Листва покрылась желтизной,
Мы едим по грибы с тобой.
Да мне приятно быть с тобой.
Ну, час в дороге пролетел,
И мы в лесу, нам хорошо.
Но станет ещё лучше,
Когда найдём красивый гриб.
Но не польский, не опёнок.
С красной шапочкой в горошек.
Каждый мимо проходит и его не берёт.
Мы же на оборот, и с радостью срежем.
И в корзинку положим.
А все удивляться, заметив корзине,
Наш урожай яркий красивый.
Приехав домой, мы надкусим его,
Ты с одной стороны я с другой,
После пивом креплёным запьём.
И жизнь станет лучше,
И всё хорошо.
В каждом из нас викинг живёт.
И Мухомор в нас разбудит его.

5.10.08 / 20:09

Спочатку ми були рибами,
Перш, ніж стати мавпами
В темних глибинах плавали
І залягали на дно
Коли на горі було вітряно
І океан скував лід
Нам було тепло і затишно
Ховатись на глибині.

Ми мчали срібними стрілами
Наввипередки, мов діти,
І почувалися вільними
Під тиском шаленим води.
Кричали любовні меседжі
Від берега і до берега
І дотиками по шкірі
Холодно-гарячим тілом
Свої позначали слова.

А на ніч спати вкладалися
Водою укрившись з зірками
По черзі місяць ковтали
І вени золотом повнились
Стікали краплями поту
На дно золотими монетами
Де вибиті наші портрети.

На зміну приходять епохи
І через тисячі років
На місці моря – пустеля
І дивні малюнки, наскельні
Зображують танець закоханих
Людей, чи то риб довкруг сонця.

Все з нової сторінки
Життя не знає заперечень
Я не боюсь пересторог
Не потерплю ускладнень жодних,
Не зупинюсь ні перед чим,
Щоб досягти твоеї сфери
Дійти, достукатись до тебе
У поле зору, серце, у думки
Моя мета - твое захоплення,
Твій подив, захват, здивування
І врешті- решт, палке бажання
Мене, мене, мене мене...
Яке ніколи не мине,
Яке зігріє в холод дикий
І прохолодою овіє,
Коли в пустелі заблукаю
Оце і все, чому безлика,
Чому тебе собі шукаю...
жовтень 2006

Неважно, плох или хорош,
И не в чести его родня, -
Ребёнка плач пройдёт как нож
По сердцу... ветра молодняк
срывает голос в трубах, но
кто виноват - нам всё равно.
Он будет хныкать или выть -
нам всё равно, кто виноват.
Мы сядем хронику сводить
раскрытых дел, или читать
об океане - а в камине
дискант и рёв, и сердце стынет.

Оригинал:
Chimney Children

Though it might be some spoiled brat,
We sympathize with sobbing child,
Whose parents we might grumble at.
Strong winds breed offspring screaming wild
In chimneys of this hand-made place.
But here no faults we care to trace.
We let their cries and sobs still chime
Without concern for who's in charge.
We sit to index notes on crime
Or read of deeds on ocean's surge
On either side of fireplace moans
That howl in children's range of tones.

СПІВИ
von Gottfried Benn

I

О стати нам як наші предки знову
у паліті болота слизом теплим.
Життя і смерть, зародження і роди
щоб струменіли в нас, нечутні й темні

листком пливучи, осипаючись піском
од вітру і ваги у форми дюни.
Пташині пера, і ґраційність ос
стражданням обпекли щоб наші руки.


II

Бо все одно - цинізм, сентиментали
Це все пройде, чи цього хто не знав
о, всім богам скорбота і печалі
напівбогам, напів в проказі нам -

Омана бухт і темний лісу шум,
Зоря твоя важким калиногроном,
Пантер стрибки між кронами не чуть
Все - тільки берег і назавжди - море.






GESÄNGE

I

O dass wir unsere Ururahnen wären.
Ein Klümpchen Schleim in einem warmen Moor.
Leben und Tod, Befruchten und Gebären
glitte aus unseren stummen Säften vor.

Ein Algenblatt oder ein Dünenhügel,
vom Wind Geformtes und nach unten schwer.
Schon ein Libellenkopf, ein Möwenflügel
wäre zu weit und litte schon zu sehr.

II

Verächtlich sind die Liebenden, die Spötter,
alles Verzweifeln, Sehnsucht, und wer hofft.
Wir sind so schmerzliche durchseuchte Götter
und dennoch denken wir des Gottes oft.

Die weiche Bucht. Die dunklen Wälderträume.
Die Sterne, schneeballblütengross und schwer.
Die Panther springen lautlos durch die Bäume.
Alles ist Ufer. Ewig ruft das Meer -

Приязно читати,
Як пишуть сучасні поети.
А є про сідниці і т. п…
Нецензурні куплети.
І це в молодих
Іде уже в моду
Погане, як рипяк,
Липне!
до людського роду.
В кожного своя тема,
у всіх різні долі,
І нікому не дано
Засівати бур’яни
На поетичному полі.
І я не безгрішний
Помилки теж маю,
Без милиці в граматиці
Потрохи кульгаю.

(МАЙСТЕР-МУЗА-МАЙСТЕРНІ)
Як Майстер я, звичайно, маю Музу,
Яка мене, звичайно, також має.
Її вірші – мені мов кульки в лузу,
Вона мені натхнення підіймає.
Вона така... така...аж слів забракло,
Аж поетичний дух перехопило,
І раптом Зенько, відставний писака,
Псує Її сторінку комент- пилом!
Та як він міг, цей гомінід еректус,
Пародії писати?!! Мацапуро!
Це ж неетично й навіть некоректно,
І я негайно увімкну цензуру!
Я видалю писакам- дискутантам
КликИ, різці, а може навіть кутні,
Повитягаю пломби, імплантанти,
Мости, протези, брекети (присутні?)
Знешкоджу їм ножі, кинджали, вишні,
Китайські штучки й губоньки червоні,
Нехай моя Богиня вільно дише,
Бо тут у мене лиш Вона в законі...
Я затабую посягання ниці,
І заветую некоректні ніки,
Тунці і Збитки! Бережіть сідниці!
Цей сайт для Майстра, Музи і туніки.
ПСИ:
Панове! Що за тиша на Майстернях?
Той, хто не муза, покульгав по тернях!

Капризно изогнута берега искусанная губа,
У суши отходят воды, больно словам во рту
И вместо реприз избитых, когда позовёт труба,
Лучше настаивать паузу на медицинском спирту,
Лучше гитару настраивать (такого наговорит,
Если возьмёт и расстроится изо всех своих струн и сил…)
Видишь: сочится сукровица там где наш алфавит
Откровенной бессонницей-бесстыдницей откровил.
Исполнена безукоризненно сорванная резьба
Эгоцентризма: тризна, свадьба - один мотив,
Но на слуху по слухам модная ворожба:
Никто никому не должен, – вот такой позитив.
О чём бы тебе не сказала я – всё сует-суета,
Между вокзальными залами разницы никакой.
«Какой ты красивый…» - думаю… мельтешат города,
Станций константы теряются… «боже, красивый какой…»
Откроет свои америки нам золотая судьба.
Веки прикрыв ладонями, как мотылька сачком,
Ляжем ничком, где берега искусанная губа.
Пусть нас поднимет музыка, которую подберём.

Не дають гідно встати на ноги
Нам закони, закони свої,
Оббиваємо влади пороги –
Та чужі ми на рідній землі.

Скарги в шафи бездонні лягають,
Від байдужості ломить серця,
Змін на краще вони не бажають
І дебатам не буде кінця!

Нас знищать горілка, наркотики, СНІД –
Війни непотрібне свавілля,
Безславно зруйнує козацький наш рід
Гірке оковитої зілля.

Саджають на голку ще з школи дітей –
Майбутнє всієї держави!
Пов’язку байдужу зніміть ви з очей,
Невже важливіші є справи?

Кохаймося щиро! – Віщують до вас,
– Вдягніть тільки шоломи й лати…
Приємно, що все-таки дбають про нас
І вчать як нам треба кохати.

Поглянути можна в майбутні віки,
До мрій доторкнутись думками,
Та листям пожовклим злітають роки –
Проблем стало більше з роками.

Осінній дощ тихенько мерехтів,
Зірками падав витравлений подих.
Я саме та, яку ти так хотів,
Коли з вокзалу відправлявся потяг.
Затих перон, порозбігались люди,
А ти стоїш з обдертою душею.
Всім серцем віриш:більше так не буде!
Вже зовсім скоро будеш ти із нею.
Та мучить час самотні наші душі,
Годину тягне ниткою в руках.
Та хто кохає, той чекати мусить,
Бо сам обрав такий нелегкий шлях.

Перший корупціонер –
і в країні перший.
Зуб - за зуб і нерв - за нерв:
хто – дурний, хто – менший.
Сумно спогади про нас
стали на папері:
«Вони крали в себе газ
для чужих імперій».
«Повій вітре»… не повій,
там чужинців орди,
там політиків-повій
і магнатів морди.
Вже продали, як повіт,
оптом, по одинці
землю, мову, Заповіт
хлопи українці…
Як прокинутися, як
сон той зупинити.
Мрії сохнуть, як будяк,
що росли, як квіти.
Поіржавіли ножі
у могилі волі,*
зашкарубіли в іржі
й душі наші голі.

*«Народ склав… легенду про
таємний скарб, захований на Чернечій горі.
В легенді розповідалося про те,
що разом з тілом великого Кобзаря на горі
заховані чудодійні мечі, які тільки чекають,
щоб їх узяв у свої руки народ і розметав
світ неправди й неволі,
проклятий гнівним віршем Кобзаря».
(1939 р., травня 8. – З повідомлення про відвідання
учасниками шевченківського пленуму
правління Спілки радянських письменників СРСР
могили Т.Г.Шевченка).
Легенда легендою, але саме ці чудодійні мечі
у тому ж 1939 році 4 квітня радянська влада
шукала на могилі Тараса Шевченка.
Для чого, під прикриттям пошуку місця
для будівництва нового пам’ятника,
розрили святу могилу і відкрили склеп Пророка.
Теперішня влада буремної України переховує
чудодійні мечі, щоб – не дай Боже! – не дістались вони народу.

Володимир Мацуцький

                        Ewig ruft das Meer
                                        Gottfried Benn

бо - кличе море, хто ж піде туди
скидаючи одежу - невагому,
і замість неї - загортаючись у дим -
там – голоси, що з всіх сторін говорять,
і йдуть безліку – майже що пісок,
який їм море це дарує з сілью
чи знаєш, ти, куди заплив язон,
куди тепер закинеш свої сіті?

там - море - мертве, всезбираюче, цей спрут
плоди земні – йому у сховищ амфори
куди тепер ти тягнеш свої руки,
з безликим серцем, схованим у ампулі?

тобі – це море, з громом колісниць*
йому – вітрильників своїх брабантські віяла**
тобі це море, думаю я, сниться
ти вслід за ним говориш - альфа, віт-
а*** море завтра, знай, прокинеться дощем
сьогодні - день, в який відкрито двері
і входячи у них, не оглядайсь, бо ти уже
у морі - всезбираючому, мертвому





* = корабля дурнів
** = темні
*** = АЗ БУКИ

Нас много -
Непокоренных,
Не прирученных.
Идем своей дорогой,
К вершине истины -
Стремимся!
Желаем,
В этой жизни-
Определиться.
Иметь свою позицию,
И почитать традицию -
Народа, рода своего,
Не предавая - ни кого.
Веру,честь нести -
Достойно, высоко!
О, грязная , бесчесная -
Политика,
За грош ты покупаешь -
Аналитика,
Он так "тебя",
Представит,
Что с головы на ноги,
Все обставит.
А надо - то наоборот,
Ведь все у нас водоворот.
И со времен Христа,
Не видела Земля -
Правдивого и честного,
Политика,
Который,
Как Христос -
Во имя счастья ,
На Земле,
Правдой и любовью -
Служил,
Многострадальному,
Народу.

(народна приспівка)

Ну ж і хлопець, сучий син!
Правду збреше в очі.

Як порве свої труси –
влізе у жіночі.

*2-го жовтня 2008 року Перший чиновник України
перешкоджав Другому летіти в Москву
на офіційні переговори
з приводу Договору постачання газу в країну.
Для цього Перший забрав у Другого(чарівної жінки)
державний літак на прогулянку з «любими друзями».

2.10.08, зошит «Дитячі віршики».

Знаєш, так склалося: люди – хронічні роботи...
Я ж недобитий романтик в добу інверсії.
Я ігнорую інстинкти, закони. Скоро ти
Теж відречешся від мене шляхом сугестії.
Мілко в зіницях і в’януть веселки. Лезами
Креслю на шкірі прості, тривіальні істини,
Ми не хворіли ми просто були тверезими.
Нас не розстріляно просто отак залишено.
Поглядом в небо. Думками тепер даремними.
Нас повкладали, рядками неначе овочі,
Щоб проросли вже інакшими – просистемними.
Тих, хто прогнив закопали у ями поночі.
Потім ми виросли. Дехто пішов до „правильних”.
Дехто лишився. Лопатні рубці ховаючи.
Щоб там не сталося, роботи не зламали їх,
Хоч і привили бажання померти. Гаряче
У божевільні на розі Лихої й Тихої.
Крила в сорочку і руки слабкі за спиною.
Знаєш... Я дуже хотіла побути втіхою...
Знаєш... Я дуже хотіла побути сильною...

***

Поміж городини, знаю тебе знайду я.
Спробуєм знову. Змайструємо хатку-глечик.
Будемо діток ростити. І все спростуєм:
Наше минуле, лопати та інші речі.
Потім навчишся читати по-між рядками...
І прокленеш і мене, і моє писання.
Скажеш, яка я хрінова дружина/мама.
Просто не вмію я грати в таке кохання.
Ти не повіриш... Закриєш себе і двері.
Речі-валізи-прощання. Тепер ми квити.
Вечір розлився на небі – „Кривава Мері”.
Вибач, що так не уміла тебе любити.

Нічний зорепад.
Загадати бажання
я знову не встиг...

Ностальгічно-еротично пахнуть орхідеї,
не повернуться в буденність мрії золоті,
і невинність не всміхнеться, губляться ідеї,
кольорове потьмяніло, вислови не ті.

Не заплачу афоризмом, не втішу сльозою,
і втечу від перешкоди, скину цей багаж,
і вросту у сіру землю, вкриюся корою,
є потреба — почекаю і стерплю мандраж.

ТІЛЕЦЬ
Поступливим здавався
І працював як віл,
Але коли попався
У пастку з гострих стріл,
То імідж докорінно
Змінив на бойовий,
Бо є межа терпінню
І у тільця в крові.

БЛИЗНЮКИ
Вони одне єдине ціле,
Та сутність різна в них завжди,
Два прагнення одного тіла,
Конфлікт вогню, землі, води.
Їм треба цей ковток повітря,
Щоб вир життя не обмілів,
Духівнику потрібна митра,
Без слуг немає королів.

РАК
Обдарувань немало
Мав од природи рак,
Та сіті заважали,
Чи впевненості брак?
він мав у генах ланку
Підкорення планет,
Але занизив планку
На свій найвищий злет.

Я вже не ліплю глиняних горшків,
Хоча не назовеш мене святою,
І повні вовни сім по сім мішків -
Шукаю правди... З торбою пустою
Іду по світу, наче перебендя,
Який не може мовити і слова,
І жестами змальовую легенду,
Як сім’я обернулось на полову,
Як вимерла весна і осінь гине,
Говерлі серед горла стала крига...
Коловорот води... Священні книги
Повимокали... Час місити глину...

ця гра уяви... літачок над лісом...
це дерево розлоге… і густа
трава медвяна… дівчинка Аліса
цілує літо в золоті вуста,

і ластяться до сонця ластів’ята
і жайвір губить пісню поміж хмар…
тук-тук...і серце гепає у п’ятах…
тік-так… на ланцюжку живе дзиґар,

як пес. Охороняє – адже, мусить –
весь час – тебе від мене, а мене –
охороняє просто… Тітко Гусінь,
скажіть, премудра, це колись мине?

Цей Дивокрай…
І напнуту завісу
Відхилить доля у останню мить:
Бо щастя - білий кролик, і Аліса
біжить за ним, біжить за ним, біжить…

Приїздіть в наше місто
В наш квітучий край,
Тут у нас пісня гучно лине
Про чудовий водограй.
Заспівають черемшину,
Про Марічку теж.
У чудовім нашім краю
Радості немає меж.
Вас зустрінуть
З хлібом, сіллю,
Як ведеться тут.
Усміхнеться водограєм
Старовинний прут.
Тут у місті на майданах
Розпустились квіти,
Вам такої красоти
Ніде не зустріти.
Аполлон всівся на мурах,
Афродіта теж.
Наше місто називають
Маленький Париж.

ти - піранья!
полюєш
із дня
у день
на таких
як я -

потопельниць

у молочних
калюжах
жалобних
пісень -
без імені,
без претензій...

ти - піранья!
загризти,
забити
в кров,
розчинити
струмком
у калюжці

молока...

...немає.
скінчилось.
купи.

ти - піранья!
(у мене
на вудці).

Ти посміхався, ти боровся,
І думав: "Це колись мине..."
Трояндою був поколовся
Втрачаючи життя й..мене..

І ти відчув біль і удари,
Що розбивали почуття.
Ти полетів високо в хмари,
Бо ти існуєш без життя...

Ти знову вдягнеш окуляри,
Натиснеш "газ" і полетиш..
І знову хвиля кайфу вдарить...
І знову повністю згориш...

Так, ти відчув життя обман,
Зіпсута смерть..Ти - наркоман:(

В таку ніч на землі має ходити Любов
Бо інакше тоді ж для чого
Свої шати вбирають дерева
Немов сукню з мінливих зірок
І щоранку скидають чергове
Покривало.
І вже скільки лежить по травах
Багрянцю і парчі й оксамиту
Що примхлива нічна богиня
Не схотіла прийняти в дар...

Бо інакше, виходить, даремно
Залишають для неї світло
У напів прочинених вікнах
Щоб бува вона не заблукала...
І даремно тоді світлофори
Демонструють мінливий свій колір
Хоч на цих магістралях самотніх
Вже давно не було нікого.

Бо навіщо б тоді годинники
Рахували кожну секунду
Коли можуть лічити століття
Та бояться, мабуть, пропустити
Ту одну, неповторну мить зустрічі.

І прозоре нічне повітря
Пахне димом, і трошки медом
Це любові парфумів шлейф
Отже десь вона тут, недалеко
Заглядає зірками у вікна,
Шарудить під ногами у листі
І співає мелодії вітру.

Вона може ще тут залишитись
Треба тільки побачити тишу
І зібрати гербарій зірок
Заварити міцний чай із листя
І на вікнах повісити шовк
З кольорової павутини...

Вона завше приходить там
Де її терпеливо чекають
Підсолоджує медом чай
І обмінюється зірками
Бо збирає для себе рідкісні
Щоб десь дуже-дуже далеко,
Десь на іншому краю світу
З кимось ними теж поділитися
Хто її терпеливо чекає...

Не зігнулись, не зламались
Не забули бога.
Побороли зло, відіслали в пекло -
Туди і дорога.
Перебороли зло, пересиділи
В сибірських острогах.
Не стоптались, не згубились
По тюремних дорогах.
За свою батьківщину,
За свою ідею
Перетерпіли страшні муки,
(Не приходилось таке терпіти)
Навіть Одисею.
Проти темряви піднялись
З мрію про світлі дні,
Серед темряви запалили
Досвітні вогні!

Бути моїм тебе уповноважу
І геть на все свої закрию очі
Якби лиш знати, як відмити сажу
Пізнати морок так були охочі
А може все глибинне - фікція
І серцем не зі мною вже давно
Скінчилася всесильна юрисдикція
Як скисло хмільне дороге вино
І чи потрібна вже та констатація
Напевне, запродола свою душу,
Бо кров'ю провелась контрасигнація
І всі умови виконати мушу
27.11.2006

(За мотивами Гані О.)

Налив жем чарку, панно - пригуби,
по губи, як підемо - не згуби
ножа, бо гріш ціна ногам та зливам,
бо губи люблять кіш, а сливовиця - сливи...,
бо тютюнові вироби - то дим,
бо молока надоїш із невінчаним, з одним,
прокинешся - а ти вже повна, невстидлива...
Ти ж любиш бути безборонна - як жита,
ламатися, коситися - як хлоп мастак
і як м`ягка солома у копиці...
Порожня пляшка... ще заходи два...
Які розсіяні за ніч жнива!
Які поношені від втоми лиця!
Від будуна на ранок ще жива,
коли не ти - то неслухняна киця...

1 Жовтня 2008

(За мотивами Володі К.)

Рагульщина. Летить низенько качка -
так низько, що ми видко як іде.
Марусю ухопила в полі ср... -
біжит по бараболях, дощ паде.

Чи мариться мені, чи, може, сниться
чи шестий раз рахую баранів -
топчу Ядвигу, ходуном - копиця,
де пугало тріпоче без штанів.

Вона така, мов мештом пуцувана
і перегар гуляє по вустах -
бабисько певно ще зо вчора п`яне,
кричит і стогне - соловей зачах.

Та раптом все змінилось - бачу гада!
Повзе тварюка, трутка капає,
Марусі у кущах - не до ламбади,
вона розраду лапухами лапає.

Зелене та слизьке, як подивилось -
фуражка із кокардов, кабура
та кучері на лобі проявились
почервоніла пащі кожура.

Пройшов півкроку - а дільничий плине
та палицьов розхитує ми шлях.
Хапаюся за пліт, немов за ліну
та згадую коли не мух то блях.

Його слюна, мов бризки водопаду,
слова жує - ніяк не уловлю.
Марусі стан - не видко (окрім заду),
в такому стані я її люблю...

1 Жовтня 2008

Хай навколо зима,
Хай на вулиці ніч…
Чи ідеш ти одна
Серед тисяч облич?

Не кажи, не кажи
Ані пари із вуст.
Я знайду, я завжди
Буду поруч… Я тут.
(LO)
01.10.2008

Вiдiмкнути мобiльний,
розiрвати листи,
xто iз нас в чoму винний,
хто збудує мости?

Хто заплатить за сльози?
Відключити життя
Твоє щастя в дорозі
Де нема вороття...

Попіл думок шукаєш серед тиші
Втрачені слова - несказані напишеш...
Між штучних силуетів, сірих, наче тінь
В сучасності неординарних поколінь...

В Тиші холоду німій - зупиняє серце - "Стій!"
В голубій блакиті снів не рахую більше днів...
я з Тобою до світанку...
На зупинці обіцянок

Кайданками вільного часу і його браку,
Кайданками відстані все це...
Зірвалося чи зігрілося
Я досі не знаю з якого боку... в мене серце..


Вогні надії хай палають, -
Ніч давно намальована
А відстань кроками здолаєм
Твоя Неідентифікована

Облиш. Не треба. Ні за що...
Мабуть, я десь поспішила
Я виплачу сльози вчорашні,
А завтра віддам Тобі крила...

Натиснути - і не збагнути
Так легко віддати останнє
І більше не повернутись,
Забувшись в кайданках кохання...

Ведь так было всегда,
и пусть докажут люди -
Уходят поезда,
Так было, есть и будет...
Ведь так было всегда-
уйду, а ты не спросишь,
В беспамятстве страдать,
А, может, даже просто...
Ведь так было всегда-
в кромешной тьме мы ищем
Кому б любовь отдать,
А ход часов всё тише...
Ведь так было всегда-
За нами бесконечность,
Так просто - жить и ждать,
когда проходит вечность..

Прости меня...Просто прости...
Ты зажги свечу, зажги надежду
И былое с легкою душою отпусти,
И пускай с Тобою будет нежность...

Прости меня...Просто прости...
На ночное небо посмотри, загадай желанье,
Ты сегодня ночью не грусти -
Отпусти с душою легкою молчанье...

Прости меня...Просто прости...
Для Тебя всегда открыты двери
И на крыльях в небо Ты лети
Знай всегда: в Тебя я верю...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Хтось в темній кухні північ зустрічає...
Поодиноке світло, стрілка, мій напій...
Ти хочеш більше, зупиняю: "стій"!

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Торкнутись серця, я Тебе незнаю
Колючий дріт, слова по ньому струмом,
Твоє терпіння...Може ти придумав?

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Отруєний потік, хтось напрям визначає
З гарячим подихом вдихнути почуття,
Кидатись в крайнощі, боротись за життя...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
І, може, там ніхто не зустрічає.
Іти за руку - і розбити скло
Мабуть, інакше бути не могло.

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Безжально ми з"єднання розриваєм
Наполовину крок, наполовину вдих,
Та я не просто, не така, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Стучить серденько - двері відчиняєм.
Це - гра offline, тікаємо від них,
Та Ти не просто, не такий, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Тут темно - і коннекту вже немає
на старт! На фініш! На червоний їду
Сьогодні, стоп, тут доступи, ліміти...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
П"яніємо одне від одного, літаєм,
Сірник, іскра, вогонь, момент.
Я ставлю крапку. І пишу: "the end".

Тебе...У холоді життя й байдужості світанку,
На струнах небуття, до ранку.
Тебе - у вічності й миттєвості оман,
У недоречності і вчасності сама.

Тебе - у місті сонця, серед темноти,
На горизонті попіл в очі й дим.
Тебе - на коліях, у снах і у хвилинах,
У диханні вітрів і кроках, без упину...

Тебе - на станціях, у кольорових снах,
В порожніх і чужих містах...
Тебе - серед мільйонів перехожих,
Серед чужих облич, на Тебе так не схожих...

Тебе - серед дощів, омитих сподівань,
Загублених світів світів, покинутих бажань,
Тебе - серед листів, написаних до тиші
Між стін, де вітер безнадійно свище...

Я сделаю шаг к восходу -
Горячему сердцу дня,
В вечности дни храня,
То сердце нам дарит свободу.

Я с утренней зорькой порхну
Навстречу новым рассветам,
И стану Твоим поэтом,
Кому-то свободу верну...

Горячие чары зари
Окатят боготвореньем
И кто-то уже без сомнений
"Люблю" поутру говорит.

Нікому тільки не кажи,
Де сходить сонце ваше.
Цінуй ту кожну-кожну мить,
Немов востаннє бачиш.

Нехай в думках завжди одне,
І на вустах нехай єдине –
«Люблю.. люблю.. люблю тебе,
Моє кохання миле…»

Не загуби і не забудь,
Зігрій усе у серці свому,
І осінь та, коли-небудь,
Дорогу проведе додому.
01.10.2008

Пространственная грусть
Вновь окольцует душу...
Твой тихий сон дыханьем не нарушу
И лезвием разрезаны сюжеты...Пусть...

Прощаньем и прощеньем я дышу,
В глазах темно и слезы на стекле,
Я жаром и любовью дорожу,
Разбитым сердцем, Солнцем на Земле...

Пожаром и рассветом я дышу,
Глаза в глаза - и радуга над нами,
Я чувством и доверьем дорожу
И теми, дорогими мне, глазами...

Ночною тишиною я дышу,
И в темноте два сердца единятся,
Надеждой и сияньем дорожу,
Я дорожу возможностью остаться...

Осенним листопадом я дышу,
И две души в гармонию сольются,
Я мудростью и жизнью дорожу,
И дорожу возможностью вернуться.

Две чашки кофе на столе,
И безответность, тихо убивая,
И ожиданье, тихо убывая,
И на земле, и на земле...

Туманность голыми плечами
Тебя объятьями остудит
На одного нас больше будит
Смешными, долгими ночами...

Обескураженным потокам,
Бесстыдством верности храня
Всё больше импульсов и тока,
Остыли ветры без огня...

Бесследны черствые поступки,
Небрежны сухости дыханья,
В просторах чудных ожиданья,
Мы беспощадны, мы же хрупки...


В отчаянии, всплывая мимо,
Держаться за холодный воздух
Мировоззрением, - и в слезы, -
На новый путь, для одержимых...

Дай мне испить одиночества
Долгожданного, из вечерних сумерков
По ночам так на крыши хочется, -
Чтобы вырваться из границ оков...

Дай мне боль расставания тихого,
Что б уйти без слов, обязательно,
Обвенчав две свободы великие,
И вернуться потом обаятельно...

Дай мне обвинить Тебя в тавтологии,
Ни за что, просто так, - от отчаяния
Шагомером измерить дороги,
И на них читать подсознание...

1
коли думки сповільнять хід, коли води рука торкнеться ,
і кола по воді, і серце, і літачка у небі слід
півнереальний, і не слід словами душу хвилювати,
бо – осінь, любий, отже – спати, і на колінах чорний кіт
мовчанням заколише: шаааа – як шаликом загорне душу…
І шию білу. І відкушу кохання перестиглу грушу.
І соком протече душа
На тіло…

2
Латаття біле все цвіте, а вже морози на порозі...
До хати сивий вуйцьо Бозя внесе відерце золоте:
- Умийся, доню, і про те, чому-коли-навіщо-доки
Триватимуть ці віщі кроки – ти не питайся. Проросте
Із дна, з намулу, із біди – білява квітка, і сяйливо
Підніметься з води – як диво. І по воді – сліди…сліди…
А там слідком – латаття ліс зросте із мороку – пречистий…
І горобинове намисто…
І паморозь між чорних кіс –
Як павутинка…


3
налиймо в чари трунку... пригуби
нечутно – не збудивши, погуби –
спочатку тіло, слідом – душу-сливу…
бо гріш ціна прогрішенням сумним,
бо сумніви і спогади – то дим,
бо десь, колись, з невінчаним, з одним
прокинусь – світлом повна і щаслива…
така ще безборонна – як жита –
ламай-цілуй-коси! – коса густа
моя. Твоя – прегостра біла криця…
Порожні чаші…ще ковточки два…
Які шалені золоті жнива!
І збудиться на ранок ледь жива
Твоя солодка неслухняна киця…

Я в Вашу дверь постучу...Откроете?
Снова вместе с мыслями...
Ночью таинственной...
Ну, тогда я войду?

Одинокий и серый становится волком,
Воет от жалости и обид,
Может быть, мы хотим быть стойкими,
Обретая при это волчий вид?

Говорить...Может, не хочется мучить,
Может, не можется мучится,
Просто, - оставить, как есть -
Стану твоею попутчицей...

Идти...Рядом с Тобой дрожать,
И умирать от несказанного,
Не за Тебя сражаться,
Вновь убегать безнаказанно...

Молчать...За поворотом убиты МЫ,
И на черте отключимся,
Стану словами забытыми,
Стану твоею попутчицей...

Бросаясь в недержанье, чуть дыша,
Мне вновь услышать: "Я её люблю"
Я изменю свой мир, пусть неспеша,
И Ты свой измени, не тороплю...

Я голос слабой дрожью проглочу,
Он растворится, и в душе, рыдая
Я к алому восходу полечу,
И в суетной толпе Тебя узнаю...

Меня терзала ревность -
Пусть других терзает
В многоголосье фраз потеряны мечты,
Пусть ревность от бездушья умирает
И пусть любим другими будешь Ты...

Місто – шматок заліза,
затиснутий між каміння,
ні досвіду, ні уміння,
розперте, як валіза.

І той, хто сюди увіпхнеться –
непроханий він і зайвий,
відсоток в чужому «займі»,
що позикою посміхнеться.

Ті позики – вже кредити,
відсоток за хліб і місце.
Та вже і відсоток не їсться,
бо те відберуть бандити.

У поверх – життя щілину –
вживешся в смердючім ліфті.
Реальність – як фіфті-фіфті
сміття і життя з полину.

Вечерю із страв-фекалій
з’їси і заллєшся брудом
з водою мереж міськбуду,
і сечо-вина в бокалі.

А зранку – візьмеш роботу,
як дещицю з потом солі,
віддячиш з такої долі
отим же із сіллю потом.

18.09.08

А небо віками стоїть, не хитається
Застигло, неначе у сні.
Не знаю, як ці зіроньки називаються,
Лиш бачу, що світять мені.
А звідки, а скільки - в безодні ховається,
І де той початок кінця?
Ніхто і ніколи про це не дізнається;
А може, то очі Творця?
18.04.2004. ст. Гребінка.