ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.02.21 06:08
Усе життя - це коди і повтори,
До рота ложка носиться щодня.
Поезія рутинна апріорі -
Спитай свого крилатого коня.

Хай істина лежить без комбідреса,
А око тішить правдоньки шкелет:
За тезою крокує антитеза,

Ярослав Чорногуз
2019.02.21 00:19
Ми зустрінемося навесні,
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.

Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -

Марія Дем'янюк
2019.02.20 21:47
Вода холодна? Крижана?
- Гаряча:
Палючими слізьми
Небесна плаче...
Мороз лютневий.
Мокра одежина.
Та Пломінь Гідності
Палає без упину.

Іван Потьомкін
2019.02.20 20:46
Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у

Сонце Місяць
2019.02.20 17:16
тому що дощ, хтось бо хотів дощу
лети ускрізь, не обертайся, птахо
розвидіти надміру досхочу
усе згадати & забути інше шляхом

вже не зустрінемся ніколи, не бентеж
мене, сентиментальщино погодня
у перспективі жодних снів егеж

Олександр Сушко
2019.02.20 06:26
І нащо моя дружина поперлася у районне управління за субсидією? Нащо псувала свої нерви, виклянчуючи у мертвонародженого викидня - міністерства соціальної політики - куцу матеріальну допомогу для закупівлі дрівцят на зиму та на електроенергію? Це минулог

Віктор Кучерук
2019.02.20 00:14
Звільни мене від самоти
Цілунками і сміхом,
Адже натхненню не прийти
Без радості та втіхи.
Від болю душу увільни
Очікуваним словом, –
Щоб став окриленим я ним
У діях і розмовах.

Віта Парфенович
2019.02.19 21:56
Я спізнювалася. На годину… Воно ніби-то і не набагато, але таки так. Збиралася прийти вчасно, але як завжди, в останню мить щось збивало. То виснажена готуванням смаколиків для свого коханого, бо він полюбляє різноманіття, а це все сили і час. То апатією

Володимир Бойко
2019.02.19 21:12
У відомому парку у Києві
Закладатимуть пам'ятник Вієві.
Чи то Вій, чи не Вій –
Ти піди, зрозумій,
Але щось замишляють у Києві.

Зіштовхнулися лижники в Рахові,
Довго з болю стогнали і ахали,

Юрій Сидорів
2019.02.19 16:51
Мистецтво -
Справжнє місце для пера,
А не куточок десь на кладовищі.
І навіть п'єдестал або гора -
Це все не те - нехай вони і вищі.

Так само і для шпателя, різця,
Багра, кувалди, лома чи сокири,

Лариса Пугачук
2019.02.19 12:14
рік. Бєлгород. Марину знаю вже з півтора року. Кілька років тому вона з 23-ти річною донькою перебралася в Бєлгород з Луганської області. Наодинці розмовляє зі мною українською мовою. З почутого від Марини: «В мене в Бєлгороді тітка рідна живе, одинока

Дмитро Куренівець
2019.02.19 11:11
Ця печаль є невимовна,
Біль пекучий не мина.
При столах – стільці порожні:
Моїх друзів вже нема.

Тут від їхніх слів зайнявся
Революції пролог.
Тут співалось їм про «завтра» –

Олександр Сушко
2019.02.19 10:12
Я сьогодні піду і прощатися, мабуть, не буду,
Ще в обіймах твоїх, а думками давно вже не тут.
Для розлуки найліпше пасує зима, місяць лютий,
А кохання здихати тихесенько загнано в кут.

Хоч повага і приязнь до жінки закладені в генах,
А сім'я

Віктор Кучерук
2019.02.19 06:31
Коли в шумливі вишиванки
Причепуряться ясени, –
Приходь безбоязно до ранку
В небачені ще мною сни.
Приходь щоніч з-за виднокраю,
Немов зоря, – звіддалеки, –
Куди щоразу посилаю
Я обнадійливі думки.

Сонце Місяць
2019.02.19 03:53
Ця самота є дощовою.
Від моря, над відтінки вечорові,
понад рівнини дальні й ген за овид,
здійметься в небо, що близьке їй, та
впаде із неба врешті на міста.

Дощить кругом у нечіткі години,
де всі провулки досвіту чекають,

Ярослав Чорногуз
2019.02.19 02:16
Небо потемніле над землею
Тугою усе заволокло.
До душі шляхетної твоєї
Дай мені торкнутися крилом.

А моя собі шукає спокій
Чи знайде - неначе уві сні –
Затишок в очах твоїх глибоких,

Вероніка Новікова
2019.02.19 01:18
Вже зима минає, а ти й не знав,
ритуально п'яний або тверезий.
Світ тобі ні мати, ані Тереза.
А війна, мій хлопчику, й не війна.

За недобрий ранок і добру путь,
за червоний сніг, що зійде за місяць.
Безпорадні спогади часом бісять:

Анастасія Поліщук
2019.02.18 16:14
Моє волосся трохи розпатлане, як і мозок
Десь на четвірку за шкалою від
Один – прокинулась без пам’яті в реп’яхах
До десяти – ідеально розчесане
Локон постійно
Тулиться до підборіддя
Мій погляд застряг
Десь між одинадцятою ранку цієї безмежної до

Олександр Сушко
2019.02.18 14:55
Музи заслабли, хворіє крилатий мій кінь,
Критик сказав, що віршую я дуже погано.
В пущу іду викорчовувати штурпаки,
А на Парнас хай стежину торують титани.

Збився приціл, а на рими утратився нюх,
Грона сонетів подібні, неначе сосиски.
Досить у

Юрій Сидорів
2019.02.18 12:13
Наївся - і спить під зимовим наркозом
Ведмідь, завалившись у власний барліг.
Щоб тіло спочило і втомлений розум,
Зими дочекавшись, і я би заліг.

Не буде вертепів, курантів, колядок,
Прикрашених сосен, ялин і смерек -
У сплячці надійний душевний по

Вікторія Торон
2019.02.18 12:02
Якби я не бачила їх, я б жила в «сьогодні», і тільки.
якби я не бачила їх, так начебто їх не було...
Та нагло сяйнув об’єктив -- хтось в позі завмер від утіхи,
хтось горе своє поволік -- і очі воно обпекло.

На дні міліонів умів, між коренів душ зціп

Анонім Я Саландяк
2019.02.18 11:42
ЩОДО ПРИМІТИВІЗМУ – ПРО ФОТОШОПИС... ... а от вам про мій інтерес до простого-примітивного (в зображенні загалом)... що актуально у “нинішньому комп’ютер-інтернет-facebook ” - такий, наприклад, діалог: - Ярослав Саландяк: ... то ж... у фотошопі!!! - Л

Лариса Пугачук
2019.02.18 09:21
Бєлгород. 2015 рік. В інтернеті наткнулась на переписку волонтерів, що допомагають біженцям з Донбасу. Вигулькнула стрічка: «Требуется перевезти семью беженцев. Просьба откликнуться, у кого есть машина». Телефоную знайомому, він погоджується допомогти.

Тетяна Левицька
2019.02.18 07:32
Зими набридло помело,
але наснилося село,
стежина біла.
В цукровій пудрі хвойний ліс,
на соснах, тертий сир, кумис -
миттєво з'їла б.
В креманці неба - хмар вершки,
як дотягнутись? Не з руки,

Віктор Кучерук
2019.02.18 06:32
Осяяні місяцем стигнуть сніги,
Пружніють овіяні вітром дерева, –
А я помираю між них від нудьги,
Немов незабруднений лист аркушевий.
Сьогодні немає зігріти кого,
Хитання жіночі повсюди відсутні, –
Розпачливо й тужно гукаю: “Агов!..”,
Та чується вс

Олександр Сушко
2019.02.18 06:06
Зійшла планета із орбіти,
Згоріли залишки добра.
Я хочу ворога убити
Під люті вигуки "Ура'!".

Упав солдат в обійми тиші,
Його очікує труна.
В окопах не потрібні вірші -

Віта Парфенович
2019.02.18 01:00
Я починаю все з нуля…
Хоча земля з -під ніг втікає,
Але себе я обираю,
Бо я у себе – тільки я…

Я починаю. Шкереберть
Летять минулії образи,
Пробачу все, та не відразу,

Шон Маклех
2019.02.18 00:50
Місто, яке живе поночі.
Місто, яке блимає очима ліхтарними
У пітьму вічного вчора.
Тут живуть одні ліхтарники:
За покликанням.
Тут складають пісні променями
Жовтого нічного світла,
Тут несуть світу щовечора,

Володимир Бойко
2019.02.17 20:39
Ранок, неначе кітва,
Пристрасть спинив безжально.
Певно, кінець ловитві,
Певно, віват печалі.

Скрута не пожаліє,
Безвість за душу візьме...
Годі впіймати мрію,

Лариса Пугачук
2019.02.17 16:45
Перетинаючи митницю, завше переходжу на українську мову. Навіть російському водію автобуса на виході кажу: «Дякую». 2015 рік. Харків. Привокзальний супермаркет. Набрала продуктів в дорогу, підійшла до кондитерського відділу. Прошу продавчиню дати «он те

Віктор Кучерук
2019.02.17 14:35
Вушка сміхом залоскочу,
очі - поглядом збентежу,
а вуста твої співочі
поцілую обережно.
І, покірна й соромлива,
в щастя вгорнеш довгу тугу
та радітимеш, як нива
під очікуваним плугом...

Іван Потьомкін
2019.02.17 12:16
Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі
і поки що ними владаю,
за світ, що сприймаю
барвою й словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -

Олександр Сушко
2019.02.17 11:20
Хіба погано жити у нірвані,
Без звинувачень та прощальних сцен?
Вичерпую до дна себе коханій,
В жазі басок зірвався на фальцет.

В усіх ділах потрібно знати міру,
Робити піст, інакше вхопить шляк.
Але потрапив до Венери в прірву,

Олена Багрянцева
2019.02.17 01:12
Ця історія знову почнеться для нас із кінця.
Не тривожся даремно, минуле пустивши за вітром.
Знаю, серце твоє крижане не зумію зігріти.
Знаю, вперте мовчання не буде ніяк до лиця.

Може, завтра зійдуть нанівець всі важливі слова.
І роздмухає хтось н

Вероніка Новікова
2019.02.17 00:27
Бачу тебе просту, гілля смаглявих рук,
в жилах свята вода, сповнена темних звуків.
Груди твої гіркі - грона зимових вин,
полум'я губить глузд поміж твоїх колін.

Хто ти мені така? Згуба моя й усе.
Може заснув би з ким, тільки печеш у серці.
Жінка

Юрій Сидорів
2019.02.16 12:19
Крадія лупцювали у Вінниці
Кікбоксери за вкрадені милиці.
Та відбився крадій -
І немає надій
Кікбоксерів зустріти у Вінниці.

Бузиною заварюють в Хотові
Для гурманів чаї бергамотові.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Альона Диковицька
2019.02.18

Марк Поздняков
2019.02.15

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26

Ольга Кміт
2019.01.24

Іван Цимбалюк Калиновий
2019.01.21






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Микола Зеров - [ 2006.04.03 09:26 ]
    Hoi Triakonta
    Ви пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів
    Була та сама навісна пора:
    Безмовний Пнікс, безлюдна Агора
    І безголосся суду і пританів.

    І тільки часом, мов якась мара
    Ще озивався сміх Аристофанів,
    Сократ, як перше, виявляв профанів,
    І весело роїлась дітвора.

    Так само і тепер. Усе заснуло.
    Все прилягло в чеканні Трасібула!
    А ми? - де ж заступ нам на нашу гич,

    І сапка на бур'ян, і лік на рани?
    Дитяча сліпота? Сократів бич?
    Чи невтишимий сміх Аристофана?



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.43)
    Прокоментувати:


  2. Сергій Єсенін - [ 2006.04.03 08:41 ]
    ***
    Грубым дается радость.
    Нежным дается печаль.
    Мне ничего не надо,
    Мне никого не жаль.

    Жаль мне себя немного,
    Жалко бездомных собак.
    Эта прямая дорога
    Меня привела в кабак.

    Что ж вы ругаетесь, дьяволы?
    Иль я не сын страны?
    Каждый из нас закладывал
    За рюмку свои штаны.

    Мутно гляжу на окна.
    В сердце тоска и зной.
    Катится, в солнце измокнув,
    Улица передо мной.

    А на улице мальчик сопливый.
    Воздух поджарен и сух.
    Мальчик такой счастливый
    И ковыряет в носу.

    Ковыряй, ковыряй, мой милый,
    Суй туда палец весь,
    Только вот с эфтой силой
    В душу свою не лезь.

    Я уж готов. Я робкий.
    Глянь на бутылок рать!
    Я собираю пробки -
    Душу мою затыкать.

    1923


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.9) | "Майстерень" -- (5.92)
    Прокоментувати:


  3. Володимир Ляшкевич - [ 2006.04.02 21:18 ]
    Кесарія Маритима із роману «Йе-шýа»
    1
    Прекрасний час для проповіді. В місті
    гнітюча тиша. Вулична сторожа
    із ранку п’є вино, кидає кості.
    Намісника немає, все спокійно,
    якого дідька нидіти надворі?

    Прекрасний час для проповіді. Небо
    забите хмарами, вирує море,
    на вулицях похмурі громадяни,
    яким набридло нудьгувати вдома.
    Стікаються до головного храму,
    що увінчав єдиний пагорб в місті.

    Найкращий вигляд на округу звідси,
    і мури захищають від вітрів,
    і гавань унизу, як на долоні,
    а, головне, чутки спочатку тут
    з’являються, а потім вже деінде.

    І як інакше, раз і храм, і місто
    належні одному і тому ж богу,
    що змінює подекуди ім’я,
    але ніколи вінценосний титул.

    2
    На площі перед храмом постать в хутрі.
    Стоїть недвижно, час від часу стрімко
    здіймає вгору руку з криком: “Досить!”

    Юрба густішає. Настирні зайди
    шепочуть в кожне вухо: “Се пророк!”
    “Невдовзі!.. Станеться!.. Моліться!..”
                                                -“Досить!”

    У городян, які останнім часом
    частенько бачать вельми схожі дійства,
    на хмурих лицях злі усмішки.
                                                -“Досить!”
    Невже на світі може бути гірше!
    Куди вже далі, гірше не буває!
    Зима сувора видалась, весна
    немислимо запізнюється.
                                                -“Досить!”
    Штормить. Штормить. Штормить. Нічого більше.
    Ні кораблів нових, ні караванів,
    ні заробітку - тільки хтиві зайди!
    А Цезарю плати належне.
                                                -“Досить!”
    Єдина втіха бачити, що іншим
    подекуди буває гірше. З храму
    виходить жрець, грозить пророку.
                                                -“Досить!”
    Із себе витиснувши всіх бродяг,
    юрба, мов по команді, відступає.

    Прислужники, що вибігають з храму,
    лупцюють палицями волоцюг,
    збивають з ніг нестямного пророка.

    Юрба регоче і свистить услід
    побитим зайдам, що дрібочуть схилом,
    накульгуючи, стогнучи, здійнявши
    кумедно-урочисто на руках
    свого пророка тіло. Esse dignum
    spectaculum, ad guot respiciat
    intentus operi (sic) suo deus.*

    Вирують хмари. Гуркотить прибій.
    Прекрасний час для проповіді
    бурі.

    (* лат. - Ось достойне видовище,
    аби на нього оглянувся бог, споглядаючи своє творіння)

    3
    Кімната для приїжджих. Вид на місто,
    що Ірод збудував на стражі моря.

    Біля вікна важкий дубовий стіл,
    просяклий хмелем, дві широкі лави.

    Одягнутий у кольорові шати
    чорнобородий велет-фінікієць
    кладе на стіл, паруючі духмяно,
    великі чаші: - Сам перецідив,
    розбавив доброю водою в міру.
    З корицею і медом, не вино -
    нектар божественний, умножить сили…

    Мандрівники – статечний афінянин,
    геть сивий, та на вигляд ще міцний,
    і гарно складений, середніх літ,
    в недорогій накидці арамеєць, -
    кивають вдячно. Арамеєць мовить
    над чашею слова подяки небу.

    Поважний афінянин благодушні
    кидає погляди з-під сивих брів.
    Господар ж усміхається - в задумі,
    яку ціну узяти за ночівлю.

    Багатий може дати і денарій,
    а з бідного - хіба візьмеш сестерцій?
    Та ще й оповідає афінянин,
    що арамейця вже пограбували,
    що голого зустрів його в пустелі,
    мовляв, тому на нім така хламида.
    Грек в доброті своїй пропонував
    найкращий плащ, але дивак був проти –
    узяв накидку від слуги!.. Напевне
    за дивака заплатить афінянин.

    Єдине, варто вести перемови
    з ним наодинці, щоб не чув дивак,
    тоді вторгую не один денарій.

    Але який! Оце ввійшов б і голим
    у Кесарію. Голим! Бо повинен!
    Недавно, схоже, виповнилось літ
    аби віщати людям “вищу волю”.
    А розпочати вирішив із-звідси,
    де дві безодні охопили сушу!
    З одного боку вічна спрага Риму,
    а з іншого - намісників жадання.
    Йе-шуа зве себе. Воно і справді -
    таке вчиняти необхідна поміч,
    але усіх богів, одного мало!
    Та як би не було – вони прийшли
    аби отримав хтось монети срібні!

    Господар задоволений собою.
    Не кожен вміє точно рахувати.

    4
    Хвала Юпітеру, відкрилось небо!
    Вітри притихли, втамувались хвилі.

    На обрії помічені вітрила!
    До порту мчать ватаги хлопчаків,
    летить провулками відлуння руху.

    Служителі, що продають за храмом
    богами не спожиті кусні м’яса,
    тривожать люд розмовами про ціни
    і про важку хворобу у жерця,
    що палицею лупцював пророка.

    Люд гомонить, що зайди все ще в місті
    і що усе це дивний збіг обставин –
    присутність схимника, факт побиття,
    хвороба, наслана жерцю, погода,
    що врешті прояснилась, - диво, диво.

    Утім, розмови швидко ущухають -
    над містом лине переможна мідь,
    у порт заходить корабель торговий.

    Хвала Юпітеру, відкрилось море!

    5
    Невпинний галас чайок. Плюскіт хвиль.

    Слідів не залишаючи на гальці,
    ступає тінь. Спиняється поблизу
    захопленого морем арамейця.

    Той зачаровано глядить у далеч,
    наповнену ефіром осяйним.
    Пориви вітру тануть у хвилястім
    волоссі арамейця.
                                -“Йе-шу-á...”

    Волання чайок, шепотіння хвиль.
    І сонце - тепле, ще ласкаве, сонце.

    Тінь, набуваючи тілесність, м'яко
    обходить арамейця: “Йе-шу-á"

    І налітає вереск дітлахів.
    Біжать навипередки по дорозі -
    уздовж розкішних віл, повз акведуки,
    збігають вниз, до лінії прибою.
    Торкаються води - хто обережно,
    а хто і надто сміло. Гомонять.
    - “Ще не зігрілася!”, - “Кажу, за місяць
    пірнати будемо…”, - “О! глянь, поглянь -
    ожúло море, тут і там вітрила!”

    - “А чули? в Маритимі чудодій
    зцілив сліпого!”, - “Вигадки! ти бачив
    сліпого того?!”, - “Кажуть, звична справа,
    але не кожному є по кишені…”
    - “Давай спитаємо у чоловіка!”
    - “Зважай! Бо дасть тобі по голові!..”

    Ватага обступає арамейця.
    Тінь відступає за каміння.
                                            -“Йе-шу-á..."

    Кружляння чайок, плюскотіння хвиль.
    Яскраве сонце - тепле, ще не жарке.

    6
    Чудесний день!

    Проміння білить стіни
    будівель кам’яних, блищить на бронзі
    скульптур, привезених сюди з Еллади,
    кохається зі свіжістю садів,
    цвіте веселкою понад фонтаном
    на площі головній, і сліпить очі,
    до моря звернуті.

    Прекрасний день!
    Величні колонади. Небо. Спокій
    весняної пори, коли усе
    іще попереду – усе найкраще.

    Біля палацу Ірода, де нині
    намісника притулок, велелюдно.
    В палац прибули слуги і готують
    палати для господаря нового.

    Сирійського легата глашатай
    вигукує нові укази Риму,
    зачитує порядок привітання
    правителя під час проїзду містом.

    Народ хвилюється – новий намісник
    очікується вже за кілька днів.
    Подейкують, що грек, та родом з Понту.
    О, зрозуміло, в будь-якому разі
    якісь відмінності повинні бути
    між греками, що збудували місто
    і греком, присланим збирати гроші,
    але суттєвими - ніяк, ніяк! -
    бо грек усюди, як відомо, грек.

    Прекрасний день!
    Новини теж прекрасні!

    7
    В юрбі глузують над жартівником,
    який доводить, що не стало греків -
    той підіймає руку й додає,
    що фінікійців теж немає, словом,
    є тільки ті, що носять тогу, й інші.

    Довкола гам, здебільшого на грецькій,
    поважні громадяни гомонять
    поміж собою про діла насущні,
    про подорожі, про торгові справи,
    дають обітниці, зійшовшись в цінах,
    і тягнуться поволі, хто куди.

    Та мало хто відразу йде додому.

    Бідніші сунуть на центральну площу
    послухати ораторів і далі
    у пошуках розваг за мури міста:
    до іподрому, чи амфітеатру,
    ті, що багатші, завертають в лазні, -
    мудруючи, утім, про те саме:
    що новому наміснику до серця –
    гучні імпрези, чи зростання статку.
    Чийого саме статку - не говорять.

    Але ні там, ні тут не забувають
    казати слово щирої хвали
    Тиберію - за мудрість царювання.
    Казання вельми схожі на змагання,
    нехай без переможців, тільки участь,
    та навіть кислий вираз на обличчі
    хороша тема для палких доносів.

    Пташиний щебет, ніжно-плинне світло,
    і запахи, хвилюючі, весняні.
    Спасибі Цезарю тобі за день!
    Чудовий день! –
    очікувань
    прекрасних.

    8
    ............................
    ............................
    (Читати далі)


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.53) | "Майстерень" 5.5 (5.53)
    Коментарі: (2) | " «Кесарія Маритима» повністю"


  4. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:38 ]
    * * *
    Якби могла прийти до мене цеї миті
    Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті
    Приходила колись, весела, як струмок,
    І вся вливалася в ріку моїх думок,
    Просвітлюючи їх своєю чистотою
    Аж до самого дна, якби вона святою
    Дитинністю мене пойняла нині знов,
    Я б у собі згасив грімниць буремну кров.
    Пал невдоволення, за ідеалом тугу,
    Посвяти печію, ненависті напругу,
    Печаль обов'язку, зневагу до раба —
    Стлумив би я в собі! І знову голуба
    Моя душа була б, як та вода зі звора,—
    Та вже не прилетить моя любов прозора.
    І добре, що нема нікому вороття,
    Що на одну любов дано одне життя.
    А в той далекий час — я добре пам'ятаю! —
    Рай принесла вона — зробив я пекло з раю,
    З її невинності я честь кував свою,
    А з кротості — той меч, що гостриться в бою,
    З незайманих зітхань суворі блискавиці
    Творив я і вганяв, як цвяхи, в чола ниці,
    З блаженних намірів робив я дзвін добра,
    Щоб він горлав—«ганьба» або кричав—«ура!»
    Прозорість радісну я взяв на силу гніву,
    Я тінню світла став, дав правій — руку ліву,
    Я цілий світ любив у дівчинці моїй,
    Я сотворив себе з її дитячих мрій,—
    І добре, що вона не прийде вже до мене,
    Не прояснить моє від почувань теменне,
    Від боротьби трудне й палаюче єство,
    В якому дух життя справляє торжество.

    1977


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  5. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:42 ]
    * * *
    Це неправда, що ми помрем!
    Ти — земля, а я — твій сіяч.
    Плуг іде — під його тягарем
    Ти возрадуйся і не плач.

    Сокруши свою душу тверду
    Пестотливою зливою втіх.
    Я ж і сам, як зернина, впаду
    Поміж скибами гонів твоїх.

    Ми небес глибину збагнем,
    Вище зір піднесем колоски.
    Ми пшениці незгасним вогнем
    Пролітатимем крізь віки.


    Рейтинги: Народний 6 (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  6. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:49 ]
    * * *
    Моя гріховнице пречиста,
    Моя лілеє на багні,
    Чужі обійми, як намиста,
    Ти познімала при мені.

    І знов, як у дитини, очі,
    Нічим не відвернути їх.
    І на твоєму непороччі
    Лечу я в безконечний гріх.

    Невже ти хочеш одпокути
    На душу стомлену свою?
    Невже ти хочеш одягнути
    Моєї вірності шлею?

    Скрипучі хомути і ярма
    За ласку ночі й сором дня?
    Чом яблука не рвем задарма
    Із дерева життя й знання?

    Чи ти готова до вигнання
    На нашу землю кам'яну,
    Де праця старша від кохання,
    А хліб — від нитки бурштину?

    Підеш? Візьми свої агати.
    Такою будеш, як була.
    В мою уздечку запрягати
    Мене ти будеш, як осла.

    Ти будеш їхати світами,
    Усівшись на моїм хребті,
    І кидати за джиґунами
    Свої очища золоті.

    А я тебе кохати буду
    За те, що не упала ти
    Ні у потворну безвість бруду,
    Ні у нудоту чистоти.

    За те, що ти взяла у змія
    І принесла мені той плід,
    В котрім була нужда, і мрія,
    І молодість на сотні літ.

    1967


    Рейтинги: Народний 5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  7. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:08 ]
    ЛЬВІВСЬКИЙ ДОЩ
    На сірий камінь — сірий дощ,
    І вже блищать дзеркала площ,
    І вже себе в дзеркалах тих
    Очима вікон золотих
    Побачили чепуруни —
    Будинки львівські; вже вони
    Почули, як бринить озон
    І грає ринва-саксофон.

    І кожен з них — неначе зух,
    Свій дах — неначе капелюх —
    Насунув до саміських брів,
    Щоб він у танці не злетів,
    А танець буде, от ще мить —
    І все у колі зашумить,

    Підуть будинки аркана,
    Спотіє, як плече, стіна,
    В пасі залізний трісне шов
    Під стук гранітних підошов.
    А там, із замкових узбіч,
    Іде у центр смаглявка-ніч,
    І грім за нею аж реве
    І парасолю неба рве.

    1965


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  8. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:09 ]
    ЛИЦЕМІРИ
    "Президент США Ліндон Джонсон
    окремим листом від 31.ІІІ.1966 року
    подякував так званій
    українській громаді Клівленда
    за. підтримку політики агресії у В'єтнамі"
    (З газет).

    "Не славтеся царевою
    Святою війною,
    Бо ви й самі не знаєте,
    Що царики скоять."
    Т. Шевченко

    Я пізнаю вас, фарисеї,—
    Такі ж ви підлі, як були,
    Дарма що віддали в музеї
    Пісні батьків, як постоли.

    Дарма що поміняли гуні
    На фраки, смокінги, плащі,
    Я пізнаю лоби чавунні
    І тулуби, немов плющі.

    Дарма що ви втекли за море,
    Щоб шкуру зберегти свою,
    Я пізнаю вас, людомори,
    Поклони ваші пізнаю.

    В бетон б'єтеся напропаще,
    Не жаль ні спини, ні чола,
    Щоб уклонитись пану краще
    Від іншого ж таки хохла.

    Це ви училися віками
    Сотати лицемірства нить
    І перед царськими дяками
    Себе навзаєм очорнить.

    Це ви у Відень і Варшаву
    Дари возили вперейми
    І нашу славу шанталаву,
    Як пси, обдерли до страми.

    Це ви клялись народ любити,
    А кату череп роздробить,
    Та мозок ваш тече на плити
    В дірки від рабських чолобить.

    Пора б на вас і не дивиться,
    Не думати про вас пора б,
    Хіба це вже така дивниця,
    Що панові вклонився раб?

    Та в серці палахтить ураза,
    І хочеш сам себе клясти,
    Що хрунь од імені Тараса
    Шле вірнопідданчі листи.

    Радійте, тіштеся війною,
    Збирайтеся усі взаміт,
    То, може, вас, мов купу гною,
    Розкине лютий динаміт.

    Але за повзання зміїне,
    За лестощів гидку паскудь
    Царі вам не дали Вкраїни —
    І президенти не дадуть.

    Ні! За блюзнірську телеграму
    Вам буде плата золота —
    Манесенький шматок В'єтнаму
    Для домовини і хреста.

    1964


    Рейтинги: Народний 5 (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  9. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:14 ]
    * * *
    Крізь чорний дим зневаги і брехні
    Вона прийшла до мене в самотину.
    Вона так ніжно принесла мені
    Своє кохання, як малу дитину.

    А я боявся руки простягти
    І пестощами немовля накрити,
    Питався дозволу у правоти,
    Що вміє лиш соромити й корити.

    Я відучився з радості ридать,
    Я жити звик у темнім домі «мушу».
    Коротке слово «ні» по рукоять
    Я застромив у безпровинну душу.

    Я знав; ніколи серце не проща
    Того, що розумом безжально вбито.
    Вона пішла і мертве дитинча
    Взяла ще більш ласкаво й сумовито.

    Я не кричав: «Кохана, повернись».
    Я не чекав ні чуда, ані дива.
    До горла правда скочила, як рись,
    Розлючена і за неправду мстива.

    1966


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  10. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:33 ]
    * * *
    Коли мені не допоможуть вірші,
    То вже не допоможуть лікарі.
    У сни свої благословенні й віщі
    Я відійду самотньо на зорі.

    Тоді прийди, кохана, кроком тіні,
    Та серця ти за тим собі не рви,
    Що все життя віддав я Батьківщині,
    Тобі ж — пучок могильної трави.

    Я знаю, мила, це несправедливо,
    Та поділить інакше я не міг,
    Бо й ця трава так само — вічне диво,
    Як дивина найкращих днів моїх.


    Рейтинги: Народний 0 (5.68) | "Майстерень" 0 (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  11. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:34 ]
    * * *
    Дзвенить у зорях небо чисте,
    Палає синім льодом шлях.
    Неначе дерево безлисте,
    Стоїть моя душа в полях.
    Як надійшла щаслива доля,
    Збудила весняну снагу,
    Моя душа, немов тополя,
    Зазеленіла на снігу.
    Як надійшла любов справдешня,
    Хлюпнула пригорщу тепла,
    Моя душа, немов черешня,
    Понад снігами зацвіла.
    Як надійшла і засіяла
    Та дружба, що живе в літах,
    Моя душа над снігом стала,
    Неначе яблуня в плодах.


    Рейтинги: Народний 6 (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  12. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:56 ]
    ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ
    Де зелені хмари яворів
    Заступили неба синій став,
    На стежині сонце я зустрів,
    Привітав його і запитав:

    — Всі народи бачиш ти з висот,
    Всі долини і гірські шпилі.
    Де ж найбільший на землі народ?
    Де ж найкраще місце на землі?

    Сонце усміхнулося здаля:
    — Правда, все я бачу з висоти.
    Всі народи рівні. А земля
    Там найкраща, де вродився ти!


    Рейтинги: Народний 0 (5.68) | "Майстерень" 0 (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  13. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:46 ]
    Дмитро Павличко (музика - О.Білаша)
    Як я малим збирався навеснi
    Пiти у свiт незнаними шляхами,-
    Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,
    Червоними i чорними нитками.

    Два кольори мої, два кольори,
    Оба на полотнi, в душi моїй оба,
    Два кольори мої, два кольори:
    Червоне - то любов, а чорне - то журба.

    Мене водило в безвiстi життя,
    Та я вертався на свої пороги.
    Переплелись, як мамине шиття,
    Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

    Менi вiйнула в очi сивина,
    Та я нiчого не везу додому,
    Лиш згорточок старого полотна
    I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.


    Рейтинги: Народний 6 (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерело"


  14. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:25 ]
    ГОЛГОФА
    Це страшно, як людину розпинають,
    Не йнявши віри їй, що Бог вона;
    Плювками прибивають до хреста
    Невинну душу, генієм пойняту.

    А ще страшніше, як знімають ката
    З охрестя справедливої ганьби,
    Навколішки стоять довкруг мерця
    І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне..

    Одна голгофа споконвік була:
    Розбійник і творець висіли поруч,
    І в темряві не розрізняли їх.

    Та ми повинні бачити при світлі,
    Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
    Що перед смертю розпинав народи.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.68) | "Майстерень" 5.5 (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерело"


  15. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:39 ]
    * * *
    Все не те, коли нема любові.
    Почуття й слова — тріски дубові,
    Дні — болящі, немічні старці,
    Магістралі — темні манівці,
    Яблуневий цвіт — зола летюча,
    Небеса — асфальтна сіра туча,
    Сміх — петля на горлі, булка — глей,
    Пісня —хоч бери і сам заблей!

    Ось — любов! Дими — дихання липи,
    Почування й слово — смолоскипи,
    Дні — невтомні, ясні юнаки,
    Манівці — між зорями стежки,
    Попіл — крила золотої птиці,
    Хмара — поле стиглої пшениці,
    Плач — знімає з голосу петлю,
    Пісня й хліб волають: «Я люблю!»


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерело"


  16. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:59 ]
    Вірші з Монголії
    Полечу я до Монголії
    Та й куплю собі коня
    Білого, як цвіт магнолії,
    Ніжного, як цуценя.

    І назад я аж до Києва
    Буду їхать на коні.
    Стану, як душа Батиєва,
    При невидимій стіні.

    І заплачу я від наляку —
    Де ж ті храми, де церкви,
    Що монгол побачив здалеку
    Із-за Волги, з-за Туви?

    Ні, не він збивав копитами
    Плінту з-під небесних бань —
    Підривали динамітами
    Твердість княжих мурувань.

    Він — під окрики та ламенти —
    Бляху золоту здирав.
    Хто ж виважував фундаменти?
    Хто каміння звідси крав?

    Хто ж то застеляв соборами
    Заболочені шляхи,
    Де ж той хан з думками хворими,
    З видом лютої пихи?

    Ще димує церква спалена,
    В небесах летить притвор —
    Тут пройшли батири
    Сталіна — Постишев та Косіор.

    А за тими багатурами —
    Їхня гвардія тверда.
    Обжиралась довго мурами
    Жадібна святинь орда.

    Серце стогне, ніби в оливі
    Розгаряченім кипить.
    Як же конику — монголові
    Розказати, що болить?!


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерело"


  17. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:59 ]
    * * *
    Буває така розмова,
    Що ув'язнює, наче кліть.
    Темрява розумова,
    Як бескид, міцна стоїть.

    Буває таке мовчання
    Несподіване і страшне,
    Що тільки вибух ридання
    Від смерті рятує мене.

    Буває така година,
    Коли повертав глузд
    Моєму життю єдина
    Усмішка милих уст.


    Рейтинги: Народний 5 (5.68) | "Майстерень" 5 (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерело"


  18. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:26 ]
    * * *
    Біля вуликів на землі
    Лежить собі дід мій і куня.
    І лазять бджоли по його чолі,
    Як по розтрісканім зрізі пня.

    І лазять бджоли по запалій щоці,
    І він лежить собі, як неживий.
    Очі його, немов чорні рубці,
    Зашиті сивою ниткою вій.

    Не ворухнеться його рука —
    Нехай беруть собі карий мед.
    Дідусь мій до смерті своєї звика,
    Як звикає до слави поет.

    1965


    Рейтинги: Народний 0 (5.68) | "Майстерень" 0 (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерело"


  19. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:54 ]
    * * *
    Біла черешня в небі
    Над селом проплива,
    Ніби заснулий лебідь,
    Під крилом — голова.

    Дівчина жде на мене,
    Де бринять ячмені,
    Веселим брилем ромену
    Махає вона мені.

    Мрієм про дні прийдешні,
    Про те, як станем людьми.
    Втім, чуємо, як черешня
    Залопотіла крильми.



    Рейтинги: Народний 0 (5.68) | "Майстерень" 0 (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерело"


  20. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:14 ]
    * * *
    Біжить під зливою лошиця,
    Крізь темні хащі — напролом;
    Дощ прогинається, ятриться
    Крильми над золотим хребтом.

    Вона, мов блискавка червона,
    Летить крізь памороку віт.
    Вода звисає, як попона,
    І б'ється об тугий живіт.

    Гуркочуть брили грому в скалах,
    Мов неба колеться горіх;
    Полум'яніє гриви спалах
    Над сполохом очей і ніг.

    Вона стрясає дотик тучі,
    Води, що в пахи затекла;
    А як же їй знести палючі,
    Нещадні лоскоти сідла?!

    Як винести залізну ласку
    Вудил, що розпинають рот,
    Слухняності й вуздечки маску
    І світ у шорах, наче грот?!

    Як може покоритись потім
    Душа бентежна і нага
    Колючим шпорам, і чоботям,
    І блискавиці батога?!

    Це я питаюсь — і за спину
    Ховаю мокрі ремінці.
    А цукру білу каменину
    Несу в простягнутій руці.

    Ні, відступитися незмога,
    А лиш благати: «На, візьми!»
    Вона ж моя, ця тонконога
    Кониця з білими крильми!


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.68) | "Майстерень" 5 (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерело"


  21. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 18:19 ]
    * * *
    Акації. Бджолині дзвони.
    Пшениці колихливий лан.
    І маків полотно червоне,
    Рвучке і ніжне, мов талан.

    Гніздо в колоссі, мов колиска,
    Очей твоїх знадливий ляк;
    Як шпиль блідого обеліска,
    В блакить застромлений літак.

    Цілунки стишені й неситі,
    Полови сонячна луска;
    Як пальми слід на антрациті,
    На спині слід від колоска.


    Рейтинги: Народний 6 (5.68) | "Майстерень" 6 (5.5)
    Прокоментувати: | "Джерело"


  22. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 17:18 ]
    У дитячому серці жила Україна —РУБАЇ
    18
    Не кажуть правди тим, хто помирає,
    Ні тим, хто у дуренство впав безкрає.
    Брехня із милосердя — раз болить,
    Брехня із страху — цілий вік карає.


    19
    Щасливим був я двічі: як на сіні
    Мене віз батько в присмерки осінні
    І як відчув, що в мене серце в
    Те, що належить тільки Батьківщині.


    20
    Не смерті я боюсь, а темноти,
    В якій не можеш сам себе знайти.
    Благословенне світло дня і ночі,
    Мисль, у якій засвічуєшся ти!


    21
    Сильніше за любов злоба горить,
    Сильніше за красу вражає бридь,
    Але життя росте лишень з любові,
    Лишень краса людей навчає жить!


    22
    Загубить гай принадливість свою,
    Як ти наткнешся в ньому на змію.
    Сичання тихе здатне приглушити
    Мільйони зичних співів у гаю.


    23
    Ми тільки почали розгадувати світ,
    В щілину глянули, як діти з-за воріт;
    Чи нам відчиняться пізнань важкі ворота,
    Чи вирве нам серця роздорів динаміт?!


    24
    Колись я думав: радощі — це путь
    У світ незнаний із моїх Покуть;
    Тепер я знаю: радість — то дорога
    До яблунь, що в Стопчатові цвітуть.


    25
    Ви любите лише себе? Любіть.
    Збирайте в серці самолюбства їдь,
    Ні! Ні! Вона вас зажене в могили,
    Щоб вашим трупом землю отруїть!


    26
    Із цього поїзда, що так прекрасно йде,
    Потрібно висісти, але не знаєш де,
    Де станція твоя — така печальна й тиха,
    Що вже не чутимеш, як потяг твій гуде.


    27
    Життя подібне до книжок: одна
    Грубезна, та порожня і дурна,
    А та, тонка,— мов сонце. Та буває
    Все навпаки. Чому? Ніхто не зна.


    28
    Що більший самолюб і фарисей,
    То більше прагне шани від людей.
    Він так її приймає обережно
    І крадькома, як чайові — лакей.


    29
    Ще від землі воно не відросло,
    не виповзло із мокрих шмат,
    А мати іграшку йому —
    ах, майже справжній автомат.
    І полум'ям воно січе, стріляє в материні
    груди —
    І мертвим молоком живе
    й росте малий невинний кат!


    30
    На милицях з війни додому він прийшов,
    І впала перед ним його свята любов,
    І, ногу з дерева цілуючи, шептала:
    «О щастя ти моє, о клен мій чорнобров!..»


    31
    Проходив я і всюди вздовж доріг
    Дерева бачив — не зрізайте їх,—
    Бо як же я повернуся додому
    Пустелею — на батьківський поріг?!


    32
    Цвях витягнути важче, ніж забити.
    Кидати важче, легше полюбити,
    І важче в спогадах пройти життя,
    Ніж просто бути молодим і жити.


    33
    Бувало, мати кличе, та дарма,
    Я з книжкою сховавсь — мене нема.
    І досі голосу в книжках шукаю,
    Того, що я зневажив легкома.


    34
    Відходить все, як золоті черешні,
    Серця ржавіють, як в намулі блешні,
    Але цвітуть і сяють кожен день
    Юнацькі мрії про літа прийдешні.


    Рейтинги: Народний 5.75 (5.68) | "Майстерень" 6 (5.5)
    Прокоментувати:


  23. Дмитро Павличко - [ 2006.04.02 17:41 ]
    У дитячому серці жила Україна —РУБАЇ
    1
    В Хайяма взяв я форму рубаї,
    Вподобавши за лаконізм її.
    Чи замалу, чи, може, завелику
    Одежу матимуть думки мої?


    2
    Безсмертні всі: цей виховав дитину,
    Той пісню написав, хоч і єдину,
    А той, що не зумів цього зробить,
    Коло дороги посадив ялину.


    3
    Є люди, як дуби, і є дуби, як люди:
    Безстрашно грому підставляють груди,
    Щоб немічну берізку захистить,
    Хоч знають добре — їм загибель буде.


    4
    Я з квітами прийшов тебе зустріти
    І дуже довго ждав — зів'яли квіти.
    О, поспіши, бо можуть почуття
    Даремно у душі моїй згоріти!


    5
    Добро і лихо — світло й темнота;
    Та не з пітьми бував сліпота —
    Надмірне світло людям очі сліпить,
    У темряву їх душі загорта.


    6
    Життя без книги — хата без вікна,
    Тюрма глуха і темна, мов труна.
    Крізь вікна книг свободи світло ллється,
    Майбутнього видніє далина.


    7
    Я власну вічність бачу без облуди:
    О, де б мене не поховали люди —
    Там грудка української землі
    З мого зажуреного серця буде!


    8
    Я лицемірити не можу, як святі.
    Сорочки чистої замало у житті.
    Потрібно сонця, сірника потрібно,
    Щоб віршів не писати в темноті.


    9
    Дивлюся на берізоньку в зажурі,
    Що виросла тендітною на мурі.
    Їй теж потрібно рідної землі,
    Бо там вона не витримає бурі.


    10
    Я чув, як серце жалісно кричить,
    Щоб ворога лежачого не бить.
    А розум говорив мені спокійно:
    Затям, що завжди гадина лежить.


    11
    Ненависть і любов — неначе крила.
    Коли одне крило в льоту пробила
    Ворожа куля — не склади його,
    Бо на однім летіти вже несила.


    12
    В труді прийде натхнення раз у рік,
    Але коли — не знає чоловік.
    Щоб тих щасливих днів не загубити,
    Потрібно працювати цілий вік.


    13
    Бувають дивні на землі діла —
    Серед зими черешня зацвіла.
    Я між дерев довідався докладно,
    Що поетеса їхня то була.


    14
    В криницю старості не заглядай,
    Про те, яким ти будеш, не гадай,
    Якщо не можеш бути вічно юним,
    То замолоду не будь старим бодай!


    15
    Я у такому віці, що якраз
    Було б чудово зупинити час.
    Та він скоряється лиш нашим дітям,
    Що завжди прагнуть перегнати нас.


    16
    «Роби добро,— мені казала мати,—
    І чисту совість не віддай за шмати!»
    Благословенний мамин заповіт
    Ніхто в мені не зможе поламати.


    17
    Я міг би жити радісно й щасливо,
    Якби мені вдалось маленьке диво:
    Змирити серце з розумом — або
    Дізнатись, хто говорить з них правдиво.


    Рейтинги: Народний -- (5.68) | "Майстерень" 6 (5.5)
    Прокоментувати:


  24. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:32 ]
    Моя богема (переклав Ю. Покальчук)
    (фантазія)
    В кишені руки вклав, ішов собі бульваром,
    Одягнений в самий лиш спогад про пальто,
    Та вірний був тобі, о Музо, як ніхто,
    I повний — о-ля-ля! — палким кохання жаром!

    Хлопчак замріяний, я рими добирав,
    А з дірки у штанах світило голе тіло,
    I небо зоряне тихенько шелестіло —
    Ген на Ведмедиці у корчмі я бував.

    В осінні вечори сидів я край дороги,
    Прислухавшись до зір, і крапельки вологи
    На чолі відчував, немов хмільне пиття;

    Між тіней-привидів складав я вірші щирі,
    Коліном в груди вперсь і грав, немов на лірі,
    На гумі, видертій з розбитого взуття.


    Рейтинги: Народний -- (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  25. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:52 ]
    Моя циганерія (переклав В.Стус)
    Руками по кишенях обмацуючи діри
    І ліктями світивши, я фертиком ішов,
    Бо з неба сяла Муза! Її я ленник вірний,
    Ото собі розкішну вигадував любов!

    Штани нінащо стерті? Та по коліно море!
    Адже котигорошку лиш рими в голові.
    Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,
    А під Чумацьким Возом — банкети дарові.

    Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію,
    Роса на мене впала, а я собі хмелію,
    Бо вересневий вечір — немов вино густе.

    І все капарю вірші, згорнувшись у калачик.
    Мов струни ліри — тіні (їх купаю, як м'ячик).
    Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!


    Рейтинги: Народний 5 (5.14) | "Майстерень" 5 (5)
    Коментарі: (1) | "Джерела"


  26. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:38 ]
    * * * (в перекладі С.Ткаченка)
    О палаци, о літа,
    Де ж то є душа свята?

    О палаци, о літа,

    Я вивчав принади Щастя
    Вам од них втекти не вдасться

    Кожен раз його вітай,
    Гальський півню, ще співай!

    Вже не вернеться бажання:
    Я щасливий до сконання.

    Чар! Без сил мене лишив,
    Дух і тіло полонив

    Як слова втямки узяти?
    Через чар вони крилаті!

    О палаци, о літа!
    (Як в лихі попав пригоди,
    Жду від нього я знегоди.

    Треба, щоб мене на скін
    Одіслав спогорда він!

    — О Палаци, о Літа!)


    Рейтинги: Народний -- (5.14) | "Майстерень" 5 (5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  27. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:06 ]
    Світанкова добра думка (в перекладі С.Ткаченка)
    О четвертій влітку — благодать!
    Ще продовжується сон кохання,
    Видихає на гаї світання
    Пахощі вечірніх свят.

    Де сіяє сонце Гесперід,
    На величній гомінкій будові
    Вже заметушивсь теслярський рід,
    Засукавши рукави байкові.

    Теслярі у моховій пустелі
    Зводять пишні вигини склепінь,
    Де всміхнуться розкішшю оселі
    У фальшиву далечінь.

    О Венеро! Для Робітників,
    Підданих владики Вавілону,
    Любих кинь своїх чоловіків,
    Що в душі несуть корону.

    О Владарко Пастухів!
    Дай вина хильнути теслям гідним,
    Щоб вони не вибились із сил,
    Доки в море не ввійдуть опівдні.


    Рейтинги: Народний 5 (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Коментарі: (1) | "Джерела"


  28. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:29 ]
    Вороння (в перекладі С.Ткаченка)
    О боже, як поля вже білі,
    Коли по селах неживих
    Спів довгих молитов затих,
    На краєвиди омертвілі
    Зганяй з великих хмар усіх
    Ласкавих воронів своїх.

    Птахи, горлаті до нестями,
    Ген гнізда гинуть од вітрів!
    Уздовж пожовклих берегів,
    На шлях, обставлений хрестами,
    На урвища, на рівчаки
    Злітайтеся віддалеки!

    І над полями, скрізь і всюди,
    Де вояки вчорашні сплять,
    Беріться знову кружелять,
    Щоб знов замислилися люди!
    Щоночі каркай і щодня,
    Похмуре чорне вороння!

    Але, святі, у вітті дуба
    (То щогла вечорів п'янких)
    Лишіть вільшанок весняних
    Для тих, кого велика згуба
    У лісі, звідки не втекти,
    У землю змусила лягти.


    Рейтинги: Народний -- (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  29. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:51 ]
    Зачаровані (в перекладі С.Ткаченка)
    В імлі чи в заметілі гарній,
    Під осяйним вікном пекарні
    П'ять малюків

    Сидять навколішках,— о лихо! —
    Слідкуючи, як пекар тихо
    За хліб засів.

    Очей не зводять із правиці,
    Яка садовить паляниці
    В ясну діру.

    Їм чути, як і тісто сходить,
    Як пекар пісеньку виводить
    Нудну й стару.

    Гарячим душником зігріті,
    Немов грудьми, не зрушать діти
    Ані на крок,

    Коли до свята ще зарання
    Розпочинається виймання
    Пухких булок,

    Коли з бантини в сажі чорній
    Співають цвіркуни моторні,
    Пахтять книші.

    Повіяло життям із поду —
    Так гарно не було ще зроду
    В них на душі.

    Ісусам, памороззю вкритим,
    Тепер не треба нудить світом:
    Їм добре тут.

    Носи приплюснувши рожеві,
    Вони крізь грати металеві
    Про щось гудуть.

    Дурні, до світла б'ють поклони:
    Їм, як на небі, із заслони
    Вогні горять.

    Так моляться, аж тріснуть штані,
    I сорочки на вітрі рвані
    Аж тріпотять.


    Рейтинги: Народний 5 (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  30. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:15 ]
    Митники (в перекладі С.Ткаченка)
    Хто люто лається, хто каже: «Гади ниці!» —
    Солдати, моряки, вигнанці, відставні
    Перед Чиновниками — люди незначні:
    Вони ж сокирою рубають синь границі.

    Із люлькою в зубах, нахабні, потайні,
    Вони з собаками, як спалахнуть зірниці
    I тінь оближе ліс, мов язиком телиці,
    Пускають на простір веселощі страшні.

    Від цих законників немає супокою,
    Чортів та Фаустів ловити — мастаки.
    «Що везете, старі? Розв'язуйте мішки!»

    Заледве ж підійдуть до кралі молодої,
    То їх добродійство напустить туману.
    Чекай, злочинцю, на геєну вогняну!


    Рейтинги: Народний -- (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  31. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:38 ]
    П'яний корабель (в перекладі С.Ткаченка)
    За течією Рік байдужим плином гнаний,
    Я не залежав більш од гурту моряків:
    Зробили з них мішень крикливі Індіани,
    Прибивши цвяхами до барвних стояків.

    На вантажі свої я не звертав уваги,—
    Чи хліб фламандський віз, чи з Англії сукно,
    I, ледь урвався крик матроської ватаги,
    Я вирушив туди, куди хотів давно.

    Скажено хлюпали припливи океанські,
    А я, колись глухий, як мозок дітвори,
    Все за водою плив! I заколот гігантський
    Зняли Півострови, простори і вітри.

    Моє пробудження благословили шквали.
    Мов корок, танцював я на морських валах,
    Що їх візничими утоплених прозвали,
    I десять діб вогнів не бачив по ночах.

    В сосновий корпус мій текла вода зелена,—
    Солодка, як малим кисличний сік, вона,
    Відкинувши убік і якір, і демено,
    Блювоту вимила та плями від вина.

    В настої зорянім, в Морській Поемі милій
    Я плавав і ковтав зелену синь тоді,
    Як мрець замислений вигулькує з-під хвилі,
    Неначе тьмяний знак занурення в воді;

    Там, раптом синяві підфарбувавши вири,
    Повільні ритми й шал у днину осяйну,
    П'янкіші од вина, потужніші за ліри,
    Витворюють гірку любовну рябизну!

    Я блискавицями роздерте небо знаю,
    Прибої, течії, смеркання голубі,
    Світанки, збуджені, мов голубині зграї,
    I те, що може лиш примаритись тобі.

    Я сонце споглядав у пострахах містичних,
    Що зблисло згустками фіалкових промінь;
    Буруни злі, немов актори драм античних,
    Віконничний свій дрож котили в далечінь.

    Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,
    Цілунок на очах морів, і гладь ясну,
    I соків круговерть, хмільних і незбагненних,
    Співочих фосфорів пробудження від сну!

    Розлючені вали в звіриній істерії,
    Що брали штурмом риф, уповні бачив я,
    Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії
    Утихомирює захекані моря.

    На берегах Флорид мені траплялось зріти
    Квітки, подібні до пантерячих зіниць!
    Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий
    До лазурових стад стремів на повну міць!

    Я бачив, як шумлять драговини та верші,
    Де в комишах гниє морський Левіафан!
    Як падають у штиль гігантські хвилі перші,
    Як даль врізається в бездонний океан!

    Льодовики, сонця, і небеса, й заграви!
    Гидотні обмілі серед рудих заток,
    Куди обліплені комахами удави
    Падуть у смороді з покручених гілок!

    Хотів би показать я гомінкій малечі
    Співочих риб, дорад, що блискотять між хвиль.
    — I піна вквітчана мої гойдала втечі,
    I вітер додавав мені не раз зусиль.

    А море — мученик у безбережнім світі —
    Мене підносило на схлипах злих своїх,
    Воно несло мені свої тінисті квіти,
    А я, мов дівчина навколішках, затих...

    I, взявшись на своїх бортах птахів гойдати,
    Їх чвари та послід, я, майже острівець,
    Ледь задкував, коли в мої тонкі канати,
    Шукаючи нічліг, чіплявся пухлий мрець!

    Під гривою заток я — корабель пропащий,—
    Закинутий у вись етерну без птахів,
    Звідкіль ні монітор, ні парусник найкращий
    Не вирвуть остова, що від води сп'янів;

    Я, що в бузковій млі повільно так пролазив,
    Довбаючи, як мур, червоний небокрай,
    Де видно — о нектар солодких віршомазів! —
    Небесні сопляки та сонячний лишай;

    Я, весь плямований вогнистою дугою,
    Що мчав і гнав ескорт із коників морських
    (Ультрамаринове склепіння наді мною
    Валилось, плавлячись у вирвах вогняних),

    Я, жахом пройнятий, бо округ потойбічний
    Тремтів од ревища Мальштремів та Биків,
    Ясних застиглостей вивідувач одвічний,—
    Я за Європою прадавньою тужив!

    Архіпелаги зір та острови незнані
    Я зрів, де небеса відкриті для плавців:
    — В такі-от ночі ти дрімаєш у вигнанні,
    О зграє злотних птиць, Снаго прийдешніх днів?

    Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,
    Гіркі усі сонця й пекельний молодик:
    Заціпило мені від лютого кохання.
    Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

    За європейською сумуючи водою,
    Холодну та брудну калюжу бачу я,
    Де вутлий корабель, як мотиля весною,
    Пускає в присмерку засмучене хлоп'я.

    І я, купаючись у ваших млостях, хвилі,
    Не можу більше йти в кільватері купців,
    Під оком злих мостів я пропливать не в силі,
    Ані збивать пиху з вогнів і прапорів.


    Рейтинги: Народний 5 (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Коментарі: (1) | "Джерела"


  32. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:52 ]
    Офелія (в перекладі С.Ткаченка)
    I

    По чорних хвилях вод, де сплять вечірні зорі,
    Бліда Офелія, мов лілія, пливе,
    Поволі так пливе в своїй фаті прозорій...
    — Мисливський крик збудив безмежжя лісове.

    Вже тисячу років, безумна, серед ночі
    Вона, мов білий квіт, рікою проплива.
    Вже тисячу років Офелія шепоче
    Нічному леготу свої сумні слова.

    Цілує перса їй набіглий бриз, неначе
    Сплітаючи вінок з великої фати;
    Над нею жалібно верба плакуча плаче,
    Схилились над чолом шумкі очерети.

    Зім'яті лілії ронитимуть зітхання;
    З вільшини сонної, пристанища птахів,
    Долине інколи кралате тріпотання:
    — А з золотих зірок озветься дивний спів.

    ІІ

    Бліда Офеліє! Тобі, мов сніг, сліпучій,
    Поринуть довелось у плин — без вороття!
    — Тому, що вітровій норвезький, знявшись з кручі,
    Терпкою вольністю тебе манив, дитя;

    Тому, що в подуві, що хвилив кожний волос,
    Тобі, замріяній, приніс він дивний спів;
    Тому, що вчула ти Природи владний голос
    У скаргах дерева, в зітханнях вечорів;

    Тому, що рев морів, хрипкий і люті повний —
    Як на твої чуття, був надто грізний він;
    Тому, що лицар твій, безумний та безмовний,
    Одного ранку сів коло твоїх колін!

    Свобода! Небеса! Кохання! О Причинна!
    Ти танула від мрій, мов білий сніг в огні;
    I слово марища душили безупинно.
    — I зір потьмарили Безмірності страшні!

    III

    — I твердить так Поет: коли засяють зорі,
    Збираєш ти вночі латаття річкове.
    I бачив навіч він, як у фаті прозорій
    Бліда Офелія, мов лілія, пливе.


    Рейтинги: Народний 5 (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Коментарі: (5) | "Джерела"


  33. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:20 ]
    Відчуття (в перекладі С.Ткаченка)
    У синіх сутінках піду я по стежках,
    Топтатиму траву, торкатиму колосся,
    I, мріючи, росу відчую на ногах,
    У леготі моє розтріплеться волосся.

    Не буде ні думок, ні слів — але любов
    Душі моїй віддасть свої палкі пориви,
    Щоб я, мов циган той, світ за очі пішов,
    З Природою, немов із жінкою, щасливий.


    Рейтинги: Народний -- (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  34. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:00 ]
    Сплячий в улоговині (в перекладі Д.Павличка)
    Цей отвір зелені, де джерело співає,
    Черкаючи траву окриллями срібла,
    Де сонце блискотить яскраве і безкрає —
    Це улоговина, просяяна дотла.

    Спить молодий солдат — потилиця в катрані
    Купається, уста відкриті; він приліг
    Під хмаркою, в траві, де світять роси ранні,
    I в зливі променів лежить блідий, мов сніг.

    В ногах — ромашки. Він, як та дитина хвора,
    Всміхається у сні до нездійсненних мрій;
    Заснув і прохолов — здолала стужа й змора

    Природо, ти його заколиши й зігрій!
    Він спить між квітами на луговім осонні,
    I в грудях має він дві дірочки червоні.


    Рейтинги: Народний 5 (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  35. Артюр Рембо - [ 2006.04.02 15:26 ]
    ЗЛО (в перекладі Д.Павличка)
    Тоді, як на небес блакитнім гобелені
    Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних,
    Як у вогонь полки, червоні чи зелені,
    Ідуть повз короля, який глузує з них,

    Як звалює людей скажений шал на купи,
    Мов перемелений, димуючий погній,—
    В траві, у радості, нещасні влітку труни,
    Природо-матінко, це рід священний твій! —

    Тоді сміється Бог із ладану, з узору
    Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів—
    I засинає він під славоспіви хору,

    I прокидається від схлипу матерів,
    Що в чорних очіпках заходять до собору
    I в кожної мідяк — за сина, що згорів.


    Рейтинги: Народний 6 (5.14) | "Майстерень" -- (5)
    Коментарі: (1) | "Джерела"


  36. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 15:14 ]
    Moesta et errabunda (Перекладач: М.Зеров)
    Скажи, твоє серце не лине, Агато,
    Від моря засмічених улиць міських
    До іншого моря, де сяйва багато,
    Де тоне все в чарах дівочо-ясних.
    Туди твоє серце не лине, Агато?

    О море широке, вгамуй мої рани.
    Хто даром співецьким тебе наділив?
    Вітри над тобою гримлять, як органи
    А ти колисковий наспівуєш спів.
    О море широке, вгамуй мої рани..

    В хиткому вагоні, на кермі фрегата
    Тут сльози потоком нечистим течуть
    «Полинемо звідси! - ти скажеш, Агато
    Щоб горя не бачить і плачу не чуть»
    В хиткому вагоні, на кермі фрегата

    Та як ти далеко, запáшний мій раю,
    Де радість витає, сміється блакить,
    Де гідна любові людина кохає,
    Де чисте бажання на серці горить,-
    О, як ти далеко, запашний мій раю

    Мій раю зелений, кохання дитяче,
    Квітки й поцілунки, забави й пісні.
    І скрипка, що в сутіні тужить і плаче
    I вечір над садом, і кубки хмільні,
    Мій раю зелений, кохання дитяче.

    Мій раю невинний, несміливі втіхи
    Як дальній Китай, ви далекі від нас
    Ні чари дзвінкого сріблистого сміху
    Ні скарги тужливі не викличуть вас,
    Мій раю невинний, несміливі втіхи.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  37. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:56 ]
    Подорож (Перекладач: М.Зеров)
    I
    Дитя, закохане у мапи та естампи,
    Вбирає світотвір очима ранніх літ!
    Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,
    I в згадках молодих такий маленький світ!

    От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах
    Горять у нас серця... Бажання, гіркість, гнів,-
    I ми колишемо у ритмі хвиль розлогих
    Безмежність наших дум на тісноті морів

    Той, утікаючи з безславної вітчизни,
    А той одкинутий вітчизною - пливуть...
    А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,
    Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.

    Він звіром стати мав. I от утік з неволі
    На світло і простíр, під інший небозвід.
    Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,
    Із губ стираючи гидких цілунків слід...

    Та справжні мандрівці - то ті, що від'їжджають
    Без цілі і мети... Серця легкі, як дим,
    Вони призначення і долі не втікають
    I мають на устах завжди одно: «Пливім!»

    Бажання в них і сни як хмарок переливи,
    Мов новобранець той, що догляда гармат,
    Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,
    Що навіть імені у мові їм нема.

    VI
    Та й не забудемо ще речі головної!..
    Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне -
    На кожному щаблі драбини життьової -
    Гріха безсмертного видовище нудне.

    Ми жінку бачили: невільниця одвіку,
    Самозакохана, несита і дурна...
    Мужчину бачили: пожадливий і дикий,
    Служник невільниці, загиджений до дна

    Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,
    На святі - бéшкети і крові п'яний клич
    Скрізь панування яд знесилює тирана,
    А люд боготворить його пастуший бич

    Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці
    Розташуватися хотять у небесах,
    I святість на гвіздках, у вбогій власяниці,
    Розкошів зазнає - немов у подушках.

    Людина, як раніш, од власних сил п'яніє;
    Нестримна, як була у давню давнину
    Грозиться богові в зухвалій агонíї:
    «Тебе, владико мій, мій образе, клену!»

    Найбільші ж мудреці із людської отари
    Втікають, щоб себе п'янити день у день
    I в опії знайти безмежні, райські чари,-
    Од світу нашого довічний бюлетень!

    VIII
    Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило
    Цей край докучив нам. О смерте! смерте! в путь
    Довкола - океан, і небо як чорнило,
    I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.

    Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.
    Наш мозок спалено, жадоба серце рве -
    Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),
    У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  38. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:19 ]
    Живий смолоскип (Перекладач: С. Гординський)
    Проводячи мене, йдуть очі ці огненні,
    Що, мабуть, янгол їх магнетом прояснив,
    Йдуть божеські брати, що братні і для мене,
    Крізь діамантові розсипини вогнів.

    Спасаючи мене від зла тенет всесильних,
    Вони ведуть мене в краси величний храм;
    В них маю слуг моїх, та я для них - невільник,
    I весь корюся я живим тим свічникам.

    Предивні очі! Ви, в містичному паланні,
    Мов свічі, що горять удень. Їх багрянить
    Жар сонця, та не тьмить їм сяєв полум'яних:

    Вони вітають смерть, ви - воскресіння мить,
    Ваш гімн - душі моїй, пробудженій з могили,
    Зірки, що сонце їх притьмити вже безсиле!


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "Джерела"


  39. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:15 ]
    Із книги «КВІТИ ЗЛА» (Перекладач: I.Петровцій)
    Примара

    I
    Темрява

    У склепі невимовної печалі,
    Куди зла Доля вислала мене,
    Де радісне проміння не сяйне,
    Де вічна Ніч трима скрижалі,

    Художник, Богом проклятий своїм,
    Творю в пітьмі й творінь моїх не видко;
    Тут куховарю цвинтарні наїдки,
    Тут, скип'ятивши, власне серце їм.

    Та враз просвітить, заіскриться, зблисне
    Розкішний промінь — марево краси.
    Коли ж у нім щось східне й беззахисне

    Сягне своїх непереборних сил,
    Я пізнаю — ввіходить величава
    Вона! Вся — з ночі, та яка яскрава!


    II
    Рама

    Як пишна рама дивно увінчала
    Майстерним пензлем зроблену картину,
    В якій природа в осяйну хвилину
    Незвичне і прекрасне поєднала,

    Так меблі, одяг, мідь, разки корала
    Несли її чарівності данину;
    Здавалося, красу її єдину
    Уся та дивовижа обрамляла.

    Коханою всіма себе в'являла,
    Вчарована ж собою, дозволяла
    Принадливість розпещеного тіла

    Лиш атласній білизні цілувати,
    Та в жоднім русі приховать не вміла
    Зрадливу пустотливість мавпеняти.

    III
    Портрет

    Хвороба й Смерть за попелом гірким
    Розвіють полум'я, що в нас палало,
    Ці ніжні очі з поглядом палким,
    Вуста, де серце в щасті потопало,

    Цілунки всемогутні, як бальзам,
    В нестямності жагучій хміль крилатий,
    Що лишать по собі? — Чужим вікам
    В три олівці малюнок бліднуватий,

    Та й він, як я, на самоті вмирає,
    Де сивий Час, байдужий дідуган,
    Крилом жорстоким дні мої стирає:..

    Життя й Мистецтва винищивши лан,
    В душі моїй не вб'є рука лукава
    Тієї, хто для мене втіха й слава!


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "КВІТИ ЗЛА"


  40. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:02 ]
    Із книги «КВІТИ ЗЛА» (Перекладач: I.Петровцій)
    Авель та Каїн

    Авеля плем'я бог не забуде —
    Мирно їдять вони, п'ють і сплять.

    Каїна племені з вічного бруду
    Виповзти важко — там і здихать.

    Авеля плем'я. Жертву щоденну
    Ангел возносить Богу до рук!

    Каїна плем'я, діти нужденні,
    Скоро кінець ваших лих і мук.

    Авеля плем'я, ваші посіви,
    Ваша скотина — буйні, гладкі.

    Каїна плем'я, псюги паршиві
    Вашим же шлункам навіки близькі.

    Авеля племені гріє утроби
    Юшка домашня, ніжна, мов кал;

    Каїна плем'я, в ваших трущобах
    З голоду здох би навіть шакал.

    Авеля плем'я, в тихій любові
    Множтеся — ваші багатства ростуть!

    Каїна плем'я, серце без крові,
    Присуд господній ти не забудь!

    Авеля плем'я, їжте, мов трутні,
    Множтеся, мов блощиці лісні!

    Каїна плем'я, ваше майбутнє —
    Кров'ю запльовані чорні дні.


    II
    Авеля плем'я, падло із жиру,
    Здохнеш — землю угноїш хоч раз!

    Каїна плем'я, вам не до миру —
    Ваша робота жде ще на вас.

    Авеля плем'я, кайся, молися —
    Скоро загине неправди тінь!

    Каїна плем'я, в рай заберися,
    I злого Бога на землю скинь!

    Переклад з французької I. Петровцій


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "КВІТИ ЗЛА"


  41. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:45 ]
    Із книги «КВІТИ ЗЛА» (Перекладач: I.Петровцій)
    Зречення святого Петра

    А з хором цих проклять що Бог робити буде? —
    Анафеми течуть рікою в Божий стан!
    Він м'яса та вина обжершись, як тиран,
    Сном праведника спить під музику огуди,

    Страшні ридання жертв, засуджених до страти,
    Для ніжних Божих вух — симфонія п'янка.
    Купається в крові їх Величі рука —
    Жаги господніх рук і кров'ю не здолати!

    — Ісусе, пригадай — благав ти на колінах
    По щирості своїй в Маслиновім Гаю
    Того, хто розважавсь у тихому раю,
    Як цвяхи забивав злий кат у тіло сина.

    Коли ти відчував гидкі плювки паскудства,
    I варти, й натовпу, і не підняв руки;
    Коли безжалісно ввіткнулися голки
    В той череп, у якім жило велике Людство;

    Коли страшний тягар напівживого тіла
    Рвав м'язи рук твоїх, прибитих до хреста;
    Коли свій піт і кров у спразі ти ковтав;
    Коли мішенню був для звірів розлютілих,

    Чи ти згадав ті дні, і радісні, і світлі,
    Коли, щоб сповнити пророцтво Божих слів,
    Ти на покірливій ослиці із полів
    Приїхав повідать про небеса розквітлі,

    I в серці сповнений відваги та надії,
    Із храму батогом прогнав ти гендлярів?
    Чи сумнів злий твого сумління не роз'їв,
    Перш ніж ввійшов у плоть спис гострий лиходія?

    — Я чесно відійду у світі цім жахливім,
    Де дія — мрії тінь, хто й як би не почав,
    Мерзенний, сам помру од власного меча!
    Петро відрікся від Христа... і справедливо!


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "КВІТИ ЗЛА"


  42. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:57 ]
    Із книги «КВІТИ ЗЛА» (Перекладач: I.Петровцій)
    Дон Жуан у пеклі

    Лиш дон Жуан дійшов до чорних вод Харона
    I лепту за провіз дав злому жебраку,
    Той, наче Антісфен похмурий, водне лоно
    Розрізав веслами, гладінь од сліз гірку.

    З обвислими грудьми, в прозорих покривалах
    Сміялися жінки, аж трясся небозвід,
    Ревли, мов жертви ті, що вже згоріти мали
    I був той дикий рев холодний, наче лід.

    I Сганарель радів — мав на борги надію.
    I мовчки дон Луїс лиш палець простягнув —
    Він тикав мертвякам усім на лиходія,
    Зухвальця, що зганьбив старечу сивину.

    Скорботилась худа, цнотлива ще Єльвіра,
    I марила, щоб цей підступний чоловік
    Подарував хоча би усмішку нещиру,
    Які світили їй у той весняний вік.

    А збройний командор серед страшного виру
    Стояв біля керма, як вправний капітан...
    Герой не бачив їх,— опершись на рапіру,
    Щось думав про своє наш гордий дон Жуан.


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "КВІТИ ЗЛА"


  43. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:06 ]
    Із книги «КВІТИ ЗЛА» (Перекладач: I.Петровцій)
    Змія танцює

    А тілом ти така зваблива,
    Коханко щира! —
    Немов тканина мерехтлива,
    Заблисне шкіра!

    Твоє волосся — хвильне море,
    П'янке, невпинне,
    I заплелися в хвилі зорі,
    I білі, й сині.

    Мов корабель, що спав під небом,
    Крізь вітру клекіт
    Моя душа летить до тебе
    У край далекий.

    Ні біль, ні радість ще не спали
    В очах шовкових,
    Ті очі — скарб! У них змішались
    I тиша, й слово.

    Ритмічна хвиля гралась, билась,
    Текла ефірно!
    Ти, мов змія, гойднула тілом,
    Жезлу покірна.

    Ось ти спинилась, ти заснула —
    Дитя!.. дитятко!..
    Ось ти голівкою хитнула,
    Немов зміятко.

    Ти раптом тілом стрепенулась,
    Ти — дивний човен!
    В той човен ласки зачерпнулось,
    Він тиші повен.

    Зростала тиша... Ніжний дотик —
    Хтось кригу вилляв!
    I до зубів пливла із рота
    Медова хвиля.

    Тече!.. Я п'ю вино Богеми Гірке, прозоре,
    I щоб померла в серці темінь, Посію зорі!


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "КВІТИ ЗЛА"


  44. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:32 ]
    Із книги «КВІТИ ЗЛА» (Перекладач: I.Петровцій)
    Волосся

    О руно золоте! Гривасте коливання,
    І кучерів тремких пахуче стоголосся!
    Щоб заселили мій альков у мить смеркання
    П'янливі спомини, що сплять у цім волоссі,
    Я підійму їх, мов хустину, в час прощання.

    I млосна Азія, і Африка гаряча,
    I весь далекий світ, відсутній і незримий,
    Живе в глибинах цих, у ароматних хащах.
    Немов надбожий дух, що музикою рине,
    Пливе в цих запахах душа моя незряча.

    I я пливу в той край, де дерево й людина,
    Ще повні соку й сил, у дикій спеці мліють:
    Я, коси дужі, ваш, я ваш і з вами лину!
    Перлинне море це на хвилях мрій леліє
    Вітрила і вогні — зкришталені хвилини.

    То порт — у нім душа моя жагу вгамує,
    У хвилях кольорів, і звуків, і парфумів;
    Муаром, золотом там кораблі струмують
    Назустріч славі, що в химернім тлумі
    Із неба чистого спекотою вирує.

    I голова моя, сп'яніла од кохання,
    Ув океан оцей бездумно поринає
    Душа — тремтливий дух у млосному вмиранні
    I лінощі давно минулі відшукає,

    Блакитні кучері, мов балдахін темнавий,
    Ви неба голубінь мені навік вернули.
    Ці пасма, що боги створили вмить забави,
    П'янять мене — вітри з них зачерпнули
    Єлей оливи й запах мускусу лукавий,

    Надовго! Назавжди! Рука моя в цю гриву
    Рубіни сіятиме, перли і сапфіри,
    То ж будь моїм бажанням незрадлива!
    Бо ти — оазис мій, моя одвічна віра!
    Святе моє вино, вино жаги п'янливе!


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "КВІТИ ЗЛА"


  45. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:02 ]
    Із книги «КВІТИ ЗЛА» (Перекладач: I.Петровцій)
    ЛЕТ

    Понад плеса пругкі піднебесних рівнин,
    Понад гори, ліси, понад хмари і води,
    Де ні сяєво зір крізь ефір не доходить,
    Де кінчається сонячних променів плин,

    О, мій дух невгамовний, ти линеш, пливеш,
    Наче вправний плавець, що розрізує хвилі,
    Борозниш неосяжність, і серце безсиле
    Осягти насолоду — жага ця без меж,

    Ти летиш у світи, де від ніжних гидот
    I очистишся в радісне — світлім повітрі,
    I нап'єшся вогню, що в божественнім вітрі,
    Наче дума струмує з незримих висот.

    Ти полишив нудьгу і безмежну журбу,
    Що у келих життя наливає утому,
    Ти довірився радо крилові міцному
    I впливаєш в тіла теплих зоряних бур.

    В кого думи, як зграї веселих птахів,
    Пориваються в небо у вільному леті,
    Хто пливе над життям, той по звичній прикметі
    Мову квітів збагне, вчує дерева спів.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "КВІТИ ЗЛА"


  46. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:19 ]
    Зосередження (переклад М. Зеров)
    Розважна будь, моя Скорбото! В неспокої
    Ти звала Вечір; він спускається; він тут;
    Кладе на місто тінь густі свої навої,
    I буде мир одним, і другим - біль і труд.

    В час, коли Втіха, кат без милості малої,
    На бенкети бичем жене низотний люд,
    Щоб жниво раб зібрав для совісті гризької,-
    Скорбото, руку дай, ідімо від отрут!

    Глянь, як киває нам з балконів хмар стемнілих
    Усопших Років ряд в убраннях застарілих,
    Як Жаль з глибоких вод нам усміх подає;

    Як Сонця попели в могилу сходять кротку
    I як на сході Ніч, мов саван, постає,-
    О, слухай, дорога, її ходу солодку!


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "Джерела:"


  47. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:40 ]
    Перестерігач (переклад М. Зеров)
    Людина має в глибині
    Сердечній, мов на троні, Змія;
    На кожне «хочу», кожне «смію»
    Він, жовтий, прорікае: «Ні!»

    Полонять зір тобі Наяди,
    То мовить Зуб, митець заглади:
    «Пильнуй обов'язків своїх!»

    Ти сад ростиш, свій вірш і діти,
    Але говорить Зуб: «Радіти
    Чи будеш завтра між живих?»

    Серед надії і спонуки
    Ще дня людині не було,
    Щоб остороги не прийшло
    Від ненависної Гадюки


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "Джерела:"


  48. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:59 ]
    Гімн красі (переклад Д. Павличко)
    Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні
    В твоєму погляді - покара і вина,
    Безумні злочини й діяння благородні;
    Захмелюєш серця, подібно до вина.

    В твоему погляді - і присмерк, і світання,
    Як вечір грозовий, приносиш аромат.
    Німим стає герой з твого причарування,
    I сміливішає дитина во сто крат.

    Чи ти зійшла з зорі, чи вийшла із провалля,
    Йде фатум, наче пес, за покроком твоїм;
    I, розсіваючи біду чи безпечалля,
    У всьому вільна ти, хоч пані над усім!

    Красо! Ти по мерцях ступаєш без мороки,
    Злочинство, ревністъ, жах - то наче золоті
    Коштовності, твої чарівливі брелоки,
    Що витанцьовують на твому животі.

    Коханець зморений, що пригортає милу,
    Що кволо хилиться й зітхає раз у раз,
    Нагадує того, хто сам свою могилу
    Вкриває ласками у свій вмирущий час.

    Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,
    Потворно вибредна, страхітлива й свята,
    Як до безмежностей, що я про них не знаю,
    Але жадаю їх, відчиниш ти врата!

    Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена,
    Чи Бог, чи сатана, чи ніжний Херувим,
    Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,
    Зробила легшим ти, а всесвіт - менш гидким!


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "Джерела:"


  49. Артем Демчук - [ 2006.04.02 14:03 ]
    ***
    Скажи, мені піснями
    все те, що на душі,
    все те, що ятрить рани.
    Скажи. Скажи. Скажи.

    Скажи, чи буде літо
    зелене й золоте?
    Чи зваблять в нім поета
    вином і чимось ще?

    Скажи, мені про вербу,
    що зрізав я колись.
    Чи в неї те каліцтво
    новий пустило ліс?

    Скажи, чом не шукаю
    я втрачених надій?
    Можливо, хтось за мною
    підняв те кодло змій.

    Скажи, чом пілігриму,
    що світом йде один
    нічого не потрібно?
    Бо все вже має він?

    Скажи, хто знає правду?
    Чи є хто? покажіть.
    Можливо, то п’яниця,
    що під шинком лежить.

    Скажи, мені напевно.
    А чи я буду ще?
    На цій землі людиною,
    а краще камінцем.
    Щоб взяв який хлопчина
    його до своїх рук.
    І лишив безталанному
    тепло і серця стук.


    Рейтинги: Народний 5 (4.46) | "Майстерень" -- (4.64)
    Коментарі: (1)


  50. Шарль Бодлер - [ 2006.04.02 14:57 ]
    Хвора муза (переклад Д. Павличко)
    Скажи, що сталося, моя ти музо вбога?
    Ніч одійшла, але в твоїх страшних очах
    Похмуро палахтить ненависть і тривога;
    Там видива нічні відбив безумства жах.

    Чи мучила тебе сукуба тонконога,
    Чи пестив домовик рожевий, наче птах?
    Чи кулаком важким, немов скали відрога,
    Кошмар топив тебе в Мінтурнських болотах?

    О, як хотів би я, щоб ти була здорова,
    Щоб сильний дух тебе навіки полонив,
    Щоб кров твоя текла, як та антична мова,

    Де в ритмі хвиль живе могутності мотив,
    Де в грі чергуються - то Феб, натхненник слова,
    Отець пісень, то Пан, міцний володар жнив.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.17)
    Прокоментувати: | "Джерела:"



  51. Сторінки: 1   ...   1432   1433   1434   1435   1436   1437   1438   1439   1440   ...   1460