Зима танцювала в балетках.
Кружляла у вихорі-грудні,
Шуміла у віхолі грубій.
Невтомна, як нежить, зима.

Сніжком присипала принадно
Манливі із мармуру груди,
Кокетливі бантики-губи.
Солодким, як пудра, сніжком.

Зима по-цнотливому чисто
Ступала в балетках усюди.
І в місті шепталися люди,
Що схожа на казку зима.
29.12.08

Прощавай, не згадуй лихом,
Пожовтів зелений гай,
Журавлі у небі тихо
Відлітають – прощавай!

Вже розтали у блакиті,
Листя падає до ніг.
Не примушуй полюбити –
Я тебе забути встиг.

Не чекаю, не сумую,
Відлетіли журавлі,
Я тебе не потурбую
Хоч як м’яко не стели.

Я тебе не потурбую,
Пожовтів зелений гай,
Не чекаю, не сумую,
Будь здорова, прощавай!

Церковні дзвони вдарять репом,
У канделябрах згасне піст,
І вчепить зірку над вертепом
Мій друг—затятий комуніст.

Мороз зіграє першу скрипку
У димарях і на ходу
Дітиська зафутболять в шибку
Дзвінку різдвяну коляду.

І свисне стрілочнику ехом
Старий, музейний паровоз:
Ти розбуди, мне, колего,
Коли народиться Христос.

Коли запахне сіном шкіра,
Коли бюджетний комітет
Скасує цінники на віру,
Любов, горілку і фуршет.

Відпусти у політ, у високий політ,
Щоби стріли намарно попадали долу,
Щоби злісно бряжчали мечі і шаблі
На далекій землі,
Що із серця мого тягне ниточку долі.

На землі ми жили, що й серця у землі,
Шар землі на душі, хоча руки відмиті.
Сонце мудре, в його кучерявім теплі
Ми крилатіли духом, осяяні миттю.

Відпусти, і нехай не обірветься нить,
І осяяна мить
Покладе на обидва плеча знаки Сонця.
Твоя ніжна рука
Нитку долі торка.
Земля-серце-любов – непорушний покон цей.

17.07.08.

Так мелодійно джодассениться
Блакитна хвиля вечорова.
Ікринка Сонця – згусток крові
Морського демона. Есенція

Бузково-перська димним контуром
Розписує кімнату в’яззю
Письмен Корану і Хайяма.
Та скалки світла теракотові

В глибинах ночі потонули всі.
Застигнув день розлитим чаєм.
Квітневу дівчину, мов чайку,
Прибій несе крізь пінну вулицю.

24.09.08.

"Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??"
Т.Г.Шевченко

Хіба ж це мати научала сина,
Щоб на чужому горі наживався?
Чому ж і досі стогне Україна
Від тих, хто гербом влади увінчався?

Чи може то безбатченки лихії,
Що увірвались до скарбниць народу,
Й розпроають Вітчизну, як повію,
Щоби вгребти собі винагороду?

А може орди ханські повернулись
Й від того наша Ненька стогне й плаче?
Щож ви, сини, чи мертвим сном поснули,
Чи стліла у серцях козацька вдача?

Німий народе мій, мовчиш ти і понині
І дивишся, як ситії пани
Гребуть твоє добро по Україні,
А тебе хочуть взути в постоли.

Нагаєм знов на панщину погнати,
А волю справжню втерти в мозолі,
І доти, доки будеш ти мовчати,
Ти скніти будеш на своїй землі.

На Батьківщині жити, як в засланні,
Убого заздрячи життю чужих світів.
Мовчати й на глухім своїм мовчанні
Ростити знову й знов собі катів.

Замість тебе – кава.
            Звикати не спати,
                                  поки
консистенція ранку наводить приціл
у серце;
анестетик закінчує дію –
            впускати в легені протяг.
Пробіл після сніданку – навмисно зухвала втеча.
Пробіл в кіноефірі –
                   той фільм не лише про тебе;
по зубах анальгін: не боліти – не значить
                                        вмерти...
Заміняти тебе на тебе.
                     Така потреба.
Наші файли зникають
           як натяк на власну стертість.
Наші фото – лишити
                  без змін псевдо(не)фотошопу,
і розмови не того формату,
          тому не читає мій плеєр;
щоб не думати зовсім – шукати
                                нову роботу,
і оплата новин – лиш потреба нових повернень.

І кожен день – четвер,
і кожен – цикламенами вилазить з горла...
і десь посеред стертої прожектором півтемряви
ламаєш мозок голосом: «Привіт!»...
і музика вплітається в обличчя,
ти – так раптово тут. ти – так незвично...
думки за фіолетом розстеляє порізну,
я – крізь нахабний натовп – битись головою в зиму.
об лід хвостом.
як ти...
щоб знову перейти на ритм в зелені кольори...
та не міняю зайвий ритм зими.
і визираю квітами із сірих крил метеликів...
і обіцяю ненаврочене повернення
в прошитий цикламенами четвер...

26.12.07

Пересипало снігом поплутані сни,
То не осінь. І зорі зелені.
Так шукаємо слів від весни до весни,
Тільки ти не подзвониш до мене,
Не оселиться в серці сполоханий птах,
Не зриватиме ночі в безсонні,
І солоні дощі по намоклих ногах
Не ітимуть мільйони сьогодні...

Замітає асфальтом торішні сліди,
Вітер сплутав розмову в волоссі,
Не ховаю вже руки в твої рукави,
Як просила розвітрена осінь.
Не ховаю кишені в вологих листах,
Ненаписаних зночі спросоння,
Хай змиває повіки розмерзла вода
З барабанів мого підвіконня...

Забагато в екранах цифрованих слів,
Але бракне твоїх, як раніше,
І по сонних очах – золотих ліхтарів
В півтонах півзахриплого світла.
І щоночі у вуха – нахабні вітри,
І розмови із місяцем вповні.
Бо бракує тебе... Напиши і зітри,
Як тоді: «Надобраніч, шановна»...

21.09.07
25.01.08

Бракує слів. Бракує щирості.
Любити зелений – щоб бути ближче.
Зривати голос, щоб бути почутим.
Грати на нервах, щоб просто бути...

Бракує слів. Нема повідомлень.
Між пальці – вітер, водити в долонях.
Міняти шляхи, щоб бути іншою.
Любити зелений – бути ближче...

20.11.07

Я заховаю її в кулачку.
Зроблю хатинку для неї в руці.
Котиться казка в нічному візку
У ліхтарів золотому вінку.
Сніг роздаровує всім гардероб жупанців.

Біла сніжинко, про все розкажи.
Як ти жила у чудес заметілі,
Як опинилась на людському тілі.
Біла сніжинко небес, не мовчи, розкажи.

Ти пригадай його теплі долоні,
Інеєм вії прибрались давно.
Я цілувала засніжені скроні
І не боялась нікого з сторонніх.
Бо я люблю. Я люблю і мені всеодно.

І не остудить зима мого серця,
Бо крижані розтопилися скельця.
Може осудить мене покоління,
Може настане хвилина прозріння,
Але сліпа ця любов, бо на вулиці сніг.

Біла ніжинко...

Занадто довго жінка вибирає,
Занадто цих занадто на усіх:
Іде дорогою і в тих, кого стрічає,
Знайдеться тисяча занадто, як на гріх,

А особливо, коли жіночка самотня,
І в неї тільки кішка та книжки,
(Хай хоч вона на вигляд дуже модна)
для неї всі огидні та смішні:
- Оцей занадто діловитий!
А цей – занадто сім’янин,
Якийсь занадто вже забитий!
Он той – хай зовсім сам-один –
Занадто він дивакуватий...
Чи може цей? – занадто злий!
А он – якийся лисуватий,
На зріст занадто він малий!
Отой зачуханий занадто,
Занадто друг його худий!
Належне маю я віддати,
Он той занадто не простий!
О Боже! Всі вони – занадто!
Та може не вони, а – я?
Відкіль мені про них все знати,
Щоб їх „занадто” аж здаля!

А що занадто – то ж не здраво,
І це, по-перше, в голові –
Здаля усе очам цікаво,
А зблизька губляться вони.

Всегда он спал на коридоре
В коляске сломанной, в углу,
Под писк мышиный в полутоне,
Весь подотканный под полу.

Коляски скрежет заунылый
И на едином колесе -
Полоски скучной серой пыли
Да позабытое пенсне...

Лицо вдруг сразу побледнело,
Глаза ушли под шторы век.
Дугою изогнулось тело -
Произошло… тут свет померк...

А завтра утром, в дождь и стужу,
Подъезд услышит топот ног.
Коляску вынесут наружу
И увезут за дальний рог...

Осиротели в коридоре
Мышиный писк, цветок в углу.
Пенсне на верхней антресоле
Теперь не надо никому...

Колядобаття односинне,
кожухопоколінне,
щедро-добро-вечір’я ластівчане –
не вихрум-скри-питься
гарячечайне.
Ноомі-Рут*…
ЩИ-серце-РЕ:
прочани йдуть!

____________________________________________________

 Ноомі-Рут – зі Старого Заповіту з Книги Рут. Ноомі була свекрухою Рут і нянькою її сина Оведа, який у майбутньому став дідом Давида, Царя Ізраїлю, що володарював 40 років.

Все ходять по колу слони
А ми ж не такі?
Замало арени нам,
Цирку самого замало?
У нас кольорові
на шибинецях дроти
Ми прагнемо в горі
Знайти елемент карнавалу…
Ми прагнемо волі від всього
А на плечах
Укладено норку,
На шиї – блищать діаманти.
Ні, ми не такі!
Ми можем спочатку почать
І душу свою
Не продати за виграшні фанти.
Куди біжимо?
Чому зневажаєм усіх?
І хліб так байдуже
Згрібаєм рукою зі столу?
О, Господи, зглянься,
Скажи, чий спокутуєм гріх?
Чому так затято
Премося до слави, угору?

Обрізані вервиці дум
Під небес ореол
Злітають надвечір,
Коли огортається місто
Бентежним, солодким,
Подекуди, навіть не сном,
А прагненням просто
Цю довгу ніч переплисти.

І ранок, мов сповідь,
Приходить у душі людей,
І топиться віск
Під сонця промінням гарячим.
І знову (як завжди)
Чекаєм хороших вістей,
А в Бога не віримо,
Віримо просто в удачу.

Все ходять по колу слони…
А ми ж не такі?..

Цей сюжет – це лиш тільки трагедія,
Цей рядок – то всього лиш покликання.
Ми боролись, щоб стати ВЕЛИКИМИ,
Мов загальна енциклопедія.

А тепер ми три крапки у реченнях,
Нас прирівнюють до нескінченності.
Два заручники слова “нікчемності”,
Нам навіки тут бути приречення...

Хотіла дивувати,
Хотіла дивом стати.
Давала диву вати,
Щоб легше їм сприймати
Мої щоденні втрати.

Не тревожь меня
Сладко мне сейчас
Ты открыл секрет…
И та пара фраз
Унесла мой сон…
Победила боль…
Видишь как …любовь
Слышишь, дорогой.
Неужели «ДА»?
Счастье жмет виски…
Я спешу к тебе!
Вою от тоски,
Когда ты - вдали.
Когда ты - во тьме,
Мне не нужен день,
Мне не мил бел свет.
Да, отмучал ты,
Душеньку мою,
Я тобой дышу,
Я тобой горю,
И больна тобой
Снова и опять,
Потеряла сон,
И боюсь дышать…

У давні часи на вершину гори,
Де літо і осінь міняють лиш весни,
Зернятка дерев занесли вітри,
З далеких країв занесли.
І десь через тижнів, мабуть, зо три,
Осяяні теплим промінням,
Маленькі зернятка уже проросли
Й пустили у землю коріння.
І йшли життєдайні дощі в тім краю,
Три славних деревця зростало,
І кожне з них мало мрію свою,
Мету у житті свою мало.

У першого дерева мрії прості,
Щоб міст з нього побудували,
Воно й намагалось рівненьким рости,
І вирости дужим і ставним.
А друге хотіло морським кораблем
У синіх просторах ширяти,
Високе, високе і дуже міцне,
Воно намагалось зростати.
У третього мрія найвища була:
Щоб люди, прийшовши до нього,
Забули в тіні земні всі діла
І думали тільки про Бога.

Дерева міцніли, дерева росли,
Роки непомітно збігали
І ось до них люди на гору прийшли,
І дерево перше зрубали.
Його розпиляли на дошки тонкі,
І ясла в хліві змайстрували.
Заплакало дерево й сльози гіркі
На землю смолою спадали.

Минуло літ тридцять і знову прийшли
З сокирами люди на гору,
І дерево друге зрубали вони,
Тай дружно понесли додому.
А там розпиляли на дошки тонкі
І човен простий змайстрували.
І знову із дерева сльози гіркі
На землю смолою спадали.

І третьому випала доля така,
Якої воно не бажало:
Із нього зробили простого хреста
Й на складі якомусь сховали.
Лежало воно і ставало йому
Чим далі, то все більше страшно:
А що як на ньому когось розіпнуть?
А мрії ж були найкращі!
Сумні та безрадісні дні потекли,
Дерева від горя страждали,
Їх мрії прекрасні розбиті були,
Надії усі розтоптали…

Чудового вечора в ясла старі
Поклав чоловік трохи сіна,
А жінка прекрасна поклала тоді
Своє немовляточко-сина.
Засяяли стіни в убогім хліві,
Засяяли золотом ясла.
У небі нічному десь там в вишині
Засяяла зіронька ясна.
Вона сповістила усім новину,
Що тут Божий син народився,
А ясла колискою стали йому,
І весь білий світ оновився.
І дерево перше безмежно зраділо,
І плакати більше не стало,
Воно ж бо відразу собі зрозуміло,
Яке йому щастя припало…

Багато води збігло в синєє море,
Син Божий в Йордані хрестився,
Йому поклонились і сонце, і зорі,
Він духом святим осінився.
Ходив по землі, як багато простих,
І вчив як людей любити.
Як треба прощати й страждати за них,
І міг чудеса творити.
От раз подорожні у човен новий,
Потомлені дуже, сіли.
Один з них відразу заснув у човні,
А другий гріб веслами вміло.
Тут небо стемніло і вітер здійнявсь,
Їх буря у морі застала,
Легенькою тріскою човен задававсь,
Надії спастись було мало.
Але тут прокинуся той, що спав,
Він встав і підняв вгору руки,
Поглянув на море: «Спинися!» - сказав.
І буря відразу вщухла.
Тоді й друге дерево щастя пізнало,
Відразу воно зрозуміло,
Що Божого сина воно гойдало
На синіх безмежних хвилях.

На складі старому весною знайшли
Хреста й принесли на подвір’я,
Де люди когось судити прийшли
В похмуре, сумне надвечір’я.
Засуджений мовчки усе переніс,
Хоч били його і сміялись,
А потім хреста він на гору поніс,
І там вже його розіп’яли.
Як дерево страшно тремтіло тоді,
Коли в нього цвяхи вбивали,
Коли краплі крові текли по хресті,
Й на землю стражденну спадали.
Терновий вінок на прекраснім чолі,
Тяжкою є з світом розлука…
З хреста його рідні та друзі зняли,
Коли він помер там у муках.
Здригнулися гори, здригнулась земля,
І темрява в світі настала,
І капали сльози з хреста, як роса,
Й на землю смолою спадали.
А вранці в неділю навколо хреста
«Осанна!» - усе заспівало.
«Воскрес! Він воскрес!» - і ця пісня свята
Від краю до краю лунала.
Сіяла земля і святі небеса,
І дерево-хрест засіяло,
Йому подарована вічна краса,
Що Божого сина приймало.
Так в третього дерева мрія збулась,
Бо люди, прийшовши до нього,
Усі забувають мирськії діла
І думають тільки про Бога.

Скажу "Привіт" тобі услід,
А "До побачення" у вічі.
Ми лише раз втрачаєм світ,
А я втрачаю тебе двічі.

Прийшла і стала на межі
Поміж утраченим і сутнім.
Де ти раніш була, скажи,
Що так пройшли роки – безпутні…

Прийшла і розгорнула даль
Із цього світу в потойбіччя…
Нащо мені ота печаль,
Вона й сама вже лізе в вічі.

Проходь, не зачіпай своїм
Із рукавів – магічним світом.
Я марив ним, я вів бої…
Десь того мрійника убито.

Лишилось недобите «я»,
І дійсність вперта – курва люта.
Ми обнялися, ми сім’я.
Кружляємо її цикуту.

І тільки істина свята
Шле промінцем останню втіху:
Не те, що входить у вуста
Розставить всі крапки і віхи…

Прийшла…проходь…не йди…

,чуроп ощ, огот од юакивз Я
,юакивз іловоп
,иличв ен і “кат ьсо” иличв енеМ
,“ешкані ихорт ьсо”
,онвепан, хинбідопібос икьліТ
,їаргз од ьтюамйирп
... їаргз од учох ен Я
.ещ анив он-йилан, йахулсоП
!ьтушерБ . анитсі ж умоьн В
,ьсалунилхаз онвад ежв аноВ
аня`п – мумінім кя иЧ
,іцчяраг йіліб у ьтирам і
ясьтєажавв іцнялкс у йЇ
,алука андолог ихорт
,івереч у уклабир алавохс оЩ
.іцчаназ в ечан
,авяу яЦ .ьнічяам – янчяаМ
,мохорог унітс в ощ
оменгЯтаз ещарК !.. анов ьтирог йаХ
“... юарк йім юарК”
,“кат ьсо” иличв енеМ
,ихорт ясолубаз ежв ачох і
,чуроп ощ, огот од юакивз Я
...юакивз іловоП

P.S. (коли сон-вечеря – вже майже сніданок)
...
- Л. да Вінчі: “Слухай, йолопе, вкотре повторюю,
Поезія – мистецтво для сліпих...”
- Ну і яке ж тоді сприйняття “сліпими”
подібного вичвору, а, Льоню?”
...

Коли заводи не працюють,
Земля неорана стоїть,
Безкарно націю грабують,
А влада бачить і мовчить,
Коли закон не служить справі,
А вимагає хабаря,
Коли немає у держави
Для бідних вже й поводиря,
Коли вмирають хворі діти
Через байдужість лікарів
І сили вже нема терпіти
У найхоробріших з синів,
Коли немає допомоги
Ані старим, ні молодим,
Коли в податках грузнуть ноги,
(Віддати все знов треба їм),
Коли анархія при владі
Країну кидає на дно,
Коли одні біді цій раді,
А іншим – майже все одно,
Тоді, пробачте вже, панове,
Попросимо зректися вас,
Дамо життя Вкраїні нóве –
Майдан чекає, браття, нас!

Не вір, коли кажу: журба
десь причаїлась за дзиґариком,
як миша з тріснутим сухариком,
трясе згасаючим ліхтариком
на віражах крутих гарба...

не вір, коли дивлюсь на скло
так довго, тупо-зацікавлено,
що тишею, здається, зваблено
і світлофорами скривавлено
у каві тепле молоко...

не вір, коли мовчу про те,
що снами все уже оплачено,
і нами світ наївний втрачено,
і Птаха чарівного страчено –
не вір мені, не вір... Проте...

Стільки світла у світі!
Взяти б дзбанком долоні
Зачерпнути та й вмити
Розпашіле лице...
Будуть весни вагітні,
Будуть зими ще в стійлі.
Все минуще, прокажеш?
Все. Та тільки не це.

Доторкаються руки
До прозорої сині –
Зацвітає світанок.
Буде квіт на гільце.
На стернові малюнки
Постирається нині.
Все забудеться, згодна,
Але вір, що не все.

Якби утікати, то певно втікала б з півнОчі
В словах і мовчаннях іще від древлянських жінок.
Й хапали б за ноги цепні вартові поторочі
Мене, нелякливу, стоблуд насилаючи в крок.

Якби народитись удруге, то тільки собою.
Забувши усе і згадавши усе. День за днем.
За всі відкриття десятину сплативши сльозою. –
Мені, не плаксивій, як долі, війти б в Віфлеєм.

Якби залишитись (лишається ж день у лучині),
Ніщо не просити дозволити розкіш собі
У теплої осені в жовтому храмі гордині
Самій, гордовитій, смирення почути в мольбі.

Якби повернутись... А зрештою нащо вертатись?
Ростуть камінці рубежами на власнім віку.
...Розплетені коси і боса. Й над болем – сміятись...
А в посаг – душа. Тільки й того. Приймаєш таку?

Гукають півні ранок з потусвіту
з зими до літа,
Горлають вперті півні до Білбога
без остороги.
На клаптику душі, немов санскрити,
слова молитви,
А далі – тільки ніч, свічок чесноти
й шлях за ворота...

У дзеркало небес із трав у росах
душа йшла боса,
Крок в мілину зірок із виднокола –
і кола, кола...
У льолі зі снігів, яким ще – в повінь
сама, – як сповідь,
Питати у волхвів нічного неба
ішла про тебе.

Ішла, як до причастя, як на плаху.
Не вір. Без страху.
Боялась лиш прокинутись до строку
з небес глибоких.
А місяць жовтим колесом, як проза,
скрипів у воза
І доля обізвалась, мов до рівні.
...Кричали півні...

Біла лошиця в тумані із білої думи
В центрі Усесвіту, десь поміж гуків зірок
Скуба траву і вухами пряде, вчувши сурми
З далечі, з праху, із днів, що минув вже їм строк.

Звуки притишені, звуки самі собі лячні.
Хтось на планеті простивсь, десь розквітнув шафран...
В білому коконі – доки віки ще не зрячі –
Скуба лошиця траву, а згризає туман.

Напередодні поля,
Напередодні слова,
Де сонця переправа
Над часом, що тече,
Впав сніг у світ, як доля,
Й душа безхитра й гола
Стояла і мовчала
Як їй той сніг пече...

Клинопис слів на глинянім череп’ї –
Сонця і духи, вроджені із ліній –
Й хлібина сходить Богом на черені
В трипільській хаті за тьму літ до нині.

Гончарне коло, а в нім – світ чи Всесвіт,
Гарячі руки, б’ється пульс в аорті...
...Там і мого ім’я ніхто не стер слід
На тлі вселенськім глиняної плоті.

Десь там моя душа ще не надвоє –
На черепки ще сонця не розбито –
Тумани табуном і сосни строєм
Десь там, де не забута я.

Якби ж то

З води й землі, та – на гончарне коло
І у вогні, як вперше, освятитись.
І ні в думках ні в серці ще – нікого,
А всім словам – ще тільки народитись.

І хтось клинопис чинить обережно –
Мойого щастя формулу складає:
Червоне, чорне, злато... Мчи, мережко!
Нехай допише майстер, хай пізнає.

І я пізнала б, тільки ж – безталанна,
Від того, чому буть, не відкупилась:
На почереп’ї душу написала,
А половинка з того – загубилась.

Відлітали ластівки до сонця сходу
З віку-роду,
Залишалась резеда по згині літа,
Як сирітка.
Відлітали ластівки і замикали
Світ ключами.
Буде важко. Ворожеї прийдуть скнити,
Схочуть жити.
Відлетіли ластівки в сльотавий ранок.
Тиша ранить.
Посповзалась до порога з попідтиння
Мла осіння.
Я би крикнула, нагнала поторочі
Світ за очі,
Та птахи – як відлітали –
Голос вкрали.

Нанизане сонце у разки в коралях на шиї.
Гукають брати мої гучно до прадіда-вітру.
В їх кронах літують світанки і зграї пташині.
А я із травою спинаюсь до величі світу.

Підмішане сонце солодке у німб паляниці,
Ламаються скибки гарячі на зими та літа.
Дітей моїх лики вростають в дощі срібнолиці.
Їх діти – веселками сходять, що в пісню одіта.

Розділена доля на ймення і тихі кургани.
Прописана доля у бібліях, ведах і торах.
Зарубки на стовбурі пам’яті – навіть не рани,
А ми, ті ж безпам’ятні, роджені вже у повторах.

Все вросле у все. Навіть поділ між нас – символічний.
Навчивсь хтось літати, а хтось – бути небом навчився.
Лиш вірить, як в сонце, в камінчик той дуб віковічний,
Який сто літ тому за нього корінням вчепився.

Евтаназію для порядності!
Щоб не мучилась, живучи…
Щоб не корчилась від безпорадності,
В оглупіле буття йдучи.

Щоб не глухла в словах збазарених,
Не продавши себе на глум.
І в чуттях не почутих, ранених
Не картала любов за ум.

Евтаназію – як жест милості!
Щоб не всує уже ім`я.
Щоби яві вже тільки снилася
Світла пам'ять брудного дня.

Жовто у світі, жовто!..
Дай, я залишусь, жовтне,
Пам'ять зітру в минувше,
Листя біду відчувши.
Жовто у світі, тихо –
Небо без птиць не диха.
Небо під ноги впало –
Вдосвіт землею стало.
Кублиться днем негожим,
Морщиться перехожим…
Небо старе, як спомин,
Хоче з землі додому.
Жовто у світі, жовто!..
Дай, я залишусь, жовтне.
Листя – в кострах осінніх,
А я для нього – рівня…

Одвічна мелодіє, я у тобі лиш молекула.
Пливу безупинно по руслу артерій і вен.
Заблудла біда над гніздом повесні відлелекала
І сперлась на подих, де рухнули стіни імен.

Мій добрий Хароне з вустами усміхнено-тихими,
На березі весла. На березі у самоти.
Ми вже не були. Ми за звичкою просто ще дихали
І міряли душу: від прірви і до висоти.

Склепіннями небо у старість свою піднімалося,
Вдягала обручку на палець зелена трава.
Ти чув, Одісею, як море життям називалося?
Ти вірив йому так, як вигадка вірить словам?

Крутились тобі водовертю розбурхані спогади?
Боялось тобі зайве голос впустити у світ?
Шекспіре і Нансен, Гомере й Копернік, хоч здогадом
Прийшлося відчуть, що й з каміння стирається слід?..

…Одвічна мелодіє, скрипом коліс перевіяна,
Розбита до істини, стверджена до забуття,
Ти згадуєш Єву постарілу… Ти їй повірила.
Молекули збились в звучання. І було Ім`я…

Я йшла в життя, а думала, що в сад,
Де пахнуть медом руки деревцят,
Де спілих яблук вощені боки
Потріскують й не гупають в роки.

Я йшла в життя з телесикових крил,
В оте, де ранок в ночі день купив,
Де портитури райдуг в небесах
Дощам рефрени пишуть по словах.

Де гуркотом коліс від станцій вдаль
Хтось на долоньці креслить пектораль
І сніжниці заплакане лице
Цілує жовтий котик вітерцем.

А говорили: „Стрінеться хурділь
І постіль забуття з нічних весіль,
І крик ворін на мертвих древесах,
І тиша, що в відлигу воскреса...

Куди ти йдеш?”
...Сама обрала путь...
Шипшин колючі очі проведуть,
Жалем жалючим зціпляться рови,
Змахнуть крильми під небо корогви...

...Життя, в дорогу втоптане стократ,
Де можна уперед лиш. А назад
Втікають тіні, провесні, громи
Ті, що до нас. А, може, то і ми?..

Життя, де на стрічання – сто розлук,
Де борошно просіюється з мук,
Де, мов людськії, очі у садах
І запах, запах яблук на руках...

Я народила б для тебе сина…
Ти б садовив його на скакуна…
Натомість – ніч безпробудно-синя,
Сухими квітами повна скриня
І у колисці з долонь – тишина…

Я сотворила б для тебе пісню…
Вістю ту пісню. На всі віки.
Але мовчанню у грудях тісно,
Місять слова день прийдешній тістом
Й пішли музики за три мости…

Була корінням я і корою…
В сокири пристрасть – до каяття.
А я наткала б для тебе долю.
Твоєю кращою стала б роллю…

…Як пахли квіти ті за життя…

Відцвітає кульбабка
Туманцем білих сфер,
Розжбурлялась у літо
Знов десантом щорічним.
Три рядочки і – крапка,
Далі дощ усе стер.

Треба бігти на світло.

- Де побачимось?
- В січні...

September, October, November
They are beautiful months of my life.
Forgiven my heart and remember
I'll never forgotten your smile.

The rains all the day, gusty wind
Thought winter has come in the street
And there are no songs, not the birds
And evening in my mind is as a beat.

You told me that you don’t have doubt
But something has crushed our dreams.
And now you’re shorting cry out
I don’t know what does it mean.

September, October, November.
You‘re sorry by me. I remember.

Розверзлося небо - зима не шкодує сили.
Нуртує тигрицею ху́га - шаліє в хащах,
Нехай собі віє, нехай зітхає і квилить.
Для нас і віхола втіха, й зима - найкраща.
Розкутаю серце й зігрію твої долоні,
А потім розтану повільно - у ритмі блюзу,
І нас понесе кавалькада зірчастих коней,
Пелюсткодощами троянд заголублять музи.
Розквітне медами п’янлива наша оаза,
Арома –свіча розтопить небо з торосів.
А віхола стукає в шибку – то просто заздрість,
У неї хоч комір із ху́тра, а ноги ж босі…
Їй хочеться за́тишку в світі, я знаю точно -
Про ніжність і затишок мріється кожній жінці...
Нехай стугонить до ранку, нехай туркоче,
А ми їй наллємо кохання свого по вінця…

тінь птахи врізалась у вирій
згустки металу
колихались на вітрі
солоно кричали гітари
небо кашляло фейєрверками

зустрілись
на відстані протягнутого слова
на зламі блискавок

знаєш
а зараз зима
і промені твоїх усмішок
затерлись у пам"яті

мабуть
ти просто був
фестивальним привидом
із очима
позиченими львівських каштанів
не пам"ятаю...

крихти туману
повісились на траві
і облузували холодом ступні
зима підкрадалася ще тоді

Я так чекала теплих ранків,
Гучного співу літніх днів,
А ти сказав,що я лиш лялька,
Без жодних мрій і почуттів...

А ти сказав,що не для мене
Всі кольори і барви всі,
Що ляльці серце без потреби-
Їй завжди холодно в душі.

І що в скляних очах зелених
Не розпізнати жодних сліз,
І що таких як я для тебе
У цьому світі досить скрізь.

Ти так жорстоко усміхався,
Казав,що все це просто гра
І в мене ти б не закохався,
Бо люблять не таких як я.

Ти все сказав.Я зрозуміла.
Застигла,наче й нежива.
Але тебе я так любила,
Як інша б просто не змогла...

а я не кажу тобі що кохаю
бо ти - вода повітря і вірші
ти той хто повів за собою зграю
поетів у тур небесно-піший
бо знаєш для нас таки цікавіше
зривати зі шкури міста афіші

можемо впасти в калюжу по плечі
й гребти навздогін байдаркам осіннім
бо в нас одні на двох речі
і очі одні на двох сині
а тільки у місто завалиться вечір
ти на мені мов собака на сіні

а я не кажу тобі що кохаю
бо я - вода повітря і вірші
щоранку з твого життя вислизаю
на інші планети в площини інші
а потім знову вертаюсь у зграю
і йду за тобою в похід піший

туди де є майстер і первісна глина
туди де дають почуття і розум
немов за рецептом укол інсуліну
і хоч я давно вже не можу без дози
ти кішку мені не клади на коліна

бо я не домашня
я вільна

Якщо колись настане холод
І в душу ввірветься зима,
Якщо не буде сонця знову-
Це значить, що тебе нема.

Якщо погаснуть в небі зорі
Й вітри кричатимуть сумні-
То ти пішов, лишив лиш спогад
І всю печаль одній мені.

Якщо раптово зникнуть мрії
І охолонуть мої сни-
То значить вже нема надії
Й від мене так далеко ти.

Якщо колись тебе я втрачу,
Якщо колись ти не прийдеш-
То я ніколи не заплачу...
Сльозою стану. Й зникну теж.

Заснули равлики надворі
І всі маленькі рибки в морі,
Всі зайченятка й кошенятка
Також давно лягли вже спатки.
Заснуло сонечко і хмари
І ніч несе на землю чари
Спи солодко,моє маля.
Гарненьких снів.Твоя зоря.

Холод спустився на землю з небес,
Жаль, що есерка Каплан – не Дантес,
Ти мені робиш знічев'я мінет,
У пічці горить-догорає паркет.

Завтра надворі знов буде мороз,
Нові прививки придумає МОЗ,
Ти мені шиєш пальто із газет,
А в пічці горить-догорає паркет.

Знов на вечерю печений буряк,
А пам'ятаєш – ми жерли форшмак,
Салат „олів’є”, „адмірал”, вінегрет?
А в пічці горить-догорає паркет…

На завтра мене викликає майор,
Країною шириться кредитомор,
Продав я вже все, навіть твій старий плед,
А в пічці згорає останній паркет...

Розпечений вогонь палючих сонць,
Затихли хори у небес зіницях.
Душа, мов іскра, просить в Бога прощ,
Та спокій їй не буде довго снитись.

Поговори із нею, не мовчи!
Не смій злукавити, не смій збрехати.
І друзям не віддай комплект ключів
Від тих замків, що замикають ґрати.

О ні! Не скуй її. Душа, мов птах.
Їй треба воля, - щоб не задихнутись.
Живи! Твори! Шукай у всесвітах
свою незвичність, неповторність - сутність.

Нехай потворний звір жадоби й зла
не прогризе на серці дикі рани.
Не будь рабом! А будь творцем добра.
Співай во вишніх Богові осанну.

Та не кричи про те, що ти такий,
Бо світ не любить хвалькувато - підлих.
А просто будь! А просто так світи!
(Щоб за борги не вимикали світло).

Заспокоєна твоїми словами,
Ти головне не мовчи,
Я прошепочу тобі зізнання,
А ти?..

Розбігаюся з новими силами,
Та не слухаються вуста,
Хоч говориш ти звично і стримано
Слова.

Засинаю в обіймах і затишку
У кохання свого на руках,
Не вкривай мене Любий хмаркою
Я ж не птах.

Я віддячу тобі усмішкою
І сховаю своїм теплом,
І в мовчанні тепер буду ніжною,
Як сон.

Ты думал я сердце, израненной стрелами лани,
Но ты не охотник, и я не сбегаю лесами,
И мне не дается бежать за лучами рассвета,
И в травах лежать, щекотящих порывами ветра.

Ты думал я ветер, бросающий птицам прегради,
Но я не смогу даже пасть на подобии града,
И я не согреюсь под вздохами летнего света,
И не позову для кого-то случайное эхо.

Ты думал я крылья… Но снова тебя ждет досада,
Ведь я не умею летать , и мне даже не надо,
И пух разлетается только снежинками с неба,
А я ведь с тобой. Это разве чья-то победа?

Ты думал я осень, манящая в дивные сады,
Но осень прошла, я по-прежнему также рядом,
И я не считаю ни листьев, ни аргументов,
Лишь то что мы вместе важнее любых моментов.

Растворяюсь в тепле,
Капли дня изгоняя,
Издевается дождь,
За окном ускользая,
Непривычная тень
Обнимает привычки,
Обещая спасти
От улыбки в кавычках.
Разрешаю убить
Плод бумажного сада,
И тогда поливать
Его грязью не надо.
Разрешаю прийти
И дождя не услышать,
И со мной танцевать
Вместо капель на крыше.