ліловоокий блюз
бере до шлюбу ніч
обручкою
сандалового диму
перегортає сторінки
бажань
і втілень
втілень
і бажань...
барханні змії
томний схлип павúний
нахабне світло Місяця
і блиск сталевий
все тане
як льодинка на стегні
допоки перший промінь
третім півнем
не перетворить
цей хорал стрункий
в найтоншу ноту
ранку...

1.
у цього снігу дивний післясмак:
небесна манна млосного дурману.

бог_наркоман ростив зірковий мак,
а бог_нарколог зрікся наркомана.

між лівих ребер - кинуте гніздо.
тендітна пташка моститься в Європі.

я уві сні щасливий - як ніхто,
коли навспак тече Чумацький Опій.

у цих обставин тисячі причин:
ярмо потенцій, паливо відносин.

я із отих "продвинутих мужчин",
що з виду жлоб, а сам кохає осінь.

я жив отут! мене від цього пре!
я мав жінок! я їздив з другом в Ессен!

я крапка в грудях, в датах я - тире,
як тільки Він підніме сміт_і_вессон.

і справа тут не в праві чи вині,
не в новизні римованих сентенцій -

коли у небо хочеться мені,
Господь тебе притримує на денці.


2.
відстань між нами в тисячу років
щоночі меншає на кілька кроків.

тебе, алогічну законам божим,
вкладаю у вірші й завчаю кожен.

а потім нервуюсь, неначе звір я,
впівголоса вию на всі сузір'я.

і все це де-факто, бо я де-юре,
а з неба сміється гагарін юра.

з яких частин - із сну, содому, солі?
коли ти блиск, коли - ти тьмяний пил?
коли - спокійна гавань серця, ну а шторми
у інший час. а чим вони були?

ти - без нікого. сам - завжди єдиний
там - збурені у темній глибині
ростуть всі речі із твоєї середини
вертаючись до тебе - до землі.

а дивляться - по-різному. Одним
твої руїни, іншим - слід творінь.
вони тебе так бачать - половинно,
бо цілісність належна лиш тобі.

І ти побачив - близько джерело
і ще за мить - торкнись його руками
воно тепер таким, яким було,
ти погляд цілого побачиш - камінь.

не блиск дзеркал, і не вогняне тління
щоб поглядом у ньому - ти запутався:
це голова - потворна і безтіла
в Її очах - твоя сльоза і усмішка.


* * *

DAS GANZE

Im Taumel war ein Teil, ein Teil in Tränen,
in manchen Stunden war ein Schein und mehr,
in diesen Jahren war das Herz, in jenen
waren die Stürme - wessen Stürme - wer?

Niemals im Glücke, selten mit Begleiter,
meistens verschleiert, da es tief geschah,
und alle Ströme liefen wachsend weiter
und alles Aussen ward nur innen nah.

Der sah dich hart, der andre sah dich milder,
der wie es ordnet, der wie es zerstört,
doch was sie sahn, das waren halbe Bilder,
da dir das Ganze nur allein gehört.

Im Anfang war es heller, was du wolltest
und zielte vor und war dem Glauben nah,
doch als du dann erblicktest, was du wolltest,
was auf das Ganze steinern niedersah,

da war es kaum ein Glanz und kaum ein Feuer,
in dem dein Blick, der letzte, sich verfing:
ein nacktes Haupt, in Blut, ein Ungeheuer,
an dessen Wimper eine Träne hing.

Замріяна ти перед зоряним небом,
Замріяний я, але десь в далині.
Ти бачиш любов, та далеко від себе,
Чекаєш на принца на білім коні.

Мені не багато для щастя потрібно,
Життя все-одно якось я проживу,
Але якщо ти мені пишеш постійно,
То серцем й душею по небу пливу.

Я знаю, що мрії твої, ніби казка,
Я знаю, що ти головна героїня.
На балі вечірнім одягнеш ти маску,
Але і без маски, ти наче богиня.

Ідеш ти по вулиці, бачиш - дзвіночок.
Це я залишив, щоб його ти знайшла.
Для мене він був, ніби щастя віночок,
Для тебе - це знак, щоб до мене
прийшла.

Не знаю чи мріям моїм є надія,
Не знаю чи принцом я буду колись.
Нехай всі ці мрії вітром розвіє,
Але щоб вони із любов"ю неслись!!!

У трьох словах багато не напишеш.
Як голос мертвий - серце ще живе.
Життя іде - ніхто не може знати,
Коли кохання знову оживе.

Я був не той, коли тебе не знав ще,
На світі я хотів одну знайти,
Але за тебе не знайду я кращу,
Бо цілий світ для мене тільки ти.

Твій голос дарував натхнення.
Воно вливалось знов у вірші.
Мені не було вже спасення,
І день за днем ставало гірше.

Хоч може разом не судилось бути.
Ти може знаєш - я не знаю.
Але три слова важко ті забути:
(......), я тебе кохаю!

Спотворена дійсність,
і ми повертаєм “в нікуди”[...∞...]

Там нас не чекають
і компас показує “вгору” [...↑...]

По сходах пожежних
терміти вилазять на груди [...*...]

СміЄмося... Лόскотно...
небо – під ребра знадвору [...↓...]

Коли ж набридає /інколи/
дихати киснем [...†...]

Пірнаєм під воду,
вчимося дивитись у темінь [...♫...]

Натисни “reset”.
Пере–завантаження (“висну”) [...%...]

Тобі не пасує тáкож
/затягнутий ремінь/ [...¢...]

Ми будемо дихати світлом і
просто сміятись [...☺...]

Так щиро-прещиро... у небо,
неначе в дитинстві... [...☼...]

-------------
Спотворена дійсність не може
“ляльками” награтись.
Хай тішиться і вдовольняє
Своє “материнство”.


P.S.Відносно супер-світлини...
Вже не вперше використовую фотороботу геніального Андрія "NREY" з Донецька, а тому, з дозволу Редакції, даю посилання на сторінку Автора
http://www.photographic.com.ua/gallery/author_page.aspx?author_id=1734

Загубився у часі колишній
козацький Орлик-
Це гніздечко, що звите в зеленому
межиріччі,
Це обійстя, узимку- з вічно
простуженим горлом,
І з ялинкою-привидом в центрі,
на новоріччя.
Навесні - у віночку з бузків
і вишневоцвіту,
Восени - з гомінким листопадом –
кризопадінням.
Я милуюсь його світанкОвим
серпанком влітку,
Співчуваю скаліченим вулицям
карантинним...
Я люблю своє місто з некультовим
Бугом – Богом,
Що колись необачно потрапив
у пастку- ринву.
І стискається серце від вигляду
тих убогих,
Що на звалищах бруду змагаються
за їстивне.
Тут бабусі торгують насінням
на перехрестях,
Їм холодні протяги боляче
лижуть спини.
Сигарети по-штучно. Вітрів
степових фієсти
Так завзято беруть тупі
бігборди на кпини.
Я люблю своє місто, так щемно
і безпросвітно,
Хоч його вже піввіку усі
називають мертвим,
Хай крім нього я так небагато
бачила світу,
Саме тут над могилами пращурів
плачуть верби.
І з очима богинь, зневажаючи
кризи й біди,
Так багато дівчат - жінок
тут ходить вагітних.
Я люблю своє місто. До щему
й до болю рідне.
Хай простить мені те, що так довго
воно не квітне.

Я йшов неквапно по нічному місту,
освітлювали тишу ліхтарі.
годинник на руці повідав звістку –
пробив нову добу в календарі.

Груднева свіжість, відчуття – первісні.
На землю впали через голощок
зірки самотні і плеяди різні.
І раптом захотілось мені, щоб

тривала хвилька ця як можна довше…
Мені, здалось, я підібрав ключі
до таємниці: Я – не Я, а може,
Сновиддя, що мандрує у ночі…

Повітря вечірнє ковтають легені
П'янкої троянди легкий аромат,
Що ніжно вірує навколо фазенди,
Часи відсуває безсилі назад.

Дерева простерті так високо в небо
Своїми листками торкаються хмар,
І ти забуваєш про дійсність, про себе...
Приємна спокуса оманливих чар.

Рожеве проміння на заході сонця
Повільно доспіє червоним вином.
І дійство казкове, так ніби і сон це,
Тебе обгортає любові теплом.

Красиві пейзажі...затримуєш погляд,
Затримуєш подих, бо ти серед них.
А ти є частина, того, що є поряд,
Бо світ - це великий і різний квітник...

Гляди, Сестра - до сумерек всего подать рукой.
Здесь ветру не оставили простора. Смолкли птицы,
Захлестнутые красками страниц... Пойдем домой,
здесь в воспаленном небе осень не таится...
Не ведая путей, оставив бой,
привычку балансировать на _грани_,
очнись, Сестра - обманчив сна покой.
Нам, странникам, не стать его гостями...
Здесь только пыль и сталь, да пройденных дорог седая шаль,
в листве - веков растрепанная прядь,
остывшая струна. Пустая даль.
.
Пойдем... здесь больше не в кого играть.

Виріж мені сонце лезом на долонях.
Заплети в зіниці заблукалий страх.
Холодом під серцем, полум'ям у скронях -
крижані слова, заквітчані в роках.

Подихом нестримним розсікати небо -
щоб ніхто не бачив обгорілих крил,
щоб не чути сміху. Усмішка. Не треба.
Хмари крізь зіниці пронесуть лиш пил...

Дихати безмовним вицвівшим світанком,
тишею сплітати безліч голосів.
Опустити вії - наскрізь. без останку.
Наше вільне поле - згарище листів.

Наша сила... небо на півставки.
Дзеркалами стигнуть, тінню снів
під ногами хмари на асфальті -
паралеллю згублених світів.

Не волошки сизі - крига у волоссі,
не карпатський іній - попіл на вустах.
Нас не буде більше там, де завжди осінь,
наша осінь... вітер
_ на крихких мостах...

Із запашних духмяних трав
на небокраї запалився
липневий день. І вже заграв
симфонію зеленим листям.

Чув я в садочку голоси –
це говорили з Сонцем пишні
червоні ягоди в росі,
що загорілися на вишні…

Я не звик лунати всюди,
Щоб будити мною тишу
Я люблю бувати з людом
Та не вмів ставати гіршим.
Небо хмарне мене тішить
Слухав б вічно спів ранковий,
Те, що коїться у хвилі
Відбувається зі мною
Перейорзане вітрами
Я не може не прийняти.
Схід і захід, тло і прірву
На волошки обміняти ?
У купелі гречкосіїв
Від нестримного тяжіння
Мироточить рано зливно
Йду зростати у стремлінні
На розпеченім залізі
Краплі мусять померати
Рани гоячись в підкову
Хочуть душу увібрати
Стопір’їстими вітрами
Занотовуючи спокій
Мчу на виклик, до безтями,
Ріжу словом сум глибокий
Перевтілення гривасті
Заховавши тінь дбайливо
Додивитись сон прекрасний
Не дадуть. Мені обридло !
Тільки кільця переходу
Свіжим покликом втягнувши
Охмілівши від недуги
Запізнився все збагнувши
Не скорившися «галопом»
Мушу виразно стояти,
Щоб не злитися з потоком
Я наважуюсь кричати

Ю.Г.
На снігопад уже
Давно нема квитків.
Та нині нам щастить,
Тож, голови задерши,
Принишклі стоїмо
На шоу всіх віків,
Що завше на Землі
Виконується вперше.
І, ділячи на два
Замерзлий шоколад,
Ти знаєш геть усе
На завидки сократам:
Що я — хороший і
Що слово «снігопад»
В італіях чудних
Шепочуть «невіката»...
А «неве» все летить —
Солодка, мов кутя,
І ввечері, коли
Залишишся одна ти,
Утвердишся в знанні
Про нежить і життя —
Бо ти ще замала,
Аби чогось не знати.
У сни твої з еллад
Прийде юнак-Сократ —
Патлатий, наче я,
З очима мого ж типу
«Італія — це що?
А що це — снігопад?
А як твоє ім’я? —
Ти схожа на Ксантипу...

жовтень 2003

Ще зі вчора їжачиха
Застудилася і пчиха...
В їжачатка ніс гарячий,
А до того ж - воно плаче...
Пан Їжак пішов в аптеку,
Купив ліків цілу теку:
Аспірин, три скибки дині,
Дзбан шовковиць темно-синіх,
Дзбан малини, дзбан суничок
І десяток грушок-дичок.
Ще настою із шавлії
Для їжакотерапії.
Наколов дружині й сину
По гірчичнику на спину.
Вкутав їх у ковдри з вати,
Взявся медом напувати.
Випив чайничок узвару
З їжачихою на пару.
А синочок Їжачатко -
Зовсім трішки: три горнятка.
Був іще узвар з кропиви,
Та його чомусь не пили...

В очереті їжачок
Ловить рибу на гачок
Сом, ковтнувши власні вуса,
В мул убгався і - мовчок.
Пічкурі і окунці
Подались на манівці.
Щука хвіст собі кусає:
- Ух, мені рибалки ці...
Каже пліточці карась:
- Їжакам у воду - зась!
Ти його, мала, не бійся,
Та з-під ряски не вилазь...
Із криївки жаба - глип:
- Дивний цей колючий тип!
Як він досі не второпав,
Що немає вдома риб?

Усе пригадати. Про це написати,
Повільно і чітко без зайвих дурниць.
Високі широти словами не брати,
Спочатку торкнутись насущних дрібниць.

Високі моралі, абстракні поняття -
Звичайно пристижні, та все ж я без них
Занурюсь у море простого завзяття
І піною хвиля підніме триптих.

До чого прикраси і фарби шалені,
Якими малюєш ти свій ідеал?
Уява багата, уривки окремі -
Утопію ліплять, згасає запал.

Усе пригадати...відчути різницю,
Якими колишні тепер є думки.
І щастя далека, прогавлена птиця,
Можливо, колись ще, наповнить рядки.

Я більше не вірю в незаплямованість янгольських крил.
Бездоганними ранами розфарбовую віщий сон.
В цих очах оселився в'язкий недо_вранішній дим
і розтріскане небо, що ломить брудне вікно.

Малювали на шкірі синцями казки для дітей,
забивали вином присмак зламаних вдосвіта квітів,
сміялися з вікон і з даху - чекали від міста вістей,
у кишенях ховали світанки - долоні палити.

Божевільними веснами різали руки вітрам,
заплітаючи в коси стрічки-негативи. І пальці
у розпечений віск - парафіновий зводити храм.
Останній притулок-в'язницю для зниклих скитальців...

В парку шумить
раптовий літній дощ.
Весь виднокіл
мережать срібні цівки,
вистрибує з калюж вода
від гострих крапель,
здригаються листки.

Майнула блискавка
між темно-сірих хмар,
загуркотіло, покотилось небом...
І раптом - грякає,
аж щуляться дерева!

Повторюючи
шорсткості асфальту,
тече вода.
Здіймаються прозорі бульбашки,
пливуть,
готові лопнуть щохвилини.
Застрягла на асфальті соломина
І бурунець запульсував на ній.

А дощ усе шумить в зеленім листі,
І бульбашки пливуть,
і пахне теплим пилом.
Втомилася чекать кінця дощу,
Щебече одинока пташка.

Осінь проводить
Розтин півмертвого листя -
Скальпель на свіжій
Плоті карбує вічність.
Осінь шукає
Збігу часу і місця,
Щоб показати
Світу свою поетичність.

Капають сльози
У келихи каналізацій.
Їдуть за вітром
Дахи і порожні трамваї,
Осінь у душі
Заносить сліди пунктуацій,
Сніг і самотність
На скронях дерев лишає.

Осінь дарує
Вино і любовні сцени,
Вічне блаженство
В кабінках брудних туалетів,
В кожнім рядку
Замість рими - одні рефрени…
Осінь виводить
В останню дорогу поетів.

Мовчки постоїть,
Віддавши данину прощанню,
Неба похмурість
Спіймає очима сумними.
Трохи нервово
Закурить цигарку останню,
Богу помолиться…
І попрямує за ними.

Мне написать тебе письмо?
О том, что я люблю ещё,
О том, что я хочу…
С тобою рядом быть.

Мне написать тебе письмо?
О том, что нет, сегодня не кого,
О том, что нет, уж сил…
Быть без тебя, в разлуке.

Мне написать тебе письмо?
О том, что также жду.
О том, что также жизнь…
Но без тебя, бессмысленна она.

Мне написать тебе письмо?
О том, что больше нет, не чего.
О том, что больше, не надеюсь.
И смысла нет писать письмо.

28.11.08 г. 14:26

у грудях біль
і не твоє питання
сьогодні я вирішую
де буде наша спальня
в яке вікно
куди засвітить сонце
в якому напрямку
дме сильний вітер
і перемети протяги
ти одягаєш
на свою душу світер
коли кордони
вже порушено
і на твоїх долонях
не медові квіти
крапки розставити
ми в змозі
ми вже дорослі діти

в новому році є щось архаїчне
прабаби снігові у зморшках ночі
ялинка-інвалід за крок до січня
комусь у посаг мотлох венеричний
та ще багато різних збочень

тріщать по шву столи від їжі
самозапилюється сміх
до стелі скачуть тости свіжі
щоб в келих гепнутись тоді ж
неначе зірвані горіхи

а є в хатах зашиті вікна
і самота з якихось див
собі зв’язала чоловіка
щоб разом доживати віку
та час від пролежнів зогнив

попросиш зняти
я сміло зніму
закриваючи очі
і сміх і сміх

знову балуєш димом
не на жарт захопила
забираєш в полон
мої зламані крила

ти лікуєш росою
мій сон
одягаєш зорі
і сміх і сміх

Я б напевно зібрала валізи
І втекла би в безчасся і простір,
Я б забрала з собою секунди,
Щоб хоч щось у душі збереглося.
Відчиніть ,прошу, вікна і двері,
Напустіть туди трохи свободи
І натомість мене відпустіть
В те безчасся незвідане й простір.
Загубилася…
Панікує…
Не здійснилося…
Час не лікує…
Всі секунди розкидала – порох,
Як ті гроші на шмаття дешеве.
Ти сама собі ,дівчино, ворог,
Ти не знаєш чого тобі треба.
Ти живи ,не кидайся в пустелі,
У пустелі - у діри життєві
Ти живи тим чим треба тобі
Так живи ніби щастя миттєве…

что еще тебе?
хочешь выдохну.
синим пламенем.
стану памятью.
стану в сторону.
может доблестно.
может горестно.
но
по
совести...

Що поете, ламаєш голову?
Б"єшся лобом, дзюрком гребеш?
А вірші виходить мов коливо-
На поминки самих себе.
Та не дмися, змилуйся батенько,
Не мордуй себе і народ!
Вища кеба – не вірш горбатенький,
А доглянутий сад- город.
Не мордуйся, пройдись калюжами,
Помолися на вікна, й ось!
Може Муза якось подужає-
Хоч уживану кине ость.
І хоч раз понесеш у череві
Вірш, як мати носить дитя,
І перейми вчуєш з перервами,
Не обділить природа тя.
Лиш яким воно боком вилізе –
Те, що втрапило в кишковик??
Вища кеба, для тебе, вилизню,
Це розутий тісний черевик.

Пишуть всі поети: «Плаче Дощ…». Ей!
Зрозумійте, що це неможливо:
і зійдіть з калюж – вологих мощей.
Він помер, коли затихла злива…
. . . . . . . . . . . .

Краплі води між землею і небом –
це тіло і кров Дощу, його плоть…
Б’ється об землю – ламаються ребра,
в краплинки впивається скло, камінь, ость…
. . . . . . . . . . . .

Живим є Дощ допоки на долоні
спадають краплі, чи з дахів дзюрком…
А влітку часто Дощ буває сонним,
коли заспить туманом над ставком…
. . . . . . . . . . . .

Шибки стають Іконами в дощ,
а шифер бубнить: «Боєць я».
Свято очищень, народжень, прощ,
об землю життя нове б’ється
(немов немовля в материнському лоні
зсередини ніжкою б’є по животику,
а матуся щаслива руку кладе на те місце і
посміхається. Оця посмішка є – Веселкою,
Дощ – немовлям, а Земля – матір’ю)…
. . . . . . . . . . . .

Коли постарів Дощ – помолоділо Небо,
і Сонце по калюжам розбрелось.
Я зрозумів тоді: в житті найвища кеба* –
Любить життя, як Білу Церкву Рось….

В надвечір*ї сонного Бугу,
Паленіє небо осіннє,
На далекому видноколі
Вистигає пахкий кальян.
У багряній предтечі хуги,
Первоснігу зріє насіння,
Безпорадне сонце у долі,
Зачепилося у гіллЯх.
Чом притих, тьмяноводний Буже?
За козацьким нудьгуєш степом?
За крислатими вітряками,
За водою ясних джерел?
Чи ж такий тобі осоружний
Став по осені плавнів шепіт?
Занімів, ніби чорний камінь,
Клекітливий колись орел.
Завмирає й холоне місто,
Заринає в пітьму по груди,
І клоновані очі вікон
Не розказують про дива.
І, покинуту падолистом,
Булаву піднімає грудень,
Вже укотре з початку віку
До Святого веде Різдва.

Не для неї футляр позолоти
У оправі чієсь життя,
Благодатно творити в дотик,
Спонукає до забуття,
Розриває брудні окови,
Усмиряє у каятті
І кричить невблаганна воля:
"Я безкарна у почутті !
Розпаліть мене до останку
Розтривожену, молоду,
Буду вірною вам до ранку,
А у день, я для вас помру!»

Жизнь расставит акценты
– дело времени…

Тело сдам под проценты
– на хранение.

Сон в постель не ложиться –
Жжет бессонница…

Может чудо случиться ? –
Все настроиться…

В холодильнике пусто –
ест депрессия …

Потеряться бы в чувствах –
было б весело…

Да, тебя не хватает –
Это - правда…

По любви я скучаю –
Сплю…До завтра?..

в пітьмі я єдиний твій орієнтир,
єдиний твій шанс на спасіння в бою,
я біблія твоя, і я твій псалтир,
але не почую молитву твою,

бо сотні разів надавав допомогу
і жодного разу подяки не чув.
уже не підкажу тобі я дорогу,
тепер я навіки уже замовчу.

ти втратив свій розум, повагу до себе,
твоя бездіяльність причина всьому.
ти завжди втікав, хоч не було потреби,
власноруч для себе ти зводив тюрму.

скінчилась пора безтурботних забав,
ти можеш просити, молити, благати,
та надто вже пізно - ти душу продав,
й за це не отримав достатньої плати.

Земле дивна, прекрасна й страшна,
Повна смутку і сміху дитячого,
Враз піднявшись з пекельного дна,
Шанс життя ти отримала кращого.

То чому ж все пішло шкереберть?
Чом ти знову покрилась проказою,
І утомлена лікарка-Смерть
Призначає з жалю евтаназію?

Хоч жива ще, та трунок тобі,
Мов причастя, в Грааль наливається.
Ще міркуєш: ”to be… not to be…”,
А вже круки на тризну збираються.

Розшматовують лоно святе
Бізнесмени – шакали-огидники,
А на муках і трупах дітей
Твоїх рейтинг будують політики.

Як же так: стільки мук і журби –
А всі мрії лягли знов руїною?!!
Чий проклін заважає тобі
Повноцінною стати країною?

Карму чи первородну вину
Прийняла, мов тавро на чоло своє?
Бо латинським злим префіксом ”у”
Власне ймення тебе ж заперечує.

”У” – як ”не”, як відсутність, як ґандж:
Не любов розцвіла – ксенофобія.
Безнадія вродила, хоч плач –
У-народ, У-країна, У-топія…

Вмиваю чаєм руки,
Вдягаю тільки синє.
Сумую від розлуки
Без свіжих апельсинів.
Не курю гладіолуси,
Не солю я часник.
Не люблю гладь і соуси,
І сонях кудись зник.
Не зовсім одинока,
І не така, як всі.
Я маю лиш два ока,
І ті якісь косі.

Нежась в сладком полудреме,
Явью кажутся мечты.
И на темном небосклоне,
Месяц греет луч звезды.

Убывает с голосами
Суматоха и возня
Та, что тянется с часами
Угнетающего дня.

Опустели тротуары
И погасли этажи,
Только тускло светят фары
Проезжающих машин.

Опускается на крышу,
Небывало белый снег,
И зима метелью дышит,
Только свиста еще нет.

Убаюканные снами
Гавань полнят корабли.
Мачты спят под парусами,
Не короток путь был, длин…

Море черное прилежно
Катит пенную волну,
Прикоснувшись побережья
Отходящую ко дну…

Нежась в сладком полудреме,
Явью кажутся мечты.
И на низком небосклоне,
Шаг отмерян до звезды.

Назойливый довод рассудка,
Перечит, что счастью не быть,
А сердце цветет незабудкой
И чувствам его не остыть.

Борьбою захвачены оба
И войны ведя меж собой,
Как будто актеры на пробах,
Уходят в игру с головой.

У сердца ни капли сомненья,
Противника только лишь жаль,
Не зная любви проведенья
Он хочет другим помешать.

Холодный рассудок мятежен,
Но рынет он твердо вперед.
Дробления жаждет как прежде,
И слепо за Никой идет.

Под натиском шквала и бури,
Под ливнями мутных ночей,
Быть может, героем прибудет,
Но Ника предстанет ничьей…

И новые выдумав битвы,
Которым нет счета, конца,
Последуют, только разбитой
Любовью не всхлипнут сердца.

Замість повітря – мед.
Ходимо з кошиками в кишенях,
Їмо,
Насолоджуємось…
Завтра знову вогонь
З-за горизонту.
У вигляді жовтого сонця -
Величезний омлет…
Їмо,
Споживачі…
23.02.08

Зимовий вечір,всюди тихо,
В душі не сказані слова
"Пробач", "прости" і таке інше...
Невже це - я?? невже це - Я?

Зустрінь мене і все минеться
Я прокажу тобі слова
Які віллються в твоє серце
І знов горітиме душа

Закрию очі - ти зі мною
Такий простий, немов дитя
За що ж це я отак з тобою?
Прости мене, моє маля...

Трави схилилися – спатоньки-спати,
На деревах листя – золотисті шати,
В сонці купаються яблука стиглі –
Матимуть яблука сонячний вигляд.

Почорніле поле закриває очі –
Осені раде, бо спокою хоче.
Сонце всміхається нам наостанок,
Але ужé став холодним світанок.

До вирію треба птахам відлітати,
Дзвоник співає: «До школи, малята!»
Вітер розносить уже прохолоду,
І наче впала крижинка у воду.

Вже розлетілись малі павучата
На павутинках – домівку шукати.
Сонні комахи шукають шпаринок –
Зимовий чекає на них відпочинок.

Ховається холод в ранковій імлі,
Тишу-колисанку наспівує землі,
Сон навіває деревам і квітам
Про сонце ласкаве і лагідне літо.

«Осінь, Осінь» - сумно листя шепоче,
Листя з птахами до вирію хоче,
Тільки не вміє далеко літати,
Стелиться килимом – землю вкривати.

Небо посивіло з суму за літом,
Плаче дощами, хмарами вкрите.
Вітер бешкетує, холодом лоскоче
Стали дні короткі, стали довгі ночі.

Змерзли у хмарці маленькі краплинки –
З неба посипались перші сніжинки.
Морози провіщують кішка і птах –
Зиму стрічати йде Осінь на шлях.

Жовтими промінчиками очей
Блідо-рожеві троянди
Спостерігають за
Мною і ним у вітальні.
Чверть години тому
Я поставила їх у кошик
Додавати кімнаті витонченості.
Він приніс їх заради любові
До мистецтва німого кіно.
21.04.08

Ось небо. Вічне і завжди мінливе.
Над горизонтом - хмар хвиляста грива.
За ними інша хмара височіє,
Її вершина, наче сніг, біліє.
Над усіма здіймається та хмара,
Немов гора, немов Кіліманджаро.

Проходить мить - і не лишилось сліду
Від цього неземного краєвиду.

(за мотивами однієї газетної статті)
"От Москвы до самых до окраин
с южных гор до северных морей
человек проходит, как хозяин..."
(слова з пісні)

Розповім я вам, панство любеє,
та й бувальщину, та й билиноньку
про статут про свій, монастир чужий --
у прислів'ї як давнім мовиться...

Як до міста раз, та й до славного,
до величного й стародавнього,
що знаходиться у Німеччині
і Берліном звуть, та й столицею,
на постійнеє на помешкання,
та й прибув один із Туреччини --
літаком ачи може потягом,
пароплавом чи скороходами
над землею біг -- ми не знаємо.
Може в нього був, та й у власності
килим-самоліт зі старих часів.
Але ось він тут, молодик ставний,
той що турком був з діда-прадіда...
Та ж, відомо всім: турки -- славний люд,
всі народи їм мають кланятись,
цілувати їх аж під поперек.
Тож, забув юнак, що не вдома він,
і качати став, та й права свої:
"Я нємєцкую тарабарщіну
вашу нє пайму, да і нє хачю.
Ну-ка, школу ви здесь турєцкую
для маіх дєтєй і нівєрсітєт,
штоп калякалі па-турєцкі там,
мнє прідумайтє, да па-бистраму.
І тєлєканал, да і радіва,
і ґазєти здєсь, да журнальчікі,
саатфєтстфєнна, штоп турєцкіє.
І мєчєть вон там, на пріґорачькє.
Ну і ви мєня уважать далжни:
ґость -- панятіє єсть сфящєннає,
патаму са мной разґаварівать
па-турєцкі ви ліш абязани!"

...А мораль така у билиноньки:
як гостюєш десь, та й запрошений
сісти за столом із господарем,
НЕ КЛАДИ НА СТІЛ НІГ, РОЗЗУЙСЯ ХОЧ!

25.11.2008

Цей ранок стрічає мокрим дощем,
З учора налив по самі вінця.
Цілує у губи, ніс, щоки, лице,
Ховає за хмарами сонця проміння.
Небо невиспане, сіре, замурзане,
Просить води, дати вмитись.
Сльози небесні за вітром розвіялись,
Їх вистачить, аби втопитись.

Біла стеля, неначе пустеля,
Запах ліків, білі халати,
Не соромтесь, не бійтесь - відкрито,
Заходьте до мене в палату.
Душевна, тепла розмова
Зміцнить мої нерви,
Вип’єм чаю – зігрієм серця,
Поговорим відверто.
2006

Ніщо не виклика захоплення
І дику радість у очах. Хоча…
Світ, мов звіринець,
Сиджу у клітці, наче птах.
Марні шукання й сподівання
Вдосталь виснажили,
Тягнуть вниз. Сказати вихід?
Це ж сюрприз.
Сюрприз життя готує,
В блискучій обгортці.
А розвернеш - і з жаху вмреш.
Вже сидячи в своїй коробці
Очікуєш наступного сюрпризу,
Ти насторожі. Душевна криза.
Тоді залізеш у коробку
І сидітемеш. Нема довіри до життя,
Бо дурить нас, лише як може.
2006

Щоб криза нас не діставала,
Щоб Україна процвітала,
Безбідно щоб усім жилось
І добре їлось і пилось,
Щоб люди гроші заробляли,
Податки в шафи не ховали,
Щоб не за кольором вони
Були і в шані і в ціні,
Щоб їх за гроші не купляли,
Щоб синіх білим не лякали,
Щоб не лякали навпаки
І щоб великі кулаки,
Як аргументи, не здіймали
Чоловіки в сесійній залі.
Для цього є великий двір,
Ідіть до нас, шановний сір.
Бо про життя людей нічого
Ви не дізнаєтесь нового,
Ідіть до нас та поживіть,
Тоді й почнете щось робить.

Податки зменшіть для початку,
Зніміть тягар важкий податку
З плечей селян та фірм малих –
Ви ж розкулачуєте їх!
Цивілізовані закони
У нас чомусь ще не в законі,
Театр дивитись все життя
Втомився вже, їй Богу, я.
Хто винуватий? Що робити? –
У найми скільки нам ходити?
І скільки ще потрібно сліз
З реформами щоб зрушив віз?
Ми вже втомилися чекати –
Життя іде, старіє мати,
А ви все ділите добро –
Країну, Київ та Дніпро.

Яке байдуже й сонячне опівдні
це давнє місто. Так я і хотів,
смиренним бути, наче ґанки мідні,
де жовтий плющ недавно шелестів:
нехай отруйну спрагу почуттів
заступлять барви осени погідні.

У них розтануть незнайомці рідні,
і зацвітуть у людній самоті
Твої звабливі обіцянки срібні,
такі ж нездíйснені, такі ж святі.
Не маючи надії на меті
вони тепер безжурно-самоцвітні.

Їм горниці вготовані догідні
в наполовину срібній голові,
вони розсиплять спогади тендітні
в укритій срібним порохом траві.
І навіть сірі мури вікові
стоять сліпою радістю вагітні.

Освятять вечір у вологій пітьмі
блідих костелів гори мовчазні,
і коло них урочі, старожитні
реклам тривожних матові вогні.
Та вже несила вірити мені
у ці живі прозріння заповітні.

Старі відбитки радісного болю,
ви знаєте, що знову зацвісти
я вже ніяк себе не приневолю.
Зі свого каземату самоти
я можу вам у жертву принести
лиш осінь, Львів і трошки алкоголю.

2008, пізня осінь

Колискову тобі заспіваю тихенько.
Поцілую в чоло легенько.
Підіб'ю подушку та ковдру поправлю.
І серце своє біля тебе зоставлю...

Міліють ріки вулиць,
Й не так уже шумлять -
Зникають голоси околиць -
Люди сплять...

Якщо ти дивишся в своє вікно,
То знай, що я роблю те саме.
Знов розправляю я своє одне крило.
І я також не в згоді поки з снами..
Також вдивляюся у кожні із очей,
Які по черзі гаснуть..
Я, як і ти - володарка своїх ночей,
Хоч поступаюсь троном часом.
Також знаходжу в темряві спасіння.
Найкращу музику я чую - тишу.
Не подолаю я сама земне тяжіння -
Своє крило тобі, теж однокрилому залишу.
За себе і за мене ти -
Злети...

Вдивляюся я знов у чорне небо.
Солоний присмак на губах.
Я знов пишу вірші лише дя тебе..
Сумний, самотній, однокрилий птах.
24.11.2008

Холодний вечір випускає па́зурі,
Шматує вітер хмари нашоро́шені,
І зорі з неба підглядають на́зирці,
Такі поодинокі і непрошені.
У далечінь холодну запроторені,
І у сузір*ях назавжди прописані,
Свою стежину в небесах виорюють,
Провидиці зі списами первісними...
Хто заздрить зорям у повстині-матриці?
З бездушними лабетами- орбітами?
Холодним дивом можна милуватися
Та хто його у всесвіті любитиме?