Просят у Неба
Навара, приплода, налива.
Жаль, интеллекта не просят.
Но речь не о том.
Видно, Господь наделил нас
Умом справедливо –
Так, что никто
Не считает себя дураком.

Щоб звільнити від тебе мрію
І очистити репутацію,
Залишилась одна надія -
Ампутація.

Ампутую тебе у себе,
Забинтую болючі рани.
А протезу іще не треба:
Рано.

І душа моя шкутильгатиме,
Оперована, нездорова.
Буде падати і вставатиме
Знову.

Чому осінні дні минули?
Наказ природи?Чи таке життя?
Стогнало листя...ви не чули...
У вас немає співчуття...

Чомусь все дороге втрачаєш.
Нестача часу ...чи бажань.
Чому прекрасного не помічаєш?
А лиш потворним сповнена, на жаль.

Чому ти нехтуєш коханням?
Занадто сильна? Чи слабка...
Ти написала вірш останній,
А там лиш назва й жодного рядка...

Чому закохані літають?
І все шукають новизну.
Чому поети рано помирають?
Від браку слави?Чи від браку сну?

Чомусь тобі так мало тиші.
Чомусь ти чуєш кожен крок.
Чомусь НОЧАМИ вірші пишеш.
Удень нема натхнення?Чи зірок?

Я – калюжа,
я – платівка
під голками Ваших підборів.
За цілий тиждень жодної зливи –
я нездужаю
і тільки
зрідка програю уривки моря:
бризки, сплески,
краплі, кола – псевдохвилі.
Я – платівка. Я – калюжа.
Я чекаю на Ваші кроки.
Чесно.
Дуже.
Я існую доти, доки
наступають мені на душу.

2009, осінь

... Розтануть, як у часі давнина,
в теплі любові діалекти й мови,
і витвориться з них одна земна –
велика мова Всесвіту.
Умови
в країні нашій визріли уже,
а прийде час – і визріють повсюдно.
Що ж українського та мова збереже?
Про це ніхто не каже.
Та підспудно
наука вже на смерть нас прирекла,
на мову есперанто переклавши
з Шевченка трохи, менше із Франка,
ще менше з Українки.
Слово наше,
як і народ, не йшло на лови душ
ні до сусідів, ні до бусурманів.
І от його розчинюють чимдуж,
щоб ми зникали перші.
Одурманив
не одного словами про любов
і про велику світову родину
той, хто собі півсвіту наборов
Іінезнищенним чується.
Не згину,
нехай стає хоч головою сторч
пророк, котрий лишає з України
майбутньому вареники та борщ,
та ще Тараса Бульбу.
Ми – не тіні,
ми плоть жива, і ми душа жива –
ординців стріли і гадюк укуси, –
а ми, неначе скошена трава,
буяли знову.
Хай у слові «русин»,
хай «малорос», «хохол» або «рутен» –
це все одно.
Ні, не трава ми – віття,
яке було порубане, проте
одну співало пісню.
Крізь століття
у древа роду від вогню і зрад
ми берегли не віття, а коріння,
тому й живі.
І к бісу реферат!
Ввірвалась рідна пісня вакурат:
«Камінь росте без коріння,
Сонце сходить без насіння,
Скрипка грає – голос має,
Серце плаче…»

Й не вмирає»

1962

Із тетраптиху

A на моїх вустах – твоє ім’я,
Цвіте у серці, як волошка, слово.
Є часу невмолима течія,
Ріка чуття глибока й світанкова.

Є музика бентежної душі,
Є голос той, що всіх до себе кличе.
Це я стою, мов явір, на межі,
А ти така ж далека й таємнича.

Щодня шукаю випадкових стріч,
Ключі від щастя власного згубивши.
Весняне море вуличних облич
Несе мене від спогадів і тиші.

Бо на моїх вустах – твоє ім’я,
Цвіте у серці сокровенне слово.
Звучить воно в руладах солов’я,
Де нас чекають ночі калинові.

Це наших літ нестримна течія,
На берегах дві долі, наче птиці.
А на моїх вустах – твоє ім’я,
Воно любов’ю щирою святиться.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

 
1


храмовий змій, хтивий голуб
  хто би тебе спокусив
на злотисто-сріблистих ланах
    у галактиці хмарно~чумацькій

приязно огортаючи
  тьмяним коштовним покоєм
під каприччіо хвиль снігових
    під цикламеновим небом

ейфорійні вічі бажань
  чи забуття водоверть
лагідний лід, тихий голод
    аби спокусити тебе



2


у дні солдатів живодерської снаги
на дні сталевої хисткої пастки
гірка зухвалість ~ грішний сміх
продертої гротескової суті

як ллється смерть і сніг летить
на тротуари у скривавлених річках
залізом загнана парує ніч
зубами креше плоті божевілля

як в океані змиє бруд жорстокість
із болю заіскриться мертвий космос
над звалищами залишків людських

чи підеш ти, зі мною


Аміклея



 -}{-




 

ти як плід закручена в сувій
довгої мов рух по колу миті
я чекаю на небес відкритість
ніби слуг своїх у храмі Вій

розродився вітер в голові
наноси води для повитухи
грій та прикладай думки до вуха
не торкайся уст як сам не свій

породіллям викликаний трем
переломи світла мов просфори
час прийде до себе та не скоро
недоказаний між слів та лем

просихай дослівно а як ще
просихай від вин і до відпусти
у віршеві холодно бо пустка
сонячим розбав її дощем

схочу ще тебе ковтну цей дим
і на паперті встою хоч сором
поведу думки на серця хори
алілуя всім твоїм святим

5 Листопада 2009

ссыхаются карты на столе;
подоконник вплотную бел под пустой бутылкой.
зыбче солнца, броккольной изморозью цветной
на фанере шкафов выпотевает лампа.
в известке - мел
дрожит раковинными пылинками.

за окном, выпадающим в температурные скидки,
но вовеки зеркал возвращающимся ночами,
ледниковый период - непреходящим штампом,
очной ставкой с вымарыванием,
бессрочной ссылкой
из дома, в котором раковинные свитки
размазаны в белый шум.
которому, когда песочные передергивают плечами,
электронные жмут.
в доме-окнариуме,
с карточными полушагами спирали,
рассыхающимися на столе.

Живу в дивнім світі твоїх ясно-щирих очей,
Купаюсь у їх океанах глибоких.
П’ю чари, мов мед, із живої душі,
Теплом твого серця себе зігріваю.

Радію усмішці твоїй, мов ранковій зорі,
Сумую, як смуток тебе доторкнеться.
Тепло віддаю, щоби не відчула зими,
Торкаючись рук – ніжних крил твоїх білих.

Злітаю закоханий у небеса,
Дарую всі квіти, що є на землі.
Торкаючись уст твоїх – диво-вогню,
Живу в дивнім світі твоїх ясно-щирих очей.

Коли непереможне почуття
прийде до нас - і серце затріпоче,
коли вже сподіватись вороття
ні ти, ні я, тим більше – не захочем,

коли світів байдужих зникне дим,
а нам слова вже стануть непотрібні,
коли забуте стане знов новим,
а ми з тобою будемо, як рідні,

коли у споконвічному огні
ми згоримо дощенту від любові,
коли в твоєму і моєму сні
сюжет один - про роси світанкові,

тоді у книгах древніх мудреців,
даруючи надію нам востаннє,
загадка Долі в плетиві рядків
розквітне знов віршами про Кохання...

2009

У осені свої закони:
Дощем наповнює флакони
Чужого міста.
Руйнує стіни і пороги,
Кидає жменями під ноги
Банкноти листя.

Міняє, ніби, все на краще,
Птахів вистрілює із пращі
Крізь неба сито.
Сліди лишає на серветках
В старих поетах, і поетках
Незнаменитих.

Недофарбовані паркани,
В книжки закохані ботани,
Ти – Я – мовчання…
Дні на розп’ятті чи розпутті -
Роки студентські незабутні,
Та, вже останні.

Смак алкоголю, нікотину,
Цирозом вражено печінку –
Куди вже більше?
Сніг з листопадом у долонях,
Відтінок золотий на скронях…
І трошки віршів…

радіємо рейтингам вигукам «браво» як діти
свою популярність плекаємо вдень і вночі
на стільчика влазимо – віршика пробубоніти
вершини долаємо… не висоту – височінь

а хтось помирає (чи вже) безневинно і тихо
і позначка «нуль» застрягає між тамтим і цим –
світáми чи свíтлами – не від стихійного лиха
природною смертю без участі чум і вакцин

а ми переходимо – понад 6,0 – ніби в сні
у темряві посмішка не дотяглася до бронзи
нічо – підрихтують! засвітять софітно «мерсі!» –
й навіки змаліють примари житейської прози

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, -
я тебе передчую.

1993

Зима обступила місто,
для тих, хто тягається від самого ранку
без жодних справ
не найкраща пора.
Біси і пияки розбіглися по вокзалах,
гріються в кабінках для фотографування,
не виходять назовні.
Ці небеса в розширених алкоголем
зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,
коли вони говорять про жінок -
як вони п'ють червоне вино,
як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.

Життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями -
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного - без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці,
навіть не знаючи до пуття
де ці жінки п'ють своє червоне вино,
де вони прокидаються, а потому знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.

Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,
на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,
і думатимеш,
що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу,
що вони робитимуть зі своєю морокою? -
адже так чи інакше від нас залежить так мало,
життя знай собі триває без кінця і початку
і по кожній великій любові
залишаються порожні
зали очікування.

Вітрові Ночі присвячую

Вітер тут мене зачарував -
Грав журливу музику Вівальді,
Золоте намисто дарував
Пурхітливій пташці Есмеральді.

Так він щось довірливо шептав
Берегові - другові своєму,
На озернім аркуші писав
Про кохання - брижами - поему.

Наслухала вірші ті сосна,
Вп"явшися за урвище корінням...
Есмеральді заздрила вона,
Та була - поеми героїня.

Вітрових наслухавшись поем,
Я бреду по золотому насту,
І вертаю знову на "ПееМ",
Наче заєць - білий і пухнастий.

6.11.7517 р. (2009)

Блукає темрява крізь день,
Собою тіні прикриває.
Де було дерево – вже пень:
Журба під ним змію ховає.

Пожовкле листя замело
І тільки осінь затремтіла.
Тепло і радісно було,
А зараз – вулиця зумліла.

Втішають доторки проміння,
Пульсує прагнення до зірки.
Я посаджу нове коріння
І задеруся знов на гірки!

*
Ми чимось схожі
Із столітнім дубом.
Він тінь дарує й жолуді поживні.
Я ж – усмішку
Й утішливі слова.

Нас бавлять секс і гроші як ляльки.
Що буде через еру з нами,
Коли вже люди стануть як вовки
І витимуть безсонними ночами
Втрачаючи цнотливості смаки.

Коли в моральний з аморальним час
Провалля і земного існування
Дістались як футбольний пас
Для когось слава, а комусь кохання -
Є неминучість в кожному із нас.

Трава зім'ята від низьких утіх,
Земля просякла смертними гріхами,
І плач давно вже істеричний сміх…
І сплутані думки зі снами,
З початками кінців усіх.

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

Якби я знала, де та квітка
Ховається казкова,
Торкнувшись, і сама розквітла
Для праведного слова.

Якби дізналась, де ті гори,
Що здатна подолати,
Напевно те смолисте горе
Не вдерлося б до хати.

Якби потужні мала крила,
Не йшла б до неба боса,
І те нарешті зрозуміла,
Що не збагнула й досі.

Якби моя душа небоги
Розправила вітрила,
То більше б не питала Бога,
Куди поділись крила.

2009 р.

Завтра ти прийдеш до мене точно,
Мій задумливий, засмаглий принце,
Без своєї свити і без почту.
Ти підеш один, підеш на принцип.

Завтра будуть грати інші блазні.
Завтра буде завтрашнім сьогодні.
Королі відмиють душі власні,
Королеви вдягнуть душі модні.

Завтра трон твій буде вже вакантним.
Завтра буде він гроша не вартим.
Хай на ньому посидять інфанти,
Поки ти зі мною будеш завтра.

Післязавтра буде все, як завжди.
Лиш інфанти пригадають милість,
Як сиділось їм на троні правди,
Поки вчора ти і я зустрілись.

Не грім – один, хто знається, як вилудити струмом
лякливі цівки-погляди розгублених. Ще-мить.
Мовчання розвивається розтягнуто, мов гума.
Мені любов наврочили, та я її – болить...

Розхляпався дорогою, нахлипався в Гудзоні,
подерся хмародерами, не думав – городив
у бруді під колесами, по груди в скло-бетоні
про скільки з естакад зійшло чекання та води.

Розбиті краплі. Вибухи – відплескане в долонях.
Відколоте, відколене, проколене до вен
тече, сабвейно сповнене, життя на дно до скону,
словами не впирається у блюзовий катрен.

Бракує прав на дихання – плиткі легень кордони –
гущавини, де зчавлені багаття і меди.
Угарно розчинилися в прогалинах озону
хмарин миттєві пристрасті, як виступи судин.

Коли ж любов розпінилась посеред моря скрухи
словам одним однаково – спадати чи рости.
Мені її наврочили, коли те море слухав
заморений, замріяний, захоплений у "ТИ"...

5 Листопада 2009

Та незважаючи, що марно
Тобі я крила малювала,
Тебе все ж бережно, бажанно
кохала!

Ти вишукано відверта
Пестиш клавіші піаніно

Темрява космосу освітлює
Слова твоєї пісні залишені на ліжку

Піаніно і ти
Два елегантних інструмента
Я віддав би вкрадену цнотливість вітру
Привидам парканів
Щоб тіки навчитись
Визвучувати мелодію пристрасті
На твоїй шиї

Мовчання піаніно непорушне
Немов мовчання спаленого листя

Ти так вімєш красиво підбрати мелодію
До тиші
Яка є сестрою нашому мовчанню

Мелодію котра б говорила
Ось така тиша
Мяка наче свіжа трава
Мяка наче твоя шкіра зранку

Потім натискаєш ніжно щоб не зламати
Мені хребці
І звучить наше з тобою мовчання

Антикварне мудре дзеркало кричить
Зрозумій зрозумій...

Я знаю
Відповідаю мелодією
Котрою ти на мені граєш

IX. X

осіння нота затремтіла
а значить далі ми живі
видінь кіннота впала біла
на сизі бруки-мостові

на всенький жовтень тонкодзвонний
що ніби сріблами по склу
і де корону вор законний
лишив 9-му числу

де чебреці такі ще вірні
і ловлять те чого нема
надій долоні розчепірені
старими грушами в туман

дев’яте бо. така то справа
нехай ізгоєм хай гаджом
ходімо далі. далі слава
а слава – наш тепер. як джон

12 жовтня 2009 р. Б.

Лункість небес, ніби вранішній брук.
Трохи гойднулися. Ще б і відкрились.
В'яжуться знову смуги напруг
На злотоверху намарену прив'язь.

Спити з бездонних рівнин би пилок,
Всі позаобрійні вчувши клавіри.
Спити, всотати, стиснýти в кулак
Понадзусиллями крові і шкіри.

Так воно мріється. Тут і про те.
Черги. Вітрини. Руки в кишенях.
Звісно - химерія. Ламаний шеляг.
Але без неї ви всі помрете.


2008

Недопущеність на свято. А навіщо тобі свята?
Печію свою плекати - то плекай
Будь легким же - будьмо брате! - щоб недбало забувати
слів віршованих пасати - хай

Площі людські правди-кривди і твої веселі кроки
А безодня волоока ніби тлом
В це зневірене бароко шлях зі степового боку
Шлях за вітром гуляй-поле за вуглом

і сонця і сотник гонта й синя тінь від хмарочоса
заплітаються із льосом - Боже мій...
і не знаєте - агов там! - що ж ви дивитеся скоса -
що мого на серці й думці і кишені потайній?


2008

В пустелі, що розкинулась у грудях, -
дощі, тремтіння пагонів.
                                            Кістяк
обвугленого праху клейко
пронизують грайливі корінці
чуття -
так лоскотно, коли щось проростає.

І дивно, звідки узялася злива -
змінився клімат у пустелі чи
слова, які вуста
напружували спраглим шепотінням,
нарешті долетіли?

І брижі-дні вигойдують майбутнє.
І віриться - то животворні води,
і ті, дрібонькі барвоньки тендітні -
провісники дібров, а не боліт...

Якщо з пустелі робиться болото.

Якщо зволоження у вигорілім віці
не тільки спідніх варте оправдання -
“і ти живий, не дивлячись на все…”,
а світла мить, - як завше те бувало,
невдала для напружування мозку
„що тільки гострий скальпель у руці,
і чи не він усе отут і нищив?”...

Не вістря розсуду,
не іронічний глум,
а відчуття лоскотного зростання
живого у собі –
ця випадковість,
що зернятко відсіяне, найменше,
яке вважав непотребом – зійшло.

Росте собі,
і сльози із очей
течуть і тануть у дощі
раптовім.


2005

Вам такою зима до вподоби?
Ріки снігу намулами вулиць...
Ви дарма не-під-цельсій вдягнулись,
Ви для нього ось так – за здобич.

Під ногами думки. Може, Ваші?
Наступаю – і дихання в п’яти.
Вам до серця ці лати лапаті,
Вкриті інеєм а-ля-гуашшю.

Ваші погляди грішно так, всує,
Роздавати на розстріл крижинам.
Загадайте бажання, я – джином.
Я за Вами такою с у м у ю...

2009

Навіщо серце є в людини?
Можливо щоб вона жила?
Ні... напевно є причини
Інші, крім життя...
Це біль - яку ми відчуваєм,
Любов і насолода й гріх,
Це навіть те , чого не знаєш
чого цураємся ми всі...
А можливо це не серце,
Сприймає всі ці відчуття?
Подумаймо тепер відверто...
Можливо це не серце , а душа?..

Танець листопаду за вікном.
Догорає на столі свіча.
Птах розлуки обійма крилом,
Навіває нам прощання час.
Ми уже сказали всі слова,
Залишився лиш останній крок.
Та любов моя іще жива
В течії розгублених думок.

Дві свічі – зустріч і прощання.
Дві свічі – мрія і печаль.
Дві свічі – перша і остання.
Спалах світла й невимовний жаль.
За вікном опадає листя.
На душі круговерть зими.
Птах любові в небі заблудився.
Птах розлуки обійма крильми.

В пам’яті спливає перша ніч
І кохання відблиск у очах.
Ми горіли у її вогні.
Догорала стомлена свіча.
Відчай за лаштунками межі.
Листопадом горнеться печаль.
Та в серцях на пам’ять збережім
Дві безсонні ночі при свічах.

Дві свічі – зустріч і прощання.
Дві свічі – мрія і печаль.
Дві свічі – перша і остання.
Спалах світла й невимовний жаль.
За вікном опадає листя.
На душі круговерть зими.
Птах любові в небі заблудився.
Птах розлуки обійма крильми.
2005р.

Ти знаєш, світе, благодать Христову,
Але покинув ти свого хреста.
Невже не бачиш – до потопу знову
Тебе веде духовна глухота.

Будь, світе білий, істинним і Божим,
Де Божа слава – там твоя майбуть.
А хто народи мучить і тривожить, –
Олжею вкриє до свободи путь.

Скоро буде досить наших віршів,
Скоро буде досить нас самих
Бог людину вигадав і збільшив,
А вона дала йому під дих.

І тоді приходять кінці світу,
І тоді у свіх свинячий грип,
Гроші пестять цій планеті клітор,
Проникають лагідніше вглиб.

Так якого хріна ми чекаєм?
Що підгонять нам новий сюрприз,
Висячи над пеклом і під раєм,
Раз по раз зриваємось у низ.

живе собі дівчинка-бумеранг
скільки не відсилай - все одно повертається
проводжає в портах
зустрічає на станціях
за ним - і в Сибір
і в ГУЛАГ

а він її словом-кулаком
удар
відлетить підведеться обтруситься
а на віях пухнастих гусеницях
чорна сльоза - слюда

просто не тим займалась увесь цей час
писала щоденник
не отримала Букера
натискала високими закаблуками
на серця чоловічі
газ

жила собі дівчинка-бумеранг
коханням начинена наче тротилом
а коли дочекалась на коні білому
принца
підірвалося серце
ба-бах

Якщо ти народився,
Мене відшукай.
Я тобі намалюю
До серця маршрути...
Якщо десь загубився –
Хоч голос подай,
Відповім, не мине
Ні хвилини-секунди,
Якщо сумно тобі –
Не сумуй – все прийде,
І кохання, і ніжність,
І ночі безсонні,
Відшукай лиш мене,
Поклади суму край,
Відпочинь поруч,поряд,
В солодкім полоні.
Якщо десь не фартить –
То не привід не йти,
Не шукати, здаватись
В змаганнях без правил.
Якщо серце живе,
То воно заросте,
Оживе в ньому сила
Безмежно кохати.

Йдуть рядками нормо-дні,
кращі серед гірших,
видають себе одні,
а читають інших.

Сніг розтанути не встиг
у долонях Крішни,
ми ховаємо одних,
плачемо по інших.

Обираємо святих
із мільйонів грішних,
нагороджують одних,
пам’ятають інших.

листопад 2009

Я заглянул к себе ночью в окно

И увидел
что меня там нет

И понял
что меня может не быть

Возможно
мир изначально
был черно-белый

и глухонемая природа
при помощи цвета
подавала нам какие-то знаки

А мы
смешали азбуку красок
окрасили землю
небо
воды

Тайна останется нераскрытой

(Правду. Кажи.)

Жінко,
виточена
із глини
встань
струнко
- Єві
крила
лише наснились, -
сміх гуркотом

Твій міжгалактичний
атом
струм
в пальцях
ніч
благословенна набатом
вертається

стрілки годинника
тріск у вилицях
і
вимерли
ти тепер
нова одиниця
часу
виміру

ти виточений
із каменю
дай
руку
як причастя
мантри
шептали ми
у
рупор

ранок
черкне вікно крилами
і
відійде
хто покору не брав
силою
став
вільним

Світанок не скоро. Мій погляд на стелі.
В руці, що тремтить, я тримаю портрет.
В душі сіра пустка. Я ніби в пустелі.
І тільки пливе сивий дим сигарет.

Ще будуть світанки в тумані від диму,
у роздумах ночі, жахи уві сні.
Створили так складно нещасну людину.
А може це щастя, що біль у мені?

До тебе торкався, вмирав у обіймах,
і знов воскресав і не вірив очам.
А потім ще довго стояв на колінах,
з поклоном молився небесним дарам.

Весь шлях на Голгофу пройшли ми обоє.
Кричав дикий натовп, плював нам услід.
Під градом каміння стояло нас двоє:
ще дівчина юна і сивий, як дід.

Душа пнулась в небо з побитого тіла,
а камінь все падав у злобі лихій.
Забули в екстазі, що притча веліла,
хай кидає той, хто немає гріхів...

Тобі збудували тюремні хороми.
А я відчуваю самотності страх.
Не треба в подяці вже бити поклони.
Лишуся самотнім, неначе монах...
28.08.20009 р.

Лишилося – у сон, як у мішок.
У сон без сну. У світ живої тиші.
Туди, де небо сліпне від зірок
І де нема моїх тривожних віршів.

Подалі від напруги і розлук,
Туди, де ранок воскресає світлий.
У добре слово і у чистий звук,
У світ любові, радості, молитви.
5.11.09.

Для донечки – мишки
Полущив горішки
Усміхнений тато.
Смачні ті горішки,
Цікаво ще й трішки
Всіх їх рахувати.

Ось перший і другий
В долоньці уже.
А третій , четвертий
Вона збереже.
Це п’ятий і шостий –
Чекають бабусю,
От сьомий і восьмий -
Вгостити котуся.
Дев’ятий – для мами,
Десятий – для тата.
Приємно горішки
комусь дарувати.

Чудово, що стало
Усім розділити.
Це Мишка навчилася
Вправно лічити!

2009

До серця пісня пригорнулась,
Немов до матері дитя.
Мої вуста її торкнулись –
І враз покращало життя.

В душі засяяла зірниця,
Розкриливсь голос, наче птах,
Летить до райдуги-дивниці,
Дзвенить на сонячних вітрах.

А я дивлюсь на синь небесну,
І серце тьохка солов’єм.
Цю незабутню мить чудесну
Я переллю в солодкий щем.

Ти не дивуйся, друже-брате,
Що я від співу захмелів.
Бо у душі сьогодні свято,
Її я піснею зігрів.

Давай за юністю затужим,
Нехай зіллються голоси.
Як хочеш буть щасливий, друже, -
У гості пісню запроси.

Я витвір космосу і ультрафіолету,
Прекрасна без одежі і плащу,
Я клаптик із куплету і сюжету,
Дитя магнолії і срібного дощу.

Прозірчаста і сповнена кохання,
Чиїхось і твоїх безплідних сліз…
Можливо я тут вкотре і востаннє,
Я тут по чиїсь волі чи на біз.

 
Василина Верховинка

зі співучих санскритських слів
одягни на цей вечір намисто
хай у мушлі перлина зблисне
не чіпай
не чіпай
не чіпай
не відкрити усіх америк
не розкрити усім душі
у краю кипарисових снів
забувай
про магічні слова...



Сонце Місяць

білий крук летить з рук
вечір пристрастно тіниться
орхідеями збовтаних хмар
розлітаються стріли розлук

у краю кипарисових див
на піску срібних снів

слідом трепетних ягуарів
скрізь туманну феєрію мрій



Василина Верховинка

...нам не вистачить мелодрам
у краю кипарисових брам
де метеликів рвійний політ
безнадійно-банально розтав
крізь туманну феєрію мрій
хоч реальність одягне вуаль
та скоцюрбиться в мушлі душа
за садами терпких ностальгій
за словами магічними – жаль



Сонце Місяць

невагомий пісок на твоїх
долонях безслівних
чари безжального аромату
ночей магнетичних
зі штормовими вітрами
над уламками снів
у неймовірній мелодії
безкінечної миті
крізь яку шурхотять
неритмічні серця
фантастичних майбутніх
перлин для намиста
на перламутрову пам’ять

про краї надвечірніх садів
про алеї терпких кипарисів



Василина Верховинка

у краю надвечірніх садів
осеніє
ковзкий перламутр
вислизає повільно із рук
і шурхочуть сипучі піски
по краплині
стікає журба
у краю кипарисових брам
лиш оця павутинка тремка
забриніла
мов дримба
причаєно
розлітаються стріли розлук
зігріваємо
кожну піщинку
у долонях
нехай не спішить

осеніє у світі
мій друже
а на серці
світає



Сонце Місяць

їм не треба розкішних прикрас
тільки спокій піском легким
тільки світлий небесний дим
розминулися пам’ять і час

у краю надвечірніх садів
на очах позолочених дів

сутеніє..

осінній каданс
між землею та вирієм
між печалями
& летаргією
жовто_холодним листям
кружляє
повільно
танцює в падінні
через мрії
та вітровії
у містично~
прозорий романс

їх сховає осяяна тінь
за шляхами та долями
під убивчими кулями
перламутром огорне кремінь

за роздоріжжями символів
у садах нерозгаданих снів



Василина Верховинка

сутеніє
уже листопад
срібна паморозь вкрила нас
розминулися пам’ять і час
і не треба осінніх прикрас
вже на чорному мармурі
глянь
біле полум’я хризантем
жовте полум’я скорбних свічок
крізь туманну феєрію мрій
не шукай романтичних тем
все засипле легким піском
тиша цвинтарна
листопад
сутеніє
таки сутеніє



Сонце Місяць

у мріях віддаленим берегом
зникає неясний смуток
в очах ніжних квітів
едемським садом
із небуття віків
музикою ледь чутною
обертанням долоні униз
нам подають
клятого присмаку вічності
на перламутровім лоні

між сонцем і місяцем
невечірня свіжість
чорно~червоно~білим
метеликом

у краю кипарисів



С*




 

Десь на п'ятому-шостому небі –
скажімо, десь над Бермудами, –
уже три
чи чоти
ри
червні
ти
мерзнеш на зупинці.
Як завше, спізнюєшся,
і нерви,
як завше, ти – останній у черзі
із поетів та інших чужинців
на наступну маршрутну сніжинку
з Едему до моїх долонь.
І кілька птахів,
і кілька дахів,
і два світлофори,
і зебра,
як завше, когось знудило,
і проїхали повз супермаркет,
потім бабця з візком, і сварка,
і кілька станцій метро,
у затор
і ледь не розтанули,
і запах чужих скронь,
у моєму волоссі
по дорозі; дорога довга
і я
перевірю, чи ти придбав
квиток
у вод і я,
бо пільги тільки
дітям, безумцям та Богу.

2009, осінь

(Синові Іванку, майбутньому лікареві)

…Ти чуєш стук чужих сердець,
Ти знаєш голос спраглих душ…
І ти щодня стаєш на герць,
Добром долаючи біду…

…Навколо осінь чи весна,
Навколо ранок або ніч…
А в тебе тут своя війна:
Ти проти смерті у борні…

…Лікуй! Як Авіценна й Гіппократ…
Лікуй! Немов Касьян чи Пирогов…
Лікуй! Бо співчуття – життя медбрат…
Лікуй! Бо медсестра життя – Любов…

Лікуй! Тримає скальпель твій Господь…
Лікуй! Вертай здоров’я в кволу плоть…
Лікуй! На бій із мороком виходь –
І не нашкодь…
І не нашкодь…
І не нашкодь…

…Ти не чекаєш нагород,
Ти не очікуєш оплат…
В палаті жде простий народ,
І плям не має твій халат…

…Твоя мета – допомогти,
Порятувати – твоя ціль…
Є лікарі… Один з них – ти,
З великим серцем люди ці…

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
08.11.2008 року

*
Удосвіта
Стежиною до тебе
Холодні роси осені зіб’ю.
До мене йтимеш,
Щоб не застудилась.

Впиватися яблучним соком
з твоїх перешерхлих долонь;
ридати всевидячим оком,
змітаючи сиве зі скронь;
співати штамповані оди
твоїм яблуневим вустам;
водити в саду хороводи,
дивуючи танцем кота;
злітати безкрилим пінгвіном
до синьої бані небес;
вбивати думки анальгіном,
наслухавшись радіоп"єс;
чекати небесної манни
в пустелі прожитих років...
Такої любові, мій пане,
від мене ти завжди хотів?


2009 р