ТІЛЕЦЬ
Поступливим здавався
І працював як віл,
Але коли попався
У пастку з гострих стріл,
То імідж докорінно
Змінив на бойовий,
Бо є межа терпінню
І у тільця в крові.

БЛИЗНЮКИ
Вони одне єдине ціле,
Та сутність різна в них завжди,
Два прагнення одного тіла,
Конфлікт вогню, землі, води.
Їм треба цей ковток повітря,
Щоб вир життя не обмілів,
Духівнику потрібна митра,
Без слуг немає королів.

РАК
Обдарувань немало
Мав од природи рак,
Та сіті заважали,
Чи впевненості брак?
він мав у генах ланку
Підкорення планет,
Але занизив планку
На свій найвищий злет.

Я вже не ліплю глиняних горшків,
Хоча не назовеш мене святою,
І повні вовни сім по сім мішків -
Шукаю правди... З торбою пустою
Іду по світу, наче перебендя,
Який не може мовити і слова,
І жестами змальовую легенду,
Як сім’я обернулось на полову,
Як вимерла весна і осінь гине,
Говерлі серед горла стала крига...
Коловорот води... Священні книги
Повимокали... Час місити глину...

ця гра уяви... літачок над лісом...
це дерево розлоге… і густа
трава медвяна… дівчинка Аліса
цілує літо в золоті вуста,

і ластяться до сонця ластів’ята
і жайвір губить пісню поміж хмар…
тук-тук...і серце гепає у п’ятах…
тік-так… на ланцюжку живе дзиґар,

як пес. Охороняє – адже, мусить –
весь час – тебе від мене, а мене –
охороняє просто… Тітко Гусінь,
скажіть, премудра, це колись мине?

Цей Дивокрай…
І напнуту завісу
Відхилить доля у останню мить:
Бо щастя - білий кролик, і Аліса
біжить за ним, біжить за ним, біжить…

Приїздіть в наше місто
В наш квітучий край,
Тут у нас пісня гучно лине
Про чудовий водограй.
Заспівають черемшину,
Про Марічку теж.
У чудовім нашім краю
Радості немає меж.
Вас зустрінуть
З хлібом, сіллю,
Як ведеться тут.
Усміхнеться водограєм
Старовинний прут.
Тут у місті на майданах
Розпустились квіти,
Вам такої красоти
Ніде не зустріти.
Аполлон всівся на мурах,
Афродіта теж.
Наше місто називають
Маленький Париж.

ти - піранья!
полюєш
із дня
у день
на таких
як я -

потопельниць

у молочних
калюжах
жалобних
пісень -
без імені,
без претензій...

ти - піранья!
загризти,
забити
в кров,
розчинити
струмком
у калюжці

молока...

...немає.
скінчилось.
купи.

ти - піранья!
(у мене
на вудці).

Ти посміхався, ти боровся,
І думав: "Це колись мине..."
Трояндою був поколовся
Втрачаючи життя й..мене..

І ти відчув біль і удари,
Що розбивали почуття.
Ти полетів високо в хмари,
Бо ти існуєш без життя...

Ти знову вдягнеш окуляри,
Натиснеш "газ" і полетиш..
І знову хвиля кайфу вдарить...
І знову повністю згориш...

Так, ти відчув життя обман,
Зіпсута смерть..Ти - наркоман:(

В таку ніч на землі має ходити Любов
Бо інакше тоді ж для чого
Свої шати вбирають дерева
Немов сукню з мінливих зірок
І щоранку скидають чергове
Покривало.
І вже скільки лежить по травах
Багрянцю і парчі й оксамиту
Що примхлива нічна богиня
Не схотіла прийняти в дар...

Бо інакше, виходить, даремно
Залишають для неї світло
У напів прочинених вікнах
Щоб бува вона не заблукала...
І даремно тоді світлофори
Демонструють мінливий свій колір
Хоч на цих магістралях самотніх
Вже давно не було нікого.

Бо навіщо б тоді годинники
Рахували кожну секунду
Коли можуть лічити століття
Та бояться, мабуть, пропустити
Ту одну, неповторну мить зустрічі.

І прозоре нічне повітря
Пахне димом, і трошки медом
Це любові парфумів шлейф
Отже десь вона тут, недалеко
Заглядає зірками у вікна,
Шарудить під ногами у листі
І співає мелодії вітру.

Вона може ще тут залишитись
Треба тільки побачити тишу
І зібрати гербарій зірок
Заварити міцний чай із листя
І на вікнах повісити шовк
З кольорової павутини...

Вона завше приходить там
Де її терпеливо чекають
Підсолоджує медом чай
І обмінюється зірками
Бо збирає для себе рідкісні
Щоб десь дуже-дуже далеко,
Десь на іншому краю світу
З кимось ними теж поділитися
Хто її терпеливо чекає...

Не зігнулись, не зламались
Не забули бога.
Побороли зло, відіслали в пекло -
Туди і дорога.
Перебороли зло, пересиділи
В сибірських острогах.
Не стоптались, не згубились
По тюремних дорогах.
За свою батьківщину,
За свою ідею
Перетерпіли страшні муки,
(Не приходилось таке терпіти)
Навіть Одисею.
Проти темряви піднялись
З мрію про світлі дні,
Серед темряви запалили
Досвітні вогні!

Бути моїм тебе уповноважу
І геть на все свої закрию очі
Якби лиш знати, як відмити сажу
Пізнати морок так були охочі
А може все глибинне - фікція
І серцем не зі мною вже давно
Скінчилася всесильна юрисдикція
Як скисло хмільне дороге вино
І чи потрібна вже та констатація
Напевне, запродола свою душу,
Бо кров'ю провелась контрасигнація
І всі умови виконати мушу
27.11.2006

(За мотивами Гані О.)

Налив жем чарку, панно - пригуби,
по губи, як підемо - не згуби
ножа, бо гріш ціна ногам та зливам,
бо губи люблять кіш, а сливовиця - сливи...,
бо тютюнові вироби - то дим,
бо молока надоїш із невінчаним, з одним,
прокинешся - а ти вже повна, невстидлива...
Ти ж любиш бути безборонна - як жита,
ламатися, коситися - як хлоп мастак
і як м`ягка солома у копиці...
Порожня пляшка... ще заходи два...
Які розсіяні за ніч жнива!
Які поношені від втоми лиця!
Від будуна на ранок ще жива,
коли не ти - то неслухняна киця...

1 Жовтня 2008

(За мотивами Володі К.)

Рагульщина. Летить низенько качка -
так низько, що ми видко як іде.
Марусю ухопила в полі ср... -
біжит по бараболях, дощ паде.

Чи мариться мені, чи, може, сниться
чи шестий раз рахую баранів -
топчу Ядвигу, ходуном - копиця,
де пугало тріпоче без штанів.

Вона така, мов мештом пуцувана
і перегар гуляє по вустах -
бабисько певно ще зо вчора п`яне,
кричит і стогне - соловей зачах.

Та раптом все змінилось - бачу гада!
Повзе тварюка, трутка капає,
Марусі у кущах - не до ламбади,
вона розраду лапухами лапає.

Зелене та слизьке, як подивилось -
фуражка із кокардов, кабура
та кучері на лобі проявились
почервоніла пащі кожура.

Пройшов півкроку - а дільничий плине
та палицьов розхитує ми шлях.
Хапаюся за пліт, немов за ліну
та згадую коли не мух то блях.

Його слюна, мов бризки водопаду,
слова жує - ніяк не уловлю.
Марусі стан - не видко (окрім заду),
в такому стані я її люблю...

1 Жовтня 2008

Хай навколо зима,
Хай на вулиці ніч…
Чи ідеш ти одна
Серед тисяч облич?

Не кажи, не кажи
Ані пари із вуст.
Я знайду, я завжди
Буду поруч… Я тут.
(LO)
01.10.2008

Вiдiмкнути мобiльний,
розiрвати листи,
xто iз нас в чoму винний,
хто збудує мости?

Хто заплатить за сльози?
Відключити життя
Твоє щастя в дорозі
Де нема вороття...

Попіл думок шукаєш серед тиші
Втрачені слова - несказані напишеш...
Між штучних силуетів, сірих, наче тінь
В сучасності неординарних поколінь...

В Тиші холоду німій - зупиняє серце - "Стій!"
В голубій блакиті снів не рахую більше днів...
я з Тобою до світанку...
На зупинці обіцянок

Кайданками вільного часу і його браку,
Кайданками відстані все це...
Зірвалося чи зігрілося
Я досі не знаю з якого боку... в мене серце..


Вогні надії хай палають, -
Ніч давно намальована
А відстань кроками здолаєм
Твоя Неідентифікована

Облиш. Не треба. Ні за що...
Мабуть, я десь поспішила
Я виплачу сльози вчорашні,
А завтра віддам Тобі крила...

Натиснути - і не збагнути
Так легко віддати останнє
І більше не повернутись,
Забувшись в кайданках кохання...

Ведь так было всегда,
и пусть докажут люди -
Уходят поезда,
Так было, есть и будет...
Ведь так было всегда-
уйду, а ты не спросишь,
В беспамятстве страдать,
А, может, даже просто...
Ведь так было всегда-
в кромешной тьме мы ищем
Кому б любовь отдать,
А ход часов всё тише...
Ведь так было всегда-
За нами бесконечность,
Так просто - жить и ждать,
когда проходит вечность..

Прости меня...Просто прости...
Ты зажги свечу, зажги надежду
И былое с легкою душою отпусти,
И пускай с Тобою будет нежность...

Прости меня...Просто прости...
На ночное небо посмотри, загадай желанье,
Ты сегодня ночью не грусти -
Отпусти с душою легкою молчанье...

Прости меня...Просто прости...
Для Тебя всегда открыты двери
И на крыльях в небо Ты лети
Знай всегда: в Тебя я верю...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Хтось в темній кухні північ зустрічає...
Поодиноке світло, стрілка, мій напій...
Ти хочеш більше, зупиняю: "стій"!

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Торкнутись серця, я Тебе незнаю
Колючий дріт, слова по ньому струмом,
Твоє терпіння...Може ти придумав?

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Отруєний потік, хтось напрям визначає
З гарячим подихом вдихнути почуття,
Кидатись в крайнощі, боротись за життя...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
І, може, там ніхто не зустрічає.
Іти за руку - і розбити скло
Мабуть, інакше бути не могло.

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Безжально ми з"єднання розриваєм
Наполовину крок, наполовину вдих,
Та я не просто, не така, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Стучить серденько - двері відчиняєм.
Це - гра offline, тікаємо від них,
Та Ти не просто, не такий, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Тут темно - і коннекту вже немає
на старт! На фініш! На червоний їду
Сьогодні, стоп, тут доступи, ліміти...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
П"яніємо одне від одного, літаєм,
Сірник, іскра, вогонь, момент.
Я ставлю крапку. І пишу: "the end".

Тебе...У холоді життя й байдужості світанку,
На струнах небуття, до ранку.
Тебе - у вічності й миттєвості оман,
У недоречності і вчасності сама.

Тебе - у місті сонця, серед темноти,
На горизонті попіл в очі й дим.
Тебе - на коліях, у снах і у хвилинах,
У диханні вітрів і кроках, без упину...

Тебе - на станціях, у кольорових снах,
В порожніх і чужих містах...
Тебе - серед мільйонів перехожих,
Серед чужих облич, на Тебе так не схожих...

Тебе - серед дощів, омитих сподівань,
Загублених світів світів, покинутих бажань,
Тебе - серед листів, написаних до тиші
Між стін, де вітер безнадійно свище...

Я сделаю шаг к восходу -
Горячему сердцу дня,
В вечности дни храня,
То сердце нам дарит свободу.

Я с утренней зорькой порхну
Навстречу новым рассветам,
И стану Твоим поэтом,
Кому-то свободу верну...

Горячие чары зари
Окатят боготвореньем
И кто-то уже без сомнений
"Люблю" поутру говорит.

Нікому тільки не кажи,
Де сходить сонце ваше.
Цінуй ту кожну-кожну мить,
Немов востаннє бачиш.

Нехай в думках завжди одне,
І на вустах нехай єдине –
«Люблю.. люблю.. люблю тебе,
Моє кохання миле…»

Не загуби і не забудь,
Зігрій усе у серці свому,
І осінь та, коли-небудь,
Дорогу проведе додому.
01.10.2008

Пространственная грусть
Вновь окольцует душу...
Твой тихий сон дыханьем не нарушу
И лезвием разрезаны сюжеты...Пусть...

Прощаньем и прощеньем я дышу,
В глазах темно и слезы на стекле,
Я жаром и любовью дорожу,
Разбитым сердцем, Солнцем на Земле...

Пожаром и рассветом я дышу,
Глаза в глаза - и радуга над нами,
Я чувством и доверьем дорожу
И теми, дорогими мне, глазами...

Ночною тишиною я дышу,
И в темноте два сердца единятся,
Надеждой и сияньем дорожу,
Я дорожу возможностью остаться...

Осенним листопадом я дышу,
И две души в гармонию сольются,
Я мудростью и жизнью дорожу,
И дорожу возможностью вернуться.

Две чашки кофе на столе,
И безответность, тихо убивая,
И ожиданье, тихо убывая,
И на земле, и на земле...

Туманность голыми плечами
Тебя объятьями остудит
На одного нас больше будит
Смешными, долгими ночами...

Обескураженным потокам,
Бесстыдством верности храня
Всё больше импульсов и тока,
Остыли ветры без огня...

Бесследны черствые поступки,
Небрежны сухости дыханья,
В просторах чудных ожиданья,
Мы беспощадны, мы же хрупки...


В отчаянии, всплывая мимо,
Держаться за холодный воздух
Мировоззрением, - и в слезы, -
На новый путь, для одержимых...

Дай мне испить одиночества
Долгожданного, из вечерних сумерков
По ночам так на крыши хочется, -
Чтобы вырваться из границ оков...

Дай мне боль расставания тихого,
Что б уйти без слов, обязательно,
Обвенчав две свободы великие,
И вернуться потом обаятельно...

Дай мне обвинить Тебя в тавтологии,
Ни за что, просто так, - от отчаяния
Шагомером измерить дороги,
И на них читать подсознание...

1
коли думки сповільнять хід, коли води рука торкнеться ,
і кола по воді, і серце, і літачка у небі слід
півнереальний, і не слід словами душу хвилювати,
бо – осінь, любий, отже – спати, і на колінах чорний кіт
мовчанням заколише: шаааа – як шаликом загорне душу…
І шию білу. І відкушу кохання перестиглу грушу.
І соком протече душа
На тіло…

2
Латаття біле все цвіте, а вже морози на порозі...
До хати сивий вуйцьо Бозя внесе відерце золоте:
- Умийся, доню, і про те, чому-коли-навіщо-доки
Триватимуть ці віщі кроки – ти не питайся. Проросте
Із дна, з намулу, із біди – білява квітка, і сяйливо
Підніметься з води – як диво. І по воді – сліди…сліди…
А там слідком – латаття ліс зросте із мороку – пречистий…
І горобинове намисто…
І паморозь між чорних кіс –
Як павутинка…


3
налиймо в чари трунку... пригуби
нечутно – не збудивши, погуби –
спочатку тіло, слідом – душу-сливу…
бо гріш ціна прогрішенням сумним,
бо сумніви і спогади – то дим,
бо десь, колись, з невінчаним, з одним
прокинусь – світлом повна і щаслива…
така ще безборонна – як жита –
ламай-цілуй-коси! – коса густа
моя. Твоя – прегостра біла криця…
Порожні чаші…ще ковточки два…
Які шалені золоті жнива!
І збудиться на ранок ледь жива
Твоя солодка неслухняна киця…

Я в Вашу дверь постучу...Откроете?
Снова вместе с мыслями...
Ночью таинственной...
Ну, тогда я войду?

Одинокий и серый становится волком,
Воет от жалости и обид,
Может быть, мы хотим быть стойкими,
Обретая при это волчий вид?

Говорить...Может, не хочется мучить,
Может, не можется мучится,
Просто, - оставить, как есть -
Стану твоею попутчицей...

Идти...Рядом с Тобой дрожать,
И умирать от несказанного,
Не за Тебя сражаться,
Вновь убегать безнаказанно...

Молчать...За поворотом убиты МЫ,
И на черте отключимся,
Стану словами забытыми,
Стану твоею попутчицей...

Бросаясь в недержанье, чуть дыша,
Мне вновь услышать: "Я её люблю"
Я изменю свой мир, пусть неспеша,
И Ты свой измени, не тороплю...

Я голос слабой дрожью проглочу,
Он растворится, и в душе, рыдая
Я к алому восходу полечу,
И в суетной толпе Тебя узнаю...

Меня терзала ревность -
Пусть других терзает
В многоголосье фраз потеряны мечты,
Пусть ревность от бездушья умирает
И пусть любим другими будешь Ты...

Місто – шматок заліза,
затиснутий між каміння,
ні досвіду, ні уміння,
розперте, як валіза.

І той, хто сюди увіпхнеться –
непроханий він і зайвий,
відсоток в чужому «займі»,
що позикою посміхнеться.

Ті позики – вже кредити,
відсоток за хліб і місце.
Та вже і відсоток не їсться,
бо те відберуть бандити.

У поверх – життя щілину –
вживешся в смердючім ліфті.
Реальність – як фіфті-фіфті
сміття і життя з полину.

Вечерю із страв-фекалій
з’їси і заллєшся брудом
з водою мереж міськбуду,
і сечо-вина в бокалі.

А зранку – візьмеш роботу,
як дещицю з потом солі,
віддячиш з такої долі
отим же із сіллю потом.

18.09.08

А небо віками стоїть, не хитається
Застигло, неначе у сні.
Не знаю, як ці зіроньки називаються,
Лиш бачу, що світять мені.
А звідки, а скільки - в безодні ховається,
І де той початок кінця?
Ніхто і ніколи про це не дізнається;
А може, то очі Творця?
18.04.2004. ст. Гребінка.

Як смутно на душі бува,
Чогось Ламарка я згадаю:
Як він прийшов до свого раю, -
Сам чи почув якісь слова.
Покинув службу офіцер,
Солдатів муштру і гулянки,
І десь залишились коханки;
Він народився, а не вмер.
А все так просто: цілий світ
Побачив він в одній травині,
У квітці, дереві, пташині,
Поринув з ними у політ,
Де без початку, без кінця
Усе росло і помирало.
Людина вражена стояла
Перед творіннями Творця.
І наді мною неба синь,
Я всю Природу обнімаю,
Я рай вже зараз відчуваю:
Він тут, - лиш пильно придивись.
31.08.2004.

Наснився мені дивний сон
Лунав в палаці голос шансоньоє з вікон
І в залі чудній опинившись раптом
Умліла запальним фокстротом
Маестро вправно ритм підтримував спектаклю
Мільйони люстр... свічки... барви текстилю...
І апогею вже досяг цей маскарад
А маски на обличчях – суцільний бум шарад
Одні облудно вірили облесній мові інших
Втрачали тяму від фальшивих слів сп’янівши
Ховали ж другі свою підступність пильно
В личині праведників суд вершили підло
Та свій фінал отримав і цей парад машкар
Вже сонцем здоланий калейдоскоп лампад
Парча і маски ниць летять під ноги
Під ними що?.. це тільки лиць пустих облуди...

Наснився мені дивний сон
Мотивом тихим десь звучав шансон...

P.S.

Зірви, я прошу, маски ти оманні
Від них нехай назавжди будем вільні
І не шукай ти логіку у моїх діях
Не згоден? Що ж...
Іди, та не згубись в своїх дорогах
У темряві пустих кімнат ховайся
Ця гра давно уже в ніщо звелася...
Хоча... зажди! а зрештою,
Сьогодні хід я зроблю першою....

30/09/2008

Те, за що діди платили кров’ю,
Виплекав і вистраждав народ, -
У віршах, піснях несу з любов’ю,
А любов підносить до висот.

З розумінням ставлюся до краю,
До людей, що в нім тепер живуть,
І нікому я не дорікаю,
Що змогли дідівськеє забуть.

Що взяли сусідське за основу,
І душа за рідне не болить,
Що прекрасну солов’їну мову
Аж ніяк не хочуть відродить.

Ні, нікому я не дорікаю,
Але знаю: це моя земля;
Я її піснями засіваю,
Щоб шуміли колосом поля.

Із зерна народжувалось Слово,
Що людей подвигне на діла,
Щоби наша українська мова
І в Донецькім краї розцвіла.

І спокійно ставлюсь до злослов’я,
Хоч бува, як вцілять, заболить.
Українське я несу з любов’ю.
А з любов’ю дуже добре жить!
3.06.2004

Марусі Чурай

Полтавщина. Летить низенько качка,
Вже сонечко за обрій поспіша.
Марусю мила, ти моя землячка,
Твої й мої там серце і душа.

Чи мариться мені, чи, може, сниться
Те, що було у сивій давнині:
То я іду до тебе замість Гриця,
І ти кохання віддаєш мені.

І ти така прекрасна і жадана,
Палають поцілунки на вустах;
І я сп'янів, і ти вже наче п'яна,
І соловей замовк уже в кущах.

Та раптом все змінилось: зрада, зрада!
Тобі сказали: в мене інша є.
Куди іти, в кого шукать поради? -
Сидиш, Марусю, горе п'єш своє.

Тоді на мене дивно подивилась
І келих подаєш: - пий, милий, пий!
Пішла отрута, змійкою повилась,
Душа злетіла - я вже неживий.

Пройшли століття, час І далі плине,
А соловей співа собі в кущах.
Про тебе пише вже Костенко Ліна,
А я читаю й сльози на очах.

Твої пісні, як бризки водоспаду;
Я їх, як перли, жадібно ловлю.
Марусю мила, я тебе не зрадив,
Як землю рідну, я тебе люблю!

Коли ми зустрілись – у світі палало літо,
Воно нам змішало молекули і частинки,
Воно переплавило нас у єдиний злиток,
І замість контрастів створило із нас відтінки,
З тієї пори воно нами картину пише,
Від літа до літа прозоріші наші фарби,
Палітра багатшає й диво! Стає ніжніша…
І клени горять від осяйно -дзвінкого карбу,
Тужавіють грона калинові навперейми,
Пашисте повітря і неба вгорі багато,
І замість зірок ти несеш мені хризантеми,
І наше кохання найбільший у світі статок.

Покраяний, мов материнська сутність,
що втратила - що виносила п(л)ід...,
Святий Єрусалим - глибокий слід
Стіною Плачу через День Осудний.

Мінорний спалах свічки на менорі,
поневіряння тане парафін,
та тихо досі - не приходить Він,
щоби збирати за Давидом зорі.

30 Вересня 2008

На околицях світу
Розплющує очі зима
Непочаті слова
Із нового рядка починає
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема...
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси.
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер.
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.

Клюб - і врешті-решт
відлупаси бубна,
випуцаний мешт
та кошуля шлюбна.

Поливо - бур`ян,
небо - поливалка.
Місько - за баян,
наливай, Наталко.

Кіз пасе Павло
в ніздрях свого носа.
Поки є бухло -
нас щаблями косить.

Хлоп - вочима хлоп,
жінка - справа путня.
Лізе піт на лоб,
горб - росте по буднях.

Діти - ловлять гав,
куку в кукурудзі.
Місько - не заграв,
супить брови Рузя.

Гупання - з підків,
вим`я - у доярки.
Корм для хробаків -
кум-небіжчик Ярко.

Голо - в голові,
груди - в сіновалі,
зір посоловів,
на пагонах - Валi...

Надить хміль в село
селиться по шляху.
Щоб там не було-
аби дати маху

тій біді, що прем,
пхаєм через жо..
Здохнем - не помрем
під вікном Європи.

30 Вересня 2008

Ви зайшли і - до болю звичним! –
Мої руки з плечей: сама.
Ви сьогодні така невічна,
Ніби келих цього вина.

Місто снить ліхтарями в спини
Перехожим, а Вас – мина.
Ви сьогодні така єдина.
Там Вам темно. Ви ж - там - сама.

І у розпачі електричнім
Мерзне осінь... А нам – вина!
Бо кохана сумна й невічна.
Хоч – кохана. Але сумна.

Не вінчаний – відплаканий колись...
Здавалося б забула, відболіла,
Чи відхворіла. Як благала: снись...
А ти не снився. Боже, скільки діла...
Забути, відпустити, то ж лети!
Або й самій за вітром полетіти,
Але чомусь у кожнім вітрі ти...
І "замерзають на морозі квіти"
І ягоди любові. Це зима...
Така суха, байдужа... Сумом сипле.
То ж зачиню вікно. Тепліше. А
Зелений чай із липою і липнем
Хоч запахом хоч спогадом мене
Врятує від гарячки чи застуди...
Зима не вічна. В березні мине.
То ж я забуду, впевнена: забуду.

День відкритих дверей,
і у карцері – стовпо т в о р і н н я
(туристичні маршрути –
зі світла - у чорні тунелі).
Переоране небо застигло німим голосінням
і мені на долоню по краплі
спадає зі стелі.
Третій вечір я вдома,
а, може, то тільки уява...
Закодовано штампи,
Прописка – “м и н у л е”.
Минуло...
Чорні хмари, мов танки параду військового.
“Слава!”
(я – не проти, хай буде і “с л а в а”,
затягнута мулом).
ySsЇoРj yyt dїs*xvyЦt #y&fQwдmЕjve
cYds%ns {zr s c"f±vСw6tЫqеcdJsn ///////
Знову плутаю шрифти, дні тижня і слово с п о л у к и...
Аномальна уява у теці із написом “з в и ч н а”.
Мені шкòда дверей, адже в них ампутовані руки,
ще й на петлях, без крапки, повішені
знаком окличним...
Крапка, крапка, тире…
Ну до чого тут азбука Морзе?
У сусідів ремонт,
ну а може, космічне послання…
Не второпаю, вибачте,
Мозок вивішує “c l o s e”.
Тільки “ф а з о ю”, певно,
тут “в и б и т и” можна зізнання.
Але вимкнуто струм,
і сірник, наче листя осіннє,
догорає,
і небо ще досі - по краплі зі стелі...

День відкритих дверей,
і у карцері – стовпо т в о р і н н я
(туристичні маршрути –
зі світла - у чорні тунелі).

Отсентябрит. Накроет снегом, льдом и льном,
И не болит. И слишком сыро за окном.
В прихожей дым, и в пальцах греются ключи,
Кухонный блюз. На кухне куришь и молчишь.
Ни вожаков, ни стай, ни сук. Ты просто волк.
Один. Лишь ночь, хотя какой от ночи толк.
Не плачешь. Нет. Лишь только воем греешь ты
Не горло – кровь. Мирской презренной суеты
Не знал. Не жил. И жалость только лишь порок.
Ты был, ты выл. Ты просто одинокий волк.

І ширився сумнів півколами по воді
Свідомості. Страх налипав на думки і на мрії.
І снили ліси падолистом стрімким тоді,
Коли я ще була не землею, а листям. Сіє
Прямо в серце дощем, проростає полин-трава
І коріння журби розриває мене надвоє.
Тут ще кволо сміюся, ще дихаю і жива,
А ось тут попрощалась з тобою (читай: любов’ю).

В чоловічому вбранні,
В темних окулярах,
Через темряву й вогні,
Крізь дроти і нари,
Із цепами на ногах,
В руках з телефоном,
Зазвучить моя душа
Передсмертним тоном.

Зачіска у стилі "ретро",
Стильний макіяж -
Оббивая душа ноги
Об життєвий кряж....
Та співає "ля-мажором"
Там на ложі смерті...
І витає у примарах,
Що не встигла стерти.

Хто сказав - "Душа незряча!"?-
Той, хто помилявся!!!
Хто в житті вище пилюки
Так і не піднявся!!!
Вона бачить в небі зорі,
І птахів, і хмари...
Вона бачить.......
Тільки треба зняти окуляри.
:)

Усміхнувся: писати можна.
І дзвонити. Хоча, не щодня.
...Мабуть, краще - в безсоння, хтозна,
Ніж листи - у чужу безодню.

Кілька днів - і доїсться тиждень,
Потім – другий.Тримай дієту...
Не чекай тих листів: все миші
Вже погризли замість десерту...

На вулиці стихлі, у парки застиглі,
Згасивши світ сонця, немовби свічу,
Під звук барабанний краплинок останніх
Запрошує танець вечірній дощу.

В зів’ялому листі розсієш намисто
Із перлів прозорих, крутнувшись чимдуж,
І будуть шептати: “Яка чарівна ти!”
Ожилі дзеркала недавніх калюж.

Танок невгамовний і пристрасті повний
Несе в забутті тебе в край неземний,
Де в листі й на вітах горять самоцвіти,
Де вітер шепоче: “Цій миті радій!”

Смеркається днина і ніч неупинно
Вступає, мов пані, в одвічні права.
Добігши до краю, твій танець стихає.
Містерія зникла. Що ж – буде нова.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий.
Без торкання ніжного відправитись у путь,
де страждання й горе до бруківки жорстко гнуть.

Замісити в тісто кров червону із любов'ю,
та зліпити щастя, і прикритись грою злою,
і стискати серце у міцних обіймах снів,
і давитись пахощами спогаду, що грів,

і пірнути в озеро терпіння та чекання,
і ковтати залишки невинного кохання,
і кричати в пустку, відповіді дочекатись,
божеволіти, не знати та без меж кохати.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий...

Живемо ми
В чудернацький вік
В черево природи
Вже заліз чоловік.
Із звідти (з природи)
Розкручує клітину,
Який дідько научив,
До цього людину.
Розщеплені атоми
Освітлюють оселі
Здається від цього
Були б ми веселі.
Природа не терпить,
Щоб її руйнували.
Чорнобиль, як помсту,
Ми уже мали.
Фізики, хіміки
Оті чудаки
Атомами, гібрицідами
Землю плюндрують
Вони навіки.


І добри буває
В научений наш вік
На місяць літає
Уже чоловік.