ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2019.10.19 19:25
Хвала усім, хто встав поперед мене.
Знаю по собі – нелегко це зробить.
Ще не застелене ліжко так манить...
Непросто встать і переступить поріг...
Але наважишся і в інший світ поринув.
Хвала усім, хто на день робочий досвіт перетворив :
Веде

Микола Дудар
2019.10.19 17:42
…таке буває - не зрослося…
Поліціянти тут як тут
Приблизно десь опів на восьму
Спіткнувся раптом - глухий кут
… ці стіни бачили та-ко-го…
Тут Смерть вважалась за Життя
І судді тут - Єдинороги
І все вперед... без вороття

Сергій Губерначук
2019.10.19 13:03
Мавка моя лі,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лі,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…

Лілія Ніколаєнко
2019.10.19 12:27
Вінок 13. Римовані митарства

1.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Розпалює снагу палких звитяг,
Небесну мудрість пізнає людина
І лаври похвалу їй шелестять.

Ярослав Чорногуз
2019.10.19 11:23
Нехай впаду, камінням люто битий,
Забудеться колись моє ім'я...
Та до останку буду я любити,
І про любов співати буду я.

"Ти не громадянин. Простого люду
Біда тебе не мучить кожну мить!" -
Хай кажуть. Я своє робити буду,

Олександр Сушко
2019.10.19 07:58
На опалому листі вчаїлися краплі жури,
Підфарбовує охру багрянисту паморозь неба.
Я програю красуні осінній любовне парі,
Залишилася вірною тільки цнотлива Евтерпа.

Все минулося - захват, цілунки, жагота, екстаз,
Буде інший палкий кавалер дарувати

Семен Санніков
2019.10.19 07:35
Щоденного неба нічні вітражі
До заходу сунуть, звичайно, зі сходу.
Сузір'я знайомі, далекі й чужі
Засвідчать собою безхмарну погоду.

Купається Місяць в небесній діжі.
Космічні уламки каміння та льоду
До нього летять у купіль повноводу.

Олена Побийголод
2019.10.19 06:30
Із Миколи Некрасова

Ти і зубожена, ти й нагромаджена,
ти і незміряна, ти і зневажена,
матінко Русь!

В рабстві розрівняне поле прополоте, -
серце простолюду, кажуть, - як золото!

Сонце Місяць
2019.10.18 22:11
хмари забуті так навздогін
анексовані круком зрідка
відлабує партію скрипка
вічно блукав один


у яві позмінній чому б його ні
маринарка небесна свитка

Серго Сокольник
2019.10.18 21:58
Друзі) Маю сповістити, що 12 жовтня у славному древлянському місті Коростень було урочисто проведено нагородження Лауреатів літературної премії ім. Василя Юхимовича, що надається згідно статуту, за значний внесок у розвиток української літератури. Я мав ч

Олена Малєєва
2019.10.18 14:29
Цей Бог не любить носити краватки.
І надто багато, напевно, палить,
А ще Мефістофеля в нього задатки:
Він поглядом ріже і словом жалить.

Коли він ступає - вступаються люди.
Коли багровіє - чекати лиха.
Проте повсякденно нечемним не буде,

Вікторія Лимарівна
2019.10.18 13:45
Пригортаюсь думками до тебе:
Чую голос знайомий крізь сон,
Що порушив залізний кордон
Затяжної для мене розлуки.
Сонце щиро всміхнулось на Небі.
І на крилах пташиних пісень
Надсилає осяяний день,
Зігріваючи стомлені руки.

Матвій Смірнов
2019.10.18 13:44
Тут доволі тепло, в широтах наших.
Ми навчились як, та забули нащо
Ми осіли тут, на оцих вологих
Островах, навіщо мочили ноги
По коліно в теплій воді Гольфстріму?
Але - клімат лагідний, без екстриму,
Ані гір, ні хащ, ні глухих безодень
На фізичних

Сергій Губерначук
2019.10.18 12:26
Київ. Неділя. 27 липня 1969 року. Кінотеатр імені Т.Г. Шевченка. Молода подружня пара дивиться кіно. Яке – мені невідомо. Потім сонце. Морозиво. Ще один кінотеатр. "Дорвалися," – як то кажуть. Мабуть, молоді філологи не знаходили слів під враженнями літ

Лілія Ніколаєнко
2019.10.18 11:04
Вінок 12. Прокляття Афродіти

1.
Одвічністю стає прекрасна мить –
То знову Афродіта сни тривожить.
Жагою у сонетах палахтить
Її велична і сліпуча розкіш.

Віктор Кучерук
2019.10.18 09:24
Не спиться… Тоскно… Самотужки
Не подолати сум оцей,
Коли улюблена подушка
Тікає рвучко від грудей.
Знедавна їй уже несила
Вдавати радість силоміць, –
Терпіти довго і безсило
Моїх обіймів шал і міць.

Олександр Сушко
2019.10.18 09:18
Вдягнув мороз ув іній сивий луг,
Свинцем гарячим ворог душу кропить.
Команда ЗЕ царює у тилу,
А я лежу, поранений, в окопі.

Бо кожному - своє. Мені - війна,
Криваві сльози вдів, брати-каліки.
А дезертири ріжуть кабана -

Тетяна Левицька
2019.10.18 08:21
Не думала, що все банально скінчиться,
ховаючи у серці таїну.
Розкришиться в руках свята обітниця,
лиш у звабливі очі зазирну.
Розтану, не тужавітиму крицею,
холодною, байдужою...так є.
Та поділитися хоча б дещИцею
любові - нам сумління не дає.

Микола Соболь
2019.10.18 06:08
За вікном листопаду краса
Літо бабине ген догорає,
Йду осіннім, золоченим раєм,
Де берізок палає яса.
Ще не тулиться лист до землі,
Свіжим подихом дихає осінь,
Павутинку гойдає між сосен
І благають про щось журавлі…

Серго Сокольник
2019.10.18 02:57
трохи іронічне, трохи літературне*

Хтось хотів літератором стати?
Я порадити можу багато,
Як повстати з колін... Та на власні граблі...
(Власні гулі зручніш набивати)))

Власне поле доцільно зорати

Ярослав Чорногуз
2019.10.17 23:48
Мов осіннього сну поволока,
Вечір ліг на затінений сад.
Не була до нас доля жорстока.
Як достиглий була, виноград.

І неначе зорею від Бога
Вечорова засяяла мла.
Мов із дерева нам чарівного -

Олександр Сушко
2019.10.17 19:45
В Ерато дар лежить на терезах,
Вирішує чи дати... довго судить.
А я сузір'я слів у небесах
Пасу і кличу:- Забирайте, люди!

Звела нас доля чи щасливий рок?
Це ключ до раю чи бандитська фомка?
Не відпуска від себе ні на крок,

Оксана Логоша
2019.10.17 17:55
І помирали руки,
І опадало листя.
Які ж пекельні мУки
Багряні ті намИста!

І в*янули суцвіття,
І закривались вени.
О!Як у цьому світі

Роксолана Вірлан
2019.10.17 15:55
Вона піде...вона завжди іде...
Вона не обертається ніколи
На ті дороги, де погибнув день,
Де окіл поторочений і доли.

Вона піде зникати в чорний гай-
Гордіша сонця і висока духом.
Не окликає в мить оцю нехай

Петро Скоропис
2019.10.17 14:34
Світ одіял щеза зі сном.
Але маячить неозоре
зіниці збудженій, вікном
розрізуючись навпіл море.
Дві лоді, оголивши дно,
вподібнюються парі туфель.
Здійняте дибом полотно
і хвилі означають дупель.

Сергій Губерначук
2019.10.17 12:23
Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи, може, в кущах верболозу,
щоб не лізти в колючки марно;
чекав ночі я анабіозно,
поки сонце не впало за хмари.

Віктор Кучерук
2019.10.17 08:43
Г. С...
Дарма знедавна не приходиш
Ти без пояснення причин
Туди, де пес хвостом зі сходів
Змітає пасма павутин.
Дарма вирощуєш байдужість
І себелюбство жнеш повік,
Якщо тобою занедужав

Ігор Деркач
2019.10.17 08:25
Буває і ніщо дає урок
як замінити ямбами хореї.
Сонети це не купа балачок
і не подяка Музі чи Морфею.

І рупори беремо на замок,
і маємо від болю панацею.
Уміємо у попелі думок

Іван Потьомкін
2019.10.16 21:44
Де сховок, про те вона лиш зна.
Ніхто її не бачив в пору сухостою.
Зграбненька, мов та прима-балерина,
Являється в Єрусалим лиш восени.
Дрібніш од горобця, але така ж проворна.
Не для музичного, сказати б, благозвуччя
В їм’я її вплелось Імення

Микола Дудар
2019.10.16 20:39
У бутлях світ, а небо в корках
Понтифік зник. Осиротів…
На поле битви пруть з Пріорки
Престол - хто встиг, той опосів…
А в Альпах сніг такий сліпучий!
Як хоч - засліпни, хочеш - з’їж
В Кореї "північ" знову пучить
От - от зів’яне цінний вірш…

Олександр Сушко
2019.10.16 17:58
Простий селюк на фронті гине,
Команда ЗЕ, як завжди, пас.
Гукаймо "Слава Україні!
Іди, герой! Воюй за нас!".

Мені дорожчий власний бізнес,
Дитина, жінка і бабло.
Іще й на носі прищик виліз!

Лілія Ніколаєнко
2019.10.16 14:47
Розділ 4. Розплата за ілюзії

Вінок 11. Вигнання із раю

1.
У тернові заховані перлини
Жбурну на небо, ніби на ріллю.
Збирала щастя по малій крупині,

Устимко Яна
2019.10.16 14:02
ріка ковтає небо і сивіє
повісмами вростає в береги
рум’янок сумно дивиться крізь вії
на пустку що лунає навкруги

не плачуть очі виплакали сльози
коли прощалось літо кілька днів
край неба гріють пелени морози

Олена Побийголод
2019.10.16 13:58
Специфічний образ Росії у віршах російських поетів Традиція уособлення Росії міцно вкорінена у російській поезії, і простежується аж до початку вживання терміна «Росія» (1721 р.) разом і замість терміна «Русь». Нагадаємо, що в російській мові ці два сл

Світлана Ковальчук
2019.10.16 13:57
драбиною – в синє небо
торкнутись його із даху
печалей мабуть не треба
літак заповзявся птахом

муркоче листок пожовклий
на вухо коту осівши
в глибини вернувшись мовкне

Сергій Губерначук
2019.10.16 12:17
Десь за майже розталою прозоро-світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого, стомленого сутінками обрію, мовби ненароком, поволі виринали перші вранішні промені. Роздратований веселковими кольорами марева обрій нарешті в
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Анатолій Філософ
2019.10.03

Ірина Осінь
2019.09.28

Наталія Шандра
2019.09.27

Ірина Стасюк
2019.09.26

Юлія Ляхович
2019.09.16

Михайло Олегович Гордон
2019.09.15

Вероніка Головня
2019.09.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія - Останні надходження за 7 днів


  1. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.19 12:24 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 13.)
    Вінок 13. Римовані митарства

    1.
    Коли творіння, чисте і глибинне,
    Розпалює снагу палких звитяг,
    Небесну мудрість пізнає людина
    І лаври похвалу їй шелестять.

    Якщо ж приносить лиш гіркі боління,
    Зневірою туманить майбуття,
    Стає тоді душа сліпа й причинна.
    Розбиті зорі в бур’янах ряхтять.

    Я ж над усім і плачу, і сміюся,
    І мрії крижаніють у вогні,
    Зв’язала муза цей Гордіїв вузол –

    То листям облітає навесні,
    То восени багряний спокій рушить –
    Пробуджує в серцях лункі пісні.

    2.
    Пробуджує в серцях лункі пісні
    Любов, що подолає час і відстань.
    Невинні мрії, ніби цвіт рясний,
    Від сірої буденності не збліднуть.

    Лиш не для мене щебет чарівний…
    Мої слова пожухлі та безплідні,
    А сон казковий непомітно зник
    І доля почала зворотній відлік.

    Любила, музо, я тебе одну,
    У віршах снила про політ орлиний.
    Та якорем душа – на глибину…

    Долає фатум. Боротьба нерівна.
    Лише на мить, магічну і хмільну,
    Всміхається поету світла днина.

    3.
    Всміхається поету світла днина,
    Як вічність він складає із перлин.
    Спиває волю із джерел первинних
    Його крилатий і шалений кінь.

    Моя ж душа блукає в царстві тіней.
    Благає чисту мрію: «Не покинь!»
    У віршів самоти один відтінок
    І тягнеться ланцюг важких годин.

    Чи може умістити серце жінки
    Усі краї небесні та земні,
    Коли буває там для горя мілко?

    Та мить – і світ коханням заяснів.
    І знов п’янка весна співає дзвінко,
    У сонці оживають чари снів.

    4.
    У сонці оживають чари снів,
    І травень гордо носить пишні шати.
    Та відчай сад весняний затінив.
    Не знаю я, куди тепер податись.

    Мій рай для тебе, музо, був тісний.
    Не гріє вже твоїх оман багаття.
    Мотив святої мрії відбринів.
    Гріхи повзуть в едемі, ніби гаддя.

    Про щастя спогад у пітьмі топлю,
    Сховала скриньку-серце у хмаринах,
    Жбурнула в пекло дерев’яний ключ…

    Любов розбилась на дрібні мачини.
    Святкує фальш. Зриває слів салют.
    Мої ж сонети, мов трава полину…

    5.
    Мої ж сонети, мов трава полину.
    Немає музи і нема мети.
    Лечу я в неіснуючу країну
    Утрачені ілюзії знайти.

    Нависли хмари, як пухкі перини.
    За мною палахтять хиткі мости.
    Шепочуться легендами маслини,
    У хащах лунко виграє сатир.

    Зустріла дев’ять муз я на Парнасі,
    Але нема моєї поміж них…
    Холодний дощ умив печаллю рясно.

    Затихли водевілі голосні.
    Бреду в собі у покаянній рясі.
    В душі скорбота, як іржавий ніж.

    6.
    В душі скорбота, як іржавий ніж.
    Покину назавжди палац Кіпріди.
    Любов мою невинну очорнив
    Пекельний відчай, у перо налитий.

    Як стерти над гріхом фальшивий німб?
    Благаю правосуддя у Феміди!
    Вона ж не чує сповідань сумних,
    А може лиш презирством спопелити.

    Думок печальних обступив табун.
    Дражнила муза диво-сном донині,
    Тепер шепоче із пітьми: «Забудь!»

    Замерзне на папері кров-калина.
    Закінчивши даремну боротьбу,
    Розбиті мрії в забутті спочинуть.

    7.
    Розбиті мрії в забутті спочинуть
    На пристані для блудних кораблів.
    Розрадь в душі лиху війно, Афіно!
    Троянду чисту хитрий змій обвив…

    Набридло волокти ярмо рутинне,
    Шукати друзів поміж ворогів.
    Танцює воля із пером неспинно,
    Бо світ мене ще й досі не зловив.

    Із віршів, що писала недолуго,
    Вплела у долю ниті сивини
    Моя фатальна і солодка туга.

    О відчаю, сліпий і навісний!
    Чи в спокій заведе буремна смуга,
    Чи біль мій переродиться у гнів?

    8.
    Чи біль мій переродиться у гнів,
    Чи сміхом розіллються ріки-думи?
    Реальний світ ущент давно прогнив,
    Казковий – посірів і зблід від суму.

    Хто голосом солодким поманив,
    А потім безсердечно ранив глумом?
    Прощається іскрою вдалині
    Любов моя, висока і бездумна.

    Тож бався, музо, водевілем душ,
    Пали їх, мов палаци паперові.
    Моєї ж не торкнись! Повік не руш!

    Зникайте тіні у зорі ранковій!
    Та знов омани золоті довкруж…
    Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу!

    9.
    Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
    Мій шлях по морю самоти проліг.
    Шукаючи Пегасову підкову,
    За поміччю здіймаюсь на Олімп.

    Там завжди безтурботно і святково,
    Солодкі гімни грають сотні лір.
    В очах богів, глибоких і тернових,
    Стають смішними грізні королі.

    Одна забава в юнака-Амура,
    А сивий Зевс такий же серцеїд.
    Облудами людей титани дурять.

    Тут правди не знайду я вочевидь.
    Та сяють зорі крізь думки похмурі,
    З пітьми жага натхнення гуркотить.

    10.
    З пітьми жага натхнення гуркотить.
    Із віршів замикається корона.
    Поезія пробилась крізь граніт –
    Сягає до зірок могутня крона.

    Немає для поета більших бід,
    Ніж мрії поховати в заборонах.
    Блукає у саду гранітних плит
    Душа моя, тремка і безборонна.

    Лиш промені надій і сподівань
    Освітлюють на небі шлях шовковий.
    Здолала море, перейду й лиман.

    Пливе в магічний вимір місяць-човен.
    Я музу поверну в палац оман,
    Хоч сумніви холодним градом колють.

    11.
    Хоч сумніви холодним градом колють,
    Нехай перо зітче новий сюжет.
    Хай творить світ сумний і загадковий,
    Бо слово – це і скрипка, і багнет.

    Хоч у раю бур’ян уже не полють,
    Святій печалі не зірвати лет.
    Колодязь почуттів красою повен.
    Нема спасіння від п’янких тенет.

    За музою спущусь в підземне царство.
    У грі на долю це останній хід.
    Біжу із волі у солодку пастку.

    Чого не мала, утрачаю вмить.
    Долаючи римовані митарства,
    Іду до миру через сотні битв.

    12.
    Іду до миру через сотні битв,
    Натхнення через край уже не ллється.
    Розтяту душу занесла в Аїд
    Ілюзії безжальна колісниця…

    Підземний бог карає грішний рід.
    Для нього всі нікчемні та безлиці.
    В очах пекельна кара клекотить,
    Аж землю колихає хитавиця.

    «Віддай же музу! – я молю царя,
    Та що титанам до жалю людського?
    Пітьма співає сповідями втрат…

    «В тобі вона! – аж раптом він промовив. –
    Як ти воскреснеш, оживе ураз
    Ця мрія, і реальна, і казкова».

    13.
    Ця мрія, і реальна, і казкова,
    Пилилась в забутті під чорним склом.
    Печаль мені співала колискові,
    Душа плила у ніч з одним веслом.

    Та ранок розжене почвари знову.
    Загоїться у серці біль-розлом.
    Жагу любові люта смерть не скорить.
    Розквітне в римах все, що відцвіло.

    Хоч відчай із пітьми не відпускає
    І лютий Цербер на цепу гарчить,
    Я вибухну на волю вогнеграєм,

    Розвіявши примари страховіть.
    Надія із безодні виринає,
    В обійми до небес вогнем летить.

    14.
    В обійми до небес вогнем летить
    Любов, що із приречення воскресла.
    Весняним квітом зацвіте пустир,
    Птахів травневих загримлять оркестри.

    Пробач же, мила музо, що не тим
    Писала вірші й дарувала весни.
    Благала, то вернись, то відпусти,
    Не знаючи, що ти для мене – Всесвіт.

    Я довго спала. І жила всліпу.
    Та зійде із душі столітній іній.
    І ріки мрій в кохання упадуть.

    Розпалить ніч казкове мерехтіння,
    Перо співуче прожене журбу,
    Коли творіння, чисте і глибинне.

    МАГІСТРАЛ

    Коли творіння, чисте і глибинне,
    Пробуджує в серцях лункі пісні,
    Всміхається поету світла днина,
    У сонці оживають чари снів.

    Мої ж сонети, мов трава полину.
    В душі скорбота, як іржавий ніж.
    Розбиті мрії в забутті спочинуть
    Чи біль мій переродиться у гнів?

    Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
    З пітьми жага натхнення гуркотить.
    Хоч сумніви холодним градом колють,

    Іду до миру через сотні битв.
    Ця мрія, і реальна, і казкова,
    В обійми до небес вогнем летить.

    Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  2. Серго Сокольник - [ 2019.10.18 21:28 ]
    Літературна премія ім. Василя Юхимовича
    Друзі) Маю сповістити, що 12 жовтня у славному древлянському місті Коростень було урочисто проведено нагородження Лауреатів літературної премії ім. Василя Юхимовича, що надається згідно статуту, за значний внесок у розвиток української літератури. Я мав честь отримати цю почесну нагороду за свою книгу ГОРИЗОНТ ПОДІЙ, яка до того вже стала номінантом на літературну премію "Краща книга року" 2019 від комітету Держтелерадіо і з нею я став Лауреатом Першого всеукраїнського літературного конкурсу ім. Вс. Нестайка, 2019, у номінації "Алгоритм XXI сторіччя"


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (2)


  3. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.18 11:05 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 12.)
    Вінок 12. Прокляття Афродіти

    1.
    Одвічністю стає прекрасна мить –
    То знову Афродіта сни тривожить.
    Жагою у сонетах палахтить
    Її велична і сліпуча розкіш.

    Цей ніжний біль спиняє часоліт,
    Слова гарячі на бажання множить.
    Душа у сітях ночі тріпотить
    Я знов у грішний храм іду на прощу.

    У хмарах місяць п’є молочний ель.
    Фантазії нависли виноградом.
    У віршах гусне пряна карамель.

    Нектарами оман п’янить Еллада.
    Бурлить любов із чарівних джерел,
    Мені б лише навчитись зупиняти…

    2.
    Мені б лише навчитись зупиняти
    Натхнення, що впадає в небеса.
    Пірнаю у стихію гріхопаду
    І губить серце руйнівна краса.

    Та почуттів шалені водоспади
    Потоплять у облудних чудесах.
    Думки мої жагучі та крилаті
    Шматує шалом навісна гроза.

    Спокуса лезо божевілля точить,
    Принадливі омани шепотить,
    Штовхає душу на солодкий злочин.

    У море щастя кличе теплий брід,
    У плавнях снів гріховний мед хлюпоче,
    Хмільна свобода із рядків гримить.

    3.
    Хмільна свобода із рядків гримить.
    Цвітуть словами почуття-троянди.
    Як вартовий божественних воріт,
    Мене впускає в рай дволикий Янус.

    Склепіння ночі від жаги тріщить
    І темряву бажанням лихоманить.
    Та знаю, що погасне горицвіт.
    Ця витівка-любов – палац піщаний!

    Приймаю, ніби дар, солодкий згин,
    Вдивляючись у море сонцепаду,
    Малює сон казкові береги.

    Свідомість заколисують цикади.
    Співаючи богині слізний гімн,
    Я вірую, що прийде в серце свято.

    4.
    Я вірую, що прийде в серце свято,
    Веселка розжене дощі розлук.
    Душа моя гуляє грішним садом,
    Немов її закляв лихий чаклун.

    Затиснута у рими, як в лещата,
    У віршах долі та мости палю.
    Допоки буду вічний сенс шукати,
    Котити цей Сізіфовий валун?

    Отруєну жагу до дна спиваю,
    Троянди поливаючи слізьми.
    Надію будить промінь вогнеграю.

    Щемливий біль у далині сурмить.
    Любові без печалі не буває,
    Як світла не існує без пітьми…

    5.
    Як світла не існує без пітьми,
    Так щастя без омани золотої.
    Шалена мрія крізь буття струмить,
    Спокуси ж облягають чорним роєм.

    Нектари з диво-зоряних суцвіть
    Діряве серце забуттям напоять.
    До Елізею відкриває вхід
    Ця мука одержимості красою.

    На самоту приречений поет.
    Гарячі сльози райський гріх освятять.
    Душа, мов нестаріючий портрет, –

    До вічності жага – її прокляття.
    Розтане сон і біль підсолить мед –
    Добра без кривди не дано пізнати.

    6.
    Добра без кривди не дано пізнати.
    Забула я давно святий наказ,
    Бо кожен вірш – колишній музі зрада,
    Що пристрасть виставляє напоказ.

    Фальшивими стають гучні присвяти,
    І спогади чорніють від образ.
    Богиня серце розірве на шмаття,
    Взамін лише нові облуди дасть.

    Та вкотре відчай віршопад віщує.
    Кохання пустоцвітом облетить.
    Промовлю знов ім’я любові всує.

    Солодке словоблуддя – гріх і гніт!
    Прекрасний сон у римах фальш малює.
    Цілунок музи на душі щемить.

    7.
    Цілунок музи на душі щемить,
    Та сходять бур’янами мрії-зерна.
    Минув натхнення чарівний зеніт.
    Я скинута з небес в колючі терни.

    Любов гучними римами мовчить.
    І мрії неземні торкає скверна.
    Долаючи любовну ненасить,
    Душа стає ляклива і мізерна.

    Уже не в радість ця фатальна роль.
    Кохання для поета – лиш знаряддя.
    Примарні почуття… Ціна їм – грош!

    Питань – мільйон. Нема кого спитати.
    Бо страчене життя моє пером.
    Безсмертя – це не радість, а розплата!

    8.
    Безсмертя – це не радість, а розплата!
    Руйнується повітряний палац
    І зоряних уламків міріади
    Поглине на землі гірка імла.

    Вогонь прокляття чи свята лампада
    На прощу безкінечну прирекла?
    Спокусами кохання розіп’яте,
    Стікає небо у пекельний злам.

    Капризний Купідон жорстоким жартом
    Душі моїй шептати заповів
    На перехресті снів любовні мантри.

    В сценаріях розбещених богів,
    Що грають на людські серця у карти,
    Моє життя, немов печальний міф.

    9.
    Моє життя, немов печальний міф,
    Закляте коло зради і пробачень.
    Едем вогненним листям відшумів,
    Жура осіння листопадом плаче.

    Не ллється з віршів солов’їний спів.
    Забуті сни набули дивних значень.
    Орфей в моєму серці онімів…
    Тече рядками жаль, як віск гарячий.

    Я знову тій богині присягну,
    Що вийшла з рим, як із морської піни.
    Вивчаючи любовну таїну,

    Збираю втрати, ніби намистини.
    І все ж своєї ролі не збагну.
    О музо, закрута твоя вершина!

    10.
    О музо, закрута твоя вершина!
    У небі косить мрії місяць-серп.
    Дотліли віршів чарівні вуглини,
    Але не все сказала я… не все!

    Лихий талан висить на волосині.
    Дарма шукало серце вічний сенс.
    Сонети, мов пушинки тополині,
    По світі вітер часу рознесе.

    Пожухлих почуттів різючий шерхіт
    Заглушить полум’яних солов’їв.
    Та в чаші слів – жага моя і трепет.

    Поет – немов герой славетних днів:
    Почувши у душі зміїний шепіт,
    Здолати люту смерть хотів Сізіф.

    11.
    Здолати люту смерть хотів Сізіф,
    Немов митець, що прагне вічно жити
    У зоряних краях небесних нив,
    У творах і пророчих заповітах.

    Мене ж вогонь любові спопелив.
    Покарана прокляттям Афродіти
    Душа в палаці золотих вітрів.
    Горить на серці невигойний відтиск.

    Пишу богині безсловесний лист.
    Утіха і печаль тепер єдині.
    Будує тиша в потойбіччя міст.

    Навіщо, музо, це німе боріння?
    Шляхи у пекло і у рай сплелись…
    Повідай, а яка ж моя провина!

    12.
    Повідай, а яка ж моя провина?
    Мов ефемер, живу на два світи.
    О, музо, хто палкий порив зупинить,
    Що кидає в омани золоті?

    Бредуть за снами вірші-сиротини,
    Дзвенить душа, розбита на бурштин,
    Бо падають небесні перли свиням…
    Віщує бурю знов нестерпний штиль.

    Врятуй іще на день піщаний замок,
    Де вітер на оманах ворожив!
    Долий нектару, хоч розбав сльозами.

    Пітьма моя немає берегів.
    Жага пече у серці, мов уламок.
    Невже таїться гріх у чаші слів?!

    13.
    Невже таїться гріх у чаші слів,
    А щастя розітруть образи-жорна?
    Брудним бажанням знову рай зацвів.
    Любові оксамит – жагучо-чорний.

    Снується над безсонням дим віків.
    Кипить в зіницях музи мандрагора.
    Блукаю між спокусливих вогнів.
    Цей потяг до ілюзії – незборний.

    Нектар кохання оп’янив і згірк.
    Богине, хто ти – друг чи ворогиня,
    Чи у соборі мрій невдячний гість?

    Дари небес в багні втрачають цінність.
    Чому ж в сонети сиплеш пил гріхів,
    Коли творіння чисте і глибинне?

    14.
    Коли творіння чисте і глибинне
    З Аїду кличе молоду весну,
    Гаптує мрія в небесах барвінок
    І музику здіймає неземну.

    Та ріже душу туга журавлина.
    За голос твій плачу важку ціну,
    Евтерпо, вічно-юна й солов’їна,
    До зоряних болінь мій сум сягнув!

    Мелодія висока і натхненна
    Шумить у снах могутніх верховіть.
    Гортає біль моїх блукань щоденник.

    Солодкий жар на сторінках мигтить.
    Сіяє із пітьми твоє імення.
    Одвічністю стає прекрасна мить…

    МАГІСТРАЛ

    Одвічністю стає прекрасна мить,
    Мені б лише навчитись зупиняти…
    Хмільна свобода із рядків гримить.
    Я вірую, що прийде в серце свято.

    Як світла не існує без пітьми,
    Добра без кривди не дано пізнати.
    Цілунок музи на душі щемить.
    Безсмертя – це не радість, а розплата.

    Моє життя, немов печальний міф.
    О музо, закрута твоя вершина!
    Здолати люту смерть хотів Сізіф.

    Повідай, а яка ж моя провина!
    Невже таїться гріх у чаші слів,
    Коли творіння чисте і глибинне?


    Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  4. Тетяна Левицька - [ 2019.10.18 08:51 ]
    На волоску
    Не думала, що все банально скінчиться,
    ховаючи у серці таїну.
    Розкришиться в руках свята обітниця,
    лиш у звабливі очі зазирну.
    Розтану, не тужавітиму крицею,
    холодною, байдужою...так є.
    Та поділитися хоча б дещИцею
    любові - нам сумління не дає.
    Кохання віддане на трьох не ділиться,
    в які б сади жага не завела.
    Не відпускай, хоч не твоя невільниця,
    на волоску від зради я була.
    2019р


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (6)


  5. Серго Сокольник - [ 2019.10.18 02:48 ]
    Хтось хотів літератором стати?
    *трохи іронічне, трохи літературне*

    Хтось хотів літератором стати?
    Я порадити можу багато,
    Як повстати з колін... Та на власні граблі...
    (Власні гулі зручніш набивати)))

    Власне поле доцільно зорати
    І насінням засіяти правди...
    Віднайти у полях неоманливий шлях...
    Тільки правда- це криця і грати...

    Як цікаво світи пізнавати!..
    Що зросте, доведеться пожати.
    Поряд стежки чужі. І немає межі...
    Не ходи. Там без тебе багато...

    Дурість може чимало сказати...
    Графоманство талантом вважати
    І дурниці, які під тваринні смаки.
    Та навряд чи навчить вас писати.

    Заздрість може створити багато.
    Шедевральне банальним назвати,
    Красти фабули тих, хто сягнули мети.
    Та вона не навчить вас писати.

    Підлість вдіяти може багато.
    І принизити, і догоджати,
    І по трупах іти до своєї мети,
    Та ніяк не навчить вас писати.

    А брехня?.. Що про неї казати...
    Може, краще про це і не знати?
    Не уляжеться світ у сумній голові...
    Та вона не навчить вас писати...

    ...он у полі калина постала,
    про Тарасову долю згадала...
    Босі ноги він різав так само, як ти
    об стернини, що творчістю звали...

    ...літератора шлях це почасти
    Скло чарчин, що розбиті на щастя.
    Я, Сокольник Серго, теж долаю його...
    Тільки ноги порізані часом.)

    © Copyright: Серго Сокольник, 2019
    Св. №119101709499


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  6. Ігор Деркач - [ 2019.10.17 08:47 ]
    Сонетний тренаж
    Буває і ніщо дає урок
    як замінити ямбами хореї.
    Сонети це не купа балачок
    і не подяка Музі чи Морфею.

    І рупори беремо на замок,
    і маємо від болю панацею.
    Уміємо у попелі думок
    перегоріти силою ідеї.

    Але не подолає висоту
    нечиста сила, що уже конає.

    У пеклі не буває того раю,
    який ми обирали за мету.

    Якщо не чути сірки за версту,
    до сатани претензії немає.

    10/19


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  7. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.16 14:49 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 11.)
    Розділ 4. Розплата за ілюзії

    Вінок 11. Вигнання із раю

    1.
    У тернові заховані перлини
    Жбурну на небо, ніби на ріллю.
    Збирала щастя по малій крупині,
    Тепер у вічність розпач переллю.

    Любов-Пандора відчинила скриню…
    Розтала мревом світлоока юнь.
    У серці ніч вирує горобина.
    Ненавиджу тебе… але люблю!

    Нам райського гріха було замало.
    Затих мотив жаги. Невже кінець?
    Я вигнана спокуті на поталу.

    Лишила пристрасть на душі рубець,
    Та знов кохання пелюстки опалі
    Збираю музі на бучний вінець.

    2.
    Збираю музі на бучний вінець
    Багряні зорі та гріхи минулі.
    Душа шукає світла, мов сліпець,
    Хоч у пітьмі давно вже потонула.

    Не пахне літом у траві чебрець.
    Малює осінь хмарам гострі скули.
    Вишіптує дощі осінній жрець.
    Дерева пензлі золоті торкнули.

    Я маю небо, та не маю крил.
    Не сходять між камінням насінини,
    Бо змій на каяття мене прирік.

    Течуть у сни гірких медів краплини.
    Холодним забуттям гудуть вітри.
    Мої рядки – уже нудна рутина.

    3.
    Мої рядки – уже нудна рутина.
    Кіфара слова не милує слух.
    Я стукаю в пітьму, та хто ж відчинить?
    Вогонь твоєї пристрасті затух…

    Тріпоче серце, як в руці пташина,
    І повниться печаллю кожен стук.
    Вплітає муза у думки сивини.
    Жагучий шал згубив мене і вщух…

    Пливе гіркотна ніч. І чорну мітку
    Різьбить на долі чарівний різець.
    Приходь у дивні сни мої хоч зрідка,

    Відкрий до зір тернистий манівець!
    Душа сліпою тишею вагітна.
    Сонети ці – безсилля, не взірець.

    4.
    Сонети ці – безсилля, не взірець,
    А ти – моїх рядків фатальний привид,
    Німого задзеркалля посланець.
    Лелієш мрію чи душею кривиш?

    На шахівниці лиш один гравець…
    На серці темно і нестерпно прикро.
    Дірявий і пожухлий папірець
    Кружляє снами осені – постскриптум…

    Для музи ж ми обоє – лиш раби.
    У віршах наші злети і падіння.
    Зникай, мовчи… але, прошу, люби!

    Для мене ця омана – дар безцінний.
    Зібравши в пеклі прокляті скарби,
    Святилище будую на руїнах.

    5.
    Святилище будую на руїнах,
    Хоч спів богині в небесах замовк.
    Та вірші не про вірність лебедину –
    То гріх чатує, мов голодний вовк!

    Любов же – не троянда, а шипшина.
    Небесну вакханалію думок
    Урешті розжене гірке прозріння.
    Печаль закриє серце на замок.

    Як вирвати з душі отруйний корінь
    І стишити прокляття грозове?
    Ілюзія краси маною морить…

    Та біль зведе натхнення нанівець.
    У долю смуток уплітають Мойри,
    Пихато править Золотий Тілець.

    6.
    Пихато править Золотий Тілець.
    Сценарій доль писав жорстокий автор.
    Лялькар-пастух жене тупих овець
    На вівтар зла. Та чи боротись варто?

    Проходить біль крізь душу, мов свинець.
    Із неба насолод лечу я в Тартар.
    Надії ще жевріє каганець,
    Та дивослова охолола ватра.

    Зболіле серце огорне журба.
    У кривді не життя, а животіння…
    В рядках вирує вічна боротьба.

    А цілий світ, немов гніздо осине.
    Гряде буремна і важка доба.
    Жадоби розростається пухлина.

    7.
    Жадоби розростається пухлина,
    Ніде вже справедливості нема.
    Огидь керує ницо і безчинно
    І лаврами народ вінчає мавп.

    Таланти же чекає гільйотина.
    Краса ж для мене – мука і тюрма.
    Життя моє розтерла на піщини.
    Не скинути повік цього ярма!

    П’янких ілюзії неминуча страта.
    Бо муза – хитрий і лихий купець –
    Бере душею за натхнення плату.

    І байдуже, чи раб ти, чи борець,
    Абсурдного закону не здолати!
    Всьому тепер мірило – гаманець…

    8.
    Всьому тепер мірило – гаманець.
    А дотик до краси такий пекучий…
    Із хаосу небесного стрілець
    Отруєним вогнем у серце влучив.

    Палає божевіллям світ увесь.
    Мені ж услід летить докір колючий,
    Що я не соловей, а горобець…
    Навіщо, музо, міражами мучиш?

    А відчай ріже душу без ножа.
    І крикові німому в небі тісно.
    Палають у осінніх вітражах

    Мільйони запитань і спірних істин.
    Із ніччю вип’ю біль на брудершафт –
    Служу тобі, богине, безкорисно.

    9.
    Служу тобі, богине, безкорисно.
    Фантазія здіймає буревій.
    Лунає з піднебесся дзвінко й чисто
    Довершений і незбагненний твір.

    Та музика висока і вогниста
    Розтане на землі в пітьмі зневір.
    Розсиплеться душа, немов намисто.
    Обійме гіркота, хоч вовком вий…

    Та все ж моя ти альфа і омега.
    Мов янгол з перебитими крильми,
    Чекаю на землі у рай ковчега.

    Чорнильний дощ усі думки розмив.
    Натхнення – небо, а земля – мій берег.
    У снах небесний океан штормить.

    10.
    У снах небесний океан штормить.
    У вирву згуб зове лукавий голос.
    Немов прокляття древніх пірамід,
    Ця примха музи поламала долю.

    Акордами вогню жага дзвенить.
    Замкнули рими у магічне коло
    Мій піднебесний і барвистий світ.
    Від зір байдужих дме колючий холод.

    Веде хмільних ілюзій караван
    Богиня всеосяжна і сяйниста.
    Я не збагну божественних писань,

    Що біль пророчать ніжно і зловісно.
    І все ж в долині слів полю бур’ян,
    Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

    11.
    Тлумачу тишу-сповідь падолисту.
    З едему слів нема шляху назад.
    Усіх ілюзій-рим душа не вмістить –
    Хай літери зривають зорепад!

    Тримає в лихоманці грішна пристрасть.
    Той погляд змія – руйнівний фрегат.
    Зірки в нектарі майорять іскристо
    І вкотре п’ю любовний опіат.

    Хоч винесуть боги суворий вирок –
    Палких фантазій обірвуть політ,
    Натхненням розриває відчай-вибух!

    Жага на серці чудеса різьбить.
    Я – знову ціль. І знов Амур не схибив.
    Потік чорнилом кам’яний нефрит.

    12.
    Потік чорнилом кам’яний нефрит.
    Снуються вірші. У душі смеркає.
    Та мрія, не стихаючи, бринить.
    Натхненний розпач – то солодка кара.

    Веде у рай казковий перехід
    Із віршів, снів і фентезійних марень.
    В словах магічна ватра пахкотить –
    Чаклунка-муза згубне зілля варить.

    Мене, богине, хоч рядком згадай
    В таємній книзі без імен і змісту –
    В щоденнику ілюзій та страждань…

    Дозволь в едемі хоч на мить розцвісти.
    В тобі моє спасіння і біда.
    Долаю до краси шляхи імлисті!

    13.
    Долаю до краси шляхи імлисті,
    Лоскоче серце таємничий страх.
    Чи вибухне безсмертям тьмяна іскра
    В рукописах важких поневірянь?

    До вічного вогню – космічна відстань,
    Дорогу стелить мовчазна жура.
    Римую душу на пожовклім листі.
    Жалі та втрати у рядках горять.

    Та в зоряних видіннях чиста юність
    Відкриє неповторний краєвид.
    Приспить печалі чарівне відлуння.

    Ріка натхнення крізь туман біжить.
    П’янить дурманом слова диво-трунок.
    Одвічністю стає прекрасна мить.

    14.
    Одвічністю стає прекрасна мить.
    Я зоряний напій лиш пригубила.
    Дрімає тиша і перо скрипить.
    Осінній вітер снами обрій білить.

    Спіліють мрії, мов багряний глід.
    Та смуток рани посипає сіллю.
    Надламана душа любов’ю снить,
    Хоча давно від спеки переспіла.

    Немов останній і тремкий листок,
    Зриває серце буревій невпинний.
    Скінчивсь нектар. Якби іще ковток...

    Ілюзії накриє хуртовина.
    Завіє часу золотий пісок
    У тернові заховані перлини.

    МАГІСТРАЛ

    У тернові заховані перлини
    Збираю музі на бучний вінець.
    Мої рядки – уже нудна рутина.
    Сонети ці – безсилля, не взірець…

    Святилище будую на руїнах.
    Пихато править Золотий Тілець,
    Жадоби розростається пухлина.
    Всьому тепер мірило – гаманець.

    Служу тобі, богине, безкорисно.
    У снах небесний океан штормить.
    Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

    Потік чорнилом кам’яний нефрит.
    Долаю до краси шляхи імлисті!
    Одвічністю стає прекрасна мить.


    Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  8. Устимко Яна - [ 2019.10.16 14:29 ]
    ***
    ріка ковтає небо і сивіє
    повісмами вростає в береги
    рум’янок сумно дивиться крізь вії
    на пустку що лунає навкруги

    не плачуть очі виплакали сльози
    коли прощалось літо кілька днів
    край неба гріють пелени морози
    для дуба що у вирій відлетів

    2019


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (2)


  9. Леся Геник - [ 2019.10.16 07:48 ]
    Від нині

    Нехай і так: від нині - все інакше.
    Твій перший біль навчив тебе іти,
    не важачи на сльози, піт і кашель,
    не важачи на тіні і хрести.

    Твоє мовчання - нині не безсилля,
    твоє мовчання нині - скеля дій,
    коли душа вгору долає милі,
    коли гору долаєш у собі.

    І хай потік роз'юдженої хуги
    тебе жадає вперто збити з ніг,
    не бути вже змії тобі за друга,
    не приповзти підступно на поріг.

    Бо з нині вже не так, як було перше.
    Бо з нині тлін - це тлін, як не крути.
    І хай мара собі до сказу бреше,
    тобі своє робити треба, треба йти.

    15.10.19 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.62)
    Коментарі: (2)


  10. Домінік Арфіст - [ 2019.10.15 19:43 ]
    О. Мандельштам - Я скажу тобі... (з російської)
    Голос мій тобі невтішний
    І прямий:
    Все тут лишнє, бренді-вишня,
    Ангел мій.
    Там де елліну світила
    Красота,
    З чорних дір мене сліпила
    Срамота.
    Греки збондили Єлену
    По морях,
    Мені – піняву солону
    По губах.
    По губах мене послинить
    Пустота,
    І покаже фіґу в спину
    Біднота.
    Чи ж бо, так бо, дуй бо, вій бо,
    Все одно.
    Ангел Мері, пунші пий бо,
    Цмуль вино!
    Голос мій тобі невтішний
    І прямий:
    Все тут лишнє, бренді-вишня,
    Ангел мій.


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (1)


  11. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.15 12:04 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи". (Вінок 10.)
    Вінок 10. Одкровення від змія

    1.
    Натхнення-мука до небес горить
    І плавляться зірки, течуть в долоні.
    У гріх веде магічний лабіринт,
    У снах тремтять бажання ніжно-сонні.

    Земні тривоги срібний пил укрив,
    Та мрії заблукали в міжсезонні.
    На обрії фантазій майорить
    Праобраз музи, вічний і фантомний.

    Вогнями заряснів небесний лан.
    Я знову прокидаюсь, щоб заснути.
    Пітьму пробив гарячих слів фонтан.

    Нічний дурман вдихну на повні груди.
    Палка любове, із руїн постань! –
    Зболіле серце свято вірить в чудо.

    2.
    Зболіле серце свято вірить в чудо,
    В едемі слів шукає вічний скарб.
    Ім’я йому – любов – п’янка полуда.
    Спокуса ж манить у сліпий капкан.
    Розбурхані думки течуть в нікуди.
    Голодними очима хижака
    Пронизує жага. Сумління будить.
    Волає вперто розум: «Утікай!»

    Кипить в очах пітьми казкове зілля,
    Гаптує ніч магічний колорит.
    Натхненний біль – моє хмільне безсилля.

    Солодка згуба у рядках іскрить.
    Нектар оман уб’є мене і зцілить.
    Я музу кличу і молю навзрид.

    3.
    Я музу кличу і молю навзрид –
    Прокинулась душа в долині знади.
    Спокусник-змій ворота в рай відкрив,
    Де шал тече гарячим шоколадом.

    Там яблука висять, мов ліхтарі,
    Що світяться промінням гріхопаду.
    У морі снів жагучий гріх проріс.
    Скидає убрання любов-дріада.

    У кронах мерехтить густий смарагд.
    До згубної краси думки прикуті.
    Мовчанням не мори, богине. Грай!

    Натхненням розквітає диво-рута.
    Вертається жага, мов бумеранг.
    Збирає розум почуття-приблуди.

    4.
    Збирає розум почуття-приблуди.
    Сп’яніло серце від пісень лунких.
    Безумний вир у забутті закрутить
    Розбиті на мелодії думки.

    Нехай гримлять плітки і пересуди,
    Та хочу я всьому наперекір
    Надихатись ним і надихнутись!
    Сочиться біль солодкий і тремкий.

    О, ніжний шовк спокусливої шкіри!
    О, грішного екстазу дикий ритм!
    Любов’ю упиваюся без міри.

    Натхнення над безоднею зорить.
    Пишу коханню оду неймовірну –
    Моє життя застигло поміж рим!

    5.
    Моє життя застигло поміж рим.
    Зі слів і нот ми наш едем зіткали.
    Ліліт із божевілля ти створив.
    Перо танцює палко і зухвало.

    Та мрії пролились дощем жарин
    І спопелили золоті скрижалі.
    Гріховний плід, що віршами дозрів,
    Ми передчасно й жадібно зірвали.

    Горіло тіло від жагучих ласк
    В екстазі заборонених прелюдій.
    Вином гріха моя душа стекла.

    Вогнем у ній бурлить солодка смута.
    Та вирвалась би я із хижих лап,
    Якби мені повідав хтось, що буде!

    6.
    Якби мені повідав хтось, що буде,
    Не мчала би в едем твоїх зіниць.
    Із присмаком зірок щемливий смуток
    Ховає шал гарячих таємниць.

    Нас Бог простить, але осудять люди.
    Зірветься серце криком диких птиць.
    У чистих почуттях не місце бруду,
    Та в грішної жаги нема границь.

    Я створена була з ребра Адама,
    Та змій-чаклун мене заговорив
    Марі молитись в золотому храмі.

    Сумління рани від оман ятрить.
    Щоб врятуватись від гріха-цунамі,
    Напнула би в душі мільйон вітрил!

    7.
    Напнула би в душі мільйон вітрил,
    Та мій полон ілюзії – довічний.
    Гріховний шлях і вірний оберіг –
    Поезія – сумна Її Величність.

    Ми – лиш актори у безумній грі,
    Що змінює картини еротичні.
    На скронях пил зірок – то тільки грим,
    Та ця омана нам жахливо личить!

    Розбещених богів хмільний каприз
    У полум’ї жаги мене погубить.
    Навіюють думки солодкий бриз,

    Та згуба залишає на розпутті.
    Я вітром слів у зоресвітну вись
    Втекла б подалі від жаги-облуди…

    8.
    Втекла б подалі від жаги-облуди,
    Та диких почуттів гримить орган.
    Хто пристрасть невідмолену остудить
    Наперекір нудьгуючим богам?

    Мої думки мілкі та каламутні.
    Розбити б золотого ланцюга,
    Спалити рими, відректись, забути!
    Любов моя – солодкий сурогат.

    Цей дотик словом осліпив мій розум.
    Затяг у лігво ночі ніжний звір.
    Катренами жаги загусла проза.

    Спокусник-змій гніздо у серці звив.
    Брала у нього сотні віршів-позик.
    Запізно… Не віддати борг повік.

    9.
    Запізно. Не віддати борг повік.
    Скували рими, мов палкі судоми.
    Тобою пломеніє кожен вірш.
    Папером розстилається свідомість.

    Стікає шепіт, як гарячий віск.
    Твоє кохання, ніби невагомість,
    Несе мене на райські острови.
    А тіло обняла солодка втома.

    Я – бранка раю фентезійних втіх,
    Де бавиться твоя душа зміїна.
    У царстві нерозгаданих видінь

    П’янкий обман своє зерно вкорінить.
    Квітуча галерея почуттів –
    В’язниця без дверей – суцільні стіни.

    10.
    В’язниця без дверей – суцільні стіни –
    Із розуму любов мене звела.
    Тримає у мані п’янке тяжіння.
    Пірнають сни у бірюзову гладь.

    Я віддалась облудному служінню,
    Життя і вірші у одне сплела.
    Сонети змія про земне та тлінне,
    Та голову його вінчає лавр.

    Як вибратись мені з цієї вирви?
    Спокусник – мій тиран і вартовий.
    В ріці безсмертя гріх замулив гирло.

    Пегасе, урятуй мене, озвись!
    Принада затягла в гріховний вимір,
    У пастку чарівний клубок завів.

    11.
    У пастку чарівний клубок завів.
    Малює шал на шкірі візерунки.
    Зриваються відверті сни із вій,
    Співає згуба пристрасно і лунко.

    Твоя душа веде в солодкий вир,
    Та не пускає за свої лаштунки.
    Сліпучих зір таємний алфавіт
    Розгадує тривога семиструнна.

    У спогадах палкі слова ряхтять.
    Спиняють рими вітер часоплину.
    Ми вийшли з віршів у земне буття –

    У буднях зблідло золоте проміння.
    Лиш муза переповнить всі чуття.
    Поезія – крута моя стежина.

    12.
    Поезія – крута моя стежина.
    Зірватися з оман боюся вниз.
    Твій погляд у рядках мене розчинить.
    Мотив хмільних спокус лунає скрізь.

    Спіліє сонце, як пахуча диня,
    На серці ж залишає щемну різь.
    Ця витівка богів – хитка твердиня.
    У вірності лиш музі ми клялись.

    Це одкровення змій писав по тілу
    Жагучим сном твоїх тремких повік.
    Кохання у чорнилі оніміло.

    Хитає біль в душі примарну вісь.
    Та знову лину я в едем згорілий,
    Буяє словом дивний зореквіт.

    13.
    Буяє словом дивний зореквіт.
    Вриваюсь вітром у твоє безмежжя.
    Натхнення будить, мов тривожний дзвін,
    Мої думки солодкі та бентежні.

    І знов у віршах смак нектарних вин.
    Спокуса із рядків підступно стежить
    І пристрасті пориви грозові
    В загубленій душі руйнують межі.

    Були ми у раю шалених згуб,
    Та окрім муз, нам нічого ділити.
    Не допила жаги зі спраглих губ…

    Розказують вітри сумні билини.
    Віддам я знов і небу, і гріху,
    У тернові заховані перлини.

    14.
    У тернові заховані перлини
    Беру я в борг у змія-лихваря.
    Збираю у раю плоди й каміння –
    Усипана гріхами кожна п’ядь…

    Душі своєї грішну половину,
    Мов яблуко даю – вона твоя!
    Моє кохання у собі зачиниш.
    Мостити райський шлях почну з нуля.

    Розтанув сон. Уже о-пів на осінь.
    Сапфіри погасив небесний звід.
    Врожай відвертих мрій спокута косить.

    Та заревом жаги палає схід.
    Вітри гарячих віршів сушать сльози.
    Натхнення-мука до небес горить.

    МАГІСТРАЛ

    Натхнення-мука до небес горить.
    Зболіле серце свято вірить в чудо.
    Я музу кличу і молю навзрид.
    Збирає розум почуття-приблуди.

    Моє життя застигло поміж рим.
    Якби мені повідав хтось, що буде,
    Напнула би в душі мільйон вітрил,
    Втекла б подалі від жаги-облуди.

    Та пізно. Не віддати борг повік.
    В’язниця без дверей – суцільні стіни.
    У пастку чарівний клубок завів.

    Поезія – крута моя стежина.
    Буяє словом дивний зореквіт.
    У тернові заховані перлини.

    Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  12. Ігор Деркач - [ 2019.10.14 20:26 ]
    Жовтневий вернісаж
    Добирає урожайне літо
    качани і колос до куля
    і Ярило у піке зеніту
    сіє павутини на поля.

    І Покрова устеляє сіно
    пеленою на нове зело.
    По озимині її насіння
    яриною ниви ожило.

    А уже за нею фінішує
    у високі сині небеса
    кароокий жовтень, що існує
    поки є ще в’януча краса.

    Уночі замішує пастелі,
    а удень малює міражі,
    як Марія укриває землю
    на краю небесної межі.

    У свої сіяючі чертоги
    одягає омофори тоги
    і міняє опції меню,
    та наймає сивого Борея
    вимести усі її алеї
    і неони магії вогню.

    10/19


    Рейтинги: Народний -- (5.47) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  13. Роман Миронов - [ 2019.10.14 18:59 ]
    ***
    Червоні вишні – біла пелена,
    Січеться поле місячним череслом.
    Червона смуга пам'яті воскресла
    І в ягодах солодких ожила.

    Ти не сама, ти знаєш, не сама.
    Твоя душа горить і замерзає.
    Твоє життя – між пусткою і раєм,
    Довірся Богу – міцно і сповна.

    Не вір нікому, більше вже не вір,
    Мені також не треба довіряти.
    Я душу розпростер, ти хочеш? Нате!
    Тобі і Богу. Богу і тобі.

    30.07.2019


    Рейтинги: Народний -- (5.45) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (1)


  14. Лілія Ніколаєнко - [ 2019.10.13 11:27 ]
    Корона сонетів "Вінець для музи" (Вінок 9.)
    Вінок 9. Свято Діоніса

    1.
    Чому ж така жорстока ти, богине, –
    Грайлива німфо із шалених мрій?
    Відвертих віршів обступили тіні.
    Накрив мене нестримний зоревій!

    Та хто наслав це дивне сновидіння –
    Чи бог з Олімпу чи лукавий змій?
    Бурлить весна, бучна і білопінна,
    Оман її не розгадаю зміст.

    Розхристані думки вітрами квилять.
    Кладу я в рими душу – забирай.
    У пристрасть понесуть буремні хвилі.

    А погляд зваби – згубний вогнеграй.
    Мов ніжний цвіт, мене жага скосила.
    Навіщо, музо, маниш на таран?

    2.
    Навіщо, музо, маниш на таран?
    Спокуси грають на твоїй кіфарі.
    Жагучий гріх мої думки украв,
    Принадами ясну блакить затьмарив.

    Та знову душу віддаю вітрам.
    Огорнуть серце навісні примари.
    Нахлине сон, де ніч, як виноград,
    Настоїться на грішному нектарі.

    Отож приснився чарівний етюд:
    Яскрава та захоплива світлина –
    На свято Діоніса хлине люд!

    А бог вина веселий та гостинний.
    О, він прекрасний! Та гріховний бруд
    Сховався під обличчям янголиним…

    3.
    Сховався під обличчям янголиним
    Володар ненаситного вогню.
    Майстерно сіті для сердець розкинув,
    І без меча пробив мою броню.

    І вже моя душа – його рабиня.
    У морі божевілля потону.
    У пекло манять ці уста-рубіни.
    В садах думок спокуси бродять «ню».

    Зірвалось небо і весну мрійливу
    Спекотне літо замінило враз.
    Співає вітер ніжно і ліниво.

    Збирати урожай гріхів пора.
    І вкотре звабив лжепрозрінням Єву
    Підступний змій, що поневолив рай.

    4.
    Підступний змій, що поневолив рай,
    Із рим і нот у снах плете інтриги.
    Строкатих почуттів шалена гра
    То кидає у полум’я, то в кригу.

    Вирує свято безсюжетних драм,
    Де п’яна лінь і хіть усіх накрила.
    Та росами спокут заплаче рань
    І час підпалить цю абсурдну книгу.

    Навіщо ж сон мене сюди приніс?
    На душі поглядаючи звіринно,
    Фантом гріха регоче з-за куліс.

    Пече любов у грудях, мов тернина.
    Вином облуди манить Діоніс.
    У вирву мрій без каяття порину!

    5.
    У вирву мрій без каяття порину,
    А пристрасть, мов буремний океан.
    Захопить вихор забуття і ліні
    Дурманом поцілунків і торкань.

    Та кличе із душі мене сумління,
    Бо я – не я. Абсурдний цей роман.
    Як вирвати оману із корінням,
    І в серці розділити інь і янь?

    Нектаром розіллється ейфорія.
    Сапфірами засяє небокрай.
    Упавши, зорі, поміж трав зомліють.

    Пітьма-шаманка вийде із шатра.
    Віддамся неприборканій стихії,
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм.

    6.
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм,
    У невідомість відчиняю двері.
    Мене заради втіхи покарав
    Безумним почуттям бешкетник-Ерос.

    Напише ніч магічний магістрал,
    Та чари розжене рожева Еос.
    Втече у рими чарівний астрал,
    Лиш спогади залишить на папері.

    Та я лечу в палкі обійми знов.
    Збираю солод з уст його кармінних.
    Пряде пітьма у небі ніжний шовк.

    Горить перо в гріховному пломінні.
    Від спеки сад поезії пожовк.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.

    7.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.
    Зарити легко в марноту талант.
    Спотворилось божественне творіння.
    Стремління світле затягнув туман.

    Навіщо ж, музо, ллєш медові вина
    І пристрасті здіймаєш ураган?
    Відрізалась у вічність пуповина.
    У небуття веде мене талан.

    Та знову зазвучить магічна арфа.
    До крові почуття мої огрань!
    Сузір’я розіллють дощі метафор.

    Любов залишить невигойний шрам
    Не спити щастя із бездонних амфор.
    У віршах-снах ятряться сотні ран!

    8.
    У віршах-снах ятряться сотні ран.
    Ілюзій безкінечна галерея
    Веде в забутий і щасливий край,
    Де лине неповторний спів Орфея.

    Та нищить мрії знов колючий град.
    Стирає проза ямби і хореї.
    Не маю я на тебе жодних прав,
    Прекрасний і фатальний Асмодею!

    Хмільна омана затягла на дно
    В рожевому тумані п’яних оргій.
    Фальшиві почуття – гріхів багно.

    Крізь первісний обряд пливуть епохи.
    Доп’ю пітьму і стане все одно…
    Рукописи палають в пічці Бога!

    9.
    Рукописи палають в пічці Бога!
    Слова і письмена ще й як горять!
    Я милості не попрошу ні в кого.
    Душі не кине доля й сухаря.

    В любові та вині втоплю тривогу.
    Відчалить серце у хмільні моря.
    В обіймах невагомості нічної
    Ілюзії ведуть палкий обряд.

    Дозволь же, Діонісе, впасти в темінь,
    Втекти у зоресвітну далечінь!
    Мої сонети, як полон тюремний.

    Думки, як дикий ураган мечів.
    Складає муза надважкі дилеми.
    У задзеркаллі німота кричить.

    10.
    У задзеркаллі німота кричить.
    Едем у протиріччях збожеволів.
    Душа тремтлива, як вогонь свічі,
    Коханням снить, але бажає волі.

    Нестерпний біль моє перо точив,
    Тепер жага сердечні рани солить.
    Поет блукає вільний і нічий
    У просторах казкової юдолі.

    В мені звучить симфонія без нот.
    В магічне коло завела дорога.
    А муза – мій тиран і ляльковод.

    Глузує Воланд із творінь убогих.
    Я не прийму диявольських щедрот –
    Ніхто не прийде і не дасть нічого.

    11.
    Ніхто не прийде і не дасть нічого,
    Лиш долями побавиться Ерот.
    Не втримаю я знов його облоги.
    Не вивчить серце черговий урок.

    В ілюзіях відвертих і медових
    Сп’янію від нектару стиглих грон.
    Із рук гріха зіп’ю вина терпкого.
    У пекло повезе мене Харон.

    Чарує Діоніс жарким дурманом,
    Солодку згубу забуття таїть.
    Як віск, течуть у ніч палкі бажання.

    Жага у серце ллє червону мідь.
    Та чиста юність від спекоти в’яне.
    Тяжіє над душею тінь століть.

    12.
    Тяжіє над душею тінь століть.
    Складаються сузір’я в орігамі.
    Незаймана краса в мені звучить
    Казковими й палкими солов’ями.

    Та світ, де править лиш вино і хіть,
    Розродиться отруйними плодами.
    Небесну чистоту не прихистить.
    На почуттях моїх чорнильні плями!

    У Хаос долі та роки пливуть.
    Античний сад ядучий дим заповнив.
    Пірнає серце в сизу каламуть.

    Охопить грішну ніч омана-повінь.
    Втекти не можу із облудних пут –
    Поезії молюсь аж до знемоги.

    13.
    Поезії молюсь аж до знемоги,
    І слово я возношу на престол.
    Душа, у римах вільна від усього,
    Вітрами пише безкінечний том.

    Приймає муза і гріхи, і сповідь.
    Сріблить жагою стріли Купідон.
    Із марева завіси золотої
    Звабливо визирає Ерато.

    Спокуса напряде шовкові ниті
    І зоряним промінням причастить.
    Зірками в оксамитовій блакиті

    Цвіте любов, мов яблунева віть.
    Прорізавшись безсмертям із граніту,
    Натхнення-мука до небес горить.

    14.
    Натхнення-мука до небес горить.
    Чорнило від жаги стає багряним.
    Красою переповнює огидь
    Хмільне вино мого самообману.

    У дзеркалі душі вина дрижить.
    Фантом пера – примарний мій коханець –
    Оманою утішить мимохідь
    І срібним димом у рядках розтане.

    Мов дикої троянди аромат,
    П’янить мене шалених мрій цвітіння.
    Бентежить серце дивний віршопад.

    Застигне у небесному склепінні
    Палка любов і біль важких утрат.
    Чому ж така жорстока ти, богине?

    МАГІСТРАЛ

    Чому ж така жорстока ти, богине?
    Навіщо, музо, маниш на таран?
    Сховався під обличчям янголиним
    Підступний змій, що поневолив рай.

    У вирву мрій без каяття порину,
    Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
    Лишив мені Пегас лише пір’їну.
    У віршах-снах ятряться сотні ран.

    Рукописи палають в пічці Бога.
    У задзеркаллі німота кричить.
    Ніхто не прийде і не дасть нічого.

    Тяжіє над душею тінь століть,
    Поезії молюсь аж до знемоги,
    Натхнення-мука до небес горить.

    Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати: