Sempre verde, Roma,
come sei bella!
Quando io vedo te
penso di veder la stella.

Quanti anni passati
nella tua vita, Roma,
belli come il cielo blu,
allegri come il sole.

Una mamma italiana
ha sempre guardato il cielo,
lei ha chiesto a Dio:
«Dài occhi blu al bambino mio».

«Come sei buono, Dio,
hai dato occhi blu al mio bambino».
Mamma supplica Dio:
«Io desidero sia bravo il bambino mio».

Passano gli anni...
mamma prega Dio:
«Mille grazie!
Com’è bello, buono, intelligente il bambino mio».

Бог ангела
На землю зіслав,
Щоб квіти чарівні
Він порозкидав.

Пролітав ангел над Україною,
Де я живу,
Сказав, що не бачив
Ще таку красу.

Вийшла жіночка
Красива й молода.
Сяючі блакитні очі,
Довга русая коса.

А діточки малі,
Що поруч з нею йшли,
Радісно сміялись,
І збирали квіточки.

Ангел вибирав
Найкращі квіточки
І кидав їх на Україну,
Щоб раділи діточки.

Розквітай же, Україно!
Красива й молода.
Нехай на полях твоїх
Колоситься пшениця золота.

Хай буде над тобою, Україно,
Завжди небо голубе
І ніколи не турбує
Ніяке зло тебе.

Твої діти, Україно,
Щоб щасливі були,
Та красиві такі,
Як цвітучі сади навесні.

Маленький хлопчик,
Кароль називався
Доля його не балувала,
Бо сиротою зостався.

Мати його померла,
Коли мав дев’ять років.
І на серці залишився
В нього сум глибокий.

Нелегко дітям жити,
Коли мами немає.
Хто їх приголубить,
Хто їх приласкає?

Але Мати Божа
Теж сиротою була,
І за цього хлопчика
Вона не забула.

Мати Божа
Йому допомагала
Та історію життя його
На своїй короні написала.

Ой, набідувався він
У своєму життю.
Добре пам’ятав
Другу світову війну.

Був він артистом,
Але іншу мрію мав –
На службу Богові
Присягу він склав.

Прийшов такий час,
Бог покликав його у Ватикан,
Щоб Папою у Римі
Всесвітньої Церкви він став.

А хто мав більшу любов,
Ніж він мав,
Що так щиро до церкви
Молодь закликав.

По всьому світу їздив,
Людські біди вивчав,
І, як батько добрий,
Всім допомагав.

На Україну нашу
Він також завітав,
Бо добре пам’ятав,
Що з України маму мав.

У Києві і Львові
Люди з радістю чекали,
Щоб Папу Івана Павла ІІ
Вони привітали.

У Львові йшов тоді дощ
І не переставав.
Іван Павло ІІ
Пісеньку про дощ співав.

А потім жестом
Своєї святої руки
Наказав дощу:
“Перестань, ти, вже йти!”

І через годину
Сонечко засвітило
І цілий місяць сонячна така
Погода у Львові потім була.

Український народ
Велику радість мав,
Що Іван Павло ІІ
Благословення йому дав.

Він розумів бідних,
Бо й того сам зазнав,
А в роки Другої світової
Важко працював.

Людей він всіх поважав.
Ніколи на колір шкіри
І національність
Уваги не звертав.

Він зі всіма завжди
Щиро говорив,
Бідних і багатих
Одноково любив.

Любов його щира
Великою була
І тому молодь
Завжди за ним йшла.

Ключ любові до сердець
Він постійно шукав,
І серця людські для Бога
Завжди відкривав.

Відкривайте двері осель своїх,
Нехай у них Бог увійде,
Промінь світла і любові,
Нехай з вами поруч йде.

Говорив завжди,
Що потрібно сім’ю зберігати,
Бо дітям потрібні
І батько, і мати.

Пам’ятав він про хворих,
Бо сам від хвороби страждав.
Своїм оптимізмом
Біль подолати іншим допомагав.

Він нас вчив прощати
Тих, хто нам зло зробив,
Бо того, що стріляв у нього
Він також простив.

Не забув він про тих,
Що були у тюрмі
І відбували покарання
За злочини свої.

Був він оптимістом
У своєму житті –
Бачив він світло,
Навіть у темряві.

І в один прекрасний день
Світ наче сколихнув,
Бо недобру новину
Він тоді почув.

Іван Павло ІІ
Погано себе почував.
В дорогу до вічності
Він себе готував.

Біля собору Святого Петра
Зібралась молодь світова.
Та, яку він шукав все життя,
А сьогодні вона прийшла сама.

Цілий світ молився
І Бога просив,
Щоб Іван Павло ІІ
Ще трохи прожив.

Але Воля Божа
Була не така.
Місія земна його
Закінчена була.

З усіх куточків світу
Люди у Ватикан приїжджали,
Щоб поклін і шану
Вони йому віддали.

А особливо молодь,
Яку він так любив,
Все життя шукав за нею,
А сьогодні залишив.

Стоїть молодь на площі
І біль у серці має.
Дивиться у папське вікно
І благословення чекає.

Ти був Великий,
Весь світ підкоряв.
Навіть президент Буш
На коліна встав.

Ти вмів примирити
Народи-вороги.
Вони поруч стояли
І подали руки собі.

Народ, який стояв на площі,
Таке вимагав,
Щоб Святим
Ти відразу став.

Але для мене
Істина є така –
Я вважала Святим
Тебе ще за життя.

А тепер на коліна
Перед тобою, Святий, я стаю.
Помолись до Бога, прошу,
За Україну мою.

Біленькою голівкою,
Піднявшись над травинкою,
Маленький ніжний пролісок
До сонця підроста.
І тягнеться листочками
Над гучними струмочками,
Неначе промінь сонячний,
В блакитні небеса.

Колись, в далеку давнину,
Ви залишили Україну,
Подались в далеку чужину –
В незнайому країну.

Ой, важко було Вам
Чужу мову вивчати,
Бути далеко від рідні,
Без батька і матері.

Все Ви зуміли
В житті подолати,
Тільки більше не побачили
Ні батька, ні матері.

Матеріальні блага
Ви там мали,
Але чужоземцями
Там Вас називали.

Самі ви добре пам’ятали
І дітей своїх навчали,
Щоб про Батьківщину
Вони не забували.

Можна все на світі
Забувати сину,
Тільки не можна забути
Україну-Батьківщину.

Настала така пора,
Що емігранткою стала і я.
До стародавнього Риму
Доля мене занесла.

От тепер я зрозуміла,
Що таке чужина.
Хоч країна ця багата,
Але для нас вона скупа.

Своїм вони платять
Більше в два – три рази,
А нам- що дали,
І тому раді ми.

Але вони кажуть
Істину таку:
“Якщо ти нас залишиш,
Де знайдемо ще таку?”

Тому, що українки
Наші дорогі
До роботи ніколи
Ліниві не були.

Дякуємо Богу
Ми за все.
І що така Італія
На світі є.

Хоч не багато,
А все ж таки платять
І наші сім’ї в Україні
Без хліба не сидять.

І дітям вчитися
Допомагаємо ми,
Бо вже трохи євро
Зароблені є.

Весілля святкуємо
Також гучні,
Коли побачили італійці,
То здивовані були.

А ми народ такий,
Хоч куди.
Танцюємо, веселимося
І сміємося з біди.

По-всякому буває
У нашому життю,
Деколи забуваємо заповідь
“Про шлюб і сім’ю.”

Ой, ностальгія,
Яка велика тут є.
Деколи хмільного
Перебір іде.

Але була подія
В Києві така,
Що Помаранчевою революцією
Називалася вона.

Українці-емігранти
Стурбовані були
І вийшли на мітинги
По всьому світу вони.

У всіх емігрантів
Була одна мета,
Щоб Мати-Україна
Врятована була.

А у Римі є
Священики такі,
Що четвертого чи п’ятого покоління
З України Вони.

Але як щиро,
У Бога просили Вони,
Щоб Україна
Не зазнала біди.

“Боже, допоможи, –
Руки до Бога зносили Вони. –
І мудрості подай,
Щоб був врятований наш край.”

Нехай будуть
Блаженні матері ті,
Які щиро прививають дітям любов
До свого, до рідного, до святого.

Коли маленькою була,
То пам’ятаю, що бабуся моя
Так мене навчала,
Щоб без молитви спати не лягала.

Ти, дитинко, проснись
І відразу помолись,
Щоб не сталась із тобою біда
І день щасливо провела.

А в неділю до церкви йди,
Святу Літургію послухай ти,
Бо там кажуть про заповіді святі,
Як ми маємо жити на землі.

Незабаром до школи пішла,
А там науку іншу я знайшла,
Що людина не від Бога,
А від мавпи прийшла.

Але бабуся на мене
Вплив завжди мала,
І релігійні книжечки,
По можливості, мені читала.

Дитино, істина є така,
Що людина Богом створена
І повинна за Його заповідями жити,
Всім серцем і душею Його любити.

Бог є Велика Любов,
Якої на нас всіх вистачає,
Він є Велика Мудрість,
Яка Всесвітом управляє.

Бог є Велика Сила
В світі більшої нема.
По його Святій Волі
Зупиняються ріки і моря.

Бог є Велика Доброта
Послав свого Єдинородного сина,
Щоб терпінням Його
Відкупити людину від гріха.

Бог є наша Надія
В майбутньому житті,
Бо ми є тільки гості
Тут на землі.

Царству Божому
Не буде кінця.
Хто прожив з Божою Любов’ю,
Душа його піде на Небеса.

Хто не вмів відрізнити
Любові від Зла,
Того душа ніколи
Не піде на Небеса.

Так що добре подумай,
Внучко моя!
Щоб ти вміла відрізнити
Любов від Зла.

Пам’тай заповіді Божі
В неділю до церкви йди,
За піст пам’ятай
І звичок поганих не май.

Одного прекраснрого дня
Запитала бабусю я,
Чого хоче вона у своєму житті,
Що так постить у піст усі дні.

Мета мого життя така,
Щоб дорогу до Неба я знайшла
І щоби ходила ногами своїми
До останньої моєї години земного життя.

Щоби зі мною ніхто ніколи
Клопоту не мав,
Щоби моїх ніг на ліжко
Ніхто не закидав.

Був Великдень в 1972 році
Ми всі веселились,
А в четвер після Великодня
Ми всі засмутились.

Бабуся в четвер зранку
Ще нам допомагала,
Картоплю на посадку
Вона перебирала.

А в обід пішла помилась
Вона сама
І в коси чепець вишитий
Вона заплела.

Потім пішла до комори,
Там скриня з одягом її була,
І одяг, що був приготовлений на смерть,
До хати принесла.

Покликала дітей своїх
І сказала їм новину:
“Діти мої дорогенькі,
Я вже від вас йду.”

Ще годину зі всіма говорила,
Жартувала вона,
Потім повернулась до стіни
Та й померла.

Я не знаю чи моя бабуся
Дорогу до неба знайшла,
Але дещо з того, що просила,
Дістала від Бога вона ще за життя.

У забутому парку згубився самотній ліхтар,
Що горить тьмянооко і світить надривно і хрипко.
Він ще мріє про квіти на свій спопелілий вівтар,
Він ще згадує сповідь безмірно далекої скрипки.
І горіти ще хоче, й своє віддавати тепло,
Що по краплях полишить його запорошене «тіло»,
І метеликів прагне манити і брати в полон,
Щоб до нього з пітьми як на свято летіли, летіли…
Памятає жагу поцілунків закоханих пар
І на чорному тлі колихається жовто – плямисто.
Та в безлюдді лиш вітер голубить вируючу яр*
І руйнує, чи мостить палаци з опалого листу…
Лиш самотні берези і той посивілий платан,
Що чатує вві сні на свою недомріяну мрію,
І тьмяніє ліхтар, і шепочуться хмари - літа,
Що загублений, в парку нікого він вже не зігріє.

ЯР*, ж. Зелене листя дерев, кущів тощо.

Доброго ранку. Розплющ свої очі.
Дивись-но, вже осінь летить у вікно,
А літа янтарного білі ті ночі,
Так швидко скінчились, як титри в кіно…

Вдихни прохолоду, що струмом по тілу,
Бадьорить і живить в цей ранок мене.
Дивись на красу цю, дивись так зімліло,
Щоб знов нам здійнятись, як листя вогнем!

Відчути, щоб трохи п’янку насолоду,
Тієї хвилини, що краще ста фраз…
Я думаю можна зробити цю спробу.
Нічого. Не пізно. Для всього є час.

Закачавсі я ниньки злим вірусом,
заморозило комп завіндотаний.
Хоч в Єгипет пили за папірусом,
хоч світисі оголено дротами.

Не злапати Маруську на лінії,
теревенів не зчатнути Міськови
і не втєти по самі... опінії,
як ми з Любов у стайни відслизькались.

Горе Зеньове спить в холодильнику
і чекає свого обезкорклення,
падохвости щебечуть в мобільнику,
а в радейці – концерт на замовлення.

За вікном, як у компі – все фрізано
і ні пікселя видко шоб рухавсі.
А село, мов дуби тіко врізані,
наче шваркіт в безліненій слухавці.

Але ціхо – сусід розматючений
до стодоли біжит за коцюбою,
а в мені вже кіно перекручено –
ой, ті місячні... ніченьки з Любою.

27 Січня 2009

Наутро не открыть глаза,
А коль открыл, желанья нет,
Подняться, встать и похмелится,
Чтоб вновь напиться, уходя в запой.

Николай Блоха 26.01.09 г. 19:24

Переклад з англійської християнського гімну

Як пильнували пастухи овець в нічній пітьмі,
Господній ангел їм з'явивсь у сяйві неземнім.
Не бійтесь! - зляканих втішав, і так промовив їм:
Звіщу велику радість вам, що станеться усім.

В Давида місті щойно ось,- який преславний день! -
Прийшов у світ Господь Христос, – Володар всіх племен.
Підіть, погляньте, ось вам знак – не в шатах золотих,
Дитя, сповите в пеленах, у ясельцях лежить.

Силенна сила в небесах з'явилась ангелів,
І над землею забринів хвали і слави спів:
Всі славте Бога! – раз у раз лунає звідтіля,
Хай миром й спокоєм уся наповниться земля!
2008

Переклад з англійської відомого християнськго гімну

Мале містечко Віфлеєм
Вже сон заколисав,
Коли новий з'явився день
у темряві з темряв.
Зайнявся раптом сяйвом незвичним небозвід.
родився Той, Кого весь люд чекав багато літ.

В долину сліз зійшов Христос,
щоб смерть перемогти,
І Добру Звістку в царство зла
Із неба принести.
Хвалу несіте, зорі! Співа Тому, Хто є
В небесному просторі, – усе єство моє.

В найтихшу ніч, що тільки є
Свій мир небесний Сам
Спаситель в яслах подає
Всім струдженим серцям.
Невидимо й нечутно, крізь гомін бур і гроз,
До всіх хто тільки жде Його, – прийде Ісус Христос!

Будь з нами, Христе, повсякчас,
Твоя безцінна кров
Змиває гріх і кожен раз
Дарує нам любов!
Хор ангелів небесних співа про Бога сил:
«Прийди, пануй завжди між нас, – Ісус Еммануїл!»

2008

Переклад з англійської відомого християнського гімну...

Не бійся, душе, - твій Господь завжди
З тобою поруч в радості й журбі,
До Нього линь, до Нього лиш іди –
Він допоможе нести хрест тобі.
Не бійся, душе, Друг найкращий твій
Тебе провадить там, де мир й спокій.

Не бійся, ні, - минуле й майбуття
В Його руці, бо Він керує всім,
У Ньому певність, втіха і життя,
Твоя надія – тільки в Нім однім.
Не бійся, душе, – я скажу чому:
Вітри і хвилі коряться Йому.

Не бійся, душе, у найважчі дні
Коли найближчі зрадять в день біди, -
Лиш пам’ятай – Господь не зрадить, ні,
Ти свій тягар на Нього поклади.
За всі гріхи твої Він заплатив,
За тебе на Голгофі кров пролив.

Не бійся, душе – недалекий час
Коли з Христом навіки ми будем
На небесах, де Він чекає нас,
Де сліз не буде і земних проблем.
Не бійся, душе, злу прийде кінець,
Хто вірним був – отримає вінець!
2008

(з розповідей друзів та знайомих)

В Дарницю поїхав якось до дівчат,
Відгуляли хлопці – не пізнає брат.
Очі сині-сині, щічки ось такі,
Ніс, як картоплина – добрі кулаки!

Дівчину вродливу взимку покохав,
Ніжно щебетала, поки процвітав,
Як скінчились гроші та прийшла біда –
Та красуня зникла швидко, як вода.

На базар пішов я, грошенята взяв,
Гаманець з кишені хтось тихенько вкрав,
Не купив я сала, м’яса не купив,
Із сержантом довго й марно говорив.

В Гідропарк поїхав влітку якось я,
Непомітно зникла сумочка моя,
В плавках йшов додому, босий та сумний,
Телефон мобільний вже тепер не мій!

Мерседес поставив якось під вікно,
П’ю, як німець пиво та дивлюсь кіно,
Тільки тут не Мюнхен, навіть не Потсдам –
Третій рік шукаю Мерседес свій сам.

Ось купив квартиру, думав одружусь,
Той крутий будинок хтось продав комусь...
Київ тут, не Мюнхен, навіть не Потсдам –
Із біди та злиднів вибирайся сам.

Місяць-гульвіса ріжком задирає сорочку,
Світлом наповнює тіло моє зсередини,
Ніби свідомість тонким ароматом соснини
Вимкнув, щоби сновидіння вивчати потрошки.

Хрестики-нулики, руни і знаки умовні,
У Шампольйона також опустились би руки
Від розтлумачення місячних таїн по звуках:
„Хто четвертований змолоду—зійде уповні”.

І дощі упадуть.
Кожна крапля, неначе прокляття.
І розплавиться жовтий пісок. І застигне на скло.
Пам’ятаю усе, що не з нами і з нами було:
Ми палили світи, а вітри роздували багаття...

Що нам крики і плач, коли нас пробачатимуть люди?
Ми за гріш продавали надію, а віру за три...
Якщо можеш - прости. напиши. а потому -
зітри.
Ми святі інквізитори...
ми - невблаганно-іуди...

Нам - прожити і вмерти - таких ще не знала земля.
Що нам правди таїти? її ми також не пізнали...
Наче руки жіночі – на горлі шовкова петля.
Але й того замало…
Боюся, і того замало…

Коли розпадається день між уламками часу,
І тіні промерзлі танцюють німу пантоміму,
Ти хочеш віддати життя за одну лиш хвилину,
Зустрітись на мить, а по тому - померти відразу.

І впасти холодним дощем поміж темними мурами,
Чи каменем з даху старої, як світ, кам’яниці,
І плакати разом з розмитими часом скульптурами
Засмучених левів, яким не зліпили левицю.

Коли розпадаються ночі посрібленим порохом,
І тіні, стривожені ранком, сповзають під ноги,
Ламає світанок безжалісним сонячним порухом
Збудовані снами в далеке минуле дороги.

Зимують білі лебеді
В далекій чужині,
Але навесні прилітають
У ріднії краї.

Приспів:

Лебеді-лебеді,
Птиці чарівні.
Розкажіть мені лебеді
Секрети вірності.

Прилітають на ставочок,
Де чиста вода.
Лебідь дивиться на кохану,
Як на Небеса.

Приспів:

А лебідка розпустила
Крилонька свої.
Подивися, мій коханий,
Які гарні ми.

Приспів:

Моя любов гаряча,
Як сонце яснè.
Пам’ятай, моя кохана,
Воно лиш одне.

Приспів:

Я тобі, мій коханий,
Правдоньку скажу,
Що твою любов гарячу
З дітьми розділю.

Приспів:

Після літа настають
Золотії дні.
Білі лебеді відлітають
В теплії краї.

Приспів:

Якщо ви так любили,
Як білі лебеді,
То вам вже відомі
Секрети вірності.

Приспів:

Лебеді-лебеді,
Птиці чарівні.
Розказали мені лебеді
Секрети вірності.

Dove sei, mio amore?
Vieni presto qui da me,
entra nel mio cuore,
c’è posto solo per te.

Cuore mio pieno di fuoco,
vieni amore da me,
ti abbraccio forte forte
perché amo solo te.

I tuoi occhi belli belli
brillano come stelle,
quando guardo il tuo viso
penso di vedere il Paradiso.

Dolce mio amore,
ci sono rose rosse nel mio cuore
e tanti baci dolcissimi,
solo amore per te.

Холодний вітер повиває,
Листя легенько шелестить,
Земля немов би завмирає,
Щось трапилося в ту же мить.

Радіють на Небі Святі
І Ангели весело співають,
Зірки світлом мерехтять
Радість велику сповіщають.

А одна зірка яскраво світила,
Проміння падало аж до землі,
У Вифлеємі Син Божий народився,
Радіймо сьогодні усі.

Небесне сяйво засіяло
І місяць не жалів світла тоді,
Моря тихі-тихі стали
З'явилося Світло світу на Землі.

Бог залишив Небесний Рай,
Як Дитятко на Землю йде,
Простягає Рученятка до Своєї Мами:
Прийми на цьому світі Мене.

А Мати Марія на коліна припала,
Сина Божого витала,
В пелени біленькі повила,
На сіно в яслах Його положила.

Лиш пастухи в цю ніч не спали,
Вони отару пильнували,
І Ангел їм об’явився:
Бог предвічний народився!

Поспішають вони нині,
Щоб віддати поклін Божій Дитині,
І на коліна припадають,
Святу Родину вітають.

І ми прийшли Ісуса привітати
Та що можемо йому дати.
Лиш нашу молитву щиру
І любов серця на офіру.

Нехай, Ісусе, вогонь,
Який у Твоїх грудях горить
Увійде у наші серця
І їх любов’ю запалить.

А Твої чудотворні Руки,
Щоб нас завжди міцно тримали
І ми йшли Твоєю дорогою життя,
А іншої дороги не знали.

І божественної краси Очі
Нехай на нас споглядають,
Мудрість, любов і чесність
В нас завжди залишають.

Ланцюгами Любові Своєї
До невтомних Ніг нас прив’яжи,
Щоб ми йшли, Ісусе, з Тобою
І до призначеного Міста прийшли.

Це – Місто з чистого золота,
Неначе прозоре скло,
І коштовними каменями
Оздоблене воно.

Ночей в Місті не буває
І потреби в сонці нема,
Бо Слава Божа його освітила
І надзвичайна там краса.

Від престолу Бога й Агнця
Тече річка води життя,
А на престолі –
Розкрита Книга життя.

Благаймо щиро Бога ми,
Щоб у книзі життя записані були,
А одяг душі своєї прали
І на дерево життя право мали.

Щоб брамою у Місто увійшли,
Бо назовні – пси, розпусники й чарівники...
Просимо Мати Агнця,
Щоб захоронила нас від зла.

В сонце одягнена Вона,
А місяць над Її стопами,
На голові в Неї вінець
Прикрашений дванадцятьма зірками.

Після Бога в Небі перша Вона –
Цариця над Небесними Святими,
Благає Спасителя завжди Вона,
Щоб з Його Ласки вічно були ми щасливі.

Пресвята Діво Маріє!
Мата наша єдина,
Пригорни нас до Свого Серця,
Як колись пригортала Божого Сина.

Заступнице і Мати наша перед Богом!
Наймилосердніша рятувальнице моя,
Покрий нас Своїм Святим Омофором,
Щоб Україна рідна моя розцвіла.

Веселіться сьогодні всі,
Радість лине з Небес нині.
Христос родився!
І слава Україні!

Сідає до Вечері
Мати з діточками,
І згадали в молитвах про тих,
Що до вечері не сідали.

Не забули про тих,
Які Україну захищали,
І в боротьбі з ворогом
Життя своє віддали.

За вчителя також згадали,
Який грамоти навчав
І в цей Святий Вечір
На Сибірі перебував.

За священником сумували,
Що мудрість проповідував
І в Сибірських тюрмах
За те він страждав.

А маленький хлопчик
Рученьки склав,
Ісуса-Дитятка
Щиро він благав.

Ісусе, Сину Божий!
Я до Тебе рученьки підношу
Для українського народу
Кращої долі прошу.

Допоможи нам Боже,
Щоб ми зростали,
І вільну Україну
Ми все ж таки мали.

Ісусе-Дитятко!
Благаю Тебе нині,
Вислухай і допоможи мені,
Маленькій дитині.

Дякуємо Тобі, Боже,
Щиро за все нині.
Христос родився!
І слава Україні!

Святий Вечір настав,
А ми на чужині,
Згадуємо про Україну-неньку
І традиції її.

Мати смачні страви приготувала
Батько до хати дідуха несе,
А діти сіном стіл вистеляють –
Свято велике у хаті є.

Всі разом до молитви клякають,
Руки до Бога зносять батьки,
Щоб діти в житті були щасливі
І не зазнали ніколи біди.

Пройшли роки...
У вічність пішли мої батьки,
І сталась ще одна біда, –
Залишилась я вдова.

Діти мої вже дорослі
До Святої Вечері сідають самі,
Моляться за батька, якого вже немає,
І за маму, – що на чужині.

Святий Вечір настав,
Радість велика прийшла,
Ісус Христос народився
І радіє людська душа.

Колядки в церкві колядують
На серці радість і смутку вже нема.
При церкві Святу Вечерю нам готують,
Неначе в Україні, а не в Римі я.

В церкві всі разом помолились,
До залу приготовленого прийшли,
Столи для нас вже накрили,
І сердечко з паперу на тарілку поклали.

За столом всі ще раз помолились,
Подякували Богу за прожиті дні,
Священники благословення нам дали,
Як колись благословили нас батьки.

Дякуємо Богу ми за те,
Що наша церква на чужині є,
До якої прийшли ми нині,
І святкували, як на Україні.

За отців Василіан
Молитви наші до Бога приносимо,
Здоров’я, многих літ і Царства Божого
Ми для них просимо.

Дякуємо всім,
Що Святу Вечерю готували,
Бо було смачно так,
Як в нашої мами.

А молодих людей,
Що гарно нас розвеселяли,
Нехай Бог благословить
Щедрими дарами.

На сердечках з паперу
Свої прохання ми написали.
Ісусе! Сину Божий!
Ми їх перед Тобою поклали.

Сніжок легенький притрусив,
Ялиночки в кожушок вбрав.
На Україні велике свято, –
Святий Вечір настав.

Всі поспішають до родин –
До свого рідного гнізда,
Туди, де щиро прославляють
Народження Ісуса Христа.

Ісус Христос народився
Ворота до Раю відчинив
І Новий Єрусалим
Він для нас сотворив.

На небі зірка з'явилась,
Ясно сіяє вона,
Неначе всіх закликає –
Вечеряти вже пора.

Господині стіл накривають,
Страви приготовили смачні,
Всі разом до молитви клякають,
Дякують Богу за прожиті дні.

Стіл сіном притрусили
В скатертину білу одягли,
Щоб на нашій Україні
Люди весело жили.

Свічку на столі запалили,
І яскраво світить вона.
Щоб наша славна Україна
В мирі завжди жила.

Хліб духмяний на столі,
І про часник теж не забули,
Щоб на моїй Україні
Люди здорові завжди були.

Смачні страви споживали,
А особливо вареники з картоплі,
Щоб на Україні зростали
Здорові і гарні хлопці.

А яка смачна кутя!
Меду й маку досить дали,
Щоб українські дівчата
Гарні і здорові зростали.

Ялиночку гарно вбрали,
І сніп до хати принесли,
Щоб в нашій країні
Люди багатими були.

Щоб мудрими були,
І Бога прославляли,
На Святий Вечір завжди
Українські колядки колядували.

Україно моя... Ти - замерзлая бджілка.
І калина, до крові подзьобана голубом сивим.
Та на райському дереві квітне - росте твоя гілка,
Од віка плодоносить замріяно полудом - дивом...
Україно моя... Наймитова, хоч вільна.
Свої руки лиш складені холодно - склякло цінує.
А дарма байдужися, дивися - Європа субтильна,
Чепуриться твоїми руками, та й тілом ласує.
Україно моя... Ох душе рушникова.
Економка - не ти, босонога купальська дівчина.
Ще у пам`яті схронах не стерта голодна полова,
Геноцидова міна, опухла дитина під тином ...
Україно моя... На ім`я миловида.
Ти Надія, що кличе Любов неземну повсякмиті,
Та ж зізнайся, урешті, якого шукаєш сусіда?
Той загляне під спід, ті вже ситі, а ті ще невмиті.
Україно моя... Та чому ж ти не панна?
Хоч, "панове", напівлицемірно себе обзиваєм.
Мов для Франції - Жанна, для нас ти завжди - Роксолана ...
Ми тебе історично такою лише собі знаєм.
Україно моя... Доля світла і віра,
Хай, урешті, тебе дожене і в обійми піймає.
І розкриється світові вічна душа твоя щира,
Пісня мого народу - та ж кращої в світі немає!
Україно моя... Враз душа потепліла ...
Знову сонце у небі промінням ласкавим сія,
Наше щастя - в тобі, і в тобі наша праведна сила!
Розгортай свої крила - вітрила, країно моя!..

весна2004р.

І мертвим, і живим,
і ненарожденним землякам моїм
в Украйні і не в Украйні
моє дружнєє посланіє.

            Аще кто речет, яко люблю бога,
           а брата своего ненавидит,
           ложь есть.
                           Соборно[е] послание Иоанна.
                               Глава 4, с.20

І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схамениться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою,
З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізите на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» – «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те щоб прості люде.
А гвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

14 декабря 1845, Вьюнища

джерело тексту: Кобзар.
Фотопортрет з "Творів у 5 томах",
т.5, "Дніпро", Київ, 1985

Розтанула зима в долонях світу.
Так вогко й тяжко дихала земля,
бо спокій викрав десь південний вітер.
Тривога й сум’яття.

Зотліло сонце у суцільній мряці,
а на спітнілому чолі небес -
печаль одвічна...
Не люблю весну.
26 січня

І чому все не так? Адже – все як завжди:
Голубі небеса – над рікою,
Гай той самий і плюскіт той самий води...
Тільки – він не повернувся з бою.

Зараз не зрозуміти, правий хто був з нас
В суперечках палких між собою.
Стало не вистачати його лиш в той час,
Коли він не повернувся з бою.

Недоладно співав, як не треба – мовчав,
Розмовляв не про те він зі мною,
Спати він не давав, зі світанням вставав, –
Ну, а вчора не вернувся з бою.

Те, що порожньо круг, – плюнь та ще й розітри:
Бо ж помітив я – нас було двоє…
І для мене – багаття задули вітри,
Коли він не повернувся з бою.

Нині вирвалась, наче з полону, весна.
Помилково окликнув його я:
«Покурити залиш!» – в вуха – тиша німа…
Вчора він не повернувся з бою.

Наші мертві всіх нас не полишать в біді,
І полеглі – немов чатові є…
Відбивається небо в гаю, як в воді, –
І дерева навкруг голубіють.

Місця нам у землянці було й на землі,
Линув час для обох нас – луною…
Все тепер – одному, – та здається мені –
Що це я не повернувся з бою.



Он не вернулся из боя

Почему всё не так? Вроде – всё как всегда:
То же небо – опять голубое,
Тот же лес, тот же воздух и та же вода…
Только – он не вернулся из боя.

Мне теперь не понять, кто же прав был из нас
В наших спорах без сна и покоя.
Мне не стало хватать его только сейчас –
Когда он не вернулся из боя.

Он молчал невпопад и не в такт подпевал,
Он всегда говорил про другое,
Он мне спать не давал, он с восходом вставал, –
А вчера не вернулся из боя.

То, что пусто теперь, – не про то разговор:
Вдруг заметил я – нас было двое…
Для меня – словно ветром задуло костёр,
Когда он не вернулся из боя.

Нынче вырвалась, словно из плена, весна.
По ошибке окликнул его я:
«Друг, оставь покурить!» – а в ответ – тишина…
Он вчера не вернулся из боя.

Наши мёртвые нас не оставят в беде,
Наш павшие – как часовые…
Отражается небо в лесу, как в воде, –
И деревья стоят голубые.

Нам и места в землянке хватало вполне,
Нам и время текло – для обоих…
Всё теперь – одному, – только кажется мне –
Это я не вернулся из боя.

Моя ніч, наче голка – тонка і гостра.
На устах напівп’яне, болюче «Доста!»
І тепер помирати аж надто просто…

Серед пилом покритих латинських літер.

Я тебе забуваю навіки й прісно.
Хочу болю і щастя, вони ж бо різні.
Буде втеч невблаганних, повернень пізніх…

Тільки нас вже не буде. Пісок і Вітер.

Не сумел я, как было угодно, –
Шито-крыто, –
Я, напротив, ушел всенародно –
Из гранита!
В.Висоцький

Марудить від базікання й наруги:
Той – упорядник творчості співця,
Той – ліпший кореш, той – не миє руку
з тих пір як він подався к праотцям…
І вже – музей, і місце на Парнасі:
«Нехай Пегаса класики пасе…»
А той кричить: «ділили з ним парашу!».
А церква, може, в святці занесе?
Канатчикова дача! Глум та й годі.
Жива душа, що тілом знемогла,
вібрує ще в останньому акорді,
хрипить правдивим словом серед зла.
Вже чуємо «поет і бард Росії» –
чом не Москви, Таганки – ще точніш?
Нема чужої пісні в небі синім,
і крає землю сатанинський ніж.
Він входив в Київ другом, а не гостем
і грізний Володимир над Дніпром
йому всміхався, бо ж одної кості
ревнителі за поступ і добро…
Гітарою він Русь хрестив, як предок.
Радів Славута і Москва ріка.
І корчився, звивався осередок
поганства у Кремлі від співака.
Нові часи, боввани і поклони,
та рабська суть у погані – одна:
вчорашній ідол тішився в колонах,
сьогоднішній у хаос порина.
Жирує плоть, буяє фарисейство,
із владою злягається попса.
В гендлярській пісні ні душі, ні серця.
Співає ректор – плачуть небеса.
Та, хай сидить у казино, богема,
нехай Верховна плодить жебраків –
дух непокори вже нуртує в генах,
нових, ще небувалих співаків.
Їх посилає істина висока,
вони зросли у тайни на крилі,
вони вже йдуть, і зірка ВЛАДВИСОЦЬКИЙ
їм світить в небесах і на землі.

січень 1995

безсмертя
яке віщувало мені свободу
яке ворожило напругу суттєву
тепер ніщо інше
як влада над смутком
тепер НІЩО й ІНШЕ

дивлюся у воду

обличчя пусте
безбарвне й холодне
прісна рідина
від нього солоне
плита кам*яна
до якої тягло мене
мовчить на вершині
гори моєї

ти знаєш, торкнуся
ти знаєш, залишуся
оця кам*янистість -
мій біль, моя постіль.
моє почування,
моя охолодженість,
могила моя
саморозстріл

Хтось чув коли плач дороги?
Чи просто стежинки малої…
Їх топчуть байдужі ноги,
Й немає тут волі злої.

Їх можна облити брудом –
Хай потім дощем змиває.
Чомусь так вважають люди,
Що стежка душі не має.

Чи варто дивитись під ноги,
Коли нам так сяють зорі?
І топчемо серце дороги
Шляхами своїх історій.

Все стерпить стежина сіра,
Бо то вже така її доля.
У серці дороги – діри
Шматочками мертвого поля.

Трава проросте крізь серце,
Як будуть вони вмирати.
На стежці – калюж озерця
Чи сльози? Не людям знати.

Не скаже того дорога,
Мовчатиме і стежина,
Бо зронить собі під ноги
Людина гірку сльозину.

Обпечені людським горем
Страждатимуть вони тихо.
Покара то чи покора –
Біль чути чужого лиха?

***
«Людина я» - так гадаєш, –
«То що мені до доріг?»
До часу, як помічаєш
На серці сліди…від ніг.

Я не люблю поламаних замків,
беззахисних дверей із протягом забави.
Минуле клацає сталевими зубами,
ховаючись у сутінках кутів.
Навіяна чиясь невидима присутність
на тишу дому накладає нову сутність.

Коли минувшини неквапний крок
з рипучим стогоном відтворюють мостини,
зітхаючи, прошепотять старезні стіни,
що в світі має все і час і строк.
Здригнеться полум"я свічі на підвіконні,
коли крізь шибу морок простягне долоні.

Майне на сходах невиразна тінь,
подоба людських рис прозоріє хмаринно,
тремтячий заклик рук, розгорнутих, як крила-
не спить душа у другому житті.
Розтанула межа між дійсним і містичним.
А дім старий мовчить про долі драматичні...

У вічнозеленому місті
Блукаю тут я одна
Туга у мене на серці,
Бо коханого мого нема.

Приспів:
Серце моє від любові палає
Душа горить, немов у вогні
Де ж ви мої рідненькі?
Українські королі.

Сонце світить ясно
Надворі весняна пора
Де ж ти, омріяний, мій коханий?
Щоб теплом серця зігріла тебе я.

Приспів:

Душею є ми багаті
Веселі і щирі такі
Хлопці наші найкращі у світі,
Тому що вони королі.

Приспів:

Світить ясне сонечко,
Настала весна.
Красу і радість
Вона принесла.

Приспів:

Ой, весно-весно,
Яка чарівна ти,
Але дуже скоро
Пролітають дні.

Першими у лісі
Фіалочки цвітуть
І своїм ніжним цвітом
Всіх приваблюють.

Приспів:

А ти, козаче, не барись,
Піди та й в ліс подивись.
Може фіалочка твоя
Вже ніжно розцвіла.

Приспів:

А фіалочки сині
Цвітуть лиш на Україні
І потрібно поспішити,
Щоб цвіт той не загубити.

Приспів:

Бог молитви Якима і Анни прийняв,
Донечкою їх обдарував,
Міріам-Марія ім’я їй дали
І ангельські хори свою Царицю вітали.

З царського і архієрейського родів
Походила Вона
І на Матір Спасителя світу
Богом вибрана була.

З перших хвилин свого життя
Повнотою святості обдарована була
Щиро любила Бога
І Господня Рука з Нею завжди була.

Бога-Сина породити
Дала згоду Вона,
Щоб відкупив Він людей
Від первородного гріха.

Боже Дитятко породила
На сіно в яслах положила,
А Він рученятка до Неї простягає,
І Вона на коліна перед Ним припадає.

Одного з Трійці породила,
На руках своїх носила,
Щиро до Серця пригортала,
Грудьми своїми годувала.

Найдорожчою Матір’ю для Сина Вона є,
Для Бога-Отця наймилішою Дочкою стала,
Найсвятіша з усіх людей Вона
І в Небі світлом ясним засіяла.

В сонце одягнена Вона,
А місяць під Її стопами,
На голові в Неї вінець
Прикрашений дванадцятьма зірками.

Після Бога в Небі перша Вона
Цариця над Небесними Святими
Благає Спасителя завжди Вона,
Щоб з Його Ласки вічно були ми щасливі.

Пресвята Діво Маріє!
Мата наша єдина
Пригорни нас до Свого Серця,
Як колись пригортала Божого Сина.

Заступнице і Мати наша перед Богом!
Наймилосердніша рятувальнице моя,
Покрий нас Своїм Святим Омофором,
Щоб Україна рідна моя розцвітала.

Dolce mia mamma

come sei bella.

Tu sei come il sole,

come la primavera.



L'amore di mamma
per me forte è stato

come il bel sole

nei mesi d'estate.



Carissima mamma,

quante cose hai fatto.

Angelo custode

nella mia vita sei stata.


Rose bianche per te,
cara mia mamma,
baci dolci per te

perché tanto ti amo.

Безкрайня бiлiсть,
тiльки снiг та лiд
лежать тепер мiж нашими дворами...
Де взяти фарб,
аби залити свiт,
навколо себе знову кольорами?
Де взяти тих промiнчикiв ясних,
якi бiжать,
        лiтають,
                ходять,
                        блудять,
що вiдшукають шлях до мене в сни,
i лоскотнуть за носик...
I розбудять!

Полетiло серце у калачики,
у країну балок i отав,
де тримав дитинство я за пальчики,
i поеми цвiркунам читав.
Саме там, де за вишневу гiлочку,
зачепились далi голубi,
я знайшов свою маленьку зiрочку,
i поклав за пазуху собi!

Із циклу «Буяння квітів над моєю долею »
…………………………..
Сад ботанічний – любов моя довга і давня.
В морі турбот, суєти – чарівний острівок.
Врешті, у кожного, мабуть, знайдеться гавань,
Щоб перебути негоду – душі і думок.
Розчарування, буває, приходить зарано,
Хмара образи, бува, закрива цілий світ.
… Рани сердечні гоїли весною шафрани,
Біль недовіри мені тамував білоцвіт,
Листям лимонника сльози розлуки втирала*,
Срібним жасмином стрічала зрадливу любов…
Сад ботанічний в житті моїм важив немало,
Стільки ж було тут зітхань, і звірянь, й молитов…
Гіркість розлуки ховала у жовті жоржини,
Сіру байдужість палила у полум’ї канн.
Всі оці клумби, алеї, гаї і стежини
Вдячно, розчулено, ніжно мій погляд торкав.
Тут, наче в храмі, думки очищаються – й відчай
Зможеш здолати, розплутавши вузол проблем.
Сад ботанічний – любов моя рання і вічна,
Адже в любові усі ми безсмертні стаєм.
… Сонячний промінь заплутавсь в зеленому листі.
Що він з космічних глибин нам усім промовля?
Що він віщує цій нашій маленькій колисці,
Саду оцьому з іменням тривожним – Земля?..

………………………
* «втирати» (діал.)– витирати

Стоїмо на чорнім роздоріжжі,
мов шукає щастя наc само.
Дні гримлять, і смерть у зуби ріже,
але ми затято стоїмо.
Перед нами – чорні кілометри,
чорний біль і чорні небеса.
Як спішив ти в Україну, Петре,
де ні з чого родиться краса!
Там Росія все вже отруїла.
Та в Карпатах родяться сини,
і по себе ходить Україна,
де живуть карпатські русини.
Ми по всьому світі одинокі.
Та зі смертю я ще поборюсь.
І Вкраїна буде ще, аж доки
не помре Карпатська наша Русь.
Перед нами – чорні кілометри,
чорний біль і чорні небеса.
Звідусіль лети додому, Петре,
де вже нас жахається краса...
2002

Мала Тетяночка сумує —
Щось мамин борщик не смакує.
Сидить за столиком понуро,
Від мами оченята хмурі
Ховає, й ложкою в сметані
Виводить чарівні фігури.

Вже й просить мати, і благає,
Вже навіть віником лякає,
Утім, ніщо не помагає.
До борщику нема охоти,
Не тягне ложку до роботи,
А на лиці — печать скорботи.

Та, як лиш мама нагадала
За ті цукерки, що бабуся дала —
Тут миска порожніти й стала.
Упоралось маля з борщем й… зітхає,
Голівоньку до стелі у задумі підвело:
— О Господи, ще й це я з’їсти маю…

La nostra bella stella
Luce manda alla Terra.
Cosa al mondo è successo?
Per chi la strada è preparata?

Dio ha lasciato il Paradiso,
Scende come un bambino,
Trovato in terra freddo e povertà
Ha cuore suo pieno d’amore e bontà.

Una bellissima donna,
Si chiama Maria,
Benedetta da Dio è stata,
Gesù Bambino è nato.

La Madre Santissima
Supplica davanti a suo figlio:
“Come Tu sei Grande,
Tu sei mio Dio”.

Amore da Dio
Forte come il sole
Grande come il cielo,
Troppo bello bello bello.

Gesù Bambino
Nostro Salvatore,
Dài per noi il Tuo amore
E riscalda il nostro cuore.

Tu sei Luce per il mondo
Signore mio Gesù,
Illumina la nostra strada di vita
Affinché paura non abbiamo più.

Dolcissimo Gesù Bambino
Noi siamo figli Tuoi,
C’è sempre posto nel nostro cuore,
Vieni presto qui da noi.

Одного разу
Питаю журавля:
“Скажи, дорогенький,
Де найкраща земля?”

Журавель відповідає
Мені такі слова:
“Найкраща Україна,
І кращої нема.”

На Україні дівчата
Красиві такі,
Наче, троянди,
Що щойно розцвіли.


А хлопці-українці,
Коли дружно йдуть,
Немов, каштани,
Що в Києві цвітуть.

На полях України
Пшениця золота,
Щоб щасливо жила
Україна молода.

Якщо на чужині
Колись проживали ви,
То біль за рідним краєм
Мали ви завжди.

А сни солодкі снились
І троянди в серці цвіли
Лиш від однієї думки,
Що повернетесь в Україну ви.

До рідної домівки,
До рідної землі,
Де не будуть казати,
Що чужоземці ви.

Їду по Європі,
Красива вона,
Але для мене найдорожча
Лиш Україна моя.

Карпатські наші гори,
Гори молоді
І смереки високі
На крутій горі.

Вдихаєте свіже повітря
На повні груди ви
І слухаєте пісню солов’я.
Яка ж ти красива, Україно моя!

Будьте добрі,
Скажіть ви мені,
Хто був ідеалом
У вашому житті?

Бо любов щира –
Ідеал людського життя,
А вона лиш є
В Ісуса Христа.

Ісус Христос –
Ідеал людського життя,
Бо Він є наймудріший
І подібного не було і нема.

Любов до людей
В Христа надзвичайно щира була
Він взяв людську природу,
Щоб відкупити людину від гріха.

У своєму земному житті
Ісус людей оздоровляв
І мертвих до життя
Він знову повертав.

Оздоровляв хворих
І бісів з людей виганяв
Повчальну науку
Всюди проповідував.

Цар Неба і Землі
Людей так полюбив,
Щоб людей відкупити
Гірко Він терпів.

Добровільно віддався катам,
Нестерпні муки терпів,
І за своїх розпинателів
Прощення в Отця Небесного просив.

Ой народе!
Що ж ти зробив?
Ти Богочоловіка
На Землі убив.

Забув народ про чуда,
Які Ісус творив,
І престрашні знущання
Він Йому робив.

Любов Ісуса –
Світло нашого майбуття,
Бо Він є Воскресіння
І вічне життя.

Він переміг смерть,
Пролив Кров за людські гріхи,
І відчинив Ворота до раю,
Щоб люди могли туди увійти.

Ісус – Світло для світу!
І хто за ним йде,
Не ходитиме в темряві,
А світло життя осягне.

Ісусе, Сину Божий!
Нас грішних прости,
Це ми кричали несамовито:
“Розіпни Його, розіпни!”

Ми, Ісусе, грішні,
І важкі наші гріхи,
До землі хрест схиляли,
І впав Ти три рази.

Наша зарозуміла гордість
І закам’яніла душа
Дала Тобі 5480 ударів
І Кров Свята по землі текла.

Ісусе, ми Тебе били
Ламали кості Тобі
І вінок терновий
На голову одягли.

Царю Небесний!
Щиро просимо ми,
Прости нас, як розбійника,
Коли прийдемо на суд Божий ми.

Любов – це ніжна квітка,
Що щойно розцвіла
Чарує вона красою
І радіє душа.

Приспів:

Так любіть гаряче-гаряче,
Щоб розвіяти темряву Землі,
А сонце нехай світить яскраво
І панує блаженство у душі.

Любов – це рання пташка,
Що співає весело у саду,
А де ж ти, моя пташко?
На край світу за тобою піду.

Приспів:

Любов – це полум’я у серці,
Яке горить вдень і вночі,
А де ж ти, моє кохання?
Жар серця мого візьми.

Приспів:

Любов – солодша від меду
І чистіша від джерельної води
Так не шукайте доріг з полином
І брудної води.

Приспів:

Засвітив місяць ясний
І світить яскраво зоря
Серце моє від любови згоряє
Закохалась в жонатого я.

Признатись в коханні не можу,
Бо для мене святе є сім’я,
А тільки почую його голос
І неначе на крилах взлітаю я.

Чому пташечкою я не вродилась?
І не літаю попід небеса
Можливо я б не знала, що таке кохання
І від любови не згоряла б моя душа.

Ночами спати я не можу
Подушку обнімаю від душі,
Чому в житті таке буває?
Що в жонатих закохуємось ми.

Минає ніч і день настає
І сонце ясно засвітило
Нехай, коханий, буде добре тобі
І життя твоє, щоб щасливо плило.

Коли малою була,
З бабусею разом йшла,
І історію однієї людини
Розказала мені вона.

Дивись, внучко моя,
Там видніється край села,
Колись там людина
Велика та Свята жила.

Це село всюди знають,
Прилбичами його називають,
І наша яворівська земля
Велику людину світові дала.

У цьому галицькому селі,
В шляхетній, багатій сім’ї
Народився син Роман
І прізвище Шептицький мав.

Він був красивий на вигляд
І розумом всіх дивував,
А головне – до Бога
Любов велику проявляв.

Дні за днями проходили
І мріяли Романові батьки,
Щоб великої кар’єри
Зумів він досягти.

Роман підростав,
Він іншу думку мав
І історію свого походження
В домашніх архівах вивчав.

Хто ж ті славетні люди,
Що колись тут жили?
І золотими буквами вписані
На сторінках церковної історії вони.

Ще в XIII столітті
Шептицькі князями були,
Захищали права свого народу
І вірність Українській Церкві зберегли.

Роман був добрий душею,
Людей усіх поважав,
І присягу на Службу Богові
В молодому віці він склав.

Залишив батьківські маєтки
Слави земної не бажав
Взяв собі нове ім’я – Андрей,
І тернистим шляхом прямував.

Митрополит Андрей
Прагнув все своє життя,
Щоб Церква православна
З’єдинена з Вселенською була.

Аби „всі були одно”, –
Така мрія в нього була,
І щоб Божа Любов розквітала
І не було між людьми ненависті і зла.

Як батько добрий
За всіх він пам’ятав
По всьому світу їздив
І християнам допомагав.

Пережив він важкі роки –
Першої та Другої світової війни –
І тюремні ув’язнення
Не минули його вони.

Але любов до Бога,
Найвища понад все була,
І з’єднати всіх християн воєдино, –
Така була його мета.

Колись для Ізраїльського народу
Бог Мойсея послав,
А Митрополит Андрей, –
Українським Мойсеєм став.

І що Українська держава,
Самостійність здобула
В цьому велика заслуга
Слуги Божого Андрея була.

Він українцям освіту
Здобувати допомагав
І Богословські академії
Він також відкривав.

Він був патріотом України,
Завжди на своєму стояв,
І своїми діями
Національну гордість пробуджував.

І те добре зерно,
Що його працею створене було,
Через кілька десятків років
Воно проросло.

Щоб те зерно виросло,
І дало свої плоди,
Всемилостивий Вічний Боже,
Нам допоможи.

Маю я надію в Бога
Збудуться бабусині слова,
Що на моїй рідній Яворівщині
Велика та Свята Людина жила.

На площі Галицькій у Львові
Король Данило стоїть.
І на своїх львів’яночок
З усмішкою глядить.

Приспів:

Львів’яночко ти моя,
Львів’яночко чарівна,
Твоя краса дівоча
Полонила нам серця.

У центрі міста Львова
Шевченко наш стоїть,
І пише він поему
“Краса, що полонила світ.”

Приспів:

А ти, козаче, не барись
Та й скоріше одружись.
Візьми за дружину собі ту
Львів’яночку чарівну.

Приспів:

Любов – це таке почуття,
Якому меж нема.
За яке ти готовий
Віддати своє життя.

Материнським молоком,
Коли нас годували,
Тоді свою першу любов
Ми бачили в очах мами.

Материнська любов
Нас завжди зігрівала,
Бо мати дитині
Щасливої долі бажала.

Ми повиростали,
Стали вже батьки.
А якої долі для дітей і внуків
Хочемо ми?

А може такої,
Яку ми мали,
Що прислугами у панів
По всьму світу стали.

Ні! Хочемо щасливої долі
Для дітей і внуків.
Щоб ніколи вони не зазнали
Ні горя, ні розлуки.

Щоб краще вони жили,
Ніж жили колись ми.
Щоб у світі їх всі знали
І панами називали.

І не так, як нас тут знають,
Третім світом називають,
Бо забули вони,
Що княжого роду ми.

А тепер запитаємо себе,
Що таке любов є?
Чи вміли ми любити,
Найдорожче у житті захистити?

Волю і свободу –
Мрію українського народу.
Ми захищали?
Можливо в той момент спали?

А в Україні живе
Наша молодь дорога.
Вийшла в Києві на Майдан,
Щоб захистити свої права.

Культуру і вихованість
Всьому світу показала вона,
І як потрібно боротися
За свої права.

Вони стояли на морозі
І співали пісні.
Веселі такі були. –
Господи їх благослови!

Якщо ти не захищаєш
Україну Свою,
Значить, ти не любиш
І маму свою.

Наша рідна мати
На світ нас народила.
Україна – мати,
Єдина для нас Батьківщина.