ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Лесь Українець
2017.09.25 09:59
Сирої дощової днини
У тихому вагоні
Тепло ковдра ноги гріє
І чай смакує, як ніколи.

А зі мною ввічливим
Усі чемні дуже,
Випадкові зустрічні

Олександр Жилко
2017.09.25 08:27
Розібрати безлад у голові
від кого тікати,
до чого йти.

Кадр за кадром засвіченою плівкою
рухатись по минулому,
ніби картою дивних пропорцій,
чудернацьких проекцій.

Микола Соболь
2017.09.25 06:00
Аура осіннього дощу
Віяла розлогими шляхами.
Наберу собі у пригорщу –
Срібла, розрахуюся з боргами.

Цю краплинку людям за добро,
Ця для тих, що бережуть у серці…
Заховаю трохи у цебро,

Серго Сокольник
2017.09.24 22:10
Любов минула. Сірий смуток, ліг
На віти снів, похилені безсило...
...ти прихились, до мене притули
Своє вологе і жадане тіло!..

Ми знову поєднаємо серця,
Немов тоді, коли були щасливі,
Із потаємних виймемо дверцят

Мирослава Шевченко
2017.09.24 21:41
Il pleure dans mon coeur
Comme il pleut sur la ville ;
Quelle est cette langueur
Qui pntre mon coeur ?

bruit doux de la pluie
Par terre et sur les toits !
Pour un coeur qui s'ennuie,

Ігор Шоха
2017.09.24 21:23
коли проснуться люди до зорі
і їх покличе каятись Марія
настане мир у кожному дворі
і може вдруге явиться Месія
коли проснуться люди на зорі
якщо за обрій полум'я завіє
і передохнуть змії упирі
а на Дону прокинеться надія

Олександр Олехо
2017.09.24 16:53
у шторм поламане стерно
і навігація до біса
все шкереберть але кіно
механік п’яний от гульвіса
ще крутить в час коли не п’є
у трюмі наче в кінозалі
вгорі борвій знамена рве
а тут лунає «тралі-валі»

Микола Дудар
2017.09.24 16:40
І де ж ота хвалебна твердь?…
Переспіви повітря милозвучні
Розмиті береги нарешті вщерть
Хвилює лейб-мотив бесаме мучо…
І де ж ота хвалебна рать -
На всі часи їх гуркіт войовничий?..
Палац… фуршет… ось так святкує знать -
На краєвидах душ, що смерті

Ігор Шоха
2017.09.24 16:19
Щасливі сім'ї, ой, не часті –
і невеликі, і малі,
та економимо на щасті,
забуті генами землі.

***
У першому коханні
шукаємо основ,

Ірина Вовк
2017.09.24 10:29
Таки не по-буденному вершить
над нами суд блаженна веремія –
Нам жить і задихатися ... і жить,
по-іншому не можем, чи не вмієм?
Пропащі ми – над яром летимо,
над товщами, гнітючо навісними ...
Для чого живемо – куди йдемо! –
обмерзлі душі з крила

Сонце Місяць
2017.09.24 01:08
моцарт усе ніяк за реквієм не сяде
щось в ньому убивають вальси ті
а хто він є тим більше по житті
від музики окремо ~ тільки вади

в його меню занюховий паштет
шато демонтеклер із витримкою навіть
куди тепер стопи свої направить

Олександр Сушко
2017.09.24 00:25
Біля клубу дід пасе козу.
А мене гризуть важкі печалі.
Бо ж народ вподобав ковбасу -
Майже пусто у помпезній залі.

Двадцять душ окучує поет,
Сил немає слухати це "чудо".
Декламує задом наперед -

Олександр Олехо
2017.09.23 19:43
Сюжети снів приходять уві сні.
Іде вистава у порожній залі.
Герой один у марення на дні.
Але який! У Божому кварталі
рятує не індиго – цілий світ
і, навіть, трохи більше… Забагато,
як на одного, праведних побід:
усі для миру, жодної – Ерато.

Ігор Шоха
2017.09.23 16:10
Сіє-віє мрякою погода.
Не чекає згоди у народу.
Ранками – туманами ріки,
вечорами – бурею зі сходу
спеку надолужує природа
розою вітрів на всі боки.

На дуель запізнюється осінь.

Ігор Шоха
2017.09.23 16:01
Нові рекорди ставить осінь.
Четвертий рік іде війна.
Які мімози у морози,
така й реформа затяжна.

Ніщо так довго не триває
як обіцяння, – все мине.
Вогню без диму не буває.

Любов Бенедишин
2017.09.23 13:45
Щира публіка, типаж –
Шарм, харизма, антураж.
Бісер слів. Зневаги твань.
Чудеса розчарувань

23.09.2017

Ірина Вовк
2017.09.23 12:50
Терновий цвіте,терновий цвіте –
Змаяні віти – шлюбне убрання…
Злотом залита, росами вмита
Тернова ружа – чара кохання.
.
Терновий цвіте,терновий цвіте –
Спущені віти – лячне ячання…
Мрій кришталевих чара розбита –

Микола Соболь
2017.09.23 06:58
Затужила рідна Ненька, налилася сумом.
Пригадалися Шевченка: «Думи мої, думи»…

Задивився, ген у далі, сповила спокуса,
Як тепер не вистачає – Симоненка, Стуса…

Нашу землю розривають люті яничари,
А на східному кордоні – змії засичали.

Ігор Шоха
2017.09.22 22:42
Одного разу
               руський цар Хайло
одразу
               опинився аж у пеклі.
Йому і цього разу
                              повезло.
Ані Яги у пеклі не було,
ані його євро-цариці Меркель.

Іван Потьомкін
2017.09.22 21:08
Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...

Олександр Олехо
2017.09.22 13:27
Із днів осінніх позолота зійде,
перетече відтінками у тло.
Лиш міти жовті у саду деінде
очам залишить сівер-помело.
Родинні узи обриває осінь,
і падають змертвілі голоси
у тишу снів, де ходять душі босі
і спокій стережуть зіркові пси…

Ігор Шоха
2017.09.22 12:10
Тихо, братіє. Дуже
гучно б'є барабан,
поки люди байдужі
до ятріючих ран,
поки істина слова
наші душі пасе,
а священну корову
революція ссе,

Ірина Вовк
2017.09.22 11:19
Принцесо Діано, шляхетна принцесо Уельська...
Піано-п'яніссімо арфа тонує ангельська...
Легкі переливи розталих у мреві мелодій,
Єгипетські схлипи і нашепи „Доді мій, Доді...”
Шумує невипитим щастям весільне шампанське,
Завмерло у траурних снах Коро

Сонце Місяць
2017.09.22 03:38
на небі хмарна
округла в’язь
байдуже зайве

дівча відчекавши
знади продасть
на порносайти

Володимир Бойко
2017.09.22 02:04
Що їм нового сказати?
Тож терендять про одне.
Ліпше би мудро мовчати,
Ніж говорити дурне.

Пустопорожні розмови –
Мовний чортополох.
Скаче зачовгане слово,

Серго Сокольник
2017.09.21 21:48
Метелик програв. І не знає,
Для чого в ігри кохання полону
У долі грати просив.

У гратополон потрапляє...
Метелику, нащо ти свічки вогонь
Крильцем своїм загасив?

Ірина Вовк
2017.09.21 21:42
«Amori vitam… vitam impendere…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam im

Олександр Сушко
2017.09.21 06:53
Немає сил. Іду копати яму,
Тут ходить надокучливий сусід.
Рояль його щоночі грає гами,
Здригає стіни монотонний хіт.

Буває, що холоне кров у жилах,
Пощезли із квартири таргани.
Маестро краще грати на могилах,

Сонце Місяць
2017.09.21 04:28
релаксний варіант як негатив
суціль розрекламований боржомі
давайте два хоча давайте три
де рампи непримітно ледь притомні

сидить елге втикає детектив
когось уб’ють чи просто похоронять
від когось може просто утекти

Серго Сокольник
2017.09.20 19:01
Ця ніч віршування відточує стиль.
Неначе чорнило розлите на стіл,
Вона тобі в душу втіка, ніби жах,
Що вірш не напишеться... Пишеться... Ах...
.....................................

Складаються зорі. Підходить пора...
Ще тоне у мороці твій Катр-Бра

Мирослав Артимович
2017.09.20 17:53
Немало див дарує нам природа –
митець неперевершено-умілий:
вона і зачаровує, і годить,
лікує душу, освіжає тіло.

А кожен витвір – формою і суттю
такий нерукотворно-бездоганний:
у ньому Вишній замисел присутній,

Любов Бенедишин
2017.09.20 12:11
Вергай діла, слова верзи –
Усі «вагомі».
Зламали бевзні терези.
Феміда – в комі.

Їй повернутись - до снаги -
З пітьми, де в’язко...
Та час вже кинув на торги

Олександр Сушко
2017.09.20 10:18
Я - беспробудний оптиміст,
Люблю хороші вісті.
Зубів нема. Але є міст,
Коронки золотисті.

Недбало вибрита щока
Але шикарні вуса.
Жона вечеряти гука -

Любов Матузок
2017.09.20 09:52
Цинготні зливи. Дев’ять довгих діб
не вистачає вітаміну сонця.
На яснах ґрунту – кров’янистий слід
листків. І вже заслаблим оборонцем

втікає день, дрібніє – не шукай,
мелькне, мов кінь, годин округлим клубом.
І вечора підсохлий коровай

Ірина Вовк
2017.09.20 08:57
Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із

Микола Соболь
2017.09.20 05:53
Самотнє дерево печалі
Колише спогади земні,
Які пливуть за сині далі –
Лелеками у вишині.
Накрите чорною вуаллю
На плечі опускає жур.
Що далі буде? За печаллю
Невидимий вже виріс мур.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Олена Вітер
2017.09.22

Сергій Булат
2017.09.17

Брайтон Брайтон Юра
2017.09.17

Романюк Олексій Романюк Олексій
2017.09.14

Валерія Яковлева
2017.09.13

Кіхно Мар'ян Кіхно Мар'ян
2017.09.09

Алла Смулка
2017.09.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Ірина Кобевко - [ 2006.03.13 21:16 ]
    Тунель життя
    Святковий день із сонцем попрощався,
    Вдягнувши помаранчевий халат,
    За обрій у колиску заховався
    І там заснув із співом пташенят.
    Царівна ніч із темінню-сестрою
    Кидають в небо жменями зірки.
    А місяць-сторож тихою журбою
    Серпом проколює вночі дірки.
    Мабуть, казково, гарно романтично,
    Але не всі побачать красоти.
    Для когось це все просто
    і так звично –
    Так, ніби день міг навіть не прийти.
    Горять думки і плутаються швидко,
    Блукати важко у тунелі почуттів,
    Байдуже бачить бруд у світі просто гидко,
    Сказавши всім: „я того не хотів.”
    Тунель веде пречорним лабіринтом,
    Хоч вдалині промінчик мерехтить,
    Та непомітний він. Важким упертим гвинтом
    Людськая суть в єстві й думках стремить.
    Чи то щаслива, чи гірка й кривава,
    Чи то самотня, чи жорстка й смутна.
    Так само й доля – то глуха й лукава,
    А то прихильна, лагідна така.
    Отож прямуєш... Раптом над обривом
    Чи то стрибати і піти у забуття?
    Чи врятуватися, пірнувши в безвість, дивом.
    Повіривши у казку, як дитя.
    Життя так сильно давить, заважає,
    Стирає з пам`яті думки, слова.
    Усе проходить, все біжить минає
    Болить від шуму, тисне голова.
    Але у прірві сонце вже не світить,
    Не віє вітер, не шумлять ліси,
    У безвісті ніхто вже не помітить
    Ні переваг, ні шарму, ні краси.
    Назад вернутись – в темряві блукати,
    Піти вперед – пропасти назавжди.
    Та вихід треба все одно шукати.
    Лиш прагнути його, немов води.
    І варто глянути, можливо, хтось ще збоку
    Стоїть, вагаючись зробити крок.
    Боїться темряви, і впасти так глибоко,
    І більш не бачити, ні сонця, ні зірок.
    Простягнена рука, наївний голос,
    Прохає помочі, хоч він такий, як ти.
    Але якщо до смерті тільки волос,
    Чому ж взаємно не допомогти?


    Рейтинги: Народний 4 (4.41) | "Майстерень" 4.5 (4.5) | Самооцінка 4
    Коментарі: (2)


  2. Майк Науменко - [ 2006.03.13 19:39 ]
    Когда Я Знал Тебя Другой
    Когда-то ты жила рядом со мной,
    И я был вхож в твой дом.
    Я часто видел себя в твоих зеркалах,
    Я любил играть с твоим котом.
    Но время текло слишком быстрой рекой -
    Ты не стала женой, я не стал звездой,
    Но я часто вспоминаю те времена,
    Когда я знал тебя совсем другой.

    Ты верила в то, во что верить нельзя,
    Но, ты знаешь, тебе это шло.
    Ты видела свет, ты писала стихи -
    Скажи, куда все это ушло?
    Теперь ты стала совсем чужой,
    Но твое число - девять, твой цвет - голубой -
    Я помню все это с тех самых пор,
    Когда я знал тебя совсем другой.

    Ты помнишь, мы с тобой говорили о снах,
    Теперь ты говоришь о деньгах.
    Твой рот стал жестче, руки - смелей,
    Но свет потух в твоих глазах.
    Тебе нужна передышка, нужен покой,
    Но на это наплевать тому, кто рядом с тобой.
    Он очень мил, но он не знает о том,
    Что когда-то ты была совсем другой.

    Он носит странные вещи в гитарном чехле.
    Он крайне доволен собой.
    И вы проводите день в обсужденье того,
    Кто стоит за чьей спиной.
    И вы проводите ночь в ожидании дня.
    День придет и уйдет, не оставив следа.
    Я смотрю на вас и вспоминаю о том,
    Что я когда-то знал тебя совсем другой.

    Я посижу рядом с вами, я послушаю джаз
    И даже поддержу разговор.
    И когда, наконец, я захочу курить,
    Ты прогонишь меня в коридор.
    И когда соседи застучат за стеной,
    Я посмотрю на часы, я пойду домой,
    И дома я увижу сон о тех временах,
    Когда я знал тебя совсем другой.


    Рейтинги: Народний 5 (5) | "Майстерень" -- (4.75)
    Коментарі: (1)


  3. Майк Науменко - [ 2006.03.13 19:28 ]
    Все В Порядке
    Я привык к тому, что всю жизнь мне везло,
    Но я поставил на "двойку", а вышел "зеро",
    И вот самоубийца берется за перо и пишет...
    И скрип пера по бумаге, как предсмертный хрип,
    Мой евнух был героем, но он тоже погиб.
    Я кричу, но ты не слышишь мой крик,
    и никто не слышит...

    Я встаю и подхожу к открытому окну,
    Вызывая тем самым весь мир на войну,
    Я взрываю мосты, но я никак не пойму -
    кто их строил?
    И последний автобус ушел уже давно,
    И денег на такси мне не хватит все равно,
    Я видел все это когда-то в кино,
    и все равно я расстроен.

    Но не пугайся если вдруг
    Ты услышишь ночью странный звук -
    Все в порядке.
    Просто у меня
    Открылись старые раны...

    И я пишу стихи всю ночь напролет,
    Зная наперед, что их никто не прочтет.
    Зачем я жду рассвета?
    Рассвет не придет - кому он нужен?
    Слава Богу, осталась бутылка вина,
    Но как странно ползет на стену стена,
    И я - посредине, но я сам виноват
    и к тому же простужен.

    Но не пугайся если вдруг
    Ты услышишь ночью странный звук -
    Все в порядке.
    Просто у меня
    Открылись старые раны...

    И даже тишина звенит в моих ушах,
    И стрелки почему-то застыли в часах,
    И дым в глазах, и цепь на руках, и нечего есть.
    Но все будет не так, как оно быть должно.
    Все будет именно так, другого не дано,
    И все же как бы я хотел чтобы ты была здесь,
    Как бы я хотел, чтобы ты была здесь
    Как бы я хотел, чтобы ты была здесь...

    Но назавтра ожидается мрачный прогноз,
    К тому же я остался без папирос,
    И в каждой клетке нервов горит
    свой вопрос, но ответ не найти...
    Но так ли я уверен,
    что мне нужно знать ответ?
    Просто я - часть мира, которого нет,
    Мой последний шедевр - бессмысленный бред,
    Мой последний куплет давно уже спет,
    Так было и так будет
    много-много лет, и нет другого пути.

    Так не пугайся если вдруг
    Ты услышишь ночь странный звук -
    Все в порядке.
    Просто у меня
    Открылись старые раны...


    Рейтинги: Народний 5 (5) | "Майстерень" -- (4.75)
    Прокоментувати:


  4. Майк Науменко - [ 2006.03.13 19:53 ]
    Если Ты Хочешь
    Нам всем нужен кто-то,
    Кого бы мы могли любить,
    И, если хочешь, ты можешь полюбить меня.
    И нам всем бывает нужно кого-то побить,
    Помучить, покалечить или даже убить,
    И, если хочешь, ты можешь погубить меня.

    И нам всем бывает нужно
    Поплакаться кому-то в жилет,
    И, если хочешь, ты можешь взять жилет у меня.
    И нам всем бывает нужно быть лучше других,
    Умнее, красивей и сильнее других,
    И, если хочешь, ты можешь быть лучше меня.

    Но если вдруг мы все станем в чем-то лучше,
    Я дам тебе шанс, и ты сможешь дать мне бой.
    Я дам тебе место за своею спиной.
    Так думай, думай, думай, что же делать со мной.
    Думай, думай, думай своей головой,
    Мы можем пить с тобой,
    Но мы не будем петь с тобой!

    И нам всем бывает нужно над кем-то посмеяться,
    И, если хочешь, ты можешь застебать меня,
    Так наставь мне рога и пришей мне хвост,
    Вперед, детка, не взорви мой мозг,
    Но, если хочешь, ты можешь взорвать меня.

    И чтобы жить, нам нужно жрать,
    А по ночам нужно спать,
    И, если хочешь, ты можешь спать рядом со мной.
    И нам всем нужен кто-то, кто бы нас любил,
    Всем нужен кто-то, кто бы нас любил,
    И, если хочешь, я полюблю и тебя.

    Но если вдруг мы все станем в чем-то лучше,
    Я дам тебе шанс, и ты сможешь дать мне бой.
    Я дам тебе место за своею спиной.
    Ты думай, думай, думай, что же делать со мной.
    Думай, думай, думай своей головой,
    Мы можем пить с тобой,
    Но мы не будем петь с тобой!


    Рейтинги: Народний 5 (5) | "Майстерень" -- (4.75)
    Коментарі: (6)


  5. Ольга Лазаренко - [ 2006.03.13 18:28 ]
    Зустріч
    Тихцем хтось розірве усі турбіни.
    Хтось закує себе в округлість площ.
    Я кинуся на очі, як на міни.
    Як бомби, по калюжах вдарить дощ.

    Хтось витягне зі скриньки сподівання,
    Нове життя почнеться з сірника.
    Чиясь одна любов й чиєсь зізнання
    Поєднуються примхою дзвінка.

    Суворо розійдуться з неба зморщки,
    А блискавки скомандують: "Вогонь!"
    Дійду до найпекельнішої точки
    І кинуся під обстріли долонь.


    Рейтинги: Народний 5 (4.81) | "Майстерень" -- (4.57)
    Коментарі: (2)


  6. Таня Невідома - [ 2006.03.13 17:09 ]
    Утопія, омріяна снами

    Дивлюся в вікно,
    Бачу місяць і зорі,
    Вони зараз поруч,
    Вони лиш зі мною.

    І солодко промовляють
    Ці друзі до мене,
    І кличуть до себе,
    Де так добре й так легко.

    Мала би крила
    Піднялась до неба,
    Зустрілася б з ними
    І була б щаслива.

    Я була б ніде,
    А водночас усюди,
    Не бачилась з кимось,
    Та бачила б все.

    Не чула, не їла б.
    Про погане забула б.
    Та це лиш утопія,
    Омріяна… снами…


    Рейтинги: Народний 3 (3.41) | "Майстерень" -- (3.3)
    Прокоментувати:


  7. Ілля Веселий - [ 2006.03.13 13:29 ]
    Після... або Вітер життя
    Нікому шкода не стане Його крім тебе,
    Ніхто не згадає, тим більше заплаче,
    Померла людина – померла одна проблема,
    Шукай вітру в полі, шукай себе, козаче.
    А очі сумують, а очі видушують сльози,
    Десь чути поблизу брудну вуличну лайку...
    І вже не буде солодкої пані Глюкози,
    Щоб підсолодити життя, печалі скрутити гайку.
    За що тебе доля так? Власне й ніяк, просто
    Ніщо не залишиться в білому світі, ти знай,
    Якщо не буде любові у серці твоєму по зросту:
    Чим важче любити, тим більше любов поважай.
    Можливо ще стовпчик? - давай ще одного за волю,
    Єхидніє тиша, розколюючи ніжне серце,
    А мо відізветься, знайдеться омріяна доля...
    Чуєш? Вітер життя несеться...
    15.10.2004.


    Рейтинги: Народний 4.67 (4.82) | "Майстерень" -- (4.69)
    Коментарі: (3)


  8. Епіграми, Наслідування Пародії, - [ 2006.03.12 22:38 ]
    Дірка бублика. Воля Люба
    < порожнеча >

    "а ти ж говорив а ти ж обіцяв...
    даремно ти сказав що це добре..."

    Карма
    “Дірка в бублику не затягнулася!..
    А ти ж обіцяв! казав що це добре!..
    Дірка в бублику мого всесвіту!..”
    P.S.
    О недаремно на долю ти дулася -
    Дірка вагітністю не обернулася.





    Рейтинги: Народний 0 (4.42) | "Майстерень" -- (5.22)
    Коментарі: (1) | "Порожнеча"


  9. Епіграми, Наслідування Пародії, - [ 2006.03.12 20:34 ]
    І що то за слово було?
    "Котиться камінь наріжний
    схилами тисячоліть.
    Начебто час зупинився -
    слово у горлі стоїть.
    .....................
    Слово було на початку.
    Буде воно і в кінці. "

    Філософічне
    Було на початку слово,
    і слово стояло в горлі.
    І час зупинився. Фігово!
    Швидше, ж-бо думи заторні!

    Мовчки симон наріжний
    котиться по щоці -
    й надто вже очевидний
    вираз на язиці...


    Рейтинги: Народний 4 (4.42) | "Майстерень" -- (5.22)
    Коментарі: (2)


  10. Микола Воробйов - [ 2006.03.12 16:04 ]
    * * *
    вир поглинає:
    це така ясна днина коли багато срібла
    і таке воно легеньке
    що вітерець його перебирає
    в тій днині десь є одне місце начебто вир...
    синя бабка над над ним стрілою летить
    а червона жариною тане...
    вир розплетений їх поглинає
    я теж мав багато друзів
    та нікого з них вже немає...


    Рейтинги: Народний 5 (5.26) | "Майстерень" 5 (5.33)
    Прокоментувати:


  11. Микола Воробйов - [ 2006.03.12 16:42 ]
    * * *
    звір зближається
    чую як розчепилося повітря від кинутого списа
    я добре його гартував
    інших звуків не вловлюю
    хіба що в холоднім світанні
    обнявши за шию сіру гуску плаче дощ...
    мабуть у серце поцілений
    звір входить у мене
    тепер і я плачу


    Рейтинги: Народний 5.17 (5.26) | "Майстерень" 5.5 (5.33)
    Коментарі: (1)


  12. Микола Воробйов - [ 2006.03.12 16:21 ]
    * * *
    дівчина в синіх черевиках тихо крадеться
    навіть їй самій не почути того
    я беру павутинку за край якусь мить вагаюсь
    а потім думаю що це вже востаннє...
    але інша дівчина нічого про це не знає
    і так само тихо крадеться...


    Рейтинги: Народний 5.38 (5.26) | "Майстерень" 5.5 (5.33)
    Коментарі: (2)


  13. Микола Воробйов - [ 2006.03.12 16:48 ]
    * * *
    є місце фіалок що про нього мало хто знає
    Бог квітне серед розлогих лугів
    на пагорбі у гайку
    що розрісся
    а квітне тоді коли ще ані листя ані трави
    а довкола пагорба тільки весня
    наповенева вода
    як фіолетовий сон як безмір краси що
    ось-ось нарине
    всіма потоками барв оздоблюючи зелені луги...


    Рейтинги: Народний 5 (5.26) | "Майстерень" 5 (5.33)
    Прокоментувати:


  14. Сергій Татчин - [ 2006.03.12 13:06 ]
    II. Балада про Золото
    Ранній вечір запалив золото,
    моя кохана, у твоєму склі.
    А я знемагаю від смертного холоду,
    холоду без тебе – на всій землі.

    Посідали будинки на березі вулиці,
    звісили ноги, похилили голови,
    один до одного від холоду туляться,
    дивляться в калюжі на небесне олово.
    Котиться крізь вакуум колобок планети.
    Розгоряються Блокові ліхтарі.
    Павуки-поети плетуть тенета.
    Зупиняється серце.
    Стає Гольфстрім.

    Що тобі ввижається, не моя кохана,
    коли оте золото, як мед, тече.
    Якими словами виліковуєш рани,
    і якими винами запиваєш щем?
    Я рекомендую вина з Порто.
    Тобто портвейни:)
    А можна й – з Криму.
    Хай вони течуть через всю аорту
    і виповнюють вени, з словами в риму!

    А ж я навчився ні за чим не жаліти,
    Тобто радіти – коли один!
    Дивитись назад,
    вздовж власного сліду,
    і хотіти ще раз по нім пройти!

    Цим слідом приходили торговці хмарами,
    приводили замурзаних шахтарів,
    і хтиво топтались під вікнами парами –
    запитатися: як там – без них – вгорі?
    А вгорі безрадісно...
    Космонавти
    безпричасно дивляться з-під руки,
    як пливуть олігархи ріками нафти
    і бредуть з балонами газовики…

    А вночі приходили по податки:
    сварились за золото, побили скло.
    А в тебе того золота – як в солдатки,
    самої нещасливої
    на село.
    Ех!..
    Отакі-то уроки, давно кохана...
    Задавали кохатися вчителі.
    За домашнє завдання обом – догана,
    А причетним – з батьками!
    За сонце в склі.

    Батько намотає паска на руку
    і зітхне: „Червонію за тебе, синку...
    Віддати б тебе янголам на поруки,
    може і навчили б вибирати жінку...”

    Літаки одиноким махають крилами,
    плющать космонавти об скло носи,
    розстилають килими, пишуть вилами:
    відчиняйте янголи – Азм єси!

    А янголам що – прилетять , щасливі,
    перепишуть закоханих до товстих книг,
    і дадуть всім нещасним по кислій сливі,
    щоби ті не просились одні до них.
    Та залишать на згадку одну пір’їну –
    лоскотати спогади про совок,
    де впадеш на спину у сніг-перину
    і у небо дивишся, як в ставок.
    А в ставкові – Господи! – тоне небо!
    І пухнасте латаття пливе на схід,
    де зі сходу спогади не про тебе
    не сюди шикуються
    не в похід.

    Літаки одиноким...Одиноким – хмари!
    А зненацька закоханим – небо й сни!
    А за що – не питайте мене – задаром!
    Щоб не сталось на небі з-за них війни.
    Бо коли війна – тоді не до золота.
    Хто б його, вечірнє, на всіх ділив
    й розсилав у відділи смертного холоду,
    а із них – в підвідділи кислих слив.

    Бездоганно у Господа в канцелярії:
    розливається золото, гусне мед.
    В ночі – брови чорнії, очі карії.
    Розлітаються янголи в пед та в мед.
    З того боку місяця чути гамір.
    Розпочала торговище біржа снів.
    Ніч затисла місто поміж ногами
    і стоїть-хитається у вікні.

    Задивися на небо, колись кохана,
    чи достатньо на ньому дрібних зірок –
    рахувати безпомічно,
    щоб на ранок
    опинитися далі від них на крок.
    Чи тремтиться тобі від мого холоду,
    а від меду-золота чи терпне смак,
    і чи досить в очах чоловічого голоду,
    окрім зіреняток – дрібних, як мак.

    А я б з того золота десять перснів
    на десять пальців собі відлив,
    щоб пальці світилися, як безсмертні,
    і не торкалися більше слив.
    Й ховав би руки від всіх за спину,
    під власного серця шалений стук,
    й вправляв би коштовні жіночі кпини
    у голови перснів – по кілька штук.

    Котилися днини, минали б ночі,
    Абстрактне Добро незлюбило б Зло
    за щерблений місяць, що також хоче,
    (за те що світив) в домовину-скло.
    І тільки б над містом підбили зірку,
    і хвиля від вибуху смертю йшла,
    то я б не тікав, а знімав би мірку –
    на око – для тебе –
    із твого
    скла.


    Рейтинги: Народний 5.67 (5.7) | "Майстерень" 5.5 (5.76)
    Коментарі: (12)


  15. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 18:09 ]
    ОЧЕЙ ПЕЧАЛЬНИХ ЗОЛОТІ СВІЧАДА
    8
    Рабовi сниться кара i тиран,
    Маркiз де Сад i Мазох йому сниться.
    У небi журавель, в руцi синиця,
    На небесах Великий Вiчний Пан.
    Рабовi все одно, все без рiзницi.
    I тисяча зачинених питань.
    До нього не вертає бумеранг,
    До нього усмiхається рушниця.
    У рабствi вiн знайшов для себе волю,
    А за полегшенням звертавсь до болю,
    Найлегший хлiб у нього –
    хлiб тяжкий.
    Вiн брат найбiльшої з усiх царицi.
    Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця
    Алогiї – тонесенькi свiчки.

    9
    Алогiї – тонесенькi свiчки.
    Очей печальних золотi свiчада.
    Самотнiм повертаюсь з листопаду,
    Без тебе повертаюсь навпрошки.
    Ти там, ти десь зосталася позаду,
    Ти десь попереду на всi вiки.
    З голiв упали й котяться вiнки...
    Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду,
    I я не знаю, де той сад зимує.
    Iм’я твоє не вимовляю всує,
    Але з тобою всi мої думки,
    Бо ти кiнець i ти менi початок.
    Мої слова, яких не оправдати,
    Оправданi довiрою руки.

    10
    Оправданi довiрою руки,
    Осудженi невiрою у руку,
    Ми мовчимо, iз наших уст – нi звуку.
    Усi слова вкладаєм у рядки
    Вiршованi – годуємо розпуку.
    У тебе їсти просять ще ляльки.
    Мої солдатики – штурмовики
    Погинули в оточеннi розлуки.
    Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi,
    Але слова безсилi й невимовнi.
    Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi.
    А що в душi?.. Душа душi не чує,
    Душа бездушна вдома не ночує.
    Любов прийшла,
    але прийшла невчасно.

    11
    Любов прийшла,
    але прийшла невчасно.
    Любов пообiцяла й не прийшла,
    Лише пройшлась, як по душi пила,
    Пiдкресливши, що почуття
    контрастнi.
    Навпроти серця ружа розцвiла.
    I бедрики її обсiли рясно.
    На серцi холодно, рипуче, ясно.
    Як у мороз. Замiсть снiгiв зола.
    Ми чесно так любов’ю подiлились,
    Та все одно вона у нас просилась,
    Адже любов одна i недiлима.
    Немов хреста несу, немов провину
    Несу свою любовi половину.
    Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.

    12
    Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
    Усi вони холоднi, наче снiг.
    Приречено чiпляються до нiг,
    А на душi вiдлига нестерпима.
    Душа на серцi вiдзначає днi
    Зарубками. Душа немає стриму.
    Ввижається мороз їй за дверима.
    Їй холодно згоряти на вогнi.
    Життя життям,
    а гра зосталась грою.
    Я розминувсь у почуттях з сестрою.
    Ми не зiйшлися болем i очима.
    Немає ради. I сестри нема.
    Великим хресним ходом йде зима.
    Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

    13
    Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
    Нема. Вже стiльки лiт,
    вже стiльки зим.
    В нiчному небi лиш риплять вози
    Туди, де ми зосталися малими.
    I впертий козерiг, i терези
    Мiнливi на возах старих незримих.
    Обiч возiв лiтають херувими,
    А їздовi цiлують образи.
    Я так нещадно нинi зубожiв.
    Для всiх чужий, для мене всi чужi,
    Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний.
    А так, як не буває, не буває.
    Моя сестра зимової спiває.
    А я молюсь. А бiль...
    Мiй бiль прекрасний.

    14
    А я молюсь. А бiль ...
    Мiй бiль прекрасний.
    Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв.
    У болю голки срiбнi й золотi.
    То враз спалахують, то тихо гаснуть.
    А я молюсь. Мої слова простi.
    Моя молитва щира i безгласна.
    I бiль мiй спiвтворець,
    мiй спiвучасник.
    Мiй поводир, i всiх твоїх братiв.
    Прости. Твiй раб колючий i невдячний.
    Йому без тебе темно, зимно, лячно,
    Йому без тебе тяжко довелося...
    Молюсь печальнiшiй iз берегинь
    I туфельцi з маленької ноги,
    Молюсь снiгам i синьому волоссю.

    15
    Молюсь снiгам i синьому волоссю.
    Охрип дверей вiдчинених орган.
    Я стережу вiкна слiпий екран.
    Сестра пiшла провести трохи осiнь.
    Елегiю розлуки i кохань
    Синиця в дзьобику щораз приносить.
    Траву пiд снiгом сонний заєць косить.
    Рабовi сниться кара i тиран.
    Алогiї – тонесенькi свiчки,
    Оправданi довiрою руки.
    Любов прийшла,
    але прийшла невчасно.
    Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
    Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
    А я молюсь. А бiль...
    Мiй бiль прекрасний.

    1997


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.29) | "Майстерень" 6 (5.4)
    Коментарі: (2)


  16. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 18:09 ]
    ОЧЕЙ ПЕЧАЛЬНИХ ЗОЛОТІ СВІЧАДА
    I
    Молюсь снiгам i синьому волоссю,
    Її стареньким туфелькам молюсь.
    Крихкi вуста молитвою палю.
    Ревнивiше молюся, анiж досi.
    Молитви б’ються, наче з кришталю,
    Молитви тануть, як пiд сонцем роси.
    Раб прославляє, але бiльше просить
    Велику Повелительку свою.
    Немов жебрак голодний просить хлiба,
    Випрошує у неї свiтла з нiмба.
    Але гiркий дiставсь йому талан.
    Йому ввижаються похмурi лики,
    Вiн сам малий, а свiт такий великий.
    Охрип дверей вiдчинених орган.

    2
    Охрип дверей вiдчинених орган,
    Та зачинити дверi не наважусь.
    Стара ворожка, мабуть, правду каже:
    Немає вiд кохання замовлянь.
    Холодний комин видихає сажу,
    Холодний вiд самотнiх зимувань.
    А я холодний вiд його повчань,
    Що час навчить, що час менi покаже.
    Покаже – так, а чи навчить –
    не знаю,
    Бо й вiн в усiх годинниках конає,
    А заєць б’є над ним у барабан.
    Укотре стеля падає i стiни,
    I з лезами до горла лiзуть тiнi...
    Я стережу вiкна слiпий екран.

    3
    Я стережу вiкна слiпий екран,
    Забувши пiвникiв лiпити з глини.
    Усi мої непрощенi провини
    Вiкно затягують, немов туман.
    Повiльно дуже, але певно гину.
    Волосяний спiвав менi аркан:
    «Бажаєш стати вiльним –
    спробуй стань...»
    Нi крикнути, анi ковтнути слину.
    А мав же час!.. I я б таки ще встиг
    На покаянне спромогтись: прости!..
    Перед очима закружляли оси.
    Одна лиш мить – задушений помру.
    Уся моя надiя на сестру.
    Сестра пiшла провести трохи осiнь.

    4
    Сестра пiшла провести трохи осiнь.
    Десь забарилася моя сестра.
    Холодна й темна надворi пора,
    I пес старий у вiдчаї голосить.
    Той пес дурний, його замучив страх,
    Вiн од думок ховається у льосi.
    Вiд слiз у нього лiд блищить на носi.
    Довкола хати бродить, як мара.
    I проклятущому отому псовi
    У тон пiдспiвують банькатi сови,
    А вiтер волоцюга й уркаган
    Прогулюється по даховi, ходить,
    Сентиментальним голосом виводить
    Елегiю розлуки i кохань.

    5
    Елегiю розлуки i кохань
    Народжує тривка печаль поета.
    Вiн, як заблукана мiж зiр планета,
    Чужий усiм. Вiн сам собi капкан.
    Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан –
    Сьогоднi вмер перед її портретом.
    Нехай пересихає рiчка Лета,
    Якщо нема надiї в сподiвань.
    I знов живе, i знову помирає.
    Рятує сам себе i сам себе карає.
    Складає вiршi у нерiвнi стоси.
    Йому червону ягiдку калини,
    Немов надiї рятiвну жарину,
    Синиця в дзьобику щораз приносить.

    6
    Синиця в дзьобику щораз приносить
    Менi вiд зайця крихту пирога
    I давню чутку: всiм, хто у бiгах
    Амнiстiю, можливо, оголосять.
    Я кров’ю вишиваю на снiгах,
    А не втiкаю, як це вам здалося,
    Хоча мiй слiд заплутаний i босий.
    Я просто йду, допоки на ногах.
    А щоб не впасти, думаю про Неї,
    Як думають про сенс чи про iдею.
    Дощем i сонцем пахнуть її коси.
    У небi свiтиться її iм’я.
    Довкола тиша. Тiльки чути, як
    Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

    7
    Траву пiд снiгом сонний заєць косить,
    Мене не бачить посеред трави.
    Я в нiй ховався й сам себе ловив.
    Та заєць не збагне оцих вiдносин.
    Ще три стебла косi до голови,
    Та я не закричу: «Спинися, досить!..»
    Коса замовкла. Заєць глянув скоса:
    «Це ще не все. Помучся, поживи».
    Смiється тихо надi мною заєць,
    Вiн бо, старий i мудрий, певно знає,
    Що все мiраж, химера, все обман,
    Все вигадки. I наша з зайцем гра...
    Навколiшки стає покiрний раб.
    Рабовi сниться кара i тиран.

    1997


    Рейтинги: Народний 5.67 (5.29) | "Майстерень" 6 (5.4)
    Коментарі: (1)


  17. Таня Невідома - [ 2006.03.11 18:30 ]
    Сама...
    Вона йде містом,
    Горда й недосяжна,
    Вона сама... От дивина!
    Збагнула раптом:
    Так, сама...
    Сама, хоча навколо люди,
    Сама, хоча іде із другом.
    Тепер куди? – Туди...
    І йде все далі, далі, далі,
    Йде до мети, якої не знає,
    Іде і раптом прозріває: „Куди?”
    А й справді...
    Ось площа Ринок, щось зелене –
    Так, це воно – єдиний свідок,
    Поодиноке дерево, що пам’ятає хибний крок,
    ЇЇ крок...
    Та не зумисне так вчинила,
    Лиш хотіла бути щаслива,
    Та листю нецікавою є мова,
    Яке є діло до думок?
    Лиш пам’ятає свіжий дощ,
    І блиск в очах, й його любов.
    В ту мить була не одинока, та знов
    зробила помилку, він зник...
    І знов вона все пригадала,
    І радісно так стало, і погано,
    Відводить погляд непомітно
    І бачить лева – знову сила:
    Могутній охоронець міста
    Промовив наче: „Ти є хто?!”
    І враз згадала про князівство,
    Про козаків і свій народ,
    „Я українка, я є сильна!
    І не зламає мій дух ніхто!”
    Вона йде далі,
    Горда й недосяжна,
    Та все ж є щирою душа,
    Все ж не вмерла в ній надія,
    А холод – це лиш прикриття.



    Рейтинги: Народний -- (3.41) | "Майстерень" 5 (3.3)
    Прокоментувати:


  18. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 18:46 ]
    Книга I . БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ
    * * *
    Щораз, коли з нiрки вибiгає мишка,
    дiвчина, що малює на власному колiнi
    вiкно, у яке стукають вiршi,
    котрi сходяться пiсля заходу сонця
    i приносять жарини обрiю
    та усi барви неба
    божевiльного художника,
    втiкає зi своєї кiмнати
    i стукає до мене.
    Я, затинаючись, говорю про кохання,
    щось банальне i до оскоми обридле
    (чула бо вiд багатьох i багато разiв),
    а дiвчина вивчає вчорашню газету.
    Я боюся самотностi,
    а вона боїться мишей.
    Однак те, що вона завiтала до мене,
    а не пiшла шукати кота,
    я розцiнюю, як взаємнiсть.

    * * *
    Три квiтки,
    для яких ще не вигадав барви,
    але зримо уявляю форму пелюсток,
    i вирiзняю аромат
    з-помiж тисячi iнших запахiв,
    схованi у твоєму рукавi.
    У другому рукавi живе пташка,
    котра посмiхається очима
    i тримає в дзьобику
    два гнiздечка,
    наче терези.
    В якому рукавi схованi квiти?
    В якому рукавi живе пташка?
    Зав’яжи рукави на моїй шиї,
    аж поки не навчуся розрiзняти,
    де лiвий рукав, а де правий.

    * * *
    На сьомому листочковi
    четвертого дерева,
    якщо йти вiд мене до тебе,
    наче на долонi
    можна прочитати
    наше майбутнє.
    Якби ми вмiли...
    Ми ж не знаємо,
    як читаються
    нашi власнi iмена,
    ми щойно навчилися
    вимовляти їх
    i кликати на iм’я
    одне одного.

    Радість
    Лежу горiлиць.
    Ти, перебiгши луг,
    одягаєшся в домашнє
    i на кухнi п’єш сiльське молоко
    з хлiбом,
    а надi мною
    жайворонки розбирають
    дах i стелю,
    на долiвцi виросла конюшина,
    намальованi квiти пахнуть,
    а рiй бджiл
    приносить золоту грушку
    в дарунок нашiй домiвцi
    вiд їхнього вулика.

    * * *
    Ходiм.
    Ми вже зняли взуття,
    щоб жити навпаки.
    Ми залишаємо ключi,
    але берем з собою дверi.
    Ми збережемо ритуал
    приходу в дiм.
    Ми вже прийшли.
    Ходiмо далi
    разом.

    * * *
    Усе – з нiчого,
    хоча болить, як справжнє.
    Не знаю, де любов,
    де гiлка яблунi.
    Не вмiю вiдрiзнити
    себе вiд тебе.
    Я тiльки й вiдаю,
    що грiх – це кара,
    а кара – грiх.
    I вiрю у нiщо.

    * * *
    Я так i зробив.
    Кровi було небагато,
    але цiлком достатньо,
    щоб вимазати
    не тiльки пальцi,
    але й обличчя.
    Зате битого скла
    було всюди.
    Душа ходила боса,
    а я вiдчув потяг до малювання,
    Сюжети висмоктував
    iз мiзинця,
    видивляючись
    у розбите вiкно.
    Ти думаєш, щось змiнилось?

    * * *
    Це був не я.
    Я ще не був.
    Чавив мiж пальцiв вишнi,
    як чавлять пальцi в дверях,
    i дякував усiм,
    хто шарпав клямку.
    В обiйми падав
    дощ зi стелi,
    вiрнiше, дощ iшов,
    а падав я
    i повз
    повз нього.

    * * *
    Допоможи зiбратися з думками,
    згорни слова холодними руками,
    збери i викинь
    пiд черевики,
    як злу личину,
    нехай спочинуть.



    Рейтинги: Народний 5.25 (5.29) | "Майстерень" -- (5.4)
    Прокоментувати:


  19. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 18:33 ]
    Книга I . БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ
    * * *
    Коли ти спиш,
    дихаючи у моє плече,
    два зайцi,
    подарованi менi
    твоєю подругою,
    ходять кiмнатою
    навшпиньки,
    тримаючи в переднiх лапах
    по морквинi,
    що нагадують
    менi два стручки
    червоного перцю,
    а тобi – два вогнегасники.
    Один заєць схожий на тебе,
    а другий спантеличений.

    * * *
    До верхнє, нижнє до,
    нi крихти фальшi в синiй гамi...
    Сидить на плечах вiчний дощ,
    а мокре небо – пiд ногами.
    Пташа на синьому сiрiє,
    покоси струменiв, стерня...
    Я дощ у пазусi зiгрiю
    й погладжу, наче кошеня.

    * * *
    Дотримуюсь звичаїв,
    та не вiрю в прикмети.
    Коли поспiшав до тебе,
    дорогу менi перейшла
    жiнка з порожнiми очима.
    Спиняюся, вагаючись:
    попрошкувати в завтра,
    чи повернутися у вчора?
    Сьогоднi ти не чекатимеш,
    а мене не буде вдома.

    * * *
    I ти приходиш – нетутешня,
    немов з небес або з iкони,
    кладеш у рот менi черешнi –
    холоднi гранули червонi,
    цiлуєш у вуста зеленi,
    лiкуючи вiд всього свiту...
    Гукаю подумки: – Олено!..
    Уголос кличу: – Серафiто!..
    I ти приходиш, ти приходиш!..
    Iз пiвдня, пiвночi, зi сходу...
    Зi схованим в волоссi нiмбом...
    i не зникала нiби.

    * * *
    Усе не так. Не так. I все.
    Душа полощеться на вiтрi
    така блiда, аж бiла,
    така безформна, що
    аж шкода –
    така нiкчемна.
    Усе не так. Так не буває.
    Буває лиш нiяк.
    Задумавшись про щось,
    вiд мене сховане,
    заглиблена сама у себе,
    не помiчаючи, що робиш –
    пiдсвiдомо –
    виводиш пальчиком
    на вогкiй шибцi,
    за якою нiч збиває жовтi грушi;
    на синьому пiску,
    що взимку стане снiгом;
    на полiрованiй поверхнi столу,
    пiд яким ми не ходили пiшки,
    за руки взявшись –
    малюєш викрiйку,
    аби за нею мiг витяти з душi
    для себе спокiй,
    який врятує вiд думок
    про те, як не буває.

    * * *
    Лiворуч сонце, справа мiсяць,
    в зенiтi бриль з соломи.
    Лiтає ангел над Полiссям,
    у небi крила ломить.
    Лiтає ангел небом, наче
    самотнiй чорний бусол,
    то заспiває, то заплаче,
    то мрiє про бабусю –
    у зморшках лагiдне обличчя,–
    що прийме на гостину
    з словами: «Ти ж моя дитино!..» –
    i поцiлує тричi.
    Спiває ангел, плаче жiнка,
    котра не жiнка ще – дiвчатко.
    I вiрш болить на всю сторiнку,
    якiй нема кiнця й початку.

    * * *
    Якогось дня менi конче захотiлося
    бути тобi потрiбним,
    як щось таке,
    без чого людина неспроможна жити,
    я прагнув стати:
    твоїм хлiбом,
    твоєю водою,
    твоїм повiтрям...
    Але виявилося, що я тобi непотрiбний.
    Непотрiбний,
    як небо,
    на яке забуваєш глянути;
    як зорi,
    яких не помiчаєш;
    як поезiя,
    з якої немає користi;
    як кохання,
    без якого можна чудово обiйтися...
    I я розгубився
    вiд щастя
    бути тобi непотрiбним.

    * * *
    Я б розповiв тобi про те,
    як дрiбно тремтить автомат,
    вимовляючи слово «смерть».
    Але що я знаю про смерть?!
    Я тiльки й умiю вiдтворювати
    тремтiння...
    Я б розповiв тобi про те,
    де починається тиша
    i якого кольору голос у зозулi,
    про що мовчать риби
    i скiльки лiт жайворонковi...
    Я б назвав тобi iм’я квiтки,
    але що я знаю про життя?!
    Я тiльки тямлю в його iмiтацiї...
    Я б розповiв тобi,
    о котрiй годинi прилiтає ангел,
    i чим душа прив’язана до неба,
    хто вигадав метелика
    i як малювати самотнiсть...
    Але що я знаю про любов?!
    Я тiльки й умiю любити.
    Я б розповiв тобi про себе,
    але про себе я знаю значно менше,
    анiж про смерть, про життя
    i про любов,
    про них я не знаю нiчого.
    Я знаю тiльки тебе, а отже,
    я знаю все.

    * * *
    Ти ховаєш руки за спиною,
    а я вiдгадую,
    у котрiй руцi моє серце,
    але кожен раз помиляюся.
    Пiсля закiнчення гри
    кладеш серце
    до фiлiжанки з-пiд чорної кави,
    i ми сiдаємо лузати
    гарбузове насiння.
    Фiлiжанка збентежена.

    1997


    Рейтинги: Народний 5.38 (5.29) | "Майстерень" -- (5.4)
    Коментарі: (1)


  20. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 18:06 ]
    Книга I . БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ

    * * *
    Я побудую схрон,
    аби сховатися у схронi,
    i окрики ворон
    лiчити буду, мов патрони.
    У лiсi вирию печеру
    пiд шелестом ялин.
    Запарю чаю на вечерю
    з трави полин.
    I на лице моє роса
    уранцi капатиме з стелi...
    Я в цiй оселi буду сам,
    я побудую цю оселю.
    Пiсень спiватимуть пернатi,
    зазеленiє мох...
    Лише цвiркунчик буде знати,
    що схрон збудований для двох.

    * * *
    Ти є. У мене. Тiльки ти.
    В усьому свiтi бiльш нiкого.
    Нас лише двоє перед Богом.
    Прости менi. Прости менi. Прости!
    У чорну падав я розпуку,
    холодний волохатий вiдчай
    все зазирав менi у вiчi.
    Вiзьми, вiзьми мене за руку.
    Iдуть оленi до води,
    як до причастя люди.
    У мене ти була завжди,
    i ти завжди у мене будеш.
    Обiйдемо людей, минемо кладку,
    до броду вийдем, як оленi,
    i будем пити тишу з жменi
    наприкінці життя як на початку

    * * *
    два рази сiм
    душа гукає в комин
    я вiрю всiм
    не вiрячи нiкому
    коса не тне
    а чорний грiх залiза
    впiзнав мене
    душа у комин лiзе
    їсть очi дим
    i засипає жаром
    хай згине молодим
    нехай побачить старiсть


    * * *
    То чорна ластiвка,
    то бiлий лебiдь,
    то дощ в очах,
    то дощ на небi,
    то диво-свiтло,
    то чудо-квiтка,
    то звiдусiль,
    а то нiзвiдки,
    то тихий смуток,
    то щира радiсть,
    то колiр квiтня,
    то листопаду,
    то запах лiсу,
    то запах поля,
    то голос скрипки,
    то голос долi...

    * * *
    Твiй бiль
    вiзьму собi,
    вiзьму гiркi твої печалi,
    що мовчки у тобi кричали,
    вiзьму твiй хрест,
    вiзьму усi твої розп’яття,
    всi кари, що з небес,
    усi людськi прокляття –
    вiзьму на себе.
    Тобi зоставлю небо
    i лiтню зливу...
    Я залишу тобi тебе щасливу.


    * * *
    Iз оберемком польових квiтiв
    ти простуєш до мене,
    хоч щойно вирушила
    у протилежний бiк,
    а час тягнеться
    так повiльно,
    що равлики
    перебiгають тобi дорогу –
    туди й назад –
    i не задихуються.
    Це – розлука.

    * * *
    Наче мапу розгортаю
    зоряне небо,
    устами знаходжу
    сузiр’я Лебедя
    на твоїй лiвiй щоцi,
    зорi вiдбиваються
    на дiвочому тiлi
    золотими родимками,
    рахую їх,
    а щоб не збитися –
    цiлую кожну
    тричi.
    Над ранок
    згортаю небо у сувiй,
    ховаю пiд подушку
    на випадок розлуки,
    тодi я небо розгорну –
    i в ньому вiдiб’ються
    усi золотi родимки
    твого чистого тiла.
    Для людей близьких
    лишаю свої координати:
    шукайте мене
    в сузiр’ї Лебедя
    або нiде.

    1997


    Рейтинги: Народний -- (5.29) | "Майстерень" 5 (5.4)
    Прокоментувати:


  21. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 18:35 ]
    Книга I . ПОЕЗІЇ. БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ
    * * *
    Приватна китайська стiна.
    По рiзнi боки двоє:
    ти – найвродливiша
    i найчарiвнiша
    мiж квiтiв,
    я – найнещаснiший
    серед людей.

    * * *
    До твоїх очей чумаки їздять за сiллю,
    а я щодня ходжу топитися,
    але чумаки щораз мене видобувають,
    укритого саваном солi,
    iз тихою, наче маятник незаведеного
    годинника,
    механiчною зозулькою на шиї,
    i викидають,
    як звичайний непотрiб –
    а що зi мною робити? –
    на хлiб не посиплеш,
    пивом не зап’єш,
    нехай мене забере повiнь.
    Стiкаю у кутик тремтячих уст
    i чую, як двi сльозиночки на вiях
    вдаряються одна об одну –
    видзвонюють за мною.

    Твоє ім’я

    Обручка виготовлена iз диска сонця
    i трохи сплющена пiд тиском
    обставин,
    вiд чого збоку нагадує яєчко,
    що стало навшпиньки;
    вибитий молочний зуб
    старого дракона,
    на мiсцi якого вирiс зуб мудростi;
    приручений серпик мiсяця
    з накинутою вуздечкою;
    двоє, що тримаються за руки
    у найостаннiшу мить прощання,
    а може, й навпаки,
    i зiллються за хвилю
    в єдине цiле на вiки вiчнi;
    чоловiк у профiль,
    який iде направо i несе перед собою
    стос добрих намiрiв та порожнечi;
    бедрик,
    незвичайний малюнок крилець якого,
    якщо дивитися зверху,
    нагадує вагiтного гапличка.
    О л е н к а

    * * *
    Спускається з дзвiницi день
    i вечорiє.
    А небом втомлена iде
    з малям Марiя.
    Туман зливається в рiку,
    i пахне м’ята,
    у вишиванiм рушнику –
    зелене свято.
    Марiя Дiва i маля,
    обоє босi.
    До неба горнеться земля,
    вологи просить.
    I я молюся i прошу
    в Марiї Дiви
    хоча б двi пригорщi дощу,
    прохаю дива.
    Марiя Дiва i маля –
    все далi й далi...
    I враз побачу знак здаля,
    що диво сталось.

    * * *
    Коли ти в глечику жила,
    а я пас бедрикiв,
    помiж кульбаб тодi текла
    вода солодка – мед-рiка.
    Зелена макiвка – твiй дiм
    i мiй притулок,
    над нами в небi золотiм –
    крилатий вулик.
    Жили ми в глечику колись,
    пили з горнятка,
    до нас дощi у гостi йшли
    i дощенятка.
    Не знали ми тодi грiха,
    жалю не знали.
    I я тебе тодi кохав,
    i ти мене кохала.

    * * *
    Подарую тобi своє серце
    у виглядi кулона
    Не вiдмовляйся
    мотивуючи тим що нинi
    ця прикраса немодна
    Ти не потребуєш прикрас
    ти взагалi нiчого не потребуєш
    тому-то й дарую
    тобi рiч нiкому не потрiбну
    тобi ж вона служитиме
    оберегом
    Наслухатиму як б’ється
    моє серце в твої груди –
    знадвору чи з середини?

    * * *
    Пiсля дощу до кiмнати
    залетiв зелений метелик
    i став кружляти
    над золотою голiвкою дiвчини
    з райдугою за плечима
    Коли я нахилився
    щоб її поцiлувати
    то побачив що це не метелик
    а два листочки
    котрi побралися за руки

    * * *
    Сестра моя – печаль,
    сестра моя – Оленка.
    Заплакана свiча,
    прозора i тоненька.
    Заплакана свiча,
    заплакана сестричка
    i мiсячне зайча –
    в долонях – з мокрим личком.
    Лякливе зайченя –
    холодний, мокрий носик –
    iз зорями щодня
    спить у твоїм волоссi.
    Мiй подих у щоку
    i подих зайченяти...
    Люблю тебе таку...
    мов на штиках пiднятий.
    Вмирав, та не помер...
    А уникав я смертi
    для того, щоб тепер
    з тобою мiг померти
    у глечику. Дiвча
    беззахисне й маленьке...
    Моя сестра – печаль,
    моя печаль – Оленка.

    * * *
    Впав хрест вечiрнього вiкна,
    впав через груди на обличчя.
    Я витиму на сонце, на ...
    Але рятунку не покличу.
    Молюсь до заходу i сходу,
    до Духа, Сина i Отця...
    Ти прийдеш так, як бiль приходить,
    i знiмеш чорний хрест з лиця.

    * * *
    Чорнiє дiрочка мiж брiв,
    повiльно тане грудка болю...
    Я вже тобою вiдхворiв,
    уже вiдмучився тобою.
    I не дружина, й не сестра,
    i не отрута, i не лiки...
    Ще тiльки вчора помирав,
    а нинi видужав навiки.

    * * *
    До лiсу... В лiс... У хижакiв
    знайти притулок, наче в друзiв,
    i дати вихiд чорнiй тузi,
    i вити вовком мiж вовкiв.
    До лiсу... В лiс... Посеред ночi...
    Лежу нi мертвий нi живий.
    Нанизую зеленi очi
    на жовтий струмiнь дощовий.
    До лiсу ... В лiс... Ледь-ледь добрiв...
    Тут лиця з нiмбами й рогами...
    Землi немає пiд ногами,
    немає неба угорi.
    До лiсу ... В лiс ... Тебе немає...
    Не буде... Не було. Нема...
    До лiсу з тiнню забiгаю,
    iз лiсу тiнь бiжить сама.


    1997


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.29) | "Майстерень" 6 (5.4)
    Прокоментувати:


  22. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 18:00 ]
    Книга I . ПОЕЗІЇ. БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ
    * * *
    Я просто був. Хоч все було непросто,
    а дечого i зовсiм не було.
    Я жив, як мiг: молитвою i постом,
    Впадав у грiх, приносив зло...
    На вишнi iз Антоничем-хрущем
    ховавсь вiд свiту й вiд самого себе.
    Я просто був. А ти була дощем.
    I ти жила тодi на небi.

    * * *
    Iз уст твоїх солоних злiтають птахи
    рожевi з голосами скрипок,
    а крила пахнуть хвоєю i воском,
    так пахне свято i вчорашнiй смуток,
    i я роблюся деревом гiллястим,
    щоб дати їм притулок
    I бачити, як ти сплiтаєш дощ у косу
    i мiряєш її Чумацьким Шляхом.
    Не плач, я посаджу в твої долонi
    мiсячне зайча
    з холодним носиком
    i лоскотним м’яким iм’ям,
    яке читається так само легко,
    як i слiди вiд лапок,
    котрi ведуть до усмiху.

    * * *
    Самотня i натхненна,
    ти жала дощ,
    i серпик мiсяця в твоїх руках,
    легких, як крила ластiвки,
    свiтився тепло та рiшуче,
    стинаючи цiвки пiд корiнь,
    щораз торкавсь мого волосся.
    Ти струменi в’язала у снопи
    й складала у пiвкопи
    людських марнот.
    Ти рятувала свiт
    вiд кари,
    вiд потопу.
    Ти рятувала свiт,
    якого я зрiкаюсь
    заради пальчика
    утятого серпом.

    * * *
    Спускаючися на дно криницi,
    глибина якої дорiвнює сподiванню,
    побачити на деннiм небi
    помiж зiрок зелених
    два жовтих згустки
    свiтлої й тремтячої печалi
    очей черницi,
    келiя якої зачинена зсередини.
    Криниця глибша вiд самого неба,
    на самiм днi – веселка,
    зiткана для тебе.

    * * *
    Розпущене волосся
    тисячами ниток Арiадни –
    кожному заблудлому волосинка –
    вказує дорогу
    iз тванi зубожiння
    до бази вiдпочинку
    од щедрот
    на березi бурштинових очей.
    Пiду до Цербера,
    та не пiду з усiма.
    Мене врятує лише волосся,
    сплетене у косу.

    * * *
    Вiд дiвчини з волоссям
    кольору соломи,
    гречки та вiвса,
    котра живе за межами
    чужого розумiння
    i виклала з очей,
    якi стрiчалися з її очима,
    мозаїку прозрiння
    на тильнiм боцi неба,
    а всi її слова
    помiряно в каратах,
    чекаю жайвора,
    аби принiс її мовчання,
    що адресоване менi
    вiд дiвчини,
    котра не любить телефонiв.

    * * *
    – Уже не день.
    – Iще не день.
    Твiй ангел в сутiнках iде
    зi свiчкою. Аж смалить крила,
    так затуляє, щоб горiла.
    I божевiлля з божевiль:
    мiй ангел, як велика мiль,
    повзе кудись в куток вiд мене
    i там в пiтьмi кусає вени.

    Освідчення, або два способи самовбивства

    Мої слова, наче кров із горла
    після поранення в груди:
    – Я не можу без тебе жити!..
    А ти оповідаєш мені,
    як любиш сутінки
    й закохана у дощ.
    Опиняюся перед вибором:
    перетворитися у дощ
    чи розчинитися у сутінках?]

    1997


    Рейтинги: Народний 5.13 (5.29) | "Майстерень" 5 (5.4)
    Прокоментувати:


  23. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 18:20 ]
    * * *
    Дикі гори, мертва тиша,
    Вся природа жаром дише.
    Ниють м’язи, піт — струмками…
    Тут стріляє кожен камень.
    Вибух тиші — перший постріл
    Навмання, у світ, у простір.
    Світ і час такий, що, звісно,
    Жити людям дуже тісно.
    Хто за місяць, хто за зірку…
    Куля в серці вирве дірку
    Дірка в серці — в грудях тиша…
    Матері листа напишуть.
    В дикі ігри легко грати.
    Страх короткий. Втрати, втрати…
    Кулемет тремтить всім тілом —
    Руки стерпли, заніміли.
    Хто ж убивця? Де тут винні?
    Звір прокинувся в людині.
    Чорні гори, свято смерті,
    Люди дикі, люди мертві.
    Бій у розпалі. І рота
    Піднялась грудьми на дота.
    Вбитих четверо, а п’ята
    Стогне істина розп’ята.
    Хто це чує?! Хто це бачить?!
    В зуби все чотрам собачим!..
    Хто за місяць, хто за зорі…
    Бій триває. Бідні гори…


    Рейтинги: Народний 5 (5.29) | "Майстерень" 5.5 (5.4)
    Прокоментувати:


  24. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 17:49 ]
    БІЙ НА ГОРІ
    Співають кулі, мов джмелі,
    І притискають до землі.
    Так, як колись в дитячій грі,
    Засів десь ворог на горі.
    Дано наказ: до висоти
    Як можна ближче підповзи
    І — лиш вперед. Нема назад.
    Ми всі, немов один солдат.
    І доля в нас усіх одна,
    І вибирає нас вона.
    Повзем, повзем, за п’яддю п’ядь,
    Годину, дві, а може й п’ять.
    На шлях помножився той час,
    А ще помножиться на нас.
    І щем у грудях, в горлі лють,
    А кулі зверху смерть несуть.
    Там кулемет невпинно б’є,
    Нам підвестися не дає.
    Але команда… й підвелись,
    В єдиний м’яз тугий злились,
    Рвонули вибухом "ура!"…
    Здригнулась кам`яна гора.
    І словом сковані одним,
    Вже не спинити нас нічим.
    Перемогли. І бій затих.
    А мертві — плата за живих.
    А скільки нас боїв ще жде?
    І хто заплатить з нас і де?
    Коли ж він той останній бій?
    Вже й автомат стомився мій.



    Рейтинги: Народний 5.3 (5.29) | "Майстерень" 5.5 (5.4)
    Прокоментувати:


  25. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 17:05 ]
    * * *
    Конав верблюд, на ноги п’явся,
    Він йшов напитися води,
    Але здригнулася земля вся…
    І обірвалися сліди.
    Стерв’ятники на кров летіли…
    Аби знаття, ще б рік не пив.
    Забув про воду, бився тіло
    Змінився гострий біль тупим.
    А очі повні сліз і болю.
    Останній хрип з худих грудей…
    Він проклинав верблюжу долю,
    А ще людей.



    Рейтинги: Народний 5 (5.29) | "Майстерень" 5 (5.4)
    Прокоментувати:


  26. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 17:18 ]
    ПІСЛЯ ПЕРШОГО БОЮ
    Дим цигарковий шкріб легені…
    Чи знає той військовий геній,
    Що посилає їх сюди,
    Як виїдає очі дим?

    Раніше не курив ніколи.
    Тому, напевне, в грудях коле,
    Тому і нудить його так,
    Тому і кривляться уста.

    Шакал десь вив і ворон каркав…
    Тремтіла у руці цигарка.
    Він жадібно смоктав її,
    Здавалось, не курив, а їв.

    Сьогодні він убив людину,
    Осиротив чиюсь родину.
    І ще не висохла земля,
    Де він ворожу кров пролляв.

    Ще не схолола їхня зброя.
    А наших теж упало троє.
    Він чув ще їхні голоси…
    Тоді й цигарку попросив.


    Рейтинги: Народний 5 (5.29) | "Майстерень" 5 (5.4)
    Прокоментувати:


  27. Василь Слапчук - [ 2006.03.11 17:17 ]
    СТОЮ НА ВАРТІ
    I
    Стою на варті,
    Стою, бо треба.
    Пикатий місяць
    Пливе по небу.
    Пливе повільно,
    Мені байдуже.
    Не ворогуєм,
    Ми з ним, не дружим.

    Купаюсь в сяйві.
    Мов на долоні…
    У владі світла,
    В його полоні.
    Далеко бачу,
    Здалека видно,
    А кругла пика
    Морга єхидно.

    Стою, бо треба
    Чи я, чи інший…
    Мені не страшно,
    За мною більшість.
    Купаюсь в сяйві,
    Мішень чудова,
    Та я на місці
    І я готовий.

    Ні, все спокійно
    І скоро зміна,
    А місяць корчить
    Противні міни.
    Пливе по небу,
    Як сир в сметані.
    Прекрасні ночі
    В Афганістані.

    І раптом місяць
    Чомусь здригнувся
    І над обличчям
    Моїм нагнувся,
    Хтось в нього стрілив —
    Він розлетівся,
    Шалемно блимнув
    І завертівся.

    Він на осколки
    Друбні розпався,
    Один з них в тіло
    Болюче вп’явся,
    А інший в груди
    Наскрізь проходить…
    Який був місяць!
    Розбили… Шкода.

    II
    На місці вибуху димить.
    А я в землі, а я в крові.
    А я боюсь, я маму кличу,
    Але мужчині страх не личить…
    І я від рани не помру.
    Думки свої назад беру.
    Мені нічого не болить.
    А я без слова на устах,
    Я на носилках, я в бинтах…
    І гори довгими були.


    Рейтинги: Народний 5 (5.29) | "Майстерень" 5 (5.4)
    Прокоментувати:


  28. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:03 ]
    * * *
    Сиві гриви зірниць,
    вузлувата дорога...
    Чую клич: "Озирнись!"
    Озиратись - на кого?

    Лиш опока золи -
    золотими степами,
    що всуціль заросли
    соляними стовпами.

    Під копитом змина
    понадземна відплата
    і старі письмена,
    і нові письменята.

    Незатуплений гнів
    підтинає коріння.
    До комонних огнів
    промовляє каміння.


    Рейтинги: Народний 5.6 (5.63) | "Майстерень" 5.5 (5.63)
    Коментарі: (5)


  29. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:37 ]
    * * * (Івану Драчеві)
    Століття - в зачарованому колі,
    немов у скриньці втомлений вертеп...
    Там, де розсипав Бог насіння волі,
    розкинув руки захмілілий степ.
    Ще не світало в нім. Ще глупа ніч в нім
    гуде гуняво, ніби тятива, -
    і не одного в мареві панічнім
    холодний піт стрілою пробива.
    А хто не спить - і ті зоднаковіли;
    їм у безсонні сонячно й у сні...

    І тільки слово стереже могили -
    як мертвий скіф на мертвому коні.

    Пощо ж у мушлі шепоти химерні
    про край, де Бог умерти не велів?
    Там затишно мелодії в таверні
    й поетові у списку кораблів,
    там воля - безконечна і бездонна,
    там кожен вільний - скіф і гречкосій,
    там по сей день тризубом Посейдона
    вершиться влада віршів і стихій,
    там древній запах молодого тіла
    спалахує від погляду, як хмиз...

    Там Змієборець (мушля шепотіла)
    трима свічу в десниці, а не спис.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.63) | "Майстерень" 5 (5.63)
    Прокоментувати:


  30. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:56 ]
    * * * (Тарасові Федюку)
    Здається, так було одвіку:
    глухий паркан... руда трава...
    І знову, мов земля об віко,
    об душу стукотять слова.

    Скрегочуть заступи - допоки
    заходить сонце, - а вночі
    циганитимуть сни на спокій,
    як на півлітру копачі.

    Вітри в далечині порожній
    шкребуть кущем, немов ключем,
    а випадковий подорожній
    ворота підпира плечем.

    Блукає іскорка в цигарці,
    над очі вечір нависа...
    Сухим окрайчиком на чарці
    лежать на водах небеса.


    Рейтинги: Народний 5.63 (5.63) | "Майстерень" 5.83 (5.63)
    Коментарі: (3)


  31. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:25 ]
    * * *
    Вже не стачить старих підошов,
    але й путь недалечка.
    Ось, неборе, і ти підійшов
    до свого Берестечка.

    У городі - одні пирії,
    понад городом - хмари.
    Повтікали із бою свої,
    а казали - татари...

    При паркані - лише жалива,
    при душі - порожнеча...
    Може, ці сиворунні слова -
    тільки шкура овеча?

    Може, ікла іще не тупі,
    не урвалась вервечка,
    і лише бракувало тобі
    для душі - Берестечка?



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.63) | "Майстерень" 5 (5.63)
    Коментарі: (1)


  32. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:03 ]
    * * *
    У небесних полях чорнокрилий тюльпан,
    чорний щит на черлених воротах,
    незалежний вішак, незворушний жупан
    і неправда в казках косоротих...

    На світанку - закислі свої продери,
    по сніданку - читай на зарінку,
    доки в книзі віків довгорукі вітри
    перегорнуть останню сторінку.

    А тоді - жебони, гомони, говори,
    допивай побрехеньку до деньця...
    Тільки ж ліс попід сивим верхів'ям гори -
    як зелена пов'язка чеченця.

    Тільки ж тіні з осель попідземних ідуть
    у небесні поля... - і довіку
    не впізнають ні зору твого каламуть,
    ні твою доброту без'язику.


    Рейтинги: Народний 5.67 (5.63) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Коментарі: (1)


  33. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:42 ]
    * * *
    Ця стерня не коле -
    стелить сизокрило.
    Це прокволе поле
    полином вродило.
    Скільки збіжжя пере-
    віять довелося!...

    Сіють чорнопері...

    Via Dolorosa.

    Чолобитна челядь
    кров зі столу змила.
    Сутінками стелить
    сатанинська сила.
    Підніміть повіки
    Вія-малороса!

    Маски і музики...

    Via Dolorosa.


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.63) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Коментарі: (1)


  34. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:17 ]
    * * *
    А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх.
    Розбитий, мов пам'ятник, бачиш у снах однооких:
    останнє кохання тремтить на підземних вітрах
    і вірші останні стоять - як форелі в потоках.

    І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело),
    зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття).
    Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було,
    а прийде - якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..

    Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз:
    обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась.
    Неначе склоріз, обтинає нам пам'ять склероз.
    Тому - на Голготу юрбою: мов півчі на крилос.

    І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай,
    поставити вірш - як свічу незабутому предку,
    махнути рукою кометі ( й на неї): прощай! -
    і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку...


    Рейтинги: Народний 6 (5.63) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Прокоментувати:


  35. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:31 ]
    Різдво
    Множиться зоря
    у твердих снігах у дзеркальних мурах
    і з дороги збилися
    тріє царі у маскхалатах

    ясна пані
    клубок розмотує вузлики тихо зав'язує
    стомлений тесля дрімає
    при щербатій сокирі

    око ліхтарика
    вихоплює з темряви велетенські ясла
    обігрілося немовля
    під боком у мінотавра


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.63) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Коментарі: (3)


  36. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:30 ]
    Світлина
    о боже для двох полудневий
    полюднений зглянься
    це мотто липневе це сполох і переполох
    це молитва над урвищем
    глянцева

    це в тіло твоє перелита стоїть
    на плече мені руку поклавши
    мелодія літа лиш очі
    запали клавіші
    мов


    Рейтинги: Народний 5 (5.63) | "Майстерень" 5 (5.63)
    Прокоментувати:


  37. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:56 ]
    * * *
    Чорна чаша наповнена вщерть,
    і воістину нас небагато, —
    що ж сорочку, пошиту на смерть,
    одягаєш на свято?

    Перевідано друзів і рід…
    сатаніють в кишені дукати —
    ти виходиш у світ із воріт
    воріженька свойого шукати,

    щоби ніч празникову оцю
    з ним удвох протинятись шинками
    й наостанок шматками свинцю
    обмінятись, немов крашанками…


    Рейтинги: Народний 6 (5.63) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Коментарі: (3)


  38. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:18 ]
    Нічні голоси (Василеві Герасим'юку)
    Цi нiчнi голоси -
    цi закинутi в моторош митарi -
    комiрчину твою не забудуть,
    проси не проси:
    ти накликав їх сам,
    їх шукав у вселенськiм гармидерi -
    i на вбогу свiчу
    прилетiли нiчнi голоси.

    Потаємнi вони -
    а тобi закортiло катренами
    розiкласти по аркушах їх -
    о свята простота!
    Але вбивць голоси
    прикидались тодi убiєнними,
    а пророчi слова
    заповзали вар'ятам в уста.

    Ти благаєш тепер:
    "Удостой мене iншої напастi,
    а не хору нiчного
    провидцiв, катiв, гультяїв...
    Їхнi гiмни й прокльони
    хiба увiбгати в анапести? -
    кожен - щось утаїв.

    Кожен - сповiдь i лжу,
    на зап'ястях вузлує, мов ретязi,
    не втекти
    нi в подiльськi поля,
    нi в карпатськi лiси...
    О нiчнi голоси,
    ви й пiд землю також доберетеся!
    Загнiти менi слух! -
    наближаються вже голоси.

    Це покликачi -
    знову мене загадати на розпити?
    Чи восславили знов мудрецi
    празникову зорю?
    Де чиї голоси?
    Чом усi переплутались, Господи?! -
    з усiма говорю -
    наче вiдаю, що я творю"



    Рейтинги: Народний 6 (5.63) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Коментарі: (3)


  39. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:11 ]
    КСЕРОКОПІЯ (Ірині )
    ми будемо жити
    на тихому-тихому березі
    в дитячій іще не наляканій
    єресі неначе у Форосі
    в еросі недремний наш страж
    нескінченний наш серпень
    відбитки засмаглого тіла твого
    роздрукує на теплім піску як
    на ксероксі тайнопис
    солодкий клинопис коліна
    і лікті і вузлики
    гулкі переповнені віщими знаками
    вулики допоки в медовій імлі
    у знемозі я наше несправжнє минуле
    як Трою розкопую
    читає при місяці янгол піщану
    твою ксерокопію


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.63) | "Майстерень" 5 (5.63)
    Коментарі: (1)


  40. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:28 ]
    ГЛОССОЛАЛІЇ
    істинно кажу вам
    трава істинно кажу
    вам вода істинні
    кажу вам слова допоки
    горить звізда

    перші запільний пил другі бездонний плач
    треті обсядуть небесний стіл коли
    просурмить сурмач істинно кажу вам
    огонь істинно кажу вам земля
    істинно не з лона кажу з долонь
    пробитих вам немовля

    даремна хода тверда не тут
    освітить межу заповітну
    словозвізда
    істинновамкажу

    перші з-під ніг пилюга другі пилок із крил
    треті кому звізда дорога обсядуть
    небесний стіл голос там не з
    бездонь сурми не звіддаля істинно
    не з лона кажу з долонь
    пробитих вам немовля


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.63) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Коментарі: (1)


  41. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:49 ]
    ВІД’ЇЗД
    "Я від’їжджав і оком астролога
    допитувався в зір – яка дорога
    мене провадить у майбутні дні."
    Микола Зеров

    Зорі дрібні одійшли –
    як суниці:
    птах доклював, що не визбирав люд.
    Ні вечорниці, ані власяниці
    в коло обранців
    не впишуть приблуд.

    Час вирушати, о лицарство вперте,
    пристрасті наші були замалі,
    наша сторінка дописана – verte:
    “Ми не поети.
    Поети – в землі”.

    Попри такі пасторальні гуральні,
    повз гробівці, на яких не клялись,
    ми від’їжджаєм –
    і знаки астральні
    чвиркають, як чиряки, з-під коліс.

    Звісно, вернутися нас не просили,
    звісно, не зорями зверстана путь...
    Господи, дай же ти кожному сили
    жінку в ранковому місті
    забуть –

    жінку, що вчула
    на березі Лети
    наших дітей ненароджених крок...
    А з-під землі повиходять поети –
    знову дорогу спитають в зірок.

    Та не в суничних –
    доволі їм тліти –
    в тих, що злетіли з пекельних багать
    і над рікою і містом, як діти –
    голі, малі, перемерзлі, –
    тремтять.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.63) | "Майстерень" 0 (5.63)
    Коментарі: (1)


  42. Ігор Римарук - [ 2006.03.10 22:41 ]
    Уривок із поеми
    ...Це юності мотиви опівнічні,
    це карнавальний дим довкола плах,
    двосічний дотеп і свіча у січні,
    бравада крові й бородатий страх,
    це все, що мав, – за кучерик на шиї!..
    Це дім, де рок – оброком, а за крок
    з пожовклих довоєнних сторінок
    співали соловецькі соловії, –
    чи думав ти, який у них хосен?
    Та вже світало, і лунав Дассен.

    А місто віршів, бунтів, поцілунків
    явило інший лик із інших сцен,
    коли з-за слів, неначе з-за лаштунків,
    як сюзерен, виходив манекен,
    коли зіниці клались на полиці –
    і літери сахалися зіниць,
    коли занадто мертва смерть дзвіниць
    дірки засклила в хроніках столиці
    й хіба що голубам служило скло...
    Невже тоді нічого не було?!

    Були ж неопалима віща круча
    й немилосердне в щирості село,
    його щетина спогадів колюча
    й невіра в балакуче ремесло.
    Були ж – уперше – Хортиця і Галич,
    листок на плесі й полотняний сніг,
    перешепти в кав’яреньках тісних
    про білу квітку і про скіфську далеч, –
    дарма, що хрестовик собі сотав
    безбарвну і солодку нить октав.

    Іще не відшуміли бурі в склянці,
    коли, з космацьких зринувши отав,
    убогу тишу, як підлогу в танці,
    двадцятилітній вітер розхитав,
    озвучивши потоки світлі й темні,
    розгледівши в імлі стражденний лик
    того, від кого одвернувся вік,
    почувши й відголоски потаємні,
    й біловолосу жінку на скалі,
    і рід її – в ганьбі або в землі.

    Коли уламки вівтаря в дровітню
    складали, нагорлавшись при столі,
    розворушило ватру старожитню:
    “Скажіть мені, поети Василі!..” –
    заговоріть, поети, хто як може,
    щоб задихнулись в подушках пухких
    обрізані рядочки, для яких
    задовге навіть найкоротше ложе, –
    хоча здавалось: звідки серед пуст
    узявся той всевидящий прокруст?

    Допоки лаври, впавши на литаври,
    глушили слав і слів смертельний хруст,
    “Печальний етнос, трохи що не маври!” –
    у закарпатця вирвалось із уст.
    Допоки цвів у поступі повзучім
    безпам’ятний співучий переляк,
    своє тернове поле подоляк
    ніяк не міг обміряти співзвуччям,
    і реготав у риму Асмодей –
    львів’янин-батяр, бородань-спудей.

    Коли душа потроху відмокає,
    напередовець із підгір’я, де й
    пісні – живі, вертепи відмикає
    і скрипку притискає до грудей.
    Заціпило узір парадним ряднам,
    затіпало сановні тілеса, –
    і площа вознеслась у небеса,
    обвита шумовинням виноградним,
    і крізь епохи й війни, сміх і схлип
    доніс до нас крихкий даґеротип.

    А час довкіл? Лякав, як лепрозорій!
    Чи розібратись в ньому не могли б?
    А може, є в тім умисел прозорий,
    що запізнали й полиновий хліб?..
    Куди пощезнуть відблиски примарні,
    коли доба не черт і рез, а криз
    високі строфи профільтрує крізь
    цідилку з респіраторної марлі?
    Так, це новий, немолодий мотив, –
    але кого він вбив чи захистив?..



    Рейтинги: Народний 5.75 (5.63) | "Майстерень" 5.5 (5.63)
    Коментарі: (4)


  43. Шарль Бодлер - [ 2006.03.10 21:58 ]
    Charles Baudelaire L'ALBATROS
    Souvevent, pour s'amuser, les hommes d'eguipage
    Prennent des albatros, vaster oiseaux des mers,
    Qui suivent, indolents compagnons de voyage,
    Le navire glissant sur les goffres amers.

    A pine les ont-ils déposés sur les planches,
    Que ces rois de l’azur, maladroits et honteux,
    Laissent piteusement leurs grandes ailes blanches
    Comme des avirons traîner à côté d’eux.

    Ce voyageur ailé, comme il est gauche et veule!
    Lui, naguère si beau, gu’il est comigue et laid!
    L’un agace son rec avec un brûle-gueule,
    L’autre mime, en boitant, l’infirme gui volait!

    Le Poète est semblable au prince des nuées
    Qui hante la tempête et se rit de l’archer;
    Exilé sur le sol au milieu des huées,
    Ses ailes de géant l’empêchent de marcher.

    переклад Дмитра Павличко
    Альбатрос

    Буває, моряки піймають альбатроса,
    Як заманеться їм розваги та забав.
    І дивиться на них король блакиті скоса -
    Він їхній корабель здалека проводжав.

    Ходити по дошках природа не навчила -
    Він присоромлений, хода його смішна.
    Волочаться за ним великі білі крила,
    Як весла по боках розбитого човна.

    Незграба немічний ступає клишоного;
    Прекрасний в небесах, а тут - як інвалід!..
    Той ляльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,
    Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

    Поет, як альбатрос - володар гроз і грому,
    Глузує з блискавиць, жадає висоти,
    Та, вигнаний з небес, на падолі земному
    Крилатий велетень не має змоги йти.


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.5) | "Майстерень" 5 (5.17)
    Коментарі: (2)


  44. Віктор Неборак - [ 2006.03.10 21:34 ]
    Повторення історій
    Україна – українцям?

    1
    Місто-україніст, кожен тут,
    наче улюблену зброю,
    мову плекає, як слово на Суд,
    теше слова; як за курсом валют,
    стежить за їх чистотою.

    Класи. Ввічливі учителі
    ніжно вичісують учнів.
    Мов копійки, у голівки малі
    на синьо-жовтому рідному тлі
    фрази летять повнозвучні:

    «Добре вд_брити дібра добром!» –
    «Байдики бити – не злочин!» –
    все, що не описати пером,
    навіть просяклим чорним Дніпром,
    жести вберуть без скорочень –

    наші арійські гоп-гопаки,
    наші варязькі забави,
    наше з вивертом «навпаки»,
    наші найтяжчі дяки-літаки,
    наші найвищі заграви...

    А зусібіч підповзають, як ніч,
    ляхи, кацапи й німота,
    газ прокладають, розорюють Січ,
    мури мурують, п’ють могорич –
    лицарі серед болота.

    Як жити в кайф? – Щоб вареник злітав,
    звірі тринділи і срібло –
    золото звикло текло у рукав
    і щоб сусід накарачки клякав
    й вдячно марудило бидло?

    З дідьком в кишені – на Вавилон!
    Скликати свистом нечистих!
    Змієві нишком відкрити кордон –
    чи проковтне й цього разу мільйон
    братчиків норовистих?

    «Слався, атєчества наше...» – вивчай
    рєчь найкрутішого брата!
    Річ Посполита й Орда, вибачай, –
    царська солодша зарплата.

    Та у Москві вже не ті москалі,
    всі вже не ті вже усюди.
    Учнями стали учителі,
    миру навчають іуди.


    2
    Західний шлях – це тяжіння часів
    кращих, багатших, солодших.
    Мови на Заході – стіни списів,
    слово – швидке й молодше.

    Право цивільне там у крові,
    виховані громадяни
    дбають про дібра, старі і нові
    чітко виконують плани.

    Навіть поляки за кількасот
    років на декілька метрів
    до атлантичних маревних вод
    вирвались крізь рідні нетрі.

    Що не кажи, єзуїт наполіг
    гризти латину по-польськи!
    Навіть поляки мають своїх
    конрадів, пап і шимборських.

    А в межиріччі рік на «ди-ни»
    спить маячня несусвітня,
    смачно наповнює казани
    каша тисячолітня.


    3
    Хто ж цього разу кашу оту
    наче отруту глитатиме?
    Наші чорноземи – нашу мету! –
    хто причарує дукатами?

    Дайте дулібам спокій, скрутіть
    дулі в кишенях, полянам
    дайте поля, на сармати не йдіть,
    не допечіть деревлянам!

    Хоче телицю ссати теля –
    дайте ж невільнику волю!
    І галичанам – їх короля,
    й батька Махна – Гуляйполю.

    Курвити хочуть курві сини? –
    дайте їм чортову матір!
    Дайте піплам гамерицькі штани,
    цирк, стадіон і театр.

    Греко-католикам – греко-католиків!
    Автокефалам – автокефалію!
    Магометанам – нафту Аллаха!
    Лєнінцям вірним – тіло нетлінне!
    Для себе ж прошу
    крапельку глузду
    та не німецького
    а з рідним перчиком,
    з ледве вловимою
    паранормальністю
    з переміщенням
    у сховки.



    Рейтинги: Народний 5.13 (5.36) | "Майстерень" 5.25 (5.34)
    Коментарі: (1)


  45. Віктор Неборак - [ 2006.03.10 21:59 ]
    * * *
    Це тільки мовчання
    це тільки
    ранок поніс мене в коло розмов
    слова виростали
    струшувалися з газет
    відбивалися від стелі
    на столах слова
    на підлозі слова
    сказані слова
    непочуті слова

    їх могло і не бути

    це тільки мовчання
    виходжу
    йду лунким коридором
    вулиця
    — котра година? —
    відповідаю
    — як пройти на … ?
    відповідаю
    — дозвольте припалити —
    будь ласка
    ось і все що вдалося справді
    сказати

    сьогодні
    пусті балачки
    наповнюють голови немов лійки
    від слів залишились
    тільки звуком окреслені кола
    крізь них видно небо
    предмети обличчя

    це тільки мовчання

    мовчу в потоці
    мовчу в трамваї
    мовчу дивлячись
    мовчу слухаючи

    двірники відмітають усе сказане
    предмети оновлюються в час відпливу
    знайома красуня випускає свій усміх мов птаху
    і друзям приємно блукати по місту без слів



    Рейтинги: Народний 5 (5.36) | "Майстерень" 0 (5.34)
    Прокоментувати:


  46. Віктор Неборак - [ 2006.03.10 21:25 ]
    * * *
    Я комусь приснився
    смішний
    на рік молодий
    говорив усе те
    що забувається після пробудження
    або не говорив
    звучала спокійна музика
    та котрій я приснився
    розуміла усе без слів

    це було не у нашому місті
    це було колись узимку
    ліхтарі світили синьо
    світло падало ніби сніг
    а вона уві сні посміхалась
    ну чого ти смішний чого ти
    не снися мені будь ласка
    це дозволено іншому

    ось і все
    маленьке кохання
    йому не знайшлося місця у дійсності
    йому не знайшлося справжнього світла
    сніго світять сумні ліхтарі



    Рейтинги: Народний 5.17 (5.36) | "Майстерень" 5.25 (5.34)
    Коментарі: (1)


  47. Віктор Неборак - [ 2006.03.10 21:56 ]
    Літаюча голова
    ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
    відрубана голова волоцюги.
    Вона промовляє уперше, і вдруге,
    і втретє свої потойбічні слова:
    Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
    Над юрмищем площі нависло навскіс
    її всевидюще летюче бароко.
    Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
    тінь відкидає, важку і глибоку:
    Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
    Сокира невидима в місто ввійшла,
    стягнути з помостів тіла безголові,
    роззяви напились дешевої крові,
    та зішкребе слід іржавий з чола
    ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
    Жереш мелодрами телевізійні?
    Ти розглядаєш драконів за склом!
    Стіну тобі проламає чолом
    ожила куля з Оркестру Фелліні —
    Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
    Запам'ятай, не сховатись ніде!
    Площа приходить у схови, площа!
    Бруківку темну свято полоще
    і в Реберітаційне небо гряде
    МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
    Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
    Я ГО ЛОВА ЛІТА
    ЮЧА ГОЛО ВАЯ
    ЧАГОЛО Ю АЯ
    АО А О



    Рейтинги: Народний 5.25 (5.36) | "Майстерень" 5.25 (5.34)
    Коментарі: (1)


  48. Віктор Неборак - [ 2006.03.10 21:27 ]
    ВИЗНАЧЕННЯ КИЦІ
    Киця — це пухнаста система, самодостатня і незалежна,
    як імператриця
    Киця — це погляд з глибин галактичних, це вхід в паралельні
    світи,
    це така таємниця,
    вбрана у грацію, у лизанину і в муркотіння.
    Коли вона робить прохід, антена хвоста поглинає пульсуючі
    сновидіння.

    Киця — це дослідний центр, і для неї довколишнє —
    невичерпне.
    Носик її, наїжачений вусами, дбає де біле, де чорне.
    Варта вух перевіряє шумам, звукам і шелестам візу в
    пашпортах.
    Ротик її на замку, та до часу, і в ньому ув'язнено ніжного
    чорта.

    — Риби, мишва і птахове! Мешканці трьох стихій!
    Полум'я пізнання кличе вас на конґрес!
    Киця — уважний слухач, ви сповідайтеся її —
    самі собою вирішуються проблеми ніг, і плес, і небес…

    Шахівниця ґравітаційна, заокруглення простору, стеження
    за петлянням мушви, медитація, позіхання і ніження
    розглядання з вікна колообігу часу чи звістка,
    що нарешті потрапили всі ми у тотальне теперішнє.
    Киця — постмодерністка.

    Пощо її нагромадження глупств, і томиська нявчань, і
    манірний заброда
    з-за морів, що вивчав сто наук і мистецтв — нашу кицю
    розмалювала Природа
    чи Господь. Вона — зрима краса. І здобута вона мета.
    Та бодай раз на рік потребує, дурепа, кота!



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.36) | "Майстерень" 5.5 (5.34)
    Коментарі: (1)


  49. Віктор Неборак - [ 2006.03.10 21:03 ]
    Монолог з псячого приводу
    Тіло покійного знайшли у рові
    посеред подвір'я, завішаним на ланцюгу,
    і закопали за городом

    Джульбарс повісився — самовбивця-пес.
    Душу Джульбарса поженуть з небес.
    Там йому скажуть:"Не здох як слід!"
    Там його підважать під хвіст і під…

    Джульбарс повісився на цепу вночі
    Справжнє кіно ноцне -щурі глядачі
    і зітхання, і залицяння,
    і завивання, і злягання!

    Джульбарс повісився! Чуєте? — ви!
    Ви читаєте "Листя трави"?
    Маркеса? Борхеса? Гессе? "І цзінь"? А?
    Джульбарс повісився! Ось переміна!

    Ти звешся поетом,
    а він — собакою.
    Тебе вірш гризе,
    а його ланцюг.
    Ти станеш колись професійним писакою,
    а Джульбарс вибрав не м'ясо, а дух!

    Скільки можна на місяць брехати?
    Скільки можна чекати зарплати?
    Скільки можна зади ваші дерти?
    Вічно?
    До смерти!
    Що за професія шизофренічна —
    вік сторожити курей і кіз
    і посилати їх на заріз?

    Пронизує землю і небеса
    Сузір'я Пса!



    Рейтинги: Народний 5.25 (5.36) | "Майстерень" 5.25 (5.34)
    Прокоментувати:


  50. Віктор Неборак - [ 2006.03.10 21:56 ]
    ВЕСТЕРН
    Ти дивився цей фільм у казармі
    де дихала сотня ротів
    краплі поту сюжет
    на зразок політичного детективу
    після вечері
    це особливо приємно
    травити

    ти дивився його
    частка маси пара очей серед місива
    травлячих мізків можливо
    в цю ж мить
    твої друзі позіхали нудячись вдома
    і в цю ж мить
    телевізор вмикала кахана яка чортівня
    і в цю ж мить
    щось подібне тобто
    вбивство кохання і підлість
    сходило з екранів і вганяло
    жала в людей
    і в цю ж мить
    вилітали ракети
    горили займалися сексом і самогубством

    ти дивився усе це
    задихаючись від напливу електрохвиль
    так дрібничка
    здавалося вибухне
    коеан електричного поля
    і зареве
    трубний глас



    Рейтинги: Народний 5.25 (5.36) | "Майстерень" 5.25 (5.34)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   ...   1359   1360   1361   1362   1363   1364   1365   1366   1367   ...   1381