лиця
І посмішки на вустах.
Татку! Беремо мерщій санчатка -
Засніжена фотокартка
У змерзлих моїх руках...

Потонути в небесах я би хотів,
Захлинутись вершковими хмарами,
Обійняти сонце і пригорнуть до грудей,
Як кохану.
І розчинитись крайнеба,
Краєм душі
У краю неземному.
Жевріти надією в серцях знедолених долею,
Як зоря розфарбувати обрій в червоне,
І нестись над полями піснями.
Потонути в степах я б хотів,
Захлинутись медовими квітами,
Простягнутись туманом над сирою землею,
Наче ковдрою накрити як рідну,
Світати вранці,
Світлом яскравим,
У світі надії.
І бути дорогою в краще майбутнє, тих хто збився зі шляху,
Танцювати пшеницею під вітра сопілку,
А ввечері, голосами летіти й кружляти.

У світі непотрібних слів,
Чорно-білих картин, чорно-білих снів.
У твоєму полоні потерпають мільйони,
І, можливо, і я би хотів.
Як п"янкий наркотик, як героїн,
Цей сигаретний дим...
Що його видихають твої вуста,
Полічити до ста...І загубитись,
Наче в хованки гра...І пропасти,
У твоєму волоссі втопитись.
Хоча, принцесо, ти мабуть врятуєш,
А краще дала би померти...
Все одно із пам"яті вже не стерти,
Вже не забути,
Ці очі, що сповнені то смутком, то вогнем.
В житті є безліч тем... Є безліч слів,
Але говорити нічого не треба,
Просто плисти, бо потонути не зможеш.
І ніяк не злетіти до неба.
Приречений бути в"язнем цих відчуттів,
Вічним в"язнем принцеси,
Чорно - білих снів...

Вітер був жорстким.
Осипалось листя.
З гомоном людським
Все згорить в обійсті.

Вийде чоловік.
Стане край дороги.
Похилився. Зник.
Ніч. Не бачиш Бога…

Гомін нелюдський.
Вітер. Урагани.
Війни. Біль жаский.
Вершники-кургани.

Смерть і обеліск.
Гомін безгоміння.
Люди — це двійник
нелюдського ТЛІННЯ.

Жінка-сонце, жінка-скульптура,
Не побита щастям та горем,
Вкрита глянцем гучна увертюра
Чорних брів, її синя безодня.
Жінка ангел без крил обезчещених,
З сильним голосом правди та ніжності.
В молитовнику віри, безмежності,
Рве бруківку байдужої сірості.
Жінка-сором, жінка-повія,
Полонена вовчиця алюзії.
Її плід ненароджена мрія,
Її серце – прірва байдужості.
«Три валети» - потрійна надія,
Не для мене з печаткою «бачення».
Жінка – сонце – ангел – повія,
Світло й темрява вищого значення.

Якщо тобі треба, то я прокричу
твоє ім’я у межичассі неба
я кричатиму сильно і досхочу,
щоб в темних закутках Ереба

тремтіли всі, любили всі
твоє ім’я простерте попід ружами
настояне із кров’ю в молоці
між грішними і праведними душами

якщо тобі треба, то я прокричу
усі сім літер твого імені
якщо хочеш – замовкну і перемовчу
усі годинники настінні

якщо тобі треба, то вип’ю вина
вини твоєї зі старого глека
ім’я твоє пона́д всі імена́
рознесе по усюдах лелека

якщо тобі треба, я наснюся тобі,
наче пес я лежу під порогом
і вартую тебе в перехожій юрбі,
і дощем виціловую ноги.
2010

Без тебе –
Моя душа у сутінках, у пастці…
На небі –
Червоні простори закинутих овацій…
На серці –
Плямистий біль, з екстазом оборони…
Від тіла –
Що плаче через продані долоні…
Згораю –
І обливаюся сльозами віри …
Сьогодні –
Стихійно виривала наші сили…
Та відродилася –
З тобою я на «Марсі…»
Із вибухом –
Божественних градацій…

Я захворіла на кохання,
Я захворіла на надію.
Нектар безмежного бажання
Руйнує першу мою мрію.
На стадіоні компромісу,
З сердечним болем стоголосся,
Несу в руках холодну нішу
І пасмо чорного волосся.
Чому і де? В котрій годині?
Цей дуалізм порве століття.
Я стала вірна злій людині,
В окопах гордого свавілля.
Піймала кроки, ніжний запах,
У безвісті глухих кордонів.
Знайшла на зорях білий спалах
Й погасла в полум’ї агоній.

І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..

Усе життя, неначе сиротина,
Блукаючи у світі цім чужім,
Я прагну відшукати ту людину,
Яка розтопить кригу у душі.

Усе життя, палаючи бажанням
Знайти до свого щастя врешті шлях,
Стираю я реальності всі грані,
На дні душі приховуючи страх.

Усе життя я, крок йдучи за кроком,
Тебе, Коханий, прагну віднайти.
Але у серці поки що глибоко
Живе, на жаль, лиш тінь від самоти...

Хоч важко не зневіритись, не впасти
У світі цьому повному облуд,
Я прагну знов торкнутися до щастя,
Зневіру проганяючи й біду.

Колись, напевно, з променем світання
У серце знову впущу я весну.
Лиш знаю, хто освячений коханням -
Приречений також й на самоту...

Знов жадає серце свята,
Зажурилось без кохання.
Де ж мені його шукати -
Може, в променях світання?
Де мені Любов зустріти,
У яких світах незнаних?
Десь ростуть любові квіти
На вершинах первозданних.
І моя десь половина
Теж чекає мить єднання.
Та чия у цім провина,
Що гірке на смак кохання,
А закохані віками
Один одного шукають
І свої життєві драми
У розлуці проживають.
...Ось і знов нова вершина
На шляху моїм зростає.
Та я вперто, без упину,
Йду на голос, що лунає,
Кличе в далеч неозору,
Де любов стежками бродить,
Де розлилось щастя морем
Й навіть сонце не заходить...
Розірву розлуки грати,
Що постала поміж нами!
Хочу знов Тебе кохати,
Як учора – до безтями!...

О, что моя душа
В сравнении с твоею!
Моя душа - пылинка
В вечности твоей!

2008 г.

Моя любовь сильнее
снега, ветра,
Твоя душа
внутри моей души.
Твой взгляд,
твой вздох,
как малые кометы,
Сияют мне в тиши.

2008

http://makrus-studio.com/node/930

Подаруй поцілунок коханій,
В зачарований сон відведи,
Та вустам, ніби спраглій герані,
Дай напитись живої води.

Карамельно, лавандно, сп’яніло
Пелюстками троянд доторкнись,
Від обіймів щоб серце тремтіло,
А душа поривалась у вись.

Калиново, дурманно, ігристо,
Почуття те смакуй, як вино.
Розгуляйся сьогодні навмисно,
Бо не пив, мабуть, справжнє давно.

Насолоджуйся, пий до нестями,
Полони ілюзорні думки.
Що надалі відбудеться з нами –
Не гадай, а цілуй залюбки.

2006 г.

Її очі блистіли мов зорі,
Які в ту ніч нас чарували…
Волосся, мов хвилі моря
Мене так милувало…

Її ніжні уста мене цілували,
У серці моєму неспокій лишали…
Обійми легкі й досі відчуваю…
Мені тебе не вистачає.

2006р.

Ти поглянь у небо!
У ньому все лиш прекрасне!
Сонце зігріває хмарини
І світить так ясно!
Ти придивись у очі,
У свої жіночі чи дівочі,
І ти побачиш, як у них горить яскрава зоря!
Ти відчуй хлопаче:
Чоловіче чи юначе, як у жилах твоїх
Тече сила неземна!
Лиш здається тобі, що ти такий як усі,
Та не варто так думать у цьому житті,
Бо триматися треба за щастя своє,
І не думать, що хтось щось зіпсує,
Посміхнутися серцю,
Відкрити вікно,
Пташці сказати „привіт! Летимо”!
І ніколи не опускати крила свої!
А лиш вгору летіти до здобуття власних мрій!
А якщо стане сумно-
Ти собі не повір!
Роби усе те, що тебе веселить!
Якщо серце болить, то воно не болить, -
Ти надію втрачаєш,
Цього не варто робить!
Не соромся дитиною стати
Хоч на деяку мить,
Бо в ті чудові часи
Ти міг все, що завгодно робить!
У сварливу годину зумій зрозуміть,
Поступися, піддайся,
Це тебе не згнівить.
Не злись, не втрачай,
Ганебних манер себе позбавляй,
Навчися прощати
І бути не першим,
Адже тепло твого серця
Ніхто не перевершить.
Ти повинен частіше його відкривати
І світу усьому радість давати,
У серце своє впускай лиш любов,
Добротою ділися знову і знов!
Кришталевість життя
Вбирай в свою душу,
Відчувати щасливим себе ти примушуй!
Вбирай всю красу, теплоту!
Надії й бажання!
Завжди перетворюй життя на нестримне кохання!
2006р.

Голос – річка,
Прісна вода.
Погляд – блаженна прохолода.
Свіжість губ,
Тендітність рук,
І очей прекрасна врода.
Таємничість викликає цікавість,
Кмітливість, звертає увагу,
Чуйність породжує любов,
Гордість збуджує відвагу.
2006р.

Ти соромишся сказати «люблю»…
Як чудово це виглядає,
Коли ти справді хочеш промовити ці слова,
Але щось тебе тримає.
Відводиш погляд свій убік,
І в цю ж мить ти ще не знаєш,
Що тендітна посмішка легка
Почуття не приховає.

Хочеться пригорнути тебе поближче,
І не відпускати.
Бачити, що зараз ти найщасливіша
І ні слова не сказати.
Торкнутись твоєї руки і відчути сподівання,
Що коли ми разом – нас об’єднує кохання.

2006р.

Я хочу очі бачити ясні
І теплих слів твоїх відчути промінь,
Щоб кохання слід лишила ти в мені,
Нехай з’єднаються наші долоні.

Почути вранці спів пташок,
Які щебечуть про кохання,
Душою бачити красу,
І мати в серці лиш одне бажання…

2006р.

Хтось обожнює тебе,
А для мене ти як ніч.
Я тримаю твоє волосся,
Воно має запах весни.
Твої крила опустились,
А я не зміг...
Допомогти тобі піднятись
І ми зостались самі.
День перетворюється в ніч,
А ніч зникає, як день,
Де є правда, хтось скаже мені?
Очі палають тобою,
Від страху болять,
Твоє волосся намокне
Під дощем навесні.
Зрізана квітка більш не росте,
А ти ще живеш,
Нехай липень дощить..
Бо сонце не гріє твої ніжні губи,
Той, хто в серці має камінь, тебе не простить.

2006р.

Підійнятися б по вище,
І летіть все нижче й нижче.
Бачити усе таємне,
Що було так неприємно.

Розчаровуватись в людях, -
Значить сили набиратись.
Щоб усе це пережити,
Треба дуже постаратись.

А ти вмієш біль терпіти?
Біль душевний - то є рана.
Якщо прагнеш – ти є сильний.
А байдужість - це погано.

Стрімко вгору підійматись,
За секунду звідти впасти.
Жарти долі, то є правда,
Більш нема що розказати.
2006р.

І так просто капає дощ,
А потім розквітають квіти.
Мені не вистачає чогось,
Своє тепло нема куди діти.
Нехай квіти ростуть,
А небо ясніє.
Я буду чекати когось,
І хтось прийде в мої мрії.

2006р.

У віковічних ланах снів
Ти губ торкаєшся моїх,
І це звичайне відчуття
Стає блаженним подихом буття.
Не все раніш було таке чудове,
Як після пісні твоєї мови,
Неначе в мріях опинився,
Як би цей час призупинився,
Відчув би я бажання смак,
І твоїм подихом я жив би,
Все, що приходилось, стерпів би,
Як би ж все справді було так…

Зима 2006р.

Таємниця таїться в тобі,
Самій не впізнати себе,
Лиш вітер у змозі розгадати тебе.
Тому що бачиш себе лиш в одному,
А все, що навколо бачить тебе по іному…
Торкнутись істини не зможеш, заплющивши очі,
Щоб досягнути її, треба дивитися в очі.

2006р.

Ти стоїш на порозі нового життя,
І не бачиш останньої сльозини в очах.
Крапля за краплею падає вниз,
Обернись, придивись!

То не вітер подув засльозив оченята,
То не іній горнить їх у горнята,
І не сльози від шастя, здобувшого волю,
А можливо то плач від зазнатого болю?

Не можливо здобути щасливе життя,
Відправляючи свій гріх в забуття.
І чесна людина сповна не стане щаслива,
Доки знатиме, що добро без зла не можливе.

2006р.

І крапає дощ...
Від болю мене він рятує.
Прохолодою свою
Скорботу мою він вгамує.

Аромат твого тіла
З мене змиє вода дощова.
Твій дотик, цілунки
Стану я забувать.

Та без тих відчутів, що з тобою провів,
Для мене не має сенсу життя...
Я здолаю усе заради тих почуттів,
Бо тебе я кохаю! Джульєтто моя.

2006р.

Сьогодні знову я з самотнім почуттям.
Чи я когось кохав, чи був як сам на сам…
Але чому мені так хочеться знайти?
І я не знаю де ти…

2005р.

Ось і він, той образ недосяжний.
Згадую її, цим мучаю себе.
Ніч не дає мені спокою, окутає всього журбою,
Лиш море й пісок перед очима,
В обіймах моїх лежить дівчина,
Очі мов зорі блистять,
Уста її тихо мовчать,
В серцях тепло єдине,
Розтопить океанську льдину,
А відчуття в душі нестримне,
Нас колихає море синє
І присипає радість душ, що об’єдналися на мить…
Одне з сердець вже не горить.

2006р.

Стривожено чогось так хочеш,
Мінливо по душі читаєш,
Не можеш розібрати почерк,
І ніби сил не вистачає.

Навколо дивишся у стіни,
Одне й те саме відчуваєш,
Потрібно щось робити – розумієш,
Як би ти знав чого бажаєш.

А зовсім ще недавно мріяв,
Чекав чогось, не міг діждатись,
А ось тепер тягар повіяв,
Не можеш з місця відірватись.

Чому так сталось не збагнути,
У відчай падати не смій,
З душі своєї волі зачерпнути,
І слабкість подолати в ній!

А перешкоди всі здолати,
Твій вік ще молодий,
Повинен ти багато взнати,
Потрібен цьому світу ти.

2005р.

Твої очі мене лякають...
В них можна потонути...
Вони глибокі, але манять і манять,
Я хотів би погляд їх відчути.

Твоя усмішка просто дивовижна,
Відчуття, що ти не моя скоро зламає,
Я ще не бачив квітки красивішої ніж ти,
Коли тебе немає поруч, я з життя зникаю.

Подаруй мені лиш погляд,
І промов до мене слово,
Можливо це зробить мене щасливим...
Біль нестерпний у серці вирує знову,
Чому ти така єдина?

2006р.

Як вітер колихає віти,
І море – то затиха, то розлива,
Як сонце кожен день нам світить,
Мої чекання, сподівання, моя нудьга.

Зима 2005р.

Човен самотній у морі пливе,
Де він свій смуток бере?
То серце мучить кохана любов,
Страждання терпке витримує знов.
В широкому просторі віками він блудить,
Від вічного сну кохану ту будить.
Хотів був і сам вже за нею піти,
Але «матінка-доля» не пускає туди.
Загинула врода і серце дівоче,
То море втопило коханої очі.
І досі той човен блукає в просторі,
З розколеним серцем надвоє.


**Так пісню співаючи, плаче співець:
Чим палкіше кохаєш – тим трагічний кінець.**

2001р.

Такою прохолодою повіяло в кімнаті,
Неначе весіннім вітерцем, прямо на нас.
Казковий аромат, немов чудових свіжих квітів
Було чути од неї.
А її волосся на плечах обвисло,
Наче виноградна лоза.
Було так гарно і прекрасно,
Немов весна прийшла.
І ніби для нас пташки на вулиці співали.
Мов іскринка поруч прояснула,
Все тепліші почуття ставали.

Весна 2005р.

Сумно, сумно,
Чому, я не знаю
І навіть найменшої гадки не маю,
За кимось сумую, за чимось скучаю,
Чудового чогось я не відчуваю,
Минуле згадаю – і хочу туди…
Час швидко плине…
Зробити найбільше,
Пізнати усе,
Чи це нам потрібно?
А хто його знає,
Людина живе,
А час минає.

2005р.

Знову в світ приходжу,
Бачу: світла вже не вистачає,
Над твоїм життям вздихаю, але знову промовляю,
Що обійм не вистачає, уста твої і досі сяють,
Краплі сліз із них злітають, на підлозі помирають…

Приспів:

Протерти б очі тобі і показати світ,
У ньому стільки розмаїть, які сказали б тобі,
Що ти не варта сліз і почуття мої,
Куди доречніші ніж твої сльози.

На дворі зима літає, взимку холодно буває,
Та чим від сліз твоїх, холодніше не буває,
Я стою, лечу, втрачаю, що робити вже не знаю,
Твій кожен подих бережу, та ти мені не довіряєш.…

Приспів.

Зима 2005р.

Багряним сонцем променистим,
Ввійде вона в кімнату вітром чистим,
Розколихає почуття в тобі.
На неї мить лиш озирнешся,
В блиску очей навіки зостанешся,
І в снах твоїх постійно в’ється,
Від подиху скоріше серце б’ється,
Мабуть, що згодом розіб’ється,
А ти не знатимеш чи справді чи видіння,
Зустрівши мрію – образ недосяжний,
Невже й вона кохатиме тебе?

Зима 2005р.

Сон чарівний,
Сон прекрасний,
Мені хочеться лягти,
Обійняти ніжну постіль
І у казку линути!
В сні літати, мандрувати,
Неможливе щось робить,
Закохатись, дивуватись,
Все на світі полюбить!
Але раптом прокидаюсь,
Розумію - це лиш сон.
Зостаються лише мрії
І надія на любов.

Зима 2005р.

Як би я закохався,
Я б стільки радості їй дав,
Все те, що накопичилось за час той,
Коли я ще нікого не кохав.
Цілунки, ніжності, бажання,
Свій подих їй би присвятив,
Все те творив би я так палко,
Як би єдину полюбив.

Зима 2005р.

Наче близько… І далеко, -
Відлітаєш мов лелека,
Вмить, і оком не моргнувши.
А потім знову повернувшись,
В обійми линеш ти мені.

Казкова доля,
Мить охайна.
Але настільки незвичайна,
Що розчаровуюсь в тобі.

Зима 2005р.

Твоє серце усміхнеться,
А очі засяють,
Краплинка сльозинки
По щоці пролітає...
Краплинка від щастя
Довгожданного того,
Так довго чекала
Від мене три слова.

Зима 2005р.

Я погружаюсь в любовь, в глаза
и осторожно ложусь на камни.
Как филигранна их бирюза.
Рывок по венам, как с поля брани.

В подвенном царстве, как на штыках –
держаться хватит до губ касаний.
И птица счастья дрожит в руках,
и пальцам влажно под волосами.

Минуты сласти – дожди страстей –
от молний в сердце и до упада...
А поцелуям не счесть путей,
воспламенивших твои "не надо".

Горим – как ветер, вдыхая речь
и выдыхая ее – как пепел.
Что на ладони – то пересечь,
что ближе сердцу – родней, но слепо.

Глаза – светлицы и взгляд раним.
Со спичек – крыша, полы и стены.
И дрожь, как дрожжи. И стих – как гимн,
как с поля брани, рывок по венам.

5 Февраля 2010

"Люлі-люлі" – ллю,
проливаю спів.
У колисці вух
я тепло сповив.
Ти його лови,
ти його прийми,
ніби сон-траву.
Сон цей наяву.

Де шепоче час –
паперовий слід.
Зір іконостас –
з неба й до землі.
Ми не журавлі,
та на переліт
янгола сурма
поволає нас.

Серце золоте,
серце не зі скла.
Хвилями грудей
співу море склав.
Морем запалав,
і по ньому вплав.
Де ти, серце, де
за дощем ідеш?

Слово загашу
на твоїх устах,
ніби з мушлі, шум.
Розцілую та
аж до перестань.
Ти – моя, ти – та.
Знову з мушлі шум,
знову шум гашу.


В човника долонь
голову клади
вбережу твій сон
від вітрів біди,
бо на серці ти,
бо на серці ти,
бо на серці ти,
бо
на
серці
ти.

4 Лютого 2010

Храни спокойствия очаг.
По линиям огня
я проливаю свет.
Ты до последней капли дня
держись меня,
любви дыши в ответ.
Пускай завистники молчат
улыбками слепя,
разбрасывая лесть.
Мы не отступим ни на пядь,
им не отнять
всего того, что есть
для передышки – море слов
и тени от ресниц,
следов касаний нет,
взгляд ослепителен, как блиц.
Молчаньем птиц
увенчан наш обет.
И, словно метки на мече,
я чувствую себя
и нахожу твой пульс.
Храни спокойствие любя.
Зажгусь опять
под беглым ливнем пуль,
твою я пясть
сожму.

3 Февраля 2010