Цибулька, часничку зубочок,
Трішки горілочки й сала шматочок
Маслом та медом перемазаний хліб,
Заварний, солодкий, запашний окріп.
Загонять в кут глухий, хвороби,
Хутенько оздоровлять організм,
Знову відчуєтє життєву вроду,
Впевненість, енергію та оптимізм.

*
Осінній ранній вітер
Припадав
До вуст розгарячілої дружини:
Синіли пелюстки-вуста
Жоржин.

У нашому місті
є вантажівка.
Щоранку вона
починає мандрівку.
Розвозить однак
не каміння й пісок –
У кузові в неї
повнісько квіток,
Веселих, усміхнених,
просто барвистих –
По вулицях їде
вантажка врочисто.
І їй не потрібно
ні краплі бензину –
На сонячнім світлі
працює машина.
Як сонце сховається
трохи спочити,
То досить автівці
водички налити.
Кому нині сумно,
кому нині гірко –
Усіх порятує
оця вантажівка.
Коли раптом настрій
невдало-похмурий –
Ромашечку-сонце
вона подарує.
Чи хтось ненароком
чомусь вас образив –
Троянду візьміть
і поставте у вазу.
Комусь так самотньо,
ще й саме сьогодні –
Конвалій букетик
лягає в долоні.
А трохи заплакало
дощиком небо,
То айстри веселі –
якраз те, що треба.
Чи холодно стало,
мов серед зими –
Беріть чорнобривці,
зігріють вони.
А настрій чудовий –
також завітає,
Колись незабудка
цей день нагадає.
Радіють усі –
і дорослі, і дітки.
До вечора в кузові –
жодної квітки.
І втоми не знає
ця диво-машина,
Добро всім даруючи
кожної днини.

2009

& 3 &

& 3 &

Не вартий сум щербатого червінця,
Я б з радістю його комусь віддав,
Щоб не душив ночами, як удав,
Щоб туга не з’являлась, як блудниця;

Щоб не колола думка, ніби глиця,
Щоб я у снах радів, а не ридав,
І на чуття, немовби кригоплав,
Не сунула ранкова громовиця.

Ти пам’ятаєш? Навіть навесні
Повзуть у душу сумніви, як змії,
Повзуть кругом, як тіні по стіні.

Мій сум, як друг, на згадку він швидкий,
Від нього я втікаю в ліс чи в Київ,
Бо він завжди набридливий такий.

— Знімай пальто.
Тримай —
ось чай гарячий.
Не обпечи уста...
Спочинь з дороги.
---------------------
— Ось я малий,
то тато-мама...
Ти пий, ти пий...
Я просто гляну,
Чи ти не сон,
а чи не
приверзлося.
--------------------
— Твоя рука...
Які тендітні пальці...
Замерзли любі?
Дай-но поцілую...
Ось я, торкнись,
Ще зранку брився...
Я так люблю...
Пробач, що я
колючий...
-----------------------
А хочеш я
до зір дістану?
А може ковдру?
Мила, ти зігрілась?..
НЕ метушусь —
Я місця не знаходжу....
Дозволь торкнусь —
Чи, часом,
не наснилась.
©ммв

Сніг відбілює чорні плями.
День хмеліє, як від вина.
Кожна мить, як новий екзамен,
що пронизує аж до дна.
Аж до дна,
до самого денця
проникає життя,
як струм.
І крізь призму живого серця
відчуваю життя і гру...
Що крім мене, ніхто не спинить
тої музики…
Білий сніг
я ловлю, як мала дитина.
І вальсує життя в мені.
Ох, які ці хвилини щирі!
О, який милосердний час!…
Це життя у своєму вирі,
що одвічно пульсує в нас.

підніми свій погляд
поглянь увічі
адже час не точний
адже ти не вічний

підкори цей простір
за горіх не більший
адже час пророчий
адже ти сильніший

зазирни в цей морок
у світи горішні
адже час порожній
адже ти безгрішний

прокляни самотність
ти вже не тодішній
адже час минувший
адже ти вже інший

ще темно було
а мені вже довелося піти геть
йти і не оглядатися
навіть не тому
що це погана прикмета
ти попросила...

вже ніби й стемніло
ти йшов поволі
даючи ліхтарям право не гаснути
не ховати тебе такого
щоб я змогла запам*ятати
ти не оглянувся
як я і просила...на жаль

Дощ мережить озера поверхню,
а весна по перса у воді,
сірі хмари від ознобу шерхнуть,
ну, а ми, немовби молоді
стоїмо на перехресті світу
між застиглим смутком і цвітінням,
де крізь наші душі - білі квіти,
де щаслива мить – до потрясіння.

протиріччя
нудьгою окреслено
написане колись
сьогодні закреслено

вчора випале
майже розтоплено
збагнуте сьогодні
завтра буде розтоптано

Бо до тої біди небагато: всього два кроки
Крок до себе самої, а другий... Ну, власне до.
Ти іще пам’ятаєш тлумачення слова „Спокій”?
Це щось спільне із осінь-трава-кордон?
Ні то й ні... Бо не дуже й хотілося того щастя.
Мотузки розірвуться й шукай, лови!
Ти що міряв кайдани моїм зап’ястям,
Не подужав і мовчки зійшов на „Ви”.

Де би взяти таку конячку й таку дорогу,
Щоби „Вйо” і до неба, чи ген туди...
Щоб гіркої попити із мудрим Богом,
Ще два кроки... До себе і до біди.

Ах, яка була нам Бона* ця,
І новини – ті, і ті…
Витіка життя з Японця:
П’ять дірóк у животі.

Тіні викреслені птахами,
Сонце в небовій руці.
Президенти з патріархами…
Злодій-вор всія Русі…

Я – з Іванами й Миколами,
І вони зі мною теж.
Їх не знать за видноколами,
Та й не треба їм безмеж.

Але все, бува, окременцем
Заслухаюся в світи.
Час прописує над Кременцем,
Мов за ядрами, сліди.

Спільний час. Усім. Доконче так.
Всім єдино – простір-час…
Витіка життя з Япончика
І ніхто не поміча…




* Бона – гора в Кременці на Тернопіллі

2009, 9 серпня

Час іде. Тужáвіє потрошку
чар цих невигадливих споруд.
Місто все в меморіальних дошках
віршів, що примарились отут,

де здавен прокляття й силу Сходу
всотував у кров і все беріг,
душу, ніби череду у шкоду
потайки пускаючи у гріх.

І шматки себе в жіночі вічі
клав і крав жагу та кольори.
Потьмяніле те десятиріччя
покотилось пляшкою з гори –

повз нові шляхи й законодавства,
але й на межі тисячоліть,
має платтям дівчина грудаста,
має... Бо куди ж її подіть.

І, п’янкá, тремтить у кожнім нерві,
і, не розбираючи шляхів,
плине щем у повітовім небі,
над чаклунством верхніх поверхів...



1998

как Алигьери
адовы ступени,
как древней мушке
тело янтаря,
как рыбам тина,
как кулисы сцене,
как букварю
слова от «а» до «я»,
как контрабасу
только голос низкий,
как пальцев пять,
чтоб сжать их в кулаке,
ты нужен мне,
как Риму Папа Римский,
как рваный ритм
верлибровой строке.

ноябрь 2009

Шосейка щось крізь рідний вітер свисне
і кане в осінь, тиху і глибоку.
А навкруги - шорстка моя дідизна.
Махновщина на всі чотири боки.

Приземиста. Притихла. Спорожніла.
Лиш сонях он, чорніє, ніби циган.
І замашні шаблí ростуть із тіла,
і щемної брови нестерпний вигин

розвіявся, як теплі пасма кави,
як мокрий брук. Я в них уже не вірю.
І борозну кладуть у небі гави
грудками чорними - на сірім.

Змарнілі предки підуть борозною,
легенько наступаючи на груддя.
Над соняхом, над полем, наді мною...
І тугу переорять мені в грудях.


1996

Україно, нене рідна,
Чому ти бідуєш ?
Чому ти, як сходить сонце,
Нас, дітей, не любиш ?
Твої діти в цілім світі
Горбляться на пана,
Кожен мріє про жар-птицю,
А вона примарна.
Кожен хоче собі долю
Та іскристе щастя.
Летимо ми вітром в полі
Поки не погаснем.
І не має сліз за нами,
Нема панахиди
І простеньке, добре слово
В тишу не полине.
Україно, серцю мила,
Зупини поразку,
Ми втікаєм- уповаєм
На чужинців ласку.
Ми втікаємо і мрієм
Про свою жар-птицю.
А насправді, все що маєм-
Пір"я від синиці.
Україно, Україно,
В полі вітер свище,
А з роками наші мрії-
Гірке попелище.
Ти би знала, як чекаєм
Ми на твою ласку.
Ти би знала, скільки віри
В цю чарівну казку.

24.10.2008

* * *

Пишу тебе я в этот день,
День сладстратия и неги.
Мне никогда писать нелень,
Под светом этой старой Веги.

Как быть когда тебя со мною нет,
Что делать мне когда скучаю.
Ведь мне уже немало лет,
Тебя я взглядом обнимаю.

Писать мне попросту легко,
Мысль стелется по белой бумазее.
Но на душе мне так тепло,
Как будто я тебя лелею.

Мне просто тихо и светло,
В душе горит огонь рассвета.
Мне надо только лишь любви тепло,
Я не способен жить без света.


И свет любви во мне не гаснет,
Тобою полон мир моих страстей.
Тебя мне просто не хватает,
Твоих бездонных теплящих очей.

Комета страсти безмятежной
Летит на всех порах любви.
Где стратсь души твоей той нежной
Мне открывают полноту любви.

Тобой дышу, живу и просыпаюсь,
Ложусь и засыпаю вновь.
С тобой душой я отлетаю
И возвращаюсь вновь и вновь.

Где мир любви - там счастье и страданье,
Отрада сердцу, нега и покой.
В словах любви ищу я состраданье
Мне не страшны мороз и зной.

И вот я снова с замираньем,
Читаю образ нежный твой .
Мне сладостно твое воспоминанье,
И образ твой незыблемый такой.

Заканчиваю опус свой любовный,
Скрипя пером по белой бумазее.
Готов всю жизнь тебе прислуживать в
ливрее,
Готов я совершить свой подвиг скромный.

Львов,11 декабря 2008 года божьего.

Напоїти б тебе чар-зіллям!
(чи хоч липовим чаєм із медом)
і закутати в теплу ковдру,
і дивитися в ніч... А небо
вже складає із зір букети.
Он гарцює нестримний вітер
під ворітьми із першим снігом –
теж не знає, куди подітись.
Очі в тебе волошково-теплі,
ти сьогодні – герой моїх снів.
Нас єднає самотній вечір,
але прикро – роз’єднує Львів.
Поспішає за серцем годинник,
на подушці ромашка цвіте,
хризантемами пахне кімната...
Я б до тебе! Я б тільки до те…
А надворі легкі пасьянси –
снігопадом ворожить вечір.
Напоїти б тебе чар-зіллям
і обняти ніжно за плечі!
Гіркувато-терпка хризантема
тихим подихом сни обвінчає.
Обійняти б тебе й напоїти
чи чар-зіллям,
чи липовим чаєм.

2009

Ось і Стікс... Перевізник Харон,
і життя - нескінченності митниця.
Переправа триває, мов сон,
до якого я встиг запізнитися.

(2009)

Стою над прірвою, як ніч,
Така щаслива й екстремальна.
А ти дивишся й мовчиш,
Тепер я знаю – все нормально.

Стою і дивлюсь в небеса,
Які не впадуть вже ніколи.
А ти мені колись листи писав,
Коли ми ще учились в школі.

Стою над прірвою давно,
Багато років пролетіло.
В руці цигарка і вино,
і наче блискавка по тілу.

Тепер ми різні, як світи.
У кожного свій дім, життя, родина.
Чому ж мене ти відпустив?
Тебе я бачу, дивлячись на сина.


2008

Акварель буденного ранку
Паморочить голову,
В повітрі – гіркий присмак кави.
Я – на балконі,
Спостерігаю як вирує життя.
Не бачу в цьому нічого дивовижного…
Це банальна проза
Тижня, що розпочався…
2009р

Вогняний дракон сонця
Заглядає у моє вікно,
Душа розбита об скелі кохання.
Мрійник перестав бути собою,
А поет – писати вірші.
Що трапилося?
Невже так подіяла капсула часу?
Не знаю. Не хочу знати.
Це моє життя.

У душі порожнеча.
Краплини дощу стікають по тілу,
Як по вітрині нового супермаркету.
Я втратила гідність.
Мені соромно.
Я хочу провалитися крізь землю,
Щоб більше ніколи не побачити
Того, хто це зробив.
2008р

Не йди, зачекай,
Згадай,
Що було…
Землі зойк
На краплинці роси
Ти
І я
Твоя
Ще…
Щедрий дощ
Змив усе…
Все!
2009р

Йди сюди – стій - мовчи
Там – вона – кричи
Плач -втікай
Виливай любов
Мою
В капсулу часу
Несу я
ЇЇ
Як вагітність
Твою
Часу просинь
Мовчу - блюю
2009р

Холсты дорог расскрашу неумело
Вечерне-мягким светом фонарей.
И бъется в окна ливень переспелый,
и льнет к губам, и обжигает тело.
Ведь я не тлела... Господи, горела!
До тла, наверно... Холодно. Согрей.
Или казни. Я пала на колени.
Отсентябрит. Долой листву календаря.
До казни ночь и сказок нет. Лишь тени,
но только не в углах - в глазах оленьих.
И звон в ушах, как дьявольское пенье.
Тревога. Люди. Виселица. Яд.

Листопад 2008р.

…Щоб співати колір чорний,
Дав би голос свій.
І тобі одній покорний
Я співаю колір чорний,
Бо це колір мій…

Степан Руданський

Ой, коню, мій коню,
Коню мій вороний...
Неси мене коню,
Та й в безкраїй степ...
Би-сь я не боявся,
Як кричать ворони...
Би-сь я тай не видів,
Сей страшний вертеп...

Ой, коню, мій коню,
Добрий побратиме...
Дай, тя розсупоню,
Й відпущу у світ...
А сам онде сяду
Долі, на осонні...
І почую, Боже,
Слово-заповіт...

Хай все сходить жито,
Яре та озиме...
Хай цвітуть, як квіти,
Люде на землі...
Хай вгорі кружляє
Сонце літа й зими...
Хай курличуть в Небі
Сиві журавлі...

Як же хтів я жити
У міцній державі...
Як же хтів зложити,
Я єдиний храм...
Де ж ти, мій народе:
Зубожів, зіржавів?..
Вкотре просиш свитку,
Щоб прикрити срам...

Хто ж тобі поможе,
Братику-вкраїнцю?..
Може, лях, а може,
Жид або москаль?..
Хто ж тобі дасть правду:
Таляр чи червінці?..
Хто ж тобі почепить
На хресті вінка?...

Нащо ж нам та межа
З заходу до сходу?..
Ріжуть нашу волю
Навпіл по Дніпру...
Де ж між людом єдність,
Рідний мій народе?..
Ой, у що ж ми в`язнем,
Чи в ярмо, чи в пру?..

Ой, коню, мій коню,
Коню мій вороний...
Сльози й сіль – солоні,
Гіркі – піт і кров...
А над полинами
Як сирітка, сонях...
А в душі у мене
Як стерня – Любов...

Кумпала Вір,
12.05.2006 року, м. Хмельницький

Він дивився на патетичні гірські хребти,
Умліваючи від розуміння, що бачить Бога у профіль.
Пляшка віскі давно скінчилась. Від цього вже мало б гребти.
Але навряд чи - його. Він же у цьому профі.

І хоча йому трохи двоїлось, він бачив сутність речей,
Так, як її відчуває дитина у материній утробі.
Вогниками в очах нагадував одночасно Ісуса і Че,
Він був сам собі бунтом і вірою - в одній особі.

Він напевне вже знав,що нема вороття,і квит.
Вибираючи лід з бороди, усміхався німо.
Його не треба було навчати ширше дивитись на світ,
Він і так бачив надто широко - як панорамний знімок.

І,коли його вже не слухались ноги,він знав:це смерть,а не страта.
І упав у сніг, не обтяжений вибором домовини.
Мабуть, у його поглядах на життя було надто багато
від погляду неприрученого вовка на вогнище первісної людини.

листопад 2009

«Перша і головна заповідь письменника:
Не збреши…»
Оксана Забужко

...Я дивлюся на свічку, і бачу, як Пан диригент,
Затіює магію світла на темних підмостках...
І як Ви п’єте кожну-долю-півтакт-напівмент,
Зливаючись з ним, відчуваючи хосен і млосність...

Це – Ваш Білий танець: відверто, й (авжеж!) еротично...
Ви у полум’ї жовтих свічок, як Зоря, горите...
О! Усі Ваші па! Посолонь,
Граціозно,
Дотично,
Обходите Ви, ніби Всесвіт, приміщення те...

...А як Вас дратує вгодована лощена мавпа:
- Свєчка справа чадіт... Там би в тєму – бенгальскій вагонь! -
В мить оту Ви готові-на-все – розчахнули би навпіл,
Цю банкноту смердючу з лайном аж від гузна до скронь....

...Але – ні! Бо в цей мент Він відкине свої рукавички,
І полонить Вас всю в худорляво-нервове-гілля...
У цю мить Ви – Офелія?... Може – поліська Марічка?...
Полоните датського принца?... А мо`ж в Острозі короля?...

...Чи то капає віск, чи то капають-з-свіч Ваші сльози?...
Феєрія вогнів… Напівдоля-півтакт-напівмент…
Ви повільно йдете-через-зал-на-свій-кін, вільна й боса...
Рукавички – убік!... У свічок є новий диригент!...

Кумпала Вір, 23.01.2008 р.,
м. Хмельницький

*
Осіння мряка
холодом пройма.
Тягуча мжичка гірша навіть зливи.
Мої страждання
нидіють також.

*
Я водяному радувавсь свистку
В дитинстві.
Так гірський струмок щебече.
Хоч би вода
не пересохла в нім.

Я прошу - не потрібно істерики.
Я не відьма, повір же. Ні!
Просто тонкощі езотерики
Зовсім трішки відомі мені.

Шабаші не вітаю й есбати,
Не гадаю на картах й свічках,
На мітлі не умію літати:
Перед цим відчуваю жах.

Не дивлюся я злу у вічі
Й просто так люблю чорних котів.
Ну, а ти (як в Середньовіччі)
Що, спалити мене хотів?

У інший вимір
Ліжком пізнім рейсом
З тобою чи без тебе полечу…
Аеропорт довір,
Де з часом, що відбутий Уельсом,
Вже вікна розчинились від плачу.
Де кожен з нас
Кавові і помадні
Вуста оближе наче пластилін, –
Це перший клас,
Шовкові простирадла,
Де пити можна тишу з білих стін.
Валіза осені
Й кохання у руці
В чекальному без тебе терміналі,
А люди списані
Неначе олівці
Тісняться на вокзалі як в пеналі…
А ти не ти…
Порожня невагомість…
Де вже не мають значення ім’я
Й слова "прости",
І "ні" - натомість,
Бо я уже зробилася не я.

Стоголосся древніх мов -
Затуманене сузір*я
Проростає у розмовах,
В перегомонах насіння.
Вишліфовує утому
Наполегливих поляглих.
Їхня сила й міць у тому,
Що не всі Сини заклякли,
Налякались, зубожіли
Й у душі дірки латають,
А квітуючий Раю крайок,
З радощами доглядають.
Святе Слово Бога-Рода
Відродити світлом Серця.
Нас очікує Дорога!
Ну ж бо, браття, всі до герцю!

Зупини мене впертим цілунком,
Не давай відійти ні на крок.
Нехай розум викручує в’юнко –
Відціловуй тверезість думок.

Не чекай на безмовну покору,
Обійми – аж до болю стисни.
І осінню відчужену пору
Обдури відчуттями весни.

Не зважай на пручання дикунки,
Бо у мріях її – саме ти.
Не чекай – зупини поцілунком
Намагання від тебе втекти.

2009

Дитино моя мила,
Роки біжать, як бистрая ріка,
Тобі сьогодні - тридцять,
А моїй радості меж нема.

Я ніжно до серця Тебе пригортаю
Бажаю радості, щастя і веселого життя,
Щоб доля завжди усміхалась
І дорога життєва світлою була.

Нехай синочки здоровими зростають
На славу людям і потіху Тобі,
Бо в дітях ми свою любов залишаємо,
А в внуках бачимо що це є ми.

Поцілуй і пригорни ніжно до серця
Людину найдорожчу у світі Тобі -
Кохану свою дружину,
Яка так щиро вірна Тобі.

В радості і в злагоді живіть
Ще сто з лишнім літ
Божа Ласка нехай вас всіх освітляє,
А ангельський хор многих літ співає.

13.02.2007
м. Рим

Я назавжди залишуся слухняною дівчинкою,
Лісовим дзвіночком твого минулого
І буду кожним звуком нагадувати про себе.
Ти відчуватимеш мене у дратівливому дзвінку
Будильника,
Чи настирливому сигналі звукової сирени,
У дзвінку до дівчини, до мами.
Ти відчуватимеш мене навіть у банальному шумі
Дороги
Чи вуличної метушні.
Це дуже важливо для тебе, адже інакше
Життя втратить свій сенс.
2009р

Збирає ранок
Тонкі полотна туману.
Пахне черешня,
Біла черешня.

До дому, дому
Садами в’ється дорога...
Як твої очі
Юно світились.

Іду садами,
А пам'ять повна тобою.
Пахне черешня,
Біла черешня.

Як змах крила -
Любов моя;
Така піднесена й свята -
Любов моя;
Вона ввірвалася в життя -
Любов моя;
І спокій - вщент, без вороття -
Любов моя;
Дурман п'янкий, надії щем -
Любов моя;
На душу спраглу - ти дощем! -
Любов моя;
Чуття, що ллються через край,-
Любов моя;
Страждання й світло, пекло й рай -
Любов моя.
2006р

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний – на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули –
I вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає морок недобрий.
Дальній міст тремтить, як протятий павук,
Будяки підіймають шпаги на обрій
I тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч.

1932

Четвертована чверть,
хоч годинник – не піца, та все ж…
Твоя «альфа-уява»
стигматами тане поволі,
місто, прозою хворе,
зникає десь на видноколі,
і, хоч як не вдивляйся,
не видно хвороби тій меж.
Я сказав би тобі
про твою неповторність, але…
«Абонент – поза Зоною», -
«Зона» породжує втечу,
Тільки вчора з тобою
про це говорили, до речі,
а сьогодні – тумани
між хвилями Па-де-Кале.
Відстань «серце до серця» -
ніколи «лише по прямій»,
кривизною планети
тавровано всі наші кроки,
Чорні вóди на розтин
хоча і не дуже глибокі,
Глибиною залляті
щоденники наших подій.
Розірвати ланцюг,
«поза Зоною» стати також, -
четвертовані кола
нікому вже не відновити.
У тенетах мовчання
чи варто про щось говорити?
Краще «альфа-уяву» -
тротилом в стовпи огорож.

Замок страждав на привидів,
А привиди на мігрені.
Замок був бідний і животів,
Йому снились монети червлені.

Замок вмирав щовечора,
Але привиди ж не злоякісні.
Замок мріяв про втечу,
Та дороги робили капості:

Розбігалися на всі сторони.
Повертатись не мали приводу.
... А над замком кружляли ворони.
... А у замку гуляли привиди.

Твої очі як хрест
Почорнілого неба перст
Що зійшов на мою біду
Вкраду все твоє
І піду туди
Де пітьма розсіває
Попіл досі
Як колосся миль
Мого і твого волосся
2008р

Амбівалентність думок
І крок твій
У долоні моїй пропах…
Запах трав і порваних карт
На тілі ночей
Душі щем
Серця печаль
Прощай
На жаль…
Жаль
2009

Як волошки кров
Я лягла на долоні твої
Мої очі любов
Поколола шилом змії
Я не знала що це весна
Твоя лягла як мертва
Калюжа вина
Уночі де хрущі
Не співали дощі
У душі…
2009р

Люблю весну, її святу невинність
І непорочність ледь зелених віт,
Коли теплом голублена рослинність
Так бездоганно творить новий світ.

Коли поля прощаються зі сніжним,
Сріблясто-білим полум’ям зими,
Коли трава своїм стебеллям ніжним
Велично стелить пишні килими.

Люблю весну, її співучу вроду,
Прудких синиць веселу гомонінь,
Лунких небес вируючу свободу,
Бурхливих вод грайливу хлюпотінь.

В цей час душа у мрійному витанні
Пташині переливи спрагло п’є…
Ясніють сонцем обрії туманні,
В яких нудьга безслідно розтає.

Дзвінкий сонет в ранковій позолоті,
Хвилює квіт барвистий океан…
Куди не глянь – краса в нетлінній плоті
Приймає світ у свій найвищий сан.

Весна, весна – пора благоговіння,
Пора розквіту, справдження надій.
Незаперечний доказ воскресіння
Дарує серцю вічний подих твій.

Щебетали птиці лунко на світанні
І будили сонце в ранішній порі…
Я тобі сьогодні признаюсь в коханні,
Як мене навчили птахи-піснярі.

На дуді веселій, на дзвінкій сопілці
Хай душа мотиви квітконосні в’є.
Я мов соловейко на вишневій гілці
Треллю причарую серденько твоє.

Намалюю весен чарівні букети,
Розіллю рікою золоті сонети
З найніжніших слів.

Аж до піднебесся і в безодні синій
Лиш тобі коханій, лиш тобі єдиній
Мій лунає спів.

Пісне моя, не стихай, не вщухай,
Лийся з душі симфонічно...
Звучністю втішною світ пригощай,
Бо не лунатимеш вічно.

Дні веселкові, квітучі слова,
Ніжних мелодій роздолля…
Щедрими веснами виткана доля
Сіє пісенні дива…

Повниться серце красою землі
І розтає у прозорій імлі
Синню просяклої висі.

В ньому замріяли днини ясні
І ночі темної сниться мені
Гай у розквітчаній ризі…

Над блакитною водою золотіє ранок сонний,
В полі зимна поволока заливає цвіркунів
Згусло-сизим однотоном… Погляд сонячно-іконний
Голубого небосхилу над ставочком заяснів.

Скоро спалахнуть роздолля переливами дзвінкими,
Затанцюють квіткоцвітом зеленіючі лужки,
Закосичаться піснями чарівними, гомінкими…
Ляже срібна росяниця на пахучі моріжки.

Добре було б до схід сонця завітати у лісочки,
Між врунисті листодзвони чепурненьких осичин,
Зачерпнути серцем співу і податись у таночки,
В розвеселі хороводи благоліпних далечин.

Причаститися снагою молодого диво-цвіту
Дух одіти у харизму розпрозорених небес,
Охрестившись різнобарв’ям весняного ясно-квіту
Обручитися навіки з треллю солов’їних мес…

Осінь засипала листям стежини у лісі,
Вкрила імлою відквітлу красу полонин.
Знову синиці пошукують сонця на стрісі,
Знову сумують за бростями згаслих жоржин.

Часті дощі барабанять у вікна журою.
Обшир небесний, забруднений сірістю хмар,
Кодла холодних туманів підняв над горою,
Де, як здалося, впокоївся вітер-бунтар.

Ранішня паморозь – Півночі рідна сестриця –
Зім’яті трави невидимим пензлем сріблить.
Іній-чаклун по багряному листю іскриться,
Полум’ям сизим на кронах тріскуче горить.

Мрячна сонливість, як дим у повітрі, витає,
Очі висмоктує мов розлютована тля,
Думи важкі над журливим безмов’ям хитає,
Серце тіснить чорнокосої ночі петля.

Мутність осіння проникла у зболену душу
Тим листопадом, що вразив печаллю сади…
З нею тепер я надії несправджені плужу,
З нею іду розуміючи, що в нікуди.

З нею томлюсь… Хай минають літа швидкоплинні,
Знаю сьогодні навіки я нею просяк.
Доле, дозволь мені мати світи журавлині,
Жити без них я від нині не зможу ніяк.