Коли одного пам'ятаєш,
тоді усе – ніщо навкруг.
Іде у небуття товариш.
Лишається у серці друг.

Йому не снились лаври слави,
але займав свої щаблі,
любив поезію і барви
своєї рідної землі.

Усі у Леті невідомі.
Нікому тут не заболить,
коли душі його у комі
поставить жирну точку мить.

Не забуваються моменти.
Ось він напучує мене, –
приходь готовим у поети,
тоді і успіх не мине.

Твори себе не ради муки...
Нема ліміту у науки...
Не висихає океан...

У небі ще літають круки.
Даруйте, неуки, що «уки»
огранили обсидіан.

01/19

цвяхом вбився нині рай
болю свято
вибирай не вибирай
що приспати

світе видуманий нам
для покути
ти не бачив де вона
радість "бути"

там сказали відійти
тут лежати
страх подумати що ти
вже без тата

страх подумати нема
слів знайомих
на устах його зима
хто з нас вдома

світлий пам'яті прибій
ніби з храму
ви вже разом тату мій
ти і мама

13 Травня, 2016

Я їх не забуду — отих людей, їхні лиця
Жовті вилиці, стурбовані очі, стиснені губи
Це був звичайний жовтневий день у центрі столиці
І навіть не Гурби...
Вони ішли як пророки, як провидці
Вони щось знали, якісь завітні таємниці
І був між них сивочубий
З такими легендарними вусами, прямою спиною
Ніби тятива протягнена крізь нього
Всі знали його видатною людиною
Сміливою й незламною, а тому
Трішки Богом —
Всі вірили йому тоді більше, як радіо чи
Священику свого приходу
Він йшов у натовпі, з усіма, шепочучи
Закон (закреслено) Універсал (закреслено) Акт — про свободу
Про волю українського духу, народний експеримент —
Вкотре здобути того привілля
Яке виполювали з наших голів
Як баба — зілля

Морем текли ті люди — великі й малі
Ніби хвилі спліталися й розливалися по землі —
Інтелігентного виду ботани, патлаті ще-майже-діти
Романтики, скептики, співчуваючі неофіти,
Політики (куди ж без них) — ласуни до профіту
І голодні, і ситі, і усміхнені, і злі
Йшли собі як абстракція політичних контекстів
Ніби сни Сальвадора Далі
Не стрункими рядами, а як риба — у сіті
Так розгорялася Революція на граніті....

А згодом, майже рік по тому, справжній триєдиний Бог
Що вірить українцям попри всі помилки й судоми
Узяв — й показав сонце та шлях-до-дому
І покреслений текст з учнівського жовтого зошита
З жовтого жовтня столичного граніту
Став Актом про незалежність України —
Для нас і для всього світу.

Життя утікає стрімко — кожен із нас перехожий
Кожен із нас відійде, як тільки завершить своє.
І, може, колись згадають, що був між нас сивочубий
Із легендарними вусами, на когось картинного схожий
Такий казковий герой, що героєм і є...

Проходять наші звитяжці
Зошити їх — у музеях.
Тіла їх уже в землі.
Збудовані колізеі чомусь у млі.
Сховалося сонце за димом.
Україна незмінно в вогні.
І думи рояться роєм —
Відходять наші герої...

Та в небі міцнішає братство —
Небесне вкраїнське лоббі
До Бога прилинуть наші
Розкажуть йому все чесно
Та й Бог нас освітить німбом
А може й огріє німбом
По лобі....

Немає надій на панство, яке козиряє нині
Відсвічує в телеекранах по всій країні —
Холодні серця в них, очі. Ми знову отара — не паства...

І тільки небесне братство
Єдине небесне братство
Могутнє небесне братство
Стіною стоїть міцною
Прямими спинами
За — Україну і над Україною!

Десь помандрував і ти, Іване.
Зав’язався калиновий цвіт.
Сходить сонце, як гаряча рана.
Сонях доганяє білий світ.

Синє небо відкриває браму.
Там і Щек, і Либідь, і Хорив...
Дядько Кий узяв тебе на раму
і за обрій тихо покотив.

Ой зійдуться нині теліжани –
жителі далекого села.
Подивись на сина крізь тумани.
Інше місце влада не дала.

Не підеш за блудними вогнями
там, де Роська упадає в Рось.
Спочивати будеш із батьками,
бо з дідами ще не довелось.

Ти умів із усіма миритись.
Понесуть селяни на руках,
щоб востаннє міг ти подивитись
і на поле, і на битий шлях,

на Деркач, і на свої левади,
і на весь цей непокірний край...
Прощавай...Та тільки, Бога ради,
бідних духом ще не залишай.

06.2018

бірюзовий цвіт вкриває пеленою
блиск в очах горгони на перетині доріг
сталевий щит окроплений мольбою
відлуння голосу тих проклятих воріт
мигаючий бульварний ліхтар
пуск гільйотини і остання хвиля
там полум’я охоплює вівтар
там зеленіє вирішальна миля
там гра вівальді нам доносить спокій
чорний кортеж так лине до аорти
кришталь вже перетворюється в попіл
темна фата на леді із окремоі когорти
дзеркало бажань , кинджал у горлі
наливали алкоголь в холодну домовину
50 кроків позбавлення від болі
довічна індульгенція за будь яку провину.
неначе сон польється на листок
інший світ , що називаємо брехнею
проекцією незрілих казочок
вся наша віра , що стирається межею
мій ескапізм забув мораль
нових емоцій не дає речовина
цінні тільки хвилини забуття
хвилини справжнього приносить лиш струна
ми так впевнені в тверезість почуттів
що пристрасть не здолає перешкод
світ умовностей , парад вітрів
як додаткова гама кожен поворот
в шафі під одягом заховані скелети
цей другий простір проектується в вірші
уявні , світом втрачені портрети
заганяли душу в нездоланні вербальні кущі
о філантроп мій шизофренік
балансувати на межі з самим собою
в часи фатальних внутрішніх терзань
нарву підсніжників для дами з косою.

Як кошеня до рук і до грудей,
голівкою м'якою в підборіддя --
крадеться дум довірливе поріддя
в бездушних хащах покручів-людей --

розчавлені, розпластані ... Живем!

У світанкових сутінках Едем
вартує день-у-день по нову душу ...
(Чи ж я закономірність цю порушу
розвихреною трагікою барв
життя у вищих проявах любові
до ближнього, до брата, що по крові
є спільником в неправій боротьбі --

безглузда гра в безсмертя, далебі!)

Ти -- вічний блазень, тіла вічний раб!
Скаліченою пластикою лап
тебе не відігріє трем дитячий,
що над убитим кошеням заплаче --

о людство стехнізоване, спинись ...
Чи ти вчуваєш серце, як колись
вчував у тобі Бог-Отець Людину --
чи ти й собі вподобилось в тварину,
в розгнуздану сваволю дичини?!

Тихенько-тихо браму відчини,
аби почути пісню колискову,
заблудлого дитинства сонний схлип:

"А наш котик Лапчик,
спить, немов калачик,
котить лапкою горішки
діткам для потішки".*

... Спочивайте наші ручки,
спочивайте ніжки ...



(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2

Рівне тане. Таке вологе
Як путана стара на побаченні
Зі своїм черговим мейбі Богом –
Юним принцом вузького призначення…
Аполлоном ринкових розкошів,
Апогеєм її вульгарності.
Рівне - ода палка ілюзорності
І бездарності, і базарності.
І безкарності ще - елегія
Горор - в дії, стратегія чортиків
Або просто найгірша стратегія
Виглядати прицвілим тортиком -
Монстром, чудиськом, страхом, мимрою...
Ніби все живе давно вимерло.
Мовби ясність дощами вимило.
Наче гостра потреба виникла
Заховати обличчя за мейкапом
Гобліна чи строкатої розелли
З арсеналу пристаркуватих повій,
Спокусниці рудого Азазелло
Какофонічної до кінчиків вій...

Такі емоції від зустрічі -
Краще б із мужиками - та в баню.
Але гуляє це місто парками,
Цмулить каву-чи-чай на майдані,
Шукає свій власний вчорашній дзень -
Із репертуару тих самих повій,
В яких із найцікавіших подій
В майбутньому – хіба тільки розтин…

Рівне - тане. Всього лиш - березень.
Весна, нарешті. Розтань!
А красиво так, ніби саме тут
Оселився, прожив та
Нещодавно умер Вій...

10 березня 2018. Рівне.

Ромчику… Гурику… Очі твої тернові…
Поле Життя несходжене… тихо на Полі Крові…
Лихо на Полі… Холодом віє лихо…
Чом же завжди перед боєм – так божевільно тихо…

Ніч яка – Боже! – тривожна... підступна… свавільна…
Зараз або ніколи!.. Буде Вкраїна вільна!
Вільна… велична… розкута – як в піднебессі птаха…
Мовлено тричі: «БУТИ»!.. Неба простерта плаха -
«Смерть ворогам»!..

…Конає
Лжі безпросвітня темінь...
Що то готує день нам? - вигострить з серця кремінь?..
Виносить в серці щемінь… пізні слова любові…
Що то готує день нам! – Стежку на Полі Крові…

…А що росте без коріння? -
тіл крижана безодня…
…А що зійде без насіння? –
з сонцем… Небесна Сотня…
А що по ній заграє? -
скрипка… між хмари сині…
серце без сліз заволає:
«пливе кача́ по тисині»…

Серце без сліз заплаче – і стрепенеться птаха…
В крівці терпкій гарячій Неба роздерта плаха…

«Ка́ча пливе»… Одначе
людно на Полі Крові –
Тиха молитва, наче
пізні слова Любові…

…Серце стерня поколе… Сповниться болем ущерть:
«Зараз або ніколи!
Всі на Майдан!..
На смерть!»*


*Останній запис Романа Гурика перед смертю.



18 лютого 2018р

…Не гасне, не вмира – витає Дух Свободи,
На Світло наверта, де ве́рші голубі…
Вкраїнці – не раби!.. Ми – правнуки народу,
що волю здобував в кривавій молотьбі.

Ярій, душе моя – бо буде бій кривавий,
Утишся, не щеми, вселенськая журо!
Підуть з життя Сини… Умруть не ради слави,
А за Любов святу, що серце вберегло.

…Почезне тіло враз, спаде з очей омана,
Окропить весь Майдан кривавая яса –
Сто змовлених «прощай», та Смертю Смерть попрана,
Сто криків, сто зітхань розірвуть Небеса.

Спасенна та земля, де впала кров невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» - і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова.


28 лютого 2014

Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомо́стами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родиноньки,
Та й до вечероньки у святгодиноньки...
Гей, душе-душенько, кого питаєшся?
Чи татков-матінков ти називаєшся?..
Дзвіночки тенькають та й на колядочку –
Сідай, родинонько, та й до обрядочку...
Відпий узварочку, мій любий таточку,
Від’їж вареничків, прелюба ненечко,
Кутю заправимо медами чистими,
Сльозами-росами із віч Пречистої...

Дитя у світ прийде, устане сонечко –
Віншує ненечка кохану донечку,
Житами сіється: нехай згадається
Відлетна душенька, де обертається!
Утишся в ніч святу, гей горе-боленьку,
Узри на див-мосту у люлі Доленьку,
Пресвітлу Доленьку із вод освячених
Із калачів батьків, у вир’ї втрачених...

...Сніги розбавлять ніч... І враз – зійде в о н о!
...Неначе й солодко... неначе й солоно...

В ніч під 18 грудня 2012р.

(Зі збірки "ОБРАНІ СВІТЛОМ". - Львів: Сполом,2013)

Коли загине останній гебістський послід -
Вже розкладеться на атоми та плями,
Тоді тільки Бог приїде на Україну,
Стане ногами,
Торкнеться руками
Ляже обличчям на землю її вологу -
І заридає, як батько, а не як Бог,
Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна
Що вчився добре в своїй божественій школі.
Й за жодних обставин, тобто – ніколи
Не сплутає Україну й о(у)країну.
Як той, хто проти всіх камуфляжів
Й не схвалює хрестові походи.
Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.
Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом
Коли не всі вітри – його коні,
Коли не всі ріки – його жили.

Інколи Бог довіряє ідіотам,
Які усе палили б й усе - спалили….

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,
Бо кров, зварена з залізом, кружить, мов пластівці.
І скаже тихенько апостолам, що він – контра!
Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,
Яка розстріляна чужими татами чи мамами,
Яка заморена у муках й стражданнях Христових -
Стала маленьким янголом смерті й нині в міських дворах
Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре
Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток
Ламати ребра кволим.
Але прийшла пора… на все прийшла пора -
І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

Коли загине останній гебістський послід,
Вихрещений в соборах, вивчений за кордонами,
Виплеканий у купелях чужих сліз.
Коли перестануть летіти кістки з-під коліс
Божественого байка -
Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!
Ви – живі, ви – подоба моя – люди,
Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,
Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих -
скаже
А поки!
Діти
Упирів, пийте кров дітей своїх!
А мені -
Дайте спокій!

15.11.2017
Рівне

Недогарок. Айстри одцвілі.
І муза - в сльозах - на могилі
Непізнаного інтроверта.
Мовчання - як ода посмертна.

13.07.2017

Як проминальність цю нам відбути –
«хто був коханим, не є забутим»…
Не є забутим, не є пропащим
Все те, що рідне, все те, що наше.
Тож, а чи бути, а чи не бути –
«хто був коханим, не є забутим».

Життя минуще – нетлінні тру́ди –
«хто був коханим, коханим буде».
Душа нетлінна, як колисанка:
Біла сорочка та й для Іванка…
Обітовані і в криптах рути –
«хто був коханим, не є забутим».

…О шквали бранні, на списах – груди –
Хто був коханим, коханим буде…
Сочить-ятриться незгойна рана –
Хтось був «коханий», була «кохана»…
І в день, і в темінь їх окрик чути:
«Хто був коханим, не є забутим»!

Є і по смерті в тім насолода –
Земля кохана, кохана врода…
З очей спадає луда облуди –
Хто був коханим, коханим буде!

Усі кохані в часи прощальні –
Непроминальні, непроминальні…
Усім жаданим – жаданим бути –
«хто був коханим, не є забутим».

(Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ".
- Львів:Сполом,2017)

Він мріяв спочивать на Бурханах,
щоб ясне сонце першим зустрічати.
Його колись тут народила мати,
тут дім знайшов поета тлінний прах.

Він мріяв спочивать на вишині
пташини щебетливого польоту,
дивитись зверху на людську роботу
і рідну пісню слухати вві сні.

Він мріяв спочивать серед полів,
де колосяться пшениці і жито, 
де народився й пощастило жити,
де все шукав себе й знайти зумів.

Він малював віршами білий світ,
щоб піснею у них слова лилися,
і з часом мрії ті його збулися!
„Любив, творив і мріяв доста літ!“

04 – 21 травня 2017

                         І
Я уявляю, як її любили
таку незаяложену, ясну.
А я її, – о горе! У могилу –
її єдину – на усіх одну.
Із неї Ліру вижали за бали
і не мене одного виживали...
Прозорою – не бачили її.
І у болоті цьому поховали,
аби дали їй циці бабаї.
Вона і Музу тягне за собою.
Нехай міняє коси на косу,
а крокодили щирою сльозою
оплакують її живу красу.

                      ІІ
Її зоїли буцають лобами,
аж клепкою упала сьома п'ядь.
Любителі у тартари біжать,
майстри перекидаються словами,
кусають пересмішники зубами,
губителі поезії стоять
в почесній варті
                      щільними рядами.

                              05.2017

Поблідла враз небесна далеч,
Зрябіла бризками вода -
Немов дівчина молода –
Весна бурхливо розридалась.

Гілля розкидала довкола,
Волосся рвала на собі.
І розпливалися в журбі
На сполотнілім плесі кола.

Із неба падали слова
Важкі, змістовністю глибокі.
Розчулено, в обидві щоки
Травинку дощ поцілував.

Жалобу одягла зоря
І світла стало мало-мало.
Немов би пісня кобзаря
Струною тонко обірвалась!

8.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Слова не убивають,
аж поки не почую,
який то я ніякий і лихий.
А що душа? Чекає,
коли почимчикую
у інший край далекий і близький.

Украдене у себе
уже не має краю.
Але до середини досягли.
Радійте, що у небі
ніхто не запитає,
в якому світі іноді жили.

Усе тече ...в минуле,
де і його – немає,
і не рятує скеля у біді.
Трухлявіє у мулі
мій човен і линяє
вітрило біле у мутній воді.

                              08.02.2017

Я не лишаю заповіту.
Уже достатньо дум, ідей...
Прощаючись із білим світом,
піду тихенько, непомітно
і не турбуючи людей.
На проводи в селі моєму
мене питають і тепер,
чи я помер? І я помер
на віки вічні. То й зіп'ємо
напою терпкого вина,
яке пускається по колу,
аби усе було до дна,
до забуття і до – ніколи.
Нагоди іншої не буде
о цій оманливій добі
усе довірити судьбі,
коли зійде яса полуди
і не заціпеніють люди
багатослів’ям у собі.

2011

Не кожен за життя отримав по заслузі.
Не ті були часи і час їх не настав.
Пішли у небуття мої найкращі друзі,
а я іще про них нічого не писав.

Доба уже не та і душі не воскресли.
Міняється село і вимирає рід.
Які були літа! Які буяли весни!
Але усе пішло у невідомий світ.

І що тепер мені – у рупори трубити,
у лютні й бубни бити і до забуття
обманювати їх, аби не говорити,
яке тоді було отруєне життя?

13.01.2016

Коли перші спроби хочеш звести нанівець,
Не розуміючи, певно, що це – вагоме й велике,
Не вирізняючи голосу, який скоро тебе призове,
Господь вже обрав... Та ще не покликав!
Коли остаточно не віриш у власні слова,
Різкуваті, обпечені, чесні, прозорі та стримані,
Коли жодного вірша і віршем-то ще не назвав –
Радів, мов дитині, та не поспішав дати імені.
Коли ти сліпий поводир для свого ж Кобзаря,
А вірші виходять із тебе і не помирають,
Коли навіть не знаєш, що справжня твоя зоря
Насправді тільки займається на небокраї.
Коли тобі можна більше: музики, ритмів, промов...
Ти сховав найдорожче у серце — шматочки паперу.
Тепер янголи обирають українську із інших мов,
Навперебій підбирають рими, мов власні тіла і пера.
Допоки ти дбаєш не про влаштованість чи не про те,
Щоб вціліти у світі самотності у єдиній жінці,
Коли небо ночами тисне – то порожнє, а то пусте,
Довкола тебе, як правило, видно світло навіть чужинцям!
Тому не гадай ні про пензлі, полотно чи зерно...
Бо ніщо із буденного, крім неба, тебе тут не втішить.
Навіть якщо ще не віриш, усе ж ти – пророк.
Або чоловік (як ти кажеш), до якого приходять вірші.

Господи, найкращих ти береш,
Бо вони тобі потрібні більше.
З ними небо стане ще світлішим,
Ангели підмоги хочуть теж –
Ти їм подарунок піднесеш.

І пробач мене за гіркоту,
Та триматися уже незмога,
Марево насовує облогу.
Як же пережити цю сльоту –
Від небес до самого порогу…

…..............................................
Этот непрерывный снегопад
Укрывает дальнюю дорогу.
Посидеть с друзьями бы немного,
Но не повернуть уже назад…
Господи, ты встрече будешь рад…

30.11.2015

Я смертю лиш живу… Та не таю –
Щасливий я в моїй нещасній долі;
А хто боїться смерті і неволі –
Ввійди в огонь той, котрим я горю.
Мікельанджело.

Тече пісок, як вічність, поміж пальців –
пливуть хвилини нашого буття…
Ще на землі, а вже космічні п’яльці
волочать нас на край – до забуття.

Хоч нам принадно мить ту зупинити,
щоб побродити в звабах стромовин,
вбираючи красу… Та годі й снити –
безбожник ти чи вірний християнин!

Та все – так брижко, ламко… І відносить
життя по крихтах, мов драгва боліт,
безпечність днів. І знов приходить осінь
непогамовних й неповторних літ.

Мить осяйна... Ні з чим її не сплутать!
Чарівний світ – усе у ньому є…
Чи знайдемо відгадку його суті?..
Про все це тут колядництво моє.

Одно лиш знаєм: на землі ми – гости
вервечкою біжучих пражних днів…
Питання в тім, що впорав для погосту*,
яким вогнем…
для нього
ти згорів.

23.05. 2015
______
*Тут громада, спільнота.

Розплющили фіалки оченята
і горілиць зайшовся горицвіт!..
Для когось нині – то життя початок,
а іншим – заступило горе світ…

Ще жовті, не посивілі кульбабки,
бруньки каштанів – пружно-молоді!
І великодніх крашанок лушпайки
рахманно плинуть в ирій по воді.

Весна буяє гомоном пташиним,
як щебетала - зможе і без нас.
Не був, чи був? Століття, чи годину?
І що залишить, чи поглине час?

Колеги, друзі, родичі, знайомі –
живуть й без Тебе…. І навчилась я
без Тебе, мамо… Поклади бездонні –
невидних сліз підводна течія…

…Крихке, тендітне, наче крильця бабки,
на чистовик, без проб і дубляжу –
життя прекрасне! Від нуля – й до крапки…
І щоб там не було – живу!

04.2015-04.2016

У долині, у ріку глибоку
весело стікають ручаї.
Так і вірші – у її потоки
мають литись, як оці широкі
і високі хвилі течії.

Що тобі, поезіє, до мене?
Я своє уже переспівав –
і весну, і літечко зелене,
і осінні золотаві клени
у альбом тобі намалював.

Ну а нині у моєму полі
чую, – люлі-люлі. А на волі
оперились інші солов’ї.

У моєму тихому садочку
потечуть поезії струмочки
у чиїсь модерні ручаї.

2012

Уже на небі… біля тата й мами…
Чого ж ти, брате, назавжди заснув.
Спливає шибка зимними сльозами,
Я в них втонув…
Ти був... ти був… ти був…

Як стогне вітер, кидаючи в небо
Моє виття, закутане у біль:
– Скажи, як жити, брате, тут без тебе?..
Та не приходить відповідь звідтіль.

Весна щедрує, та тобі вже, рідний,
Зозуля сотню літ не накує.
Гортає пам’ять знімками сповідно.
Ти був…
Не був! –
Ти є, мій брате!
Є-є-є-є-є-є-є!!!..

***
Єднаються і ситі, і голодні,
коли єднає їх сатанаїл...
Не миром ви помазані, шановні –
і щирі українці іншомовні,
і українофоб, і русофіл.

***
Дух барикади всує не помер
і у бою від єдності не тісно,
і знову об’єднатися не пізно…
Але не ясно, де ви є тепер,
глашатаї, що позаймали крісла?

***
Ой, не об’єднує стаття
на захист Ойкумени.
І досі на усіх путях
багатії крадуть життя
у тебе і у мене.

***
Любителі щі
об’єднали колони.
Гуляють хлищі,
депутати, барони.
Ідуть на борщі
європейські мільйони.

***
Тримати осаду?
Іти на твердиню?
Ідемо, якщо це важливо.
А бути у владі достойній людині
у наші часи неможливо.

***
Походами з майдану на базар
розпочиналась вільна Україна.
І – кому що́, а мерії – навар!
І як не регіони, то – удар!
Нокаут! І – здираємо коліна.

***
Кричали всі, – пролетарі, єднайтесь!
Але ніхто в опалу не попав.
Люстрація!?               
              Не бійтеся
                                покайтесь,
хто вихваляв і, вибачте, лизав.

                              2016

Іду не на ви, але явно за вами.
Та не доганяю, буває, усіх.
Я теж забавляюся інде словами,
та друзі прощають цей праведний гріх.

Коли я сміюся, ніхто не заплаче,
пожу́рю, буває, та не наобум,
і не обіцяю, що я не побачу
оте, що не лізе тверезим на ум.

І дама винова, і піка, і чирва –
уся космогонія в карті одній.
У плетиві слів, де до істини – прірва,
буває й п'янієш, та хміль той пісний.

Трюізмами бемкає mori memento,
і зле суєслів'я – ні, – бе і ні, – ме...
І не ображає мовчання німе...

Лечу по орбіті малої комети,
горю метеором. Радійте, поети –
таке репортерське моє резюме.

25.11.2015

Пам’яті доньки

Мій первоцвіте, донечко ясна…
На віях сніг, і на хресті, й на слові.
На що не гляну – знак про тебе й знак,
Відлунням невичерпної любові.

Якби ж то виплакати можна аж до дна
Твоє ім’я і все життя з тобою.
Бо подих твій, і голос твій однак
Час не забрав, а навпаки – подвоїв.

Ось забуваю раптом і гукну,
А як згадаю – вмерла! – то німію.
Тебе, живу, із лагідного сну
Так хочу в день повести і у мрію…

Княгине Ольго… жартували ми,
Що будеш мудро направляти долю.
Тепер же тільки янгола крильми
Прошелестиш. Сваволя. Воля. Оля.

Пробач. Стривожила, гойднула гладь небес,
Лети! Лети, крилатий первоцвіте!
Як добре, що твій світ в мені воскрес,
Щоб я могла хоч пам’яттю радіти.

Напевно знаю, що й оці рядки
Продиктувала ніжно і терпляче,
І відтіля не перейшла ріки,
Хоча, здалося, ось була неначе.

Мій первоцвіте, у душі цвітеш.
І може, то не сніг, а привітання,
Що ти була, ти є і будеш теж
Моїм віршем ніколи не останнім.

27 січня 2015

Скорбь - вечная звезда
из тьмы беспрекословной.
Словно зовет ТУДА,
но защищает словно.
Узнав лицо границ
узрел лицо рассвета.
Начнешь просто любить
навечно без ответа.
Смерть забирает все,
чем был ушедший в жизни.
Но в остальном несет
прикосновенья признак.
Приняв потерю, ты
ждешь тихо и смиренно.
Живешь без суеты
и без тревоги бренной.
И знаешь просто так,
(узнавши ниоткуда),
что кажущийся мрак -
целебнейшее чудо.
Что там - для НИХ среда.
Им отдохнуть бы надо.
Отсюда тьма - беда.
Оттуда, знать, награда.
А смерть, по сути, дом
чтобы и ты вернулся.
А жизнь была лишь сном:
вот умер и - проснулся...

Памяти Светланы

В квартире, где еще не так давно
То грустной ты, то радостной ходила,
Чужие люди. И завешено окно
В которое ты так смотреть любила...

И зеркало, в него ты, как в окно
глядела, образ твой не отражает.
Завешено, и может быть оно
Тебя под покрывалом вспоминает...

И радио утихшему молчать
приходится, печально вспоминая-
Ты под него любила танцевать,
Красивая, беспечная, нагая...

И кухня, твой покинутый очаг,
Стоит холодной, молча вспоминая
Как ты сидела у меня в ногах,
Мне на колени голову слагая...

В прихожей люди тихо говорят,
Тебя традиционно поминая,
Какою ты была... Им не понять-
КАКОЮ ТЫ БЫЛА- я это знаю...

Куда, в какие ты ушла края?
В какую дверь, что пред тобой открылась?
Беспечная избранница моя...
Часы стоят- и жизнь остановилась.

5.09.2008


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467825
рубрика: Лирика
дата поступления 23.12.2013
автор: Сокольник

Пахне хвоєю й бензином.
«Люба влада» ріже ліс.
Що удієш? Ліс не винен,
що не вміє лити сліз.

І «сім’я» усе ще ріже,
прокурори і суди
на маєток і на хижу
невідомого ґазди.

Ліс не знає, що на зміну,
може, через сотню літ
буде інша Україна,
у якій «низзя пилить».

Ні мою берізку любу,
ні соснину навкруги…

Але поки це ще буде,
то осел ваяє буду.

Поки влада вріже дуба,
все рубають до ноги.

                              19.10.2014

«Тут почиє у мирі, у тиші
той, що піснею...»
               Може й воскресне...
Епітафію інший напише
своєчасну, і дуже почесну,
і від імені всього народу
непідкупно, і щиро, і мило, –
не читали його ми і зроду,
та зате хоронили з кадилом.
На могилі не плакали гірко,
що поклали у землю холодну.
Почепили на паличці бирку
чин-по-чину, зате благородно.
Не даються нам рими, верлібри.
Не вписалися ми у епоху.
Нас потрібно будити калібром,
від якого зашкалює строфи.
І тому не балакали довго,
що ходили, бувало, до школи
і не мали ми свого нічого,
і чужого не брали ніколи,
і любили і ранки, і роси...
І нарешті про нього згадали,
що по світу ми бігали босі,
та не голі...
               І ми написали:
«Тут почиє у тиші, у мирі
той, кому пощастило померти...»
Ми любили тиранів-кумирів.
А чому умирали поети?

                              2013

Що сталося – того вже не вернути,
Не знайдуться відкуплення слова…
У темряві глибокої засмути
Скорбить Вкраїна – чорна, як вдова.

Осиротіла матір, овдовіла…
На шиї камінь, а на серці шрам
Вона ж для них майбутнього хотіла!
Віддати все могла ж своїм синам!

Що сталося – того вже не забути.
Тут мало співчуття, були важкі хрести.
Майдан прийняв за нас гріхів спокуту.
Нам треба пам’ять про Героїв берегти…

(c) Ірина Зінковська
2014

1.Мамі
Кажуть, молитви Отцям не всесильні.
Лиш віра й любов
З дитинства тримають фундамент.
Чи плакали очі? – Вони голосили!
Що хочуть додому, на землю праотчу,
До мами…
Ми вічності й часу
Намиста позичили вдосталь,
Щоб душі споріднені
Грілись любов’ю не марно.
Я знову приїду додому
Як син (чи як в гості?),
Як давній твій друг.
А значить, як син,
Бо до мами.
Хай вечір до ніг тобі
Вклониться співом і словом.
Я можу розвіяти сумніви, хвилювання.
Блаженна і світла
(бо матір – основа),
В якій – мої злети,
З якої – мої починання.

2. Мами
Не чути крику…
Біль… Різке світло…
Чому він мовчить?
Нарешті заплакав!
– Подайте мені
Вже дорослого сина
…бо він ще у лоні
сказав слово «мама»!

3. Матерів
Наші сльози…
І руки, мов кремом намащені.
Ви поїдете,
Та схід сонця ми разом бачимо.
Ви на відстані…
І, здається, так важче нам.
Та любов до дітей –
Поза виміром, часом,
В Б А Г А Т О З Н А Ч Н О С Т І.
Ви поїдете, і здається,
Не скоро будете.
Сійте світло дітям своїм
(Вам же є кому!)
Жінка – сходинка, жінка – схованка
І пробудження.
Невідомого, неповторного,
Н Е В І Д’ Є М Н О Г О.
Невідомого, невід’ємного,
Себто вічного.
Те, що хибне – водночас є істинним.
Матір, жінка, кохана, подруга, дівчина…
Всепроникна, розумна,
В О І С Т И Н А!

Приміщення здавлене ліками,
В халати одягненим персоналом.
Тут багато жінок, запахів, поту.
Люди проходять повз (ми тут - персоналії)
В сірій споруді, яких в місті декілька сотень.
Тут стіни зі сліз, підлога намащена слизом.
Слиною пахнуть вікна, пробірки слугують латкою.
Чому я сюди зайшов? Я краще чекатиму знизу
Чи тихо посиджу надворі біля вікна під палатою.
Абортовий спокій знищених душ
Рядками на стелі кричить білим світлом.
Як болісно пахне світ жіночих недуг
У кожного іншим, внутрішнім світом.

Останній день у вересні… Останній
і у житті? Чому? А далі – край?..
...і піднімаюся в божественній осанні,
і вже ось-ось – чи пекло, а чи рай…

Я не боюся іспиту сумління -
перед Отцем схилю своє чоло.
Він знає все – усі мої стремління,
усе, що відбуло і не було…

Моя душа не в силі щось змінити…
Прощаю і простіть – як вмів, так жив…
Лиш тихе слово прошу, лиш молитву
за Україну, що я так любив…

25.09.2013

Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

Час так прудко збігає:
вже й ніколи жить,
не зупиниш його владним окриком:
"Стій!".

Поховайте мене
там, де мати лежить,
за ставком, за ліском,
в черемшині густій.

Не викошуйте трав і колючих ожин -
буде ж боляче лунам ходить по стерні!

Я незатишно так і невтішно прожив,
тож, мабуть, заслужив тихосну в тишині...


2006

руками моєї бабуні
збиралися в клопоти будні
влягалися в трепоти стуки
носилися відра зі студні
у біблій горталися звуки

очима моєї бабуні
світилися вікна зимою
дороги трималися дому
два янголи стали за мною
її і той мій невагомий

у серці моєї бабуні
так тепло що сльози солодкі
і легко що слово із пуху
так рідно що вік закороткий
і світло — ні тіні від руху

з думками моєї бабуні
я ходжу по білому світі
за медом із дьогтем для брами
мій голос що дзвонами шитий
на вітрі цвіте прапорами

усмішки моєї бабуні
трималися зорі що впали
у кутиках сонце лягало

і сходило небо трипало
на груди мої
як бабуні не стало

3 Липня, 2013
(RIP)

Тут (умовно) почили в Бозі
Ті, хто вмер у далекій дорозі,
Хто спіткнувся востаннє на ріднім порозі
Чи в сльозі утопивсь на тріскучім січневім морозі.
Тут (умовно) лежать у сплетінні корінь осокорів
Жертви трьох українських спланованих голодоморів,
Несвідомі геройства (бо з примусу) скромні герої:
І забутої Першої світової,
І болючої Другої, що не забута
І донині, бо ще не настала спокута
Винуватців кривавої бійні -
Не спокійні покійні!

Тут мовчать мої предки, на смерть розкуркулені,
І бійці революції, Леніним підло обдурені,
Серед них і мій батько - партієць нездалий,
Десь без вісті пропалий і прахом прокляття припалий…

Тут (умовно) безмовно (насправді немає могили!)
В невимовних стражданнях і муках навіки спочили
Повносилі іще...

Умер архитектор душ
Не одно построив поколенье
Ёж не уж
Колючим был…
По молве прошёл,
как морем - по колено…
Вырываясь с патоки хоров
Будоражил тех и этих
Когда много наломавши дров
Брал, time оut, и писал о детях…
Он искал и находил
Он в всегда хотел быть первым
И теперь…. его опередил…
Видно все же, сдали…нервы…

Микола Іванович Книр... Дорогий мій тату,
таке вже моє бажання і воля така моя,
аби і твоє, найрідніше мені, ім'я
змогло б читачеві моєму відомим стати.

2013

і ось весна... бринять гаї
танцює небо
співають янголи вгорі
мені про Тебе
углиб захащених борів
тікає морок
без Тебе я вже дев’ять днів
за місяць – сорок...

05.04.2013

Пам’ятайте мене
Доброзичливим і незловтішним,
Не скупим на пораду,
На гроші й хороші діла…
Я був різним, звичайно,
Всіляким я був,
Та, між іншим,
Лиш одна доброта
По життю мене завше вела.

Не ображусь, якщо
Ви забудете в клопотах-буднях
Про поета, який
Не досяг піднебесних вершин, –
Я і тишею втішусь:
Лежатиму –
Вже непідсудний –
Наслухатиму шепіт
Черешень, вишень, черемшин…


2003

Лежу горілиць, просто неба –

там сонце пасуть у траві

нащадки мої, Низові...

Так гарно, й нічого не треба.

Радійте, допоки живі!



2006

Ірпінь завжди був винятковим
І незбагненним до кінця.
Хто був тут гостем випадковим,
Той безнадійно залицявсь
До провінційного містечка
При давньокиївськім столі...

Ірпінь для мене був предтеча
Комунораю на землі.
Сюди зліталися поети –
Неадекватний, справді, люд
В глобалізації планети,
Що підгнивала звідусюд.

Товклись держави і народи,
Опору втративши свою,
А тут, в гармонії природи
Й душі людської, в цім раю
Пилось вино, творилось диво
Добра і злагоди. Рядки
Римовані текли примхливо,
Мов течія Ірпінь-ріки
Під яворами. Світлі личка
Таких наївних поетес,
Мов соняхи, довкруж Павличка
Любовний рухали процес.

В одної туманіли очі,
А друга падала вже з ніг...
Вино кінчалось серед ночі,
Тож знов на станцію я біг.
Заслуга, звісно, невеличка
І не пов’язана з добром,
Але ж пилось вино з Павличком,
Зі справжнім генієм, Дмитром!

Тут вирували семінари
Творців романів і балад,
І не порушували чвари
Всебічну злагоду і лад.

Аж танув сніг, скресала крига
Й мажор в мінорі панував,
Коли Тарас вставав, Салига,
Й критично всім опонував!

Пухкі сніжинки слів і літер
Кружляли плавно за вікном,
Їх схрещував Затуливітер,
Благословляючи вином.

В сорочці, що біліша вишень,
Що зацвітають лиш в раю,
Палкий Володя Іванишин
Виводив «лінію» свою.

Ніхто нікого не неволив,
Ні перед ким не звітував,
Тож сибіряк, мій друг, Кодолов,
Як завше, зайве випивав
І так розчулено, всеп’яно
Нас, українців, вихваляв,
Які ми добрі. «Завтра рано
Ви похмеліть мене», – мовляв.

І лишень Толя Романенко
В сльозах нікого не хвалив,
А йшов на станцію раненько
І скромно сам себе хмелив.

Ірпінь – музей під синню неба,
Всеукраїнський наш Парнас,
Тож виникає вже потреба,
Зліпивши в профіль і анфас,
Поставить пам’ятники всюди,
Під кожним тінявим кущем,
Тим людям, що мочили груди
Вином, сльозами і дощем:
Тичині, Рильському, Малишку
Й живому поки що Драчу,
Поклавши перед кожним книжку,
Відкривши пляшку, і свічу
При повній пляшці запаливши...
Впаде від пляшки світла тінь
На спомини сумні. І лише
Тоді приїду я в Ірпінь,
Щоб помолитися...

Не сподівався перейти межу
Тисячоліть... Ось тут і схаменувся:
Я ж не готовий, я ж не перевзувся –
В старім взутті в новім житті ходжу.

Тепер хворію. Каменем лежу
На ліжку зненавидженім. Надіюсь,
Що з новим світом все ж порозуміюсь
Й старий менталітет свій збережу.

На березі Лугані – три верби
Зажурено схилились над водою,
І земляки поважною ходою
Відходять за Вергунські пагорби.

Там – цвинтар. Там багацько вже лежить
Ровесників моїх і вихованців,
Літературних бувших новобранців –
Покіс в покіс... Повальна сіножать!

Мене також невдовзі покладуть
В кінці покосу, біля огорожі,
Де ті ж плакучі верби на сторожі
Стоять в зажурі – мимо не звернуть.

Лежатиму я тихо під хрестом
Сосновим чи залізним – однаково
Покійнику, чиє останнє слово
Господнім перехрещено перстом.

Вінків не треба. Тільки б знамено
Державне лопотіло наді мною
І помаранчем крилося весною,
Нев’янучим було, немов руно.

Вдова невтішна чарку наповня,
Хліб-сіль кладе на вінця... Перехожі
Ходу притишать біля огорожі,
Козак припне до пня свого коня...

Дочка приїде. Їй не вистача
Скупої ласки батька. Як без нього
Самотньо їй! Нема ніде нікого,
Нема кому приткнутись до плеча.

Луганськ – село велике. В цім селі
Нема провідника ачи пророка,
І вся Совєтська вулиця широка
Десь губиться за містом в ковилі.

Всі друзі – під травою залягли
Довічно... Не збудити вже нікого
Для щирого подвижництва святого
В краю плакучих верб і ковили!

Мірошниченко Коля відійшов
За Деркул, за Айдар, за річку Удай,
Трава над ним лисніє, ніби шовк,
І місяць опівнічний, мов полуда,
Жовтіє попід хмарою. На шлях
Від Біловоддя до Новочеркаська
Виходять джури... В росяних полях
Чатують на людей в рогатих касках
Донські бандити. Їхній отаман
Привів їх на луганське прикордоння,
Аби чинили глум і беззаконня,
Медведєвський виконували план.

Від зазіхань свій край не вбережу
Ні діями, ні словом, ні клятьбою –
При огорожі тихо я лежу,
До краю невдоволений собою...

2011

от як виросту
стану милістю
милуватиму малярів
у дощівочці
набігатиму
колисковою для зорі
укриватиму
притулятиму
найнещасніших між дітей
найтеплішою
найріднішою
що по серце в той світ іде
чорні шатоньки
в янголятоньки
битись крилонькам сил нема
от як вигріюсь
стану вирієм
прилітайте коли зима
позбираєтесь
позлітаєтесь
під реберцями рай для гнізд
там боліло все
відболілося
кілька зерняток у стерні
залишіть мені
перелітнії
це мої з кулачок роки
буду сіяти
щоби мріяти
як то ділиться хліб ламкий
от як виплачусь
вся від відчаю
і не вистачить більше чим
то світитимусь
мов невидима
біль з недихання замовчить
придорожена
ненапрошено
ніч минатиме згине страх
я почуюся
і відчуюся
краєм спокою на устах
розщебечена
знай приречена
озиватися дзвонарям
селам бузьками
храмам пусткою
тремом свічечки з вівтаря

9 Листопада, 2012

Багряне й синє в хаосі сплелося.
У хмарах над полями
Гасне сонце.

* * *

На твоєму тілі
Знову нові шрами,
Знаю: твоя доля
У моїх руках.
Ти мене рятуєш
І кричиш словами
Намертво німими
У Твоїх очах.

Дотик мій відкриє
Всі твої секрети,
Хоч вони й без того
Начисто мої.
Моє alter ego
На асфальт упало
Вкотре, втім за це
Мене не прокляне.

Де б я не бувала,
Завжди він є поруч.
З моїх уст метає
Шарм морфемних куль,
Мій словесний лицар,
Мій комунікатор
LG GS два дев'ять нуль.