Листя осіннє
Золотом чистим ряхтить.
Сонце сміється.

Листя опале
Сріблом холодним тремтить.
Місяць зітхає.

Милій своїй принесу
Золото й срібло,
І бурштинові разки.
Гарне намисто.

прийшли без сірника
і свічі з воску не горіли
годинник вгнав тоненькі стріли
у ранній світ; вони прийшли і на

високих шафах скуштували пил
і два рази по-новому варили каву
принесли мармелад (він якось моросив
на спогади замріяність ласкаву)

зі смаком повномісяця-і-первня
із каблуків жовтневих до прикраси червня
над церквою святого Миколая

прийшли без сірника - та не потрібно світла
емоція і без вогню до пуп"янка розквітла
про дві загадки існування...тут завмираю...
2009

Намалюєш мені себе –
на заплаканім склі віконнім
постать поміж дерев? Сьогодні
намалюєш мені себе?
Заспіваєш на гарний сон
колискову по телефону?
Щоб тулила його до скроні
і до вуха. Ото музон!
Посміхнешся мені? Бодай
жовтим смайликом з монітора...
Ми не бачились, мабуть, скоро,
дев’ять місяців. Пригадай.
Мо’, напишеш мені? П’ять слів.
Та хоч три! Я сама допишу.
Я за двох наскладаю віршів...
Тільки б ти малювати вмів
постать поміж дерев в дощі
і приходити хоч у свято...
Мало ніби. А так багато
для світанку в одній душі...

дід-алкоголік
зірвав із неба велику мандарину
як холодне завмерле сонце

що ще хотіло трохи пожити;
дід закрив під ланцюг у коморі
пронісши під рукою куфайки

діти заглядали в щілину
крізь двері як там сьогодні
мандарина чи не вмерла

мандарина боролась
із останніх сил тускло
освітлювала стіни

мандарини панічно
до пепреляку і до божевілля
бояться вогкості темноти і алкоголізму

за кілька днів
якось люто сказилась
харкала кров"ю і густим слизом

а одного разу добряче цапнула
гострими зубами
діда за рукав

мандарина не зуміла не могла
повільно згасала
боки узяла зеленувата пліснява

почала розкладатись
і - недоживши до св.Миколая -
мандарина як після важкої недуги
вмерла
2009

хочеться вірити – плачеш а не
віриш (чому саме так?)
переміряє в душі сонет –
досвідом – самота

надто багато роз’єднує нас
(а більше не бачу причин)
платиш за воду – отримуєш квас
родзинки – замість перчин…

         Иду, иду… Чуть звякает нога. 
         Снега – снега… Снега – снега – снега… 
                І. Северянин, «На Сіріусі» (грудень 1909 р.) 

сніги сніги сніги сніги сніги
іду іду рипить із-під ноги
ні то не сніг – то спогади крислаті…
під ноги! – плаче текст без берегів

іду іду іду іду іду
рипить рипить читай читай читай
крижинку сенсу кинуто – на чай
нетанучий відбиток на льоду…

листопад 2009 р.

ці ранки грудневі холодні як крига вершин далеких
ти мариш світами які не відкриті Колумбом
а ранки безсніжні і так мало часу до смерку
щоб бути щасливим і може навчитися танцю румба

а може попити кави у першій кав'ярні за рогом
побачити там метисів що розмовляють про покер
сорочки у них блакитні краватки зав'язані строго
і я попрошу крім кави іще шоколадку з соком

а потім узяти плеєр і слухати групу Бітлз
в Європі давно відкритій шукати щось невідоме
я тут ненадовго і тут недалеко звідси
країна одна є де я почуваюсь вдома

де ранки грудневі засніжені і пахнуть узваром й зіллям
де стільки екзотики що і не снилось Колумбу
вертепи гаївки купала обжинки весілля
жінки у тернових хустках із ікон посміхаються сумно

це терра інкогніта схована в центрі Європи
між мною і нею не більше й не менше грудень
я мрію про неї і дивлюсь у вікна навпроти
там відблиски вечора серце тріпоче у грудях

ходи, покажу тобі місто
будинки зі скла й бетону
перекупок й вуличні твісти
будь тут і не їдь додому

поглянь на вогні ліхтарні
хіба не вогні Парижа?
і довгі шумні бульвари
провулків зловісна тиша

мости через річку Сену
над нею рибацькі тіні
дарма, що ріка зелена
і риби сховались в ріні

дарма, що ріка не Сена
б’ють дзвони вже на вечірню
між голих осінніх кленів
згубилися наші тіні

зотліли із листя ватри
у серці ховаю втому
не треба «як ляже карта»
будь тут і не їдь додому

Кроки. Вулиця.
Обернись назад!
Може статися,
Обманулася...
І хотіла ще
Погляд упіймать...
Просувайсь!Вперед!..
Кроки.Вулиця.
Дома чай і мед.
Спогади вкладуть
В сон, солодкий сон,
І нам-(мріється),
Як були разом...
Рахували путь
Від землі до зір...
Так, відмінниця
Ти була тоді.
Вірила в дива,
І духмяний дим
Вився травами...
Проминулось – вир
Буднів упіймав,
На свій лад змінив
Коми – крапками.

Милим

И-и…и…

Лискучим

Осердям

Спересердя

Е-е…е…

Рястом

Для серця

Я стану


2009

Одержав від товариша листа.
З міста, де я жив недавно.
Пише, що Наталя вже не та.
Ах, се не гарно.

Грав на віоліні їй так красно.
Кохав поезно так її пурпуруста.
І кинув її я, кинув я так вчасно…
Вона ж не та!

Дідько, се ти послав мені листа!
Я так кохав її недавно…
Вона все та – послухай! – та, все та…
…А може марно?
Київ. 1914.

Безмежні сни,
немов світи
молочно просяться
у вени
бракує в серці
лиш весни,
яку віддав
заради неба.
2009

Детство

северный полюс
ангины

к ноге прижался
теплый тюлень
грелки

голову сжали
наушники

земных полушарий

термометр
вынутый из-под мышки
показывает

температуру
океана

Фигуру моей души
не могло передать мое тело

Тело моей любви
не найти на фресках Помпеи

Фигура моей любви
не сплетение
не слияние
не нанизывание
не поедание
это не действие
это маленький вакуум
образующийся в горле

Проходят годы
и молодеют
лица на фотографиях

Голубить сонце жовтаве листя
Своїм проміння,
Стікають барви до падолиста
Німим молінням.

Минає літо, триває осінь,
А я чекаю...
Прихильно небо дарує просинь -
Ворота раю...

Маленьку мушлю в руках тримаю -
Вона зігріє:
Кому розрада у дні одчаю,
Кому – надія.

Мінус двадцять. Серце обпікає біль-спогад
І давній мороз проходить по тілу.
Я зустріла тебе в якомусь дивному барі,
Де не була вже купу років.
Ти сп’янілий від горя потягуєш
Через трубочку якусь отруту,
А з очей іде безнадійний дим сп’янілого серця.
Коли побачила тебе в такому вигляді,
Мені здалося, що я сплю, але це була правда.
Чорні синці під очима,
Як сині маяки хвиль сповістили мене про
Лиховісний шторм у твоєму серці.
Я розчулилась, але все ж
Трималася від тебе подалі.
Спершу ти мене не впізнав,
Але через деякий час по інерції
Вирішив дізнатися хто ця чарівна незнайомка
З губами кольору цикламену.
А я сиділа із розпеченими від морозу щоками
І збирала сльози своєї душі.
Мені хотілося кричати, але я знала
Що мене ніхто не почує.
Ти підійшов, немов вчорашнього кохання дим,
І тихо, так звично прошепотів моє ім’я,
Що всі довкола обернулися, аби
Дивитися на виставу «Ромео і Джульєтта».
Все збігається, лише ти в цьому випадку
Не Ромео, а хтось інший із печальною
Повістю життя.

Пожовкла троянда, мов пережиток минулих літ,
подарована іншим,
знов нагадає мені про тебе.
Про першу в моєму житті троянду,
Котру я засушила і довго-довго зберігала
в оселі своєї душі.
ЇЇ вже давно немає,
Але вона завжди зберігатиметься в моїй
пам’яті,
як перший пуп’янок мого нерозквітлого кохання.
Я знову сама…
Літній дощик грайливо стукотить у моє віконце.
У свічаді днів я помічаю порожнечу.
Тебе тут немає, але ти завжди поруч.
Я це знаю.
Пам’ятаєш, я колись писала тобі дурні
листи про троянди,
про те, що ти повинен відповідати
за тих, кого приручив…
Для чого все це?..
Капсула часу все розставила на свої місця.
Скоро вже не буде кому перевернути клепсидру,
аби знову розпочати відлік.
Забудь про це.
Ти вже, мабуть, давно викинув ті листи
і спалив мої фотографії.
Вони тепер зайві у твоєму фотоальбомі.
Там уже інші обличчя.
Незадоволені та бридкі.
Але після завтра знову все зміниться.
Там уже будуть нові обличчя…
Та єдине, що залишається незмінним –
це твоє серце,
у якому назавжди я залишила свій слід.

Так важко просто бачити цю мить,
Я вже не можу все так чітко уявляти.
Напевно легше і не думати й не відчувати,
Коли вже навіть неба не зловить.

Десь під ногами хлюпає вода,
А зорі падають із тихим криком долі.
І просто дике прагнення до волі
Вже розриває жили й я не та.

Полином сповнене повітря навкруги,
А дощ стікає наче краплі болю.
Дізнатись, що стіна перед тобою,
Ще гірше ніж що друзі – вороги.

У гаї мого серця певно вже зима –
З дерев тихенько поопало листя.
І навіть небо там так прохолодно-чисте,
Та сонця щастя в нім давно уже нема.

Дивлюся на зорі і шукаю шлях.
Крізь терен днів, похмуре сьогодення.
Нехай лиш вітер принесе натхнення –
Зробити ще раз подвиг для невдах.

А можна я залишусь жити?
Простіть мені, будь ласка, всі гріхи.
Неначе сонце, зірване з руки,
Яке несилу було просто відпустити.

А я любила так дивитись в небо,
У цю холодносиню дивну вись.
Щоб вихри спогадів миттєво пронеслись
І зринув висновок: нікому я не треба.

Можливо досі це заважко – просто знати.
І усвідомлюю намарність усього:
Немов стою я серед натовпу глухого –
Ніхто не чує та й несила вже кричати.

Я хочу розчинитись в небутті.
Щоб зникнути кудись навіки й зразу.
Мене вже витерли, немов якусь заразу
Затерли ліками мій слід у цім житті…



2006

Я так ненавиджу свої думки
Вони чомусь такі слабкі та сміховинні
І ось – поріз торкнувся до руки
Чому я знов поводжусь, як дитина?

Скажіть, навіщо все це знов мені?
Куди й коли скотилися всі ночі?
Давно згубилась свічка у пітьмі
Уже мій вітер знов свободи хоче.

Всі ці слова, слова, слова…
То все – бездумний водопад із літер,
Звикайте – вмерла, вмерла, померлА
Усе побачила і вирішила зникнути

Чомусь ті губи згіркли вже давно
Твої ж пожухли квіти у пробірці
Давно згоріла плівка у кіно
Чого ж не знав, що можеш ти згоріти?

Туман так тихо стелиться землею
І дощ опівночі – ілюзія весни
Ніхто не йшов, не біг, не жив за мною
Навколо плутаються лиш ці трикляті сни…



2008

*
Причалили до берега листочки,
Бо скоро
Крига річечку скує.
Голісінька
стрічає їх Вербівна...

Так, між нами початку немає,
Як у всіх на землі доріг.
Де розпечено – там палає.
Де затягнуто – там на сніг.

Де наврочено – все на долю.
Де намолено – жар вогнів.
У мені вже немає болю.
І печалі нема в мені.

Так спокійно і так… порожньо.
Мов прийшов переддень зими.
І надія в сніжинці кожній –
Не для нас. Бо вже ми – не ми.

Бо думки твої всі – наскрізні.
Що для тебе любов моя?
Так, - слова із чужої пісні:
«До», «до», «сі» і «сі», «до», і «ля».
11.11.09.

Галявина на схилі в нетрях лісу.
В спекотному повітрі запах хвої,
Розморено дрімає різнотрав’я,
Спада без вітру тополиний пух.

Поміж дерев від сонця світлі плями.
Завмерла над поляною теплінь.
Тремтить повітря.

Злетів із квітки чорно-жовтий джміль,
Подався вбік, над іншою зависнув.
Весь сам в собі, не в змозі він порушить
Дня літнього ліниву непорушність…

Метелик невагомо промайнув.

З блискучим пір’ям на боках і спині
Усілась зграя сойок на ялині
безцеремонно.
І верещать!

Та ось знялися сойки й полетіли,
Вернулась тиша.

. . . . .

Не ліпиться розбита ваза,
Мовчить зашторене вікно,
Не чуються бездумні фрази,
Не виліковує вино.

Безсило погасають квіти,
Обірвані із клумб завчас.
Що ще хотів би зрозуміти
У мій не мій безчасний час?..

… Все усвідомиться по всьому.
Чи зокрема, чи взагалі…
Марудить світом невідоме
В обіймах неба і землі.

1993р.

Нічний ліхтар в сумній далечі
В сонливу мряку світло тче.
Ти йдеш до нього, а на плечі
Темрява збурена тече.

Ти йдеш до світла. З кожним кроком
Все ближче й ближче до мети.
А ніч моргає чорним оком,
Шле легковії дрімоти.

Ти йдеш, минаючи примани
Розсипаних по світу снів
Туди, де сонячні фонтани,
Бурлять. Де любо заяснів

Жаданий день, де благоденство
Проймає щастям кожну мить,
І Правди вічне верховенство
Над всім, без винятку, царить.

Небо спочило на горах рожево-блакитних,
Сонце, зів’явши, скотилось у гущу лісів.
Спокій, здавалося, лився зі скель непохитних
В місячний обшир крізь відзвуки чар-голосів.

Капала ніч блідим світлом на скошені трави,
Кликала в сни, зазивала у свій хоровод.
Зоряна вись у мигтінні сяйної оправи
Канула стрімко у товщу дрімаючих вод.

Мирне сновиддя сьогодні пройшло мимо мене,
Не окропивши покоєм солодким душі.
Тіні муругі, окутавши листя зелене,
Краяли буйне, немов обопільні ножі.

Серце жадало проникнути в суть загадкову,
Ніч осідлати, немов бойового коня.
Але дарма… Відпустивши свій шлях під підкову,
Не донесешся учвал до минулого дня.

Може колись, при відході останнього літа,
З гір пурпурових повіють гарячі вітри,
І, як в дитинстві, світанки розбудить трембіта,
Зору явивши початок Нової Пори.

Може земля в безконечнім своїм обертанні,
Визріє рясно красою святих молитов.
Світ одягнувши у шати квітково-весняні,
Знявши на віки буденщини сірий покров.

Відпусти, я так більше не можу.
Відпусти, я забуду тебе.
Знаєш, все це на казку не схоже,
Тільки плачу й жалію себе.

Відпусти, я не хочу так жити.
Я давно не кохаю тебе.
Наші спогади хвилею змито,
Я піду, ти забудеш мене.

Відпусти, я тікаю від тебе.
Я іду. Прощавай і лети.
А вгорі плаче зорями небо.
Плаче небо. Мене відпусти.


2008

Сьвятло полымя любові
Гарыць агнём тваіх жаданняў.
Свет выпраменьвае силуеты абрысаў,
Пасылы пачуццяў Прачнуўшыся любові.

Пішу табе я зноў у азарэнне,
Мне чыста і светла ў душы,
Настане час прасвятлення,
Калі прамень святла пабяжыць да цябе.

Я зноў адчуваю сябе ў мажоры,
Душа спявае як салавей ў ночы.
І тэкст мой папросту ў наборы,
Даруй мяне і не спаганю.

Мной авалодалі чары сладострастья,
І ў сэрцы нега і цёпла.
Мне не страшны цяпер ненастья,
Мне проста ад любові светла.

Жыць радасна і чыста ў гэтым свеце,
Я адкрываю свой канал.
І зноў гуляю я на ліры,
І сыходжу ў любові астрал.

Пісаць мне папросту не цяжка,
Хачу я ўсё табе выліць.
Бо пачуццям нашым верыць трэба,
Бо хто-то павінен асвятліць.


Я сам не ведаю, што са мною.
Я ўвесь лечу, лечу, лечу.
Мне ніколі не загасить сьвечку.
І востраў свой не пралечаны.

Усявышні даў мне азарэнне,
Мары мае ляцяць стремглав.
Слова шукаю без прамаруджвання,
Мару сваю я накіраваліся ў любові анклав.

Святло радасці, любві і сладострастья
Зноў восені мазгі мае стремглав.
І няхай не будзе ніколі ненастья
Мары свае я устремляется вплавь.

11 снежня 2008 года.

наче хрест це повітря важке
захлеснутися ним як зомліти
у легені втискатися блінтом
ведучи діафрагму в піке

набрякає у скрипи паркет
наближаючи вікна до тіла
тим легеням так мало хотілось
розчинити в нічному гірке

той уїдливий виливок прі
той зашкалений присудок товчі
ніби нерви вкриваються жовчю
ніби шашіль в тілесній корі

але скільки оману не грій
а вона наче цяця дитині
розкриваю себе по-клітині
по-живому проходиться крій

п`ю життя до самісіньких риз
аж дзвенять в жерлах вух перепони
тіснота крізь артерію сонну
скоро серце натрапить на спис

10 Листопада 2009

Лягає останній листок
Пожовклим осіннім зізнанням
На землю cхололих думок
В надії на тепле прощання...
Стихає замріяний крок
В душі відчуттям хуртовини...
Німа ностальгія зірок
Нагадує радість невинно...

Заплакав безжально смичок
Акордом прощальної меси.
Праворуч від снігу куток –
Осіння самотня адреса.

2009

ІІ
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
та він мої співаночки горами розсіяв...
.........
у наших міжгір’ях і зворах,
по сиглах, бескидах, плаях
душа прабатьківської мови
блукає, мов зранений птах
...........
Співай, доню, не бороню, кілько твого світа,
по чім будеш пам’ятати молоденькі літа?..
...........
відлуння між скелями б’ється,
чи встигнеш, чи вловиш цей біль
все тихше і тихше.
А в серці
прадавніх пісень заметіль.
...........
Загусляй ми, гудаченьку, в чотири струночки,
най любкови заспіваю красні співаночки...


-----------
звір, зворина – великий яр у горах, по дну якого зазвичай тече струмок, а схили поросли кущами чи деревами;
сигла – густий смерековий ліс, заплутаний, в якому дерева можуть мати по кілька верхівок, там легко заблудитися;
бескиди – скелясті неприступні гори із прірвами. урвищами;
плай, плаїк, плайик – плато на гребені гори, де нема лісу, там можуть випасати худобу або косити; і стежка в горах теж так деколи називається.
...але, можливо, в інших діалектах ці слова мають інші значення чи нюанси :)

Що життя?
Гра випадку, гра долі,
Гра природи,
наслідок жаги...

...Літня ніч
і запах матіоли.
Сплять дива,
закутані в стоги.

Яких мені подій?
Є грабові й дубові
Три бóки. На горбові
Живе Іван Потій.

Хороший чоловік от.
Вусíє за столом.
Темніє Бог за склом
Поміж фольгових квіток.

Вогонь... І ще "по 100".
Під дощúк причаєно.
І, мабуть, до Почаєва
Не кашляне ніхто.

Лише тепло й туман,
Та нота темнохвойна.
Таке все, як Іван.
Як мир. Як вóйна.

2009

при вітрі лісостепу при місяці зеленім
всі змаги – проти себе. та сон про горні висі
розкладено у ранцях тютюн при "кобзареві"
об'явлення і шанці – провіщено у книзі

ти крізь застиглий відчай зростай спокійно чóто
нехай світи не внемлять. зростай же. бо так треба
вигулюйся за січнем. без н е ї в світі – щó там? –
лише плескаті землі у людях та в деревах

на замковій хтось ходить. і шепоти печерські
в пітьмі нема нагоди – піди їх ропізнай ти
та при вогні – мов з лети – з'являються по черзі
із гайдамацьких плетив – натхненні лейтенанти

2009

це не оковита – світ мені як вірш.
та й зі мною світу чи не веселіш?

з вами – люде – ладно. і ласкáвий теж
холодок по складках вашенських одеж

в димному промінні лавра даль кабмін
і одноплемінні бур'яни мені

ну так шо ж ви – ближні – я ж до вас так лáскаво...
ви куди – на вишгород? звідки ви – із жашкова?

чи із гуляй-поля? я люблю це слово
ви така ж голота як і я братове

амінокислоти – таємнича річ
а ходім голото а ходімо хто там –
заснуємо січ

2009

& 5 &

& 5 &

Почни грозу в цей теплий вітровій,
Бо я люблю симфонію природи,
Коли в садах шумлять зелені оди,
Й душею молодіє гречкосій.

І я махаю крилами надій,
Лечу думками з тихої господи,
Звикаю до орлиної свободи,
Співаю теж, а вчора був німий.

О, як би заспівали ми дуетом,
І голос твій – найбільше диво з див! –
Нехай звучить у щирих цих сонетах.

Бальзам для серця твій, о весно, спів,
Тож заспівай, будь ласка, яснолиця,
І не дивись на мене, мов чужинця.

І
Ніч йоржисто розстелила
Ряску над водою,
Ніби срібну річку вкрила
Справжньою лускою.
Заступила, в сорочині
Хлюпає водиця.
Гарна, добра та дівчині,
Щастя не напиться.

Приспів
Річка змійкою повзе,
Хвіст у травах губить,
Милий заміж не бере,
Бо рудих не любить.

ІІ
Як не бідкатись дівиці?
Одиноко в хаті.
Всі убогі при спідниці,
Багачі – жонаті.
Мовчки Богу помолюся,
Тужно качка кряче.
В тихім вирвищі втоплюся,
Жоден не заплаче.

Приспів

ІІІ
Душу в воду опустила,
Море суперечок.
Крок ступила, два ступила,
Ось і бережечок.
Розв’язали хвилі пута,
В течії холодній.
Не можливо потонути
В річці мілководній.

Приспів

Не судилось – не втопилась.
Не осудять люди.
У чорниці не рядилась,
Якось далі буде.

…Пригорнулася хвиля…
і відчутний павітер
розгорнув мої крила
теплим подихом звитий…

Від п’янкої завії
не прокинеться погляд
крізь примружені вії
я побачу як ходить

недосяжна й безмежна
крізь юначу наївність
мовчазна й незалежна
Чоловіча ніжність…

Я росою зранку
Виполощу дзбанки,
А туман наточить
Вповні молоком,
Золоті серпанки
Вивісить на ґанку -
Викисляться з ночі
Присмаки оском.
Глиняні горнята
Будуть парувати,
Колисати спокій
Рідного тепла.
Комином кирпатим
Усміхнеться хата,
Де у синь глибоку
Стежка потекла.


10.11.2009 р.

 
Вечір синій. Поезій хвилі
Огортають напівзнайоме
В небесах королівські зірки
Чом знову сумний, Ґійоме


Сяйний ранок. Коштовна свіжість
Переповнює вуличні вени
Обганяє автомобілі
Дзвінко блискають соверени
Відірви та відкинь, Ґійоме


Дощ і сніг. Алкоголь, цигарки
Світанкове кохання до втоми
Декадентський потяг на полум’я
Та рулеткові жерла зіниць

Вже пробач їм, сумний Ґійоме



 -{-




 

Одна тривога серед світу,
Серед усіх іще тривог -
Іще одне погасле світло,
Яке єднало нас удвох.

Тремтіння листя в піднебессі,
Зникаюча в пиршінні парасоля…
Дощу і суму перехрестя
Мені подарувала доля.

Та кроки сотні вулиць відбродивші –
Ніколи ще не були випадкові,
І душі за гріхи моливші –
Не були ще ніколи помилкові.

І відчуття, що я неодинока,
Серед навколишнього тлуму,
Бо кожен раз беру уроки
Із алегорій суму.

(Для Вас, моя Панно)

…Нам із Вами зустрітись судилося,
Коли осінь співала романс…
Нам у вічі Весна подивилася,
Що у Вічності вигріла нас…

...Що я можу?... Сховаю між строфами,
Ту Зорю, що вибілює нас…
В тридцять сім я у вас знов закохуюсь,
В Світі тільки Любов понад час…

…Бог вимірює Всесвіт епохами,
Час у Вічність, як листя, летить…
Тільки ми, пара юних, закоханих,
В поцілунку спиняємо мить…

…І не змити ніякими зливами
Наших душ триєдине: «Люблю!...»
Нам судилось зустрітись щасливими –
Наш романс, пофарбований в блюз…

…Я у Вас, моя Панно, закохуюсь…
Знов за вікнами осені блюз…
Я ж в очах ваших весни відкопую –
І люблю…
І люблю…
І люблю…

16.11.2008 року,
м. Хмельницький

…Де не жав ще серп…
Де не краяв плуг…
Їхав диким полем
Лицар ясночолий
На Великий Луг…

…Серед степу – хрест…
Над шляхом – курган…
Там лежать нетлінні
Віри й покоління…
Кобза та варган…

…В байраках – полин,
В руслах джерела…
В небі сіль та спека,
Та сапсана клекіт,
Маки й ковила…

…Голод з їсть козак…
Вип’є спрагу кінь…
Суховій засвище,
Стане Сонце вище,
Бог вкоротить тінь…

…А вночі – роса…
Місяць та зірки…
Сон дмухне ув вічі
Воленькою з Січі…
Степом йшов козак…

Кумпала Вір,
Потяг «Сімферополь-Хмельницький»,
27.09.2008р.

я віддам дощеві свої груди
розмальовані твоїми поцілунками
розпещені мільйонами дотиків
хворих на голову рук.
на кінці кожного твого пальця
знаходиться зіниця всесвіту
що за моїм останнім бажанням
яке зривається криком з вуст
бачить приховане і найперше.
переломлюєш долонями талію
твої очі розгортають мене як вітрило
серце скочується по вигинам тіла
і витікає піснею з лівої стопи.
твоя душа ритмічно і чуттєво
входить в мою душу
лишаючи в ній біле прозоре небо
що перетвориться на нове життя
та я віддам дощеві свої груди
дощ перетворить мене на калюжу
і поки не зійде пекуче сонце
в мені тримтітиме твоя вірна посмішка.

Сіяно густо.
Сіяно щедро.
Сіяно ніжно.
Сіяно, сіяно…
По долі розвіяно.
Із серця гарячого.
Із розуму зрячого.
На радість, на втіху,
Подалі від лиха.
Щоб сходини – пишними,
Врожай – Усевишньому…
Думки мої, думи –
Під ноги – дороги,
Що руки – то крила,
Що очі – світила.
Хай гріє, хай сходить
До сонця, під води,
Щоб потім – як свято
Усе це збирати!
10.11.09.

Просто час такий: перемовчати
І себе, і осінь, і дощі,
Коли вечір сам собі не радий
Ліхтарями стомлено блищить.

Коли місто сліпне від туманів,
Коли час виходить на нулі,
І дерев найтонші філіграні –
Чорні-чорні на молочнім тлі.

Нам уже ніхто не напророчить,
Те, від чого в серці ожива.
Про усе твої сказали очі
Більше, ніж промовили слова.
10.11.09.

Умru… минуя все вопросы… назад… в Содом...
Тугие винограда косы – уронят дом
и поутру в холодном морге, в тюрьме окон,
сыграет солнышко на «Korge» - «Show must go on»
ЛенКа Воробей

Катайся, тусуйся, носи свій галімий шарфик,
плодися і множся чи просто цілуйся з ким хочеш.
…Одначе я знаю: вночі відчиниться шафа,
і звідти до мене вийде Лимонний Хлопчик.
Анна Малігон



Ты знаешь, у этого дня нет ни начала, ни края,
Все началось и закончится все - туманом,
Мы ходим по кругу, мы даже не выбираем
Лучшего между капельницей и нирваной.
А по спине блуждают сосны и полустанки,
В тумане ежики ищут друзей и хавчик,
А на руках - дороги, медленно тлеют ранки,
И в горле взорвался добрый Лимонный Мальчик.
Ты знаешь, что мир – это просто макет арбуза,
Который мы покупаем в густом тумане?
«Попробуй! Силадкий! Вот тибе керест на пузи!»,-
Шепчет торгаш и крестится, как христиане.
А после, когда мы уже обглодаем корки,
И запах гнили отчетливо станет летом,
К нам выпрыгнет солнце, играющее на «Кorge»
«Show must go on», не забывай об этом...

Завмри на мить в зачаруванні
В безмежному морі любові,
Почуєш тихе зізнання
У кожному моєму слові.

Я буду тобі шепотіти
Слова натхненної любові.
І правди ніде буде діти,
Хоча слова ці вже не нові.

Я зможу тобі розказати
Про сни свої й таємниці.
І сховок тихий показати
На дні мого серця.
2009

Листя кленове
Кинула муза в ставок.
Осені фарби.

Вітер листочок
Ніжно з води підхопив,
Висушив в небі.

Книжку поезій Сапфо
Вітер гортає,
Між сторінками кладе
Музи закладку.

Три шпарівні ґаздині – сиві парки
Прядуть куделю осені у парку
Артроз суглоби крутить, та припарки
Як мертвому кадило, і сумна
Похукає в долоні Нона перша,
Безсонну втому на коліна сперши,
Бо сонні риби утікають з верші
Бо все – марнота
І усе – мана.

Веретено тікає, як достоту
Життя стікає з п'ятниці в суботу,
Децима друга не спитає, хто ти,
Її робота – стежити за тим,
Як стежка-стьожка стелиться під арку…
Шукай її – тепліше… тепло…парко…
Як жовта білка у зимову шпарку,
Збігає шпарко ниточка у дим,

Як в дім до нього…
Дивно і пустинно,
Нечулі руки пестять зимну спину
І парка третя затремтить: дитино,
Ти не повинна, як не хочеш, та…
Воли волочать темряву вологу,
Впряглася й Морта (вже якась підмога)
Листопадове прядиво убоге,
Лише у Бога – голка золота.

А гола тиша вляжеться на груди,
Як сивий камінь чи гіркавий грудень,
Воли умерзнуть в груддя, і маруди
Ворони галасливі…
І тіка-
ють
жінка-осінь-нитка – три в одному
з отого диму та отого дому
І третя парка мружиться крізь втому
І не здригнеться парчина рука…