Самотність лікує...
Іноді...
Зализуєш рани від мрій,
А тоді
Цей біль повертається,
Твій,
Не чужий...
Пронизує знову і знову.
Тримайся у власній основі
(З коріня в коріння).

Самотність лікує...
Іноді...
Не використовуй
Сумління,
Якщо ти себе не чуєш,
Бо тоді
Повертається біль
Знову...

Присутність сліз – відсутність порожнечі.
Святіє час і простір між людьми,
І зорі ген - отарами овечими –
Такі, як ми,
Ну геть такі, як ми...

Немає болю.
Відстань нерозкаяна...
Так нетутешньо...
Сива безмір трав.
Так, ніби Авель проклинає Каїна –
За те, що рай йому подарував.

А гени чують предків кров нескорену,
Дніпрові їх глибокі голоси...
І нам за себе навіть трохи соромно,
Бо ми до них іще не доросли.

На мою недобуту вічність
Зазіхає висока мить.
Сльозокровніє воском свічка
І душею душа болить.
Кажеш, все в цьому світі плинне –
Ми минаємо,
Хтось росте...
У настояних в жилах винах
Заговорена кров небес.
Тільки я...
Я вже маю крила,
А тобі ще до них цвісти...
Знаєш, біль – то велика сила,
Сила бути із ним на «Ти».
Я лечу –
Так не буде гірше.
Все – лиш мить і глибокий щем.
Чи ж заплачеш колись хоч віршем
Над холодним моїм лицем?

Ніжність, гостра як бритва,
Душу мені поріже.
Віршами сльози витру...
Пісня, як вечір, свіжа
Так еротично плаче
На берегах Дніпрових...
Ти мені все пробачив,
Я тобі – теж готова.
Зір павутинні вени
Струнами стануть ночі...
Знаєш, а не даремно
Ти мене хочеш...
Сльози такі невинні...
Вперше,
Так було вперше...
В келихах трохи винно,
Місяць – крилатий вершник...
Солод терпких конвульсій
Паралізує небо...
Дике пришвидшення пульсу...
Ні-ні...
О! Треба!
Треба...
Стогне стервозно тиша,
Наче свята повія...
Серце вже кров колише...
Ти мене мати вмієш...
Вітру ласкаві руки,
Магма, мов кров вулкана...
Миті солодка мука
Вічністю стане.

Наросли мозолі на серці,
Від надриву цей світ тяжіє...
Свіжий біль, як горілка з перцем,
Лікувати застуду вміє,
Ту, що в душу ввірвалась вітром,
Трохи гаряче жити стало...
На сумління тонку палітру
Покотилася сліз навала.
Час на руки листком пожовклим
Впаде легко, немов тумани,
Намозолене серце змовкне
Перед тиші сумною раною...
Все це ніжно і трохи дивно,
Світ не прагне сумної жертви,
Хай вже краще було б надривно,
Коли хочеться посто...

Доспівали цю осінь хутко,
Поминальні гіркі громи.
Наче продана проститутка,
Плаче світ, аж до дна сумний...
До останньої каплі крові
Відстраждала своє весна.
За несказане серцем слово
Я пошлю тебе доле на
Всі чотири...
Чи на віть більше...
Дай-но шаблю мені та спис, -
Я сама завоюю вічність,
Доки ти з усіма переспиш,
Розплатившись душею світу
Аж до дна його...
Не спроста
Йдуть бездушні байстрята-діти
Десь шукати твого хреста,
Щоб його понести за тебе
На голгофну суєтну вись...
Тільки зорями плаче небо,
Бо кохало тебе
Колись.

Засинаєш на моїх руках,
Пахне тіло то вином, то ніччю...
Я твоя печаль гірка-гірка,
Вишита хрестом на передпліччі.
А до серця боляче іти...
Відвоюю тишу безголоссям.
Світ на душах ніжний і простий,
Як моя рука в твоїм волоссі.

На березі столітньої ріки
Рахую зорі, зібрані в долоні...
Гарячий дотик ніжної руки –
Моя терпка нескорена агонія...
Ти майже справжній, майже несвятий,
Музчина характерницького крою...
Так, ти ще мій, хоча давно вже чийсь,
Я так не вмію бути не з тобою...
Мовчить калина, плачуть соловї
І трави ледь надімяті не нами...
Такі натхненні дотики твої,
Такі зітхання, зірвані вустами...
Ми мовчимо впівголосу про все,
Що пристрастю у грудях вибухає...
А світ росте, а світ собі росте
І пахне в душу недопитим чаєм.
Вином, полинним присмерком,
А я
Рахую зорі, зібрані в долоні.
Одна із них, так, як і я,
Твоя
Шалена характерницька агонія.

За стіню дощу нам невидно небесного болю.
Все, що піснею стало, на крові зросло колись.
Нам ще, мабуть, зарано гордитися не собою,
Коли так понадхмарно над нами сумніє вись,
Коли шаблею серце іржавіє понад світом
Допотопної істини змучених протиріч...
Плачуть безматеринсько
Давно посивілі діти,
Журавлино лишившись із вирієм віч-на-віч.
Батьківщиною вечір,
Як камінь,
Впаде на груди,
І запахне у душу гіркаво-п’янкий полин...
Пісню ту кров’яну, як і нас, теж колись забудуть
У сумних берегах зсатанілих від часу вин.

Вино болить мені своєю недопитістю,
І клен сумний тверезиться з душею у корі.
Життя таке велике,
Що можна ним вдавитися,
Знецінюється поспіхом,
Мов куплене за гріш.
І спить у кабаку прокуреною тишею
Гірко-терпка ілюзія тих, що ішли на Ви...
А люди, якщо виростуть,
То все ж людьми залишаться
На згарищах задимлених
Сумних своїх провин...

Скурвилися ті, що називались друзями,
І вороги смішні лежать лицем в лайні.
А ми із вітром тихо за піснею затужимо -
Обоє по-осінньому самотні і сумні.
І все якось воно
Крізь біль проллється росами
На серця перевтомлену життєву круговерть,
Тільки душа як є – то вже не безголосо нам,
Бо є із чим по-справжньому подумати про смерть,
Бо є за що, мабуть, боротися і випити,
А всі, що стали ранами, загояться –
І все.
Однаково із долею залишимося квитами,
Бо з вітряками битися
Який там в біса сенс?

Сьогодні тепло. Ти пальто зимове
зостав у шафі, ніби давній сум,
короною на голову – косу,
й на трон! За менше і немає мови,
і ранок за собою – на засув.

Обернуться: знайома незнайомка…
Тут брязкальце украла, там – ім’я,
під хусткою – чужі десятки «я»;
чужі життя, як макова соломка,
як опіум - ілюзія твоя.

Вітрини лестять - чарівні дзеркала -
всі дифірамби, серденько, тобі!
(як будь-якій у чепурній юрбі)
Чергова тінь - а ти чого чекала?
Простий перебіг ніг - чи тільки збіг,

чи, може, гендель: гроші, душу, тіло…
Ти шерсть усю, овечко, віддаси
за мить у лаврах слави і краси,
хоч лаври паперові – та несила
чинити опір. Миші пахне сир -

і онде ніжки дріботять проворні,
на гострій шпильці – наче криголам.
Чужі вогні неонових реклам
тобі застрягли кісткою у горлі,
і виїв серце копійчаний крам.

Я малювала тебе фарбами, не бачачи твоїх очей
Літала мріями я давніми. Устами маяв ти - Мон Шер
Я розсипала зорі обрієм, ділила біль напополам
На хвилях колисала спокоєм. Невідана печаль словам
Проте малюнок мій знебарвився, облудно зроблений мазок
Палітра знову чорно-біла вся. Спів джерела повік замовк
Стікала фарба хмар ланітами, скувавши мрякою Монмартр
Я малювала тебе веснами. Осіннім вітром став мольберт

24/11/2008

Пусть перламутр губ пьянит,
Зовя, к недолгим отношеньям.
И то мгновенье не забыть,
Блеск сахарных алмазов на губах,
Стремление слезать и насладится.
Но фотография безвкусна…

5/12/08 г. 15:06 Николай Блоха.

Сніг опустився завісою диму,
Сизого, з присмаком м”ятних цукерок,
Витерши з пам”яті образи Криму,
Теплого моря і пляжних істерик.

Кольором неба залились дахівки,
Наче полотнища пінакотеки,
Наче віщують спасенну мандрівку
Спраглим тепла із Медини до Мекки.

Але по-справжньому гріє цитрина-
Око у склянці медового чаю.
Бачиш, зима може бути гостинна,
Як заметілі у тобі стихають.

Хочу я стати кумиром богеми
І для тінейджерів дороговказом
І деміургом на прізвисько демон
І віршомазом любителем мазо

Або замешкати тут просто неба
І закосити під емо стилягу
Щоб привертати постійно до себе
Вашу безцінну читацьку увагу!

Минає все у цьому світі:
Осінній сум вкриває сніг,
Весна зазеленіє в житі,
Вишневий цвіт впаде до ніг.

Похилить стиглий колос літо,
Вже й осінь ниви золотить,
І хоч минає все у світі
Кохання не залишить світ.

Дороги, землю, темний ліс
Пухнастий сніг вкриває,
А твій дзвінкий, веселий сміх
Веснянкою злітає.

На щічках – сяючий вогонь,
В очах – палають зорі,
А від тепла твоїх долонь
Цвіте весна на морі.

Сучасний стан твого життя
Не вартий мідної копійки
Ти все продала й почуття
Свої пустила під одвірки,
Бездумно зношуєш шляхи,
Мов блуд чіпляєшся за розум,
Комусь нав’язуєш гріхи
У незворотні болю дози.
Про тебе завши мова йде,
Але приховують ще більше,
Відверто кидають в чуже,
Хоч для самих, це благо втішне.
Таких, як ти, не однина,
Що без мети собі існує,
Велика кількість, - множина,
Якою змушеність керує.
І не у тім когось вина
Тисячоліттям знов блукає
Яд вичерпує до дна,
Який у плоті дозріває.
Не є чиясь заслуга це
І всі зраділи, що невинні.
Адже ніхто з нас не піде
На шлях від роду і понині,
Хоча, коли і зробить крок,
То вічно проклята повія
В ту ж мить стає немов пророк
З іуди вилитий Месія.
І купа слів горить проста,
Як факт постійний і печальний;
Одна прийшла або ж пішла
Кому потрібен зойк бездарний ?
Отож, довкола лиш святі
Кричать, що світ наш ідеальний
Все набивають гаманці
Й не відчувають міри, грані.
Чи грань притуплена давно
Мірило ж бо іржею вкрилось,
Творіння тих - старе добро
Десь років сотню не водилось ?
І занехалось, занеслось
Піском байдужості сухої
По душах гучно потовклось
Отари скорених без зброї,
Які одне лиш: «ме» та «бе»
Отак, без пам’яті для шлунку.
А совість де ? І розум де ?
А ти ще хочеш порятунку ?
Для кого ?! Кажеш для дітей !
Звичайно, справа благородна.
Збудуєш власний колізей.
Й ростимеш паростки народа.
Це після тих страшних очей
В яких я бачу біль і горе
У хворий, темний, вічний день
Ви на краю, узбіч дороги.

Як гірко падати, коли злетівши ввись,
Лишень розправив в повну силу свої крила,
І волі присмак на губах відчувши,
Падіння пережити ти не всилах.

Ширяючи в небесній глибині,
Вперше, на мить, відчув себе щасливим.
Як заздрісно усім, хто на землі,
І відгризають злісно твої крила.

А ти невинним поглядом, слізьми,
З останніх сил тримаєшся за небо,
І так нехочеться вертатися назад,
Бо у свободі виникла потреба.

Та не дадуть вони комусь бути щасливим,
Чорні уми їх виношують крах
Твоїм надіям, мріям, тому диву -
Пухнастим крилам на твоїх плечах.

Місяць одягнений в білу свитину
Малює канаркові зорі,
На фоні нічному із них павутину
Гойдає у тихому морі,
Де хвилі-гіганти розмиті на піну
І солемедузи прозорі,
Я також одягнена в білу свитину
Хитаюсь у світопокорі.
На березі щастя чи урвищі згину
Вчусь бачити колір любові.
І в світопадінні, і в світосвітлину
Носила я вінці тернові.
Сьогодні кричала у кожну піщину,
То були лиш зойки раптові...
І дихало небо, і вітер у спину,
І хмари притисли шатрові
Усе моє тіло і душу нетлінну
Завивши в холодні покрови,
Це наче мурашки і було так зимно
І світу від світорозмови.
Крутились, звивались в орбіті долини
В долоні текли просторові,
А далі...Що далі? Невпинно
Триватиме вічність і слово...

Прокинувся був Тарас
Глянуть як нащадки
Живуть славлячи Христа
Й мають честь й порядки.

Потовстішав наш козак
Від вина та пива.
Дім купив. Вже не батрак.
Жінка є вродлива.

Ніби стали всі круті
З виду ладні й чемні.
А придивишся - пусті,
Дивні та кумедні.

У макітрі та вітальні
Все не як годиться.
Заповіти були марні, -
Самі придивіться:

…В голові у того пана
Знов горілка й пиво.
П`є й горланить про свободу
Як воно не дивно.

У дворі як у казармі
Грати та забори.
Як підеш наліво й право -
Податки й побори .

У свинарні ж як у Раді
Свині на своїй нараді
Тулять пики до корита
Та не платять з краму мита.

В стойлі з кіньми як в суді
Лягнуть можуть по балді.
Болітиме зад та спина
Як не даси спершу сіна.

Псарня – то окрема справа
Вишукана у псів страва:
«Зелень» жруть та лають нас
Знай чекають: «фу» та «фас»…

У курятнику зрання
Півень бреше навмання
Готує всім новини
Про сонце з України…

…Тарас на теє подивився,
Очі звів, перехрестився..
…Нема ладу й нині
На тій Україні…

20.11.2008

Запотевшие окна хранят пустоту.
Я наполню их смыслом до дна,
Когда пальцем смиренно вожу по стеклу
И сплетаются буквы в слова.
Сказать, прошептать их я нынче не смею,
Пусть растворяться в прозрачности мглы.
Но когда-нибудь снова дыханьем согрею
Те слова, что сочатся сквозь створки души…

Святовалентинська істерія

Подорожую автостопом на міських трамваях—
Новий митецький креатив провладного ґатунку.
Кінцева-виставка звитяг амурних у медалях,
Наступна-презентація французького цілунку

Мені ж виходити пізніше-на перформенс тіла
Модельних парубків (кондуктор з ними був у змові)
Та серед натовпу тебе побачити хотілось
І для оплати простягти пучок листків кленових

І два квитки придбати на край світу світ за очі,
І зготувати із чар зіллячка чар каву в турці
І так замисливши супроти серця твого злочин
Чекати на контрольний вистріл кілера Амурця

Поки зі сну не потурбує голосом юначим
Новий сусід біля вікна (подробиці даруйте)
Подаючи червоне щось, пульсуюче й гаряче,
І безневинно кажучи „Прокомпостуйте”

І сміюся отак... Бо інакше сміятись не вмію –
Аж до сліз у розпатлане небо, у вирвані зорі,
Що отак, наче гудзик з шинелі, чи гречка - із тайстри
У пахучу траву, у розхристані пристані Мрії.
Для людей, що не знають фальшивих пустих бутафорій.
Я – вино без вини. Я Сумна Маргарита - без Майстра.

Я зкосила полин, заплела у волосся волошки.
Після прянощів ночі цей день – непотрібна марничка.
Після ночі із вовком, дратує ця вірність собача.
Не чекайте, матусю. Я тут залишуся... На трошки.
Чи на вічно. Мій час – то швидка, незагачена річка, -
Не убрід і не вплав. Отака моя вдача-невдача.

Димом рими летять і незримо влітають у прозу,
Щоб вона заримована в дим, аж тремтіла від сили.
Щоби знав, не забув ти ні жовтня, ні сну-розмарину.
Треба пальця вколоти, інакше не видушу сльози,
А безслізне прощання - це кров, без ножа поза тілом,
Наче лестощі в очі і вистріл по підлому – в спину.

Бо прощаючись ми розставляємо крапки і коми.
Бо прощаючись ми розуміємо – щастя зникоме.
Бо прощаючись ми програєм/забуваєм і тонем
У занедбаних хвилях густої і вбивчої втоми.

Як оскалила зуби!
А шерсть наїжачила як!
Причаїлась. Чатує
На двох одиноких блукальців.
Ти боїшся її?
Ну, давай, відгони переляк!
Підійди і погладь!
Ризикни залишитись без пальців!

Притули цю потвору, цю дику мару до грудей!
У шалених зіницях іскринки ненависті грають.
Сатаніє любов на очах у мільйонів людей.
І не крила, а роги від неї чомусь виростають.

[не бачиш]

вікна затягнені плівкою страху -
нібито більма на хворих очах;
чобіт Пітьми накриває мураху,
далі від гавані - ближче до краху,
жертва потрібна - ягня
чи курча,
чи то самому під лезо, як ласку,
потім у землю –
до мертвого ласу


[не чуєш]

що тут почуєш у шумі такому,
хижому – Цербер у тисячу пащ;
кігті господар ховає у плащ,
сіється шум,
набиває оскому,
сиплеться градом із чортових пращ;
слово чи голос несила почути,
те, що почуєш,
затягує пута


[нічого
не скажеш нікому]

і правильно вчиниш…
лялька, принцеса гірка Турандот
ремствує мі, заїдаючи до,
точить провина - не знає спочину,
завтра її перемножать на сто;
ночі – а ночі духмяні, як сливи,
нам не дізнатись,
які ми щасливі

Багато голосів у його голові.
Одні жваві й веселі, а інші сумні.
Одні закликають творити добро,
А інші манливо описують зло.
Одні йому кажуть любити усіх,
А інші штовхають в ненависний гріх.
І величі комплекс, і неповноцінності
Докупи сплелися в одній рівноцінності.
Герман втопає у ворожнечі
І вихід не знає із порожнечі.
Чоловіче, жіноче, чорне і біле,
Вологе й сухе, вірне й зрадливе.
Все охопила війна протиріччя.
Не минуло і миті, а ніби сторіччя.
Та вмовкла, нарешті, голосів симфонія.
Врівноважились сили – настала гармонія.

Бо пора зупинитись. Бо ми безнадійно чужі.
Бо вся правда з очей витікає, гаряча й солена.
Бо слова небезпечні. Слова - як циганські ножі -
Так лоскочуть металом по шиї, шукаючи вени.
Бо уже снігопад. Бо потрібна затишна нора.
Бо набридло ловити метеликів і пілігримів.
Бо свічада сказали, яка я безбожно стара.
Бо ці кляті свічада усе показали. Без гриму.
Бо я просто злякалась. Морозів і кари небес.
Бо довіра моя так рослинно схилилась до тебе.
Бо від щастя вмираю. З тобою вмираю. А "без"
Ще не знаю, чи зможу. Але зупинитися треба.
Зупинитися треба, бо я невиправно брешу.
Бо робота, сім"я. Бо проблеми. Бо заздрощі. Чуєш?
Ти спитайся: "Чому?" Я усе тобі зараз скажу.
Тільки чом не питаєш?
Цілуєш... Цілуєш... Цілуєш...

Пригощаєш мене бісквітом,
Все до крихти,
До млості в тілі,
До знемоги
Кладеш у ротик
Ароматний пісок ванілі.
Пучки пальців
Тримають тортик,
Прокрадаються через одяг
До плечей,
До грудей
І нижче,
Де ховається мій животик,
Що наївся твоїм бісквітом.
3.12.08.

Щось не склалося з Мойрами й датами.
Чи це бог Геліос за телят:
Запавучені чорними гратами
Міражі міріадів Плеяд.

Із ікони - любов з поволокою
Для царівен і просто для жаб-с.
Зник десь там колією глибокою
Тряс-потрясний не мій диліжанс.

Бачу тільки карниз позолочений
Для підвіски у вигляді ню.
Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:
Парафраз, пара фраз, парвеню.

Добраніч мій любий
Солодкої тобі ночі,
Розстеляться полем,
Розсипляться сни пророчі,
І всі неприємності
Розкинуться світ за очі,
Лякати собак і котів
Тепер будуть охоче.
А ми тут тиняємось далі
Дорогами щастя,
Яке захопило нас дивно
І просто зненацька,
Зв’язало у вузол шляхи
І розписує стисло,
Тепер всі дороги ведуть
У закохане місто.

Не ложь, не правда, не твои примети,
Лишь дрож пройдет расплакавшись в памфлети,
И кошка черная уйдет с твоей дороги,
Как я ушла, разбрасивая слоги.

Минорний сон падет к другим рассветам,
А нам останеться от прошлого лишь эхо,
И музыка начнет звучать иначе
И именами новыми нас снова обозначит.

«Пашлі в аптеку, - дєньгі єсть?»
«да»
«Софіїївський собор побудували…»
«В адінаццатам вєкє, знаю»
«Купіть хвісташкі!!!»
«Зовсім ніпанятна мені тепер,
Де ковбаса, де соя»
«Владімірскій централ…»
«Дєвушка, давайцє пазнакомімся!»
«Цигарки Rich!»
«Атас, мєнти!!!»
«Пачьом же шаурма??»
«Ми всі помремо, Бог сказав»
«Ющєнка – підар, підар, я сказал!»
«У Києві шістнадцята година…»
«Пєрєвіді часи»
«…п’ятдесят хвилин»
«Мєнти, кажу, збирай латкі»
«Мужчіна, яблукі купіцє»
«Милостиню дайте!
Копійочку! Вас Боже бережи!»
«А я єй гаварю, сучара, скройся…»
«…Kyiv is is the capital…»
«України, б...я, України, б..я, нєту!
Нєту такой страни!!!»
«Маааамо, купи, купи мені…»
«Не галасуй»
«Я манал…»
«Пашла на х...й!»
«Я люблю…»
«Пашла на х...й!»
«Купіцє цвіти!»

Блядь! Дістали всі! Нафіг!
Стілами збиваю бетон і грибок зі стін
Цей будинок стоїть тут і вбирає в себе спори
Його показують німцям, а німці дивляться на мене
Що струшує інфо часу разом з частинками пилу
Жаль тільки стіли і плеєр
Зламався
Людина поряд звикла перепрошує поглядом у німців
Хвороба нового покоління – зламаний плеєр оббиті стіли і передоз інфо
І навіть вуха
Навіть вуха нічим заткнути!
Колапс і атональність побаченого
Насправді компенсуються музикою…

Подавлена... зібралась в довгу путь
Печальна дама у манто із листя
Легка вуаль, коралове намисто..
Вона то з нами то уже не тут..
Широким кроком обійшла все місто
Зайшла у парк і мовчки впала ниць
І заворожено дивилась рівно мить
А потім зникла жовто – бурим листям
… чекайте ще на неї рік…
А за поріг ступила леді в білому
Як наречена, але погляд – крига
Вона ворожить ним таємно – тихо
І ледь всміхається у вічі стримано.
Махне рукою – все заледеніє
Людей фігури, обриси дерев
Вона то робить для забав лишень
Вона інакше гратися не вміє…
… чекайте ще її забав…
Вбігає весело нізвідки
Прекрасна дівчина – загадка
Зелені очі, кучеряві прядки
Така собі чарівна квітка.
Мугикає мелодію веселу
Плете вінок із радощів життя
Така – то дівчина оця
Така – то вже вона життєва.
… чекайте ще від неї свято…
А ось мале дівча танцює
Руде, веснянки як мальовані
Вона з веселкою веде розмови
У кольори її лаштує
Сміється гучно розливає барви
По всіх усюдах по краях
І не лишає темних плям
А ми милуємось : « Як гарно..»

Залишаються вірші. На кадрах усіх життя
Залишаєшся ти - переляканий хлопчик - і вірші.
Відбуваюсь як жінка. Зникаю, як відчуття
Прегіркої провини за те, що не разом більше.
Проминаю, як літо, як запах терпких ожин.
Зостаюся як доказ, що ми ідентично різні.
Залишаєшся ти. Серед осені. Сам-один.
Залишається сум, що не сохне, як листя пізнє.
Все витрушую з пам"яті. Спогади - впереміш.
Відбуваюсь як жінка - як юність стаю незрима.
Тільки ти залишаєшся. Ти ще звучиш, як вірш.
Я також залишаюсь - у тобі невдала рима.

Коли суха розквітне ікебана
Й рожевий сніг впаде на плечі літа,
Я повернуся. (Тільки б не зарано)
Спитаюся, чи зміг ти зрозуміти.
В своїй брудній життєвій калабані
Відсидівши з самотністю години,
Чи зрозумів ти, як болить кохання,
Розламане, мов кістка, на частини?

І буде день о пів на третю ночі.
І буде спогад равликом тягнутись.
Моя любов Жар-птицею захоче
У студінь твого серця повернутись.
А ти впусти. Впізнай її. Розкайся.
І заспокойся, ласкою зігрітий.
Я не прощаюсь. Тільки дочекайся.

Коли зазеленіють сухоцвіти...

Пригорнулась до тебе. Просто
Мить занадто була святкова.
Просто вже розійшлися гості,
Просто ти не домовив слово.
Просто вечір був - ані звуку.
Просто погляд був - ніби постріл.
Я чекала на серце й руку.

Пропонуєш... зім"яти постіль.

Ти не дзвониш – я мовчу,
Математику я вчу
І про тебе знов мовчу,
І не як тоді: кричу.
І за це не раз плачу.

В тебе погляд, як перлина,
Губи кращі, ніж малина.
Я без тебе ні хвилини,
Моє серце небом лине,
А без тебе я загину.

Ти далеко – я скучаю,
Де подітися не знаю,
Твоє ім’я знов згадаю,
І про тебе я співаю,
Бо тебе, повір, кохаю.

в очах твоїх сестро
живе таємниця
пустила коріння в зіниці твої
вона
жартівниця
укотре насниться
і ти – як черниця – затягнеш краї
подертого плаття у плямах чорниці
вертаючи в дні
із уявних боїв

вертаючи в будні
втопаючи в буднях -
гумовці - до хати багна не тягти
пригріти змію - таємницю на грудях
і так –
хоч нелегко –
нести до мети
ці кроки марудні –
і в липні і в грудні
отрута стікає в долоні пусті

і пахне мов яблуко з райського саду
гріховна
подібна до казки
така…
летить бур’яном з-під мотики досада –
робота як завжди горить у руках

жалі залишаються сестро позаду
в зіницях плющем -
таємниця жалка

- не хочу –
Пов’язка на очі до темряви ласа,
Дзвіночок ще тенькає тихо… стихає туманно…
Цей грудень зі мною гуляє у діда Панаса,
Регоче на кутні: «Впізнаєш навпомацки, Ганно?»
І горло стискає досада, як палець – каблучка…
До чого ти дійдеш: до нього, до суті, до ручки?


- не треба -
Остання потреба приносити треби:
Чи тіло, чи душу волієш? - і знову надсадно
Роками ловити примару, подібну до тебе,
Руками хапати повітря, як яблука Саду…
…бо снігу – по котики. Покотом – схиблені зими.
І білі тумани…
і чорні омани за ними…


- не можу –
Уже ні повітря, ні віри – приречена…
І тиша вощана, і крокви здригаються кроками,
І стали питальними, стале_летальними речення,
І мовчанка-зречення: тільки відлуннями: доки ми
Ще будемо бігти, неначе засліплені миші:
На дзвоник у тиші.
На дзвоник у тріснутій тиші…

Мне говорили: она ужасна
Мне говорили: не хочу её знать
Она людей разрывает на части
Она заставляет с собой воевать
Мне говорили: её не осилить
Она как заноза, надолго застряв
И сильные люди мне говорили
Что душит им горло она как удав
Мне говорили: она уничтожит
Все твои мысли кроме одной
Эту на ксероксе в тыщах размножит

Не слишком ли много о ней было слов?
Мне кажется, что ощутил я любовь

Мне бы получить отдачу
И я отдамся
Перестань мне желать удачи
Или я сдамся
Неделями веду монолог
Отсутствуют входящие
Ты не джаз, не рэп и не рок
Где твоё настоящее

Движение ночного поезда
Опьянённому сродни
Плавится масло
Пытаюсь слизать мысли
Когда мир только начался
Был вкусным
Голодный
Ел что попало
Путь проложил металлический
Когда темно и глаза закрываются
Жди, скоро
Эндорфиническая
Нежно вернёт к началу
Двадцать пятого кадра
Яблоню сорвёт с корнем
Плод её созреет завтра
Но вкус молока
Ты больше не вспомнишь

Слова. Как громко и темно
Слова. Как шёпот судорожный
Слова. Как жжёт молчания тепло
Слова. Без слов я безоружный
Слова. Как много с ними ничего
Слова. Как занемели руки
Слова. Как шею нежную мечом
Слова. Как отдаюсь кому-то
Слова. Как я бессмысленно страдал
Слова. Как я бессмысленно страдаю
Слова. Как много слов я написал
Слова. Как мало я об этом знаю.

Помнишь, мы в детстве искали ответы
Помнишь, мы так ничего и не открыли
Мы выросли разными, но суть в сантиметрах
А до неба обоим - всё ещё мили.

Да что же такое, я хочу на сушу!
Стоять прочно, как ты, на земле
И разделить твоё равнодушие
Хочу хоть так быть ближе к тебе.

Буквы одни не имеют смысла
А я сам сочиняю слово
И если даже захочу очень сильно
То стану лишь одиноким глаголом

Не могу перестать фотографировать море
Упустить хоть один ввыдох и вдох
Каждый кадр бесконечно красив и нескромен
Только это не я, рисовал это Бог

Нет, не хочу закрывать глаза!
Утром будет опять всё тоже –
Миллисекундный удар по висках
Я так узнал, что я ничтожен

В этой вселенной я сам один
Мне нужны все, но никто мне не нужен
Я понял, что никогда не любил
Не болен был, а немного простужен

..тот её взгляд пару минут
Окутывал сердце с холодным оружием
Но есть ли смысл с кем-то уснуть
Если утро встретит опять равнодушием?