Світ таки дивакуватий:
Розпогодивсь на шматки...
В Бога я - евакуатор
Теж шматую залюбки…

Чим наш світ не вовча зграя?
Що, і вам не догодив?
Ну тоді звезу до Раю
Із нікуди в нікуди…
29.06.2021.

Ти крадь і крадь… Ти крадь…
Ти бог, ти цар - чинуш
Ікра - бабло - ікра
Облуди княжий муж

А смерть… А смерть… О смерть…
Терпима поки крадеш
В кінці усього - зверть
Нічого не порадиш…

Украв себе з церков…
Хоч й жертував із суми
А острівок ЛЮБОВ
Тонув у водах з сумом

Обкрадені ось-ось
Згуртуються у силі
Негадано, якось…
Не заздрю я вам, милі

До річки не пройти…
До правди не дістатись
І спалені мости -
А що як постріляти???
29.06.2021.

Я знов повернулась
До краю свого і до дому,
Де сині озера очей
У моєї рідні.
В обличчях зустрічних
Шукаю я риси знайомі.
Мене впізнають
І всміхаються щиро мені.

Я чую позаду
Тихенький приглушений шепіт:
- Івана й Марії
Приїхала старша дочка.
І душу проймає
Якийсь несподіваний трепет —
Невпинно тече
Мого роду правічна ріка.

Над верболозами туман,
А в тім тумані верболози.
І неземний якийсь обман,
Де на траві роса, як сльози.

Промінчик вигляне з-за хмар
І крізь туман до нас долине.
Яка краса і скільки чар
В цій зачудованій долині!

Неначе біле молоко
Із-за ріки перетікає.
Завис, мов хмара, над ставком
І ця краса не має краю.

Ми зустрічаєм сонце тут,
Воно осушить роси-сльози.
У травах квіти зацвітуть
І зашепочуть верболози.

О, як же болить
ця роз'ятрена рана,
Немовби встромили
у неї ножі.
Повірить не можу,
міій любий, коханий,
Що ми не з тобою,
що ми вже чужі...

Отам, де вдень світило сонце з неба,
Й ночами зорі падали в траву,
Щасливою летіла я до тебе
Й раділа, що в душі твоїй живу.

Усе мине – і січень цей, і лютий,
Не змінить русло річки течія.
І рада я з тобою поряд бути,
Щаслива тим, що вже тепер твоя.

Спішать роки, міняє колір листя,
Кохання чисте у серцях горить.
І ми удвох з тобою в ріднім місті
Стрічаємо і ранки, й вечори.

Розлетілись вітри на всі сторони білого світу,
Понесли вдалину і дощі, і холодні сніги.
А на серці моїм тепле, сонячне, літечко-літо
І легкі та жадані любовні мої ланцюги.

На нові покоси
Впали білі роси,
Засміявся вітер
І побіг в поля.
Грона у калини,
Що росте під тином,
Соками налиті,
Як моя земля.

Червень добігає
До смерек над плаєм,
До степів херсонських –
Залишив сліди.
Літнє тепле сонце
Всім цілує скроні.
Червоніють вишні,
В зелені сади.

Липень дуже скоро
Зійде на простори.
На земних долонях
Жито дозріва.
Материнка, м’ята
Горнуться до хати.
На леваді пахне
Скошена трава.

З давнини й донині
В нашій Україні
Літо завжди творить
Отакі дива.
Вірять щиро люди -
Хліб уродить всюди.
Силу має сонце,
Урожай, жнива.
29.06.21

А біла лілея
Цвіте під віконцем,
Очі відкриває
Й всміхається сонцю.

І горда, і ніжна
Корону вдягла
Таку білосніжну,
Хлюпнула тепла

Та душу зігріла,
Вже й смутку нема.
Лілея та біла
Цвіте край вікна.

2021 р.

Не посилайся на негайність
Цілодобових різних справ, –
Не пнися з крайності у крайність
Заради видуманих з’яв.
Не трухни злякано зісподу
І зовні вроду не заплям,
Щоб не постати тліном згодом
Моїм здивованим очам.
Коли, здається, удвадцяте
Розмова щира не пішла, –
Не бігай кішкою по хаті
Кудись навіщось від стола.
Якщо уже немає кави,
То завари хоча би чай
І тим напоєм солодкавим
Мене надалі пригощай.
Учись нерадісно всміхатись,
Коли невесело тобі, –
І будь завжди сестрою брату,
Хоч це нелегко, далебі…
29.06.21

"Але" з останньої сльози
спаде краплинкою роси.
На противагу почуттям
і протиріччям тут і там.
Та неоправдано "але"
з великого мале.

~ 1990 р.

1
Вже розтанули, люба, останні сніги,
І трава висівається в гаю.
Ген із висі ясної послали Боги
Нам любов, що живе, не минає.

Комашинка найменша, стеблинка мала,
І берізка із рідного краю
Оживає, цвіте од любові тепла,
Що навколо усе огортає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.
2
Зникла з неба холодна зимова імла,
Сяє сонце і синь неокрая...
Доторкнулась до твого й мойого крила
Та любов, що живе, не минає.

Дай же руку, моя найдорожча, мені,
Хай ворота одчиняться раю.
І підемо назустріч ми вічній весні,
Де любов, що живе, не минає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.

12 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

"...м'яса їх не їжте і до трупів їх не доторкуйтеся; ; нечисті вони для вас” (книга Левіт. глава 11, вірш 7-8))

*. *. *

Брехню зорав нещадно правди плуг,
За Біблією, буде так напевно:
Хто їсть свинину - небесам не друг.
Стезя одна: на вила і в геєнну.

Хоч віруй, хоч не віруй - все одно:
Ти грішник, бо пацЯ - образа Бога.
Спасителя в руді терновінок,
А ти жуєш свиню. А синагога

Веде своїх за руку ув Едем,-
Між них немає ширих українців.
Бо їхній Бог - свиня. Святий тотем!
Для Ієгови гої - іновірці.

P.S:

А в парадизі діви молоді,
Течуть меди, немов з очей волога...
О, мрії, мрії! Та усі пусті,
Допоки за плечима рохка льоха.

28.06.2021 р.

Татко нині вчить лічити дітвору ледачу.
Сину він ото придумав сам просту задачу:
- Двоє хлопців рів копають у погожу днину.
Перший викопав два метри рівно за годину.
Інший, той молодший трохи. Він копає ліпше.
Звісно, вирив рів добряче. У два рази більше.
Порахуй, подумай добре. І скажи-но, сину,
Що вони обоє зроблять ще через годину?
Каже син: - Проста задачка. Думати даремно.
Що вони зробити можуть. Перекурять, певно.
28.06.2021

Трапилось таке, що ну і ну!
Отже, розкажу все по порядку:
Скаче степом антилопа Гну,
А за нею кум і мавпенятко.

Вперше на сафарі родич мій
Вирвався до Африки із хати.
Ще учора в сажі кидав гній,
Нині - вой! Мисливець біснуватий.

Хоче мняса! Супер-дичини!
Не свинини, а огузка зебри.
Утікають звомплені слони!
Врозтіч павіани сухоребрі!

А ружжо у нього - о-го-го!
Важить, наче лантух бараболі.
Кілометрів двадцять кум бігом
Мчав по спеці, вирвавшись на волю.

Потім впав, знесилений, в кізяк,
Я ж іззаду мчав за ним на "Джипі".
- Куме! Полювати так ніззя!
На ось, чикилдихи пляшку випий

І тікаймо звідси, доки шляк
Нас не втрапив. Тут країна дика.
Ти згадай який у сала смак!
А яка смачна в томаті кілька...

Ледь живим притяг в аеропорт,
В пельку лив добу сердечні ліки...
Африканцям люба Лімпопо,
А мені Дніпро і шмат свининки.

28.06.2021 р.

Таке життя... Таке буття...
Час не спини́ть.
Нема в минуле вороття
ані на мить.
Усе забудеться й мине,
як давня путь...
І вже здається, що мене
нема, мабуть.
Немов у небо я злетів,
де плин без меж.
Нема слідів, нема чуттів
і тіні – теж.
І тільки вітер виє зле.
І крик птахів…
Прийшов на сповідь в храм, але
нема гріхів.
Святий отець чоло утер,
мовляв, молись.
А я не знаю й сам тепер,
чи був колись.
Я покидаю Божий храм
і крадькома
вглядаюсь в дзеркало, а там
мене нема.
Хватаю похапцем альбом,
дивлюсь – і ось –
де ми знімалися гуртом –
не я, а хтось!..
А за вікном кричать птахи
і вітру вий.
Де ділися мої гріхи?
Чи я живий?
Спочину пам’ять не дає,
я все забув…
Скажи, о Боже, чи я є?
І чи я був?

28.06.21

Держава, мов дерево,
ширилася на чотири боки,
на чотири гілки влади,
в яких прогризали свої коридори
довгоносики, стоноги,
короїди, хробаків різновиди;
плоди засихали, гнили́, падали,
стояло дерево без поради;
бідні мурашки, українці, росіяни,
білоруси, тунгуси,
бігали зранку до рана,
відчували землетруси,
хиткість існуючого ладу;
чорні ворони, птахи-цигани,
перелітали з дерева на дерево,
від держави до держави,
співали пісні, танцювали;
літали євреї до Єрусалиму,
де посадили для себе красиву країну,
звили кубла на тому дереві,
як ластівки в скелі
на березі моря Середземного;
в день, коли Нострадамус сказав,
дерево-дуб розпалося на чотири раки,
у нього вдарив грім, над ним пройшла гроза,
народи різали пилками порохню,
протоплювали нею холодні бараки;
але дуже скоро жолуді,
ті плоди, які не посиріли в павутинні,
яких не поїли дикі свині,
вірніше, хробаки,
довгоносики, стоноги, короїди,
загодовані до рівня свиней, –
ті жолуді швидко пускали коріння,
кожен народ сідав на своє дерево,
охороняв свою державу,
що ширилася на чотири боки,
поки…
А поки що Україні – неповних чотири роки;
на рік – по гілці;
на день – по коридору;
росте наша влада вшир та вгору!

21 червня 1995 р., Київ

Шумить діброва чарівлива,
Слова мов чуються із губ.
Найбільше у “Дубинці”* диво -
Цей красень — віковічний дуб.

Вже літ чотириста, напевне,
Веде рокам предовгий лік.
Не старець він для дуба древній,
А в розквіті ще чоловік.

Та пам’ятає, як на сполох
Всі дзвони в Умані гули.
І як кобзар незрячий — Волох
Під ним співав тоді, коли

Його славетні гайдамаки
Пообступали навкруги.
І від одного Гонти знаку
Тремтіли з жаху вороги.

І “Коліївщина” буяла -
Селян повстання й козаків -
Гнобителів лягло чимало...
Дуб — свідок, хоч пройшли віки.

Сакральний дуб, це — місце сили,
Католиків, панів ляка.
І недарма проголосили
Тут гетьманом Залізняка.

І самостійну Україну...
Хоч доленька її гірка.
Встромила знов ножа у спину
Зрадлива москаля рука.

Військові Катерини круки
Прийшли брататися немов...
Зв’язали всім повстанцям руки -
Така братерська та любов.

Із Гонти тиждень паси дерли —
Від пояса — аж до плеча -
Ні разу з болю не кричав —
У “мідному бику”** помер він.

Бо - польський підданець. Негайно
Москва полякам віддала.
Великомученик Украйни,
Йому і слава і хвала!!!

А Залізняк Москві повірив.
Її він підданець. Відтак
Його навіки до Сибіру
Заслали, і пропав козак.

А красень дуб оцей кремезний
До наших днів зумів дожить.
І в Україні незалежній
Нам про історію шумить!


27 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

- А зараз я вам, дітки, розповім
Маленьку казку, - вчителька сказала,-
Про те, як пташки полишали дім
І в теплий край, у вирій відлітали
Та глухаря з собою не взяли
І зовсім не тому, що не хотіли…
Вітри холодні з півночі прийшли
І листя на деревах пожовтіло.
Збиратись стали зграєю пташки
Всі на узліссі. Беркут заправляє.
Всі знають – буде переліт тяжкий,
Не кожен таку віддаль подолає.
Але летять, бо ж скоро сніг впаде
І поживитись буде зовсім нічим.
А ще й мороз безжалісний прийде
І закоцюбнеш на віки на вічні.
Сім днів збирались пташки у політ,
Ладнались аби чогось не забути.
- Чи всі тут? Чи когось гукати слід?-
Спитався беркут. – Глухаря не чути!-
Озвався хтось із пташок. - Де пропав?
А ну, зозуле, полети до нього,
Скажи, аби негайно все кидав,
Бо час уже рушати у дорогу.
Летить вона, аж бачить – той сидить
На кедрі та горішки з шишок тягне.
- Шановний, тобі треба поспішить,
Уже вся зграя відлітати прагне.
Сім днів тебе чекаєм одного…
- Ну, і чого так рано сполошились?
Та ми ще часу маєм ого-го!
А, бач, горішків скільки залишилось!
Невже миша́м і білкам зоставлять?..
Вернулася зозуля та і мовить:
- Горішки лущить. Просить почекать…
Насупивсь беркут. Посилає знову
Моторну плиску в ліс до глухаря.
Велів тому негайно все кидати,
Бо ж відлітати в теплий край пора.
Та й полетіла все то передати.
Оббігла навкруг кедра десять раз,
Поки те: «Швидше! Швидше!» говорила.
А той на те: - У мене ще я час.
Адже в політ багато треба сили.
Не буде ж годувати нас ніхто,
А, як не стане сили долетіти?...
Пробіглась плиска, потрясла хвостом
Та й подалася зграю сповістити.
Розгнівавсь беркут - коли так воно,
Велів нікого більше не чекати…
Вже зграя і розтанула давно
У небесах …А шишок ще багато.
Вже глухареві і не лізе…Він
Зітхнув, нарешті та почистив дзьоба.
- Усього не подужаю один.
Тут треба нас таких багато, щоби
Поїсти все. Жаль кидати… Але ж
Десь зграя перед вильотом чекає.
Хоча і важко та злетів усе ж,
І до узлісся того долітає.
А там нікого. Відлетіли всі.
Полишили його зовсім одного.
Ніде не чуть пташиних голосів.
І сльози навернулися у нього.
- Без мене полетіли! Як же так?
Як я один тут буду зимувати?
Я ж тут не прогодуюся ніяк,
Лисиця легко зможе вполювати!
Він довго плакав і від сліз його
Чорненькі брови аж почервоніли.
Тож глухарів від випадку того
У вирій птахи брати не хотіли.
Ті жалілись і плакали весь час.
Тому у них такі червоні брови…
Завмер, ту казку слухаючи, клас,
Поки й останнє не затихло слово.
І тут один враз вчительку пита:
- Глухий він, справді, що так прозивають?
- Та ні, звичайно, - відказала та,-
Мисливців же здалеку відчувають.
Та навесні збираються вони
Перед самицями похизуватись.
І крутяться один перед одним,
Аби самицям кращими здаватись.
Токують, різні звуки видають:
І клацають, й сорокою скрекочуть.
І крилами розмахують і б’ють,
Суперника свого здолати хочуть.
А молоді десь на гілках сидять
Та на усе то мовчки поглядають.
Вони не мають права токувать,
Але уже готуються, вивчають.
Так от, коли глухар ото кричить
Аби до себе самку приманити,
Він зовсім глухне на якуюсь мить
І можна його запросто зловити.
Мисливці часто користають тим,
Коли повадки птахів добре знають…
Призвичаїлись глухарі до зим
І в теплий край уже не відлітають.

Хто при владі - куму все одно,
Змалку з носа не виймає пальця.
Я ж, немов жую сухе лайно,
Бо дивлюся по TV паяца.

Ловкий обіцяйло. Тіпуном
Плескає упевнено і жваво.
Та коли ж оце дурне кіно
Скінчиться? Скажи но, Боже правий!

Всі ми президенти - я і ти,
Тіко в тебе - дуля, в татя - статки.
Багнеться до раю? То плати
Десятину, душу і податки.

Влада за кишеню знов трясе
Й дідугана, і каліку-хлопця...
Все довкруж зелене! Геть усе!
А хотілось бірюзи та сонця..

27.06.2021р.

І будемо ввічливі.
І будемо стримані
Із поглядом вічності
І з музою Еmani…

Стелитимо єврами…
Світитемо фарами…
І вашими ж нервами
Усе це зашаримо.

І ще раз повіримо
На спільне сумісництво
Червоного й сірого —
Доволі всім звісного…
27.06.2021.

Спить - розумник, бевзь - іде на працю,
Трохи ще - й здоров'ячку хана.
У попа ж є трицентнерна паця,
А у мене - теща і жона.

Для таких як я цього достатньо:
Теща - оре, жінка варить мус.
Не життя, а мрія шоколадна,
Я ж - митець! Титан! Богемний туз!

А святий отець свиню чукика,
Бовтанку пацьорить - не роман.
В ковтунах аж до колін борідка,
Часу стригти шерсть свою нема.

Та недовго я, братове, ахав,
З'їли будні світлу пастораль:
Через рік жона маман під пахву
І втекла від мене в синю даль.

Приклад взяв з попа. В житті порядок.
Висох сліз розпачливих ставок.
Рохкає у сажі рій пацяток,
Буде сало в хаті на Різдво.

27.06.2021р.

Уже відлетіли замріяні весни,
Немов легкокрилі птахи
І літо квітуче вітри вже понесли
Далеко-далеко кудись.

А вітер життєвої осені віє,
Прийде незабаром сама.
Але відчуваєш - душа молодіє,
Іще далеченько зима.

Колись вона прийде, звичайно й до мене
І зморшками вкриє чоло.
Та холодом серденька хай не торкнеться,
Там затишно й тепло було.

2021 р.

Мріє жадана, ось золото,
здерте з твоїх куполів!
Місто, на дзвони розколоте,
б’ється об цеглу голів!

Мріє моя цикламенова,
час згородив частокіл!
Місячна поза роденова
журить убитих довкіл!

Декотрі, гетьте за смертію!
Декотрі, суньте пласто́м
мрією вкрай розпростертою –
й стійте між нами мосто́м!

Світе, в віках перевтілений!
Вийди назустріч мені!
Вийди, брудний і поділений!
Вийди – в орді і війні!

Стань-но на мо́сті орантовім
мрію всю вголос читай!
Ноти вітай музикантові!
Хай починається рай.

4 березня 2003 р., Київ

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Я - Баба-Яга,
на два вуха туга,
я їжджу в незмащеній ступі.
До духу російського в мене жага:
люблю його... звареним в супі!

В світі щезає для ступи пальне;
вкрали казан русофіли...
Ех, все частіше підводять мене
рештки нечистої сили!

- Однак, як-не-як,
я - відьмак Вовкулак, -
хотів перекинутись вчора,
та перечепився за пень - і закляк,
як ротор електромотора.

Хто я тепер, розкаряка на пні? -
Хоч би знавці пояснили!
Щось відмовляють вже зовсім мені
рештки нечистої сили.

- А я - Водяник,
я живу споконвік
щоденно на дні, у ковбані.
Та я б залюбки з цього місця би зник,
бо мокро - як в місті у ванні.

Виловив хлопця на харч з течії, -
виявивсь він здоровило:
взяв і побив аквалангом мої
рештки нечистої сили!

- Чаклун не чаклун,
я - нещасний Лісун,
бо я - чоловік Лісовички:
прогнала мене з теплих схронів ОУН
туди, де гудуть електрички.

Як би здійснити бажання одне:
щоб їх усіх покрутило!..
Зраджують часом останнім мене
рештки нечистої сили...

(2010)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

Мене не цікавить…
Мені не зайшло…
Лиш вип'ємо кави –
Вдихнемо тепло…
Заплющимо очі,
Бо затишно нам…
Я цноті дівочій
Належне віддам…

2.
А душі незримі.
А ніч незабаром.
Дарую вам риму.
Вгощаю нектаром…

Відновим розмову.
А може, ще кави?
Смієтеся знову --
Дитячі забави…

Відновим різницю.
Відновим моменти.
Сімейна в’язниця.
І жодної ренти…

А десь іпподроми.
Гульба, колісниці.
Спасибі й на тому.
Усе це нам сниться.

Не плачте про цноту.
Вершки, не інакше?
Ви – та, що не проти.
Ви знаєте наших!...
26.06.2021.
***

Не зрань мене жорстокістю своєю,
Бо я, як пух кульбаби, нетривка.
Нехай не ловить трепетно рука
Проміння зустрічей,що гаснуть над землею.

Втечу від метушні нічних шукань,
Бо я,як тінь від зірки,невловима.
Мене її таємність полонила,
Що вічно манить у туманну рань.

Сховаюсь у прозорі чисті роси,
Принишклі на шовковім стебельці,
Допоки не опинюсь на руці,
Що в мене невловимих барв попросить.

Поетом бути – то нещастя.
Чи щастя чути риму?
Як примітивно! Римо, здрастуй!
І вже до щастя стимул!

Невже такі переконання
тобі тюрми не варті?
Ти можеш будь-яке причастя
прикі́нчити на старті!

Мій час – не смерть, мій час – сумління,
невизнана тривога.
Цей тиск на мене – лиш веління
невпізнаного Бога.

31 березня 2003 р., Київ

                І
На олімпі живуть не боги,
а обранці і здирці народу,
що готують його за борги
і за мита – із мосту у воду.

На парнасі лише суєта...
За ідеї – ні звань, ні оплати!
і немає кому описати,
як орудує «влада свята».

Ні Тичини тобі, ні Драча,
щоб народу сльозу утирати,
і немає уже палача,
і немає у кого стріляти.

І у головах знову імла...
і на поводі зе у пуйла –
циркачі із мечами Арея
захопили державу мою
і кому полягти у бою
на арені – рішають пігмеї.

                ІІ
Укоріни́лася шпана...
На це не вистачає злості
і дивиться із високості
великий Бог, як сатана
людей пакує на погості,
а у сусідньому колгоспі
агонізуюча «страна»
готує армію у гості...
не вистачає калача
у рушнику, і пучки солі,
і головного діяча,
що випадково...
ще на волі...
........................................
Але, – про що це я речу?
Як довіряти шмаркачу?..
........................................
Чого лукавити і злитись,
коли нема кому молитись?
Покаюся і помовчу.
Стою у паралелі часу...
і ні олімпу, ні парнасу,
ні славослів’я кумачу.
Є духота... немає спасу...
ось‐ось розтану й полечу...
і на душі розтане крига,
і зійде золота пора,
що і до нас прийде гора,
що ми не флюгери і дзиґи...
і нагадають небеса, –
якщо рятує світ краса,
впишіть її в червону книгу.

                ІІІ
Допоки коситься трава,
і мліють росами отави,
кладу на музику слова
і чую неземні октави.

Гудуть над липами рої,
а я у них намісник Бога,
у нас до осені дорога
у всі навколишні гаї.

Нічого зайвого немає,
коли немає каяття...
які меди, така й кутя,
на те й бджола іще літає,
ну, а якщо яка й кусає –
за мене віддає життя.

06.2021

Я проти неба
Ти - поза ним
Зникне потреба
Зникне і грим
Наші обличчя
Наш інтеграл
Завжди найближча
Потуга і шал…

Я проти неба
Ти - поза ним
В’януть без тебе
Вірші без рим…

Право на постріл…
Право без прав
На острові острів
Небажаних справ…
26.06.2021.

Таке життя, неначе хтось наврочив,
Зарплата - тьху, тьху, тьху, не "о-го-го!".
Тому ловити мух уже не хочу,
А от сомів дебелих - аж бігом.

І ви ловіть, допоки є ще сили
Та у Дніпрі не висохла вода.
Не кліпнеш оком - вириють могилу,
На груди ляже кам'яна плита.

Нема хвостів лускатих в парадизі,
А на пательнях в пеклі - не лящі.
Ти будеш кормом для хвостатих бісів,
Та й у раю зостанешся ні з чим....

Чіпляю на гачка черву дебелу,
Під очерета поплавочком "Плюх!"...
Бодай тобі! Наживку рибка зжерла!
А комарі кровицю ссуть із вух.

Та ну його! В село вернувся. Шепіт
У душу лине. Поруч Верть і Круть...
Не згледівся - святі отці у церкві
Зловили і кадилами трясуть...

27.06.2021 р.

А думки, як сполохані миші,
Шелестять і зникають без слів.
Забувається найважливі́ше,
Що недавно сказати хотів.

Уже травичка стала зеленіти
І випурхнули котики вербові.
Несе весну замерзлий нині квітень.
А я без тебе мерзну, без любові.

Вбираюся у чорне, у вдовине,
Сльозами гірко поливаю душу.
Ти — в небесах… І хто у цьому винен!?
Твердять усі — змиритися я мушу.

Із самотою. Із оцим — безтебе?!
Одна у Київ, з Києва, мій любий,
Тягну валізу трудно, ніби в небо.
А серце тяжко пружить вени-труби.

Я хто для всіх — якась зажура-жінка,
В якої сльози завжди на кілочку.
Яка запише вірша на сторінку
І плакатиме у твою сорочку.

Затим впаде в своє холодне ліжко,
Біда замерзлу душу не зігріє…
Безсоння топче цвинтарем доріжку
У небеса злітає безнадія…

А над світами котики вербові…
«…І чай з лимоном, ложечка в стакані»…
Які страшні вдовині ці окови…
Одна в купе… І у невтішнім стані…

А верби на Спасівці пахнуть медово,
Зелена травичка заквітчує луг.
Лунає тихенько у вас колискова,
Бо сонце скотилось під вечір за пруг…

Життя розглядаєте мов на долоні,
Сусідко Надіє, за вісімдесят.
Схилили до мами три серця в поклоні,
Три доні й онуки із рідних кімнат.

Хай пісня на вулиці тихо лунає,
І сонечко світить, і ллються дощі.
Подякуйте Спасівку - стала Вам раєм,
Де хата щаслива і вишні, й хрущі.
15.06.20

А зозуленька кувала
В лісі на калині,
Доленьку передбачала
Хлопцю та дівчині.

Ворожила літ багато
В злагоді прожити,
Із буднів творити свято
Завжди слід уміти.

Ой, зозуленько-ворожко,
Нехай усе вдасться.
Накуй міцного здоров"я,
Добра, миру й щастя.

2021 р.

Зливаєш сотні тон потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!

Опісля сцени, у думках,
стоїш над світом, як лелека,
бо кожен о́браз твій, мов птах,
сягає у блакить далеку!

Хай замалюється чоло,
високе, горде, надкосмічне!..
Ти стешеш го́ру над селом –
і місто з’явиться античне!

Ти кожне слово пронесеш,
мов дивну амфору з напо́єм,
і хто почує – скаже те́ ж,
бо заворожений тобою!

Мистецтво – вишуканий гріх!
Театр – розкиданий по світу!
Продайте нам возів – на всіх,
старий Кайда́ше-Шептекіто!!

20 грудня 2000 р., Київ

Черешень грона так неспішно
Достигли в маминім саду.
За ними червоніють вишні
В солодкім веснянім меду.

У яблук рожевіють щоки,
З горіхів роси, як вода.
Мов пелюстки злітають роки...
А мама в дітях молода.

На морі і на теплому пісочку
Ти грієш пузо, п’єш своє пивко…
А ввечері посадиш п’яту точку
У барі, де куняє твій бровко.

Прокинешся в обід, не на світанку,
Потягнешся ліниво. Добре як!
Дружина поруч, нібито вакханка,
Розкинулась у сні. З вікна свіжак

Подув і обвіває тихим вітром…
А в ці часи іде на фронті бій!
І ворог б’є підступно, хижо, хитро,
Життя бере воєнний кровопій.

З гранатометів розпочався ранок
Для воїна, що захищає нас.
Яка вода, який іще сніданок!
Протриматись би невеликий час.

І гатить ворог прямо на окопи,
Там помирають хлопці молоді.
І де ж ви є Америки, Європи,
Що залишили нас в оцій біді?

Ви дивитесь на нас і винувато
Відводите очиці просто в бік.
Не помогли скрутити в’язи кату,
Що воювати людство все прирік.

Що вбив народу по світах мільйони,
Від цього сиріт скільки і калік!
Мовчать Берліни, ситі Вашінгтони,
Коли в бою вмирає чоловік.

Голосить в хаті українська мати,
Чий син убитий на війні поліг…
Той, що на морі, стане захищати,
Свою дитину, жінку і поріг.

Відкупиться і буде тихо жити,
Для чого брати в руки автомат…
А син сусіда буде ще служити,
Допоки військо тут тримає кат.

І зараз поруч є дві України:
В Донбасі довго тягнеться війна,
Для іншої пивко, м’ясце, хлібина…
Розділена… У цім чия вина?
14.07.20

Гуляли мама з донькою якось
Маленьким сквером, що на Оболоні.
День ясним, тихим видався сьогодні.
Вже сонечко високо піднялось
І пригрівало. Та поміж дерев,
Що оце саме рясно квітували,
Вони лиш ніжний доторк відчували
Тих променів. І відчуття бере,
Що у раю розквітлому гуляєш.
Так хороше і легко на душі,
Що, хоч берися та пиши вірші,
Усе на те навколо надихає.
- А хто оце? – запитує донька,
На пам’ятник указуючи, - Дивно,
Він виглядає зовсім і не гнівним,
Хоча й меча тримає у руках.
- То, доню, Михаїл – архістратиг –
То наш небесний покровитель міста.
- Так. Нам у школі говорили, дійсно,
Про нього. Та учитель не устиг
Багато нам про те розповісти.
А ти, матусю, може більше знаєш,
Чом саме він наш Київ захищає?
Адже немало є других святих.
- Так трапилося, доню, що його
Найпершим місту в поміч запросили,
Коли при Володимиру хрестили.
В літописах ти не знайдеш того.
Було то в час, як Володимир взяв
У греків Херсонес і там хрестився.
А, в Київ повернувшись, заходився
Хрестити Русь. Найперше наказав
Дружинникам кумирів всіх звалити,
Що в капищі стояли на Горі.
Дружинники їх витягли з воріт
І заходились молотами бити.
Все на очах розгублених киян,
Які у стра́ху на таке дивились,
Щоб боги і на них не розізлились
Від завданих кумирам їхнім ран.
Чекали, що ударить грім з небес
І спалить всіх: і винних, і невинних.
Й поваляться на землю древні стіни,
І зникне Київ під землею весь.
Та поки тільки гупання неслось
Та цюкання сокир, які рубали
Кумирів дерев’яних, доки й впали.
Високе в небо полум’я знялось.
То дерев’яні ідоли горіли.
А люди кари ждали від богів,
У небеса даремно поглядали .
Та боги, мов розгублені, мовчали,
Не падав на людей небесний гнів.
Та раптом з жаху охнула юрма,
Коли з воріт кінь витягнув Перуна.
Він за хвостом коня узвозом суне
І слідом хмару пилу підійма.
Кінь протягнув кумира крізь юрму
До Ручая. Надбігли слідом слуги,
Ще більшу учиняючи наругу
Не ідолу - Перуну самому,
Коли взялися палицями бити.
А дерево стогнало і гуло,
Неначе йому боляче було.
Юрба ж нічого не могла зробити,
Бо ж поряд он дружинники стоять
З мечами, миттю голову зрубають.
Тому кияни дивляться й ридають,
Не кидаються бога захищать.
Нарешті, вдовольнивши свою лють,
Вхопили слуги Перуна і в воду,
В Ручай і, щоб минути перешкоди,
Відштовхують від берега, женуть
Вниз до Дніпра. Юрба слідом іде,
Усе ще сподіваючись на диво.
Що все для них закінчиться щасливо,
Перун, нарешті, кривдників знайде.
І там, де нині Видубичі є
Те диво сталось. Ідол зупинився,
Чи чимось під водою зачепився.
Здавалось людям, навіть, устає.
І закричали люди: «Видибай! –
До нього,- Боже, видибай, помстися!
На нас усіх нещасних подивися
Та кривдників, нарешті покарай!»
І ідол, наче ті слова почув,
Став підніматись, хоч і через силу,
Хоч слуги його палицями били
Аби він знову у Дніпро пірнув.
Але зробить нічого не могли.
Куди з Перуном їм самим тягатись?
Юрба у гніві стала насуватись,
Вже й кулаки озлоблено звели.
І тут єпископ грецький Михаїл,
Який приїхав з Херсонеса з князем,
Щоб Русь хрестити, всіх навколо вразив.
Перехрестив він ідола й що сил
Гукнув: - Архангел, поможи здолати!
І тої ж миті, наче із небес,
З’явився воїн, в сяйві злата весь,
З мечем в руці. Юрба застигла раптом.
А він у сяйві сонячному взяв,
Мечем торкнув Перуна й той у воду
Звалився знову на очах народу
Й Дніпро по хвилях вниз його погнав.
А слідом слуги хрестячись пішли
Аби його аж до порогів гнати.
Юрба ж не стала далі проводжати,
Усі і так налякані були.
А воїн раптом розвернувся й зник,
Немов його і не було ніколи.
Зашепотів між себе люд навколо:
«А хто то був? Що то за чоловік?»
Єпископ на той шепіт повернувсь:
«Архистратиг то Михаїл був, люди.
З ним Божа сила скоро тут пребуде».
А потім навкруг себе озирнувсь:
«На цьому місці храм йому воздвигну!
Щоб пам’ятали про подію всі.
Стояти буде тут у всій красі
І свідчити, як тут диявол згинув!»
Так Видубицький виник монастир
Святого Михаїла… День по тому
Князь Володимир повелів усьому
Чесному люду із Подолу й гір
Зійтися на Почайні. Хто не прийде,
Той буде князю ворогом тоді.
І люд зійшовся, надто не радів,
Але й не плакав. Бачив: за всі кривди,
Що були заподіяні богам,
Ті, навіть, пальцем не поворухнули.
Злякалися? Слабкі занадто були?
Тож і прийшли до річки берега́.
Тим більше, що архангел Михаїл
Перуна легко переміг в двобої.
Тож мовчки охрестилися водою,
На спротив не було вже у них сил…
- А Михаїл приходив лише раз? –
Спитала донька, - Чи таке ще було?
- Звичайно, доню, люди вже й забули.
Минув із тих подій чималий час.
Архистратиг, хоч місту помагав,
Та після того не з’являвсь на очі.
Ішли роки, змінялись дні і ночі,
Аж доки час тяжкий зовсім настав.
Прийшла зі сходу, зі степів орда
Монгольська на чолі з Батиєм-ханом.
Він десь на Стугні зупинився станом,
Але на Київ хижо погляда.
А вже ж про нього чули на Русі,
Що він жорстокий, милості не знає.
Міста горять, кров рі́ками стікає.
Отож зібралися кияни всі
Та й вирішили місто не здавать,
А разом від монголів боронити.
Прийшла орда, щоб місто обступити.
Куди не кинь – тумени їх стоять.
Батий шатро поставив на горі,
Що й досі ще Батиєвою кличуть.
Кияни стали упадати в відчай,
Поглянувши зі стін о тій порі.
Такої сили ще не знав ніхто.
Як від такої місто захистити?
Не краще в місто ворога пустити,
На милість його здатися, а то,
Пощади їм не бачити вовік.
Зі стін дивились, думали-гадали.
Наказ від свого воєводи ждали.
Аж тут з’явився раптом чоловік -
Михайло Семиліток. Всі його
У місті як людину тиху знали.
А тут він мовив: «Що ж ви, люди, стали?
Віддати міста хочете свого?
Та ж хан Батий його не пощадить.
Згорить в огні. Боротись, люди, треба!
Тоді і поміч матимете з неба.
Чого даремно плакати сидіть?!»
Піднявсь на стіну, лук з плеча ізняв.
Ніхто такого в місті ще не бачив.
Наклав стрілу, лук натягнув добряче
Й в бік ханського шатра стрілу послав.
Хан саме всівся братись за обід,
Як тут стріла, немов із неба впала
Та у печеню на столі попала.
Від страху хан аж на обличчі зблід.
«Звідкіль стріла?» - у нукера спитав.
«Із Києва, мій хане, прилетіла!»
«Коли у їхніх воїв така сила, -
Подумав хан,- то я даремно взяв
Його в облогу. Що ж його робити?
Адже ніколи він не відступав
І скільки міст за свої роки взяв!
Їх треба, мабуть, якось обдурити?!»
Тож повелів він биричів послать,
Аби умову передать киянам.
Мовляв, він місто штурмувать не стане
Та мають того воїна віддать,
Який майстерно так пускає стріли…
Зібралися на раду геть усі,
За гамором не чути й голосів.
Судили довго і постановили
Батиєві Михайла все ж віддать.
Аби малою кров’ю мир здобути.
Як довелось Михайлу то почути,
Сів на коня й киянам став казать:
«Не уздрите ж ви Золотих Воріт.
Прийдете вранці – їх уже немає».
Стоїть юрба, лиш голови схиляє.
А у Михайла голос, наче лід:
«Дурна в вас рада – от скажу я вам:
Якби мене ви хану не віддали,
Ніколи б стіни київські не впали.
Ви б усім дали відсіч ворогам!»
Підняв на спис Ворота Золоті,
Неначе то звичайний сніп пшеничний.
Тут охопив юрбу безмежний відчай
Та не посмів хтось стати на путі.
Піднявся вершник той у небеса
Та і понісся ген до Цареграду.
Ніхто не став коневі на заваді.
І досі кажуть, є ота краса
В Стамбулі-граді. Бачили не раз.
А ті, хто бачив, сподівались, звісно,
Що знов ворота вернуться до міста,
Але, коли для того прийде час.
А що монголи? Київ узяли,
Бо ж не було Михайла рятувати.
Батий же, не зважаючи на втрати,
Пороками ворота завалив
Та і спалив, понищив все навкруг,
Окрім, хіба, Святої лиш Софії.
Побили люд увесь монголи злії
А, коли врешті гамір бою вщух
Й монголи собі далі подались,
Настала тиша. Зовсім мертва тиша.
Лиш вітер дим над згарищем колише,
Що було містом Києвом колись…
Не так багато часу і пройшло.
З’явились люди, що змогли сховатись,
На згарищах взялися будуватись
І місто потихеньку ожило.
Але у праці і у боротьбі
Завжди Михайла в поміч закликали,
Адже його за оборонця мали,
Що зобрази́ли згодом й на гербі.

Давай просієм через сито
усі тривоги і жалі,
коханням долі сплатим мито
та ще й відсотки чималі…

Давай пропустимо стосунки
крізь решето пустих утрат,
щоб трунку вищого ґатунку
позаздрив Гете і Сократ.

Зерно відділим від полови,
лінивця-трутня від бджоли,
пусте базікання від слова,
хай навіть ти сама Джолі.

Ще хіть відсієм від любові,
від перелюбу дикий блуд
і стануть почуття готові
пройти через небесний суд.

В Оклахома-сіті
всі давно вже ситі,
взуті і побриті
в Оклахома-сіті.

У ціло́му світі
всі брудні, не миті,
з латками на свиті –
у цілому світі!

В Оклахома-сіті
всі в однім кориті,
при грошах, в просвіті
в Оклахома-сіті.

А в цілому світі,
хоч ти на Гаїті,
хоч ти на Таїті –
в смітті й безробітті!

В Оклахома-сіті
скоро будуть биті!
Будуть ситі биті
в Оклахома-сіті.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Як пусто у казні -
не сплатять трудодні,
часи настануть скрутні -
всі будемо у лайні.

Та сповнена казна
тріщати почина.
От лусне враз вона,
й тоді нам - гріш ціна!

Так що ми́ тут - на стражі ми
рівноваги казни,
запопадливо важимо
із сріблом казани.

Плинуть грошики цівкою,
підкидний - це не бридж,
й ми швидкі на платіж:
- Розрахунок - готівкою!
- Та її в нас - хоч їж!

- От я - доглядач кас,
там - гроші напоказ,
від них у мене вже сказ,
незчувсь, як трохи натряс.

- А я - з бухгалтерів,
в кишеню щось тягну,
бо зовсім вже здурів,
рахуючи казну!

За казною триклятою
ми пантруєм весь строк,
горнем гроші лопатою
із кутка у куток.

Хай пробачать нам вкладники, -
кожний ловить свій шанс,
а очко - не пасьянс...
Тільки ми - не розтратники,
ми - борці за баланс!

Ти уяви, казно,
що банк ти в казино, -
й тебе, немов у кіно,
зірве хтось з нас все одно!

От тільки - гра дурна
до казні доведе...
Спитають: «Де казна?»
Відмовим: «Казна-де!»

І тоді з реверансами
відведуть нас в тюрму:
хто працює з фінансами -
тут близенько йому...

Рівноваги прихильники,
ми за рівність - грудьми
й на порозі тюрми!
Ми - балансу невільники,
в’язні підсумку ми!

(2009)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

1.
Как звон благовеста Софии
сквозь время несутся слова,
свой глас отдала ты России
имея для мира права.
2.
Как углей горящих жаровня
ты в строках горела сама:
по слогу для Пушкина ровня,
философ по складу ума.
3.
Как жертва замужество стало –
любви безответной крыло,
как мало! как мало! так мало!..
отпущено счастья было.
4.
Как вдох ароматов вокзала
хранит в нашей памяти рай
об этом когда-то сказала
пролив nostalgi через край.
5.
Так родиной стал храм Софии
и в Духе Святом голова,
о русах как плач Еремии
в сокрытом контексте слова.

22.06.2021г. по Р.Х.
Чернигов, Святое

http://youday.tilda.ws/reportage

Остання свічка згасла над вінком.
Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
Чого боїшся? Вибери його…
Його. Цей світ. А може, дві тополі.
Чаклунка-ніч заплутала стежки,
Де дно мутне, там хвиля віроломна.
Пливе вінок за поштовхом руки,
А ти мовчиш мовчанням непритомним.
Свята печаль. Заломлені уста.
На манівці пішла блудити річка.
Пливи, пливи… Остання згасла свічка.
Коли печаль,то хай собі свята...

Тополі дві і світ цей – над вінком.
Пливи, пливи… Шукай своєї долі.
А допливеш – побачиш дві тополі.
Чого боїшся? Вибери його…

Прокляття вбивцям нашого народу,
Вони тут поряд з нами, вороги!
Вбивають тих, хто б'ється за свободу,
Бо їм убити завжди до снаги.

Але у нас ще є немало сили,
Сини зросли, онуки вже ростуть.
Ми ворогам війну оголосили,
Виходимо усі на ратну путь.

Тепер спрацює око вже за око,
Ви бійтеся, бо з вами поряд - ми!
Які нещадно битимуть, жорстоко,
Щоб захистити весь наш рід крильми.

Ті, що прийшли колись до нас, до хати,
Не зрозуміли, хто є хазяї.
Тепер від них нам треба захищати
Свої родини і поля свої.

Були ми, є, народ наш завжди буде!
Ми непоборні, показав це час.
Хоч українці мирні, добрі люди,
Та знищимо усіх, хто йде на нас!

А дощ іде, не дивиться на літо,
І листя п’є живильну рідину.
Усе навкруг напоєне, помите,
Вчорашній день покинув цю весну.

Смарагди трав і півників цвітіння,
І перша зав’язь мокра на гіллі.
Кінчається чекання і терпіння
Без сонечка і без тепла землі.

Так хочеться вже горілиць на трави,
Побачити летючі небеса!
Хоч хвіст учора показав нам травень,
Весни зосталась ніжність і краса.

Усе навкруг дощами оповите,
І день здається довгим, без кінця.
Хоч відсьогодні почалося літо -
Від нас тепло сховало і сонця.
01.06.21 

Сміятись, плакать чи радіти
Від щастя вдень, або вночі.
Але, мов райдуги крізь літо,
Сльозами знов ідуть дощі.

Розквітла присмерковим цвітом
Гірка печаль в моїй душі.
Та, наче райдуги крізь літо,
Крізь серце знов ідуть дощі.

Вже листя стало золотіти,
Летять до вирію ключі.
І, наче райдуги крізь літо,
Крізь осінь знов ідуть дощі.

З тобою поряд зорі світять
І тануть болі у душі.
Проходять райдуги крізь літо,
Стають снігами всі дощі.

Мости розведено укотре,
а ми на різних берегах…
І знов стоїть питання гостро,
і доля знову на вагах…

А міг би світ мій стати нашим?
Напевно міг, але не став…
Чому спили гіркої чаші
мої вуста, твої вуста?

Вони, на жаль, усе мовчали,
тепер не знають, що казать,
бо невимовної печалі
на них лежить гірка печать…

Мости розведено сьогодні…
Навіщо ти їх розвела?
Щоб подолати ту безодню –
мені потрібні два крила.

В спустошеній хаті бабуся сама
когось виглядає щоденно.
В шибки заглядає холодна зима,
у сивому серці злиденно.

Хоч під рушниками святі образи
Ісуса і Діви Марії,
на згарку свічі - вперта крапля сльоти -
сльозами на вицвілих віях.

До ніг притулився нечесаний кіт,
нявчить за вікном хуртовина.
О скільки старенька згорьованих літ
чекає на доньку та сина.

Живуть за кордоном, не знають біди,
забули про рідну домівку.
Та пам'ять не стерла минулі сліди,
насипала сніг на долівку.

Ось донечка мила обніжком біжить
назустріч у сукні зеленій.
Промчало життя, наче проліска мить,
скінчились зернята у жмені.

Під грушею син її, ще немовлям,
все бавиться у баби-киці
із сонечком теплим, і радо земля
плете з ароматів суниці.

- Мам... мамо, - лунає відлунням здаля -
тих слів не вчувала давненько.
Чатує знедолено на журавля
і ластівку зболена ненька.

23.06.2021р.

І я тієї ж... он-де і святі
і ті, бувало, глечики ліпили.
Хай і мені опалить сонце крила,
якщо поманять гори золоті.

Нехай сміються юні корифеї,
що ямбами писати – не моє.
Зате я їх не пхаю у хореї,
як деякі miledi & mes’ye.

І зайве не розтягую рядочки,
не муляю нікому на нозі,
а наступаю, – прошу excuse
me sorry... я така жіночна...
іронізую... і на цьому точка...
а коми упакує fantesý.

Ану і я попробую... як ті,
кого у море бурею занесло,
і хоч пора уже сушити весла, –
чого його гребти у самоті?
Поезія не має колориту...
заіржавіло слово золоте
старого Риму... а було круте:
патриції в чужому оксамиті,
раби-колони і живі‐убиті...
тріумфи і трофеї... вар’єте!
А на увазі маємо еліту,
або юрму, комедією ситу,
або серйозні натяки на те,
що пише геній...
мовою санскриту.

06/21