ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Вікторія Торон
2017.11.20 05:20
Що це було -- тяжкий урок
чи попередження суворе?
В якому світі живемо
тепер – старому чи новому?
Вдяглись травою забуття
метеоритні свіжі рани,
і вовче космосу виття
лякливих духом не дістане.

Вікторія Лимарівна
2017.11.19 23:55
Як не як – а Новий рік!
Зустрічайте,щоб не втік!
Від далекого кордону
Із засніженого трону
Королева снігова,
Як копієчка нова
Ось з’явилася, нарешті!
Зачекались її честі!

Вікторія Лимарівна
2017.11.19 23:49
Ось царство Снігової Королеви,
Де вічна мерзлота із нею в змові.
То сильна та могутня влада зла,
Що нищить все навколо аж дотла.

Там тиша – бо завмерли на півслові
Всі, хто потрапив до її полону.
Давно забули Батьківщину й мов

Сергій Гупало
2017.11.19 18:57
Як вогнище – шириться людське величчя.
Остигли на спалищі попіл і гнів.
І зовсім нічого нема на обличчях
Отих перехняблених долями днів.

Хитка доброта, що таки популярна.
Її не згубити – це справа свята,
Де не зарегоче обслинена лярва,

Олександр Сушко
2017.11.19 17:30
Могила всіх зрівняє у правах:
Одружених, холостяків, коханців.
Із них Ісус, Єгова і Аллах
У райські пущі навербують бранців.

Монах суворий уподобав піст -
Земля завчасно простелилась пухом.
Він - праведник. В Едемі - перший гість.

Ігор Рубцов
2017.11.19 13:01
листопада. Я навмисно перевірив сьогоднішню дату, щоб порахувати, скільки днів минуло від забутого всіма «червоного» дня у святковому календарі країни. З молодших поколінь навіть після цих моїх слів не знайдеться кількох, які дадуть відповідь: 7 листопад

Ігор Шоха
2017.11.19 11:55
У житія свої процеси:
паради зір і лет комет,
путі-дороги і колеса...

А од Європи до Одеси,
кому цікаво, не секрет –
моє дитя уже професор.
У неї – арії і меси,

Ольга Паучек
2017.11.19 09:40
Заплуталось літо у листі,
Спадає теплом до землі...
Танцюючи вітер узліссям
В букети складає пісні:

Зелені, багряні,.. В зажурі
Березові підзолоті...
Кружляють легкі партитури,

Домінік Арфіст
2017.11.19 02:50
купив яскраву сорочку –
і вирішив жити далі…
я стримано і потрошку
піду в потаємні далі…
лататиму зранку арфу
поллю лілею зів’ялу
омегу верну і альфу
і силу в душу охлялу…

Володимир Бойко
2017.11.19 00:10
Тиша вечір обплутує
Золотими тенетами.
Мить ця душі озвучує,
Робить хлопців поетами.

Як душі не озватися
Почуттями незнаними,
Як від тиші сховатися,

Леся Геник
2017.11.18 21:21
Коли не ждеш нічого й ні від кого,
а просто йдеш у сіру далечінь,
тримаючи за руку міцно Бога
і янгола на схудлому плечі.

Коли не маєш вижухлих ілюзій,
ні сподівань, ані пустих надій.
Бо добре знаєш - зраджують і друзі,

Олександр Сушко
2017.11.18 20:30
Пора збиратись у дорогу,
Дописано веселий вірш.
На часі обростати мохом,
Поринути у спокій, тиш.

Засилосовані копиці,
Дріма картопля у льоху.
Зустріну зиму у столиці -

Олександр Сушко
2017.11.18 19:35
А на плесі тінь сидить кошлата,
Барви чорні - антрацит, смола.
Муза в річці обчищає п'яти,
Баговиння капає з крила.

Кликала у гості молодиця -
Прилетіла, щоб допомогти.
Зріє дума в неї на сторінці,

Іван Потьомкін
2017.11.18 19:05
Давно уже слышал я и читал о том, что, почуяв приближение смерти, слоны уходят из стада и умирают в одиночестве. Не довелось, правда, видеть в передачах о животных, как уходящие в мир иной при этом прощаются с родными и близкими. А вот совсем недавно пока

Ігор Шоха
2017.11.18 17:32
Націю оберігають люди,
а не революції й АТО.
Іншої історії не буде.
Дихає вона на повні груди
і не одцурається ніхто.

Поки обирає Україна,
небо правди мітить у бою

Олександр Сушко
2017.11.18 10:40
Столиця. Місто. Телевізор.
Ручиці чешуть животи.
Роботи мало. Трішки. Мізер:
Носити ложку у роти.

А у селі усе інакше,
За ралом в полі півжиття.
У ванні теплій не розм'якнеш -

Микола Соболь
2017.11.18 05:42
Осіннє диво, звідки ти прийшло? –
Розсипані червоні намистини
Посеред інею та листя горобини,
Жаріє літа зраджене тепло.

З порошею вальсує вітерець.
Гойдає не роздмухану надію…
Дивлюся і душею молодію,

Лесь Українець
2017.11.18 03:50
Розумієш, друже, Коли стає відомо, що Україна - найкорумпованіша країна Європи З найменшою в Європі середньою зарплатою, Коли твоя мати пропрацювала 30 із гаком років у школі а тепер має пенсію 70 доларів у місяць а тарифи лише ростуть, А вона посадил

Серго Сокольник
2017.11.18 01:28
Я не хочу нікого, крім тебе...
Не хочу нікого...
Двох світів поєднання потреба
Ця ланка зв"язкова,

Що ти нею для мене дарунком
З"явилася ночі,
Тим вологим палким поцілунком,

Маркіяна Рай
2017.11.18 00:34
Напиши мені серед злих доріг на шляху своїм.
Як зоря зорю засоромить вщент - не дивуйся їм -
При слабім вогні у сирих домах, і під свист вітрів
Напиши мені багажем життя, густотою брів.

Проминули нам небеса ясні і рясні дощі,
Відпустились нам і нав

Маркіяна Рай
2017.11.18 00:32
Сирість така, коханий, стратитись можна.
Густо лягли тумани - правда безбожна.
Чи простягнеш ми руку в ріках молочних?
Вірно, - я дожидала днів тих святочних.

Дихати нам, коханий, видано, треба -
Кажуть, святі вділили грішникам неба.
Сирість така,

Микола Дудар
2017.11.17 21:10
Знову Ти у провесні
Милосердних ваб
Пізнаю, для повісті:
Море. Берег. Трап...
І музИки зіграні
Поміж нот - глагол
А моїм, розгніваним,
Забивають гол…

Олександр Сушко
2017.11.17 18:14
То що, миритись будем, чоловіче?
На часі розкопилити губу.
Не сердься, краще сядь до мене ближче,
Зніми сорочку файну, голубу.

Ну, ляпнула макітрою по носі,
Бо ти мене старою обізвав.
А серденько ридає навіть досі,

Домінік Арфіст
2017.11.17 18:02
всі однакові… все однаково…
я до Тебе не дотягнусь…
нахились драбиною Якова
до розпечених моїх вуст…
я боротимусь і благатиму
як у прірву: благослови!
і матерії кожним атомом:
забери мене з мурашви!

Іван Потьомкін
2017.11.17 14:40
Всевишньому і задарма злодія не треба:
Їх удосталь зібралося і на сьомім небі.
Тож послав Бог козакові щасливу нагоду,
Як уникнути кінця прадавньому роду.
Невідь відки узялася вся у шатах білих,
Наче просто зійшла з неба Пречиста Марія.
Простягує ст

Лесь Українець
2017.11.17 13:52
Ниви золотокосі,
Врожаї багаті,
Чому в полі до осені
Гниєте нежаті?

Сади плодовиті,
Де ваш вид розкішний?
Чом поникли сумовиті

Світлана Ткаченко
2017.11.17 11:24
Такая осень, что пинают мётлы,
Кого – наверх, а прочих – под уклон…
Подножный чернолесный липкий мотлох
Стирает все расцветки каблуков.

Такая серь в глазах натур мышачих,
Бегущих с палуб, кучно и востро,
И небо отравительно мышьячит,

Маркіяна Рай
2017.11.17 00:34
Ніч закрила мене під замки, як багаті, пишні хороми,
Вберегти обіцяючи від чужих обіцянок і звичаїв.
Що ж накоїли ми, малі, легковірні, та все несвідомі,
Зі своїми великими правдами!
...
Осквернити святині ніхто не хотів би навмисне,
Та, забувши й в

Ігор Шоха
2017.11.16 22:34
На цьому світі є куди іти,
аби не сумувати за тобою.
У нас ще одинакові світи
весною, літом, осінню, зимою.

Якої не чекаємо пори,
а на осонні не перегоріли
осінні веселкові кольори:

Микола Дудар
2017.11.16 21:15
Обожнюю цю бестію
Загорнену в блават
Яка в думках се вештає
І цвиркає «віват»
Мої стежини втомлені
Очікувань томи
Збираю ЇЇ промені
І спробуй зупини…

Світлана Ткаченко
2017.11.16 14:48
Щастя – це жити, хоча б недовго
В країну бажань осідлавши хвилю,
В буденній роботі та видноколах,
Пірнаючи в світське та дикий вирій.

Щастя – якщо таланило вижить,
Лишившись на теренах ріднокраїх,
Нехай би кричати, мов дикий крижень,

Микола Дудар
2017.11.16 13:39
День прожитий з горем пополам
ось ковтнути б тістечко пісочне?!..
рідше й рідше ти буваєш там
де веселка мружилася в очі
де сміялись з радощів взахлип…
волочились вештались за буслом
де старенький немічний Пилип
матюкавсь за чаркою по-руські

Ніна Виноградська
2017.11.16 11:36
Всьому радію – хлібу, солі,
Врожаю краю золотого,
Озимині у чистім полі
І хаті маминій за рогом.

Куди лечу з доріг далеких,
Де серце падає до хвіртки.
Де на стовпі гніздо лелеки,

Олександр Сушко
2017.11.16 08:11
Над хвилями кигичуть чайки,
А в голові сумні думки.
Чому жінки не люблять лайки,
А прутньоносці - навпаки?

Белькочуть суржиком івани,
А через слово - матючок.
Брудні словесні океани

Микола Соболь
2017.11.16 06:53
Усіх життя притисло до землі.
І лише ми, як не крути у «тренді»,
Мої чарівні друзі – вчителі.
Не горе, що нема «леве» на бренді.

Сьогодні не моднячий – «макінтош».
І джинси кльош давно уже не в моді…
Єдиний «бренд» – учительських калош,

Ярослав Чорногуз
2017.11.16 02:22
Вже сірі хмари небом водить,
Дерева змахують крильми.
Немає снігу, тільки подих
Я відчуваю крижаний.

На фоні неба – віти сині
(Хтось гілку відчахнув, одтяв!)
Здригаються у тріпотінні,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Бор Александр Нильс
2017.11.19

Макс Личко
2017.11.18

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Світлана Штатська
2017.11.11

Мрець Тривіаліст
2017.11.09

Амадаре Наті
2017.11.07






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Ніколай Гумільов - [ 2016.12.13 13:12 ]
    * * *
    Жди меня. Я не вернусь
    это выше сил.
    Если ранее не смог
    значит — не любил.
    Но скажи, зачем тогда,
    уж который год,
    я Всевышнего прошу,
    чтоб тебя берег.
    Ждёшь меня? Я не вернусь,
    не смогу. Прости,
    что стояла только грусть
    на моем пути.
    Может быть средь белых скал
    и святых могил
    я найду кого искал,
    кто меня любил?
    Жди меня. Я - не вернусь!


    Рейтинги: Народний -- (5.7) | "Майстерень" -- (5.83)
    Коментарі: (2)


  2. Осип Мандельштам - [ 2015.04.19 22:07 ]
    Ода
    Когда б я уголь взял для высшей похвалы —
    Для радости рисунка непреложной,—
    Я б воздух расчертил на хитрые углы
    И осторожно и тревожно.
    Чтоб настоящее в чертах отозвалось,
    В искусстве с дерзостью гранича,
    Я б рассказал о том, кто сдвинул мира ось,
    Ста сорока народов чтя обычай.
    Я б поднял брови малый уголок
    И поднял вновь и разрешил иначе:
    Знать, Прометей раздул свой уголек,—
    Гляди, Эсхил, как я, рисуя, плачу!

    Я б несколько гремучих линий взял,
    Все моложавое его тысячелетье,
    И мужество улыбкою связал
    И развязал в ненапряженном свете,
    И в дружбе мудрых глаз найду для близнеца,
    Какого не скажу, то выраженье, близясь
    К которому, к нему,— вдруг узнаешь отца
    И задыхаешься, почуяв мира близость.
    И я хочу благодарить холмы,
    Что эту кость и эту кисть развили:
    Он родился в горах и горечь знал тюрьмы.
    Хочу назвать его — не Сталин,— Джугашвили!

    Художник, береги и охраняй бойца:
    В рост окружи его сырым и синим бором
    Вниманья влажного. Не огорчить отца
    Недобрым образом иль мыслей недобором,
    Художник, помоги тому, кто весь с тобой,
    Кто мыслит, чувствует и строит.
    Не я и не другой — ему народ родной —
    Народ-Гомер хвалу утроит.
    Художник, береги и охраняй бойца:
    Лес человечества за ним поет, густея,
    Само грядущее — дружина мудреца
    И слушает его все чаще, все смелее.

    Он свесился с трибуны, как с горы,
    В бугры голов. Должник сильнее иска,
    Могучие глаза решительно добры,
    Густая бровь кому-то светит близко,
    И я хотел бы стрелкой указать
    На твердость рта — отца речей упрямых,
    Лепное, сложное, крутое веко — знать,
    Работает из миллиона рамок.
    Весь — откровенность, весь — признанья медь,
    И зоркий слух, не терпящий сурдинки,
    На всех готовых жить и умереть
    Бегут, играя, хмурые морщинки.

    Сжимая уголек, в котором все сошлось,
    Рукою жадною одно лишь сходство клича,
    Рукою хищною — ловить лишь сходства ось —
    Я уголь искрошу, ища его обличья.
    Я у него учусь, не для себя учась.
    Я у него учусь — к себе не знать пощады,
    Несчастья скроют ли большого плана часть,
    Я разыщу его в случайностях их чада...
    Пусть недостоин я еще иметь друзей,
    Пусть не насыщен я и желчью и слезами,
    Он все мне чудится в шинели, в картузе,
    На чудной площади с счастливыми глазами.

    Глазами Сталина раздвинута гора
    И вдаль прищурилась равнина.
    Как море без морщин, как завтра из вчера —
    До солнца борозды от плуга-исполина.
    Он улыбается улыбкою жнеца
    Рукопожатий в разговоре,
    Который начался и длится без конца
    На шестиклятвенном просторе.
    И каждое гумно и каждая копна
    Сильна, убориста, умна — добро живое —
    Чудо народное! Да будет жизнь крупна.
    Ворочается счастье стержневое.

    И шестикратно я в сознаньи берегу,
    Свидетель медленный труда, борьбы и жатвы,
    Его огромный путь — через тайгу
    И ленинский октябрь — до выполненной клятвы.
    Уходят вдаль людских голов бугры:
    Я уменьшаюсь там, меня уж не заметят,
    Но в книгах ласковых и в играх детворы
    Воскресну я сказать, что солнце светит.
    Правдивей правды нет, чем искренность бойца:
    Для чести и любви, для доблести и стали
    Есть имя славное для сжатых губ чтеца —
    Его мы слышали и мы его застали.

    Январь — март 1937


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.57)
    Коментарі: (3)


  3. Іван Франко - [ 2014.01.25 13:22 ]
    Беркут (уривок)
    Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
    За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
    За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих
    З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;
    За те, що так тебе боїться слабша твар,
    Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
    І ось блищить мій кріс — ціль добра, вистріл певен,
    І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

    І замість нести смерть згори на земне ложе,
    Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже.
    І не як божий суд, але як труп бездушний
    Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.
    І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;
    І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,
    Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, —
    Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
    А труп бездушний ми без жалю, без промови
    Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

    22—24 мая 1883 .


    Рейтинги: Народний -- (5.92) | "Майстерень" -- (6)
    Коментарі: (3)


  4. Іван Франко - [ 2013.12.02 17:22 ]
    Україна мовить
    Мій синку, ти би менш балакав,
    Сам над собою менше плакав,
    На долю менше нарікав!
    На шлях тернистий сам подався
    І цупко по тернах подрався, —
    Чого ж ти іншого чекав?

    Сам знав, що гола я і вбога,
    І до мойого ти порога
    Прийшов, захтів служить мені.
    Ну, в мене слугам плати скупо,
    А нарікать на мене глупо…
    Просила я тебе чи ні?

    І що тобі за кривда сталась?
    Що підняли на тебе галас:
    "Не любить Русі він ні раз!"
    Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
    Всю ту патріотичну зграю
    Й ціну її любовних фраз.

    Що проживеш весь вік убого?
    Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
    А чесно працював на хліб.
    Та й те подумай ще, будь ласка:
    Твойого "я" найкраща частка
    З тобою враз не ляже в гріб.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.92) | "Майстерень" -- (6)
    Коментарі: (5)


  5. Леся Українка - [ 2013.05.26 19:27 ]
    Стояла я і слухала весну
    Стояла я і слухала весну,
    Весна мені багато говорила,
    Співала пісню дзвінку, голосну
    То знов таємно-тихо шепотіла.

    Вона мені співала про любов,
    Про молодощі, радощі, надії,
    Вона мені переспівала знов
    Те, що давно мені співали мрії.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  6. Леся Українка - [ 2013.05.26 12:08 ]
    Товаришці на спомин
    Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
    Провадить знов розмови запальні,
    Нехай, поки від них ще серце б’ється,
    Я вам на незабудь спишу думки сумні.

    От, може, вам колись, – часами се буває, –
    Розглянути старі шпаргали прийде хіть,
    Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає
    І затримається при них на мить.

    І вам згадається садок, високий ґанок,
    Летючі зорі, тиха літня ніч,
    Розмови наші, співи й на останок
    Уривчаста, палка, завзята річ.

    Не жаль мені, що се вам нагадає
    Запеклої ненависті порив.
    Що ж! тільки той ненависті не знає,
    Хто цілий вік нікого не любив!

    Згадати тільки всі тяжкії муки,
    Що завдали борцям за правду вороги, –
    Кому ж не стиснуться раптово руки
    Від помсти лютої жаги?

    Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
    Як згасне все в душі невільничій у нас.
    Ох, може б не було життя таке нещасне,
    Якби вогонь ненависті не гас!

    Лагідність голубина, погляд ясний,
    Патриція спокій – не личить нам.
    Що вдіє раб принижений, нещасний,
    Як буде проповідь читать своїм панам?

    Так, ми раби, немає гірших в світі!
    Феллахи, парії щасливіші від нас,
    Бо в них і розум, і думки сповиті,
    А в нас вогонь Титана ще не згас.

    Ми паралітики з блискучими очима,
    Великі духом, силою малі,
    Орлині крила чуєм за плечима,
    Самі ж кайданами прикуті до землі.

    Ми навіть власної не маєм хати,
    Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
    Не нам, обідраним невільникам, казати
    Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»

    Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
    Ніколи світа-сонця не видав,
    За ворогів іде в огонь і в воду,
    Катам своїх поводарів оддав.

    Одвага наша – меч, политий кров’ю,
    Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.
    Чия рука, порушена любов’ю,
    Той меч із піхви видобуть здола?

    Нехай же ми раби, невільники продажні,
    Без сорому, без честі, – хай же й так!
    А хто ж були ті вояки одважні,
    Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

    17.07.1896


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2)


  7. Леся Українка - [ 2013.05.23 22:51 ]
    ***
    Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
    в душі цвітуть якісь квітки урочі,
    в душі квітки і зорі золотії,
    а на устах слова, але не тії,
    усе не ті, що мріються мені,
    коли вночі лежу я у півсні.
    Либонь, тих слів немає в жодній мові,
    та цілий світ живе у кожнім слові,
    і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
    та вголос слів тих вимовить не вмію...

    Якби мені достати струн живих,
    якби той хист мені, щоб грать на них,
    потужну пісню я б на струнах грала,
    нехай би скарби всі вона зібрала,
    ті скарби, що лежать в душі на дні,
    ті скарби, що й для мене таємні,
    та мріється, що так вони коштовні,
    як ті слова, що вголос невимовні.

    Якби я всіми барвами владала,
    то я б на барву барву накладала
    і малювала б щирим самоцвітом,
    отак, як сонечко пречисте літом,
    домовили б пророчистії руки,
    чого домовить не здолали гуки.
    І знав би ти, що є в душі моїй...
    Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
    І те, що в ній цвіте весною таємною,
    либонь, умре, загине враз зо мною.



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Прокоментувати:


  8. Леся Українка - [ 2013.05.21 23:16 ]
    Contra spem spero!
    Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
    То ж тепера весна золота!
    Чи то так у жалю, в голосінні
    Проминуть молодії літа?

    Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
    Серед лиха співати пісні,
    Без надії таки сподіватись,
    Жити хочу! Геть думи сумні!

    Я на вбогім сумнім перелозі
    Буду сіять барвисті квітки,
    Буду сіять квітки на морозі,
    Буду лить на них сльози гіркі.

    І від сліз тих гарячих розтане
    Та кора льодовая, міцна,
    Може, квіти зійдуть – і настане
    Ще й для мене весела весна.

    Я на гору круту крем’яную
    Буду камінь важкий підіймать
    І, несучи вагу ту страшную,
    Буду пісню веселу співать.

    В довгу, темную нічку невидну
    Не стулю ні на хвильку очей,
    Все шукатиму зірку провідну,
    Ясну владарку темних ночей.

    Так! я буду крізь сльози сміятись,
    Серед лиха співати пісні,
    Без надії таки сподіватись,
    Буду жити! Геть думи сумні!

    [2 травня 1890 p.]


    Рейтинги: Народний 0 (5.68) | "Майстерень" 0 (5.63)
    Коментарі: (1)


  9. Леся Українка - [ 2013.05.18 21:13 ]
    Жіночий портрет
    Ти чесна жінка, ти не продаєш
    своєї вроди й пестощів за гроші,
    нещирих поцілунків не даєш
    за лакомство нещасне, за розкоші.

    Ти горда жінка, ти не увійшла
    в кубельце, звите дружніми руками,
    найтяжчу працю ти собі взяла,
    несеш мовчазно довгими роками.

    Ти добра жінка, слів терпких нема
    у тебе для таких, що «впали низько»,
    хоч злидні перетерпіла й сама,
    хоч і тобі була спокуса близька.

    Ти щира жінка. Тим своє чоло
    ти хилиш низько, про таких згадавши,
    що продаються; знаєш, як було
    їм гірко й солодко, в неволю впавши.

    Бо продалась і ти. Не за срібло
    і не за ласощі, не за дарунки,
    але за те пестливеє тепло,
    за любі речі та за поцілунки…

    Се ж голод серця гнав тебе за тим,
    у кого в очах діаманти ясні,
    чий сміх тобі здавався золотим,
    а кучері були, мов грона рясні.

    Не тіло ти, а душу продала,
    свій хист і розум віддала в неволю,
    у каторгу довічну завдала, –
    і гірко й солодко тобі до болю.

    27.11.1906


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3)


  10. Леся Українка - [ 2013.05.18 21:28 ]
    Напровесні
    Не дивуйтесь, що квітом прекрасним
    Розцвілася дівчина несміла, –
    Так під промінням сонечка ясним
    Розцвітає первісточка біла.

    Не дивуйтесь, що думи глибокі
    Будять речі та сльози пекучі, –
    Так напровесні дзвінкі потоки
    Прудко, гучно збігають із кручі.

    Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,
    Щиро прагне і волі, і діла, –
    Чули ви, як напровесні рано
    Жайворонкова пісня бриніла?..



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2)


  11. Леся Українка - [ 2013.05.18 18:45 ]
    ***
    Горить моє серце, його запалила
    Гаряча іскра палкого жалю.
    Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
    Чому я страшного вогню не заллю?

    Душа моя плаче, душа моя рветься,
    Та сльози не ринуть потоком буйним,
    Мені до очей не доходять ті сльози,
    Бо сушить їх туга вогнем запальним.

    Хотіла б я вийти у чистеє поле,
    Припасти лицем до сирої землі
    І так заридати, щоб зорі почули,
    Щоб люди вжахнулись на сльози мої.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Прокоментувати:


  12. Леся Українка - [ 2013.05.18 13:00 ]
    Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти
    Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
    Так міцно, щільно, і закрить од світа,
    Я не боюсь тобі життя одняти,
    Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

    Плющ їй дає життя, він обіймає,
    Боронить від негоди стіну голу,
    Але й руїна стало так тримає
    Товариша, аби не впав додолу.

    Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
    А прийде час розсипатись руїні, –
    Нехай вона плюща сховає під собою.
    Навіщо здався плющ у самотині?

    Хіба на те, аби валятись долі
    Пораненим, пошарпаним, без сили
    Чи з розпачу повитись на тополі
    І статися для неї гірш могили?

    [16.11.1900]


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Прокоментувати:


  13. Леся Українка - [ 2013.05.17 16:57 ]
    Забуті слова
    То вже давно було. Мені сім літ минало,
    а їй, либонь, минуло двадцять літ.
    Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,
    і сипався з каштанів білий цвіт.

    Вона не бавила мене і не учила,
    я кидала і забавки, й книжки,
    щоб тільки з нею буть, вона уміла
    єдину забавку – плести вінки.

    Я подавала їй квітки, і листя, й трави
    і з рук її не зводила очей.
    Здавалося, вона плела не для забави,
    а щоб зробить оправу для речей.

    В її речах слова котились, наче хвилі,
    мов сльози по її замучених братах,
    в вінку, здавалось, блідли квіти білі,
    і в’янули слова журливі на устах.

    То знов зривалися слова палкі, ворожі,
    мов грізні вироки всім тим, що кров лили,
    в вінку палали кров’ю дикі рожі,
    слова, мов квіти ярії, цвіли.

    Шумів зелений лист, а голос той коханий
    про волю золоту співав мені, –
    в вінку мінився злотом ряст весняний,
    і золотим дощем лились пісні…

    То вже давно було. Давно пора минула
    таких червоних необачних слів;
    либонь, вона й сама про них забула –
    хто дбає про вінки, що замолоду плів?

    І я забула їх, не пригадаю й слова
    з тих наших довгих запальних розмов,
    а тільки барва їх, мелодія раптова
    тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

    І та мелодія не може заніміти:
    не раз, як тільки лист од вітру зашумить
    чи блиснуть проти сонця ярі квіти,
    вона зненацька в думці забринить.

    Неначе хто її поставив на сторожі,
    щоб душу в кождий час будить від сна,
    щоб не заглухли в серці дикі рожі,
    поки нова не зацвіте весна.

    9.07.1900


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2)


  14. Леся Українка - [ 2013.05.16 09:18 ]
    Мріє, не зрадь
    Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
    Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,
    А тепера я в тебе остатню надію вложила.
    О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

    Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
    В серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
    Вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,
    І не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

    Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
    Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
    Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
    І тепер вже немає мені вороття.

    Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!
    Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
    Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
    Той не вмре, не здобувши нового добра.

    Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –
    Дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
    Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
    А як прийдеться згинуть за теє – дарма!

    3.08.1905


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  15. Леся Українка - [ 2013.05.13 01:46 ]
    Ось уночі пробудились думки
    Ось уночі пробудились думки:
    «Спиш?» – мені крикнули і залюбки
    кров мою пить почали, як вампіри…
    П’ють без ваги, без жалю і без міри…
    Ось налетіла одна промениста,
    як метеор, безпричальна, ветвиста
    і пролетіла… її не спинить…
    Чую, що погляд мій гостро зорить,
    пильно пронизує темряву чорну, –
    не подолати її необорну!
    Думка пролинула, зсунулась тьма,
    ось уже ясної й сліду нема…
    Тільки даремно горять мої очі:
    тьму освітити немає в них мочі…
    Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!
    Годі, лишіть! всею силою віри
    я узброяюсь тепер проти вас,
    слушний, бажаний настав тепер час.
    Вірю я в правду свого ідеалу,
    і коли б я тую віру зламала,
    віра б зламалась у власне життя,
    в вічність розвитку і в світу буття,
    власним очам я б не вірила й слуху,
    я б не впевнялась ні тілу, ні духу.
    Се ж бо для віри найвищая міра!
    Думка питає: «І віра та щира?»

    3.12.1905



    Рейтинги: Народний 6.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (4)


  16. Леся Українка - [ 2013.05.11 00:59 ]
    У тумані
    Боже! куди се я плину
    сим біловійним туманом?
    Може, я лину на безвість
    в вогкі летючі сніги?

    Може, то тільки легенда
    край той, осяяний сонцем,
    край той, куди я збиралась
    болі свої віднести?

    Може, то казка знадлива
    тії смарагдові луки,
    плеск тепловодої річки,
    злотоіскристі піски?

    Може, то відьма-гарячка
    спогади й мрії зібрала,
    з них на вогні мого палу
    дивний зварила напій

    і пройняла мені душу
    непереможним безумством
    тим, що людину заводить
    на бездоріжжя страшні?

    Може, і в сніжних пустелях
    fata morgana панує,
    марева срібно-блакитні
    сіючи в білих снігах?

    Може, прокинуся хутко
    з сеї примари-омани
    десь на безлюднім просторі
    і без надій на життя?..

    [17.01.1911 р. Море]



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2)


  17. Леся Українка - [ 2013.05.10 02:16 ]
    Вишеньки
    Поблискують черешеньки
    В листі зелененькім,

    Черешеньки ваблять очі
    Діточкам маленьким.

    Дівчаточко й хлоп'яточко
    Під деревцем скачуть,

    Простягають рученята
    Та мало не плачуть:

    Раді б вишню з'їсти,
    Та високо лізти,

    Ой раді б зірвати,
    Та годі дістати!

    «Ой вишеньки-черешеньки,
    Червонії, спілі,

    Чого ж бо ви так високо
    Виросли на гіллі!»

    «Ой того ми так високо
    Виросли на гіллі, –

    Якби зросли низесенько,
    Чи то ж би доспіли?»



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3) | "Творча спадщина Лесі Українки"


  18. Леся Українка - [ 2013.05.09 12:12 ]
    Україно! плачу слізьми над тобою…
    Недоле моя! що поможе ся туга?
    Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
    Гай-гай, невелика послуга!

    Чи я ж би такої бажала роботи?

    Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?
    Багато у серці моїм і одваги, й охоти…
    Та й я ж у кайдани закута!

    Ох, сльози палкі – вони душу палили,

    Сліди полишили огнисті навіки.
    Ті жалі гіркії – вони мені серце зв'ялили!
    Даремні для нього всі ліки.

    Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

    Чи можем ми, діти, веселими бути,
    Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
    Де ж тута веселого слова здобути?

    От знову ридання оті навіснії

    У грудях мені закипають.
    Ой доле! Невже сі ридання тяжкі голоснії
    Отак надаремне лунають?

    Говорять, що матері сльози гарячі

    І тверде, міцнеє каміння проймають;
    Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
    Ніякої сили не мають?



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (4) | "Творча спадщина Лесі Українки"


  19. Леся Українка - [ 2013.05.08 02:50 ]
    Давня казка (частина 4)
    Кажуть, весь поміст у пеклі
    З добрих замірів зложився!
    Для пекельного помосту
    І Бертольдо потрудився…

    Вже давно Бертольд вернувся
    Із далекої чужини,
    Знов зажив життям веселим
    Біля милої дружини.

    Знов у нього в пишнім замку
    Почалося вічне свято, –
    О, тепер було у нього
    Срібла, золота багато!

    Окрім того, що набрав він
    На війні всього без ліку,
    Ще король йому в подяку
    Надгороду дав велику.

    Сила статків та маєтків!
    Вже Бертольдо граф заможний!
    Він живе в свойому графстві,
    Наче сам король вельможний.

    Та околиця, де жив він,
    Вся була йому віддана,
    Люд увесь в тім краю мусив
    Узнавать його за пана.

    Тож спочатку того щастя
    Справді був Бертольдо гідний,
    Правий суд чинив у панстві,
    До підданих був лагідний.

    Але то було не довго,
    Він дедалі в смак ввіходив
    І потроху в себе в графстві
    Інші звичаї заводив.

    Що ж, напитки та наїдки,
    Та убрання прехороші,
    Та забави, та турніри,
    А на все ж то треба гроші!

    Та й по всіх далеких війнах
    Граф привчився до грабунку,
    А тепер в своїй країні
    Він шукав у тім рятунку.

    Почалися нескінченні
    Мита, панщина, податки,
    Граф поставив по дорогах
    Скрізь застави та рогатки.

    Трудно навіть розказати,
    Що за лихо стало в краю, –
    Люди мучились, як в пеклі,
    Пан втішався, як у раю.

    Пан гуляв у себе в замку, –
    У ярмі стогнали люде,
    І здавалось, що довіку
    Все така неволя буде.

    Розливався людський стогін
    Всюди хвилею сумною,
    І в серденьку у поета
    Озивався він луною…

    Ось одного разу чує
    Граф лихі, тривожні вісті,
    Донесла йому сторожа,
    Що не все спокійно в місті;

    Що співці по місті ходять
    І піснями люд морочать,
    Все про рівність і про волю
    У піснях своїх торочать.

    Вже й по тюрмах їх саджають,
    Та ніщо не помагає,
    Їх пісні ідуть по людях,
    Всяк пісні ті переймає.

    «Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
    Я візьму співців тих в руки!»
    Раптом чує десь близенько
    Залунали пісні гуки:

    «В мужика землянка вогка,
    В пана хата на помості;
    Що ж, недарма люди кажуть,
    Що в панів біліші кості!

    У мужички руки чорні,
    В пані рученька тендітна;
    Що ж, недарма люди кажуть,
    Що в панів і кров блакитна!

    Мужики цікаві стали,
    Чи ті кості білі всюди,
    Чи блакитна кров поллється,
    Як пробити пану груди?»

    «Що се, що? – кричить Бертольдо. –
    Гей, ловіть співця, в’яжіте!
    У тюрму його, в кайдани!
    Та скоріш, скоріш біжіте!»

    Коли се з-за мурів замку
    Обізвався голос долі:
    «Гей, біжіте, панські слуги,
    Та спіймайте вітра в полі!

    Не турбуйся ти даремне,
    Все одно, вельможний пане,
    Вловиш нас сьогодні десять,
    Завтра двадцять знов настане!

    Нас таки чимале військо,
    Маєм свого отамана,
    Він у нас одважний лицар,
    Врешті, він знайомий пана…»

    Мов крізь землю провалився
    Той співець, утік од лиха.
    А Бертольд сидів і думав,
    Далі так промовив стиха:

    «Маєм свого отамана! –
    Ось де корінь цілій справі!
    Ну, та я тепера хутко
    Положу кінець забаві!»

    Тут він двох щонайвірніших
    Слуг до себе прикликає
    І до нашого поета
    У хатину посилає:

    «Ви скажіть йому від мене,
    Що я досі пам’ятаю,
    Як пісні його втішали
    Нас колись в чужому краю.

    Власне я тепер бажаю
    Дать йому за них заплату,
    Я поетові дарую
    В себе в замку гарну хату.

    Я його талан співацький
    Так високо поважаю,
    Що співцем своїм придворним
    Я зробить його бажаю.

    Ви скажіть, що він у мене
    Буде жити в шані, в славі,
    Тільки, звісно, хай забуде
    Різні вигадки лукаві».

    Слуги зараз подалися
    До убогої оселі,
    Принесли вони поету
    Ті запросини веселі.

    Усміхаючись, він слухав
    Те запрошення знаднеє,
    А коли вони скінчили,
    Так промовив їм на сеє:

    «Ви скажіте свому пану,
    Що заплати не бажаю,
    Бо коли я що дарую,
    То назад не одбираю.

    Хай він сам те пригадає,
    Що то ж я йому дав злото,
    Хоч тепер об тім жалкую,
    Краще б кинув у болото!

    Ви скажіть, що я не хочу
    Слави з рук його приймати,
    Бо лихую тільки славу
    Тії руки можуть дати.

    Золотих не хочу лаврів,
    З ними щастя не здобуду.
    Як я ними увінчаюсь,
    То поетом вже не буду.

    Не поет, у кого думки
    Не літають вільно в світі,
    А заплутались навіки
    В золотії тонкі сіті.

    Не поет, хто забуває
    Про страшні народні рани,
    Щоб собі на вільні руки.
    Золоті надіть кайдани.

    Тож підіте і скажіте,
    Що поки я буду жити,
    Не подумаю довіку
    Зброї чесної зложити!»

    З тим вернулись вірні слуги
    До Бертольда і сказали:
    «Так і так поет відмовив,
    Ми даремне намовляли…»

    Аж скипів Бертольд, почувши
    Гордовитую відмову,
    До поета посилає
    Посланців тих самих знову:

    «Ви скажіть сьому зухвальцю,
    Що тепер настав день суду,
    Що терпів його я довго,
    Але більш терпіть не буду.

    Коли він складання віршів
    Бунтівничих не покине,
    То в тюрму його закину,
    Там він, клятий, і загине!»

    Знову слуги подалися
    До убогої хатини
    І, підходячи, почули
    Тихий бренькіт мандоліни.

    У вікно зирнули слуги,
    Бачать: зібрана громада,
    Всі стоять навколо ліжка,
    Мов якась таємна рада!

    Утомивсь поет від праці,
    Третій день лежить в недузі,
    Слухачі навколо нього
    Посхиляли чола в тузі.

    А поет усе то грає,
    То щось пише на папері
    Й роздає писання людям, –
    Тут вступили слуги в двері.

    Всі метнулись хутко з хати,
    І поет один зостався,
    Подививсь на слуг спокійно,
    Гордовито привітався.

    Всі Бертольдові погрози
    Слухав мовчки, усміхався.
    А коли скінчили слуги,
    Так до них він обізвався:

    «Ви скажіть свойому пану,
    Що готовий я в дорогу,
    Тільки хай велить прислати
    Слуг ще двох вам на підмогу.

    На запросини ласкаві
    Я не можу встать з постелі,
    Вам нести мене прийдеться
    Аж до нової оселі.

    Та й в темниці буду вільний, –
    Маю думи-чарівниці,
    Що для них нема на світі
    Ні застави, ні границі.

    І мого прудкого слова
    Не затримає темниця,
    Полетить воно по світі,
    Наче тая вільна птиця.

    З словом зіллються в темниці
    Гіркий жаль і тяжка туга,
    І тоді потрійна стане
    І страшна його потуга.

    І поет від свого люду
    Не почує слів догани
    В день сумний, коли на нього
    Накладатимуть кайдани!»

    Так довіку у темниці
    Довелось поету жити,
    За тюремний спів він мусив
    Головою наложити.

    Та зосталися на світі
    Молоді його нащадки,
    Що взяли собі у спадок
    Всі пісні його, всі гадки.

    Здійнялось повстання в краю,
    І Бертольда вбили люде,
    Та й гадали, що в країні
    Більш неволі вже не буде.

    Та зостався по Бертольду
    Молодий його нащадок,
    І пиху його, й маєтки
    Він забрав собі у спадок.

    І тепер нащадки графські
    Тюрми міцнії будують,
    А поетові нащадки
    Слово гостреє гартують.

    Проти діла соромного
    Виступає слово праве –
    Ох, страшне оте змагання,
    Хоч воно і не криваве!

    А коли війна скінчиться
    Того діла й того слова,
    То скінчиться давня казка,
    А настане правда нова.

    1893. 12.11


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3)


  20. Леся Українка - [ 2013.05.08 01:06 ]
    Давня казка (частина 3)
    Боже, Боже! що то може
    Наробити серенада!..
    Зникла в серденьку в Бертольда
    Темна туга і досада.

    Усміх донни Ізідори
    Був дедалі все ясніше,
    І щораз вона ставала
    До Бертольда прихильніше.

    Далі перстень Ізідорин
    На руці у нього сяє,
    Нареченою своєю
    Він кохану називає.

    Як же бучно, як же втішно
    Всім гулялось на весіллі!
    Танцювали, попивали
    Від неділі до неділі.

    Всіх приймали, всіх вітали,
    Всім уміли догодити,
    Тільки нашого поета
    Пан забувся запросити.

    Звісно, клопоту багато
    Завжди пану молодому, –
    Хто ж би міг ще пам’ятати
    Про якогось там сірому?

    Час летів, немов на крилах,
    І мов сон, життя минало.
    Та незчувсь Бертольд, як лихо
    Несподівано настало.

    Забажалось королеві
    Звоювать чужеє царство,
    Розіслав він скрізь герольдів
    На війну скликать лицарство.

    І якраз серед бенкету
    В замку нашого Бертольда
    Залунала гучна сурма
    Королівського герольда.

    Прощавай, дружина люба,
    Всі розкоші, всі вигоди!
    Все те треба проміняти
    На далекії походи.

    Залишить Бертольдо мусив
    Молодую Ізідору,
    У неділю вранці-рано
    Вже він вирушив із двору.

    Подалося геть за море
    Все одважнеє лицарство;
    Там за морем десь лежало
    Бусурменське господарство.

    І пішло одважне військо
    Через нетрі та пустині;
    Не один вояк смутився
    По своїй рідній країні.

    Та коли вже надто тяжко
    Туга серце обгортала,
    То співці співали пісню,
    Пісня тугу розважала:

    «Не журись, коли недоля
    В край чужий тебе закине!
    Рідний край у тебе в серці,
    Поки спогад ще не гине.

    Не журись, не марно пройдуть
    Сії сльози й тяжка мука;
    Рідний край щиріш любити
    Научає нас розлука».

    Так вони співали, йдучи
    Через дикії пустині,
    Додавав той спів розваги
    Не одній смутній людині.

    Попереду всього війська
    Три старшії виступали:
    Карлос, Гвідо і Бертольдо;
    За одвагу їх обрали.

    Їдуть, їдуть, врешті бачать –
    Три дороги розійшлися,
    Розлучились три найстарші,
    Кожний різно подалися…

    Карлос вибрав шлях направо,
    Гвідо вибрав шлях наліво,
    А Бертольд подався просто.
    «Дай же, боже, вам!» – «Щасливо!»

    І Бертольдові спочатку
    Справді щастя панувало,
    Довелося звоювати
    Городів чужих чимало.

    От вже він на стольне місто
    Погляда одважним оком.
    Але тут-то саме щастя
    Обернулось іншим боком.

    Чи то врешті у Бертольда
    Притомилося лицарство,
    Чи то владар бусурменський
    Міцно так тримавсь за царство, –

    Тільки твердо так трималось
    Місто гордеє, уперте,
    Раз одбилось, потім вдруге,
    Потім втрете, ще й вчетверте.

    Тут прийшлось Бертольду з лихом:
    Край чужий, ворожі люде,
    Голод, злидні, військо гине…
    Що то буде, що то буде?!.

    Місяць, другий вже ведеться
    Тая прикрая облога,
    Серед війська почалися
    Нарікання і тривога.

    Приступили до Бертольда
    Вояки й гукають грізно:
    «Гей, виводь ти нас ізвідси!
    Геть веди, поки не пізно!

    Нащо ти сюди на згубу
    Підманив нас за собою?
    Чи ти хочеш, щоб усі ми
    Наложили головою?

    Осоружне нам се місто!
    Хай їй цур, такій облозі!
    Хай їй цур, самій тій славі!
    Хай їй цур, тій перемозі!..»

    Хтів Бертольд розумним словом
    Люте військо вгамувати,
    Та воно дедалі гірше
    Почало репетувати.

    Далі кинулись до зброї…
    Бог зна, чим би то скінчилось…
    Але тут хтось крикнув: «Стійте!»,
    Військо раптом зупинились.

    Вийшли тут наперед війська
    Військові співці славутні,
    Всі вони були при зброї,
    А в руках тримали лютні.

    З них один промовив:
    «Браття! Часу маєте доволі,
    Щоб Бертольда покарати,
    Він же й так у вашій волі.

    Ми б хотіли тут в сій справі
    Скілька слів до вас сказати,
    Та співцям співати личить,
    Отже, ми почнем співати».

    Тут один із них тихенько
    Струни срібнії торкає,
    Усміхається лукаво
    І такої починає:

    «Був собі одважний лицар,
    Нам його згадать до речі,
    Він робив походи довгі –
    Від порога та до печі.

    Він своїм язиком довгим
    Руйнував ворожі міста…
    Чули ви його розповідь:
    «Я один, а їх аж триста!»

    Ну, та сей одважний лицар
    Якось вибрався до бою.
    І вернув живий, здоровий:
    Талісман він мав з собою.

    Я гадаю, талісман сей
    Кожен з вас тут знать готовий,
    Се буде речення мудре:
    «Утікай, поки здоровий!»

    «Утікай, поки здоровий!» –
    Всі співці тут заспівали;
    Вояки стояли тихо,
    Очі в землю поспускали.

    Раптом зброя заблищала,
    І гукнуло військо хором:
    «Ми готові йти до бою!
    Краще смерть, ніж вічний сором!»

    І метнулися у напад
    Так запекло, так завзято,
    Що не встигла й ніч настати,
    Як було вже місто взято.

    Місто взято, цар в полоні
    Бусурменський. Перемога!
    От тепер уже одкрита
    Всім у рідний край дорога.

    Тут на радощах Бертольдо
    Всіх співців казав зібрати,
    І, коли вони зібрались,
    Привселюдно став казати:

    «Ви, співці славутні наші,
    Ви, красо всього народу!
    Ви нам честь відрятували,
    Вам ми винні надгороду!»

    Та співці відповідали:
    «Ні, не нам, ласкавий пане,
    Той, хто сих пісень навчив нас,
    Надгороду хай дістане».

    «Де ж він, де? – гукнув Бертольдо.
    Що ж він криється між вами?» –
    «Він не тут, – співці говорять, –
    На війні не був він з нами.

    Він зостався, щоб піснями
    Звеселять рідну країну,
    Там він має розважати
    Не одну сумну родину».

    «Знаю я сього поета
    І його величну душу,
    І тепер йому по-царськи
    Я подякувати мушу.

    Тільки б дав нам бог щасливо
    Повернутися додому,
    Срібла, золота насиплю
    Я співцеві дорогому!..»

    1893. 12.11


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Прокоментувати:


  21. Леся Українка - [ 2013.05.07 02:29 ]
    Давня казка ( частина 2)
    Літнім вечором пізненько
    Сам поет сидів в хатині,
    Так од ранку цілу днину
    Він просидів в самотині.

    Тож сидів поет в віконці,
    Слухав співів, що лунали
    Скрізь по полю і до нього
    У хатину долітали.

    Співи стихли, потім хутко
    Налетіла літня нічка;
    Дерева шуміли з вітром,
    Гомоніла бистра річка.

    І поет в своїй хатині
    Прислухавсь до того шуму,
    Погляд в темряву втопивши,
    Він таємну думав думу.

    Тільки чує – хтось під’їхав
    На коні до його хати
    І спинився, потім зброя
    Почала чиясь бряжчати.

    Що за диво! Під віконце
    Хтось помалу підступає.
    Тут поет не втерпів:
    «Хто там? – Невідомого питає. –

    Якщо злодій, то запевне
    Помиливсь ти, любий друже!» –
    «Ні, се я, – озвався голос, –
    Маю справу, пильну дуже…»

    «Хто ж се «я»?» – поет питає.
    «Я, Бертольдо, лицар з гаю».
    Тут поет пізнав той голос:
    «А, мисливий! Знаю, знаю!

    Вибачай, прошу до хати,
    Хоч у мене трошки темно,
    Бо коли я сам у хаті,
    Не палю вогню даремно;

    Та для гостя запалю вже».
    І добув вогню з кресала.
    Перед ним лицарська постать
    Владаря Бертольда стала.

    «Добрий вечір!» – «Добрий вечір».
    Став тут лицар і – ні слова.
    Щось ніяк не починалась
    Тая пильная розмова.

    «Де ж твоя, мій гостю, справа?» –
    Далі вже поет озвався.
    Лицар стиха одмовляє:
    «Я, мій друже, закохався…»

    Тут поет йому говорить:
    «Що ж на се тобі пораджу?
    А проте доказуй далі,
    Може, чим тебе розважу».

    «Закохався я і гину, –
    Каже лицар, – вдень і вночі
    Бачу я перед собою
    Ясні оченьки дівочі».

    «Що ж? – поет на те говорить. –
    То за ручку та й до шлюбу!» –
    «Ох! – зітхає лицар. – Візьме
    Інший хтось дівчину любу!

    Під балкон моєї донни
    Кожен вечір я приходжу,
    І в журбі тяжкій, в зітханнях
    Цілу нічку я проводжу.

    На мою журбу й зітхання
    Я відповіді не маю,
    Чим я маю привернути
    Серце милої, – не знаю!

    Може б, краще їй припали
    До сподоби серенади?..»
    Тут поет на те: «Запевне,
    Треба пташечці принади!»

    «Голос маю, – каже лицар, –
    Та не тямлю віршування…» –
    «Певна річ – поет говорить, –
    То не легке полювання,

    А то б досі вже на лаври
    Хто б схотів, то й був багатий,
    Ні, – химерний, норовистий
    Кінь поезії крилатий!»

    «Правду кажеш, – мовив лицар, –
    Але ж я тебе благаю,
    Щоб поміг мені в сій справі.
    пам’ятаю, як у гаю

    Ти своїм віршем чудовим
    Чарував усю громаду, –
    Тільки ти один тепера
    Можеш дать мені пораду!

    За пораду все, що хочеш,
    Дам тобі я в надгороду». –
    «Ну, на се, – поет відмовив, –
    Не надіюся я зроду.

    Можу я знайти й без плати
    Для приятеля пораду.
    Ось пожди лиш трохи, зараз
    Будеш мати серенаду.

    Та мені для сього треба
    Ймення й вроду панни знати». –
    «Їй наймення Ізідора,
    А вродлива!.. не сказати!..»

    Більш поет вже не питався,
    Сів, задумавсь на хвилину,
    Записав щось на папері,
    Зняв з кілочка мандоліну,

    Показав слова Бертольду,
    Мандоліну дав у руки
    Та написанії вірші
    І промовив для науки:

    «Ти, співаючи, на струнах
    Маєш так перебирати:
    Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
    Далі можеш сам добрати».

    «От спасибі!» – крикнув лицар.
    Ще ж поет не відозвався,
    А вже лицар був надворі.
    На коня! і геть погнався.

    І погнався лицар хутко
    Через поля, через гори,
    І спинився під віконцем
    У своєї Ізідори.

    Хутко в неї під віконцем
    Мандоліна залунала,
    Із потоку гуків чулих
    Серенада виринала:

    «Гордо, пишно, променисто
    Золотії світять зорі,
    Та не може дорівнятись
    Ні одна з них Ізідорі!

    Найчистіші діаманти
    Сяють ясні та прозорі,
    Та не може дорівнятись
    Ні один з них Ізідорі!

    Дорогих перлин коштовних
    Є багато в синім морі,
    Та не може дорівнятись
    Ні одна з них Ізідорі».

    Отже, ледве серенада
    Залунала у просторі,
    Вийшла з хати Ізідора
    Подивитися на зорі.

    А як стихли під балконом
    Любі гуки мандоліни,
    До Бертольда полетіла
    Квітка з рожі від дівчини.

    В ту ж хвилину Ізідора
    Зникла хутко, наче мрія,
    Та зосталася в Бертольда
    Квітка з рожі і – надія!

    1893. 12.11


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  22. Леся Українка - [ 2013.05.07 01:31 ]
    Давня казка (частина 1)
    Може б, хто послухав казки?
    Ось послухайте, панове!
    Тільки вибачте ласкаво,
    Що не все в ній буде нове.

    Та чого там, люди добрі,
    За новинками впадати?
    Може, часом не завадить
    І давніше пригадати.

    Хто нам може розповісти
    Щось таке цілком новеє,
    Щоб ніхто з нас не відмовив:
    «Ет, вже ми чували сеє!»

    Тож, коли хто з вас цікавий,
    Сядь і слухай давню казку,
    А мені, коли не лаврів,
    То хоч бубликів дай в’язку.


    1. ЧАСТИНА ПЕРША

    Десь, колись, в якійсь країні,
    Де захочете, там буде,
    Бо у казці, та ще в віршах,
    Все можливо, добрі люде.

    Десь, колись, в якійсь країні
    Проживав поет нещасний,
    Тільки мав талан до віршів
    Не позичений, а власний.

    На обличчі у поета
    Не цвіла урода гожа,
    Хоч не був він теж поганий, –
    От собі – людина божа!

    Той співець – та що робити!
    Видно, правди не сховати,
    Що не був співцем поет наш,
    Бо зовсім не вмів співати.

    Та була у нього пісня
    І дзвінкою, і гучною,
    Бо розходилась по світу
    Стоголосою луною.

    І не був поет самотній, –
    До його малої хати
    Раз у раз ходила молодь
    Пісні-слова вислухати.

    Teє слово всім давало
    То розвагу, то пораду;
    Слухачі співцю за теє
    Ділом скрізь давали раду.

    Що могли, то те й давали,
    Він зо всього був догодний.
    Досить з нього, що не був він
    Ні голодний, ні холодний.

    Як навесні шум зелений
    Оживляв сумну діброву,
    То щодня поет приходив
    До діброви на розмову.

    Так одного разу ранком
    Наш поет лежав у гаю,
    Чи він слухав шум діброви,
    Чи пісні складав – не знаю!

    Тільки чує – гомін, гуки,
    Десь мисливські сурми грають,
    Чутно разом, як собачі
    Й людські крики десь лунають.

    Тупотять прудкії коні,
    Гомін ближче все лунає,
    З-за кущів юрба мисливська
    На долинку вибігає.

    Як на те ж лежав поет наш
    На самісінькій стежині.
    «Гей! – кричить він, – обережно!
    Віку збавите людині!»

    Ще, на щастя, не за звіром
    Гналася юрба, – спинилась,
    А то б, може, на поета
    Не конечне подивилась.

    Попереду їхав лицар,
    Та лихий такий, крий боже!
    «Бачте, – крикнув, – що за птиця!
    Чи не встав би ти, небоже?»

    «Не біда, – поет відмовив, –
    Як ти й сам з дороги звернеш,
    Бо як рими повтікають,
    Ти мені їх не завернеш!»

    «Се ще также полювання! –
    Мовить лицар з гучним сміхом. –
    Слухай, ти, втікай лиш краще,
    Бо пізнаєшся ти з лихом!»

    «Ей, я лиха не боюся,
    З ним ночую, з ним і днюю,
    Ти втікай, бо я, мосьпане,
    На таких, як ти, полюю!

    В мене рими-соколята,
    Як злетять до мене з неба,
    То вони мені вполюють,
    Вже кого мені там треба!»

    «Та який ти з біса мудрий! –
    Мовить лицар, – ще ні разу
    Я таких, як ти, не бачив.
    Я тепер не маю часу,

    А то ми б ще подивились,
    Хто кого скорій вполює.
    Хлопці! геть його з дороги!
    Хай так дуже не мудрує!»

    «От спасибі за послугу! –
    Мовить наш поет, – несіте.
    Та візьміть листки з піснями,
    Он в траві лежать, візьміте».

    «Він, напевне, божевільний, –
    Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
    Хай він знає нашу добрість –
    Стороною обминаймо.

    А ти тут зажди, небоже,
    Хай-но їхатиму з гаю,
    Я ще дам тобі гостинця,
    А тепер часу не маю».

    «Не на тебе ждать я буду, –
    Так поет відповідає, –
    Хто ж кому подасть гостинця,
    Ще того ніхто не знає».

    Лицар вже на те нічого
    Не відмовив, геть подався;
    Знову юрба загукала,
    І луною гай озвався.

    Розтеклись ловці по гаю,
    Полювали цілу днину,
    Та коли б же вполювали
    Хоч на сміх яку звірину!

    А як сонечко вже стало
    На вечірньому упрузі,
    Стихли сурми, гомін, крики,
    Тихо стало скрізь у лузі.

    Гурт мисливський зголоднілий
    Весь підбився, утомився,
    Дехто ще зоставсь у гаю,
    Дехто вже й з дороги збився.

    Геть одбившися від гурту,
    Їде лицар в самотині.
    Зирк! – поет лежить, як перше,
    На самісінькій стежині.

    «Ах, гостинця ти чекаєш! –
    Мовив лицар і лапнувся
    По кишенях, – ой, небоже,
    Вдома гроші я забувся!

    Усміхнувсь поет на теє:
    «Не турбуйсь за мене, пане,
    Маю я багатства стільки,
    Що його й на тебе стане!»

    Спалахнув від гніву лицар,
    Був він гордий та завзятий,
    Але ж тільки на упертість
    Та на гордощі багатий.

    «Годі жартів! – крикнув згорда.
    Бо задам тобі я гарту!»
    А поет йому: «Та й сам я
    Не люблю з панами жарту…

    Бачиш ти – оця діброва,
    Поле, небо, синє море –
    То моє багатство-панство
    І розкішне, і просторе.

    При всьому сьому багатстві
    Я щасливий завжди й вільний».
    Тут покликнув лицар:
    «Боже! Чоловік сей божевільний!»

    «Може буть, – поет відмовив, –
    Певне, всі ми в божій волі.
    Та я справді маю щастя,
    І з мене його доволі.

    Так, я вільний, маю бистрі
    Вільні думи-чарівниці,
    Що для них нема на світі
    Ні застави, ні границі.

    Все, чого душа запрагне,
    Я створю в одну хвилину,
    В таємні світи надхмарні
    Я на крилах думки лину.

    Скрізь гуляю, скрізь буяю,
    Мов той вітер дзвінкий в полі;
    Сам я вільний і ніколи
    Не зламав чужої волі!»

    Засміявсь на теє лицар:
    «Давню байку правиш, друже!
    Я ж тобі скажу на теє:
    Ти щасливий, та не дуже.

    Я б віддав отой химерний
    Твій таємний світ надхмарний
    За наземне справжнє графство,
    За підхмарний замок гарний.

    Я б віддав твоє багатство
    І непевнії країни
    За єдиний поцілунок
    Від коханої дівчини…»

    Щось поет хотів відмовить
    На недбалу горду мову,
    Та вже сонечко червоне
    Заховалось за діброву.

    Надійшла сільськая молодь,
    Що з роботи поверталась,
    І побачила поета,
    З ним приязно привіталась.

    Тут поет взяв мандоліну,
    І на відповідь гуртові
    Він заграв і до музики
    Промовляв пісні чудові.

    Всі навколо нерухомі,
    Зачаровані стояли,
    А найбільше у дівчаток
    Очі втіхою палали.

    Довго й лицар слухав пісню,
    Далі мовив на відході:
    «Що за дивна сила слова!
    Ворожбит якийсь, та й годі!»

    1893. 12.11


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63) | Самооцінка 6
    Коментарі: (1)


  23. Леся Українка - [ 2013.05.06 23:54 ]
    Як дитиною, бувало
    Як дитиною, бувало,
    Упаду собі на лихо,
    То хоч в серце біль доходив,
    Я собі вставала тихо.

    «Що, болить?» – мене питали,
    Але я не признавалась –
    Я була малою горда, –
    Щоб не плакать, я сміялась.

    А тепер, коли для мене
    Жартом злим кінчиться драма
    І от-от зірватись має
    Гостра, злобна епіграма, –

    Безпощадній зброї сміху
    Я боюся піддаватись,
    І, забувши давню гордість,
    Плачу я, щоб не сміятись.

    2.02.1897


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (4)


  24. Леся Українка - [ 2013.05.05 23:30 ]
    Чого то часами, як сяду за діло…
    Чого то часами, як сяду за діло
    Або як вже працю кінчаю я сміло,
    Не раз се на мене, мов хмара яка,
    Спадає сумная задума тяжка?

    Така то задума спиня мою руку,
    Що людськую бачу кругом себе муку,
    Недолю та сльози – і думка зрина:
    Нащо тут здалася ся праця дрібна?..

    Недолі й дотепніші люди не вбили,
    Що ж з нею подіють слабі мої сили?
    І кидаю пращо, бере мене жаль –
    Та друга вже думка розважить печаль:

    Все ж, може, ся пісня якую людину
    Розважить успіє хоч би на хвилину,
    І щиро промовленим словом моїм
    Збуджу огонь я у серці чиїм.

    А може, й пожиток який з того буде,
    І з праці моєї скористають люде…
    І знов мені зваги в душі прибуло,
    І знов я за діло, підвівши чоло!


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2) | "Енциклопедія Лесі Українки"


  25. Леся Українка - [ 2013.02.25 17:48 ]
    Скрізь плач

    Скрізь плач, і стогін, і ридання,
    Несмілі поклики, слабі,
    На долю марні нарікання
    І чола, схилені в журбі.

    Над давнім лихом України
    Жалкуєм-тужим в кожний час,
    З плачем ждемо тії години,
    Коли спадуть кайдани з нас.

    Ті сльози розтроюдять рани,
    Загоїтись їм не дадуть.
    Заржавіють від сліз кайдани,
    Самі ж ніколи не спадуть!

    Нащо даремнії скорботи?
    Назад нема нам воріття!
    Берімось краще до роботи,
    Змагаймось за нове життя!



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3)


  26. Михайль Семенко - [ 2013.01.12 19:16 ]
    Зима
    Сніг спадає і скрізь так біло
    Ніби тіло
    Лебідки білосніжної
    Прозорий вітер з біловіт
    На цілий світ
    Скидає плями дивовижні.

    Усе іскриться все кружляє
    І ясно сяє
    Блакитним вихором в душі
    І сипле порох з неба зорями
    Морозами
    Шумлять крижані комиші.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.48) | "Майстерень" 5.5 (5.42)
    Коментарі: (1)


  27. Іван Франко - [ 2012.11.29 18:10 ]
    ***
    ХРИСТОС И КРЕСТ/ М.Цветаева

    Среди поля у дороги
    Стародавний крест стоит,
    А на нём Христос распятый
    Тоже с давних лет висит.

    Время расшатало гвозди,
    Долго ветер крест качал,
    И Христос, вверху распятый,
    С древа на землю упал.

    Тотчас же трава степная,
    Что росла вокруг креста,
    В свежие свои объятья
    Нежно приняла Христа.

    Незабудка и фиалка,
    Что синели меж травы,
    Обвились венцом любовно
    Вкруг Христовой головы.

    На живом природы лоне,
    Отдохнуть от ран и слёз,
    Меж цветочных благовоний
    Мирно опочил Христос.

    Но недолго почивал он,
    Пустовал сосновый шест, —
    Чьи-то руки Иисуса
    Снова подняли на крест.

    Но, как видно, не сыскали
    Для Распятого гвоздей:
    Ко кресту жгутом соломы
    Был привязан Назарей.

    Так ханжи и суеверы,
    Видя с ужасом в глазах,
    Как с гнилого древа смерти —
    С алтарей, несущих страх,

    Из церковных песнопений,
    Из обмана, крови, слёз, —
    Словом, как с креста былого
    Сходит на́ землю Христос.

    И как, ставши человеком,
    Человечностью своей
    В царство света и свободы
    Увлекает нас, людей, —

    Все стараются над миром
    Вознести опять Христа,
    И хоть лжи соломой — снова
    Пригвождают у креста.


    Рейтинги: Народний -- (5.92) | "Майстерень" -- (6)
    Коментарі: (2)


  28. Іван Франко - [ 2012.03.09 18:20 ]
    ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ
    Апостол правди і науки,
    Котрого ждав ти день по дню,
    Прийшов, простяг потужні руки, —
    І легіон ім'я йому.

    Но ті, що змаленьку кормились
    Дум твоїх скорбних молоком,
    Що всьому світові хвалились
    Тобою, с в о ї м співаком,

    Ті, як нового гостя вздріли,
    Позатикали вуха всі,
    А то й в поліцію побігли,
    Низькопоклонники твої.

    5/IV


    Рейтинги: Народний -- (5.92) | "Майстерень" -- (6)
    Коментарі: (1)


  29. Леся Українка - [ 2012.02.25 16:36 ]
    Мій шлях

    І тихий спів несмілий заспівала,
    А хто стрівався на шляху зо мною,
    Того я щирим серденьком вітала:
    «Самій не довго збитися з путі,
    Та трудно з неї збитись у гурті».

    Я йду шляхом, пісні свої співаю;
    Та не шукайте в них пророчої науки, –
    Ні, голосу я гучного не маю!
    Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –
    Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»
    З його плачем я спів з’єднаю свій,

    Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
    Коли ж на довгому шляху прийдеться
    Мені почути співи гучні, вільні, –
    В моїй душі для них луна знайдеться.
    Сховаю я тоді журбу свою
    І пісні вільної жалем не отрую.

    Коли я погляд свій на небо зводжу, –
    Нових зірок на йому не шукаю,
    Я там братерство, рівність, волю гожу
    Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
    Тих три величні золоті зорі,
    Що людям сяють безліч літ вгорі…

    Чи тільки терни на шляху знайду,
    Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
    Чи до мети я певної дійду,
    Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
    Бажаю так скінчити я свій шлях,
    Як починала: з співом на устах!



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (6)


  30. Леся Українка - [ 2012.02.23 18:37 ]
    Fiat nox !
    «Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
    І стала тьма, запанував хаос,
    Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше
    Був той хаос, бо у ньому були
    Живі створіння, їх давила тьма.
    Скрізь марища з хаосу виринали,
    Лиха зараза, голод, злидні, жах –
    Несвітський жах усім морозив душу:
    І найодважнішим ставало жаско,
    Голодні крики слухаючи й стогін,
    Що виринали, наче зо дна моря,
    З юрби великої і темної. Здавалась
    Ота юрба частиною хаосу
    І голосом його. Часами розлягалось
    У темряві гукання: «Світла! Світла!»
    І на відповідь чувся голос дужий
    Земного бога з високості трону:
    «Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.
    О, не один нащадок Прометея
    Блискучу іскру з неба здобував,
    І безліч рук до неї простягалось,
    Мов до зорі, що вказує дорогу.
    І розсипалась та велика іскра
    На іскорки малесенькі, незначні,
    І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
    У попелі холодному віддавна;
    Вона не гасла, тліла в тій могилі,
    Та не давала ні тепла, ні світла,
    А сміливий нащадок Прометея
    Знаходив смутну долю свого предка:
    Вигнання, муки, нерозривні пута,
    Дочасну смерть у дикій самотині…
    І досі так, о браття! й досі тьма.
    Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.
    Я чула голоси одважні, вільні,
    Вони лунали, мов гукання в лісі, –
    Тепер замовкли, і страшніше тиша
    Мені здається, ніж була раніш.
    Брати мої, нащадки Прометея!
    Вам не орел розшарпав груди горді, –
    Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
    Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
    Що здалека сіяє сніжним чолом,
    Про в’язня звістку людям даючи!
    Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
    Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
    Ні непокірних слів…
    Гей, царю тьми!
    Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
    Кайданів тих залізної музики!
    Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
    Пройняти можуть і камінне серце.
    А чим же ти заглушиш дикий голос
    Хаосу темного, крик голоду й біди
    І розпачливого гукання «світла, світла»?
    На нього завжди, як луна у горах,
    Одважні, вільні голоси озвуться.
    «Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
    Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
    Коли твоя така безмірна сила,
    Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

    25.09.1896


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (4)


  31. Леся Українка - [ 2012.02.21 15:51 ]
    Досвітні огні
    Ніч темна людей всіх потомлених скрила
    Під чорні, широкії крила.
    Погасли вечірні огні;
    Усі спочивають у сні.
    Всіх владарка ніч покорила.
    Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.
    Щасливий, хто сни має милі!
    Від мене сон милий тіка…
    Навколо темнота тяжка,
    Навколо все спить, як в могилі.
    Привиддя лихі мені душу гнітили,
    Повстати ж не мала я сили…
    Зненацька проміння ясне
    Од сну пробудило мене, –
    Досвітні огні засвітили!
    Досвітні огні, переможні, урочі,
    Прорізали темряву ночі,
    Ще сонячні промені сплять, –
    Досвітні огні вже горять.
    То світять їх люди робочі.
    Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
    Година для праці настала!
    Не бійся досвітньої мли, –
    Досвітній огонь запали,
    Коли ще зоря не заграла.

    [1892]


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  32. Леся Українка - [ 2012.02.19 15:08 ]
    Завжди терновий вінець…
    Завжди терновий вінець
    буде кращий, ніж царська корона.
    Завжди величніша путь
    на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

    Так одвіку було
    й так воно буде довіку,
    поки житимуть люди
    і поки ростимуть терни.

    Але стане вінцем
    лиш тоді плетениця тернова,
    коли вільна душею людина
    по волі квітчається терном,

    тямлячи вищу красу,
    ніж та, що кричить на майданах:
    «Гей, хто до мене? Ходіть,
    я кожному в руки даюся».

    Путь на Голгофу велична тоді,
    коли тямить людина,
    нащо й куди вона йде,
    не прагнучи інших тріумфів,

    знаючи іншу величність,
    ніж ту, що на троні гукає:
    «Я з ласки бога цариця,
    бо, гляньте, – сиджу на престолі !»

    Хто ж без одваги й без волі
    на путь заблукався згубливу,
    плачучи гірко від болю,
    дає себе тернові ранить,

    сили не маючи стільки,
    аби від тернів боронитись, –
    боже, пожальсь тої крові,
    що марно колючки напоїть !

    Ліпше б вона на обличчі
    краскою втіхи заграла,
    очі комусь звеселяючи
    десь на невинному святі.

    30.11.1900


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  33. Леся Українка - [ 2012.02.18 22:34 ]
    Безсонна ніч
    Цілу ніч до зорі я не спала,
    Прислухалась, як море шуміло,
    Як таємная хвиля зітхала –
    І як серце моє стукотіло.

    Ночі темної дивні почвари
    Заглядали в безсоннії очі,
    І страшніші, ніж сонні кошмари,
    Ті привиддя безсонної ночі.

    Думки-гадки, мов птахи нічнії,
    Налетіли, тяжкі та суворі,
    Ох, непевні ті думи страшнії,
    Наче хвилі у північ на морі!

    Хто одважиться в північ на море
    Своє хибке човенце зіпхнути?
    Хто поважиться людськеє горе
    Світовеє серденьком збагнути?

    Той у північ на море поплине,
    Хто не думає ранку діждати…
    Хай же думка моя вільно лине, –
    Я не буду на ранок чекати.

    Серед мороку, бурі-негоди
    Цілу ніч буде човен блукати;
    Як зійде сонце правди та згоди,
    Я тоді вічним сном буду спати.

    Буде шарпати буря вітрила,
    Пожене геть по темному морю.
    Ох, коли б мені доля судила
    Хоч побачити раннюю зорю!

    Євпаторія, 1891 р.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (4)


  34. Леся Українка - [ 2012.02.17 15:39 ]
    Тішся, дитино, поки ще маленька...

    Тішся, дитино, поки ще маленька.
    Ти ж бо живеш навесні,
    Ще твоя думка літає легенька,
    Ще твої мрії ясні.

    Мрія полине із думкою вкупці
    Геть у далекі світа, –
    Крил не втинай сизокрилій голубці,
    Хай вона вільно літа!

    Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,
    Як то колись принесла
    Тую цілющу-живущу водицю
    Дрібна пташина мала?

    Їй не страшні були дикі простори,
    Скелі і хвилі морські,
    Перелітала найвищії гори, –
    Мала крильцята прудкі.

    Так твоя думка швиденько полине,
    Тільки їй волю даси,
    І принесе з чарівної країни
    Краплю живої роси.

    І як приступить журба невсипуща
    Та до серденька твого, –
    Тая росиця цілюща-живуща
    Буде живити його.

    Хай же та мрія із думкою вкупці
    Лине в незнані світа, –
    Крил не втинай сизокрилій голубці,
    Хай вона вільно літа!



    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  35. Леся Українка - [ 2012.02.16 10:30 ]
    Гострим полиском хвилі спалахують...
    Гострим полиском хвилі спалахують
    після бурі у місячну ніч,
    наче військо мечами двусічними
    хоче знять вражі голови з пліч.

    Зброї полиск і гомін розкотистий –
    се неначе повстання гуде,
    наче сила народна узброєна
    без упину на приступ іде.

    Кожний меч – промінь світла небесного
    впав згори й знов угору зроста;
    кожний гук – відгук сили одвічної,
    що руйнує й будує світа.

    Людське море, ти, сило народная,
    з чого ж ти собі зброю скуєш?
    Що повстане на місці порожньому
    того світа, що ти розіб’єш ?..

    8.11.1902, San-Remo


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  36. Леся Українка - [ 2012.02.14 20:43 ]
    Уривки з листа
    Присвячується І.Стешенкові

    Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша.

    Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,

    Розмір, неначе химерная хвиля,

    Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,

    Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,

    Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану.

    Думки навіває мені тепер Чорнеє море –

    Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає,

    Вчора грало-шуміло воно

    При ясній, спокійній годині,

    Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі,

    Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.

    Так би й лежала я завжди над сею живою водою,

    Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвіти

    На побережне каміння,

    Як тіні барвисті від хмарок злотистих

    Проходять по площині срібно-блакитній

    І раптом зникають,

    Як білая піна рожевіє злегка,

    Немов соромливе обличчя красуні,

    Як гори темніють, повиті у білі серпанки,

    Вони так спокійно стоять,

    Бо їх стереже колонада сумних кипарисів,

    Поважних, високих…

    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

    Я тільки що знов прочитала

    Ваш дужий, неначе у крицю закований,

    Міцно узброєний вірш.

    Як же за нього я маю віддячити вам?

    Байку хіба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте.

    Битим шляхом та крутим

    Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі;

    Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,

    Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний,

    Ось уже й лаврів, поетами люблених,

    Пишних магнолій не видко,

    Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем,

    Ані платанів розкішних наметів.

    Тільки стрічалися нам земляки наші, білі берези,

    Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі,

    Але й вони вже зостались далеко за нами,

    Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі,

    Потім не стало і їх.

    Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння

    Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,

    Наче льоди на північному морі.

    Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,

    Наче довічна тюрма.

    Сонце палке сипле стріли на білую крейду,

    Вітер здійма порохи,

    Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,

    Країну всесильної смерті…

    Аж ось на шпилі,

    На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь.

    Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,

    І краплі роси самоцвітом блищали на дні.

    Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,

    Що задавив і могутні дуби, і терни непокірні.

    Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,

    Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь

    І шанувать її більше від пишного лавра.

    1897, Ялта


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  37. Леся Українка - [ 2012.02.13 15:53 ]
    ***
    Як я умру, на світі запалає
    Покинутий вогонь моїх пісень,
    І стримуваний пломінь засіяє,
    Вночі запалений, горітиме удень.
    І прийде той, чий образ я носила
    З піснями вкупі в серденьку свому.
    «Вона для тебе сей вогонь лишила»,
    Його пізнавши, скажуть всі йому.
    Він гордо скаже: «Ні!» – і гордо здіме чоло,
    І гордо піде геть, не глянувши назад.
    Як перше не приймав, так і тепер не прийме
    Ласкаво-прикрих жалів і порад.
    Благаю вас, пісні, мої пісні крилаті,
    За ним услід, мов іскорки, летіть,
    Побудьте з ним в його самотній хаті,
    Верніться і мені про нього розкажіть.
    Коли коханий мій і там у самотині
    Так само гордо відречеться нас,
    Тоді, мої пісні нехай у домовині
    Край мого серця поховають вас.
    Коли ж він з тугою та з гіркими сльозами
    Згадає втрачену, зневажену любов,
    Тоді, мої пісні, розстанемось ми з вами,
    Лишіть мене в труні, летіть до нього знов.
    28 грудня 1896 р.


    Рейтинги: Народний 0 (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  38. Леся Українка - [ 2012.02.12 16:57 ]
    Східна мелодія
    Гори багрянцем кривавим спалахнули,
    З промiнням сонця захiдним прощаючись, —
    Так моє серце жалем загорiлося,
    З милим, коханим моїм розлучаючись.

    Геть понад морем, над хвилями синiми
    В'ються, не спиняться чаєчки бiлi.
    Де тебе мають шукати на безвiстi,
    Милий мiй, думи мої бистрокрилiї?

    В себе на вежi вогонь запaлила я,
    Любий, твого ворiття дожидаючись,
    Хай вiн просвiтить по морю дорiженьку,
    Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

    Свiте мiй! буду тебе дожидатися,
    В чорну, смутну фереджiю* повитая,
    I посаджу кипарисову гiлочку,
    Буде щодня вона слiзьми политая.

    А як повернешся, я покажу тобi
    Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,
    Здiйметься вiн над всiма мiнаретами
    В краї сьому, на мечетi багатому.

    Ялта, 5. ХI. 1897

    ФЕРЕДЖІЯ, ї, ж., заст. Фередже. Буду того вороття дожидатися, В чорну смутну фереджію повитая (Леся Українка, І, 1951, 152).
    Том 10, стор. 577.
    Фередже. Вид плаща, яким жінки-мусульманки, виходячи з дому, закутуються з голови до ніг, залишаючи відкритими тільки очі.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3)


  39. Леся Українка - [ 2012.02.10 19:18 ]
    ***
    Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
    в душі цвітуть якісь квітки урочі,
    в душі квітки і зорі золотії,
    а на устах слова, але не тії,
    усе не ті, що мріються мені,
    коли вночі лежу я у півсні.
    Либонь, тих слів немає в жодній мові,
    та цілий світ живе у кожнім слова,
    і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
    та вголос слів тих вимовить не вмію...

    Якби мені достати струн живих,
    якби той хист мені, щоб грать на них,
    потужну пісню я б на струнах грала,
    нехай би скарби всі вона зібрала,
    ті скарби, що лежать в душі на дні,
    ті скарби, що й для мене таємні,
    та мріється, що так вони коштовні,
    як ті слова, що вголос невимовні.

    Якби я всіми барвами владала,
    то я б на барву барву накладала
    і малювала б щирим самоцвітом,
    отак, як сонечко пречисте літом,
    домовили б пророчистії руки,
    чого домовить не здолали гуки.
    І знав би ти, що є в душі моїй...
    Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
    І те, що в ній цвіте весною таємною,
    либонь, умре, загине враз зо мною.

    ***

    ...Я не кохала? Ні, то ти забула,
    яке повинно буть кохання справжнє!
    Кохання - як вода - плавке та бистре,
    рве, грає, пестить, затягає й топить.
    де пал - воно кипить, а стріне холод -
    стає, мов камінь. От моє кохання!
    А те твоє - солом'яного духу
    дитина квола. Хилиться од вітру,
    під ноги стелиться. Зостріне іскру,
    згорить, не борючись, а потім з нього
    лишиться чорний згар та сивий попіл.
    Коли ж його зневажать, як покидьку,
    воно лежить і кисне, як солома,
    в воді холодній марної досади,
    під пізними дощами каяття...
    ("Лісова пісня")


    ВІДПОВІДЬ

    Не жаль мені, що я тебе кохаю,
    Та в нас дороги різно розійшлись.
    Ні не кажи, що зійдуться колись!
    Не зійдуться,мій друже,я те знаю.

    Моє кохання--то для тебе згуба:
    Ти наче дуб високий та міцний,
    Я ж наче плющ похилий та сумний,--
    Плюща обійми гублять силу дуба.

    Та без притулку плющ зелений в'яне,
    Я не зав'яну, я знайду руїни,
    Я одягну обдерті, вбогі стіни,
    Зелений плющ оздобою їм стане.

    В країну смутку вітерець прилине
    І принесе мені луну розмови
    Від мого дуба любого з діброви,-
    І спогад любих літ повік не згине.

    (1893-1894)


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  40. Леся Українка - [ 2012.02.09 06:14 ]
    не дорікати слово я дала...
    Не дорікати слово я дала,

    І в відповідь на тяжку постанову

    Ти дав колючу гілочку тернову,

    Без жаху я в вінок її вплела.

    Рясніше став колючий мій вінок…

    Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

    Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

    Я в серце прийняла безжалісний клинок.

    Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

    Готова я приймать і рани, і терни

    За марні мрії, за святії сни

    Пречистого братерства і любові.

    2.02.1897


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (5)


  41. Леся Українка - [ 2012.02.05 11:43 ]
    Давня весна
    Була весна весела, щедра, мила,
    промінням грала, сипала квітки,
    вона летіла хутко, мов стокрила,

    за нею вслід співучії пташки!
    Все ожило, усе загомоніло —

    зелений шум, веселая луна!
    Співало все, сміялося, бриніло,

    а я лежала хвора й самотна.
    Я думала: «Весна для всіх настала,

    дарунки всім несе вона, ясна,
    для мене тільки дару не придбала,

    мене забула радісна весна».
    Ні, не забула! У вікно до мене

    заглянули від яблуні гілки,
    замиготіло листячко зелене,
    посипались білесенькі квітки.
    Прилинув вітер, і в тісній хатині

    він про весняну волю заспівав,
    а з ним прилинули пісні пташині,
    і любий гай свій відгук з ним прислав.
    Моя душа ніколи не забуде
    того дарунку, що весна дала;
    весни такої не було й не буде,
    як та була, що за вікном цвіла.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (7)


  42. Леся Українка - [ 2012.02.02 14:00 ]
    ***
    Хочеш знати, чи справді було
    Те, що так колись пишно цвіло,
    Що на серце наводило чари,
    Світ вбирало в злотисті примари,
    Те, що сяло, мов чистий кришталь,
    А безжалісне й гостре, як сталь.
    Приторкнутись ти хочеш близенько,
    Придивитись до нього пильненько,
    Скинуть з нього покраси й квітки,
    Одрізнити основу й нитки,-
    Адже часом найкраща тканина
    Під сподом просто груба ряднина.
    Залиши! Се робота сумна,
    Не доводить до правди вона.
    Глянь, смереки зеленії коси
    Повбирались у ряснії роси.
    Не питай, чи то справді роса,
    Самоцвітна, всесвітня краса,
    Чи то, може, те сонце здурило,
    В млітки дощ холодний змінило,
    Або, може, то хитрий вітрець
    З марних крапель сплітає вінець,
    Або, може, то винна смерека,
    Що показує росу здалека…

    Буркут, 10.08.1901


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (1)


  43. Іван Франко - [ 2012.01.31 15:56 ]
    ***
    Якби ти знав, як много важить слово,
    Одно сердечне, теплеє слівце!
    Глибокі рани серця як чудово
    Вигоює - якби ти знав оце!
    Ти, певно б, поуз болю і розпуки,
    Заціпивши уста, безмовно не минав,
    Ти сіяв би слова потіхи і принуки,
    Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, -
    Якби ти знав!

    Якби ти знав, які глибокі чинить рани
    Одно сердите, згірднеє слівце,
    Як чисті душі кривить, і поганить,
    І троїть на весь вік, - якби ти знав оце!
    Ти б злість свою, неначе пса гризького,
    У найтемніший кут душі загнав,
    Потіх не маючи та співчуття палкого,
    Ти б хоч докором не ранив нікого, -
    Якби ти знав!

    Якби ти знав, як много горя криється
    У масках радості, байдужості і тьми,
    Як много лиць, за дня веселих, миється
    До подушки горючими слізьми!
    Ти б зір свій наострив любов'ю
    І в морі сліз незримих поринав,
    Їх гіркість власною змивав би кров'ю
    І зрозумів весь жах в людському безголов'ї,
    Якби ти знав!

    Якби ти знав! Та се знання предавнє
    Відчути треба, серцем зрозуміть.
    Що темне для ума, для серця ясне й явне...
    І іншим би тобі вказався світ.
    Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги
    Була б несхитна, ясна путь твоя.
    Як той, що в бурю йшов по гривах
    хвиль розлогих,
    Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних,
    вбогих:
    "Не бійтеся! Се я!"


    Рейтинги: Народний -- (5.92) | "Майстерень" -- (6)
    Коментарі: (3)


  44. Микола Лукаш - [ 2012.01.26 20:05 ]
    Поезії з роману «Дон Кіхот»
    Амадіс Гальський
    Дон Кіхотові Ламанчському

    О ти, чиї пригоди невеселі
    Нагадують мою біду немало,
    Коли ридав з одчаю я бувало,
    Страждаючи один на Бідній Скелі;

    Ти, що гасив жагу в гіркім джерeлі,
    Кого розпука слізьми напувала,
    Кого земля з землі ж і годувала,
    Не з мідної чи срібної тарелі,-

    Будь певен в тому, що на віки вічні,
    Допоки в небі у красі величній
    Погонить коні Феб золотокудрий,

    Твій подвиг буде в людях найславніший,
    Твій рідний край між інших найсильніший,
    А твій творець - над всіх у світі мудрий.



    Дон Бельяніс Грецький
    Дон Кіхотові Ламанчському

    Я бив,рубав, крушив, віщав і діяв,
    І подвиги звершав я незрівнянні;
    Відважний і палкий на полі брані,
    Сто кривд я відомстив, сто сот розвіяв.

    Зажив я слави, про яку я мріяв,
    І віддано служив своїй коханій;
    Пігмей мені ввижався в великані,
    І завжди честь у битвах я леліяв.

    Над долею я знав могутні чари,
    Хапав за чуба випадки ледачі,
    Тьму перешкод зумів перебороти.

    Та хоч піднеслись високо над хмари
    Оті мої прославлені удачі,-
    Тобі я заздрю, славний Дон Кіхоте.



    Сеньйора Оріана
    Дульсінеї Тобоській


    Хотіла б я, прекрасна Дульсінеє,
    Щоб висився в Тобосо замок мій;
    Змінявши Лондон на приют сільський,
    Спочила б я і тілом, і душею.

    Якби могла я мрією твоєю
    Доповнити веселку власних мрій
    І глянути, як лицар вірний твій
    Летить у бій, подібний до Арея!

    Якби я цноту вберегти могла
    Від Амадіса, як уберегла
    Ти від свого ідальго Дон Кіхота!

    Всі заздрили б незаздрісній мені,
    А я жила б щасливо день при дні,
    Не відаючи, що таке гризота.



    Гандалін, джура Амадіса Гальського,
    Санчо Пансі, джурі Дон Кіхота


    Чолом тобі, прославлений герою!
    З тобою доля повелась ласкаво:
    Ти джурою служив і діяв браво,
    Не втративши, проте, свого спокою.

    Лишивши серп, носив ти пану зброю
    І правду мовив щиро, нелукаво;
    Урозумлять ми маєм повне право
    Шаленців, що змагаються з судьбою.

    Хороший, Санчо, твій осел сумирний;
    Сакви твої, потрібні при обіді,
    Усім являють розум твій статечний.

    Хвала ж тобі, о зброєносцю вірний!
    Недарма, ні, іспанський наш Овідій
    Тобі вліпив потиличник сердечний.



    Несамовитий Роланд
    Дон Кіхотові Ламанчському


    Великий ти, хоча й не володар,
    Із перів пер, вояк над вояками,
    Звитяжець, не звитяжений віками,-
    Страшний усім могутній твій удар.

    Я знавіснів від Анджеліки чар
    І у світи подався із нестями;
    Блукаючи за дальніми морями,
    Приносив жертви славні на олтар.

    Тобі не рівен я, безсмертя лавра
    Лиш Дон Кіхоту присудили люди,
    Хоч ми обидва в шалі запальні.

    Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра
    Зумів скорить, і ми відомі всюди
    Коханням нещасливим нарівні.



    Солісдан Дон Кіхотові Ламанчському


    Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці
    У голову віддавна вам запали,
    Проте не скаже ні один зухвалий,
    Щоб ви коли робили вчинки ниці.

    Потугою лицарської правиці
    Неправду ви не раз в бою долали,
    За що вам добре чосу завдавали
    Невігласи, ледаща і п'яниці.

    Коли ж та Дульсінея-верхоумка,
    Уперта в неприступності суворій,
    Не зглянеться на ваше люте горе,-

    Хай вас утішить у нещасті думка,
    Що Санчо Панса - це не той посланець,
    Вона - колода, ви їй - не коханець.



    Рицар Феба
    Дон Кіхотові Ламанчському


    Рівнятися мені із вами годі,
    Іспанський Фебе, пане іменитий,
    Хоч був мій меч у світі знаменитий,
    Блищав колись на заході й на сході.

    Не рад я був найвищій нагороді,
    Я знехтував корону й самоцвіти,
    Лиш Кларідьяні прагнучи служити,
    Що сяяла мені в божистій вроді.

    Кохав її, бо сила чар жила в ній;
    Коли ж було я розлучався з нею,
    Боялася мене вся піднебесна.

    А ви, Кіхоте, рицарю преславний,
    Безсмертні стали через Дульсінею,
    А через вас вона - вродлива й чесна.



    Діалог між Баб'єкою і Росинантом


    Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?
    Р. Важка робота, а кормів бракує.
    Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?
    Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.

    Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,
    На свого пана завжди пащекує.
    Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує:
    Надумав закохатись шалапут.

    Б. А що тобі? Р. Кохати не до речі.
    Б. Та ти філософ! Р. Певно, з голоднечі.
    Б. То пожалійся на слугу. Р. Ох-ох!

    Кому тут, справді, можна пожалітись?
    Що пан, те і слуга; як придивитись,-
    Кобилячі в них голови в обох.



    * * *

    Як злине ніч на землю чорнокрила
    І в тихім сні спочине смертних рід,
    З незлічних мук скупий складаю звіт
    Я небові й тобі, Хлорідо мила.

    А встане знов ясне деннe світило,
    Рясним багрянцем запаливши схід,-
    Печальну повість злигоднів і бід
    Повторюю й зітхаю осмутніло.

    А як те сонце з сяйного престолу
    Вогненні стріли кидає додолу,
    Караюсь я і мучуся без меж.

    І знову - ніч, і знов я гірко плачу,
    І скаржуся, й молю, і знову бачу,
    Що небеса глухі, й Хлоріда - теж.



    * * *

    Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій
    Вже винесла твоя сліпа гординя;
    Не засудивши марного служіння,
    Сконаю я, як раб покірний твій.

    І в тій країні, де немає мрій,
    Де все земне стає блідою тінню,
    Носитиму я в серці, мов святиню,
    Нетлінний скарб - твій образ неземний.

    Той скарб мені за всі дорожчий блага,
    Хоча твоя холодність і зневага
    Наближують щомить фатальний строк.

    Біда мандрівцю, що, запливши в море,
    У буряні і темряві простори,
    Ні пристані не бачить, ні зірок!


    Глоса

    О, якби я міг вернуть
    Неповторну щастя мить
    Чи узнать заздалегідь
    Те, що завтра мусить буть!

    Все минає в цьому світі,
    Все до часу, до пори;
    Розгубились в лихолітті
    Долі щедрої дари,
    Незабуті, неспожиті.
    Доле, доле!
    Добра будь,
    Укажи до щастя путь
    І справди мої надії!
    Дні минулі золотії
    О, якби я міг вернуть!

    Не прошу я в неба влади,
    Перемог і нагород,
    Я одному був би радий -
    Жити знову без турбот,
    Як колись, у дні відради.
    Хай утіха прилетить
    Спраглу душу оживить,
    Жаль згасить у серці чулім,
    Хай зазнаю, як в минулім,
    Неповторну щастя мить!

    Та судьба не так судила,
    І вернути до життя
    Те, що вічність схоронила
    У безодні небуття,
    Нічия не може сила.
    Рік за роком прудко мчить,
    Їх нікому не спинить,
    І не вдасться нам ніколи
    Відвернуть веління долі
    Чи узнать заздалегідь.

    Мучить душу біль жорстокий,
    Пал тривог і шал надій;
    Ні, вже краще вічний спокій,
    Вічний сон в землі сирій,
    У могилі у глибокій.
    Щоб страждання всі забуть,
    Я б хотів навік заснуть,
    І давно я став би прахом,
    Та стискає серце жахом
    Те, що завтра мусить буть.



    * * *

    Ти, що в ліжкові розлігся
    На голландських простиралах
    І од вечора до світа
    Любо й солодко дрімаєш;

    Найславетніший з лицарства,
    Що родилося в Ламанчі,
    Над коштовні самоцвіти
    Кращий і дорожчий скарбе,

    Вислухай жалі дівчини,-
    Що страждає, безталанна,-
    Від двох сонць твоїх огнисто
    Вся душа її палає.

    Ти собі шукаєш слави,
    А комусь одні терзання:
    Тяжко раниш і не хочеш
    На ті рани ліків дати.

    Ти скажи, юначе смілий,-
    Боже, дай тобі удачу,-
    Чи не з Лівії ти родом,
    Чи не з гір суворих Хака?

    Чи тебе кормили змії,
    Чи твій дух загартували
    Скелі дикі і безплідні,
    Непролазні нетрі й хащі?

    Сміло може Дульсінея,
    Дівка повна і тужава,
    Похвалитись, що скорила
    Звіра лютого і барса.

    І за це її прославлять
    І Енарес, і Харама,
    Бистрий Тахо, Мансанарес,
    Пісуерга і Арланса.

    Щоб із нею помінятись,
    Віддала б я на додачу
    Найяскравішу спідницю
    З сухозлотним гаптуванням.

    О, лежать в твоїх обіймах
    Чи з тобою поруч навіть,
    Чухать голову тобі,
    Гниди нігтями вбивати!

    Та на честь таку велику
    Я, на жаль, не маю права,
    Буду рада, як дозволиш
    Твої ноги розім'яти.

    Я б тобі надарувала
    Гребінців, штанів атласних,
    І панчішок срібляних,
    І накидок полотняних,

    І багато різних перлів,
    Хоч дрібних, зате прекрасних,-
    Їх наймення - "одиночки",
    Бо ніде нема їм пари!

    Не дивися з круч Тарпея,
    Як палаю я пожаром,
    І його не роздувай,
    О Нероне із Ламанчі!

    Я - дитина, малолітка,
    Ще й п'ятнадцяти не маю,
    Тільки чотирнадцять з гаком,-
    Як брешу, хай Бог скарає.

    Не крива, не кособока,
    Руки в мене теж годящі,
    А коса моя розкішна
    Аж до п'ят мені спадає.

    Хай у мене ніс кирпатий,
    Хай і рот великуватий,
    Додають мені краси
    Зубки білі, мов топази.

    Голос мій, як сам. ти чуєш,
    Милозвучний несказанно,
    А фігура - присягаюсь -
    Майже зовсім непогана.

    Знай, що все, чим я прекрасна,
    Вразив ти своїм колчаном.
    Звуся я Альтісідора
    І служу при цьому замку.



    * * *

    Сила пристрасті зриває
    Душу нам з петель нерідко,
    За підойму завжди править
    Їй неробство недбайливе.

    А заняття повсякчасні,
    Різна праця й рукоділля
    Нам дають протиотруту
    Від любовного томління.

    Благомислячим дівчатам,
    Що бажають заміж вийти,
    Певна цнота й добра слава
    Щонайкращим служать віном.

    Як гульвіси із столиці,
    Так і лицарі мандрівні
    Люблять жвавих задля жарту,
    А за жінку волять смирних.

    Є кохання перебіжне,
    Що мінливіше од вітру:
    Виникає на привалі
    І кінчається з від'їздом.

    Випадкова та любов,-
    Нині ця, а завтра інша,-
    В серці образів глибоких
    Неспроможна залишити.

    Важко щось намалювати
    На готовій вже картині:
    Де краса царює давня,
    Там нова краса безсила.

    Дульсінея із Тобосо
    Вкарбувалася навічно
    У скрижалі мого серця,
    Так, що стерти неможливо.

    Щира вірність в тих, хто любить,
    То клейнод дорогоцінний,
    Ним до себе підіймає
    Їх Амур, сердець владика.



    * * *

    Слухай, рицарю невірний,
    Не натягуй ти вуздечки,
    Не коли боки круті
    Неслухняному коневі.

    Знай, тікаєш ти, зрадливцю,
    Не від хижої пантери,
    А від смирної ягнички,
    Безневинної овечки.

    Нелюд, ти зневажив діву,
    Що гарнішої від неї
    Ще не бачила Діана
    І божественна Венера.

    Втікач Еней, Бірено безсердечний,
    З Вараввою іди, навіки щезни!

    В своїх пазурах везеш ти
    (Вчинок підлий і ганебний!)
    Серце вірної рабині,
    Незрадливе й ніжне серце.

    Ти завозиш три хустинки
    І підв'язки з ніг гарненьких,
    Що як мармур - чорне з білим,
    І як мармур той, гладенькі.

    А іще зітхань п'ять тисяч,
    Що вогнем своїм шаленим
    Трой п'ять тисяч запалили б,
    Якби їх було не менше.

    Втікач Еней, Бірено безсердечний,
    З Вараввою іди, навіки щезни!

    Санчо, джура твій, хай буде
    Теж таким жорстокосердим,
    Щоб довіку злії чари
    Не зійшли із Дульсінеї.

    Хай вина твоя віднині
    Упаде на бідну жертву,-
    Адже часто в цьому світі
    За злочинця платить чесний.

    Хай твої шукання слави
    Стануть горем невтоленним,
    Вірність серця - забуттям,
    Любі втіхи - сном непевним.

    Втікач Еней, Бірено безсердечний,
    З Вараввою іди, навіки щезни!

    Хай ти вславишся невірним
    Від Севільї до Марчени,
    Від Гранади аж до Лохи
    І від Лондона до Темзи.

    Коли сядеш грати в "хвильку",
    У "гарбу" а чи у "кепа",
    Щоб ти туза не побачив,
    Дами, короля й валета!

    Будеш стригти мозолі -
    Щоб ти стриг до кровотечі,
    Доведеться зуби рвати -
    Щоб лишився ти без щелеп!

    Втікач Еней, Бірено безсердечний,
    З Вараввою іди, навіки щезни!



    Епітафія

    Тут лежить ідальго смілий,
    Найвідважніший дивак,
    Його запал буйнокрилий
    Не змогла скрушить ніяк
    Навіть хмура міць могили.
    Згордувавши світом шумним,
    Він блукав привиддям чумним
    Добрим людям на забаву
    І, здобувши вічну славу,
    Мудрим вмер, хоч жив безумним.


    Рейтинги: Народний -- (5.94) | "Майстерень" -- (5.83)
    Прокоментувати:


  45. Микола Лукаш - [ 2012.01.26 19:44 ]
    Канцони з «Декамерона»
    І

    Я так пишаюсь із своєї вроди,
    Що не знайду повік
    У іншому коханні насолоди.

    У себе гляну - бачу я ті чари,
    Що вид їх душу втіхою сповняє,
    Ні давні згадки, ні новії мари,-
    Ніщо розкошів тих не проганяє.
    Краси такої більш ніде немає,
    I я не жду повік
    Нових забав, нової насолоди.

    Ту втіху несказанно чарівничу,
    Коли захочу, завше можу мати,
    Вона приходить, як її покличу,
    Сп'яняти душу, серце звеселяти;
    Який то скарб коштовний, пребагатий -
    Той не збагне повік,
    Хто не зазнав такої насолоди.

    Що більше я на скарб отой дивлюся,
    То дужче загоряюся жагою,
    Я ті розкоші п'ю і не нап'юся,
    Коли ж я спрагу серця заспокою?
    Знемогою охоплена п'янкою,
    Не хочу я повік
    Деінде засягати насолоди.


    ІІ

    Щаслива я над всяке порівняння:
    Здійснилися усі мої бажання!

    Прийди ж до мене, владарю Амуре,
    Всіх благ моїх і радощів причино;
    З тобою заспіваю

    Не про зітхання, не про дні зажури,
    Що ти змінив на втіху доброчинно,
    А про жагу безкраю,
    Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,
    Тобі мої несучи обожання.

    В той день, як загорілась я жагою,
    Явив, Амуре, ти моєму зору
    Коханця молодого,
    Що силою, завзяттям і красою
    Над усіма у світі візьме гору -
    Нема ніде такого...
    Я мрію і співаю лиш про нього,
    Лише йому палке моє кохання.

    Але найбільше те мене втішає,
    Що милому і я так само мила
    З твоєї ласки, Боже!
    На сьому світі все тепер я маю,
    Усе, чого душа моя хотіла,
    А на тім світі, може,
    Господь Всевишній люблячим поможе
    I нам дарує вічне раювання.


    III

    Моя жорстока доле!
    З кохання я страждаю,
    Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.

    Предвічний Зодчий всього світострою
    Собі на осолоду
    Створив мене веселою, живою
    I дав мені напрочуд дивну вроду,
    Споріднену з красою,
    Що в небесах сіяє в рід із роду;
    Та, на мою знегоду,
    Небагатьом помітна -
    Свічу я на земному видноколі.

    Як я лише ввійшла в літа дівочі,
    То був у мене милий,
    Що заглядав мені кохано в очі,
    Які його уяву полонили;
    Чудові дні і ночі -
    Як швидко лине час той легкокрилий!
    У пестощах летіли.
    Бо й я ж його кохала,
    Та він зав'яв од подиху недолі.

    А потім другий - пишний, гордовитий
    Узяв мене у руки,
    I світ мені жалобою повитий,
    I мушу я любить його з принуки;
    Немов несамовитий,
    Мене ревнує він - о люті муки!
    Я гину із розпуки...
    Чи ж я на те вродилась,
    Щоб лиш його коритися сваволі?

    Кляну тепер годину ту печальну,
    Коли я поміняла
    Дівочу скромну сукню на вінчальну,
    Коли я в церкві слово "так" сказала.
    В ту мить гірку, безжальну
    Я світ собі навіки зав'язала...
    Ох, краще б я сконала,
    Ніж по сумнім весіллі
    Такі терпіти несказанні болі!

    О перший милий, друже незабутий,
    Молю тебе, благаю
    На мене знову любо позирнути
    З далекого надзоряного краю.
    О, дай мені відчути,
    Що пломінь наш не згас у дні відчаю;
    До осяйного раю
    Візьми мене, мій любий,
    Звільни мене з плачевної юдолі!


    IV

    Я плачу і ридаю,
    Болить і мліє серце моє хворе,-
    Ніяк жалю од зради не поборе.
    Як ти, Амуре, звів мені на очі
    Ту, що по ній даремно я зітхаю
    I в'яну від журботи,

    Вона здалась мені взірцем чесноти,
    Я зразу полюбив її без краю;
    За диво те уроче
    Умер би я охоче!
    Та то був сон: пробудження суворе
    Явило правду, серцеві на горе.

    Вона також була немов зичлива
    Мені, своєму вірному рабові;
    Голубив я надію,
    Що відтепер навік заволодію
    Безцінними клейнодами любові.
    Але моя вродлива
    Натхненниця зрадлива
    На іншого звернула раптом зори -
    Кінець моєму щастю надто скорий!

    Знебувся я в жорстокому вигнанні,
    Вразливе серце плаче знову й знову,
    Від розпачу я гину
    I проклинаю день той і годину,
    Коли я взрів красу її чудову.
    Кляну своє кохання,
    I вірне женихання,
    I мрії про блаженство яснозоре...
    В моїй душі кипить огненне море.

    Я визволу не бачу із зажури,
    Ніщо мене розважити не може...
    З безмежного відчаю
    Одного лиш - навік заснуть - бажаю.
    Молю тебе, любові милий боже:
    Скінчи скоріш, Амуре,
    Життя моє похмуре;
    В надземнії полинувши простори,
    Звільнюся я від навісної змори.

    Немає інших ліків на ті болі,
    Як смерть, що всі страждання присипляє;
    Зішли ж її до мене,
    Нехай урве се нидіння злиденне,
    Бо жити в мене сили вже немає...
    Зроби кінець недолі,
    В твоїй се, боже, волі,-
    Хай не тривожать більш мої докори
    Жорстокої зрадливої синьйори.

    Співаю я жалі свої не всує:
    Ніхто тебе не зможе перейняти,
    Моя тужлива пісне,
    Бо серця так нікому біль не тисне;
    Та хай тебе почує бог крилатий,
    Амур нехай почує
    Й пошле, чого молю я,-
    Як упадуть життя сього затвори,
    Тоді мої скінчаться з світом спори.

    Я плачу і ридаю,
    Болить і мріє серце моє хворе,-
    Ніяк жалю од зради не поборе.


    V

    Амуре, через сяйво
    Ясних очей коханої моєї
    Рабом я став у тебе, як і в неї.

    Як з тих очей упав на мене промінь,
    Враз серце загорілося жагою:
    Твоя, Амуре, сила
    Влила у нього невгасимий пломінь.
    Я зваблений чудовною красою,
    Навіки полонила
    Мене красуня мила,-
    Ніщо проти вродливиці тієї
    Усі на світі рожі і лілеї.

    Я став її невільником покірним,
    Але не знаю я, чи їй відомо,
    Про що я сню і мрію,
    Чого я прагну серцем щирим, вірним,
    Амуре-боже, лиш тобі одному
    Я звірив досі тії
    Бажання і надії;
    Ти знаєш - ласка владарки моєї
    Мені за всі дорожча привілеї.

    Молю ж,тебе, володарю мій любий,
    Подай їй вістку про моє кохання
    Палке і невтоленне,
    Що може привести мене до згуби;
    Скажи їй про тяжке моє страждання,
    Що серце рве шалено;
    Схили її до мене,
    Яви ознаку милості твоєї,-
    Знеси мене в любовні емпіреї.


    VI

    Любов, коли я вирвуся з неволі
    Жорстокої твоєї,
    Довіку я не знатиму недолі.

    Я дівчинкою вийшла молодою
    Навстріч тобі не для війни, для миру;
    Довірливо усю я склала зброю,
    Впевняючись на нашу дружбу щиру,
    А ти напала, зрадивши довіру,
    I, стомлена борнею
    I зранена, уже лежу я долі.

    I ти мене в кайдани закувала,
    Не зглянулась на сльози і докори.
    I віддала, як бранку, на поталу
    Тому, хто народивсь мені на горе;
    А в нього серце горде і суворе,
    Обковане бронею, -
    Ніщо йому мої жалі і болі.

    Мене не хоче слухати упертий -
    Даремна мова, марні всі благання...
    Несила жити і незмога вмерти,
    Щодень, щомить ростуть мої страждання,
    Вволи ж, любов, одно моє бажання:
    Нас сіттю однією
    Із ним оплутай - у твоїй се волі.

    А як сього не хочеш ти вчинити,
    То розв'яжи хоч вузлики надії;
    Утихне, може, біль несамовитий,
    I знов я світу білому зрадію,
    I знов на вроду я похорошію, -
    Троянди і лілеї
    У мене знов пишатимуть на чолі.


    VII

    О Боже, я нещасна!
    Невже того не зможу повернути,
    Що доля одняла мені напасна?

    Не знаю я, що діється зо мною,
    Та серце б'ється знову
    В передчутті блаженства неземного...
    О раю мій, єдиний мій покою,
    Скажи мені хоч слово -
    Не жду я втіхи більше ні од кого,
    Од тебе лиш одного...
    Лише з тобою можу я забути
    Журбу мою, скорботу повсякчасну.

    Якась нова, незнана ще одрада
    Мені бентежить душу,
    Ллючи бальзам на давню в серці рану.
    Жаги нової непоборна влада,
    Се визнати я мушу,
    Мене вже охопила полум'яно
    Й тривожить ненастанно -
    Незмога і вночі мені заснути
    Од страсті, що палає непогасно.

    Скажи ж, коли моя здійсниться мрія,
    Скажи мені, мій милий,
    Коли з'єднає нас палке кохання?
    Я вірю - не зведе мене надія,
    Та ждать не маю сили:
    Нехай коротким буде час чекання
    I вічним - раювання!
    З тобою в парі хочу я відчути,
    Яке життя чудове і прекрасне!

    Прийди ж, коханий, у мої обійми -
    В любовній тій розкоші
    Я без вагань і без жалю потону.
    Палким цілунком душу з мене вийми,
    О любий мій, хороший!
    А я тебе, клянуся, вже до скону
    Не випущу з полону!
    Як я люблю. повинен ти збагнути -
    Про те моя канцона каже ясно.


    VIII

    Таке велике благо
    Ти дав мені, Амуре милостивий,
    Що я горю в твоїм огні, щасливий.

    По вінця серце радістю налите
    Розкошами п'янкими
    I захватом любовним...
    Мій вид ясний не може не явити
    Усьому світу зримо,
    Що в сяєві чудовнім,
    В блаженстві невимовнім
    В високу вись летять мої пориви
    До гордої божественної діви.

    Та не скажу ніякими словами
    I пензлем не змалюю,
    Яке моє кохання,
    Не назову ім'я тієї дами,
    Що палко так люблю я.
    Бо наше раювання
    Змінилось би в страждання.
    Хай таємниці благосні покриви
    Амур над нами розпростре зичливий.

    Хто міг би думать, що в мої обійми
    Схоплю я ту розкішну,
    Ту недосяжну мрію?
    Як я скажу - хто віри мені дійме,
    Що я ту вроду пишну
    Вже цілувати смію?
    Я радості не крию,
    Щасливий я, блаженний я правдиво,
    Одно втаю - хто учинив те диво.


    IX

    Я молода, і в дні ясного маю,
    Втішаючись пробудженням любові,
    Я весело і радісно співаю.

    Гуляю я зеленими лугами,
    Де квітнуть білі лілії і рожі,
    Де розпустились золотунці гожі;
    Іду й рівняю з пишними квітками
    Того, кого люблю я до нестями:
    Коханому моєму юнакові
    Я віддана без міри і без краю.

    Коли побачу де найкращі квіти,
    На того схожі, що його люблю я,
    Я їх зриваю й ніжно їх цілую,
    Готова душу їм свою одкрити
    I про кохання з ними говорити,
    I волосом своїм тонким, шовковим
    Вінок із тих квіток перевиваю.

    Люблю квітки за їхню милу вдачу,
    За пишний цвіт, за аромат духмяний,
    Ще більш за те, що образ той коханий,
    Мов наяву, в подобі їхній бачу.
    Мою любов глибоку і гарячу
    Не висловить ніколи жодній мові:
    Не треба слів - про неї я зітхаю.

    Та то не ті гіркі й тяжкі зітхання,
    Які, бува, терзають серце горем,
    Жалем його пригнічують суворим:
    Ясні й легкі, мов вітерця дихання.
    Вони долинуть до мого кохання...
    До мене прийде лицар мій чудовий
    Перш, ніж гукну: "Прийди, бо вмру з відчаю!"


    X

    Якби любов без ревнощів бувала,
    То жодна жінка в світі
    Щасливістю мені б не дорівняла.

    Коли красу, і силу,
    I юність ми цінуєм в кавалері,
    I ніжність, і ласкавість,
    I душу горду й смілу,
    I розум, і дотепність, і манери,
    Й веселощі, і жвавість,-
    То можу я сказати всім на зависть:
    Сі цноти розмаїті
    В тому злились, кого я покохала.

    Але як подивлюся,
    То всі жінки такі ж, як я, розумні
    I теж того шукають;
    I я уже боюся,
    I душу точить вічний страх і сумнів,
    Що всі його бажають,
    На скарб мій любий очі поривають...
    Нема такої миті,
    Щоб я із того горя не зітхала.

    Якби я мала певність,
    Що він так само вірний, як і гарний,
    То зроду б мою душу
    Так не терзала ревність...
    Та бачу я, що острах мій не марний,
    I я його не зрушу;
    Щодень, щомить я стерегтися мушу,
    Щоб милого у сіті
    Суперниця лукава не впіймала.

    Я всіх прошу - на Бога,
    Хороші ви мої жінки й дівчата,
    О, будьте милостиві,
    Не надьтеся на нього,
    Не важтеся його перелюбляти,
    Спокусниці звабливі,
    Бо буду я страшна в своєму гніві:
    За любощі розбиті
    Гірким плачем поплатиться зухвала!


    Рейтинги: Народний -- (5.94) | "Майстерень" -- (5.83)
    Прокоментувати:


  46. Олег Король - [ 2012.01.03 10:12 ]
    Новорічне привітання Гаранта (майже за Сосюрою)
    Рік відлунав. З Межигірського схрону
    Рип страусиних його підошов -
    В темряві до мікрофону
    Сам Президент підійшов.

    Текст в моніторі буравить очима,
    "Жодних експромтів" - поставлена ціль!
    Грізно лунає промова значима -
    Стихла країна з шампанським в руці.

    "Є українці між вами, я знаю,
    Всіх їх покращень чекає печать!"
    Стиснуто губи в останнім відчаї,
    Люди святково мовчать.

    "Щедро вродили нам ферми і ниви,
    З чим і вітаю усіх,
    Рік, що минає, вийшов щасливим..."
    Відповідь - сміх.

    "Знайте, пощади не буде направду,
    Всіх вас чекає оновлений край!"
    Вийшов один і промовив Гаранту -
    Я нетутешній. Вітай!!


    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.52)
    Коментарі: (14)


  47. Володимир Свідзінський - [ 2011.12.13 23:15 ]
    Незмінно жду прибою в час вечірній
    Незмінно жду прибою в час вечірній,
    Або щоб місяць,
    плеканий в теплі,
    З тонким уривком хмари на чолі,
    Замислено різьбив сади нагірні.

    Та в далині зосталось миле море,
    Нагірний сад далеко од очей,
    І не встає німий пестун ночей
    Ласкавого прилляти блиску в морок.

    І в час,
    коли на обрії далекім
    Впадає в ніч останній струм зорі,
    Я, мріючи на кам'янім дворі,
    Лиш города суворий чую клекіт.

    11.Х.1936


    Рейтинги: Народний -- (5.8) | "Майстерень" -- (5.78)
    Прокоментувати:


  48. Володимир Свідзінський - [ 2011.12.13 23:16 ]
    Запах меду і дим гіркий
    Запах меду і дим гіркий
    Над садом вечірнім.
    Паровози криками торсають тишу.
    Піаніно печаль свою
    Кладе пластівнями на трави, на віти.

    Я сиджу осторонь золота на ослоні.
    Я згадую про тебе, як дерево про південь.
    Мені хочеться кінцем променя
    Написати біля себе на піску:
    "Люблю без мрії".

    1932


    Рейтинги: Народний 6 (5.8) | "Майстерень" 6 (5.78)
    Коментарі: (2)


  49. Володимир Свідзінський - [ 2011.12.12 19:21 ]
    Дитинство
    Рушив вітер ясенові віти,
    Сколихнув шумку свою колиску.
    А від сходу,
    крізь запону листя, –
    Повінь блиску.

    Білі ружі тепло засіяли,
    Розсвітився промінь на леваді.
    Я не сам:
    таємний дух зо мною
    В давнім саді.

    То сміється дзвінко за кущами,
    То в алею за собою кличе;
    Промайне і зникне десь обличчя
    Таємниче.

    І чого ти криєшся від мене?
    Поєднаймо, мила, дружні руки
    Та й біжімо разом на поплави
    Та на луки.

    Все поділим: золото полудня,
    Коників чечекання томливе,
    Пахощі рясної конюшини,
    Вітру співи.

    І поділим плюскіт вод прозорих
    На піщаній замілі в затінні,
    І піймаєм рибку тріпотливу
    В баговинні.

    Аж тоді, як місяцева дужка
    Заясніє в небі голубому,
    Ти повернеш в теплу сутінь саду.
    Я – додому.


    Рейтинги: Народний -- (5.8) | "Майстерень" -- (5.78)
    Коментарі: (3)


  50. Володимир Свідзінський - [ 2011.12.12 19:17 ]
    Ударив дощ, заколихав
    Ударив дощ, заколихав
    Полудня спокій величавий,
    З квітучого горошку галяв
    Стовпи метеликів підняв.

    Де ж ти? Твоєї пісні звук,
    Линувши, потопила злива.
    Дивлюсь: з затуманілих лук
    Біжиш, задихана, щаслива.

    Нема ні неба, ні землі.
    Блищать натягнені вервечки.
    Ти в легкій сукні, як яєчко,
    Між них білієш оддалі.

    Добігла – проливень затих.
    Тепер, цілуючи, вдихаю
    З плечей оббризканих твоїх
    Тепло і запах неба маю.

    1936




    Рейтинги: Народний -- (5.8) | "Майстерень" -- (5.78)
    Коментарі: (2)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   13