Мала Тетяночка сумує —
Щось мамин борщик не смакує.
Сидить за столиком понуро,
Від мами оченята хмурі
Ховає, й ложкою в сметані
Виводить чарівні фігури.

Вже й просить мати, і благає,
Вже навіть віником лякає,
Утім, ніщо не помагає.
До борщику нема охоти,
Не тягне ложку до роботи,
А на лиці — печать скорботи.

Та, як лиш мама нагадала
За ті цукерки, що бабуся дала —
Тут миска порожніти й стала.
Упоралось маля з борщем й… зітхає,
Голівоньку до стелі у задумі підвело:
— О Господи, ще й це я з’їсти маю…

La nostra bella stella
Luce manda alla Terra.
Cosa al mondo è successo?
Per chi la strada è preparata?

Dio ha lasciato il Paradiso,
Scende come un bambino,
Trovato in terra freddo e povertà
Ha cuore suo pieno d’amore e bontà.

Una bellissima donna,
Si chiama Maria,
Benedetta da Dio è stata,
Gesù Bambino è nato.

La Madre Santissima
Supplica davanti a suo figlio:
“Come Tu sei Grande,
Tu sei mio Dio”.

Amore da Dio
Forte come il sole
Grande come il cielo,
Troppo bello bello bello.

Gesù Bambino
Nostro Salvatore,
Dài per noi il Tuo amore
E riscalda il nostro cuore.

Tu sei Luce per il mondo
Signore mio Gesù,
Illumina la nostra strada di vita
Affinché paura non abbiamo più.

Dolcissimo Gesù Bambino
Noi siamo figli Tuoi,
C’è sempre posto nel nostro cuore,
Vieni presto qui da noi.

Одного разу
Питаю журавля:
“Скажи, дорогенький,
Де найкраща земля?”

Журавель відповідає
Мені такі слова:
“Найкраща Україна,
І кращої нема.”

На Україні дівчата
Красиві такі,
Наче, троянди,
Що щойно розцвіли.


А хлопці-українці,
Коли дружно йдуть,
Немов, каштани,
Що в Києві цвітуть.

На полях України
Пшениця золота,
Щоб щасливо жила
Україна молода.

Якщо на чужині
Колись проживали ви,
То біль за рідним краєм
Мали ви завжди.

А сни солодкі снились
І троянди в серці цвіли
Лиш від однієї думки,
Що повернетесь в Україну ви.

До рідної домівки,
До рідної землі,
Де не будуть казати,
Що чужоземці ви.

Їду по Європі,
Красива вона,
Але для мене найдорожча
Лиш Україна моя.

Карпатські наші гори,
Гори молоді
І смереки високі
На крутій горі.

Вдихаєте свіже повітря
На повні груди ви
І слухаєте пісню солов’я.
Яка ж ти красива, Україно моя!

Будьте добрі,
Скажіть ви мені,
Хто був ідеалом
У вашому житті?

Бо любов щира –
Ідеал людського життя,
А вона лиш є
В Ісуса Христа.

Ісус Христос –
Ідеал людського життя,
Бо Він є наймудріший
І подібного не було і нема.

Любов до людей
В Христа надзвичайно щира була
Він взяв людську природу,
Щоб відкупити людину від гріха.

У своєму земному житті
Ісус людей оздоровляв
І мертвих до життя
Він знову повертав.

Оздоровляв хворих
І бісів з людей виганяв
Повчальну науку
Всюди проповідував.

Цар Неба і Землі
Людей так полюбив,
Щоб людей відкупити
Гірко Він терпів.

Добровільно віддався катам,
Нестерпні муки терпів,
І за своїх розпинателів
Прощення в Отця Небесного просив.

Ой народе!
Що ж ти зробив?
Ти Богочоловіка
На Землі убив.

Забув народ про чуда,
Які Ісус творив,
І престрашні знущання
Він Йому робив.

Любов Ісуса –
Світло нашого майбуття,
Бо Він є Воскресіння
І вічне життя.

Він переміг смерть,
Пролив Кров за людські гріхи,
І відчинив Ворота до раю,
Щоб люди могли туди увійти.

Ісус – Світло для світу!
І хто за ним йде,
Не ходитиме в темряві,
А світло життя осягне.

Ісусе, Сину Божий!
Нас грішних прости,
Це ми кричали несамовито:
“Розіпни Його, розіпни!”

Ми, Ісусе, грішні,
І важкі наші гріхи,
До землі хрест схиляли,
І впав Ти три рази.

Наша зарозуміла гордість
І закам’яніла душа
Дала Тобі 5480 ударів
І Кров Свята по землі текла.

Ісусе, ми Тебе били
Ламали кості Тобі
І вінок терновий
На голову одягли.

Царю Небесний!
Щиро просимо ми,
Прости нас, як розбійника,
Коли прийдемо на суд Божий ми.

Любов – це ніжна квітка,
Що щойно розцвіла
Чарує вона красою
І радіє душа.

Приспів:

Так любіть гаряче-гаряче,
Щоб розвіяти темряву Землі,
А сонце нехай світить яскраво
І панує блаженство у душі.

Любов – це рання пташка,
Що співає весело у саду,
А де ж ти, моя пташко?
На край світу за тобою піду.

Приспів:

Любов – це полум’я у серці,
Яке горить вдень і вночі,
А де ж ти, моє кохання?
Жар серця мого візьми.

Приспів:

Любов – солодша від меду
І чистіша від джерельної води
Так не шукайте доріг з полином
І брудної води.

Приспів:

Засвітив місяць ясний
І світить яскраво зоря
Серце моє від любови згоряє
Закохалась в жонатого я.

Признатись в коханні не можу,
Бо для мене святе є сім’я,
А тільки почую його голос
І неначе на крилах взлітаю я.

Чому пташечкою я не вродилась?
І не літаю попід небеса
Можливо я б не знала, що таке кохання
І від любови не згоряла б моя душа.

Ночами спати я не можу
Подушку обнімаю від душі,
Чому в житті таке буває?
Що в жонатих закохуємось ми.

Минає ніч і день настає
І сонце ясно засвітило
Нехай, коханий, буде добре тобі
І життя твоє, щоб щасливо плило.

Коли малою була,
З бабусею разом йшла,
І історію однієї людини
Розказала мені вона.

Дивись, внучко моя,
Там видніється край села,
Колись там людина
Велика та Свята жила.

Це село всюди знають,
Прилбичами його називають,
І наша яворівська земля
Велику людину світові дала.

У цьому галицькому селі,
В шляхетній, багатій сім’ї
Народився син Роман
І прізвище Шептицький мав.

Він був красивий на вигляд
І розумом всіх дивував,
А головне – до Бога
Любов велику проявляв.

Дні за днями проходили
І мріяли Романові батьки,
Щоб великої кар’єри
Зумів він досягти.

Роман підростав,
Він іншу думку мав
І історію свого походження
В домашніх архівах вивчав.

Хто ж ті славетні люди,
Що колись тут жили?
І золотими буквами вписані
На сторінках церковної історії вони.

Ще в XIII столітті
Шептицькі князями були,
Захищали права свого народу
І вірність Українській Церкві зберегли.

Роман був добрий душею,
Людей усіх поважав,
І присягу на Службу Богові
В молодому віці він склав.

Залишив батьківські маєтки
Слави земної не бажав
Взяв собі нове ім’я – Андрей,
І тернистим шляхом прямував.

Митрополит Андрей
Прагнув все своє життя,
Щоб Церква православна
З’єдинена з Вселенською була.

Аби „всі були одно”, –
Така мрія в нього була,
І щоб Божа Любов розквітала
І не було між людьми ненависті і зла.

Як батько добрий
За всіх він пам’ятав
По всьому світу їздив
І християнам допомагав.

Пережив він важкі роки –
Першої та Другої світової війни –
І тюремні ув’язнення
Не минули його вони.

Але любов до Бога,
Найвища понад все була,
І з’єднати всіх християн воєдино, –
Така була його мета.

Колись для Ізраїльського народу
Бог Мойсея послав,
А Митрополит Андрей, –
Українським Мойсеєм став.

І що Українська держава,
Самостійність здобула
В цьому велика заслуга
Слуги Божого Андрея була.

Він українцям освіту
Здобувати допомагав
І Богословські академії
Він також відкривав.

Він був патріотом України,
Завжди на своєму стояв,
І своїми діями
Національну гордість пробуджував.

І те добре зерно,
Що його працею створене було,
Через кілька десятків років
Воно проросло.

Щоб те зерно виросло,
І дало свої плоди,
Всемилостивий Вічний Боже,
Нам допоможи.

Маю я надію в Бога
Збудуться бабусині слова,
Що на моїй рідній Яворівщині
Велика та Свята Людина жила.

На площі Галицькій у Львові
Король Данило стоїть.
І на своїх львів’яночок
З усмішкою глядить.

Приспів:

Львів’яночко ти моя,
Львів’яночко чарівна,
Твоя краса дівоча
Полонила нам серця.

У центрі міста Львова
Шевченко наш стоїть,
І пише він поему
“Краса, що полонила світ.”

Приспів:

А ти, козаче, не барись
Та й скоріше одружись.
Візьми за дружину собі ту
Львів’яночку чарівну.

Приспів:

Любов – це таке почуття,
Якому меж нема.
За яке ти готовий
Віддати своє життя.

Материнським молоком,
Коли нас годували,
Тоді свою першу любов
Ми бачили в очах мами.

Материнська любов
Нас завжди зігрівала,
Бо мати дитині
Щасливої долі бажала.

Ми повиростали,
Стали вже батьки.
А якої долі для дітей і внуків
Хочемо ми?

А може такої,
Яку ми мали,
Що прислугами у панів
По всьму світу стали.

Ні! Хочемо щасливої долі
Для дітей і внуків.
Щоб ніколи вони не зазнали
Ні горя, ні розлуки.

Щоб краще вони жили,
Ніж жили колись ми.
Щоб у світі їх всі знали
І панами називали.

І не так, як нас тут знають,
Третім світом називають,
Бо забули вони,
Що княжого роду ми.

А тепер запитаємо себе,
Що таке любов є?
Чи вміли ми любити,
Найдорожче у житті захистити?

Волю і свободу –
Мрію українського народу.
Ми захищали?
Можливо в той момент спали?

А в Україні живе
Наша молодь дорога.
Вийшла в Києві на Майдан,
Щоб захистити свої права.

Культуру і вихованість
Всьому світу показала вона,
І як потрібно боротися
За свої права.

Вони стояли на морозі
І співали пісні.
Веселі такі були. –
Господи їх благослови!

Якщо ти не захищаєш
Україну Свою,
Значить, ти не любиш
І маму свою.

Наша рідна мати
На світ нас народила.
Україна – мати,
Єдина для нас Батьківщина.

Предрассудки имеют корни
Мне холодно, когда я выхожу на улицу
Мне тепло, когда ты мне снишься
Я думаю о тебе
Но ты – не ты
Предрассудки имеют смысл?
Роскошные ресницы
Маскара из Парижа
А я – это я?
Закрой глаза, досчитай до десяти
Ты больше не девочка
Вон из класса
Нас двое
В пустом коридоре
Тебя тоже выгнали?
Читаем великих писателей
На доске почёта
Мне как плюнуть стать великой
Предрассудки - это крики
Давай пошепчемся
Пожуём Wrigley
Покурим травку
Предрассудки сварим всмятку
Разобьём скорлупу
Смешаем желток с белком
Намажем друг друга ими
Слижем, доберёмся до сути
О Боже, как горячо
Это ты? Это я?
Предрассудки - это мы

Піднятись силиться голівонька ромашки,
Розтоптана нещадним копитом.
- Та краще б я розквітла під хрестом,-
жалілась до маленької комашки.
А стежка, втоптувана сотнями підошов,
Їй каже: - Що коню тебе жаліть?
Мені ж не шкода, всіх пущу, ідіть!
Хто й плюне зверху - думаю, що дощ йшов.
І мені добре - я завжди при ділі, в силі,
Натоптана, і довго проживу.
А те, що топчуть вас братву- траву,
Повідай, краще, ти рябій кобилі...
...Спішать, бува, і люди, враз прекрасне розтоптати,
Невіглаством осліплені своїм.
А той, хто спину підставляє всім,
Запльований, і вік йому катати...
осінь 2001р.

В душі навколо серця водокруг…
Кохання сповідається в прощенні…
Живлюще джерело, родючий ґрунт
для спогадів – лунає «Два перстені»,

молитвує Ротару… гусне кров –
немов зайшов на службу до костьолу…
Щоб стать до таїнств ближче, молитов
душа сховалася в стареньку радіолу.

“Гой, Маріє, Марієчко,
Я вже скоро прийду…"
Покотилося пір’ячко
По осіннім меду.
Захрустіли під стопами
Жовті душі гаїв.
“Навіть дим над окопами
Пахне тілом твоїм…"
Виноградне сузір’ячко
Опаде в лободу.
“Ти не думай, Марієчко, —
Як сказав, то прийду…"
…І зачалась із просині
Сива тінь кажана.
Стала постіль пустелею,
Заридала жона.
Домовик її змучений
Кинув хату мести.
Розметав її кучері
На зацвілі листи.
…Жовті свічі засвічені.
Тьма стійка, як вино.
Вчуй між віщої ніченьки
Легкий стук у вікно.
“Гой, Маріє, Марієчко,
Гой, Марієчко, Ма…"
А на згаслім подвір’ячку
Тільки пес та пітьма.
Ясени посходилися,
Місяченько зачах.
Пес в лице її дивиться,
В нього вогко в очах.
“Ти змінилась, Марієчко,
Я, напевно, також…"
Покотилося пір’ячко —
Тілом вітер і дрож.
Дві зірчини скотилися.
Аж у серці луна.
Пес в лице її дивиться,
І регоче вона.
…Між хатами безокими
Заблукаєш в дощах.
Йтимуть роки за роками
У собачих очах.
Гой, Маріє, Марієчко,
Розпливуться листи.
І закотиться пір’ячко
В захурдельні світи.
Будуть свічі засвічені,
І нікого ніде…
Не тремти — це лиш ніченька.
Як сказав — то прийде…

Пташки, що бачать сонце з верховіть,
Ще на землі невидиме нікому,
Щебечуть радо.
Сосна, одна із тих, що на узліссі,
Промінню підставляє голий стовбур.
Жовтогарячо засвітилась
Кора дерев, а між гілок ще тіні.
Із лісових глибин
За ніч настояна на хвої й чебреці
Пливе із хащі на узлісся
Прохолода.

Ще чути музику... Віолончель і мі мінор.
І вся свідомість загнана в ці звуки.
Зникають кроки в сонний коридор,
До струн безвольно приростають руки.

І ти вже молишся лише цим танцем нот -
Осліплений, безумний і безмовний.
Нехай тебе таким пізнає Бог.
Тебе творцем! Коли і дзвін церковний

Не обірве гучнішої за час,
За крик війни,
За все, що не пройдемо.
Струни, яка натягнута крізь нас -
Й крізь небо!..

Ще чути музику... Віолончель і мі мінор...

Місто цвіте салютами,
б’ється луна по стінах.
Свято — з Різдва й до лютого —
це за яким же стилем?

І самота у натовпі
зніме з очей полуду.
Ким дотепер була тобі?
Хто я? Лиш лялька вуду...

Смикай її ганчір’яну
душу — вона не рветься.
Наслідком чи причиною
біль той тобі ж озветься.

Навіть роки не вчать ніяк —
стелються низько димом.
Ледве було не вчаділа
лялька за довгі зими.

Зради були і зречення —
скільки ще треба зречень?
Зіллються в казку речення —
повний по вінця глечик.

Гостра така граматика —
з болю, надії, чуда...
Вигадала сама тебе —
отже, сама й забуду.

Зваб мене вкрасти зорі –
По одній відстібнути
Від синього неба-сукні,
Кидати їх на вітер.
В безкрайньому морі долі
Мріють тварини й діти.
Змусь мене красти зорі
Тобі на яскравий бісер -
Вишити полотнину
Срібними, золотими.
Щоби твоє обличчя
Гладити рукавами
Повними крил пташиних.
В космосі – на дивані,
Через вікно до миті
Кожне сузір’я знає
Ціну своїй блакиті…
07.01.09

Чому ся сльота погуком на віях
Бринить сльозою, ледь тамує крик,
Схопивши сказом в стогонах завії
Терзає спогад, що довіку зник.

Чому на пальцях скрижанілі тіні,
Тих, хто пішов… а дотик наче сніг
Впаде на скроні, збайдужілий іній
Тремтливим зблиском зісковзає ніг.

І я б упав, навколішки, схопивши
Півнеба, Світ, в півмісячну журу
Скороминущість ридма ожививши
Вступивши вдруге в Спомини-ріку.

Зал ожидания в моей душе:
Пустые банки из-под выпитых печалей,
Пустые кресла скучно обветшали,
Седой январь дремает под Sade.

Зал ожидания в моей душе:
В углах закопаны прощенные обиды
И детский страх, уже видавший виды.
Я мёрзну в своём тонком неглиже.

Зал ожидания в моей душе:
За барной стойкой шлюхи-настроенья,
Дающие непрошенным сомненьям.
Я вспомню губы на своём плече.

Зал ожидания в моей душе...
А на пороге топчется надежда,
Она сейчас как тёплая одежда,
Несмелый свет на восковой свече.

Зал ожидания в моей душе:
Ведётся генеральная уборка,
А в помощь, как всегда, друзья и водка --
Проверенные временем клише.

У Твоїх ранах
Були листки калини.
Ми пам’ятаємо, Володю,
Що Ти у нас єдиний.

Єдиний і неповторний,
Як твої пісні,
Що їх гарно так співають
Українські солов’ї.

А твою пісню
“Червона рута”
Ми не забули,
І не можемо забути.

На небі зіронька
Яскраво так світила
І в один момент
Темрява її закрила.

Будуть пам’ятати
Наші діти й внуки,
Які тяжкі терпів,
Володю, Ти муки.

А Твої неповторні
І чарівні пісні
В Україні вільній
Співатимуть завжди.

Чому натовп людей стоїть?
Чого він чекає?
Це Україна сьогодні
Президента обирає.

З півдня і центру Італії
Українці сюди поприїзджали.
Що свій голос в Римі
За президента віддали.

Йдуть, веселі такі,
Співають українські пісні.
Одягнули оранжеві шарфи,
А в руках жовто-блакитні прапори.

Йде дощ, гримить, гуде
Людей все більше йде і йде.
Потрібно декілька годин чекати,
Щоб голос свій віддати.

Терпіння виборці тут мали,
Бо вони добре пам’ятали,
Що в Києві на Майдані
День і ніч на морозі люди стояли.

Хто вже проголосував,
Той на серці радість мав,
А хто проголосувати не дочекався –
Той дуже засмутився.

От такі нам в Римі
Вибори організували,
Що люди приїхали із далека,
Тай не проголосували.

Друга світова війна,
Жахливою була вона.
І хлопці наші молоді
В концтаборах вже гинули тоді.

Один хлопець молодий,
Добрий, розумний такий
Також лиха зазнав,
В Освенцімі побував.

Лиха багато зазнав,
Сім разів з концтабору втікав.
Мрія в нього була одна:
Швидше б до рідного села.

Коли в Німеччині ще був,
Віщий сон йому наснився,
Що серед хоружівських дівчат
Він там появився.

А одна із тих дівчат
Зорю в руках тримала,
Що після закінчення війни
Дружиною його стала.

Все життя вони разом
В школі працювали.
Мудрості дітей
Чужих і своїх навчали.

Андрій Андрійович був строгий,
Порядок всюди тримав.
І ніхто із хлопців
В класі не бешкетував.

Варвара Тимофіївна
В школі теж працювала.
Математику та фізику
Вона викладала.

Своїм дітям до роботи
Любов батьки прививали.
Хоч малі ще були,
А вже допомагали.

“Потрібно землю любити,
Працювати – рук не покладати”, –
Таку настанову
Давала синам мати.

Все, що робите
У своєму житті,
Постарайтесь якнайкраще,
Щоб зробили ви.

Сини її повиростали,
Вже свої сім’ї мають.
Та за маму вони
Ніколи не забувають.

А син її наймолодший,
Що Віктором зветься.
На президента України
Він балатується.

Але ворог не спав,
Той, що думку злу мав,
І діоксини до їжі
Він йому дав.

Чого боїтеся,
Злї вороги?
Ніколи любові до України
В нього не зламаєте ви.

А мати як почула
Таку гірку новину
Щиро молилася до Пречистої:
“Допоможи моєму сину”.

Мати Божа з образа
Сказала їй:
“Мій син теж за любов
Терпів на хресті”.

Коли його розіп’яли
Знущалися з Нього вороги
Потім оцет з жовчю
Пити давали вони.

Добре що на той час
Не був відомий діоксин,
Бо тоді би його також
Пив мій Син.

А зараз, моя дитино,
До Бога-Сина я йду.
І за долю України
В нього попрошу.

Блаженна та мати
Над якою зоря світила.
А тепер душа її
На Небесах спочила.

Якщо я тут написала
Щось не таке,
То дуже прошу
Вибачте мене.

Ісус апостолів добре знав,
Що “цей народ” слабку віру мав.
Таму каже: “Ідіть та й моліться,
Силою Святого Духа підкріпіться”.

Ісус Христос молився,
А диявол не спав.
Він одному з апостолів
Гроші дати обіцяв.

Видай нам Ісуса
Поцілунком своїм,
Ми тобі заплатимo
Тридцять срібняків.

Христос пішов на муки,
Тяжко Він терпів,
За своїх розпинателів
У Бога прощення просив.

Тяжкий був хрест Ісуса,
І з сил він опадав.
І нести хрест йому
Киринейський помагав.

Ісусе, де є апостоли,
Де друзі твої?
Чому залишили
Вони Тебе в біді?

Лиш один молодий і красивий
Апостол Іван
Йшов завжди з Тобою, Ісусе,
І ніколи не покидав.

Коли розіп’яли Ісуса,
Над ним знущались вороги.
Оцет з жовчю
Пити давали Йому вони.

А хто той молодий і красивий
Апостол Іван?
Це молодь українська,
Яка вийшла на Майдан.

Чого хоче та молодь,
Що на морозі стоїть?
Це за долю України
В неї серце болить.

Хто цей Киринейський,
Що хрест Ісусові нести допомагає?
Це український народ
Який за кордоном проживає.

Допоможіть Президенту,
Бо він вже багато терпів.
Ісус пив оцет з жовчю,
А він пив діоксин.

Давайте глянемо,
Хто були ми?
Чи за зраду Батьківщини
Ми не брали срібняки?

Була подія
В Києві така,
Що називалася
Помаранчева революція.

Київська молодь
Вийшла на Майдан
І сказала своє слово:
“Влади не віддам”.

Допоможіть нам,
Сестри та брати,
Якщо до долі України
Не байдужі ви.

Цей заклик лунав
До всіх кутків...
І першим відізвалось
Княже місто Львів.

Не хвилюйтеся кияни
Підмога буде.
З усіх кутків України
Народ в столицю йде.

Перепони на дорогах
Повсюду стоять,
А вони з країн сусідніх
Літаком летять.

Заклики лунали
Навкруги такі:
“Якщо ви українці”,
Будьте мужніми.

“Розумні й терпеливі”, –
Лунали такі слова,
Щоб не почалась
Громадянська війна.

А стояли на Майдані
Наші діти, сестри і брати.
Хоч було люто-холодно,
Але не відступали вони.

Кияни, кияни!
Велика вам хвала.
Історія запам’ятає
Ваші славні імена.

Допомагали Майдану
Чим могли.
Навіть, картоплю гарячу
Приносили Ви.

Українська молодь
Інтелегентна така.
Показала всьому світу
Яка згуртована вона.

Одного разу італійці
Запитали мене:
“Хто керує “помаранчевими”,
Що така дисципліна є?”

Той, кого хочуть за Президента
Українці молоді
І тільки його накази
Виконують вони.

Дякуємо Богу
Щиро завжди,
Що без пролиття крові
До перемоги прийшли.

Просимо мудрості
У Бога ми,
Щоб правильно керували
Державні керманичі.

Всемилостивий Боже,
Своєї ласки нам подай.
Щоб економічно розквітав
Наш український край.

Люблю я місто те,
Де цвітуть каштани.
Ой, який же гарний ти,
Києве коханий.

Приспів:

Україно ти моя,
Україно чарівна,
Україно, ти моя,
Немов, зіронька ясна.

На Україні живуть
Найдобріші мами,
І називають синів своїх
Вони соколами.

Приспів:

Красу українських дівчат
По всьому світу знають.
І писанками їх
Всюди називають.

Приспів:

На Україні сади цвітуть
І солов 'ї співають.
Де є ще такий край,
Хіба лиш у раю.

*робимо вдиииииих*

завиваю
згірклу
пісню
на
холодні
бігуді
двом
халепам
дуже
тісно
заганятися
в
куті
бісектриси
кришить
крейда
в
поліровані
"не йди"

*робимо ще один вдиииииих*

розвантажуй
мокрі
кеди
завантажуй
свій
CD.

З дощового "до"-до-"до" – осінній джаз,
з монотонного речитативу – пісня.
Перше "до" – невинне "до" – немає нас,
тільки ластівкам у небі надто тісно.

Кома, "ре" береться ревно за старе,
ретроспективно нас і час римує,
та йому бракує рим, а римам – трем
і вино – єдина для розмови збруя.

Крапок стук, він "мі", мінорний біг а-ля
мегапіксельно-клітинним монітором.
В океані Google – в пошуках земля,
де в Адамовім Ребрі згубився сором,

у тривалім "фа" стиснулася б строфа,
хрест із п`яток заплітаючи на спині
і бажання оковитого мольфар
"фа"-сував би кавово на гущі винних.

"Соль" солила, насолила, що скрипить
знак скрипковий сходинами на крещендо
і рядки із-під Пегасових копит
розпорошуються шляхом хеппі-енду.

Ляля "ля" лямурно ларго п`є думок,
набирає ходу – і вона вже в ленто,
струмом витікає чатовий струмок,
за таке "ля-ля" для лялі компліменти

посилає "сі" зі смайликом до вух.
Сі сеньйоро, Ви так звабно-віртуальні.
І летить зима-чи-літо-білий пух
у приваті в інтернетно-чистій спальні.

А що друге "до" вразливіше за всіх,
бо звучить на тон тонкіше – видно чуле.
В дощовому "до"-до-"до" по клаві збіг
нот у медовитий Bella-Nota вулик.

23 Січня 2009

***
Буде видно
----------
Йду до дідька - так люд благав
та тримав "повсякчас" на думці -
на очах - непомірна love,
за зубами - із буди "гав",
дуля з маком - в дорожній сумці.

Позбирався - як тільки міг,
сон у руку, на плечі злиднів,
з перехрестя - ввімкнули сніг,
щоби слід замести доріг,
аби думалось - "буде видно".

Далі - "якось", бо так нема
щоби стіни - між "там" і "звідки",
щоби тільки до свят - зима,
і давали, та - задарма,
а гачка не було у клітки.

Запах смерті - аби не сон,
хай крім Бога - немає свідків,
alma mater - Декамерон,
terra nova - Новий закон -
ще не ягода, вже не квітка.

Повертатимусь навесні
краєм ока пройдуся нені
не на білому, на коні,
у непевному "так" чи "ні",
але хлинно, мов кров по венах.

25 Листопада 2008

***
З Теребовлi до Копичинцiв
-------------------------
Теребить небо Бог з Теребовлi
до Копичинців - сніжні копиці,
вітром кашляє - кепське здоров`я,
білокрів`ям закутує лиця.

По дорозі, Мшанцеві на шану
повисипував міхами море.
Наче в дюнах сушився піщаних,
Сухостав ледве "cухо" говорить.

А на "став" час настав на зупинці -
зуби-літери виїла ржавість.
І вони з Яблуновом - чужинці,
служби дві, що неділя відправить.

А під панциром льоду Нічлава,
дно у пролежнях, схудла до нитки,
тут приходила літом галява
і роси набирала, де плитко,

де на вудку - ні риби ні часу,
тільки тіло розбите качками,
де дощів розпускалися ласо
і гойдалися ночі зірками,

де моя безровера дитячість
з діжки обруч котила на дроті
і не дбала за ким ворон кряче,
а кого залишає на потім.

І тепер, як років ясла повні -
їсти хочеться стільки - щоб жити.
Теребить небо Бог в день церковний,
б`є у дзвони, вибілює миті,

вітром кашляє - кепське здоров`я,
білокрів`ям закутує лики.
Ждуть Копичинці сніг з Теребовлi,
стільки в пам`яті - стане довіку.

25 Листопада 2008

***
Лежати валетом
--------------
Коли би то усе потасувати -
від збігу точки і до пульсу втрати,
щоб хід пропасувати за думками
де без тузів король і в дамках дама,

котрій валетів підкидають в прикуп,
вино мастите, з виміром не в ликах,
три шістки в знак хрестового нашестя -
покірливі гладильні проти шерсті -

лежать побитими, вниз головою
і десь в колоді чорт, а не з тобою,
парад готує для руки з козирних,
а що у рукаві - питання спірне -

чи дати бубни чи вдавати дурня,
своїх п`ять пальців всунувши до урни
на виборах, де пан - хто більше кине,
де вихід в королі - за добру міну

що вибухне, коли не лихом - сміхом,
або спускатимуть на гальмах тихо
аж поки час не випаде відбою,
а чорт не вийде в карті поза грою -

бо нічим вібиватися, чи карти бито.
Хоч лізь на роги, відкидай копита,
безтузі королі і в дамках дами
укладують валетом їхні драми.

25 Листопада 2008

***
Там де чекають
--------------
Дорога - піт і кров, терпливі тусани,
голодними очиськами прикута до війни.
У крок - то легше біль, убік - і не знайти
ні правдоньки, ні захисту - лиш плахи та кати.

В`язниці - бунтарям, балади - у золі.
А що тобі написано - є пухом для землі.
Як можеш - говори, а мусиш - то тримай.
У пеклі не зігрієшся, а промахнешся - в рай.

(приспів - optional)

Там на нас чекають янголи і сад.
Ах, який сердерчний сипле небоспад.
Там птахам складає крила вирій,
з виглядом на 'я' - душі квартира.

Палацам - королі, корона - у небес.
Кого би не підносили - а ставитимуть хрест.
Люби - то просто так, а спроста - не проси.
Навчився часто тикати - на себе бракне сил.

Де віра - там дійдуть, де світло - там і путь.
На небо задивитися - а камінь тут як тут.
Як можеш - промовчи, а мусиш - то стріляй -
легені повні радості - до неба батерфляй.

(приспів - optional)

Там на нас чекають янголи і сад.
Ах, який сердерчний сипле небоспад.
Там птахам складає крила вирій,
з виглядом на 'я' - душі квартира.

28 Листопада 2008

***
Димова
------
Зимі - подимне. Лісу крона
зійшла на попіл і за комин
водила теплий струмінь духу,
а вітер поривався й слухав

про те, як серцевина мліла,
коли розрізували тіло,
коли відрубували руки,
як у вогні родились муки

і так до тріскотіння, скону,
аж до солодкого полону,
що волочився десь за обрій.
У нім летілося - задобре.

А скільки висоти під боком -
вросло у землю, тішить око,
бери - не хочу та й не в стані -
бо з вітру поручні в незнане

і ні сходини поміж люди,
ні цяти гіркоти у грудях.
У космосу легких обімах
падіння нескінченно-вільне.

Кінцева всесвіту, а далі -
ні в зуб, ні пари з уст, ні лялі,
ні приступити, ні пилини,
ні тіні подихів у спину,

до ручки списані закони
та відступаючі кордони
в-сто-сонць аморфної оази.
Немає як лежати плазом -

тому ввімкнувши аварійні,
лечу, де галактичні війни,
де сонцем крутить добрий циган -
дзиґар, що бавиться у дзиґу,

де решето - зірки ловити,
носити воду з того світу.
Пройти крізь нього - зрозуміти
себе, складаючи по бітах

у пам`яті в-цю-мить-живущих
і стати богом невмирущим
аж доки спогади не стліють
у напророчених стихіях.

Повернення себе самого -
холодні язики підлоги
вилизують дорогу в сіни,
від світла - проступають стіни.

1 Грудня 2008

***
Пiд заставу
-----------
Давати, вірити на слово,
чи набирати в рот води?
На кожне щастя є підкова,
тепло - бездомне без сльоти.

І псом приблудним в час чекання
виходить сон з очей-калюж.
Стає пір`їною вагання,
коли згори роздався - "куш".

І слід ще теплий - карб везіння
на битім втечею путі,
бо підганяє холод тіні,
а кров здається на постій.

Та голод - не примара, гонить.
У поцілунках смерті - біль,
він розтелепаний у дзвонах
і пересушений - на сіль.

І як не бийся - лід прибавив...,
та що не думай - Бог правий.
Життя дається під заставу,
а хочеш жити - вовком вий.

19 Листопада 2008

***
Вiльне падiння
--------------
Вільне падіння, а серденько - твердь,
неба склепіння на дні піднебіння,
словонароджую. Слово, як смерть -
з уст облітає вірності пір`ям.
Межі почутого - склеп для повір`я,
здогадом в`язнуть у кинутих тінях.
Тіней опалих набралося вщерть.
Груди налиті - під в`язами міх,
згустком підв`язаний - зашморг емоцій,
змінами вітер як біг - не добіг,
а зупинився - то стало колоти,
де калатало, тішилось "потім",
ніби тепло у сигарному коці.
Я відтепер став липкішим за сніг,
ватою з цукру - моє резюме.
Буду ліпити не бабу, а бабку -
звук палатальний повітря займе,
крила прозорі, теплоязичий
спалах вібрацій в темряві тиші.
І набігатиме в здогади крапка,
в межах почутого - легко і гладко,
вільне падіння - думок макраме.

15 Грудня 2008

***
Спокусi
-------
Які у вас, сеньйоро, до мого серця справи?
Що називаю лівим - то вам здається правим,
жада по вінця стегон, а там де зліва - пусто.
Ви те вино із вітру та хтивої розпусти.

В отих устах зимує бажання повне спраги,
в отих руках сумує за ласкою розвага -
майстерно роздягнути словами, жартом, ділом,
неначе скрипку, чути тонкі дотичні тіла.

І ось життя - на сцені, а ми - актори биті,
мандрується нам ласо від пристраті до миті,
де магма вулканічна кору оросить смаглу,
де стане нам нестримно, а потім невибагло.

За добру гру - натхнення, за вийняток - мовчанка,
ми вінчані для ночі, (за)суджені до ранку.
Забудемось, заб`ємо на всіх і вся, озвучим -
О, besame, tu besame i besame muy mucho.

26 Листопада 2008

***
Гасимо вечiр
------------
Гасимо вечір інтимом.
Стигне в устах фіміам -
надто п`яніючим плином,
крадженим щастям, що мимо-
волі тремтливим рукам

хочеться викрасти тяму,
зміями витися з віт.
Хрестики-нулики - драми,
гріє текіла "Tе-амо",
тіні вилизує ґніт.

Цвіт сакраменту і лоно -
любить-не-любить-зривай.
Знаки питання і коми
сором`язливо-зникомі,
де безпілотне highfy -

світло кінцеве тунелю,
поїзд - "Шанель номер пять",
стіни відсутні і стеля,
і не знайшлось менестреля
в пошуках рими на "-ять".

Гасло - "Туди чи не можна?",
відповідь - "Вила й вода".
І добалакує кожне
власну, про себе, безбожність.
Гасне - недогарки два.

28 Листопада 2008

Життя - то є заячий біг...
Ну ж-бо спробуй звернути в снопи,
Геть, від снопу розлючених фар.
Не ловити на спину батіг,
Не валити на груди, не завжди під силу, тягар...
Життя - то автобус нудьги...
А Любов - на зупинках, стрічає навшпиньках,
Та й то, не на всіх.
Потім знову свистять батоги,
Крізь ревіння худоби, та ниций погоничів сміх...
Життя - то пожежа з дощем...
Налива водоспадом згори,
А вона без відради горить.
Хлюпа липко під драним плащем,
П`яне полум`я, серце вилизуючи, майорить...
Життя - то напнута струна...
Не дай Боже порвати до часу її,
Часто без каяття.
Накрива одсиріла труна...
Чи ж тоді починать цінувати це миле, ЖИТТЯ ?!...
21-22.02.03р.

Підкрадався, мовчки брав за плечі
І ховав твій стан сумний в собі
Мокрий дощ, в якім згубився вечір,
Що зорею мріяв зацвісти.
Не дощем..
А поглядом глибоким –
Чистим, щирим, світло-золотим.

Ти стояв. З рахунку збився кроків
Всіх отих, що мовчки повз пройшли.

Люди йшли.
Не бачили, не чули,
Не могли збагнути суть твою.
А з вікна будинку – чорне дуло,
Постріл у життєву суєту.

Ти стояв…
Скуйовджене волосся
Мокрий светр і пліснява в душі
І життя все вогкістю взялося.
Топляться сніги,
Ідуть дощі…

А вона – веснянки на обличчі
Всім єством закохана у світ.
Зупинилась. Глянула у вічі.
Із коси зняла весняний цвіт
І тобі до серця прищепила.
Він прийнявся…
І стопився лід.
І життя здійнялось у політ
І розливсь солодкий мед по тілу
Світлосяйно-ніжним почуттям.
І перетворились в сонце зливи.
Кожен день веселкою світав.

Підкрадався. Мовчки брав за плечі
Цілував і плечі у уста.
Зоряно-казковий теплий вечір.
Що змінив усе твоє життя.

Гроза по ринвах торохтіла,
вона залилася плачем,
а під дощем – ми всі спішили,
байдужі до її проблем.

Гроза сварилась і кричала,
метала блискавки в безсиллі...
А я – стояла і мовчала,
дивившись на її зусилля,
на її марні намагання
Нас чимдошкульніше вчепити...
А я ...Стояла і мовчала,
сміючись в її обличчя.

Ось так от...ПрО Грози

Тобі і завданим
мною мукам, В.В.

Ти знаєш, я б сказала «пробач»
Вслід образам, і зрадам, і болю.
Зі сльозами скорботи в очах
Крок за кроком ішла б за тобою.
Я просила б тебе тільки погляду,
Що є сумішшю докору й смутку,
Хай зрадливість моя буде проклята! –
Я не варта й на шанс порятунку…
Дай хоч руку. Її цілуватиму
Доки зможу я вільно дихати.
Ти подивишся й, певно, не знатимеш,
Як мене би чимшвидше здихатись.
Знову винна. Я просто нікчема,
І мій жаль вже нічого не вартий,
Як нічого не варта дилема:
Який шлях у житті обрати?
За вагання я маю кару,
І обоє ми маєм страждання.
За одну лиш акторку нездару
Уся п’єса скінчилась провалом.
Я благаю прощення… Навіщо?
Ти ж повинен щасливим бути…
Я лиш вслід прокричу безкорисно,
Що тебе я не зможу забути…
26.06.08

Нашорошено тиша щулиться,
Страшно – поряд блукає крик.
Заглядає у душі вулиця
Та шукає, де спокій зник.

Чому крик той не має голосу?
Бо потрапила Віра в штиль,
І Надія вже тонше волосу,
А Любов – того крику біль.

Крик зіщулився неприкаяно,
Бо безсилий його протест…
Стільки часу на вітер згаяно,
Над майбутнім – зловісний хрест.

Як же хочеться вітру свіжого,
Щоб зробити вже повний вдих -
Вітру з напрямом, вітру хижого,
Щоб вже крикнув той крик…і зник.

І щоб знову зустрічні погляди
Дарували тепло з-під вій….
Але поки що очі - огляди
Епідемії мертвих мрій.

Промовисто тиша мовчала -
заповнила паузу в звуках.
Тут щойно музика грала,
пропливши повз клавішний стукіт.
І пальці тонкі музиканта
танцювали над піаніно:
тут музика щойно лунала,
і світла мрія тремтіла.

Я так і знала, ми не будем поруч
Далекий північ білої пітьми.
По праву руку захід, схід – ліворуч,
Позаду – руки, зігнуті крильми.
Бринить колючим заревом і манить
За горизонтом безкінечний світ.
Ранкове сонце так невинно ранить.
Чудовий день. Сьогодні мій політ.
Я полечу до тебе мій далекий,
До тебе мій холодний і блідий,
На теплім вітрі соколом, лелеком,
На ніжних хмарах краплею туди,
Де біла ніч холодна і волога,
Де світлий ранок стомлений, гіркий,
Де мрія і крилата, і стонога,
А з неба падають дотвоїх ніг зірки.
І ти злови одну, оту яскраву,
Яка освітить стежку. Я прийду.
І візьмуть схід за ліву, захід – праву
За руки. І до тебе приведуть.
Я занесу холодний сніг знадвору,
І він розтопиться у мене на руках.
Я так і знала, ми не будем поруч,
Мій білий, ніжний і пухнастий птах.

смердюча шкарпетко,
брудна і нікчемна,
за що в тобі бачать
лиш сторону темну?
можливо за те,
що ти вірно служила.
встромляючи в тебе
сокири і вила,
навчаючи діток:
«брудної не руш!»,
невдячні оголюють
зло своїх душ.
та ти їх пробач,
пожалій, бо вони –
окрадені, рихлі,
діряві човни.
шкарпетонько мила,
чарівна,єдина,
не має законного
права людина
тебе і подібних
вважати брудними,
оскільки всі люди
самі є такими.

Небо синє-синє
Хмаринки ніде не має
Вітерець легенький повіває
Пшениці коси заплітає.

Сади вродили рясно.
І на душі прекрасно.
Лише пташка жалібно співає.
Великий смуток вона має.

Пташко! Пташечко моя!
Чому болить твоя душа?
Яке горе сталося в житті,
Що забути важко тобі.

– “Іди за мною,
Куди я лечу,
Я тобі щось розкажу
Людей вбитих голодом покажу.”

Йшла я темними лісами
Високими горами
На велике поле прийшла
Відпочити присіла я.

До мене жінка підійшла
Красива й молода,
Взявши за руку,
Тунелем темним повелà.

Довго ми йшли
У місто велике прийшли
Ясність надзвичайна там була,
Але сонця не бачила я.

Що це за місто?
Хто тут живе?
Чому плачуть люди,
Що аж земля гуде?!

Наш український народ
Місто це заснував,
Який в 1932-33 рр.,
З голоду повмирав.

Бачила маленькі діти
Руки простягнули догори
Просили шматочок хліба,
Щоби вижити змогли.

Скількі молодих хлопців
І вродливих українських дівчат?
Мечем голоду вбиті були
Чути завжди їхній плач.

Також люди там були
Які книжки в руках тримали
Підходжу ближче і дивлюсь,
Сторінки порожні переготали.

Що то за новина?
Що трапилось таке?
Багато книжок не дописаних
Чия вина у цьому є?

Це-поети і письменники
Геноцидом вбиті були,
Щоби правду не писали
В сиру землю спати пішли.

Наша інтелегенція передова
Також місце там знайшла,
Щоби не змогла процвітати –
Україну хотіли колонізувати.

Це – місто таке велике,
Якому не має кінця...
Голодом мільйони людей були вбиті,
Як лезом гострого меча.

Плачуть усі тут і ридають
Бога щиро благаютъ,
Щоби покарані винуватці були,
Які до голодомору довели.

Встань, Україно-мати!
І до народу йди.
Розкажи про свій біль і рани
Нехай визнають і вони.

… покректує, сопе з закритими повіками: молочну білу Біблію уголос читає Немовля – ссе материнську грудь…

broken дорівнює падати
чимось тобі завдячую
ходять щоденно сходини
висівки на столі
картка зависла в пам’яті
легко тобі здаватися
вулицями бентежними
на легковажнім тлі
дивляться втаємничено
периферійні змалечку
ліки собі добуваючи
на паралелях доби
вартість ціні не відповідь
буде тобі доктриною
вийдеш за межі чинного
трафіку в голові
кілька разів пірнаючи
ти все одно залишишся
коси ростимуть довшими
скільки їх не зрізай
погляд не змінить напрямку
там у куточку квокчеться
агітаційне придане
кожному з того пай
легко тобі здаватися
з погляду виглядати
гіперболічним маревом
тягнешся навпростець
маємо те що маємо
нам не достатньо кожному
нам забагато старості
врешті на сам кінець

Біжи. відколи небо перестане тобі сипати дощі. Мовчи. допоки не згасне на ньому остання зірка. П"яній. відколи життя перестане тобі платити. Цілуй. допоки губи не пектимуть тобі душу. Мабуть, ми будемо разом, коли підсніжник проб"ється крізь асфальт.

Співучий очерет -і шелестливі трави,
Буяння кольорів- збентежені світи,
Ілюзія чи яв, цей соковитий травень,
Ця скраплена краса неписаних картин...
Кипує терноцвіт, тамує подих небо,
І бОрсається Буг, як риба у кімлі*
А я ковтаю тут повітря мов плацебо,
чи ліки від суєт- великих і малих.
Ці сірі валуни – закам’янілі звірі,
Ріку долають вплав, чи переходять вбрід,
І вперто ідучи, вони у чудо вірять,
Хоч стільки вже води спливло повз їхній рід.
А люди з давнини вважають їх камінням,
І пестить їх потік - тремтяча вогкість літ,
Вирує водоспад, шумує ряботиння,
Лиш не пливе здаля легкий козацький пліт.
Лиш не ячать човни згуртованого війська,
І вершник не промчить на доброму коні,
Забули острови сумну козацьку пісню,
І схоронив лозняк забуті курені..
Навіюють вітри цю дивну ностальгію,
Гірчить як сивий дим калинове вино...
А може то всього лиш магія Мигії-
Козацького села, що з Бугом заодно.

Кімля*- сіть
Плацебо*- препарат чи процедура, що не має прямої дії,
але прописується пацієнту для його заспокоєння.
Мигія*- старовинне козацьке село на скелястому березі ріки Південний Буг.

(З Олександра Твардовського)

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

Літ із дванадцять. Видно, що бідовий,
Із тих, що верховодять у дітей,
Із тих, що у містечках прифронтОвих
Стрічають нас, як дорогих гостей.

Машину обступають на стоянках,
Тягають воду - від душі порив.
Приносять мило з рушником до танка
І пригорщі нестиглих, кислих слив.

Йшов бій за вулицю. Стріляє ворог люто,
Заслали все кругом густі дими.
А він періщить - з башти не зирнути
І звідки той вогонь - збагни візьми.

Адже навкруг така стоїть руїна,
Стріляти може будь-яка із дір.
І раптом де не взявся той хлопчина:
'Я знаю, де гармата, командир!

Я підповзав, вони там, серед саду'.
'То де ж таки сховались, на біду?'
'А дайте й я ось там на танку сяду
І дуже швидко й точно проведу'.

Що ж, бій не жде. 'Залазь сюди, дружище!'
І ось уже ми четверо - у бій.
Стоїть хлопчина - міни, кулі свищуть,
Немовби лиховісний буревій.

'Ось тут'. Заходимо по кругу,
Із тилу набираємо розгін -
І цю гармату, заодно й обслугу
Втоптали ми у землю, наче тлін.

Він витер піт. 'А танк ваш добре топче!' -
Усмішка промайнула по лицю.
І, знаю, я сказав: 'Спасибі, хлопче!' -
Й потиснув руку так, немов бійцю.

Був бій важкий, нещадний, до загину,
І це вже потім я із прикрістю збагнув:
Зі ста облич впізнав би я хлопчину,
А звати як, спитати і забув.

В печі соснова пнина догорає,
Розморена...в дим! Пахне глиці піт.
Вогонь чорнилом ляду посипає,
І пріє смачно, в чавунцях, обід.
А за віконечками - в дві долоньки,
Чотириокими - тріскун-мороз.
І радіоредуктор з оборонки,
По хаті пре "генсека" розголос.
В кутку, ще допотопна, з янголАми,
Тріпоче зінгерівська швейна річ.
Бабуся, вкутана трьома платками,
Прострочує на ній рядно на піч.
Кіт вайлуватий знать не хоче миші!
(За що був битий віником не раз),
Його, котове, серце, просить тиші,
Між поглинанням шинки та ковбас...
...Мені у снах бабусі сниться хата,
(Дитинства клапоть добрий промайнув)!
На припічку, бабуся, колихати,
Й співати вміла, щоб онук заснув.
Граття було в дворищі, й на горищі,
В ярку, Зяр`я зветься той куток.
Давно вже в небі, високо, ще вище,
Бабуся пальцями обсмикує
платок...

(з невимовною любов`ю бабусі присвячується...)

07.01.2002р

Зашпортнутись за слово так просто -
слів є багато, але
ніколи -
вдосталь.
Слова лагідні, теплі, колючі і гострі,
відверті, хворі, неправильні - мандрують простором,
метушаться в кишені, я - тону у мові...
Слова лікують серця і вирішують долі...
Слово схоже на ту отруту зміїну,
Воно душу ятрить і водночас вселяє надію.

Ти заковуєш в слово емоції - чи звільняєш?
чи потрібні слова завжди з легкістю вмить відшукаєш?
Слово не скориться думці, його в лещата не взяти...
На словах, як на нервах, можливо навчитися грати.

Мов вавилонську вежу - будую словостовпіння.
Це не марудна робота, а все ж потребує терпіння.
Рими калічать строфи - відкину гірше,
Ампутую рядки недолугі - здається, дрібниця.
Я відкрию вам лікарську таємницю:
тахікардія - діагноз у моїх віршів.

Як сумно, що моя надія –
той Президент в чужій країні.
Не мій, який як ворог діє
в моїй убогій Україні.
Як сумно – що у двобою
звичайний хлопець чорношкірий
повести прагне за собою
і мій народ до Правди й Віри.

2009-01-21

Ти певна, що музі потрібні даяння паяца? -
лихої пори ми з тобою дійшли до матраца:
сніги і морози, і зиркал недремні рубіни,
і наші пилинки на тілі пасиву країни.

    Без тебе непевно стояв би оце у крамниці -
    зіницями в ціни, а подумки в іншому віці.
    І пляшка гіркої і дами на касі кокетства
    мостили би строфами дно прикладного мистецтва.

І, ясно, й тоді би всілякі думки тормошили,
бо й на продавщиці так само марнуються сили -
не менші, аніж на талантами звабленій музі,
але економлю - стократ - на душевній напрузі.

    То чи не тому і далека ти, музо, од люду,
    бо смертному досить утіхи щоденного блуду?
    І тільки з такими, як я, ти і здатна пізнати
    усю насолоду жіночого сенсу - „кохати”.

Ото й не дивися на мене з докором - ти знала,
які витинаєш із лету уяви лекала,
о жодному аркушу ці не ввібрати стосунки,
що істинна плата за щедрі твої подарунки.

2009

Шляхи, шляхи, затиснуті дверцятами машини.
Не відпускають. Напрямок—Содома і Гоморра,
Що гідом заплановані в щоденнику на вчора
І перекреслено—рушаємо за дві години.

Дитяча гра: один—
два—
три—
Завмри. Не піддавайся
Спокусі наректися посланцем небес чи пекла,
Не оглядайся. Соляні стовпи зрослися в стебла
І дико крутяться між нами у відлунні сальси.

Завмри. Шляхи погрузли у піщаній позолоті,
Потоками зсипаються в кишені горизонту,
Їм байдуже, чи виступлять міста єдиним фронтом
Чи впадуть попелом. Сірчаним присмаком у роті

Запам’ятається маршрут. Вказівкою згори
Запам’ятається, щоби спровокувати сполох,
Бо згодом нам запропонує Бог (тонкий психолог!)
Згадати гру: один—
два—
три—
Завмри, завмри… (умри?)

З небуття... по тюрмах і борделях…
Все життя – по серце у снігах –
Рахував, мов міражі в пустелях,
Шрамні кільця в долі на кругах.

В цім житті,
Де щастя плоть диктує,
Голоси із пекла пінять кров,
Тільки той блаженний, хто кочує.
Тільки той безсмертний,
Хто пішов...

Шляхом шляхти шляються шалави.
Час такий – ні жити, ні вмирать.
Ні за кров, за гроші
Можна й славу,
Як дешеву лампочку,
Придбать.

Можна утікати за кордони,
Можна в себе...
Можна – у траву.
І порожні пляшки, як патрони,
Рахувать...
Мов предки татарву.

Хто б не був ти на базарних ловах,
Де б не був ти –
В ямі чи вгорі,
Міряй сум дохристиянським словом,
Посилай політиків «на хрін».

А набридло – пропадай...
Не перший...
Мов йорданську воду,
«Водку» пий.

Якщо геній – гени перевершуй.
Якщо ні –
Лягай собі і спи...

И смотрела, как будто, что платье
И что без прорех.
Оглянулась – ни света, ни Господа –
Выпал уж снег.
И болели глаза
От зловещей его белизны.
И металась, бедняжка, от страха
Сердечком изныв.

Стали ангелы соснами
В темном бору,
Росы теплые –
Инеем поутру.
И бесстыдник-мороз
Угнездился за пазухой.
Вьется змеем он,
Сказки сказывает.

И бежала… И не было мόчи бежать…
И застыла… И ойкнула тихо душа.
Оборвалась в ней цепью задушенных слез –
В самом лоне ее поселился мороз…

- Это ль, Господи, мне
наказание в срок,
Что сгубила во ржи
алый свой поясок?
Мой седьмой лепесток…
Вот он, значит, каков…

И глядит неустанно в проем облаков
Величавый и строгий ее Господин.


Мотылек
в ледяной колыбельке
один…