ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Майя Залізняк
2019.06.16 13:38
Чудна весна-любов: мана маною.
Співали горобці над бузиною.
Прожекти - пароплавами гучними...
Крилом сяйним черкало нездійсниме...

2

Імлисте молоко. Рожеві хмари.

Вікторія Торон
2019.06.16 13:27
Зайнялася пожежна блакить,
З рідним краєм забулось прощання.
Перший раз в моїй пісні дзвенить
Не скандалу надрив, а кохання.

Був я ніби занедбаний сад,
Ласий був до жінок і пиятик.
Та гульба мені більше не в смак,

Микола Дудар
2019.06.16 12:32
На лікарняне йде мій сум
Сльоза зібралась теж на виїзд
Вже від ума у горі ум
І самота ось-ось і виїсть…

Куди - куди?… подамся в ліс
За відстань зла і златаславих
Щоб навіть очі, навіть ніс

Ігор Деркач
2019.06.16 09:13
Кує зозуля і віщує літо
гарячі ночі, а не самоту,
якою не умію обігріти
не іншу, не чужу, а саме ту.

Кінчаються сонети і привіти,
осипалися липи у саду.
І думаю, що у юдолі світу

Микола Соболь
2019.06.16 07:48
Журавель і птиця, і не птиця.
Стареньке цебро скреготить.
І пахне дитинством водиця.
І серце бентежить ця мить
Коли набираю джерельну,
Найкращу на цілій землі
У стужу, чи спеку пекельну –
Росу, що смакує мені.

Володимир Бойко
2019.06.15 23:43
Яка різниця – Медведчук, Мураєв,
Чи Рабінович, Вілкул, хтось іще?
Я в них потворність путінську вбачаю,
Мені огидно, це мене пече.

Їм край наш – територія обману,
Імперської політики Кремля,
Та певен я – пощезнуть геть погані,

Олексій Кацай
2019.06.15 22:08
Перешкоди гудуть в мікрофонах, як бджоли на пасіці…
Куриться Шлях Чумацький – по ньому біжать позивні…
Ми з тобою зустрілися на попелястому Місяці,
подолавши палюче тяжіння важкої Землі.

Хай ця зустріч вагою і жаром на гуки порепана
й ледь потріс

Тетяна Левицька
2019.06.15 20:45
По той бік ріки-розлуки
ти, шовковий, чий?
Б'ється чайкою розпука
в берег кам'яний.

Об кайдани тоскні душі
точать ланцюги,
вітер небу сльози сушить,

Іван Потьомкін
2019.06.15 10:18
Не хлібом єдиним і птахи живуть.
Нектар, насіння,плоди, комахи
та ще те, що люди вряди-годи підкинуть –
річ, звісно, першорядна.
І все ж, коли не розкриває дзьобики малеча,
так хочеться позмагатися поміж собою чи й з вітром:
розпростерши крила і

Ігор Деркач
2019.06.15 07:57
Усі ідуть уже у старші класи,
а я – у перший. Знаю два по два,
читаю поетичні вихиляси
і думаю, – поезія! Нова?

***
На мені помічають корону!
Я! Найліпша! Читайте, – свята...

Микола Соболь
2019.06.15 06:21
Ти, така маленька.
Дай зігрію тебе у долонях.
Перша зірка на небі
ще далеко до поцілунку.
Хочеш вітру свіжого?
Хочеш долю бери – чаклунку.
А потім буде – життя,
наша доня і сніг на скронях

Ярослав Чорногуз
2019.06.15 00:30
Аж на очі набігла сльоза –
Не уникнути твого полону.
Заховалась очей бірюза
Під повіками ніжними сонно.

Літній ранок уже зазорів.
Ллє проміння небесне горнило.
О чарівній ранковій порі

Серго Сокольник
2019.06.14 23:51
Похилились горіха гілки
Під вагою врожаю... І сонце,
Мов сусідка стара, залюбки
Загляда у домашнє віконце...
Та сусіди, що в хаті жили,
Мов горіхи осипані, впали
Згідно Притчі... Часи надійшли-
РозкидАли каміння... Збирали...

Нінель Новікова
2019.06.14 17:51
Твій білий дім і тихий сад залишу.
Життя пустельне хай стане миле.
Тебе, тебе в моїх прославлю віршах,
Як жінка славити не зуміла.
Ти подругу згадаєш гордовиту
В твоїм для неї створенім раю,
А я торгую цінностями світу –
Твоє кохання й ніжність п

Віктор Кучерук
2019.06.14 14:33
Чим довше й пильніше на тебе дивлюсь,
Я менше себе розумію, –
Навіщо в кохання так глибоко вгруз,
Що вибратись втратив надію?
Ані повернути, ні далі іти,
Ні рухів ніяких по колу, –
Адже повсякденно й повсюди є ти,
Моя всюдисуща неволе…

Світлана Майя Залізняк
2019.06.14 13:56
Ще не бачу сенсу в переїзді за...
На мандрівку дальню - ні снаги, ні мані.
Уявляю пальми (квітне дереза),
зонтики, шезлонги, випари лиманні.

Віяло б купити й ножиці для брів,
наварити джему з полуниць, малини.
Плани важливіші в тих, хто недозрів.

Олександр Сушко
2019.06.14 10:50
Чому наш шлюб, як дикий мед гірчить?
Обняв жону, а от думками - в любки.
А ти дрімаєш на моїм плечі,
Знеможена тривогою розлуки.

А чи скажу уранці "Я не твій.
Неначе домовина рідна хата...".
Ти спиш, а сльози котяться з-під вій,

Лариса Братко
2019.06.14 09:38
Последний крик,
Последний вздох,
Расплата за желанье.
Лопастый снег,
Пустой проспект,
Немая тень, немая.
Один лишь взгляд,
Один обман,

Вячеслав Семенко
2019.06.14 00:55
Навпіл розірвані вітрила
і знову жодного рядка.
Поламаного неба брили
несе від берега ріка.

Під тягарем гріхів забутих,
які згадав і пережив,
серед снігів брудної смути

Тетяна Левицька
2019.06.13 13:39
У бірюзі Єлисейські Поля,
арка тріумфу і Ейфеля вежа.
Лувр і Версаль - велич світу, хто - я?
Крапка на мапі безмежжя, о де ж я?
Знов розчинилася у вівтарі,
у мегаполісі древнього міста.
Знай, не згорів Нотр-Дам де Парі -
кремінь епох - кафедральні

Ігор Деркач
2019.06.13 08:29
Не застую юрбі,
іду собі та й годі.
Долаю саме те,
що й іншим по плечу.
Не відаю, коли
опинюся на споді,
але не я один
у рай не полечу.

Олександр Сушко
2019.06.13 07:19
Згубив до слави нитку Аріадни!
Оголосили музоньки війну!
Поези за хвоста тягнути складно,
Але сиджу й зажурено тягну.

В колеги табунами пруть віршата,
За день - тридцята ода про любов.
А в мене - казна що, а не рулада,

Микола Соболь
2019.06.13 06:32
Йдучи від горизонту промінцем
У верболози під лелечий клекіт.
Умита першим, лагідним дощем
Весна крокує у краї далекі.

Це ми засумували за теплом
І душу снігопади остудили.
Окутали морози льодо-склом

Віктор Кучерук
2019.06.13 00:19
Вітерця нічного
Свіжа течія, –
Ані де нікого,
Тільки ти і я.
Удовина врода
Повна різних чар -
В ній і сум, і подив,
І пригаслий жар.

Петро Скоропис
2019.06.13 00:18
Вівторок осінь розпочав.
Лив дощ всю ніч.
Усі птахи гайнули пріч.
А я той одинак-смільчак,
що оком не повів услід:
небесні хлані несусвітні,
дощ підмиває неба звід.
Які тут півдні.

Галантний Маньєрист
2019.06.12 22:36
Навесні Провидіння розтопить крижини-жалі
і забуті бажання полинуть у синьому небі
над угіддями хмар, де кульгаві кладуть ковалі
хуртовин голоси у бентежні "don’t worry, be happy".

Навесні Провидіння строгіше, аніж восени -
напівмить насолоді і б

Вікторія Лимарівна
2019.06.12 17:44
Сумно мені, бо нема тебе вдома.
Тишу порушив нарешті дзвінок,
Свіжого наче повітря ковток,
Щоб хвилювання покинуло й втома.

Голос твій чути – така насолода.
Кожну клітинку відновлює струм:
Хутко позбавить нав’язливих дум.

Микола Соболь
2019.06.12 14:57
Московські зорі сяють сумовито.
«Великий вождь» у Мавзолеї спить.
Історія для неуків закрита.
Московія манкурту – фаворит.
Для них на сході не горять обози.
Вони не бачать вбитих і сиріт.
Коли русню стрічають у дорозі,
Кричать сатрапу: «Братику, пр

Марія Дем'янюк
2019.06.12 13:36
Я думала накидка з шовку...Ні, то крила.
Вони росли як Матінка молила
За кожного із нас - вже обійняли Землю...
І чую шепіт : Я прошу...Не дремлю...
І крила сяють: Всесвітом зорюють,
А кожен вогник Ангели цілують...

Лариса Братко
2019.06.12 09:38
Пряный запах сосновых иголок,
Словно шарф обвивает тропу.
И с рассветом осенним, но солнечным,
Лес снимает туман паранджу.

Я смотрю на сиянье далекое,
И вдыхая ноябрьский дурман,
Так хочу прокричать ввысь бездонную:

Світлана Майя Залізняк
2019.06.12 08:13
Враження, що дехто з активних авторів не читав при реєстрації правил перебування на сайті, публікує саме попсове, таке, що на головній щодня, а читати нема чого. Я кажу не про всіх авторів.
Нагадую, що сайт поетичний, тут зразки поезій, а не для .....що

Ігор Деркач
2019.06.12 08:05
Релігія – це опіум совка.
Якби не це, не мали би халепи.
Немає на Московію Сірка.
Та може бути, що його рука
рубає ще залиті кров’ю «скрєпи».

***
Коли ніякого немає,

Микола Соболь
2019.06.12 05:56
Побачити Париж і вмерти.
Я, вам скажу така дурня.
Не те, щоби лякався смерті.
Мене дратує – маячня.

Задме вітрисько на болоті.
Сніги розбудить буревій.
Поки душа живе у плоті

Олександр Сушко
2019.06.12 05:27
Кипить безсилим гнівом Україна,
Де спокій був - тепер бездонний вир...
Осипалася у рівчак хвилина
Тривожно-чорним спогадом про мир.

З Росії "дар" - снаряди у "Камазах",
А на додачу цигарки, шмурдяк.
Поширила ненависть метастази,

Світлана Майя Залізняк
2019.06.11 08:23
У таланту немає віку.
Безталання хитке, старе.
Докувавши лопати, піки,
мостить кладку із ком, тире.

Музі трепетно, ілюзорно.
Переведено шум в офшор.
Домололи марноти жорна.

Микола Соболь
2019.06.11 05:19
За мене заступися,
не дай розчинитись у ночі.
Хай гойдає осоння
найкращі хвилини життя.
Переливи пташині
співають, і вітер шепоче,
І осяюють путь
золотаві, налиті жита.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олекса Палій
2019.06.14

Матвій Смірнов
2019.06.11

Костинський Борис
2019.06.08

Наталія Дяк
2019.06.02

Алла Устимчук
2019.05.27

Лариса Братко
2019.05.27

Оля Боняк
2019.05.22






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Вадим Василенко - [ 2019.05.31 19:56 ]
    * * *
    І огорне безмовність, таке безголосся тверде,
    мов каміння, довіку у водах підземних укрите.
    Ця оселя чужа поглинає тебе, ніби крипта.
    Ти ніхто і нізвідки, ніколи не жив і ніде.
    Не дійшовши межі, не знайшовши людської душі.
    Ти чужий сам собі: щось кричить у тобі і регоче.
    Не чекай і не вір, але зірваний зойк задуши,
    доки відчай, упившись, до краплі тебе не доточить.
    І не стане нічого з того, що тобою було.
    Сірий пил заблищить, і проллється десь потайки світло.
    Ти ввійдеш у ці стіни... Останнє прокволе стебло
    проросте з-під каміння, оживлене сонцем і вітром.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (2)


  2. Вадим Василенко - [ 2018.09.02 15:59 ]
    * * *
    Раптовість пізнання подібна до згорання
    речей і образів. Незвідане як спалах,
    рожевим цвітом вибухне, до рання
    на пальцях пелюсток, безрадісно опалих,
    зостануться сліди терпкого дозрівання.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" 5.5 (5.49)
    Прокоментувати:


  3. Ніколай Гумільов - [ 2016.12.13 13:12 ]
    * * *
    Жди меня. Я не вернусь
    это выше сил.
    Если ранее не смог
    значит — не любил.
    Но скажи, зачем тогда,
    уж который год,
    я Всевышнего прошу,
    чтоб тебя берег.
    Ждёшь меня? Я не вернусь,
    не смогу. Прости,
    что стояла только грусть
    на моем пути.
    Может быть средь белых скал
    и святых могил
    я найду кого искал,
    кто меня любил?
    Жди меня. Я - не вернусь!


    Рейтинги: Народний -- (5.7) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (2)


  4. Вадим Василенко - [ 2016.08.17 00:30 ]
    ***
    У місті залюдненім, що над рікою, у місті великім
    бачиш ти те, що не бачив,
    і те, що від тебе далеко,
    чуєш того, хто мовчить,
    і безмовно говориш
    з пташкою, рибою, звіром, вологим камінням.
    Знаєш, що криється там,
    де не можна ступати,
    що по той бік од людей і машин...
    Та спитати в тебе про все те
    забракне і думки, і слова.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (2)


  5. Вадим Василенко - [ 2015.07.25 13:34 ]
    У степу
    Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,
    Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну,
    Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,
    Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

    Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,
    Чи пощезнуть самі, заблукавши, німі та безликі.
    Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,
    Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" 5.5 (5.49)
    Коментарі: (9)


  6. Вадим Василенко - [ 2015.06.25 18:02 ]
    ***
    Небо вдосвіта змовкне і стане як брила - камінне,
    Щойно води озвуться до смерті стома вояками...
    І зостануться в річці дві тіні - тремкі, безгомінні,
    І зачують обидві як трісне під водами камінь.

    І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні,
    Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні
    Охололи тіла їх... І вершник, і кінь нероздільно
    Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні.

    І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча,
    Несподівано вирваний списом пекучим і чорним,
    Доки висохнуть води... І доки не прийде предтеча,
    І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" 5.5 (5.49)
    Коментарі: (8)


  7. Вадим Василенко - [ 2015.06.24 10:33 ]
    Альпіністи
    Ми – гірські скороходи. За нами – міста і сади.
    Перед нами – пащеки вогненні - вулкани, рівнини.
    Несходимі висоти нас манять, як стиглі плоди.
    Б’ють серця – тарабани. А ноги - колеса нестримні.

    Нам не раз увижались у маревах білих, у снах
    Видноколи за хмарами, гострі, надщерблені скелі,
    Сонця диск – понад вечір – зникає у дисках-очах,
    Стугонять водоспади внизу, у глибкім підземеллі.

    Не зійти, не зірватись – тоді, мовби камінь, лети
    Небезпеці у пащу, в бездонному сонмищі Лети.
    А гора, як дракон, від погорди або самоти
    Озиратиме шпиль, до якого брестимуть аскети.


    Рейтинги: Народний 5.38 (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (3)


  8. Вадим Василенко - [ 2015.05.17 12:25 ]
    ***
    Уранці за вікном безлисті віти,
    Тремтять, як мерзлі доста голоси.
    За ними ти. Аби не скаменіти,
    До сонця пнешся. З темної коси
    Птахам досвітнім прагнеться злетіти

    У синю вись. І раптом квола тиша
    Огорне снігом самоту й довкіл.
    Проляже зморшка на чолі, бо глибше
    Мовчання стане... Аж забракне сил
    Подати голос на пустім узвишші.


    Рейтинги: Народний 5.42 (5.43) | "Майстерень" 5.38 (5.49)
    Коментарі: (10)


  9. Вадим Василенко - [ 2015.05.17 10:22 ]
    ***
    Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек
    І до ранку стекли. Озиваючись болем у жилах,
    Ти ворожиш на віск. Із долоні годуєш лелек,
    Що приходять у сни. Даленіють, даліють од тіла

    Теплі дотики губ і пливуть. Потривати б ще мить,
    Але голос холоне і стигне... Як олово голос...
    Порожнеча росте. Порожнеча у грудях щемить
    І заходить у вікна. А стіни в тумані по пояс.


    Рейтинги: Народний 5 (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (4)


  10. Вадим Василенко - [ 2015.05.17 10:48 ]
    ***
    Задрімаємо в гіллі, колишучи зранений сад,
    Що від ночі росте, бо слова у німім доростанні.
    Заворожені тишею, вже не повернем назад,
    Як дерева правічні у передвесіннім чеканні.

    Із води проросте білоцвіття. І пір’я кори.
    Забрунькується зав’язь устами пониклої тиші.
    Розів’ється трава. І, нічної упившись пори,
    Я імення твоє на пергаменті неба напишу.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (2)


  11. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:00 ]
    ***
    До прозорої бухти причалить натомлене літо,
    І з надпитого дзбану поллється струмина вина.
    Тут закинувши якір за обрій, що витканий з квітів,
    Наберемо у сонячні глеки дзвінкого зерна.

    Лісостеп, як прибій, перекочує хвилями вічність,
    А ми прагнемо тиші, закуті в броню моряки.
    Кукурудзяні стебла блищать, як запалені свічі,
    І кургани вростають у небо, немов маяки,

    Що біліють у серпень. За древньою щоглою в морі
    Підіймається хвиля і гребінь кладе на уста.
    Ще вина не допито… а дні даленіють за обрій,
    І зникає вітрильник, немовби неспійманий птах.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  12. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:37 ]
    ***
    Іще птахи тріпочуть біля уст,
    І пробудившись, обважнілим тілом
    Усі видіння, мов сніги, пливуть
    У праліси, що поніч спорожніли.

    Пошерхлим листом опадуть слова,
    І голос трав замре в гортані гірко.
    Із рук твоїх дерева, мов дива,
    Ростуть на білім березі сторінки.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  13. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:09 ]
    ***
    І під глиняним небом залитої сяянням хати
    Почуваюся деревом:
    Руки пульсують пагіллям
    І розлогою кроною в стелю вростає чоло.
    Кровотеча щоденного часу наповнює вени,
    І важко стояти,
    В круговерті землі обертаючись.
    Птаство до ранку у зіницях тремтітиме
    Й риби лускаті прокладатимуть в грудях тунелі глибокі,
    Що мали б вростати в заокруглений день.
    Та лиш сяяння входить
    У потріскане дерево тіла мого –
    Понад води й глибини.
    І прокинувшись, чую полегкість –
    Тепло відчуваю.
    Ні на мить у мені не минає
    Любов первозданна.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  14. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:30 ]
    ***
    З голих пасем води ти у мене зориш,
    Як легенда сарматська
    Про щастя.
    Крізь віки і вогні
    Ці долоні тонкі піднімаєш, мов сонячні чаші.

    Я з тобою пішов би, але через край
    Уже витекло світло і змеркло.
    Я б тебе зачекав,
    Та печать надлегку
    Хтось поклав над розіп’ятим степом.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  15. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:33 ]
    ***
    Мовчиш… І вода молодіє. Мар’яно, Маріє.
    Звідкіль ти приходиш? Куди оце ждеш переправи?
    Вітрило червоне тобі мерехтить. Майоріє
    Вітрило червоне... Не витиснеш власне: ізбави.

    Не витиснеш... Все лиш вода, що спаде. Що не стане
    Чекати, чеканити голос, отруєне вістря.
    Безпомічно ляже. До ранку прокволо відтане.
    До ранку хрести розів’ються оголеним листом.

    Мар’яно, Маріє… Даліє вітрило, леліє.
    Пророцтва минули. Пророки чужі. Нетутешні.
    А ми ще невіри… За нами останній месія.
    За нами останні, Маріє, розквітнуть черешні…


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (4)


  16. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:24 ]
    ***
    Чи мариться, чи мається лишень?
    Човни застрягли. Це ж веслує осінь.
    Збіліла ти. У свій останній день
    Я був не я, тремкий і безголосий.

    Та що кому? Кричи хоч, не кричи...
    Рука дерев’яніє у тумані.
    Не викричиш, не вишепчеш... І чи
    Вода тебе відносить… чи омана?

    Не щезла, не минула, не... Плила
    Ти вишнею. Неждано і нізвідки
    Прийшла вода. І слід мого крила
    Застиг як знак… Як розчерк… Як помітка…


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  17. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:32 ]
    ***
    Дівчино в білому, блякне видіння сумне,
    Дівчино руса, занурені руки у воду,
    Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне,
    Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

    Купиш у нього, чи впросиш на віру, у борг
    Краму, кохання, чи вічності, може, розлуки?
    Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг –
    Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

    В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.
    Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий.
    Дівчино руса, далеко, надривно, давно…
    Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" 5.5 (5.49)
    Коментарі: (4)


  18. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:02 ]
    ***
    Вгорі сніги димлять, як рвані рани,
    І білий вершень ще хрипить пісень.
    Горби намерзлі мерехтять ізрана,
    А десь прокволо визріває день
    У кронах лісу й височіє тьмяно.

    Спинись отут. Прислухайсь. На узбіччі
    Пульсує кров у висохлій землі.
    Дерева снять теплом. І на обличчі
    Ясніє радість. У досвітній млі
    Зелені пагони тобі торкають вічі.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  19. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:54 ]
    ***
    Наснилося, що був ти вояком
    Стрімкої раті. В чаші спорожнілі
    Текли меди, і сволоки ясніли.
    Та падолист іржавим мідяком
    Спадає долі. Стіни поніміло

    Кудись відходять. На самому дні
    Залишилося твого маєстату,
    Аби дубовий щит в руках тримати,
    Бо дзвонять гуслі. Мерехтять сумні
    Твої кольчуги і діряві лати.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Коментарі: (2)


  20. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:59 ]
    ***
    Зійшли на твердь. Тяжіє сіра даль,
    Відчалює, мов лодія невпинна,
    На тиху Либідь. Князя і дружину
    Стрічають вісімсот соснових паль

    І пнуться в небо. Викута на мідь,
    Вбирає очі вісниця Почайна,
    А на щитах цвіте сарматська тайна,
    І руки пахнуть степом. Сядь і їдь

    В зелену даль, що постає із піль,
    Де після тризни возведуть три вали,
    Бо там мечі під голови поклали
    Полянські вої, не допивши біль.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.49)
    Прокоментувати:


  21. Вадим Василенко - [ 2015.05.16 13:46 ]
    ***
    Два пагорби звелись за виднокрай
    І на собі тримають кволе небо.
    А ти ростеш. Як біль росте від тебе
    Прозора сутінь. Тінь досвітніх зграй
    Повільно плине. І навкруг мовчання

    Вбирає в себе простір, як у тьму
    Ліси древлянські, що дрімають рано.
    Озветься раптом у досвітнім храмі
    Півсонний звір… У пущу цю німу
    Іде людина з луком і саквами.

    Ясніє зір. І в стовбурах дерев
    Світліють предків незникомі лики,
    Бо спогади про ратну смерть велику
    Шепоче гілля вільге і старе,
    Щоби у цім пустищі залишитись.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" 5.5 (5.49)
    Прокоментувати:


  22. Осип Мандельштам - [ 2015.04.19 22:07 ]
    Ода
    Когда б я уголь взял для высшей похвалы —
    Для радости рисунка непреложной,—
    Я б воздух расчертил на хитрые углы
    И осторожно и тревожно.
    Чтоб настоящее в чертах отозвалось,
    В искусстве с дерзостью гранича,
    Я б рассказал о том, кто сдвинул мира ось,
    Ста сорока народов чтя обычай.
    Я б поднял брови малый уголок
    И поднял вновь и разрешил иначе:
    Знать, Прометей раздул свой уголек,—
    Гляди, Эсхил, как я, рисуя, плачу!

    Я б несколько гремучих линий взял,
    Все моложавое его тысячелетье,
    И мужество улыбкою связал
    И развязал в ненапряженном свете,
    И в дружбе мудрых глаз найду для близнеца,
    Какого не скажу, то выраженье, близясь
    К которому, к нему,— вдруг узнаешь отца
    И задыхаешься, почуяв мира близость.
    И я хочу благодарить холмы,
    Что эту кость и эту кисть развили:
    Он родился в горах и горечь знал тюрьмы.
    Хочу назвать его — не Сталин,— Джугашвили!

    Художник, береги и охраняй бойца:
    В рост окружи его сырым и синим бором
    Вниманья влажного. Не огорчить отца
    Недобрым образом иль мыслей недобором,
    Художник, помоги тому, кто весь с тобой,
    Кто мыслит, чувствует и строит.
    Не я и не другой — ему народ родной —
    Народ-Гомер хвалу утроит.
    Художник, береги и охраняй бойца:
    Лес человечества за ним поет, густея,
    Само грядущее — дружина мудреца
    И слушает его все чаще, все смелее.

    Он свесился с трибуны, как с горы,
    В бугры голов. Должник сильнее иска,
    Могучие глаза решительно добры,
    Густая бровь кому-то светит близко,
    И я хотел бы стрелкой указать
    На твердость рта — отца речей упрямых,
    Лепное, сложное, крутое веко — знать,
    Работает из миллиона рамок.
    Весь — откровенность, весь — признанья медь,
    И зоркий слух, не терпящий сурдинки,
    На всех готовых жить и умереть
    Бегут, играя, хмурые морщинки.

    Сжимая уголек, в котором все сошлось,
    Рукою жадною одно лишь сходство клича,
    Рукою хищною — ловить лишь сходства ось —
    Я уголь искрошу, ища его обличья.
    Я у него учусь, не для себя учась.
    Я у него учусь — к себе не знать пощады,
    Несчастья скроют ли большого плана часть,
    Я разыщу его в случайностях их чада...
    Пусть недостоин я еще иметь друзей,
    Пусть не насыщен я и желчью и слезами,
    Он все мне чудится в шинели, в картузе,
    На чудной площади с счастливыми глазами.

    Глазами Сталина раздвинута гора
    И вдаль прищурилась равнина.
    Как море без морщин, как завтра из вчера —
    До солнца борозды от плуга-исполина.
    Он улыбается улыбкою жнеца
    Рукопожатий в разговоре,
    Который начался и длится без конца
    На шестиклятвенном просторе.
    И каждое гумно и каждая копна
    Сильна, убориста, умна — добро живое —
    Чудо народное! Да будет жизнь крупна.
    Ворочается счастье стержневое.

    И шестикратно я в сознаньи берегу,
    Свидетель медленный труда, борьбы и жатвы,
    Его огромный путь — через тайгу
    И ленинский октябрь — до выполненной клятвы.
    Уходят вдаль людских голов бугры:
    Я уменьшаюсь там, меня уж не заметят,
    Но в книгах ласковых и в играх детворы
    Воскресну я сказать, что солнце светит.
    Правдивей правды нет, чем искренность бойца:
    Для чести и любви, для доблести и стали
    Есть имя славное для сжатых губ чтеца —
    Его мы слышали и мы его застали.

    Январь — март 1937


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.57)
    Коментарі: (3)


  23. Іван Франко - [ 2014.01.25 13:22 ]
    Беркут (уривок)
    Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
    За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
    За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих
    З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;
    За те, що так тебе боїться слабша твар,
    Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
    І ось блищить мій кріс — ціль добра, вистріл певен,
    І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

    І замість нести смерть згори на земне ложе,
    Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже.
    І не як божий суд, але як труп бездушний
    Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.
    І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;
    І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,
    Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, —
    Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
    А труп бездушний ми без жалю, без промови
    Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

    22—24 мая 1883 .


    Рейтинги: Народний -- (5.92) | "Майстерень" -- (6)
    Коментарі: (3)


  24. Іван Франко - [ 2013.12.02 17:22 ]
    Україна мовить
    Мій синку, ти би менш балакав,
    Сам над собою менше плакав,
    На долю менше нарікав!
    На шлях тернистий сам подався
    І цупко по тернах подрався, —
    Чого ж ти іншого чекав?

    Сам знав, що гола я і вбога,
    І до мойого ти порога
    Прийшов, захтів служить мені.
    Ну, в мене слугам плати скупо,
    А нарікать на мене глупо…
    Просила я тебе чи ні?

    І що тобі за кривда сталась?
    Що підняли на тебе галас:
    "Не любить Русі він ні раз!"
    Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
    Всю ту патріотичну зграю
    Й ціну її любовних фраз.

    Що проживеш весь вік убого?
    Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
    А чесно працював на хліб.
    Та й те подумай ще, будь ласка:
    Твойого "я" найкраща частка
    З тобою враз не ляже в гріб.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.92) | "Майстерень" -- (6)
    Коментарі: (5)


  25. Леся Українка - [ 2013.05.26 19:27 ]
    Стояла я і слухала весну
    Стояла я і слухала весну,
    Весна мені багато говорила,
    Співала пісню дзвінку, голосну
    То знов таємно-тихо шепотіла.

    Вона мені співала про любов,
    Про молодощі, радощі, надії,
    Вона мені переспівала знов
    Те, що давно мені співали мрії.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  26. Леся Українка - [ 2013.05.26 12:08 ]
    Товаришці на спомин
    Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
    Провадить знов розмови запальні,
    Нехай, поки від них ще серце б’ється,
    Я вам на незабудь спишу думки сумні.

    От, може, вам колись, – часами се буває, –
    Розглянути старі шпаргали прийде хіть,
    Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає
    І затримається при них на мить.

    І вам згадається садок, високий ґанок,
    Летючі зорі, тиха літня ніч,
    Розмови наші, співи й на останок
    Уривчаста, палка, завзята річ.

    Не жаль мені, що се вам нагадає
    Запеклої ненависті порив.
    Що ж! тільки той ненависті не знає,
    Хто цілий вік нікого не любив!

    Згадати тільки всі тяжкії муки,
    Що завдали борцям за правду вороги, –
    Кому ж не стиснуться раптово руки
    Від помсти лютої жаги?

    Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
    Як згасне все в душі невільничій у нас.
    Ох, може б не було життя таке нещасне,
    Якби вогонь ненависті не гас!

    Лагідність голубина, погляд ясний,
    Патриція спокій – не личить нам.
    Що вдіє раб принижений, нещасний,
    Як буде проповідь читать своїм панам?

    Так, ми раби, немає гірших в світі!
    Феллахи, парії щасливіші від нас,
    Бо в них і розум, і думки сповиті,
    А в нас вогонь Титана ще не згас.

    Ми паралітики з блискучими очима,
    Великі духом, силою малі,
    Орлині крила чуєм за плечима,
    Самі ж кайданами прикуті до землі.

    Ми навіть власної не маєм хати,
    Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
    Не нам, обідраним невільникам, казати
    Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»

    Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
    Ніколи світа-сонця не видав,
    За ворогів іде в огонь і в воду,
    Катам своїх поводарів оддав.

    Одвага наша – меч, политий кров’ю,
    Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.
    Чия рука, порушена любов’ю,
    Той меч із піхви видобуть здола?

    Нехай же ми раби, невільники продажні,
    Без сорому, без честі, – хай же й так!
    А хто ж були ті вояки одважні,
    Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

    17.07.1896


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2)


  27. Леся Українка - [ 2013.05.23 22:51 ]
    ***
    Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
    в душі цвітуть якісь квітки урочі,
    в душі квітки і зорі золотії,
    а на устах слова, але не тії,
    усе не ті, що мріються мені,
    коли вночі лежу я у півсні.
    Либонь, тих слів немає в жодній мові,
    та цілий світ живе у кожнім слові,
    і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
    та вголос слів тих вимовить не вмію...

    Якби мені достати струн живих,
    якби той хист мені, щоб грать на них,
    потужну пісню я б на струнах грала,
    нехай би скарби всі вона зібрала,
    ті скарби, що лежать в душі на дні,
    ті скарби, що й для мене таємні,
    та мріється, що так вони коштовні,
    як ті слова, що вголос невимовні.

    Якби я всіми барвами владала,
    то я б на барву барву накладала
    і малювала б щирим самоцвітом,
    отак, як сонечко пречисте літом,
    домовили б пророчистії руки,
    чого домовить не здолали гуки.
    І знав би ти, що є в душі моїй...
    Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
    І те, що в ній цвіте весною таємною,
    либонь, умре, загине враз зо мною.



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Прокоментувати:


  28. Леся Українка - [ 2013.05.21 23:16 ]
    Contra spem spero!
    Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
    То ж тепера весна золота!
    Чи то так у жалю, в голосінні
    Проминуть молодії літа?

    Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
    Серед лиха співати пісні,
    Без надії таки сподіватись,
    Жити хочу! Геть думи сумні!

    Я на вбогім сумнім перелозі
    Буду сіять барвисті квітки,
    Буду сіять квітки на морозі,
    Буду лить на них сльози гіркі.

    І від сліз тих гарячих розтане
    Та кора льодовая, міцна,
    Може, квіти зійдуть – і настане
    Ще й для мене весела весна.

    Я на гору круту крем’яную
    Буду камінь важкий підіймать
    І, несучи вагу ту страшную,
    Буду пісню веселу співать.

    В довгу, темную нічку невидну
    Не стулю ні на хвильку очей,
    Все шукатиму зірку провідну,
    Ясну владарку темних ночей.

    Так! я буду крізь сльози сміятись,
    Серед лиха співати пісні,
    Без надії таки сподіватись,
    Буду жити! Геть думи сумні!

    [2 травня 1890 p.]


    Рейтинги: Народний 0 (5.68) | "Майстерень" 0 (5.63)
    Коментарі: (1)


  29. Леся Українка - [ 2013.05.18 21:13 ]
    Жіночий портрет
    Ти чесна жінка, ти не продаєш
    своєї вроди й пестощів за гроші,
    нещирих поцілунків не даєш
    за лакомство нещасне, за розкоші.

    Ти горда жінка, ти не увійшла
    в кубельце, звите дружніми руками,
    найтяжчу працю ти собі взяла,
    несеш мовчазно довгими роками.

    Ти добра жінка, слів терпких нема
    у тебе для таких, що «впали низько»,
    хоч злидні перетерпіла й сама,
    хоч і тобі була спокуса близька.

    Ти щира жінка. Тим своє чоло
    ти хилиш низько, про таких згадавши,
    що продаються; знаєш, як було
    їм гірко й солодко, в неволю впавши.

    Бо продалась і ти. Не за срібло
    і не за ласощі, не за дарунки,
    але за те пестливеє тепло,
    за любі речі та за поцілунки…

    Се ж голод серця гнав тебе за тим,
    у кого в очах діаманти ясні,
    чий сміх тобі здавався золотим,
    а кучері були, мов грона рясні.

    Не тіло ти, а душу продала,
    свій хист і розум віддала в неволю,
    у каторгу довічну завдала, –
    і гірко й солодко тобі до болю.

    27.11.1906


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3)


  30. Леся Українка - [ 2013.05.18 21:28 ]
    Напровесні
    Не дивуйтесь, що квітом прекрасним
    Розцвілася дівчина несміла, –
    Так під промінням сонечка ясним
    Розцвітає первісточка біла.

    Не дивуйтесь, що думи глибокі
    Будять речі та сльози пекучі, –
    Так напровесні дзвінкі потоки
    Прудко, гучно збігають із кручі.

    Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,
    Щиро прагне і волі, і діла, –
    Чули ви, як напровесні рано
    Жайворонкова пісня бриніла?..



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2)


  31. Леся Українка - [ 2013.05.18 18:45 ]
    ***
    Горить моє серце, його запалила
    Гаряча іскра палкого жалю.
    Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
    Чому я страшного вогню не заллю?

    Душа моя плаче, душа моя рветься,
    Та сльози не ринуть потоком буйним,
    Мені до очей не доходять ті сльози,
    Бо сушить їх туга вогнем запальним.

    Хотіла б я вийти у чистеє поле,
    Припасти лицем до сирої землі
    І так заридати, щоб зорі почули,
    Щоб люди вжахнулись на сльози мої.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Прокоментувати:


  32. Леся Українка - [ 2013.05.18 13:00 ]
    Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти
    Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
    Так міцно, щільно, і закрить од світа,
    Я не боюсь тобі життя одняти,
    Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

    Плющ їй дає життя, він обіймає,
    Боронить від негоди стіну голу,
    Але й руїна стало так тримає
    Товариша, аби не впав додолу.

    Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
    А прийде час розсипатись руїні, –
    Нехай вона плюща сховає під собою.
    Навіщо здався плющ у самотині?

    Хіба на те, аби валятись долі
    Пораненим, пошарпаним, без сили
    Чи з розпачу повитись на тополі
    І статися для неї гірш могили?

    [16.11.1900]


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Прокоментувати:


  33. Леся Українка - [ 2013.05.17 16:57 ]
    Забуті слова
    То вже давно було. Мені сім літ минало,
    а їй, либонь, минуло двадцять літ.
    Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,
    і сипався з каштанів білий цвіт.

    Вона не бавила мене і не учила,
    я кидала і забавки, й книжки,
    щоб тільки з нею буть, вона уміла
    єдину забавку – плести вінки.

    Я подавала їй квітки, і листя, й трави
    і з рук її не зводила очей.
    Здавалося, вона плела не для забави,
    а щоб зробить оправу для речей.

    В її речах слова котились, наче хвилі,
    мов сльози по її замучених братах,
    в вінку, здавалось, блідли квіти білі,
    і в’янули слова журливі на устах.

    То знов зривалися слова палкі, ворожі,
    мов грізні вироки всім тим, що кров лили,
    в вінку палали кров’ю дикі рожі,
    слова, мов квіти ярії, цвіли.

    Шумів зелений лист, а голос той коханий
    про волю золоту співав мені, –
    в вінку мінився злотом ряст весняний,
    і золотим дощем лились пісні…

    То вже давно було. Давно пора минула
    таких червоних необачних слів;
    либонь, вона й сама про них забула –
    хто дбає про вінки, що замолоду плів?

    І я забула їх, не пригадаю й слова
    з тих наших довгих запальних розмов,
    а тільки барва їх, мелодія раптова
    тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

    І та мелодія не може заніміти:
    не раз, як тільки лист од вітру зашумить
    чи блиснуть проти сонця ярі квіти,
    вона зненацька в думці забринить.

    Неначе хто її поставив на сторожі,
    щоб душу в кождий час будить від сна,
    щоб не заглухли в серці дикі рожі,
    поки нова не зацвіте весна.

    9.07.1900


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2)


  34. Леся Українка - [ 2013.05.16 09:18 ]
    Мріє, не зрадь
    Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
    Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,
    А тепера я в тебе остатню надію вложила.
    О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

    Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
    В серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
    Вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,
    І не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

    Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
    Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
    Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
    І тепер вже немає мені вороття.

    Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!
    Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
    Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
    Той не вмре, не здобувши нового добра.

    Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –
    Дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
    Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
    А як прийдеться згинуть за теє – дарма!

    3.08.1905


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  35. Леся Українка - [ 2013.05.13 01:46 ]
    Ось уночі пробудились думки
    Ось уночі пробудились думки:
    «Спиш?» – мені крикнули і залюбки
    кров мою пить почали, як вампіри…
    П’ють без ваги, без жалю і без міри…
    Ось налетіла одна промениста,
    як метеор, безпричальна, ветвиста
    і пролетіла… її не спинить…
    Чую, що погляд мій гостро зорить,
    пильно пронизує темряву чорну, –
    не подолати її необорну!
    Думка пролинула, зсунулась тьма,
    ось уже ясної й сліду нема…
    Тільки даремно горять мої очі:
    тьму освітити немає в них мочі…
    Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!
    Годі, лишіть! всею силою віри
    я узброяюсь тепер проти вас,
    слушний, бажаний настав тепер час.
    Вірю я в правду свого ідеалу,
    і коли б я тую віру зламала,
    віра б зламалась у власне життя,
    в вічність розвитку і в світу буття,
    власним очам я б не вірила й слуху,
    я б не впевнялась ні тілу, ні духу.
    Се ж бо для віри найвищая міра!
    Думка питає: «І віра та щира?»

    3.12.1905



    Рейтинги: Народний 6.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (4)


  36. Леся Українка - [ 2013.05.11 00:59 ]
    У тумані
    Боже! куди се я плину
    сим біловійним туманом?
    Може, я лину на безвість
    в вогкі летючі сніги?

    Може, то тільки легенда
    край той, осяяний сонцем,
    край той, куди я збиралась
    болі свої віднести?

    Може, то казка знадлива
    тії смарагдові луки,
    плеск тепловодої річки,
    злотоіскристі піски?

    Може, то відьма-гарячка
    спогади й мрії зібрала,
    з них на вогні мого палу
    дивний зварила напій

    і пройняла мені душу
    непереможним безумством
    тим, що людину заводить
    на бездоріжжя страшні?

    Може, і в сніжних пустелях
    fata morgana панує,
    марева срібно-блакитні
    сіючи в білих снігах?

    Може, прокинуся хутко
    з сеї примари-омани
    десь на безлюднім просторі
    і без надій на життя?..

    [17.01.1911 р. Море]



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2)


  37. Леся Українка - [ 2013.05.10 02:16 ]
    Вишеньки
    Поблискують черешеньки
    В листі зелененькім,

    Черешеньки ваблять очі
    Діточкам маленьким.

    Дівчаточко й хлоп'яточко
    Під деревцем скачуть,

    Простягають рученята
    Та мало не плачуть:

    Раді б вишню з'їсти,
    Та високо лізти,

    Ой раді б зірвати,
    Та годі дістати!

    «Ой вишеньки-черешеньки,
    Червонії, спілі,

    Чого ж бо ви так високо
    Виросли на гіллі!»

    «Ой того ми так високо
    Виросли на гіллі, –

    Якби зросли низесенько,
    Чи то ж би доспіли?»



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3) | "Творча спадщина Лесі Українки"


  38. Леся Українка - [ 2013.05.09 12:12 ]
    Україно! плачу слізьми над тобою…
    Недоле моя! що поможе ся туга?
    Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
    Гай-гай, невелика послуга!

    Чи я ж би такої бажала роботи?

    Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?
    Багато у серці моїм і одваги, й охоти…
    Та й я ж у кайдани закута!

    Ох, сльози палкі – вони душу палили,

    Сліди полишили огнисті навіки.
    Ті жалі гіркії – вони мені серце зв'ялили!
    Даремні для нього всі ліки.

    Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

    Чи можем ми, діти, веселими бути,
    Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
    Де ж тута веселого слова здобути?

    От знову ридання оті навіснії

    У грудях мені закипають.
    Ой доле! Невже сі ридання тяжкі голоснії
    Отак надаремне лунають?

    Говорять, що матері сльози гарячі

    І тверде, міцнеє каміння проймають;
    Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
    Ніякої сили не мають?



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (4) | "Творча спадщина Лесі Українки"


  39. Леся Українка - [ 2013.05.08 02:50 ]
    Давня казка (частина 4)
    Кажуть, весь поміст у пеклі
    З добрих замірів зложився!
    Для пекельного помосту
    І Бертольдо потрудився…

    Вже давно Бертольд вернувся
    Із далекої чужини,
    Знов зажив життям веселим
    Біля милої дружини.

    Знов у нього в пишнім замку
    Почалося вічне свято, –
    О, тепер було у нього
    Срібла, золота багато!

    Окрім того, що набрав він
    На війні всього без ліку,
    Ще король йому в подяку
    Надгороду дав велику.

    Сила статків та маєтків!
    Вже Бертольдо граф заможний!
    Він живе в свойому графстві,
    Наче сам король вельможний.

    Та околиця, де жив він,
    Вся була йому віддана,
    Люд увесь в тім краю мусив
    Узнавать його за пана.

    Тож спочатку того щастя
    Справді був Бертольдо гідний,
    Правий суд чинив у панстві,
    До підданих був лагідний.

    Але то було не довго,
    Він дедалі в смак ввіходив
    І потроху в себе в графстві
    Інші звичаї заводив.

    Що ж, напитки та наїдки,
    Та убрання прехороші,
    Та забави, та турніри,
    А на все ж то треба гроші!

    Та й по всіх далеких війнах
    Граф привчився до грабунку,
    А тепер в своїй країні
    Він шукав у тім рятунку.

    Почалися нескінченні
    Мита, панщина, податки,
    Граф поставив по дорогах
    Скрізь застави та рогатки.

    Трудно навіть розказати,
    Що за лихо стало в краю, –
    Люди мучились, як в пеклі,
    Пан втішався, як у раю.

    Пан гуляв у себе в замку, –
    У ярмі стогнали люде,
    І здавалось, що довіку
    Все така неволя буде.

    Розливався людський стогін
    Всюди хвилею сумною,
    І в серденьку у поета
    Озивався він луною…

    Ось одного разу чує
    Граф лихі, тривожні вісті,
    Донесла йому сторожа,
    Що не все спокійно в місті;

    Що співці по місті ходять
    І піснями люд морочать,
    Все про рівність і про волю
    У піснях своїх торочать.

    Вже й по тюрмах їх саджають,
    Та ніщо не помагає,
    Їх пісні ідуть по людях,
    Всяк пісні ті переймає.

    «Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
    Я візьму співців тих в руки!»
    Раптом чує десь близенько
    Залунали пісні гуки:

    «В мужика землянка вогка,
    В пана хата на помості;
    Що ж, недарма люди кажуть,
    Що в панів біліші кості!

    У мужички руки чорні,
    В пані рученька тендітна;
    Що ж, недарма люди кажуть,
    Що в панів і кров блакитна!

    Мужики цікаві стали,
    Чи ті кості білі всюди,
    Чи блакитна кров поллється,
    Як пробити пану груди?»

    «Що се, що? – кричить Бертольдо. –
    Гей, ловіть співця, в’яжіте!
    У тюрму його, в кайдани!
    Та скоріш, скоріш біжіте!»

    Коли се з-за мурів замку
    Обізвався голос долі:
    «Гей, біжіте, панські слуги,
    Та спіймайте вітра в полі!

    Не турбуйся ти даремне,
    Все одно, вельможний пане,
    Вловиш нас сьогодні десять,
    Завтра двадцять знов настане!

    Нас таки чимале військо,
    Маєм свого отамана,
    Він у нас одважний лицар,
    Врешті, він знайомий пана…»

    Мов крізь землю провалився
    Той співець, утік од лиха.
    А Бертольд сидів і думав,
    Далі так промовив стиха:

    «Маєм свого отамана! –
    Ось де корінь цілій справі!
    Ну, та я тепера хутко
    Положу кінець забаві!»

    Тут він двох щонайвірніших
    Слуг до себе прикликає
    І до нашого поета
    У хатину посилає:

    «Ви скажіть йому від мене,
    Що я досі пам’ятаю,
    Як пісні його втішали
    Нас колись в чужому краю.

    Власне я тепер бажаю
    Дать йому за них заплату,
    Я поетові дарую
    В себе в замку гарну хату.

    Я його талан співацький
    Так високо поважаю,
    Що співцем своїм придворним
    Я зробить його бажаю.

    Ви скажіть, що він у мене
    Буде жити в шані, в славі,
    Тільки, звісно, хай забуде
    Різні вигадки лукаві».

    Слуги зараз подалися
    До убогої оселі,
    Принесли вони поету
    Ті запросини веселі.

    Усміхаючись, він слухав
    Те запрошення знаднеє,
    А коли вони скінчили,
    Так промовив їм на сеє:

    «Ви скажіте свому пану,
    Що заплати не бажаю,
    Бо коли я що дарую,
    То назад не одбираю.

    Хай він сам те пригадає,
    Що то ж я йому дав злото,
    Хоч тепер об тім жалкую,
    Краще б кинув у болото!

    Ви скажіть, що я не хочу
    Слави з рук його приймати,
    Бо лихую тільки славу
    Тії руки можуть дати.

    Золотих не хочу лаврів,
    З ними щастя не здобуду.
    Як я ними увінчаюсь,
    То поетом вже не буду.

    Не поет, у кого думки
    Не літають вільно в світі,
    А заплутались навіки
    В золотії тонкі сіті.

    Не поет, хто забуває
    Про страшні народні рани,
    Щоб собі на вільні руки.
    Золоті надіть кайдани.

    Тож підіте і скажіте,
    Що поки я буду жити,
    Не подумаю довіку
    Зброї чесної зложити!»

    З тим вернулись вірні слуги
    До Бертольда і сказали:
    «Так і так поет відмовив,
    Ми даремне намовляли…»

    Аж скипів Бертольд, почувши
    Гордовитую відмову,
    До поета посилає
    Посланців тих самих знову:

    «Ви скажіть сьому зухвальцю,
    Що тепер настав день суду,
    Що терпів його я довго,
    Але більш терпіть не буду.

    Коли він складання віршів
    Бунтівничих не покине,
    То в тюрму його закину,
    Там він, клятий, і загине!»

    Знову слуги подалися
    До убогої хатини
    І, підходячи, почули
    Тихий бренькіт мандоліни.

    У вікно зирнули слуги,
    Бачать: зібрана громада,
    Всі стоять навколо ліжка,
    Мов якась таємна рада!

    Утомивсь поет від праці,
    Третій день лежить в недузі,
    Слухачі навколо нього
    Посхиляли чола в тузі.

    А поет усе то грає,
    То щось пише на папері
    Й роздає писання людям, –
    Тут вступили слуги в двері.

    Всі метнулись хутко з хати,
    І поет один зостався,
    Подививсь на слуг спокійно,
    Гордовито привітався.

    Всі Бертольдові погрози
    Слухав мовчки, усміхався.
    А коли скінчили слуги,
    Так до них він обізвався:

    «Ви скажіть свойому пану,
    Що готовий я в дорогу,
    Тільки хай велить прислати
    Слуг ще двох вам на підмогу.

    На запросини ласкаві
    Я не можу встать з постелі,
    Вам нести мене прийдеться
    Аж до нової оселі.

    Та й в темниці буду вільний, –
    Маю думи-чарівниці,
    Що для них нема на світі
    Ні застави, ні границі.

    І мого прудкого слова
    Не затримає темниця,
    Полетить воно по світі,
    Наче тая вільна птиця.

    З словом зіллються в темниці
    Гіркий жаль і тяжка туга,
    І тоді потрійна стане
    І страшна його потуга.

    І поет від свого люду
    Не почує слів догани
    В день сумний, коли на нього
    Накладатимуть кайдани!»

    Так довіку у темниці
    Довелось поету жити,
    За тюремний спів він мусив
    Головою наложити.

    Та зосталися на світі
    Молоді його нащадки,
    Що взяли собі у спадок
    Всі пісні його, всі гадки.

    Здійнялось повстання в краю,
    І Бертольда вбили люде,
    Та й гадали, що в країні
    Більш неволі вже не буде.

    Та зостався по Бертольду
    Молодий його нащадок,
    І пиху його, й маєтки
    Він забрав собі у спадок.

    І тепер нащадки графські
    Тюрми міцнії будують,
    А поетові нащадки
    Слово гостреє гартують.

    Проти діла соромного
    Виступає слово праве –
    Ох, страшне оте змагання,
    Хоч воно і не криваве!

    А коли війна скінчиться
    Того діла й того слова,
    То скінчиться давня казка,
    А настане правда нова.

    1893. 12.11


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3)


  40. Леся Українка - [ 2013.05.08 01:06 ]
    Давня казка (частина 3)
    Боже, Боже! що то може
    Наробити серенада!..
    Зникла в серденьку в Бертольда
    Темна туга і досада.

    Усміх донни Ізідори
    Був дедалі все ясніше,
    І щораз вона ставала
    До Бертольда прихильніше.

    Далі перстень Ізідорин
    На руці у нього сяє,
    Нареченою своєю
    Він кохану називає.

    Як же бучно, як же втішно
    Всім гулялось на весіллі!
    Танцювали, попивали
    Від неділі до неділі.

    Всіх приймали, всіх вітали,
    Всім уміли догодити,
    Тільки нашого поета
    Пан забувся запросити.

    Звісно, клопоту багато
    Завжди пану молодому, –
    Хто ж би міг ще пам’ятати
    Про якогось там сірому?

    Час летів, немов на крилах,
    І мов сон, життя минало.
    Та незчувсь Бертольд, як лихо
    Несподівано настало.

    Забажалось королеві
    Звоювать чужеє царство,
    Розіслав він скрізь герольдів
    На війну скликать лицарство.

    І якраз серед бенкету
    В замку нашого Бертольда
    Залунала гучна сурма
    Королівського герольда.

    Прощавай, дружина люба,
    Всі розкоші, всі вигоди!
    Все те треба проміняти
    На далекії походи.

    Залишить Бертольдо мусив
    Молодую Ізідору,
    У неділю вранці-рано
    Вже він вирушив із двору.

    Подалося геть за море
    Все одважнеє лицарство;
    Там за морем десь лежало
    Бусурменське господарство.

    І пішло одважне військо
    Через нетрі та пустині;
    Не один вояк смутився
    По своїй рідній країні.

    Та коли вже надто тяжко
    Туга серце обгортала,
    То співці співали пісню,
    Пісня тугу розважала:

    «Не журись, коли недоля
    В край чужий тебе закине!
    Рідний край у тебе в серці,
    Поки спогад ще не гине.

    Не журись, не марно пройдуть
    Сії сльози й тяжка мука;
    Рідний край щиріш любити
    Научає нас розлука».

    Так вони співали, йдучи
    Через дикії пустині,
    Додавав той спів розваги
    Не одній смутній людині.

    Попереду всього війська
    Три старшії виступали:
    Карлос, Гвідо і Бертольдо;
    За одвагу їх обрали.

    Їдуть, їдуть, врешті бачать –
    Три дороги розійшлися,
    Розлучились три найстарші,
    Кожний різно подалися…

    Карлос вибрав шлях направо,
    Гвідо вибрав шлях наліво,
    А Бертольд подався просто.
    «Дай же, боже, вам!» – «Щасливо!»

    І Бертольдові спочатку
    Справді щастя панувало,
    Довелося звоювати
    Городів чужих чимало.

    От вже він на стольне місто
    Погляда одважним оком.
    Але тут-то саме щастя
    Обернулось іншим боком.

    Чи то врешті у Бертольда
    Притомилося лицарство,
    Чи то владар бусурменський
    Міцно так тримавсь за царство, –

    Тільки твердо так трималось
    Місто гордеє, уперте,
    Раз одбилось, потім вдруге,
    Потім втрете, ще й вчетверте.

    Тут прийшлось Бертольду з лихом:
    Край чужий, ворожі люде,
    Голод, злидні, військо гине…
    Що то буде, що то буде?!.

    Місяць, другий вже ведеться
    Тая прикрая облога,
    Серед війська почалися
    Нарікання і тривога.

    Приступили до Бертольда
    Вояки й гукають грізно:
    «Гей, виводь ти нас ізвідси!
    Геть веди, поки не пізно!

    Нащо ти сюди на згубу
    Підманив нас за собою?
    Чи ти хочеш, щоб усі ми
    Наложили головою?

    Осоружне нам се місто!
    Хай їй цур, такій облозі!
    Хай їй цур, самій тій славі!
    Хай їй цур, тій перемозі!..»

    Хтів Бертольд розумним словом
    Люте військо вгамувати,
    Та воно дедалі гірше
    Почало репетувати.

    Далі кинулись до зброї…
    Бог зна, чим би то скінчилось…
    Але тут хтось крикнув: «Стійте!»,
    Військо раптом зупинились.

    Вийшли тут наперед війська
    Військові співці славутні,
    Всі вони були при зброї,
    А в руках тримали лютні.

    З них один промовив:
    «Браття! Часу маєте доволі,
    Щоб Бертольда покарати,
    Він же й так у вашій волі.

    Ми б хотіли тут в сій справі
    Скілька слів до вас сказати,
    Та співцям співати личить,
    Отже, ми почнем співати».

    Тут один із них тихенько
    Струни срібнії торкає,
    Усміхається лукаво
    І такої починає:

    «Був собі одважний лицар,
    Нам його згадать до речі,
    Він робив походи довгі –
    Від порога та до печі.

    Він своїм язиком довгим
    Руйнував ворожі міста…
    Чули ви його розповідь:
    «Я один, а їх аж триста!»

    Ну, та сей одважний лицар
    Якось вибрався до бою.
    І вернув живий, здоровий:
    Талісман він мав з собою.

    Я гадаю, талісман сей
    Кожен з вас тут знать готовий,
    Се буде речення мудре:
    «Утікай, поки здоровий!»

    «Утікай, поки здоровий!» –
    Всі співці тут заспівали;
    Вояки стояли тихо,
    Очі в землю поспускали.

    Раптом зброя заблищала,
    І гукнуло військо хором:
    «Ми готові йти до бою!
    Краще смерть, ніж вічний сором!»

    І метнулися у напад
    Так запекло, так завзято,
    Що не встигла й ніч настати,
    Як було вже місто взято.

    Місто взято, цар в полоні
    Бусурменський. Перемога!
    От тепер уже одкрита
    Всім у рідний край дорога.

    Тут на радощах Бертольдо
    Всіх співців казав зібрати,
    І, коли вони зібрались,
    Привселюдно став казати:

    «Ви, співці славутні наші,
    Ви, красо всього народу!
    Ви нам честь відрятували,
    Вам ми винні надгороду!»

    Та співці відповідали:
    «Ні, не нам, ласкавий пане,
    Той, хто сих пісень навчив нас,
    Надгороду хай дістане».

    «Де ж він, де? – гукнув Бертольдо.
    Що ж він криється між вами?» –
    «Він не тут, – співці говорять, –
    На війні не був він з нами.

    Він зостався, щоб піснями
    Звеселять рідну країну,
    Там він має розважати
    Не одну сумну родину».

    «Знаю я сього поета
    І його величну душу,
    І тепер йому по-царськи
    Я подякувати мушу.

    Тільки б дав нам бог щасливо
    Повернутися додому,
    Срібла, золота насиплю
    Я співцеві дорогому!..»

    1893. 12.11


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Прокоментувати:


  41. Леся Українка - [ 2013.05.07 02:29 ]
    Давня казка ( частина 2)
    Літнім вечором пізненько
    Сам поет сидів в хатині,
    Так од ранку цілу днину
    Він просидів в самотині.

    Тож сидів поет в віконці,
    Слухав співів, що лунали
    Скрізь по полю і до нього
    У хатину долітали.

    Співи стихли, потім хутко
    Налетіла літня нічка;
    Дерева шуміли з вітром,
    Гомоніла бистра річка.

    І поет в своїй хатині
    Прислухавсь до того шуму,
    Погляд в темряву втопивши,
    Він таємну думав думу.

    Тільки чує – хтось під’їхав
    На коні до його хати
    І спинився, потім зброя
    Почала чиясь бряжчати.

    Що за диво! Під віконце
    Хтось помалу підступає.
    Тут поет не втерпів:
    «Хто там? – Невідомого питає. –

    Якщо злодій, то запевне
    Помиливсь ти, любий друже!» –
    «Ні, се я, – озвався голос, –
    Маю справу, пильну дуже…»

    «Хто ж се «я»?» – поет питає.
    «Я, Бертольдо, лицар з гаю».
    Тут поет пізнав той голос:
    «А, мисливий! Знаю, знаю!

    Вибачай, прошу до хати,
    Хоч у мене трошки темно,
    Бо коли я сам у хаті,
    Не палю вогню даремно;

    Та для гостя запалю вже».
    І добув вогню з кресала.
    Перед ним лицарська постать
    Владаря Бертольда стала.

    «Добрий вечір!» – «Добрий вечір».
    Став тут лицар і – ні слова.
    Щось ніяк не починалась
    Тая пильная розмова.

    «Де ж твоя, мій гостю, справа?» –
    Далі вже поет озвався.
    Лицар стиха одмовляє:
    «Я, мій друже, закохався…»

    Тут поет йому говорить:
    «Що ж на се тобі пораджу?
    А проте доказуй далі,
    Може, чим тебе розважу».

    «Закохався я і гину, –
    Каже лицар, – вдень і вночі
    Бачу я перед собою
    Ясні оченьки дівочі».

    «Що ж? – поет на те говорить. –
    То за ручку та й до шлюбу!» –
    «Ох! – зітхає лицар. – Візьме
    Інший хтось дівчину любу!

    Під балкон моєї донни
    Кожен вечір я приходжу,
    І в журбі тяжкій, в зітханнях
    Цілу нічку я проводжу.

    На мою журбу й зітхання
    Я відповіді не маю,
    Чим я маю привернути
    Серце милої, – не знаю!

    Може б, краще їй припали
    До сподоби серенади?..»
    Тут поет на те: «Запевне,
    Треба пташечці принади!»

    «Голос маю, – каже лицар, –
    Та не тямлю віршування…» –
    «Певна річ – поет говорить, –
    То не легке полювання,

    А то б досі вже на лаври
    Хто б схотів, то й був багатий,
    Ні, – химерний, норовистий
    Кінь поезії крилатий!»

    «Правду кажеш, – мовив лицар, –
    Але ж я тебе благаю,
    Щоб поміг мені в сій справі.
    пам’ятаю, як у гаю

    Ти своїм віршем чудовим
    Чарував усю громаду, –
    Тільки ти один тепера
    Можеш дать мені пораду!

    За пораду все, що хочеш,
    Дам тобі я в надгороду». –
    «Ну, на се, – поет відмовив, –
    Не надіюся я зроду.

    Можу я знайти й без плати
    Для приятеля пораду.
    Ось пожди лиш трохи, зараз
    Будеш мати серенаду.

    Та мені для сього треба
    Ймення й вроду панни знати». –
    «Їй наймення Ізідора,
    А вродлива!.. не сказати!..»

    Більш поет вже не питався,
    Сів, задумавсь на хвилину,
    Записав щось на папері,
    Зняв з кілочка мандоліну,

    Показав слова Бертольду,
    Мандоліну дав у руки
    Та написанії вірші
    І промовив для науки:

    «Ти, співаючи, на струнах
    Маєш так перебирати:
    Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
    Далі можеш сам добрати».

    «От спасибі!» – крикнув лицар.
    Ще ж поет не відозвався,
    А вже лицар був надворі.
    На коня! і геть погнався.

    І погнався лицар хутко
    Через поля, через гори,
    І спинився під віконцем
    У своєї Ізідори.

    Хутко в неї під віконцем
    Мандоліна залунала,
    Із потоку гуків чулих
    Серенада виринала:

    «Гордо, пишно, променисто
    Золотії світять зорі,
    Та не може дорівнятись
    Ні одна з них Ізідорі!

    Найчистіші діаманти
    Сяють ясні та прозорі,
    Та не може дорівнятись
    Ні один з них Ізідорі!

    Дорогих перлин коштовних
    Є багато в синім морі,
    Та не може дорівнятись
    Ні одна з них Ізідорі».

    Отже, ледве серенада
    Залунала у просторі,
    Вийшла з хати Ізідора
    Подивитися на зорі.

    А як стихли під балконом
    Любі гуки мандоліни,
    До Бертольда полетіла
    Квітка з рожі від дівчини.

    В ту ж хвилину Ізідора
    Зникла хутко, наче мрія,
    Та зосталася в Бертольда
    Квітка з рожі і – надія!

    1893. 12.11


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  42. Леся Українка - [ 2013.05.07 01:31 ]
    Давня казка (частина 1)
    Може б, хто послухав казки?
    Ось послухайте, панове!
    Тільки вибачте ласкаво,
    Що не все в ній буде нове.

    Та чого там, люди добрі,
    За новинками впадати?
    Може, часом не завадить
    І давніше пригадати.

    Хто нам може розповісти
    Щось таке цілком новеє,
    Щоб ніхто з нас не відмовив:
    «Ет, вже ми чували сеє!»

    Тож, коли хто з вас цікавий,
    Сядь і слухай давню казку,
    А мені, коли не лаврів,
    То хоч бубликів дай в’язку.


    1. ЧАСТИНА ПЕРША

    Десь, колись, в якійсь країні,
    Де захочете, там буде,
    Бо у казці, та ще в віршах,
    Все можливо, добрі люде.

    Десь, колись, в якійсь країні
    Проживав поет нещасний,
    Тільки мав талан до віршів
    Не позичений, а власний.

    На обличчі у поета
    Не цвіла урода гожа,
    Хоч не був він теж поганий, –
    От собі – людина божа!

    Той співець – та що робити!
    Видно, правди не сховати,
    Що не був співцем поет наш,
    Бо зовсім не вмів співати.

    Та була у нього пісня
    І дзвінкою, і гучною,
    Бо розходилась по світу
    Стоголосою луною.

    І не був поет самотній, –
    До його малої хати
    Раз у раз ходила молодь
    Пісні-слова вислухати.

    Teє слово всім давало
    То розвагу, то пораду;
    Слухачі співцю за теє
    Ділом скрізь давали раду.

    Що могли, то те й давали,
    Він зо всього був догодний.
    Досить з нього, що не був він
    Ні голодний, ні холодний.

    Як навесні шум зелений
    Оживляв сумну діброву,
    То щодня поет приходив
    До діброви на розмову.

    Так одного разу ранком
    Наш поет лежав у гаю,
    Чи він слухав шум діброви,
    Чи пісні складав – не знаю!

    Тільки чує – гомін, гуки,
    Десь мисливські сурми грають,
    Чутно разом, як собачі
    Й людські крики десь лунають.

    Тупотять прудкії коні,
    Гомін ближче все лунає,
    З-за кущів юрба мисливська
    На долинку вибігає.

    Як на те ж лежав поет наш
    На самісінькій стежині.
    «Гей! – кричить він, – обережно!
    Віку збавите людині!»

    Ще, на щастя, не за звіром
    Гналася юрба, – спинилась,
    А то б, може, на поета
    Не конечне подивилась.

    Попереду їхав лицар,
    Та лихий такий, крий боже!
    «Бачте, – крикнув, – що за птиця!
    Чи не встав би ти, небоже?»

    «Не біда, – поет відмовив, –
    Як ти й сам з дороги звернеш,
    Бо як рими повтікають,
    Ти мені їх не завернеш!»

    «Се ще также полювання! –
    Мовить лицар з гучним сміхом. –
    Слухай, ти, втікай лиш краще,
    Бо пізнаєшся ти з лихом!»

    «Ей, я лиха не боюся,
    З ним ночую, з ним і днюю,
    Ти втікай, бо я, мосьпане,
    На таких, як ти, полюю!

    В мене рими-соколята,
    Як злетять до мене з неба,
    То вони мені вполюють,
    Вже кого мені там треба!»

    «Та який ти з біса мудрий! –
    Мовить лицар, – ще ні разу
    Я таких, як ти, не бачив.
    Я тепер не маю часу,

    А то ми б ще подивились,
    Хто кого скорій вполює.
    Хлопці! геть його з дороги!
    Хай так дуже не мудрує!»

    «От спасибі за послугу! –
    Мовить наш поет, – несіте.
    Та візьміть листки з піснями,
    Он в траві лежать, візьміте».

    «Він, напевне, божевільний, –
    Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
    Хай він знає нашу добрість –
    Стороною обминаймо.

    А ти тут зажди, небоже,
    Хай-но їхатиму з гаю,
    Я ще дам тобі гостинця,
    А тепер часу не маю».

    «Не на тебе ждать я буду, –
    Так поет відповідає, –
    Хто ж кому подасть гостинця,
    Ще того ніхто не знає».

    Лицар вже на те нічого
    Не відмовив, геть подався;
    Знову юрба загукала,
    І луною гай озвався.

    Розтеклись ловці по гаю,
    Полювали цілу днину,
    Та коли б же вполювали
    Хоч на сміх яку звірину!

    А як сонечко вже стало
    На вечірньому упрузі,
    Стихли сурми, гомін, крики,
    Тихо стало скрізь у лузі.

    Гурт мисливський зголоднілий
    Весь підбився, утомився,
    Дехто ще зоставсь у гаю,
    Дехто вже й з дороги збився.

    Геть одбившися від гурту,
    Їде лицар в самотині.
    Зирк! – поет лежить, як перше,
    На самісінькій стежині.

    «Ах, гостинця ти чекаєш! –
    Мовив лицар і лапнувся
    По кишенях, – ой, небоже,
    Вдома гроші я забувся!

    Усміхнувсь поет на теє:
    «Не турбуйсь за мене, пане,
    Маю я багатства стільки,
    Що його й на тебе стане!»

    Спалахнув від гніву лицар,
    Був він гордий та завзятий,
    Але ж тільки на упертість
    Та на гордощі багатий.

    «Годі жартів! – крикнув згорда.
    Бо задам тобі я гарту!»
    А поет йому: «Та й сам я
    Не люблю з панами жарту…

    Бачиш ти – оця діброва,
    Поле, небо, синє море –
    То моє багатство-панство
    І розкішне, і просторе.

    При всьому сьому багатстві
    Я щасливий завжди й вільний».
    Тут покликнув лицар:
    «Боже! Чоловік сей божевільний!»

    «Може буть, – поет відмовив, –
    Певне, всі ми в божій волі.
    Та я справді маю щастя,
    І з мене його доволі.

    Так, я вільний, маю бистрі
    Вільні думи-чарівниці,
    Що для них нема на світі
    Ні застави, ні границі.

    Все, чого душа запрагне,
    Я створю в одну хвилину,
    В таємні світи надхмарні
    Я на крилах думки лину.

    Скрізь гуляю, скрізь буяю,
    Мов той вітер дзвінкий в полі;
    Сам я вільний і ніколи
    Не зламав чужої волі!»

    Засміявсь на теє лицар:
    «Давню байку правиш, друже!
    Я ж тобі скажу на теє:
    Ти щасливий, та не дуже.

    Я б віддав отой химерний
    Твій таємний світ надхмарний
    За наземне справжнє графство,
    За підхмарний замок гарний.

    Я б віддав твоє багатство
    І непевнії країни
    За єдиний поцілунок
    Від коханої дівчини…»

    Щось поет хотів відмовить
    На недбалу горду мову,
    Та вже сонечко червоне
    Заховалось за діброву.

    Надійшла сільськая молодь,
    Що з роботи поверталась,
    І побачила поета,
    З ним приязно привіталась.

    Тут поет взяв мандоліну,
    І на відповідь гуртові
    Він заграв і до музики
    Промовляв пісні чудові.

    Всі навколо нерухомі,
    Зачаровані стояли,
    А найбільше у дівчаток
    Очі втіхою палали.

    Довго й лицар слухав пісню,
    Далі мовив на відході:
    «Що за дивна сила слова!
    Ворожбит якийсь, та й годі!»

    1893. 12.11


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63) | Самооцінка 6
    Коментарі: (1)


  43. Леся Українка - [ 2013.05.06 23:54 ]
    Як дитиною, бувало
    Як дитиною, бувало,
    Упаду собі на лихо,
    То хоч в серце біль доходив,
    Я собі вставала тихо.

    «Що, болить?» – мене питали,
    Але я не признавалась –
    Я була малою горда, –
    Щоб не плакать, я сміялась.

    А тепер, коли для мене
    Жартом злим кінчиться драма
    І от-от зірватись має
    Гостра, злобна епіграма, –

    Безпощадній зброї сміху
    Я боюся піддаватись,
    І, забувши давню гордість,
    Плачу я, щоб не сміятись.

    2.02.1897


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (4)


  44. Леся Українка - [ 2013.05.05 23:30 ]
    Чого то часами, як сяду за діло…
    Чого то часами, як сяду за діло
    Або як вже працю кінчаю я сміло,
    Не раз се на мене, мов хмара яка,
    Спадає сумная задума тяжка?

    Така то задума спиня мою руку,
    Що людськую бачу кругом себе муку,
    Недолю та сльози – і думка зрина:
    Нащо тут здалася ся праця дрібна?..

    Недолі й дотепніші люди не вбили,
    Що ж з нею подіють слабі мої сили?
    І кидаю пращо, бере мене жаль –
    Та друга вже думка розважить печаль:

    Все ж, може, ся пісня якую людину
    Розважить успіє хоч би на хвилину,
    І щиро промовленим словом моїм
    Збуджу огонь я у серці чиїм.

    А може, й пожиток який з того буде,
    І з праці моєї скористають люде…
    І знов мені зваги в душі прибуло,
    І знов я за діло, підвівши чоло!


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2) | "Енциклопедія Лесі Українки"


  45. Леся Українка - [ 2013.02.25 17:48 ]
    Скрізь плач

    Скрізь плач, і стогін, і ридання,
    Несмілі поклики, слабі,
    На долю марні нарікання
    І чола, схилені в журбі.

    Над давнім лихом України
    Жалкуєм-тужим в кожний час,
    З плачем ждемо тії години,
    Коли спадуть кайдани з нас.

    Ті сльози розтроюдять рани,
    Загоїтись їм не дадуть.
    Заржавіють від сліз кайдани,
    Самі ж ніколи не спадуть!

    Нащо даремнії скорботи?
    Назад нема нам воріття!
    Берімось краще до роботи,
    Змагаймось за нове життя!



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3)


  46. Михайль Семенко - [ 2013.01.12 19:16 ]
    Зима
    Сніг спадає і скрізь так біло
    Ніби тіло
    Лебідки білосніжної
    Прозорий вітер з біловіт
    На цілий світ
    Скидає плями дивовижні.

    Усе іскриться все кружляє
    І ясно сяє
    Блакитним вихором в душі
    І сипле порох з неба зорями
    Морозами
    Шумлять крижані комиші.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.48) | "Майстерень" 5.5 (5.42)
    Коментарі: (1)


  47. Іван Франко - [ 2012.11.29 18:10 ]
    ***
    ХРИСТОС И КРЕСТ/ М.Цветаева

    Среди поля у дороги
    Стародавний крест стоит,
    А на нём Христос распятый
    Тоже с давних лет висит.

    Время расшатало гвозди,
    Долго ветер крест качал,
    И Христос, вверху распятый,
    С древа на землю упал.

    Тотчас же трава степная,
    Что росла вокруг креста,
    В свежие свои объятья
    Нежно приняла Христа.

    Незабудка и фиалка,
    Что синели меж травы,
    Обвились венцом любовно
    Вкруг Христовой головы.

    На живом природы лоне,
    Отдохнуть от ран и слёз,
    Меж цветочных благовоний
    Мирно опочил Христос.

    Но недолго почивал он,
    Пустовал сосновый шест, —
    Чьи-то руки Иисуса
    Снова подняли на крест.

    Но, как видно, не сыскали
    Для Распятого гвоздей:
    Ко кресту жгутом соломы
    Был привязан Назарей.

    Так ханжи и суеверы,
    Видя с ужасом в глазах,
    Как с гнилого древа смерти —
    С алтарей, несущих страх,

    Из церковных песнопений,
    Из обмана, крови, слёз, —
    Словом, как с креста былого
    Сходит на́ землю Христос.

    И как, ставши человеком,
    Человечностью своей
    В царство света и свободы
    Увлекает нас, людей, —

    Все стараются над миром
    Вознести опять Христа,
    И хоть лжи соломой — снова
    Пригвождают у креста.


    Рейтинги: Народний -- (5.92) | "Майстерень" -- (6)
    Коментарі: (2)


  48. Іван Франко - [ 2012.03.09 18:20 ]
    ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ
    Апостол правди і науки,
    Котрого ждав ти день по дню,
    Прийшов, простяг потужні руки, —
    І легіон ім'я йому.

    Но ті, що змаленьку кормились
    Дум твоїх скорбних молоком,
    Що всьому світові хвалились
    Тобою, с в о ї м співаком,

    Ті, як нового гостя вздріли,
    Позатикали вуха всі,
    А то й в поліцію побігли,
    Низькопоклонники твої.

    5/IV


    Рейтинги: Народний -- (5.92) | "Майстерень" -- (6)
    Коментарі: (1)


  49. Леся Українка - [ 2012.02.25 16:36 ]
    Мій шлях

    І тихий спів несмілий заспівала,
    А хто стрівався на шляху зо мною,
    Того я щирим серденьком вітала:
    «Самій не довго збитися з путі,
    Та трудно з неї збитись у гурті».

    Я йду шляхом, пісні свої співаю;
    Та не шукайте в них пророчої науки, –
    Ні, голосу я гучного не маю!
    Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –
    Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»
    З його плачем я спів з’єднаю свій,

    Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
    Коли ж на довгому шляху прийдеться
    Мені почути співи гучні, вільні, –
    В моїй душі для них луна знайдеться.
    Сховаю я тоді журбу свою
    І пісні вільної жалем не отрую.

    Коли я погляд свій на небо зводжу, –
    Нових зірок на йому не шукаю,
    Я там братерство, рівність, волю гожу
    Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
    Тих три величні золоті зорі,
    Що людям сяють безліч літ вгорі…

    Чи тільки терни на шляху знайду,
    Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
    Чи до мети я певної дійду,
    Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
    Бажаю так скінчити я свій шлях,
    Як починала: з співом на устах!



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (6)


  50. Леся Українка - [ 2012.02.23 18:37 ]
    Fiat nox !
    «Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
    І стала тьма, запанував хаос,
    Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше
    Був той хаос, бо у ньому були
    Живі створіння, їх давила тьма.
    Скрізь марища з хаосу виринали,
    Лиха зараза, голод, злидні, жах –
    Несвітський жах усім морозив душу:
    І найодважнішим ставало жаско,
    Голодні крики слухаючи й стогін,
    Що виринали, наче зо дна моря,
    З юрби великої і темної. Здавалась
    Ота юрба частиною хаосу
    І голосом його. Часами розлягалось
    У темряві гукання: «Світла! Світла!»
    І на відповідь чувся голос дужий
    Земного бога з високості трону:
    «Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.
    О, не один нащадок Прометея
    Блискучу іскру з неба здобував,
    І безліч рук до неї простягалось,
    Мов до зорі, що вказує дорогу.
    І розсипалась та велика іскра
    На іскорки малесенькі, незначні,
    І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
    У попелі холодному віддавна;
    Вона не гасла, тліла в тій могилі,
    Та не давала ні тепла, ні світла,
    А сміливий нащадок Прометея
    Знаходив смутну долю свого предка:
    Вигнання, муки, нерозривні пута,
    Дочасну смерть у дикій самотині…
    І досі так, о браття! й досі тьма.
    Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.
    Я чула голоси одважні, вільні,
    Вони лунали, мов гукання в лісі, –
    Тепер замовкли, і страшніше тиша
    Мені здається, ніж була раніш.
    Брати мої, нащадки Прометея!
    Вам не орел розшарпав груди горді, –
    Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
    Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
    Що здалека сіяє сніжним чолом,
    Про в’язня звістку людям даючи!
    Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
    Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
    Ні непокірних слів…
    Гей, царю тьми!
    Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
    Кайданів тих залізної музики!
    Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
    Пройняти можуть і камінне серце.
    А чим же ти заглушиш дикий голос
    Хаосу темного, крик голоду й біди
    І розпачливого гукання «світла, світла»?
    На нього завжди, як луна у горах,
    Одважні, вільні голоси озвуться.
    «Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
    Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
    Коли твоя така безмірна сила,
    Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

    25.09.1896


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (4)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   13