Найбільший лісу захисник,
Звичайно, друже, - це лісник.
Ця професія уваги потребує.
Лісник же нас увагою дивує.
Знає він без заперечень мову лісову
Кожне деревце, дубок, берізку молоду.
Плекає ліс, немов найближчую людину,
Як матір рідну, як свою родину.
2008

Ми із лісом вірні друзі
В радості, у горі, в тузі.
Я з ним радість розділяю,
Він у смутку звеселяє.
Коли зустрінемося з ним
Відчуваю позитив.
Радість ллється через край –
Ліс чудовий, ніби рай.
2008

Ліс – незвідності край,
Повний дива і чудес.
В нім не мовкне птахів грай
Від землі і до небес.
Скільки птахів, звірів в нім:
Білочок, зайців, бобрів.
Ліс – природи рідний дім.
Я бажаю щиро, друже,
Щоб це кожен зрозумів!
2008

Будь лавандою мила, лавандою
не скидай із обличчя вуаль
тихо плавай у серці шаландою
не скидай мої руки, як шаль

заховай мармурову цю посмішку
за вуаль, за очей пектораль
срібнолика прокинься удосвіта
і розхлюпай у серці печаль

сонна травами п’яними йди
до води де зелене латаття
поцілунків медяних не жди
не розпалюй у серці багаття

будь шаландою мила, шаландою
і напни як вітрило вуаль
пахни травами, трохи лавандою
не скидай мої руки як шаль.
2009

Червоніє над містом завошивлене небо,
Хмари в Землю плюються холодним дощем.
Ти, не знаючи "нащо?", знову кажеш: "Так треба,
Хмари й Небо, пробачте нечем і нікчем"

Сараною зі Сходу насувається спека,
Тарганами від Сонця проміння біжить.
І у небо злітають недобиті лелеки -
Хмари кажуть: "Так треба!" Чують відповідь: "Цить!"

Грім у шанцях небесних з автомата стрекоче -
І у грішних щасливців, і в святенних невдах.
Прóшу братись за зброю, хто з ним битись охочий -
Грім один відповів - п'ястукóм по зубах.

Ілюзії марні
Уяву ятрять.
Із позахмар’я
Дрібно летять

В порожнечу
Під небом.
Хай небезпечна
Потреба

Чуття висоти.
Примарність –
Ціну заплати
За надхмарність.

Сьогодні я вдавилась вашими несказаними
словами. Пречудово! Звідки взяли цей акцент?
Що-що? Цивілізація? Столиця? Ой, як гарно!
Мені, мабуть, далеко ще до вас. Такі висоти
не осягнути і собаці, вона хоча би друг.

Феміністичний рух і гендерна та ніби рівність
не виплекали в серці вашім квітку невмирущу.
Ну так. Це правда. Пелюстки повиривали всі.
Я звідки знаю хто? Цивілізація. Столиця.
Нові знайомства з новими людьми. Й зарозумілість.

Чому завела я цю тему? Нісенітниці?
Вам краще знати, ви ж Столиця. Тьфу! Прокиньтеся
нарешті! Я ж іще жива! Я думаю про вас!
А ви забули. Нерозлучні і святі. Були.
Минуле. Йдіть самі собі в теперішнє нове.

Поле місяць залив ненадкушений,
Гарбузи підтяглися на вусиках.
Що зробила із нашими душами
Твоя музика?

Чи то ніч полинами грається, -
Сотні коників – вздовж і впоперек,
Чи то я у собі зберігаю ці
Мо, майбутні великі опери?

Звуки - вперто крізь тишу.
Слухаю.
Ніч пульсує сухими травами…
Не міською FM-задухою,
А твоїми живу октавами,

Переливами, перебродами,
Переплетеннями звучання…
Все іду кришталевими сходами
Під твої піднебесні бані.
6.08.09.

Говорить тиша.
Слухай – і мовчи.
Вона багата
На таємні смисли.
А, враз, відкриє
Вранці чи вночі
І мову слів,
І навіть мову чисел?

Вона несе
У зародках своїх
Нове життя,
Приховане від шуму.
Тут навіть вітер,
Слухаючи, стих,
Зітхнувши, камінь
Щось своє подумав…
7.08.09.

Ти – близько, десь поруч зовсім,
Зносиш слова на вірші.
Як же з тобою досі
Стрітися нам не вийшло?

Час докладає хмизу –
Римою вірш займеться.
Молотом по залізу –
Слово твоє по серцю.

Як не озватись? Як же?
Дзвоном бриню гарячим…
Ні, не усе, як завше:
Завтра тебе побачу!
5.08.09.

Ця трава
Ще не сіно
Тому вона дихає на повну
Гріючи своїми легенями
Наші босі ноги

Зелена красуння дивовижно спокійна
Хоча ця дівчина завжди самотня

Ми лягаєм на неї
І вона солодко скрипить
Моїм старим диваном
Котрий давно пішов
У рай поламаних речей

Трава дивиться на небо
До нього підстрибує
Всією своєю сутністю

Воно таке глибоке
І судячи з кольору тепле

Прагне туди де
Глибоко і тепло

По своєрідному кайфує
Від своєї самотності
Від своєї недосяжної мети
Просто дивиться на мрію
Крізь нас наче крізь пальці
Ми не проти бути
Пальцями самотньої красуні

Вона знає
В будь якому разі
Добре
Коли

Глибоко і тепло

Пірнай біля мене поспати.
Тут на дні
Закорковуються гармати.
Куриш, ні?
Тут блакитно жовтіє осінь.
А на смак
Пересолена кожна постіль.
Кави, так?
Атлантида – година лету.
Що, гайнем?
На сніданок – китова фета.
Заживем…
На коралових ринках повно
Пелюшок.
Засинай. Це моя колискова –
Аш-два-о…

2009

земна – і не тільки тому, що грішна,
в очах догоряє трава торішня
і місяць, як той синьорукий Крішна,
тебе обіймає, але дарма:
усі обереги його барвисті -
лише камінці у твоїм намисті,
і дотики-погляди ненавмисні
тебе не туманять, немов дурман

земного тяжіння спасенна сила
твоя же Харибда, твоя же Сцілла
уплав через небо довільним стилем -
невисоко, може, але вперед,
а місяць гримує свої гримаски,
гримучою сумішшю тіло мастить,
і ти, як об’яви, зриваєш маски,
ростиш гарбузи для своїх карет

а стомляться крила, то морок бурий
штовхатиме в ями, на кучугури,
і місяць, що зілля духмяне курить
на тебе й бровою на не поведе -
мінятиме пристрасні аватари,
зганяючи зорі в тупі отари -
і тільки неспокій тобі до пари
на довгій дорозі в земний едем

Андріївська площа. Ікони.
У ризах старі шпигуни
Країна уміщена в слово
Зі згарищ сплітає віки
Протест обпікає хрестово
Тавровану зграю облич
З Сходу багряним у змову
Затягує небо в ніч.
Вимощує прядиво тіней,
Лущить потилиць міць
Обвугленням свічкотілим
Вишіптує: "Не зречись!"
Колодязі повні болю,
Слізьми омита вись;
Батьківське прощальне слово,
Молитвенно: "Не зречись!"
Кличе пітьми домовинно
Страчених западня,
Сковує братовбивчо
Крислато-надгробна мла.
Плоть напівовдовіла,
Осиротіла душа
З колін, материнську руїну,
Знекровлено, підійма.
Гавкіт. Процесія худне
Страх наливає свинцю
Завтрашнє - дітовідважне:
"Зречення не прощу !"

«Порожнє ліжко – за тебе, мила!» - ото так да …
Смакую вірша, прикривши очі - не молода,
та все ж бо жінка, якій кохання – не звук пустий .
І серце б’ється, і вірш здається…ну… не чужий.
Збираю душу, щоб мандрувала десь у астрал,
бо тут же вірші за почуттями – прям серіал.

Астрал – це боже
і прекрасне,
і лізуть всі туди без мила.
Туди, я думаю,
це ясно,
і я потрапити хотіла.

Аж раптом бачу, під віршем нижче, є коментар:
«Я сам дивуюсь на цю дурницю, що написав!»
Усе. Нокаут. І я без тями, бо цей удар -
наче коліном куди не треба - в астрал попав.
Яка халепа. Ну ти ж бо, жінко, і наївняк.
Чоловіки ж бо жонглюють словом… ну просто так.

Та біс в ребро
тобі, поете,
ти може й гарний, чоловіче,
та за облом
такий з астралом
тобі подряпала б обличчя.

На песочных часах по-прежнему шестнадцать двадцать,
Заварить бы кофе на этом песке по-турецки,
Выпить чашку, сидеть в тишине, улыбаться,
Глядя на фото, где ты, я и Венеция.
Разложить пасьянс, входящий в стандартный набор Майкрософта,
Да от нечего делать поймать надоевшую муху,
Представить себя пчелой, возводящей соты,
Лучше - в Киеве возле метро, но подойдет и в Обухове.
А потом вернуться в арендованную хрущевку,
Съесть мивины и на ТВ зависнуть,
Быть согласным стать глупым осликом за морковку,
Заменить все смыслы этим морковным смыслом.
А потом засыпать и в шесть утра просыпаться,
Возникать среди офиса, говорить: «Я стартую» факсу,
Стартовать, замечая, что все еще шестнадцать двадцать,
И оставить записку о жизни в последней редакции…

Твій погляд глибоко далекий
Від землі, від часу, від мене.
Збагнути Тебе нелегко,
Ти – ідеально засклений.

Словами думкú не поясниш:
Набридла обмеженість слів.
Надмірний запал мій загасиш
Ледь помітним порухом брів.

Навіщо нас двоє тут, поруч,
Жодному з нас невідомо.
“Розуміння на відстані зору” –
Виводжу по склі аксіому.

11.08.09

1
Привіт. Як бачиш, я вернулась.
Без блиску, шику і гламуру
Приймай мене назад, твердине.
Пробач, наговорила, знаю,
Не варто було лити сліз:
Яка я дочка після цього?
Мені б вина, видовищ… Дзуськи!
А навкруги ж вмирають люди!
Не заздрю. Як усе це терпиш?
І навіть не жалієшся
Ні словом.

2
Отам, далеко, під французьким небом
Я раптом усвідомила...
Ну як сказати?.. Ти єдина!
Єдина, неповторна, мила!

3
Не зможу жити без твоїх пісень,
Без жита, маку і сестриць-ромашок.
Без стежки, де гуляла босоніж,
Де вперше взяла хлопчика за руку.

Без стін отих, де упізнала біль,
І перший злет, любов, розчарування.
І навіть без полатаних доріг…
Без Рути, Тараса і Міста Лева.


4
Ну що ж? Приймаєш у свої обійми?
Боротимусь на цей раз з помилками.
Тебе плекатиму, немов дитину,
Моя любове, рідна Україно!

Приклею перышки к рукам,
обклею каждый пальчик,
разбег возьму подальше - там,
а может еще дальше.
Сорвусь с земли и камнем в высь,
пробью в озоне дырку!
Душа, хоть в пятке задержись,-
не лезть же нам в бутылку!
Душа, не ной, не ной! Не смей!
Прорвемся, как бывало!
Ну, - не орел, ну - воробей!
Лиха беда - начало!
Но больше не бумажный змей
на привязи, с мочалом.

Надежда иногда приводит к огорчанью,
И даже иногда к безумному молчанью.
Безсмыслинные строчки слов,которые были между нами...
Возможно это любовь?
Оставила болесные удары.
За которые мы - получали медали?
Ах, какие могут быть дела,
Когда между нами такая стена...

Кожен день я бачила твої очі,
А зараз я їх уявляю ...
І ці мої безсонні ночі
Скоро приведуть до краю...
Незнаю чому так сталось,не питай,
Мене ти тільки не проганяй.
Я тону як бачу тебе,
А як посміхаєшся мені - я плачу,
Я мрію, щоб це була любов,
А ти напевне думаєш інакше...
Я хочу побіжати за тобою,
Схватить плече, сказать "Прощай",
Та тільки вириваються три слова,
Які вже так відомі...

2009 рік

Коли спалахують, як та пожежа почуття,
Забуваєшся, губишся в всиленній.
Ти втрачаєш сенс власного буття
І зникаєш для світу у цій круговерті шаленій!

Коли в тобі всередині усе палає,
Струни гітари не знають спочинку,
І день, як секунда, як мить пролітає:
Тобі б лиш торкнутись, лиш на хвилинку.

Ти втікаєш даремно від себе самого,
Такого далекого, такого чужого,
Тебе ламає тишина німа
Й потрібна тобі лиш вона, лиш вона.

Та раптом віє вітер різких змін,
Ти усвідомлюєш, що все амінь!
Коли ж світ проріже стрічка мережива,
В серці спалахне нова пожежа!
Тернопіль
Червень, 2009

Аби розсіяти душею зорі,
скородив істину. І капіляри,
вином нав`ючені, тягли у пори
тепло, наначе магму крізь маари*.

За давкою, лавинно в серце хворе
зійшла сльоза і розтопила старість.
Добротного розливу в пляшці море,
не видно дна. Не пити – не ударить,

не одарує, ніби світло, нефа*,
промерзлого у темінь по склепіння,
не вгрузне в тишу пальцями тапера*,

при ворожбі не вивітриться блефом.
Сягав до дна – за золотом і тінню,
аби роздати потім у папері.

12 Серпня 2009

*тапер - ресторанний музикант
*маар - жерло згаслого вулкану
*неф - головне приміщення храму

Мчать рельси в густу ніч,
Паморочить думку алкоголь.
Ви здивуєтесь, але то звична річ,
Як розум неясний –легше вжитися в роль.

Думаємо про різне, мовчимо про одне і теж.
Не раз мені в ночі тебе бракує...
Іноді ж не бачимо ми жодних меж
Й лиш рима сестра з біди рятує.

Ми проживемо разом все життя:
Не треба білої фати й вінця не треба,
Виробивши штучні почуття,
Забудемо про всі кретинські креда!

Ти звинувачуєш мене, що я брехала?
Я все віддала, що віддать тобі могла!
Це правда, я ж ніби й кохала.
Як виявилось, я просто не та.

 
Пікова роздрібна надія
Неспішний бій розсипаний
В атональні високі нічні
Страхи одноокої варти

Покреслені ноти абстракцій
За висхідною ажурністю
Крізь ілюзії резонансів
Химерної кафедральності


плач
Попелюшко
на потім
яке кому діло
щó
потім
у зимовій країні мрій
зблідлі сестри, братерський сміх...

Капризно подерті сходинки
Дублі метеликів чорних
Відлуння падінь безневинних
Сніжинки гіркої віри




 

Самотня подорож – виноградом:
Повзе. Неспіла. Навпомацки.
День – на зачіпки. Опівночі –
Вистигати. Кожні сто знайомств –
Підзарядження.
Є листя, є лоза, є гроно.
Немає – соку. Сточено
На хибну кров. Витекла вся –
За сонцем. Сонечком. Сном.
Подорожня самотність –
Вином-градом. Без витримки.
Нестримно. Витримаю.

2007

Це така ланцюгова реакція –
Переходить Вчора у Завтра,
І Сьогоднішня адаптація,
Можливо, нічого не варта.
2009

Я дивлюсь в твої очі
В такі прекрасні і звабливі.
В твоїх обіймах я щоночі
Уста цілую ніжні й щирі.

З тобою поряд, наче в казці:
Ти мій принц, я твоя принцеса
Мені з тобою добре, моє щастя
Цілуй мене, бо я привикла.

Бо я привикла , що ти мене цілуєш
І вже ніколи я не відвикну,
Бо я тебе кохаю… Чуєш?...
Цілуй мене, бо зникну.

Зникну, якщо не будеш цілувати…
Мовчи, нічого не кажи
Слова брехливі, – не треба їх казати.
Цілуй мене, мовчи, мовчи…

Не треба говорити
Бо наш язик брехливий часто
Вже краще мед солодкий пити
Із вуст твоїх солодких…щастя…

Якщо вже я захочу правди,
То ти нічого не кажи.
Поглянь у очі мені,
Я зрозумію все…мовчи…

Нехай вже краще очі скажуть
Усе, що ти на серці маєш,
Бо люди слів таких не знають,
Які б сказали, що ти відчуваєш.

А поки що мовчи, у вічі не дивись,
Солодке щастя пий і не сумуй.
Якщо хочеш, злетімо разом ввись,
Прошу, цілуй…цілуй……

Кров твоя – кавунова м’якоть
Ребра – решітка на вікнах дому
Забуті слова проростуть м’ятою
Наллються у склянки міським водогоном

А тіло – простий автомат із кавою:
Закинеш гроші – отримуєш напій.
Я вчора дивився кіно Куросави
Довго закони вивчав… Хамурапі

І усвідомлював сутність жіночу.
Прозріння бахнуло, наче молот:
Жінка схожа чимось на тамагочі
Хіба що швидко не дохне з голоду,

А так: пониє, поспить, побавиться,
Побачить, що без уваги – і піде.
Сам же кусатиму себе за палець,
Кричатиму: жінки – Гетери або Ізіди?

Вона ж зустріне мене й спитається:
Ну що там, як там, знайшов чи іншу?
А я, побачивши з нею китайця
Промовлю: Господи, дай їй грішній

Простого китайського чи то щастя,
Чи що в комуністів це по фен-шую?
Краще було би не зустрічатися,
Бо от сиджу тепер, плачу, віршую,

Мізкую, чи буде їхня дитина
Цілком нормальним громадянином?
А не якимсь неякісним хунвейбіном,
Що пустить кулю у спину мамі,

І потім чхатиме на традиції,
Не вдома їстиме, а у фаст-фудах
Споганить мову, а їй по пиці
Ніхто й не дасть за такий проступок.

Ото залазить таке у голову,
Коли з образи відвернеш спину.
Тоді притиснусь до тебе голим:
«Пробач. Відроджуймо Україну!»


12.08.09

Вірші б’ють
вони не плачуть

вони ростуть
а їх не бачать.

не сприймають
у цей раз

може хтось
дає наказ.

тепер їх не розуміють
не палають,
а лиш тліють

лиш після
смерті їх творця
вони доходять
до вінця!

так із здавен ведеться
із грані полум’я вознесеться

Зовсім темно. До крику німо.
Жоден звук не порушить тишу.
Безпорадні блукання міма
крізь ніщо. Хто для нього пише?

Захлинусь в електронній клітці.
Кожну мить актуальна тема.
Щось містичне в маленькій мітці,
що ніяк нам не вкаже, де ми.

Спілкування з німим екраном.
Безліч слів і ні краплі звуку.
А щоб якось закрити рану,
подаєш віртуальну руку.

Щось в цьому світі перемкнулось.
Якісь контакти не в попад.
Наші дороги перетнулись
Тоді і там. Але навгад.
Фальшивив голос в унісоні.
То твій, то мій. А то й обох.
На рівні втрачених нейронів
Ділили відстань-час на двох.
Переділили. До краплини.
В кожного порівну тепер.
Дві незаповнені людини.
Квиток. Дорога. Контролер.
"У вас квиток не в той автобус".
Не той маршрут. Не ті міста.
Згубила карту – взяла глобус.
Не перемножила масштаб.
Думки розпалися на вірші.
Здоровий глузд перегорів.
То задихаюся від тиші.
То захлинаюся від слів.
І довго-довго вибирала,
Куди втекти. Тобі на зло?
Перевтомилась. Переграла.
І, дивно: наче й не було.

Вже нічого не зробиш, коли зникла любов...
Коли чуєш її затихаючі кроки
В передпокаї серця... Коли знову і знов
Зупинити б її, хоч на мить, хоч на трохи.
За плече розвернула її і дивлюсь
В її очі... так страшно! У них - порожнеча.
Вона тихо пішла. Ну а я? Зостаюсь...
Крають серденько в кров нею лишені речі.
Вже нічого не зробиш, вже лише каяття.
Чую, рипнули двері, вона вийшла і зникла.
І не вразить уже глибина почуття,
І бездонна душа, і слова: "Я так звикла..."
Я дивлюсь у вікно, як спішить вона геть
Крізь засніжену ніч в неосвітлені далі...
Де ж її назавжди, що не знатиме меж?-
Заіржавілий бік золотоїї медалі!..
Зникли фарби і глянець, а залишився бруд
Не вмикатиму світла, хай вважають - заснула...
Скільки ще пережити потрібно облуд?
Я, рахуючи, збилась, і безвольно здригнулась.
30.11.08

Желтые глаза, узкие зрачки
Не за кем теперь плакать и страдать,
Петлями следы, словно маяки
На снегу холодном! Некуда бежать.
Высоки деревья, ветер, словно нож,
Серый хвост поджав, воет на луну,
Плохо, тоскно ей. Ты её не трожь,
И, прошу, оставь, хоть на час одну.
Колкие снежинки падают на мех,
Морда обнажает белые клыки,
Толи заскулила, толи детский смех
Потревожил ветви трепетной ольхи.
Лапы, что изрезал острый синий лед,
В снег сует она, притупляя боль.
Голову забросив, поздних птиц полёт
Наблюдает воя, выполняя роль.
Не зови жестокой, не гони её
Ей и так досталось от лихой судьбы
Загляни в глаза, там увидишь то,
Что она скрывала от большой толпы.

(написано давно)

спека у Києві,
поряд – морозиво, квас,
“Прада”, неправда, поповнення гріхорахунку
«панно моя, все життя я шукав саме вас -
відьму, принцесу чи просто смішливу пустунку...»
як відмовляти собі у такому частунку?

спека сильнішає
тане і липне пломбір,
квас нагрівається в бочці до стану окропу,
цей світлофор, що моргає мені чи тобі,
шле таємниче послання, нагадує тобто:
відповіді продаються - уроздріб чи оптом

крок – і на Дарниці ,
другий - по той бік Дніпра,
зирять у вікна шпилі несподіваних ґотик,
жовті таксівки сигналять у вухо – пора!
рухайся, білочко, ти не зупинишся доти,
доки це тільце маленьке ще тепле на дотик

квас обернувся на лаву,
пильнуйся, my love,
мухами люди на пальці солодкі насядуть,
хто б, як не я, їхні співи тобі переклав,
хто б, як не ти, всі вагання залишив позаду -
любий, тікаймо
із цього нерайського саду

І зле, і нудно, і все осудно, і бракне слів,
яка до чорта література серед ослів,
та платять гроші, я і мандрую чи не щодня,
і множу бздури на тлі натури нізвідкіля.
І ти не вдома, моя мадонна, - гадаю з ким,
невже забула, перегоріла, пішло, як дим?

Печально, мила,
як про кохання,
і про буфет,
де перша чарка,
а друга в ліжку, –
цей менует.

Де нині пози далекі прози, речитатив
од Казанови, і Дон Жуанів імператив,
леткі єднання - не особливі, але які
у птахи й неба, у риби й річки, не копіткі, -
коли навіки, о нині й прісно, ми вже рідня,
хоч і надалі лише у згадках - і ти і я.

Важке питання –
як про кохання
казав поет, -
було би добре
не грав би сумно
цей менует.

І я пиячу за все, що бачу - до темноти,
а тільки й бачу, як потай плачу - од самоти.
Коли б до чарки хоч яничарки були свої!
Цього би й досить, але аж трусить - не ті краї!
Коли б не гроші, любили б вірші, та кожна фря
тут прагне євро, тяжіє, курча, до „битія”.

А ти жадала
лише кохання
сотати мед,
за тебе чарка,
порожнє ліжко,
і менует.

Тому римую, коли німую, лише - верлібр,
бо тут - фастфуди, і мляві груди, дисконти фібр,
і всяк еліта: мордяка сита, гомо естет,
і зверху Нобель, і кожен шнобель – на Комітет.
Коли б не гроші були би гожі мої листи,
що ті, колишні, як всі колишні - і я, і ти.

До запитання, –
як про кохання
казав поет, -
доки вгощали
ми і лабали
вам менует.



© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2009

Проґавила... Вважай мене немає
Серед панянок в пишних горностаях.
Банальна пісня: не внесли до списку,
Мабуть, боялись розголосу. Риску
Підвів швейцар. Завжди когось підводить,
Від шефа до клієнтів, і нагоди
Відтоді годі кращої чекати,
Як милості порожніх банкоматів.
Тому не варто опускати планки,
І пальчиком до губ держу мовчанку
У пошуках скандальної родзинки,
У сподіваннях прикрої заминки...
Напередодні цілу ніч не спалось
І навіть тема визріла „така ось
Біда на ексклюзивні босоніжки—
Вибоїни червоної доріжки”.

Ну, хутчіш підставляйте плечі,
Простягніть оберемок рук!
І на виріст ще теплих речень,
І за другу хай скаже друг.

Потримайте зі мною крижму –
Там, де з дерева скочить син.
Там і я ваші сотки вижну,
В сухожилля подам води.

Не в’яжіть мені модно зашморг,
Не майструйте (того) стільця.
Я молитимусь серцем вашим
До причастя, посту, вінця.

Розламаю на всіх вечерю.
Ситий півню, лічи до трьох!
Зазирніть – я збудую двері.
І заходьте через вікно.

2009

Не зводь захмарних замків,
Любий друже.
Будуй, як люди, затишні хатки,
Аби багато шуму не зчиняли,
Як будуть руйнуватися вони.

Зорею небо позіхає,
Рікою котяться таксі.
Куди вона так поспішає,
А разом з нею ми усі?

Година спокою в повітрі -
Сонливим затишком зійшла.
Сльозою втоми на палітрі,
Душа садочком розцвіла,

Морською хвилею пірнає
У паралельне майбуття.
Хто таємницю розгадає -
Майбутнє завтрашнє життя?

Пухка, зелена одежина,
Як ти пасуєш на сосні,
Моя омріяна долина -
Ти ненаснилася мені.

Дерева дружнім потисканням
Своїх оголених гілок
Із доброзичливим вітанням
Проводять поглядом в садок.

Веселі пташки невеличкі,
Немов ті янголи з небес.
Мій рай землі посеред річки -
Душі гармонію принес.

Двадцять першого ніч. Понеділок.
Ледь помітно столицю в імлі.
І здалося ж комусь у безділлі,
Що буває любов на землі.

І з нудьги або просто від ліні
Вірять всі і живуть, як у сні:
Там розлуки й побачення тіні,
Там коханню співають пісні.

Та інакшим відкриється слово,
тиші хлине на них течія,
І, на це наштовхнувшись раптово,
З того часу мов хвора і я.

ОРИГІНАЛ

Анна Ахматова

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина...
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор все как будто больна.

Январь 1917, Петербург

Безглуздий стан. Безпристрасна пригода
без "брати в голову дурниці і слова".
Без шкодувань про втрачену нагоду
сказати вкотре: "Люди, я жива!"

Без слів, без болю, навіть без емоцій.
Беззвучний стук у серце на замках.
Безликий ти в безликому потоці.
Безлика я в обірваних гудках.

Безкрила тінь нав’язливого стану.
Плюс-мінус тіло. Мінус я. Плюс ти.
А плюс – як хрест, кілком забитий в рану.
Сама собі: "Зірвалась – то лети!"

Відроджуватись міліард разів,
Щоби не повторитися тотожно.
Відбитком Божим – на скрижаль віків,
Де ідеальним світом витвір кожен.
Пройдуть епохи, зміняться часи.
Смаки, правителі, закони – все минуще.
Та справжньої не знищити краси,
Бо ж вічна, незбагненна, всюдисуща.



10.08.2009 р.

За Анною Ахматовою

Стисла руки тонкі під вуаллю.
– Що з тобою? Ти зблідла чогось?
– До сп’яніння терпкою печаллю
Я сама напоїла його.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Рот скривився в стражданні німім,
Збігла – навіть перил не торкнулась,
До воріт я добіга за ним.

Задихаючись, крикнула: «Згину,
Як підеш через жарти пусті!»
Посміхнувся спокійно і дивно
І промовив: «На вітрі не стій».

Не сумуй, мій друже: це не жах –
розуміння дар дано не всім.
Люди часто з кимось не в ладах,
і гримить не завжди тільки грім.

Хай комусь поезія лиш звук,
вибачай собі різницю з ними:
тобі сутність лащиться до рук,
ну а їм грозить зубами злими.

Коли бачиш світ як суміш фарб –
то не здатен бачити сюжету.
Дійсності багатогранний скарб
не дано абстрактному портрету.

Ти даруєш світові свої
словом намальовані картини,
але раптом бачиш на їх тлі,
як чиїсь байдужніють спини.

Не сумуй, мій друже, то є так:
інші бачать іншими очима.
Та завжди знайдеться той дивак,
що на світ подивиться твоїми.

Коли давно усі відкрито карти
І кожен козир вірністю покритий,
Пора за інший стіл пересідати,
Або і краще зовсім «руки вмити»!
Азартна праведниця віри в чесні ігри
Звела на нуль одвічні всі канони.
Відомими зробивши «ікс» та «ігрек»
Спали колоду, йди на перегони!


2009

Я сиву намалюю ностальгію,
Коли душа злітає, ніби птах,
Долає доли, гори і в надії
Додому поспішає на вітрах.

Додому, до моєї України,
До того невеличкого села,
Де біля хати – два кущі калини
І вишенька біленька зацвіла.

Де літо пахне яблуками й хлібом,
Кує зозуля вранці у саду,
Сидить на стільчику старенький дідо,
Облущує квасольку молоду.

 
Вона прийде нечутно, пітьмою
В пізній час летаргійного літа
У найтоншому апофеозі
Віоли святого Антоніо

Вона сяде на крісло нізвідки
У знайомий знечулений спосіб
Виразні очі відтінку тіні
Порцелянове матове тіло

Хто вона, для якої цілі він
Заціпеніле дзеркалля води
Де видіння спливають вицвілі
Розфіксованим дагеротипом




 

«Вы любите розы?
А я на них срал!»
В. Маяковский

Не треба мені тюльпанів –
а сотню їдких помад
аби малювати п у т а н у
царівну тілесних принад.

Медового голосу хочу
імбиру 100 грам і пломбір
малюю помадою очі
щоб виїла хтивості зір.

Малюю помадою тіло
подай мені, може ще туш
чекай, сподівайся на диво
та серця мого не руш.

Не чіпай його ніжно руками
поцілунків з повітря не жди
під ногами – моїми ногами
свою душу мені не стели.
2009