...(епіграфом)...
Какой заразной может быть любовь!
Как сразу манит приобщиться к касте…
Ведь прямо в сердце, а не в глаз, не в бровь
Порою ранит вид чужого щастья!
И сразу первый каверзный вопрос
Душа готова выплеснуть в пространство:
“Другим доступно исполненье грез,
а где МОИ Любовь и Постоянство?!”
(Андрей Кропоткин)

*************************************************

...И боль, и щастье, радость и горе
вокруг создают безумное поле,
в себя завлекая и окружая
любого посмевшего видеть, питая
те чувства, что сродные им,
и вовсе неважно – хорошим, плохим…
душу тревожит, в сердце стучит
коварный и подлый невидимый тип,
сладкий от крови внутренних слез
крик ненадежды несбывшихся грез,
вопль из души, сотрясая пространство
молит СЕБЯ дать Любовь, Постоянство…

А він мене б узяв
у порваному платті,
зі збитим лобом,
счесаним коліном,
в сльозах гірких
і чорних по щоках;
узяв би грішну —
хоч наполовину
аби його,
аби в його руках.

Він би мене узяв
безсилу і незрячу,
холодну, мовчазну,
заблудлу;
таку неправильну
усю, невчасну;
він би узяв —
впивався щастям,
що лиш його,
що біля Нього,
гасну.

©ммв

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BARANKI MOJE
Baranki moje,
Zaświtał czas,
Nad piękne zdroje
Powiodę was.
Puszczę was, owieczki,
Na piękne kwiateczki
I będę pasł.
Baranki z ducha,
Ja pasterz wasz;
Pan Bóg mię słucha,
Ozłocił twarz…
Bogiem promienny,
Odprawiam bezsenny
Anielską straż.

МОЇ ЯГНЯТА
Мої ягнята! –
Настав вже час,
До вод джерельних
Проваджу вас.
Пущу вас, ягнята
На луги квітчаті
І пастиму вас.
Ягнята з духа -
Я – пастир ваш.
Бог мене слуха
На небесах.
Буде вам сторожа
Ангельська, Божа
В усіх часах.

Переклад з польської
14.12.2009

Поламаний день на маленькі клапті терпіння.
По ростріпаних нервах – напруга душі тече.
Задивилось в нікуди сумне наше покоління,
Що не виросло навіть на йоту із себе ще...
Відлітає з очей ластів’їна колись епоха,
Хтось приходить в життя, загубивши у ньому сенс.
Часом так видається, що світ заростає мохом
І чаїно під небом себе, мов печаль, несе.
І війна – не війна,
Хоча все засина без бунту,
Однорукі вояки беззбройно вбивають біль.
Навіть пісня не знає вже бути їй, чи не бути,
І так голосно гасне, неначе свіча, в собі...
Отаке-от усе,
Що й нема чому стати міфом.
ХХІ-ше століття...
Початок початку.
Ми –
Ті, що впали з гори, із камінням своїм сізіфи,
Що так легко вчимося не бути таки людьми.

Juliusz Słowacki (1809-1849)
BO MIĘ MATKA MOJA MIŁA
Bo mię matka moja miła
Na słowika urodziła,
A ja wziąwszy taki głos,
Ze słowika jestem kos…
A to wszystko są nonsensa,
Te moje wierszyki nowe,
Gdzie się język mój wałęsa
I bawi zęby trzonowe…

БО МЕНЕ МАТУСЯ МИЛА
Бо мене матуся мила
Соловейком уродила.
Але випав такий льос –
З соловейка стався дрозд.
Це язик в усьому винен -
Він що хоче виробляє,
(то й виходить писанина!)
Й кутні зуби забавляє…

Переклад з польської
14.12.2009

Молюся на турецьких килимах…
В черниці миловидної просфору
Купує мати...
Вирлоокий пан
Доземні б’є (я ще стою… ) поклони…

Ясноволоса дівчинка проха:
„Матусю, мамо... Хочу я на руки!”

В просторий, пишний, древній білий храм
Прийшла я у бутті удруге.

„За здравіє” свіча моя пала…
На канделябри
опливають
болі...
До ніздрів долинає фіміам.
Від скверни очища... Ми - разом... сполом…
З рук буднів
вивільняється
мій дух…
Дзвіниця…
міст…
аеродром…
яруги…

Військових дачі…
- Не убий! - кричу.
Сусід біля криниці б’є злодюгу…



2007

вистелю тобі дорогу в зиму
жовтим листом зеленню озимих
сивим димом і туманом сірими
і стежками невідомих звірів
буду звати карканням ворони
наговором давнім забобонним
виючи собакою у небо
кликатиму... ти лише не гребуй...
замети душі важку безодню...
я замерзла... вчора... не сьогодні...

- Віднині про те говоритимуть надто різне:
найперші – учні, а другі – свідки, а треті – люде.
Бо дано все од початку нам і нé умисне -
роками втрачаючи тільки: красу тілесну,
буденні утіхи, чуття, а подеколи й душу -
бачимо ми у втрачанні єдине, що далі буде:
одні неминучості, і майбуття зловісне,
і Диво тому для нас із різновиддя полуди...

- Бо дано все од початку нам - з чого пустелю
ми робимо, і кружляє над нею Зоря провісна,
що й мудреці своїх слонів, покинувши, взріють,
і „Боїнги” злинуть слідом – про_всяк_випадок, звісно.
Але ж одні шарлатани округ?! І де ж то – справжнє,
пророче Диво?! І хто з них – і хай доведе! – Спаситель?.."
Віднині про те говоритимуть надто різне -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде...

- “Блаженні вбогі”, що у покорі, як діти вдатні, -
не супротивляться, не випирають духом!
Бо дано все од початку – доки прості, не знатні,
вбираємо й тінь од Веління тремтячим слухом -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде -
віднині про все те казатимуть надто різне,
але теплітиме в серці вбогому - є Спаситель!
І гірше, аніж було із нами, уже не буде!..

І Зірка у небі вповні - як і палати мала б,
і діва безгрішна народжує у вертепі,
і твердь під ногами щедра, п’янке повітря.
Було так, і є, і буде: во ім’я Отця і Сина...
Віднині про те говоритимуть надто різне,
„ А ви ж бо ростіть з малого, і з більшого станьте меншим”,
бо дано все од початку нам, і Диво нам – Україна -
якій ми – учні, якій ми – свідки, в якій ми – люде...


2009

Ведмедиці - Велика і Мала -
Джмелів-зірок тримають ув облозі...
Безмежна ніч, тягуча, як смола, -
Єдина рима у моїм барлозі.

Терпець і сіль - на кінчику ножа.
Втікають геть нестворені сонети.
...Чалапає заспане ведмежа:
"Чого ти, мамо?.. Мамо, чуєш? Де ти?"

Літає Муза, люта, як бджола, -
Краду її меди, коли не спиться.
Ведмедиці - Велика і Мала.
А я - немов покинута вовчиця!

Усе життя чекаю на весну,
Дивлюсь угору - на небесну мапу:
Чи ж мій ведмідь пробудиться зі сну
І перестане, врешті, ссати лапу?

2009

Весела пані в інвалідному візку...
В ногах – покупка: килимки жовтаві.
Алея...
Пандус...
Двері...
Прийде кум –
І господиню, що сидить, похвалить.
По килимках тих пробіжить внуча,
Неквапно пройде кіт, потягне рибу...
На ворс
уранці
муж
розіллє чай...
Лиш їй стрімливо з феном не ходити.

Хай усміх жінки береже футляр,
Де спочива моя спадкова ліра.
Невдовзі прийде син,
тож рибу – в кляр.
Я сину посміхатися умію.
Для нього розмальовую стежки,
Алеї розширяю і пороги,
Кладу на рушничок цупкі стьожки -
Поради жовті, чорні застороги...

Всміхайтеся частіше! – напишу
Далеким ближнім у Одесу, в Ялту.

Найкраще у бутті – це сміх і рух!

А крок вперед...
бува останнім...


2008
----------
прохання не оцінювати

2
В ті незабутні і щасливі дні,
Як нас манили голубині далі,
Ми проводжали друзів на вокзалі,
Сховавши почуття в серця сумні.

Радів я потай нашій таїні,
Вона мені дорожча, ніж медалі,
Траплялося, бували ми зухвалі,
Як переходив хтось упорожні…

У тім гаю була глибінь-криниця,
І в гай летіла мрія – біла птиця,
Й закоханих манила день при дні.

Лише тоді я був найщасливіший,
Бо слухав серцем твоє серце в тиші,
Немов зоря, ти сяяла мені.

На землю випав перший сніг
Ідеш – він пристає до ніг,
На щоки падають сніжинки
І котяться немов сльозинки.

А ось і сонце. Із-за хмари
Розсипало проміння-чари,
І світ навколо срібним став,
Весь засміявся, засіяв.

А розбишаки-горобці,
В кожушках сірих–молодці ,
З під стріх на сонечко летять
І весело щось цвірінчать.

Он білочка руда стрибає,
Горішок в ротику тримає.
Спинилася лише на мить,
Мабуть, в дупло своє спішить.

В саду залишились плоди,
Пташки злітаються сюди.
Рум’яні яблука клюють,
Промерзлий трохи сік з них п’ють.

Стараються найбільше сойки,
Не чути щебету і зойку,
І метушні між них нема,
Відчули, що прийшла зима.

На цю картину, мов «кіно»,
Дивлюся я через вікно,
І в серці радість від буття,
Що називається життя.
МАЛЬВА МАРІЯ

 
О прекрасніша всіх інакших
Дивовижна сестро кохана
Ханаанська осяйна омана
Млосні мрії найвищої башти...

Розквітчані тіні прадавні
Кришталеві нічні покої
Мелодійної миті дзвінкої
Бальзамічні мости фіміамні....

Стрімке забуття в лабіринті
Видіння за хмарними кригами
Прозріння огнистої миті.....

У довершені нескінченності
Стожарами за омегами
Крізь безкраї хвилі двоєдності......



 -&-




 

Тканина рветься - де непевний шов,
І недоречність сковує залізом.
А слів правдивих тонкопряде тло
Ніколи вам на сонці не облізе.

Софієнку Григорію Трохимовичу, діду і найкращому другу

Німий курган,
Берези-обеліски,
Тужливі думи, сива ковила…
Не стеляться хлібá під ноги низько,
Тут тільки пам'ять у снопи лягла.
Зійшов полин.
Та не гіркий, – солоний.
Напився крові, поту і сльозú…
Вклонилось небо у низькім поклоні
На стомлені гранітні образи.
Іван, Сергій, Максим,
Єгор, два Гнати…
І маки, маки, маки на руках…
Вітри притишують ходу крилату,
Дивуються – не старіють в роках?
Лягають долу
Волоокі зорі,
Здавалося б – на вéсну прорости!
Земля не родить, – забагато горя…
Лиш ковила: «…прости, прости, прости…»

Схилився дід.
Старий… Імла в зіницях.
Скорбота глибоко через усе чоло.
«Нічого, доню, відболить, заколоситься…
Тільки б війни ніколи не було!»

Одна лише спроба у всіх на життя.
Дорога - одна просто неба.
І кожного нею веде в майбуття
у Вірі й Любові потреба.
Я в гори високі, у срібні сніги
безмежно закоханий зроду.
Карпатам - все інше не має ваги -
достойно служу, і народу.
Хто як розуміє обов'язок свій,
я ж - правди доносити світло
в палаци великі, в хатини малі.
Землі повертаючи Срібло,
співаю і плачу, глузую з біди,
плюю ворогам я у пики...
Щоб квітло - сьогодні, і завтра, завжди, -
моє З а к а р п а т т я велике.

2007 Срібна Земля

"Візьміть-но зошити, будь ласка.
Почнемо вправу..." - було так.
Рипіння пер. Дошка. Указка.
І на руці - чорнильний знак.
Букварну "раму мила мама",
і "Надя пила молоко"...
За перший клас, як всі - так само,
писав маленький Василько.
...На стінах юрмились портрети
великих... І не знав того
малюк, що в ньому - хто поети,
утішно визнали... "свого".

2007

Тебя забыл уже совсем,
А может, чувства лишь приспал.
Я много сотворил проблем,
И честно говоря, устал.

Устал от жизни суетливой,
От нашей перепалки слов.
Ведь ради той любви красивой
Я на колени стать готов.

Твой облик нежный и желанный
Увидел вновь под Рождество.
То был подарок небом данный,
Томило ум его тепло.

Тобою, солнце, долго бредил,
Мечты лелеял семено.
Нет, не лелеял - страстно верил,
Что даст когда-то плод оно.

И мы, хмельные нашим счастьем
В страну любви уйдем вдвоем,
Невзгоды разорвем на части,
Усильем душ построим дом.

В нем восцарится мир, согласье,
Там нежность будет очагом,
Мы прочь прогоним все ненастье.
О, как прекрасен был бы дом...

Но жаль, ты этого не хочешь,
Всегда со мною холодна.
Теперь о том ты лишь хлопочешь,
Чтоб я не тронул сердца льда.

1999

По стежині баба Зúма –
Рип – рип.
А за нею Морозенко –
Скрип – скрип.
То по річці, то по гілці –
Хрусь – хрусь.
Ще й сніжечком із мішечка –
Трусь – трусь.
По калині пташенята –
Стриб – стриб.
А малеча їм зернята –
Сип – сип.
По сніжечку чобіточки –
Туп – туп.
Рукавички ліплять сніжки –
Луп – луп.
З гірки радісно санчата –
Жух – жух!
Гарно Зúму забавляти –
Ух – ух!

2009

Вінок сонетів

1
Хай стеле доля ярі оксамити,
До струн душі торкається весна,
І щебетом сколихує до дна,
Я знову хочу мріяти й любити.

З тобою поруч бліднуть навіть квіти,
Бо вродою наділена сповна,
Ти пестуєш їх часто дотемна,
Й вони до тебе горнуться, мов діти.

Де верб густих зелені курені,
З’являєшся зненацька, ніби фея, –
Прекрасним чарівницям ти зрідні.

Ходжу стежками юності своєї,
Де мрії розквітали, моі лілеї,
В ті незабутні і щасливі дні.

1

Шукала гойні вірші між картин...
У дощ
вогненна брама
прочинилась.
Забаглося
шугнути
із хмарин
На колючки несхитного терниння -
Щоби... згадати словеса всіх мов,
Щоб загасити болем вогневицю.

Розпавшись
на веселчасті
арго,
Я упокоююсь до ранку.
Я – жар-птиця.


2

Осінній ранок. Кліть. Жовтаве пір’я
Струмує
на підлогу
з-поміж ґрат…
Розкрити очі – щоби штори білі
На лист робітний обернулись враз?

Шукати люстро,
імітуючи незрячу?
Політ - це Диво чи... автоматизм?

О Вседержителе, Небесний Царю!
Навіщо птахою мене створив?


3

Влітаю – у відкриті дверці клітки.
Поверненя у неї – мій талан.
На пір’ї мокрому примерхло сто леліток –
І... засвітилось нових міліард.

А табуни ще мчаться в піні клусом...
Куняють сфінкси... Жовкнуть Сена... Ніл.

Стуляю ран краї – летіла в бурю
Над сміхом віл.



2009


* віла - русалка.

У тебе в душі золотисті струни,
звуки,
акорди,
пісні.
За плечі хапають осінні струми,
і – в руки,
в обійми
весні.
У сутінках синіх так пахне медом,
пряно
гітара
звучить.
Душа, що зі струнами, марить небом.
рано
тікає
на мить.
Ти любиш морози, сніги коштовні,
хочеш
згоріти
в журбі.
Бо осені, весни, літа – назовні,
зима ж –
назавжди
в тобі.
Ховайте секрети в дубові шафи.
тишу
смакуйте
слізьми.
У тебе в душі не гітара, – арфи.
сотні
гармоній
зими.


14 грудня 2009 року

...а вчора на вокзалі у Лубнах
Прошак викрикував то слізно, то бадьоро:
„Мій друг – поет!
У нього віршів – гори!
Прошу на книгу! Дайте хоч п’ятак...”

Люд кидав,
люд мовчав,
люд глузував...
Картуз наповнили цукерки, банка пива...
А той віршар, що мріяв мати книгу,
Про самочинного добродія не знав.
Він літери нанизував на віть –
Не пальмову, а зрізану з ожини,
Він вишиванки розглядав у скрині,
Що пахли, як вишневий білоцвіт.
Він не просив слізливо у юрми.
На хліб, на ліки – подадуть простибі.
"На книгу?!" - відсахнуться. Білі крила
Охлянуть, і єства торкнеться пил.

Господь зласкавиться – і вироїться кошт.
Усім завчити варто три молитви.
Лиши собі оселю і маржину.
У Мгар* іди!
Крута стежина прощ...




* - Мгарський монастир.


2007

Безіменні вірші
безпритульні книги
безсловесні фрази
безсердечний час
І плетуть богині проти нас інтриги
і встеляють терном стежку на Парнас

Безхребетні люди
беззмістовні мрії
безборонні очі
безбережні сни
Ми живемо в світі мертвої надії
в світі, де тюльпани квітнуть восени

Безвідплатні вчинки
безвідрадні втрати
безголосе небо
бездоганний сніг
З дня на день чекаєм ми своєї страти
на піску лишивши слід від босих ніг



13.12.2009 р

Не считай своим долгом любить меня
– не потянешь, не хватит сил.
Скоро колокол цокнет зубом, звеня
По тому, кто утром остыл.
Обо мне не споет панихиду выпь –
Выпить можно цикуту, но
Я сильнее в стократ, чем на море зыбь,
Я белее, чем савана полотно.
Не душа по тебе скорбит, но страх
Затаится там – за грудной стеной.
От того, что в твоих голубых глазах
Отразится кто-то совсем иной.

2004

заброшенность взгляда,
беспризорность губ,
молчание - ядом
органных труб.
безликость рассвета,
неспешность мольбы,
нездешнее «где-то»
за гранью судьбы.
условное «если» -
непрожитый час,
как если бы где-то
быть месту для нас.

Хайку

***
Чи можна радіти
Звістці, що прилетіла –
На крилах зради?

***
Лелека на болото,
А жаби всі врозтіч, –
Нежданний гість!

***
Ти вже в садку,
Пахне твоїми парфумами –
Вечірній вітрець.

***
І будень – свято,
Якщо в моїй душі –
Не стихають пісні.

***
Сказав тобі: ”Кохаю!”
І не почув ні слова, –
Зітхнули маки.

*рідкісний птах (лат.)

Йде вона, розгублена
у вітрах,
сонцем не голублена,
сум в очах.

Ляже снігом круженим
на плече -
дотиком відчуженим
обпече.

Нещаслива стрічею,
відусіль
закружляє з відчаю
в заметіль.

(2009)

Не впіймаєш вітру в полі:
Вітер в сіті не іде.
Вітру добре на роздоллі:
Був - і вже нема ніде!

Ти ж уперто сіті ставиш:
Що впіймаєш - все не те.
Так колись життя прогавиш:
Снігом поле замете...
2006

Знову розлила небо.
На краплі його розбила.
А я так хочу до тебе,
Але не впускає...злива?

Поряд світло і темінь,
Ріже ніч блискавиця.
А я так хочу до тебе!
...Просто мені не спиться.
2006

Ніхто. Ніде. Ніколи. І - Ніяк.
Чи то такий твоєї долі знак?
Душа - у прірву. Жебра й одинока.
Сховатись. Навіть від Всевидячого Ока.
2006

Програю тихий смуток у мажорі
Під дня завісу.
Спроквола суне синій сум на зорі
Десь аж з-під лісу.

Лише мала окрушина життя -
Моя печаль.
Цей вечір також піде в небуття.
А жаль...
1999

Не гоїться струна, поранена до крику.
Невистражданий біль шукає висоти,
Вгортається у тінь пусту і завелику,
І тлінне через яв примушує пройти.

Загублені стежки, покинуті пороги
І теплої трави напівзабуті сни…
Виплакує ріка спокуту до знемоги
Вихлюпує печаль з гіркої борозни.

Хтось викреше вогонь у череві горнила,
Схололого давно на полюсі віків,
І раптом оживе душа натхненнокрило,
І зникне угорі…Ти ще не догорів.

11.12.2009 р.

На грибочку слимачок
ріжки виставляє.
Бачить- поруч їжачок,
той гриби збирає.
Забоявся слимачок
їжакових голочок,
голосно заплакав-
з гриба дощ покапав!
Здивувався їжачок:
слізки ллє боровичок...
Білий морок насувався,
і їжак в туман подався...

Покину марних мрій химери п’яні,
Почну новий, не обгорілий, лист, -
Я не герой у Вашому романі,
Не другорядний, навіть не статист.

Усе, що мало статися – збулося.
Що ні – зітліло; прах взяли вітри.
Душа, за звичкою, ще трохи поголосить
І траурні сховає прапори.

Ти, пам’яте, облиш робити зліпки:
Життя – це не музей мадам Тюссо.
Повипускай-но спогади із клітки, -
Хай линуть, перетворюються в сон.

Хороші знову завітають в гості,
Погані – зникнуть, наче пустоцвіт,
А пустка серця виросте у простір,
Достатній крилам на новий політ.

Ти — ідеал,
моєї певності гени.
Хоч наповал
усю високість знамена
мого кладеш,
пустивши руслóм аорти
трунковий фреш
вічнозалежного сорту.

Я — самота,
курай, що несеться полем:
як пил - сіда,
як дощ — у розливах тоне.
Мене нема
у слові твого молебню,
тому німа
моя симфонія небу.

Ми — вектори.
Опущені долі трапи
хоч догори,
та
не збігається
напрям.

В халаті кольору старечих дум
Субтильна жінка
розпускає дошки...
Їй би на лаві в тихому парку
Плести шкарпетки чи кашне із вовни,
Їй би малечу в дитсадку мирить
Чи... прибирати в багачів хоромах.

Майструють бочки мляві юнаки,
А бабця вправно розпускає дошки...

А бабця витирає піт з чола
І посміхається утомлено, зичливо...
На стінах - лозунги:"...вступай...до...лав".
Їх витирали руки, ноги, спини...

У павутинні вікна.
Діл скрипить...
Мурзатий протяг оглядає тару...

Я в цех зайшла сосновий брус купить –
Зріз живоття одержала задаром.




2007

Свічадоньку, скажи-но, що судилось,
де бродить щастя, лиш моє, єдине:..
Свічу поставлю, запалю – не дихай!
Пророче полум’я магічно відіб’ється –
і скаже правду, долю подарує,
щасливу й довгу провістить дорогу...
У чарівних глибинах задзеркалля
на білому коні мандрує лицар,
високу вежу за мету він має,
де я чекаю із вогнем заклятим...
Мовчить латаття в дзеркалі озернім:
загляне лицар в позазадзеркалля –
і там горить моя свіча остання!
Що суджено – довіку не об’їдеш...
2008

На дзеркалі завжди багато пилу
і плями, як на гріх, мозолять око...
Щодня беру ганчірку – й за роботу:
побіжно розпилю аерозоль –
й за кілька ментів осяйна поверхня
засліплює відбитим чистим світлом.
Раніше ж мама жмáкала газети
і люстро вимите до блиску натирала –
тяжка була до істини дорога...
Сьогодні швидко дзеркало ясніє,
але чи правда нині більш досяжна? –
Навчились й амальгаму вже дурить.
2008

Знову постаті в білому ситцю
прийдуть зранку і скажуть:
«Пора!»
«Уперед по багряному листі.
Уперед! Випий з нами
До дна!»

В мозку сіпалось щось лиховісне:
«не втечу», «не відмажуть…»
«не гра…»
«буду пити…»
«навмисно, навмисно»
«буду пити
налийте вина»
2009

Сивий дід з червоним носом,
Разом з вітром і морозом,
Одягли вночі на воду
Гамівну сорочку з льоду.

Лиш струмок стрибав між груддям,
Бо земля, розкривши груди
Віддала своє тепло.
Все –
До краплі...
Що було.

(03.01.07 – 14.12.09)р.

Рубаї *******

1
Не був ти і не будеш симулянтом,
І я твоїм захоплююсь талантом.
Сягнеш ти духом до найвищих зір –
І будеш світові живим атлантом.

2
Несу я звично буднів тягарі,
А сонце щедро сяє угорі.
Коли б душа засяяла так словом,
Літа піднявши, наче прапори.

3
Настроєний тут кожний інструмент,
Махне рукою травень-диригент –
І зазвучить гроза на всю округу,
А спів душі, немов дивертисмент.

4
Б’ють градом душу грубі нарікання,
Аж пригасає полум’я кохання.
Крізь біль пекучий тихо посміхнусь,
І зупинюсь – над прірвою мовчання.

5
Для мене слово – образ, а не цяцька,
І більше ти не накидайсь зненацька,
Бо дам тобі такого відкоша, –
Умить воскреснуть почуття земляцькі.

6
Сьогодні я напнув усі вітрила,
Виходжу в море облітати крила.
Злилося небо з хвилями душі, –
Великий шторм, та нині він безсилий.

7
І пошуг мрій, і дум стрімкий політ,
І, як веселка, розмаїтий світ –
Усе в моїй душі переплелося,
Не в’яне синьо-жовтий вогнецвіт.

Човен хитається серед води,
Плеще о хвилі весло,
В місячнім сяйві біліють сади,
Здалека видно село.

Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!
Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!

Човен по воді вихитується,
Козак в дівчини випитується:

«Чом в тебе, дівчино,
Очка чорнесенькі?»
«Від темної нічки,
Мій милесенький».

Човен хитається серед води,
Плеще о хвилі весло,
В місячнім сяйві біліють сади,
Здалека видно село.

Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!
Люба дівчино, прийди, прийди,
Забудем деннеє зло!

Човен по воді вихитується,
Козак в дівчини випитується:

«Чом в тебе, дівчино,
Уста солоденькі?»
«Щоб ти цілував їх,
Мій милесенький».

Ой у вишневому саду,
Там соловейко щебетав,
Додому я просилася,
А ти мене все не пускав

Ой милий, мiй, а я твоя,
Пусти мене, зiйшла зоря,
Проснеться матiнка моя,
Буде питать, де я була.

А ти ïй дай такий одвiт,
Яка чудова майська нiч,
Весна iде красу несе,
А в тiй красi радiє все.

Доню моя, не в тому рiч,
Де ти гуляла цiлу нiч,
Чому розплетена коса,
А на очах бринить сльоза?

Коса моя розплетена,
Ïi подруга розплела,
А на очах бринить сльоза,
Бо з милим я прощалася.

Мамо моя, ти вже стара,
А я щаслива й молода,
Я жити хочу, я люблю,
Мамо не лай доню свою.

Несе Галя воду, коромисло гнеться,
А за нею Йванко, як барвінок в’ється. (Двічі)

Галю ж моя, Галю, дай води напиться,
Ти така хороша, дай хоч подивиться! (Двічі)

Вода у ставочку, піди та й напийся,
Я буду в садочку - прийди подивися. (Двічі)

- Прийшов у садочок,зозуля кувала.
А ти ж мене, Галю, та й не шанувала. (Двічі)

Стелися, барвінку, буду поливати,
Вернися, Іванку, буду шанувати. (Двічі)

Скільки не стелився, ти не поливала,
Скільки не вертався, ти не шанувала. (Двічі)

Жіноче серце, ти - спокута мрій,
Ілюзій звихнене страждання.
Шалений здіймеш буревій
І кинеш в приступі чекання.

Уп'єшся лагідно й "Чаруй!"
Байдужо звелиш райській плоті.
"Зігрій - спинися - і цілуй!".
І жертва лічить долі соті

Секунд підступного обійму.
А ти наситишся і вмить
Помчиш до владного олімпу
Криваву чашу запалить.

І з неї певності відпивши,
Знов губиш, вабиш. І кона
Твій бранець, волю загубивши,
Кляне любові імена.

Жіноче серце, ти - вершина,
Емоцій стигле поєднання,
Але твій шал колись мужчина
Оберне в фатум - у кохання!

1999

Мишенята на санчатах
Мчать щодуху із гори.
Тільки хвостики на вітрі –
Наче сірі прапори.
Не лякають кучугури
Цих відважних мишенят.
І тому із купок снігу
Тільки хвостики стирчать.

Тож і ти бери санчата
Та мерщій біжи у двір.
Буде весело гуляти
З мишенятами, повір!

2009

Без тебе це містечко - океан.
Стою на скелі.
Синій...
пінний
шелех...
Чом ти квиток на потяг не порвав,
Який придбала я торік - знічев’я?

Півроку скиглив: ”Бриз хита... мольберт!”
Терзають
сім вітрів
мене -
Вельвічію…
Пісок секунд
несе у очі
день…
А вечір перетворює в затвірницю.

Щоночі мариться: в пилюзі всіх доріг,
Мов пілігрим, ти стукаєш у браму.
І чую кроки -
в горобину ніч…
Услід кричу:” Таки ж набридли мандри?..”

Шерхочуть хвилі:
„ Чайкою… одвік...
Зі скелі відчаю... найлегше...”
Крок - і сяйво!

Без тебе - на хисткій земній корі -
Пекельно-тяжко, попри міць незламну.



2007


*- вельвічія дивна є дуже старою рослиною,
це дерево, яке має стовбур і два листки,
вітер роздирає їх на смуги та переплітає.
Листки постійно ростуть, відмирають, розшарпуються...
Цвіте раз на 3-12 років. Росте у пустелі на побережжі
Атлантичного океану, в Намібії та на півдні Анголи.

1
Веселим сміхом
І промінням ясних очей
Вона в моїй душі геть розтопила
Льоди торішні, –
І море ожило, завирувало!

2
Голубко моя сизокрила,
Чи довго літатимеш ти?
У хмарах тих яструб сховався,
Й вичікує слушної миті,
А я тут, прикутий, лежу…

3
У полі так
Чогось душі
Самотньо,
Немов я в ньому
Зроду не бував…

*коротка пісня (яп.)

1

В мені проростають лексеми,
Які притоптати несила...
Приходиш крізь матері руки
В отави. І промінь - як стилос.

Прийшла я шукати Дорогу,
Вкриватися досвіду пилом.
Плету із кульбаб запинало,
Яке від божків захистило б...

Довкола - криниці черлені.
Лелеки в останнім польоті.
До ставу - линяти... До ставу!
Між верб і купав жовтооких.


2

А змії - ліворуч…
праворуч…
Шмагають стеблини до крові!
Однаково біль проклинають
Премудрий цілитель і йолоп…


3

Вповзаючи
в царство
Аїда,
герої,
угодники,
юди
на березі
Стіксу
скидають
лахміття…
порфіри…
облуди…



-----------------------------------------------


Линовище - скинутий шкіряний покрив змії.


2007