Жовті долоні та дотиків чорна кора,
Крона-корона накрила півсвіту і небо…
Знизу угору тягнуся, коханий, до тебе ―
Руки завмерли…а потім засохли…і ―
кра! ―
Ворон закашлявся… хмари дощами голосять:
― Осінь, кохана… зніми павутинку з волосся…

Дерево, дере ― і горлом подерта застуда,
Зимно у небі ― зігрітися! – листя з майданів
Палять і палять ― який божевільний Майданек! ―
Гірко згорає…аби відродитись усюди,
Все ― колообіг життя…
я не хочу ― по колу!
Білий кілок забиває у груди «ніколи» ―

Цей листопад…шарудіння, ця ніжність неждана,
Привид туманний ― не привід безуміти чи
Пробі кричати…торкнися губами. мовчи.
Деревом голим схилися донизу: кохана…
Пере-тікання ― води і любові ― трива…
Дерево миле, я твоя довічна трава…

Соки стікають до Стіксу ― струмують, течуть,
Чорне коріння змією звивається, плине,
Мокрими пальцями тицяє в камінь та глину,
Кості намацує ― наче намацує суть:
Сутність любові ― яка двоєдина, яка:
Біла ― небесна і чорна ― підземна ― ріка.


…Та, що небесна, спадає на тіло дощем…
…Та, що підземна, ворушиться хижо і ласо...
Шию охопить, неначе ласо, твоя ласка…
Губи загублені видихнуть, вимолять: ще!
Вимовлять ― біло і виплачуть ― чорно ― роки…
Небо ― то серце, а магма ― то пристрасть ріки…

Заручниками пристрасті сліпої
ми не були. Настоянка тривог
обох протверезила гіркотою.
І ти долав одвічне поле бою,
багна наївшись доста - за обох,

а я блукала сторінками Vogue
і темними подвір'ями блукала,
зламавши об коліно всі лекала,
кричала в небо – і сміявся Бог.
А лікарка з бровами Фріди Кало

виводила діагноз: аномалій
не виявлено. Глупі, як усі –
і борсатися, друже, зиску мало.
Колишуть воду - доки не піймали -
дрібні у річці Леті карасі,

сердешні рибки. Та печатей сім,
як сім покров – усоте, і так само –
спадуть – і доведеться до нестями
хвилини перемішувати ці
гарячими від пристрасті плавцями...

Розлетілось багряне листя,
І мені вже його не спинить…
Пам’ятаєш, давно колись ми
Так хотіли з тобою любить!

Нас п’янила духмяна осінь –
Незбагненне свято душі,
І не думала я тоді зовсім,
Що бувають осінні дощі…

Ми шукали своє сузір’я,
Тьмяні зорі всміхалися нам.
І, здається, я й досі вірю
В те, що казка лишилася там.

Я не знаю, чому так сталось.
Осінь золотом знов бринить.
На подвір’ї моїм розпрощались…
Мабуть, ми ще не вміли любить.

Закутий в панцир надміцної криці,
огорнутий на стапелях озоном,
я був уже народжений мисливцем:
ледь – Робін Гудом, трохи – Робінзоном.

Не мав я трюмів, отже – в них і краму,
для когось був нудний, мов депресант:
обшивка – обпожежена зірками,
комп‘ютер – з параноєю команд.

Було літав без світла і без карти,
щоб, матюкнувшись в кожен байт і біт,
гарматами розпалювати ватри
у хащах астероїдних орбіт.

Втім, я не мав нічого цього проти,
не викликали в мене каяття
трагедії тривалих перельотів
в руїнах таємничого життя.

Їм не спинити мене й на хвилину,
для стресу в мене інший камертон:
планета, розпорошена до диму,
до кварків скам‘янілим, хижаком.

Це видиво – моя психічна травма,
запасу міцності у неї на віки,
за котрі стане формулами карма
й вузлами стануть часу петельки.

Лиш не загоїться душевна рана:
підозрюю, коли сиджу таємно
у засідці з терплячістю каймана,
що я таки закоханий напевно.

Інакше чом сигналом знов торкаю
ласкаво Землю, боязко і слабко?..
І запитання знак вночі зникає,
лишається одна вагома крапка.

Своїй коханій, звісно, я не пара
хоча би з погляду різниці мас…
І знову тане в небі дивна хмара:
душа металу – електронний газ.

Жінка з мечем не хоронить своїх ворогів
В неї немає жалю, бо вона берегиня
Вогнища поки не ляже журба на плече
І не заплаче відтята від серця дитина

Жінка вогнем, гіркотою п’янкого полину
Скривить вуста і навіки себе нарече
«Я є війна, прокляни мене, грішну, сину.
І не мечем, а любов’ю втамовуй гнів...»

Зеленый дом напротив - стена, резные окна,
И небо, словно озеро, причудливо полно,
На амальгаме дня пожар огнем двояковогнут,
И дым взасос целует открытое окно...
Я выбегу во двор бетонного колодца,
Где каждый день печалится теперь после шести,
Асфальтовые лица мне не откроют солнца,
И осень зазвенит, как медь в моей горсти.
Как медь в моей ладони, ее сухие листья,
Гуашевую тяжесть заменит акварель,
Давай играть в игру: угадывать по лицам
Кто вместе с этой осенью остынет в ноябре...

Роки, як тенети,
Їм покоряються небеса
І усі планети.
Роки життя оповивають
То нове щось дають –
Старе забувають.
Роки, роки
І куди ви дівайтесь?
То були молоді,
То в старості ховайтесь.
Ви, як на рушнику, в житті
вишивайте візерунки.
В молодості нашийте,
В старості питайте рахунки.
В кругосвітнім вирії
Не майте спочинку.
Зупиніться роки
Хоч на одну хвилинку.

добрый вечер, проконсул. как обычно -
уже гораздо позже, чем ты думаешь.
можешь теперь до одури грызть - свою ночь,
сколько там не насчитал - всё равно - «меньше единицы»

всё равно, что как на площади прямоугольника
видеть: траву, камни, себя самое, лицо друга.
персонажей отгремевшего карнавала. в будущем никаких
праздников не предвидится. догадываешься, я думаю. -

впрочем, ничего особенного. думать не о ком
ориентиры - не более чем стекло. и, конечно, мутные.
календари указывают, как это водится - тьму,
и уже «никогда больше», проконсул.

До милої хати,
До її воріт
Перейшов я річку
Через воду в брід.

За рікою хатина
Склонилась до гаю,
Кохану дівчину
Під тином чекаю.

Камінець кинув
До її віконця.
Буду їй чекати
Аж до сходу сонця.

Камінець дзенькнув
Дівчині в віконце,
Вийшла вона до мене
Немов, ясне сонце.

Сплелися руками,
Побрили в луги,
де квіти в зірках,
пішли ми туди

блудили ми в травах
де нічні роси.
Заплітав я квіти
У дівочі коси.

Мій щирий, друже, що тобі болить?
Я знаю, ти не вельми до розмови…
Та, якось натякни, і Айболить
Хоч би коли – з шприцом одноразовим.
Літа, літа… Начхати на літа,
Ми ще – ого! І тут, і в Інтернеті.
Хай, зір не той, і пам’ять вже не та –
Нас просто так не витурити в неті*.
Ти плачеш? Не бреши, блищить сльоза…
Та й смуток ув очах стоїть вселенський,
Космічний смуток… Що тобі сказать,
Мене він теж з’їдає помалесеньку.
Не помирай, без тебе я – куди?
Рибальство і куліш – пусті без тебе…
Мій Боже, душу чисту відпусти,
Хіба їх мало там, у вас, на небі?
Не забирай! Бо тут, одна користь,
Гендлярська щирозубість, а від нього
Така розкутість, а якщо вже злість,
То непідробна, праведна, від Бога.

Осінній день, як тихо пада лист
І повертає синю даль ясну…
Мій друг кудлату голову схилив,
Смиренно так, на лапи, і… заснув.


* старослов. небуття

сліди цілувала Осінь
а Літо уже пішло...
так дивно- ніяк не досить,
ховаю твоє тепло
ховаю далеко в душу
як злидар останній гріш
я вижити може мушу,
а може, піти скоріш...
на заході сонце спливає
кривавим вином із ран
а Осінь усе шукає
останього Літа обман...

Прокрадаєшся
Впевнено
Нижче –
До сідниць,
До колін,
До п’яток.
Намагаєшся
Якнайсильніше
І без спротиву
Просто
Взяти.
Відриваєш
Шматочками
Тіло –
Небезпечно,
Свавільно,
Грубо.
Щоб звивалася,
Щоб захотіла –
У сідниці,
В коліна,
В губи.
20.10.08

Смажена сонцем тиша.
Жирне, мов тінь, мовчання.
Ми від сьогодні – інші –
Стрижні білокачанні.

Нам відітнули ноги.
Нам відрубали руки.
Білокачанний стогін
Не подає ні звуку.

Смажена сонцем тиша.
Спокій – і збоку бантик.
Хай доїдають миші
Все, що не влізло в банку.

Рисует осень,
Красочный ковер,
На Земле-матушке,
Горит,пылает,
Радужный узор.
И ярким солнышком,
Палитра цвета,
Играет и волнует...
Возбуждая,
Радость нам дает.
А небо,небо-ярко-голубое...
Рябина жарко так горит,
И птицы кружатся,
Летают,
И звонкой песней,
Осень восхваляют.
А воздух, воздух -
Чистота кристальная.
Дыханье ветерка,
Прохладой легкою,
Так манит:
"Смотри,какая красота!"
И сыплет осень на тебя,
Кусочки янтаря,
Сверкая переливом солнца,
Окутывая,согревая,
Лаская и играя,
Листвой.
Богатою палитрой,
Накрывая.
О,осень золотая!

Приземлено
Просто
Приємно
Принадно
Палю
Папіросу
Під колір
Помади
Прониклива
Поза
Підступна
Погорда
Позбавлена
Правди
Примхлива
Погода
Призначена
Помста
Присуджена
Плата
Пророча
Промова
Примарна
Порада.
20.10.08

Нежный мой мальчик,
Веки смежить усталые
Можно ли? Дóлжно ли?
Ластится ночь к ногам.
Что тебе в том, что запястья
Хрустят суставами?
Что мне в дыхании нервно-неровном, а?

Нежный мой мальчик,
Все должно быть иначе..
Нам бы летать повыше,
Поменьше спать.
Нам бы смотреть
Глазами окон чердачных,
Пестовать ветры, вешним ветрам под стать…

Крышка стола была б нам
Зеркальней зеркала…
Нам бы гулять по ней до зари,
Чтоб Белокурой Леди
Следы не меркнули,
Чтоб я была не скрипка, а целых три.

Милый мой мальчик,
Мой колокольчик лета,
Мне б карамелью плавиться, но увы
Мне не уйти – нельзя,
Возвращаться – некуда…
Стало быть, имя-отчество и на «Вы».

Я встану рано-рано утром , взгляну на солнечный рассвет
И кто-то скажет с добрым утром, пошлет мне ласковый привет
Я оглянусь и не поверю, что рядом ты со мной стоишь
Ты, улыбаясь покраснеешь, смущаясь ты заговоришь.
От неожиданности этой я слова молвить не могу,
Я знаю лучше в этом мире я человека не найду.

Нас ждут удачливые дни и черных будней аромат,
Не знаю как конечно ты, но поддержу тебя всегда.
Да что о будущем сейчас вообще-то рано говорить,
Но в этот трудный летний час хочу тебя благодарить.
За те все чудные мгновенья, за чувство нежности, любви,
За сердца стук, что вырывалось в порыве радости души

Прости конечно если я сказала что-то уж не так,
Но не забудь, прошу меня, как просто жизненный пустяк.
Возьми на память этот стих, он принесет тебе добро,
Ведь в нем таится глубоко кусочек сердца моего!

Одне з найтяжчих в світі мук, що зводить з розуму любого,
І молодого і старого, хто раз в житті хоча б кохав та бід розлуки не пізнав.
Це розставання – гірка втрата, вона зламати може тих,
У кого в люблячому серці вогонь кохання не притих.
Причин розлуки є багато : життєві, вимушені й збіг
Та гірше всього відчувати, як доля робить хибний хід.
На думку зразу ж припадає історія людських сердець,
Яких незламні пута долі прирекли на свій кінець.
В далекій Греції колись, ще за часів богів та жриць,
Жили юнак та юна діва, які кохання лиш хотіли.
Та мрії пари не збулись і десь по світу розбрелись,
Коли підступна рука долі і не без помічі богів
Жорстоко й різко розірвала життєву нитку Авраїл.
Кохання зникло для хлопчини і сенс життя весь втратив смак,
Тоді звернувся він до Зевса і лиш благав її назад.
Відмовив грецький бог й сказав, що дух юначки у зірках,
Тоді промовив хлопець вмить: мене ви також заберіть!
Боги послухали його та помістили до зірок.
Та знов шляхи їх розійшлись й серця в єдине не злились.
На небі темнім уночі палають зараз їх зірки,
Нажаль невдача лиш одна ¬¬− далеко люблячі серця.
По різні боки на небеснім тлі розкидали їх чвари долі.

Ми знов зустрілись ти і я,
Як дві душі, що прагнуть возєднатись
Вони шукають в світі майбуття
Й не знають вже куди й діватись.
Хоч розставання мучало не рік,
Воно з середини все виїдало
І душу краяло, як ніж,
В полон моє серденько знов зажало.
Лиш фраза телефонного дзвінка
Спасала від очікування й болі,
Хоч голос ніжно так лунав
Та трішки сипав в рану солі.
Я тут з тобою, руку простягни,
В обійми знов поринь,як в теплу ковдру,
по тілу щось пекуче пробіжить
і в серце залетить, мов камінь в воду
Ти знаєш ми зустрілись не з проста,
Не вірю, як всі люди кажуть,
що «можеш бути ти в душі посланець зла»
Ти ж янголятко, хай мене накажуть.
Вустами ніжно слово ти промов,
Й закалатає в серці дика сила,
Дозволь на мить, поглянуть в очі знов
Та прошептати «Я ж так цього хотіла»

Сум! Він завітає неждано,
Коли твоя душа переповнена стражданням,
Коли серце виє від розпачу й обману
І зневіри дух проймає до нестями.
Відчуття оці затьмарюють мій розум,
Почуттів нема, вже зникли вони досі,
Але іскра надії являється в пітьму,-
Це як промінь сонця пронизує імлу.
Та той чорний птах слідкує за мною,
Обіймає серце готове до бою.
Він радіє за всі невдачі мої
І веде за собою у темні краї.
Все я готова і час мій настав,
Та янгольський дух зігріває печаль.
І замерзле серце від зневіри й образ
Закипає знову й стера шлях невдач.
Я беру тебе, мій ангел, за руку
Й летимо туди, де в житті є біла смуга.
Це майбутнє настало й душа розквіта,
Всі образи зав’яли, радіти пора!!!

The life is hard but don’t be sad,
The future will be not so bad.
Believe in fortune it will help,
Forget the failures be so glad.
Sometimes you soul really cries
And you have maybe broken hurt.
I wish you always have a smile
And will be white, not black you life.

The shadow of dark around myself,
The shadow of dark surrounds my way.
How easy to live without a smile,
Like wolf howls on moon, I scream in the night.
The wind touches the trees, the mystery comes,
I feel in the theatre, in tragedy mask.

Хочешь услышать ангела плачь?
Мучает грешника ночью палач.
Плачет все небо красной водою,
Льются грехи багровой рекою.

Слышны лишь крики, ангела нет,
Кончилась жизнь – прервали совет.
Нет больше крыльев, нет человека,
Смерть захватила тело навеки.

Втих вітер надії, зламав мої крила,
Заплуталась в вітах і зникла вся сила.
В тих сонячних днях я лишаю натхнення
І сірість думок замалює будення.

У проміжках часу я буду кричати
Не зможу спокійно вночі засинати,
З віт дуба лунає мелодія Баха,
Це звіт перед світом, вмира в душі птаха.

Очима світлої дитини
Поглянь в майбутню далечінь,
Нема ні щастя, ані втіхи,
Лиш потиск рук людських створінь.
А може сміх, обійми, радість,
Душі порив, як свічки дим,
Її ти гасиш через слабкість
І віск бажань не є чужим.
Та не бентеж даремно розум,
Не йде весна, а потім осінь.

А час летить, життя спливає,
Як швидкоплинна течія,
Біжить вона, хоча й не знає,
Як дороге комусь буття.
Для когось це краплинка крові,
Що так потрібна в певний час,
Зника вона в бездоннім морі
І почуттів уже нема.
Для когось це частина долі -
Проіснувати довгий вік,
Іншому життя – неволя,
В терновій клітці дикий звір.
Хтось так бажає вмить відчути
Гіркий цілунок смерті й зліт,
Там, де на нього вже чекають
Дарунки неба і душі політ.
Огорне темрява й настане
Це довгождане забуття,
Кінець прибігшого галопом,
По сірій течії, життя.

І БІЛЬ І ГОРЕ Й СУМ ВІДЧУЛА
ЗАЛИШИВШИСЯ БЕЗ ТЕБЕ В САМОТІ,
МЕНІ НІХТО ВЖЕ РАДІСТЬ НЕ ПРИНОСИТЬ,
НЕМАЄ ЩАСТЯ, ЩО ДАРУЄШ ТИ.
СИДЖУ ОДНА НА СІРІМ ПІДВІКОННІ
І ДОЩ МЕНІ БРИНИТЬ В ВІКНО,
ОСЬ БАЧИШ НЕБО ПЛАЧЕ І НЕ В ЗМОЗІ
ЗАЧАРУВАТЬ МЕНЕ Й ПОРИНУТИ У СОН.
ЛЮБЛЮ Я ДОЩ, ЙОГО КРАПЛИНИ,
ЩО СКАПУЮТЬ З СТАРЕНЬКОЇ ЛОЗИ
ТОМУ,ЩО В НІМ В ЧАС ТЕМНОЇ НЕГОДИ
ХОВАЮ Я ПОТІК СЛЬОЗИ,
ХАЙ ЙДЕ НЕВПИННО, БЛИСКАВКИ ПУСКАЄ,
ВІН ЗУПИНЯЄ ЧАС НА МИТЬ
ЩЕ КІЛЬКА СЛІВ Й ВІН ТИХО ЗАТИХАЄ,
А В СЕРЕДИНІ В МЕНЕ ВСЕ КРИЧИТЬ.
ШКРИБУТЬ НОЖІ ПО ЮНОМУ СЕРДЕНЬКУ,
А ТИ НАПЕВНО НЕ ВІДЧУЄШ ЦЕ,
СИДЖУ САМА В ПУСТІЙ КІМНАТІ
І МНУ В РУЦІ СВОЄ КІЛЬЦЕ.
ВЖЕ НІЧ НАСТАЛА, МІСЯЦЬ В НЕБІ,
А Я ЩЕ ДОСІ В ТЕМРЯВІ СИДЖУ,
Я РОЗГЛЯДАЮ НАШЕ ФОТО
І ВСІ ДУМКИ У ГОЛОС Я КАЖУ.
ТИ ЗАПИТАЄШ: «ЩО Ж МОЖЛИВО
ПОБАЧИТЬ В СВІТЛІ ФАР АВТО,
ЩО ЗРІДКА ПОРЯД ПРОЇЖДЖАЮТЬ
НЕ БАЧАТЬ ЗНАКУ СЕРЦЯ СТОП?»
ТА ВІДПОВІМ УСЕ МОЖЛИВО
ТА ГОЛОВНЕ, ЩО ВІРА Є
НЕ БАЧУ Я ОЧИМА СВІТЛА
ТА СЕРЦЕ БАЧИТЬ ВСЕ СВЯТЕ.
Я РВУ ПАПІР, СКИДАЮСЬ ПО КІМНАТІ
ВОНА МОВ КЛІТКА, Я Ж НЕВТРИМНИЙ ЗВІР
ТА СИЛИ МЕНЕ ШВИДКО ПОКИДАЮТЬ
І НЕ МОЖЛИВО СКРИКНУТИ, ПОВІР.
ВЖЕ СОН МЕНІ ВСЕ ТІЛО ОБВИВАЄ,
ЛАМАЄ СИЛУ ВОЛІ НЕЗЕМНУ,
Я В СВІТ ЧУДЕС НА РАНОК ПОРИНАЮ,
І З ДУМКОЮ ПРО ТЕБЕ Я ЗАСНУ.

Ти бачиш очима чиїсь відчуття,
Ти стогнеш від болю людського життя,
Ти б’єшся об стінку, шукаєш натхнення,
Ти твориш історію злого будення.
Папір, олівець тобі вічнії друзі,
Ти долі митець і не діло в науці.
Ти зірки частина, космічного пилу,
Ти ніби не звідси ,- так вищі схотіли.
Ти чуєш думки, які інші ховають,
Ти мислиш глобально та це не сприймають.
Творити лишається тільки тобі,
Сприймати весь світ в сьогочасній журбі.
Пиши, лиш пиши, хай люди побачать,
Пізнають тебе і ніколи не втратять.
Знайди лиш того, хто тебе зрозуміє,
Послухати зможе і не знахабніє,
Ти можеш, я знаю, такі люди є
Ти знов озирнися і знайдеш своє.

Осінній день, шурхоче листя,
Душі неспокій зобража,
Повіє вітер й заколише
Вже посірілі небеса.
В повітрі сум, як реквієм по втраті,
У вітах дуба чути скрипки звук,
Душі забутої, мов зрада,
Мажорні ноти, серця стук.
Ні голосу людського, ні відради,
Ні співу птаха, тільки біль струни,
Сліпої як сльозинка з ока
Та рідної, як дотик материнської руки.
Кремезний дуб посивів за століття,
Лишився він на пагорбі один,
Він пережив незгоди лихоліття
І каторги жахливої війни.
Під ним пролиті ріки крові
І попелище спалених років.
Єдиний слід від часу і неволі –
Залізний хрест та дуб катів.

Дитячий крик серед темного лісу
Обличчя заплакане, в горі дитя.
Він втратив у серці спокій та тишу,
Чекає тепер гірка доля життя.
Ніхто не обійме, не візьме за руку,
Без ласки лишилось маленьке хлопча,
Приніс своїй матері біль він і муку,
Без бірки тепер дитяча рука.
Холодне, замерзле лежить під дубочком
Ні крику, ні голосу, звуків нема,
Закриті сльозами наповнені очі
Злетіла на небо дитяча душа.

Я хочу відчути твій дотик
В пориві блаженного щастя,
Безцінна ця мить і у злотих
Не вимірять цінність червової масті.
На тлі візерунків похмурих
Закладений вогник надії
Палає, жевріє розкутий,
Вогонь− символ долі і віри.
Пожежа всередині й зовні,
Ніхто її вмить не загасить,
Кохання рветься назовні
На крилах в польоті пегаса.

Сред будних дней, сред лжи и мрази,
Сред городской до боли мрачной суеты,
На серой улице, среди потоков грязи
Померкший ангел слег от чей-то злой мечты.

Его промокшие от ливня крылья
Не двигались, смерившись от тоски,
И не смотря на долгие усилья,
Нет сил, чтобы скрыться с глаз людских.

Он все лежал и злые ада взоры
Терзали падшую из неба плоть,
И нагло все смеялись тела воры,
Пытались сердце ангела вколоть.

Он скован был цепями ада -
Цепями черных душ людских,
За что такая ему плата?
За что зажали жизнь в тески?

Но он молчал, лишь слезы лились,
А смех прохожих не стихал,
Он закричал – остановились,
Но сердце их он не пронял.

Растерзан, зол, забытый всеми
Он сел, опершись об фонарь,
Он так просил о вознесении,
Не знал, зачем ему сей жизни дар.

Рыдало небо, молнии пускало,
Как сына неба можно в рай вернуть?
Как выручить его, оно не знало,
Как с тела потоки крови заткнуть.

Но это желанье, мечта человека,
Который у Бога так сильно просил,
Чтоб ангел, упавший свыше навеки,
О счастье небесном при жизни забыл.

Как можно такое желанье иметь,
Чтоб ангела с неба на землю упрятать,
Но выход один - ему умереть,
Чтоб в рай вновь попасть и с горя заплакать.

За сонячним світлом простягни свою руку,
Повір в небеса, забудеш ти муку.
Повітря лоскоче обличчя ласкаво
Когось,не тебе,це мабуть злякало б
Розправ білі крила на поклик весни,
Поринь з головою в солодкії сни
Там пахне свічками і цвітом троянд,
Там ти поринаєш в чаруючий сад,
Там тихо, спокійно, так ніжно,приємно,
Забудеш про все, вдихнеш ти натхненно.
Відкрий свої очі,ти в світлі блукаєш,
Хоч там так самотньо,ти ж того не знаєш.
Торкнися до хмар, ти щастя відчуєш,
Вони приголублять й на них заночуєш
А вранці проснешся від вітру в обличчя
Ти в небі, мов птаха, на краї сторіччя,
Поглянь в відображення в темній імлі,
Там в озері ще хтось блукає на дні.
Такий же самонтій та того не знає
Але все ж він горе у мулі ховає.
Почуй тихі крики, то радість гукає,
Заплющуєш очі-вона не знакає.
А час все ж настав додому летіти
Та краще було б по дорозі зомліти.
Та знай прийде час вдягнеш свої крила,
І знов в світ чудес,щоб радість накрила.

Наступит ночь, зажгутся звезды,
Луна поманит в вечный сон,
И слышен плачь, людские слезы,
Как песнь Тарреги манит он.

Огни мерцают в стеклах окон,
Свеча пылает как костер,
Срываешь маску, словно кокон,
На пламя обращаешь взор.

Небесный взвод так сильно тесен
Для вознесения души,
Он в этот миг так интересен,
Но исчезать пусть не спешит.

В душе как будто пустота,
Непониманье радости и горя,
Душа – мажоры Моцарта,
Как Lagro Генделя у моря.

Приходит сон, а с ним мечтанья
Органа звук сред волн морских,
Невыполнимое желанье,
Небесный звук всех снов моих.

Слова – вода, слова – вогонь,
Слова як дотики долонь.
Слова – це ніжний поцілунок,
Слова – найкращий подарунок.
Вони образливі й м’які,
Гидкі, нестерпні й золоті.
І милозвучні і тужливі,
Солодкі, милі, ще й сварливі.
Душі так дорогі бувають,
По серцю лезом пробігають.
Із ними будьте обережні,
Від слів всі люди все ж залежні.
Іноді це лезо затуплених ножів,
А часом біль і сум дощів.
І вірить їм не завжди варто,
Отримаєш моральну травму.
Хоча надія має жити,
Не може розум її вбити.
Слова – образа, гнів, ненависть,
Слова – багатство, людська слабкість,
Від слів людина може вмерти,
Не можна з пам’яті їх стерти,
А так хотілося б забути
І біль у серці не відчути.
Нехай вони ідуть в минуле,
Під землю зникнуть, в глиби мулу,
Хай їх вогонь святий очисте,
Нечистий дух із слів хай зникне.

Я хочу говорить с тобой шепотом
Чтоб никто мои сны не услышал
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Я теряюсь в мыслях, взглядах
Сидя, письма сложив напротив,
О любви говорить не надо,
Все промолвят в письмах строки.

Помолчим, а сердца пусть промолвят
Хоть словечко, ты их не накажешь
Они счастья минуты ловят
И пусть тучки им будут стражи.

Ты глазами мне вновь улыбнешься
И возьмешь мою тень в свои руки
Нежно пальцев, ладони коснешься,
А внутри учащаются стуки.

Мы глаза на минуту закроем,
Буд-то этому солнце причина
А смущенье скрывать, тут не стоит
Наши чувства, как море песчинок.

Я хочу целовать тебя громко,
Чтоб весь мир о любви сей услышал,
Я хочу обнимать тебя бережно
На наивысшей Парижской крыше.

Раскаленный клинок по холодному телу
Заброшенный город потерян в мечте
Шагаешь сквозь старый терновник ты смело
По острым осколкам в кислотном дожде.

А время идет и ты жизни узник,
Закован в стальные стрелки его −
Идешь ты по кругу к медленной казни
И ждешь каждый миг палача своего

Укрытые пеплом светлые волосы
Старость стучит сапогом по вискам
Чистая кожа с запахом лотоса
Низкий поклон ушедшим векам.

На дереве вены пронзенные ветками
Плывет по ним тело в желчном соку
Длинный конвейер к проклятой клетке −
Ты перед жизнью в огромном долгу.

Дождливое, серое, мрачное утро
Мелодия осени, светлых надежд,
И горькое небо выглядит хмуро,
Тихие шорохи мокрых одежд.

Промокшая обувь, перчатки, пальто,
И вязаный шарфик роняет слезу,
Шагает по лужам одинокий актер,
С рыжей дворняжкой на поводку.

Старый, больной, замученный жизнью
Давно потерял надежду любить.
И с болью на сердце и смелою мыслью,
Решил свою боль в реке утопить.

Поднявшись на мост, заплакал он тихо,
Взглянул на величие стихии под ним,
Обняв собачонку, прикинулся психом
И маленький пес устремился за ним.

Горобець – птаха невелика,
а літати вміє.
Я годую цю пташину
крихтами батона.
Відломлю – пташині кину.
Знову відломлю – і покладу в долоні.
Пташка сяде лапками на пальці,
дзьобом схопить – і злітає долі:
ще мені не довіряє птаха.
Цар Землі для неї – небезпечність.
А для себе я – не цар,
бо літати не умію.

11.06.07

Я живу під стіною,
Я відверто харчуюсь бетоном цих сірих будинків,
Бо немає мені, малій дівчинці посеред світу,
Інших притулків і інших джерел харчування.
І все раптом моє, весь цей світ, всі ці зорі,
Я ламаю свої не окріплі ще зуби об стіну –
То життя мене мило й розмірено гріє
Ласкою фюрера…
Я захлинаюсь і кашляю – кров’ю,
Збираю ту кров у долоні, харкаюся нею…
Прекрасне… Довершення свята й історії
Не так для життя…
Як для стіни…
За якою
…Життя…
Невже я одна? Я наїлася пилу достатньо,
Щоб зоряним пил той вважався. Розслабся,
Хоч стіну гризу я такими ночами, як ця, перспективними.
Зорі сказали. Вони привели до стіни,
І зараз цей мур я мушу прогризти й зламати,
А я ще одна, все досі одна,
А вулиці всі в перехожих,
Всі дивляться сумно
І так співчутливо,
Та жодна скотина
Не спиниться й ради не дасть
Тобі з цим завданням…
Як чітко і боляче. Чітко означена ціль,
Нечітко означена біль
Здертих нігтів, що длубали цеглу,
Зламаних пальців, що криво зрослися,
І синців, свідків цих мазохістських побоїв об стіну,
І думаю я, що так лину
В інший світ. А насправді
Продираюся цеглою вище, усього лиш на крок ліліпута,
Головне ж не зірватись, не стати
Краплею в морі отрути…

Гумореска

На майдані біля стадіону
Зібралося люду.
Сьогодні будуть хоронити
Комуністичну юду.
У куточку молодики,
Щось шептали трошки,
А потім принесли
Аж чотири дошки.
Розпилили, розіклали
Збили домовину.
Промовляли на мітингу
Аж цілу годину.
Потім порішили
Що далі робити?
Вирішили в домовину
Партію забити.
після мітингу
заспівали руту
і понесли домовину
Топити до пруту.
Проводжали домовину
Багато народу.
Кинули домовину
Із моста у воду.
Домовина з партією ,
Не втонула у воду.
До берега припливла,
Як на зло народу

-----------

Як дракула
Вона оживає,
не тоне у воді,
В вогні не згорає.
Покласти її
під прес
І назавжди покінчити
з КПРС!

Насувається тінь на країну Кривих дзеркал,
Розсипаються замки і вежі - вони з піска,
Повний штиль, як і буря, вітрильнику знак біди,
Штиль далеко не значить, що благо прийде сюди.
На застояну воду вже сіть баговиння тче,
Те багно не лікує, не гріє і не пече.
І у чашку по вінця Болванщик наллє печаль-
Виявляється, просто Болванщик не любить чай.
Білий Кролик пішов, а за ним і Чеширський кіт
І пісочний годинник віщує часи лихі.
А червоні вітрила міняють свій колір там,
Де на білий немає, ні думки, ані суда.
Ідеальний порядок : пісочок по купкам став.
Чистота в королівстві, у віршиках чисто теж.
Ти за цим дуже пильно, товариш, стеж!
Не додивишся й лишиться усмішка без Кота!
Порахуємо збитки, у вас рахівниця є?
Тут усе в нас по списку, і в ногу іде нога,
Тут усе по полицях, лиш номер свій не прогав!
В інвентарному списку забули одне: НУДЬГА.

Осінь сіється дощами
Над лісами і степами,
Хмари ходять низько – низько
І шепочуть:,, Холод близько“.
Гуркоче грім суворо:
- Не барись! Зима вже скоро.
Всі дерева засинайте,
Трави й квіти спочивайте.
Чи перелітні всі птахи
Уже у вирій відлетіли?
Миші, білки, ховрахи -
Ви запаси поробили?
Чи кожна ящірка притулок
До зими собі знайшла?
Чи повернулася у вулик
Кожна бджілочка-бджола?
Чи тепле хутро відростили,
Чи запасли багато сили
Звірі в лісі та степах?
Чи жирна риба у річках?
Чи сплять колючі їжачки?
Чи поховались павучки?
Де кожен вуж і де змія?
Усім нагадую я:
Готуйтесь, звірі, йде зима,
Із холодами, не сама!
Вона лиш слово хмарці скаже –
І білий сніг на землю ляже.

Відійшов у минуле
Двадцятий вік
Коли у союзі
Гвинтиком був чоловік
На будови людей
Як стадо ганяли
Шлях до комунізму
Зики будували.
По газетах, радіо
Давали нотації
Кожну годину
Виховували радянську
Нову людину.
Без нації, без віри в душі,
Лиш вірні би були
Партії усі.
Не хочу сьогодні
Гвинтиком бути
Я хочу сьогодні
В Україні, грімко почути,
Щоб ґаздою в домі
Нації бути!
Щоб права і волю
Нації дали.
Що Я українець!-
В паспорт би записали.
Не хочу,щоб партії, нам
Читали нотації.
Я громадянин
Свої нації!

дорога немов кіноплівка засвічена
не видно слідів сорок третього розміру
усмішка й очі – усі твої козирі
а ти ще й досі ні з ким не обвінчана
а ти ще й досі ні з ким не помічена
у поїданні спільнім морозива

на листі осіннім виводиш помадою
ім’я чоловіка зі свого майбутнього
і випадає з кишені нагрудної
брунатне серденько з наскрізною раною
із неба дощу посипались гранули
на вилиці вулиці багатолюдної

не слухала матір а та мала рацію
доньку не пускаючи до мегаполісу
бо білій вороні по-справжньому болісно
колись перетнути межу резервації
й можливо за іншої ситуації
тебе не роз’ їхало б сонце-колесо

а може ще візьмуть до Вести у наймички
жертовним вогнем себе всю зігріватимеш
чи може напишеш верлібром на ватмані
некролог коханню й поставиш у рамочку

Господь за звичкою викрутив лампочку
виходячи втомлено із апаратної

Много друзей, куча знакомых,
Вообщем все пьют, только ты,
Отрешённо смотришь на них,
Пытаясь понять, для чего?
Ты собрал их сегодня опять.
Пьют они водку, рыбу едят.

Всё не чего да вот этот салат,
Взял и напомнил о той, об одной,
Той, что сегодня нету с тобой.
Твой взгляд безразличен,
И смотришь ты вдаль,
Где нет, не одной из любимых.

Только друзья, и куча знакомых.
Только нет, некого,
Кто стоял бы строчки стиха.
Так в невзначай ты подытожил,
Прошедшую жизнь,
Не найдя троеточий жизни своей.

Много друзей, куча знакомых,
Но нет, не чего даже строчки,
Чтобы пропали всемирные точки.
Много других, кто не стоит и строчки.
Так одиноко сидишь за столом,
И понимаешь, ты не причём.

Твой день рождения, грустный такой.
Не радует всё, лица пьяных знакомых
Всё безразлично в жизни твоей,
И возникают, мысли о смерти.
Взгляд безразличен и вдаль,
И только держись, завтра день новый,
Праздник пройдёт, и ночь пережить.

Ты понял, что это всё точка,
Но всё не чего, друзья видь, напьются,
Все по домам разойдутся потом,
И день рожденья пройдёт стороной.
Но только когда ты вернётся домой,
Ты на пороге поймёт, дом пустой
Нет в нём, не дочки не сына.

Так, получается, вышел красиво,
Труп на земле, полетев двадцать метров,
Ты отдыхаешь, уже не встаёшь.
Больше тебя не тревожит сей дождь,
Что омывает тело твоё.
Нет сожаления, нет и проблем,
Лишь бы не выжить сегодня совсем.

17.10.08 г. 23:15

Зачем все точки запятые
Зачем есть добрые и злые
Зачем весь мир погруз во лжи
Дурные принципы...молчи
И миром правит не любовь
И даже деньги не причина
Эмоции твои мои и вечна свыше
Чья-то сила
И то что пишется с ошибкой
Заметно лишь тебе зануде
Ты помнишь первым было Слово
Тебя ведь не было в помине
Так кто дал право осуждать
Коль слово мы не сотворили

Люба моя Україно прошу тебе ненько
В злу годину поможи пригорни рідненька
Не цурайся Україно ти свого народу
Краще йому просвіти якого він роду
Краще йому подаруй ти своє серденько
Поцілуй та обійми їх усіх рідненька

Люба моя Україно знаю тобі тяжко
Споглядати на дітей що працюють важко
Знаю важко мій народе тобі довелося
Повставати з попелища свободу шукати
Так чому ж ти Україно ще й досі бідуєш В нашій славній Україні москаля годуєш

Люба моя Україно ,досить вже мовчати
І злиденним москалям тебе научати
Не дамо ми Україно тебе на поталу
Повернемо ми тобі козацькою славу Тую славу що діди наші здобували
Помираючи за тебе життя віддавали

!!!

У парку клени наче ліхтарі!
Калина зодягнулася в багряне,
Вже паморозь сріблить все на зорі,
І стеляться над річкою тумани.
Малює осінь чарівний пейзаж
І цю красу не втиснеш в жодну раму...
Сподобалось? Дарую - він вже ваш,
Мені дістався перед тим так само.
Пройдімось галереями садів -
Відчинено від жовтня по листопад,
Ходім на двір і нам забракне слів,
Залишмо вдома повсякденний клопіт...
Бо ця краса недовго так трива,
Що завше не встигаєш надивитись,
................................
Ще місяць - і закінчаться дива,
А потім клени в парку будуть снитись.