Значит, и ты уснул.
Должно быть, летя к ручью,
ветер здесь промелькнул,
задув и твою свечу.
Узнав, что смолкла вода,
и сделав над нею круг,
вновь он спешит сюда,
где дым обгоняет дух.

Позволь же, старик, и мне,
средь мертвых финских террас,
звездам в моем окне
сказать, чтоб их свет сейчас,
который блестит окрест,
сошел бы с пустых аллей,
исчез бы из этих мест
и стал бы всего светлей
в кустах, где стоит блондин,
который ловит твой взгляд,
пока ты бредешь один
в потемках... к великим... в ряд.

1963

Занотовує память
голос дощу
гуркотіння коліс потягу,
силуети будинків,
твоє "люблю"...
терпкий дотик
нічного протягу...
десь годинник розбив
на уламки час,
вже весна докучає холоду...
До сердець долинає
старенький джаз
крізь тонку павутинку
погляду.

Під ногами у мене Сонце -
Я стою на березі моря...
Мабуть, стану на вуха і буде -
все навпаки... навпаки...

Я чекала тепле літо,
а прийшла зима...
Я писала добру пісню,
але вийшла зла...
Я хотіла малювати -
пензлика нема,
Щось хотіла розказати -
висохли слова...

Там де Сонце цілує квіти
там пахне небо огірками
втікають зорі
спішать горіти
нитки холодні
беруть руками
достиглі вишні
шукають землю
трава сховала
сухе коріння
розріжуть очі
безодню темну
в судинах крові
твого тремтіння
зникають тіні
іржавим пилом
вкривають миті
поверхню світу
Ти любиш небо
що пахне милом
я ж розціловані
Сонцем квіти.

Всё размеренно, глянцево, силуэт
идеален, как точки акупунктуры,
а ровесниц от детей, котлет и лет
разнесло. Они квочки, наседки, дуры!
.................................
Но сегодня приснилось ей: у реки,
где лёд уже по-весеннему тонок,
на голодные и хищные огоньки
обречённо жаловался жеребёнок.

Ми лісом блукали на запах суниць,
Тріщали під кедами жолуді й шишки,
Ялини в суворім мовчанні черниць
Були із півнеба, напевне, заввишки.

Перегук птахів, суєта комарів,
Зненацька розірвана вщент павутина...
Ми бризки суниць на гарячій землі
Приймали, припавши удвох на коліна.

Все – гра, і водночас – насправді, всерйоз, -
Враз визирне стигла і блисне лукаво.
З тобою надовго тоді довелось
Нам спину зігнуть, засукавши рукава.

Ми гралися в піжмурки і в піддавки,
Ні простір, ні час ми до гри не приймали.
Суниця приручена йшла до руки,
І сонце у соснах шукало привалу.

Та вітер хмарин розпустив муліне,
І впали з небесної стелі багети.
Ми бігли, трава зупиняла й мене,
За безцінь свої віддавала секрети.

Ми бігли, і дощ нас цькував, як лисиць,
І брала за душу напомацки жалість.
Я все озиралася – роти суниць
Здавалися нам у полон і здавались...

Щемить мені, як серце на погоду.
Чи буду я сама собі відверта?
В мені жага липневого городу,
Напевне, до кінця іще не стерта.

Роки мої, окислені залізом
Чужого міста, надавили скроні.
І вечір на висотному балконі
Торішнім не проймає романтизмом.

Десь сонце – там, вливається в суниці,
І в огірків мережанки колючі.
Чи зможу я печаль свою озвучить,
Таку ж глибоку, як сільська криниця?

Коли життя близьке до перекосу,
Найвищу правду не знайти в бетоні.
Мені наснились помідори в росах –
Холодні з ночі й глянцево-червоні.

Знаєш, а хворі не пишуть про пишні верби.
Бачиш, у косах не квіти, а тільки оси.
Змії кубляться у синім, небеснім просі.
Звідки нам знати, яке то справдешнє небо?

Звідки нам знати як пахне просторий космос?
Як це вдихати не кисень, а тільки воду.
Ти проклинав мою вдачу, а надто вроду.
(рими банальні, я знаю). У полі боса

Як Афродіта. Ну звідки у Луцьку море?
Піну морську заміняю на хміль і солод.
Перше кохання і перший солодкий голод.
Світ помирав. Як годиться на ре мінорі.

Світ помирав. Наче осінь минала. Скупо.
Плакав Листопад. Для публіки. Для годиться.
Дні перетру у каміння. Зроблю вервицю.
Маю захоплення: воду товкти у ступі.

Бачиш, це яблука падають, наче зорі.
Бачиш стікають вином, найсолодшим сидром.
Бачиш, в криницю упали порожні відра.
Певно віщують нещастя. Кінець лав сторі.

знову в путь – моя в твоїй руці
(що? – рука!) заснула й чи жива ще?!
бути мною набагато важче
ніж тобою (правди манівці)

я не хочу правди – тут кохання
тепло-тихо-вічне (день у день!)
добре не співаємо пісень
ні хвилино не спиняйся! – рання

пташка у затерплій пучці – ні!
нічичиркне про свою утечу
радість просторікам – вистиг вечір
ніби шведський стіл на чужині

Поміж мілин хатин -
багатоповерхівок рифи,
одлякують серпанок боязкий.
Неквапно, повагом,
неначе ситі грифи,
смакують високості літаки.
Згори в тобі копирсаються
блиском,
мільйони зачудованих зіниць.
І вуха, скуті нанівець,
підхмар`я тиском,
вслухаються в слова,
що ти шепочеш,
лігши горілиць:
"Бувайте!.. Вкраїноньку
пам`ятайте...
Та ж, лебединим пір`ячком,
злітайте і сідайте!
А діточки - хутчіш
додому повертайте..."
...Уклін тобі за все,
Борисполе привітний
мій...

30.09.08

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
І рукою пошерхлою виведіть вилиці
На обличчі, де пара очей примружених
Найстараннішої з учениць.

Мов пліткарка салонна, на мить знепритомнію,
Розчинившись у хвилі міазмів ромових,
І, caramba, на ваше коліно джинсове
Я без остраху приземлюсь.

Гойда-гойда-гойдалось сонечко,
Че-че-че-червоніло маково,
Настромилось сонечко
Та й на щогельку,
І застигло сонце,
Одне на всіх…

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності…
Де ви сльози бачили.. в пересмішниці?
Сизий дим пливе, зазира під вії їй..
Дим, сеньйоре, і жодних сліз..

Потопіть мене в вашій притлумленій ніжності
Хоч з місточка рибного, хоч у мильниці..
А не втопите, то й сама втоплюсь,
Mi amor libre,
Mi Habano Blues.

Бабця місить тісто,
кисло-запашне і пружне,
руками ніжними і теплими,
зшерхлими,
згрубілими,
від праці зчорнілими,
з нігтями
темними,
повищерблюваними,
хліб місить.
І дим із печі
по хаті чадно розходиться,
зміями розповзається
і...
вогнем займається?
зголодніло стіни облизує?!
виривається?!!
Ні.
Клубочиться... клекоче... зм’якає... розходиться... розсіюється...

Отака дисперсія
диму душі чадного.

Бо без вогню.
Бо стіни лишаються.

Стіни
завжди
лишаються.

А на них – чадний дим душі
укладається.
Без вогню...

Життя учило накида́ти нуль на масу,
годити Промислу, засвідчувати фразу,
кохати ту, що не одразу, та давала,
будити кавою у грудях калата́ла,
триматись далі од учених ідіотів,
остерігатися бездомних патріотів,
вважати власними і не свої помилки,
цінити смак, а не заповнення тарілки,
цінити все, що звично не займає очі,
душеположення у Львові, а не в Сочі,
колись дароване для приживання тіло,
доки воно за днями вслід не відбіліло.

І ти не перший, у котрого все забрали,
крім усвідомлення - що ось вони, причали,
і ти є ти, і грубі справи особисті
з тобою знову, і зійшлись в одному місці
усі нікчемності і все найважливіше,
ким був учора ти, і ким ти був раніше,
і ти не жив іще, як слід, а справ багато,
і пам’ять знає та мовчить, мовчить затято,
що у безмірності зупиненої миті
твої діла - такі чужі - душі відкриті,
вона і судить - строго, але не безжально,
бо як іще навіки йти, як не скандально.


2009

Було йому тяжко,
Було йому темно,
Здавалося – марно,
Здавалось – даремно.

І в темряві болю
Він вигадав світло,
Він вигадав долю,
Ранково розквітлу.

Він вирішив – досить
Чорніти, боліти
І в холоді смутку
Він вигадав літо.

Кому це все треба –
Тривоги, розлуки?
Він вигадав небо,
Квітуючі луки.

Намріяв незвичне
В самотній безодні,
Не думав, що мрію
Зустріне сьогодні...

Буває нерідко,
Що стомишся жити –
То вигадай квітку,
То вигадай літо.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

1922

Іще летить крізь осінь напролом
І небо блискавицями покреше
Моїх бажань шалений, хтивий вершник, —
Аж світяться долоні літеплом.
Невільниця у самозабутті,
У листопаді — хуртовині свята.
А твій цілунок пахне, наче м’ята.
Ну, як без цього бути у житті?
І хоч пожовкли в сутінках зела,
Іще осіння духмяніє квітка.
Ну, хто сказав: троянда одцвіла?
Це просто їм іздалеку не видко.

Світлій пам`яті К.К.
Він часто спить. І йому байдужі
Вино, політика, кама-сутра.
Він, прокидаючись, довго тужить
За жовтим місячним перламутром.
Він мало їсть, як дитина, – мізер,
Курей у двір випускає рано,
Обходить боком наш телевізор
Новий, з широким пласким екраном.
Йому не треба штанів шовкових,
Йому начхати на моди, стилі.
До ночі він самотинно ловить
Мов голос Бога, радіохвилі.
Плете широку рибальську сітку.
Та знає – на карася не піде.
Онукам носить солодкі плитки,
Котам на вечір – хвоста ставриди...
Час календар відривний доточить,
І шлунок не посягне на кільку.
Ще ходять ноги і бачать очі,
Тримають руки, а втім – на скільки..?
...А вчора – сніг розстелив накидку.
Без попередження, без вагання
Прийшла зима невідомо звідки.
Для когось – перша.
Йому – остання.

Тепер, коли Ви так неблизько
(Щоб не забулися бува),
Перекладіть на італійську
Мої промовчані слова.
Зробіть улюбленого чаю,
Пишіть на клаптику жалю.
Я досі Вам не пробачаю,
Що Вашу мову так люблю.
Холодний напій в порцеляні
Долонька блюдця ще трима...
Зізнайтесь, пане italiano,
Чи легко володіть двома?
Де замість місяця є luna,
А на amore – життя і мить...
Прошу, на італійські струни
Мою любов перекладіть.

Оттак. Горілки хміль жорстокий,
Корчма, шинкарка, гурт п’яниць.
Там, де доріг життя — розтоки,
Там, де немає таємниць.

Там все просте, як срібна гривня,
Якою платиш за питво.
Там всі перед майбутнім рівні
Скарбами скорби і мертвот.

Ридає скрипка. Тужить бубон.
Не чуть... Горілка заглуша.
В обіймах божевілля й згуби
Тремтить розхристана душа.

Надихане, слизьке повітря
Ковтають спалені уста.
...Горілка все обмиє й витре,
Тяжка, жорстока і проста.

Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Листопад, 1924

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви — алхімік мудрих слів.

По прочитанні «Синьої далечіні»
Січень, 1923

Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло.
Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло...
Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло,—
В нім погасла снага.

Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала.
І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття.
Ні, не марно я жив,— я боровся, шукав ідеала,
Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала
В тих просторах життя!

І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила...
У гонитві даремній минули найкращі літа.
Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила,
І, мов нагла мара, мені світ весь од сонця закрила
Неминуча мета.

Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина;
Зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди»,
Мою душу жеруть... Як покинута в лісі дитина
Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина,
Замітає сліди.

1904

Промайнула між дерев веснонька зваблива
Та морозу дивний щем в серці залишила:
Закохався дідуган в устонька медові,
Як побачив дивний стан, у шнурочок брови.

Розпашівся не на жарт, тисне, як у січні,
Закликає вітер в лад підвівати звично.
Постаралися удвох: хрумкає водичка,
Примерзають уночі весни черевички.

Як побачило згори сонечко картину,
Що засипана снігами весняна хустина,
Відрядило промінців розігріти землю,
До коріння підійти, розбудити чемно.

…Усміхнулася весна, розцвіла красою,
Відігнала дідугана спати за горою.
Оживає поле й сад гомоном врочистим,
Наступає весна красна, казково - барвиста!

При-
св-
я-
та… приятелю

Прийди, приятелю,
прийди і пригорни.
Причина пристрасті –
свобода світських примх.
Прийди, як привид,
як світанок,
як пригода.
Прийди, як свідок,
як примара,
присолода…
Прилинь своїм до пристані
принад моїх –
Прищеп свавільних
На прицілі у святих.
Прилинь,
пригрій,
при…
сві… свідомо,
святотатно,
Притоком свіжості
з приплодом своєчасним.
Приснись, як прикрість,
в присмерку пригрій,
Мій приятелю,
Світлий принце мій!

18.02.2009 р.Б.

Вчора, вчора летіли гуси
Небо сірим на землю стекло
Й місяць-щур не розбризкував мускус
На поснуле хатами село.

Білим впали сьогодні пір’ям
В березневого ранку імлу
І береза сльозою зневір’я
На соснову скидалась смолу

Не натішиться срібло мостами
Кригу неба крило розіб’є
Й молодик на село мов в останнє
Мускус зоряний літа проллє

Та по ночі в негоді цій білій
Ще заховано заспаний світ…
Й припорошені гусоньки сірі
Сороковий завершують літ.

Прямо у груди постукає грім –
Зустріч так близько.
Викличу дощ і побігаю з ним,
Наче дівчисько.
Легко зроблюсь незнайома собі –
Юна бігунка.
Та не втекти від вологих обій-
Мів...
І – поцілунків.
Пестощі краплям не забороню –
Дуже хотіла
На акварелі накрапати ню –
Вигини тіла.
І розчинити слова молоді –
Наче любисток,
І сполоснути в небесній воді
Душу Пречисту.

* * *
На чорнобривцях – тонкошкірий сніг.
А я усе відтягувала осінь,
Як тятиву...
Та так і не вдалося
Терпкого часу зупинити біг.

Гірчить в повітрі.
На душі гірчить.
Я знала – все удосвіта минеться.
І ось –
На чорнобривцях сніг лежить,
Як на мені.
Не обмине й мене це...

Мудріше, втім, - не кликати журби,
І не спиняти погляд на долівці.
А я дивлюсь
На сплутані чуби
Під снігом перемерзлих чорнобривців.

До чего же
я устала
за тебя с тобой бороться.
В твоей жизни
очень мало
для меня тепла и солнца.
Я устала
от ненужных
слов, попыток объяснений.
Ты приносишь
слишком много
отрицательных волнений.
Будто я -
пустяк какой – то
и волнения не стою,
от меня
отгородился
ты невидимой стеною.
Одиноко
сердце стонет,
когда я тебя целую.
Плохо так,
но было б лучше,
если б ты нашёл другую?

Я прокидаюсь від вібрацій
Космічних рим.
Мене лишає рано-вранці
Сон-анонім.
Йому зійти за панібрата
Я не боюсь,
Бо вени звикли відчувати
Вселенський пульс.
Забуду, як душа летіла
В сліпучий блиск,
Щоб знову дарувати тілу
Небесний тиск.
На Ґанок вийду у сорочці
Ще теплих крил,
Прокліпаю в небеснім оці
Зірковий пил.
Фантазія-майстриня тонко
Рядків натче
Із райдужної оболонки
Моїх очей.
У колір дня моя дорога
Вже вируша,
Де тихий шепіт діалогу
Душа – душа.

Домінує щоранку в кімнаті
прокисле вино,
і червоною плямою манить
з розбитої таці.
Вже із люстра он та переконує:
«Баста! Давно
біль притих твій...
загоївся...
…як на собаці!»
І образа від серця спаде
аж до місця внизу,
у якому (спитаєте маму)
у мене шило.
На очах –
ніби хто по тій рані лизнув -
не кровить більше пам’ять.
Зажúло!
Гей, вечірніх новин позивні,
відірвіть мою думку від хаосу!
Так – Арбату!
А вам, сльози, - Ні!
Годі плакати!
Зарубцювалося!

* * *
Донечко!
Як ти на мене чекала!
Згадаю про це –
І на серці важко.
Заснувши на стільчику,
Без покривала,
І –
Без вечірньої казки.
Змерзли ручки твої і ніжки,
Мій промінчику, веселушка,
Під щокою – укотре! – книжка,
Книжка,
А не подушка!
Що тобі, моя радість, сниться?
Чи – як грає із вітром квітка,
Чи про те, як пухнаста киця
Набирається сонця влітку?
Як ромашка угору пнеться,
Поруч – я, і читаю казку.
І у мене - немає лекцій,
І мене не чекає праска,
Посуд, віник, прання, ганчірка,
Інтернет, телефон, візити,
Несподівані вірші, дірка,
Яку треба в будь-що зашити.
А роботи – не тільки хатня…
День за днем, а за іншим – день ще…
Мені б тридцять годин – достатньо,
Та доба має значно менше.
Як змінилися темпи наші!
Як твою зберегти довіру?..
Строки – стислі.
Задачі – важчі.
Часу – двадцять і плюс чотири.

Ох і небо!
Наче крига скресла!
Де не гляну –
Вийшло з берегів.
Як мені
Такі зробити весла,
Щоби твій
Оглянути розлив?
Щоби дна
В тобі не відчувати,
Веслувати –
Все одно куди,
Щоб горіли
Зорі-діаманти
У глибинах
Талої води.

Стоїть над річкою людина,
А з вуст її злітає дим;
Блакитні мрії і години
Щезають в хвилях. Золотим

І неосяжним водоспадом
Вечірні зорі полились,
А в серці дикому менади
Кружляли танцями колись.

В очах блукали чорні кішки
Таємних знань, тонких думок.
А зараз все, мов чиста книжка
Без назви, слів і сторінок.

Холодна хвиля промайнула,
І стало тихо, як на дні, ─
Людина дихати забула
І загубилась уві сні.

Останній подих розчиняє
Останні зорі у диму,
Мов птах, летить у дивну зграю,
Там легко й байдуже йому…

где нить и маятник пространство составляют
и ночь не потревожит стук шагов
размякшая вода - стекла оазис
не оставляет никаких следов

там лишь одно под левою лопаткой
где слышен шум сменяющихся страж
другое небо видели мы падало
его глаза не замечали нас

там лишь одно за клеткою кириллицы
где сладок мед и первобытен страх
другое небо с грохотом надкрылий
рождалось из-под львиного ребра

не позовет по имени запомни
второго неба почерневший сад
запомни вкус и цвет и горечь
едва ли возвратишься ты назад

Це ж зовсім не дивно –
наснитися собі святим,
зі світляним колом довкола голови,
що звільна
ступає
водяною
поверхнею.

Це ж зовсім не складно –
розсіятися на виднокрузі
квіткою лотосу,
гойною,
гармонійною.

Це ж зовсім не страшно –
лезом тонким, блискучим,
щоранку вирізати із грудей серце –
все одно,
відновиться
до вечора.

Неділя, а все навиворіт.
Сонце навіть не виглянуло.
Та залишались у виборі
Проза або поезія.
Зранку було натхнення ще,
Слово, і ритм, і солодкий щем…
Тільки кудись все вибуло
Сірим сльотавим березнем.

Стало самотньо, порожньо –
Привід для медитації.
Та замаячила привидом,
Де не взялась, тривога.
Хто ти, з чийого серденька,
Скитниця, чи скитальниця,
Хвиля страху без імені –
Б’єшся в мої пороги?

Ні, не тікай, обійми мене.
Ми часоплин відмінимо.
І розкажи себе, вишепчи –
Ти ж бо чогось приходила.
А поза часом солодко,
Зміни ідуть за змінами.
А поза іменем радісно,
Сонячний день з пригодами.

*
Сліди змиває море
на березі піщанім.
Я жду своє хвилі.



Фото автора (Крит)

Я разучилась бить сгоряча
посуду вдребезги,
осколками рАнясь,
слетела беда, как будто с плеча
надоевший школьнику ранец.

Сколько продлится эта война -
Семь,
восемнадцать,
девять?
Месяцев? Лет? На ком вина?
Что теперь делать?!

Что же теперь –
атрофируются
Чувства другие… сильные?
Жизнь, как центральная
улица, -
Чем дальше, тем невыносимее.

Того, кто, проснувшись
в похмельном бреду,
Орет мне: «слышь, коза драная!»,
Неужто под монастырь подведу,
Неужто прощать не стану я?

Сомненья мои неужель довела
Тоска, бичеванием
вымыта?
Грехи, как ластиком, - добела.
Что ж теперь делать то?

Что мне теперь –
обратиться к врачу?
Отречься?
Скажи на милость.
Неужто я и тебя не прощу?
Неужто...
...прощать разучилась?

Природа жінки
* * *
Здригнулася її стривожена душа,
піїта стрівши неземного, без гроша…

* * *
Чому така, хто достеменно знає?
Та ледь не завше - знає, а питає!

* * *
На довгожданий помах голови
шепоче досвід - інший сенс лови!

* * *
Віддайся п'янко, вчасно і доречно -
жаданою не будеш безкінечно!

* * *
Забудьмо, мила, про усі "але ж",
належ мені, ще трішечки належ!

2010

* * *
Чому би й ні - замріяно впадаю в небо, -
помилка, марево, красуня - це ж одне бо?

* * *
І ви - не скеля, ах який шарман!
Ви - Божий дар! І в чому ж бо обман? :(

.....................
2011



Містика

* * *
Хотіла чоловічого стриптизу?
Дивись - монах одягнутий у ризу,
роками стерті шати і сандалі
злітають, - дух, що голуб, лине далі.

* * *
Віддайся хоті, роздуми – рутина!
Вуста і перса, попка і коліна -
Не це важливо - Ти - одна, єдина,
нарешті у руці моїй, невинна,
роздягнута успішно, мандарина.


* * *
Метафоричну пастку для красунь
зробив один філософічний хрунь.
А задля чого мучився? - спитали,
жінки ще жодної не оминали!
- Якби минали - не було б дітей,
моя ж лише спочинок для очей!


Сувора дійсність

* * *
Ну крім отих, що суто в небесах,
усі чоловіки жінкам відомі, -
А що крилаті, чи бо просто коні -
пусте, - кобилки головне (і тарарах) ...

* * *
Ліліт – це хіт! Але коли пііт до тями
вертає літ, волає бути з мудрецями.
Бо й мудреці не гребують коханням,
і їм, так само, за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням!

* * *
Не зрадиш у Римі, в Парижі? чи у Барселоні?
Хіба це важливо? Вітчизна із центом в долоні
чекатиме мовчки допоки зростуть немовлята
і підуть дорогою мами, а, гірше, як тата.


Чужа дружина

* * *
І відспівали сьомі півні,
і світ у полудень вкотив,
і сни потанули, а ти
зосталася у ночі дивній!

* * *
Не зупиняйся! Це вино,
у чаші місячного світла, -
Богині пінія розквітла,
твоє - на день чи два - руно.

* * *
Солодкий голос не спокушеного друга.
Примарні мрії-крапочки́ поперед „і”.
Вона тримаєтся так чудно на коні...
На жаль, усе це зіпсує кохання хуга.


Записи секскіллера

* * *
За три роки я облапав пів Америки,
а у любки в Луцьку жодної істерики!

Певно з розуму зійшла, моя голубонька,
лікуватиму нещадно, безрозсудненька!


Романтика

* * *
Старе, як світ, - «Зачарувати, залюбити,
І покорити… Всі ті спраги колорити
Розбурхавши у безмірі уяви…»
Забувши начисто про ключик дивний - «квіти»…


* * *
Ах, мила Bella, Боже ж мій,
це ж ви були на тій забаві!
Це ж ваші мештики яскраві
я бережу на грудях! Чи й
не знали ви, як я страждаю
від "Чао, милий, я на мить..."?!
А я усе ще вас чекаю!
Та вже мовчіть,
лечу,
мовчіть!..

* * *
Давай - дружити, радісно блудити
стежинами травневими під сонцем,
коли від спеки, розпашілі діти,
ми покриватимемося багрянцем,
а не від сорому за круглі дати
над осоружним - "бути чи не бути";
і не вагатись "дати чи не дати",
бо гарно дати значить не забути!

* * *
Стати актором?! - піти на мистецьке дно?!
Це кара поету, що п'є не земне вино!

Філософія питання

* * *
О я давно вже дно своє помітив,
але, найгірше, - і воно мене.
Лише красуні можуть пожаліти,
але не кожна вчасно пригорне.
А дно все ближче, й це останні квити, -
де так, бездамно, блимає вогнем
земної мудрості самотній щем...

* * *
І хай веде краса до краю прірви!
Бо далі що? Куди тікати їй?!
Віддасться там у змушені обійми,
а далі вправних любощів напій...
Чому ж тікала, стогнучи: "ти мій!"?

* * *
..................................

Коли я в печалі — не сила глядіти у небо.
Таким недосяжним стає його спокій і мир…
Любов’ю зігрію печаль і полину до тебе,
крізь виміри світу і час я полину до тебе.
Тепло твого серця — мій посох і мій поводир.

Коли я в печалі — хмаринкою випарюсь в небо.
«Чому мені тужно?» — спитаю ясні небеса.
«За хмарами сонця не видно… Тужити не треба,
бо сонце — в тобі, та захмарене жалем до себе.
Не місце у серці зневірі, образам, сльозам.»

Коли я в печалі — щосили згадаю про радість.
Бажання — тягар, але легкість — моя простота.
Я все відпускаю, бо знаю, не варто чіплятись
за те, що минуло, і з чим би давно попрощатись,
за чим так сумує невсипна моя самота.

Ти бачиш, коханий, — печаль переходить у радість.
Від туги до тиші — півкроку, до мужності — крок,
ще крок — до любові, а далі чекає крилатість.
Все має свій термін, свою глибину, свою вартість,
свій шлях до гармонії, свій неповторний урок.

А потім відключили газ і світло
Я не палаю, а горю
Благословляю Дух Блакитний
На газовому вівтарю

Хоч розриває від напружень
Мережі зради, осі зла
У зашморгу своєї дружби
Нас душить бронзова Москва

Вже не проллється із вольфраму
сто благодатних кіловат
Бо навкруги твойого храму
і Світломор і Газават

А на мене скаржилась самотність.
Що хворіє мною вже хронічно.
Гостро - у травневе повноводдя,
Тупо в грудні, найтупіше- в січні.
Не впускаю ні блакить, ні сутінь,
Проганяю райдугу од вікон.
Вже мене самотність хоче збути,
Щось мені шепоче, щодо віку.
Натякає, ніби юна й гарна,
Тільки марно. Все таке примарне...

*
Чайки у небі
чигають на душу мою.
Я в море не вийшов.

Знову весна, як дівча у старій хустині,
Попід церквою просить
Безхрестно лише себе.
Заасфальтнене місто у напівсолодких винах
Розмивається слізьми
І снігом...
І до небес
Долітають лиш зорі,
Що вчора стогнали в ріках
Чи то від перевтоми,
Чи мо’ від оргазмних снів.
Тільки світ цей тиняється поміж людьми калікою.
Ніби невиліковно на душу перехворів.

Я обіцяю Вам: я дам,
я дам усім, я присягаю. Я вже даю, я витягаю.
Я — Ваш єдиний кандидат. Я — чистий, я гріхів не маю.
Я не жебрак і не багач. Я — і не лівий, і не правий.
Я — не бандит, не бюрократ, я Ріо-Устича не знаю.
Я не фальшивий демократ. Я паспорт ще не поміняв,
Я з усіма, бо я — русин. Я — слов’янин, я ваш земляк.
Я — міжнародний патріот, єрусалимський я козак.
Я інтер-наці-он-нал, я — і безнал.
Я — православний уніат, я католицький єговіст:
я — і нацфронт, і комуніст — ко-ко, му- му, ні-ні, центрист.
Я — друг дітей і друг тварин. Я — мойдодир, гав-гав, ква-ква,
му- му, ку-ку-ріку, няв-няв.

і по дорозі на Елізій -
хоч по прямій, хоч по косій -
врятуй нас, Господи, від місій
і борони нас від месій...

       "Я волком бы выгрыз бюрократизм,
       к мандатам почтения нету..."
               (В. Маяковський)

Погриз би'м, ги ощу,
                                       бюрократизм,
закони вкраїнськуй держави,
у котруй жиє
                               подкарпатський русин,
а паспорта свого не має!

Я ходжу у Загонь,
                                       у Прешов,
                                                       Сигот.
Я,
простий руснак
                               з Баранинець,
И жаль ми,
                               же дакий таможник-словак
думать,
же я – українець!

Я носю у жебні
                           книжку червену –
паспорт совєцький,
                                       старий –
ганьблюса,
кидь видять той паспорт у мене:
уже би'м'го деська зашмарив.

Той паспорт червений,
                                       из клепачом,
звіздастий,
               серпастий муй паспорт
бичелює у світі
                               лем єден президент –
то комунішта Кастро!

Приходять у варош
                                       на моторах
голанці,
               поляки,
                               шведи.
На їх паспортах –
                                   самі леви й орли...
А де муй
               русинський медведик?

Не силуйте на мене
                                       чужі паспорти –
тризубасті вадь п'ятирогі,
бо я до Европи
                               хочу зайти
из гербом свого народа.

Возьму папірь
                               и церузки –
медвідя собі намалюю,
шовдарь,
                       пікницю.
                                        шойт,
                                                   жумарки,
постоли,
                   трембіту
                                   и гуню.

Най са лакомить світ!
Най увидить ООН!
Як пуд Бескидом
                       файно я жию:
їм и співам,
                       и п'ю
                                       в постолах
и свистав'им
                               в тризубу идею!

1992 р.

Ги – наче, як
Ощу – вафлю
Дакий – якийсь
Кидь – якщо, коли
Деська – куди-небудь
Зашмарив – зашпурив, закинув
Клепачом – молотком
Бичелює – поважає
Лем – тільки, лиш
Варош – місто
Моторах – автомобілях
Силуйте – пропонуйте, нав'язуйте
Вадь – або
Церузки – олівці
Шовдарь – шинка, окіст
Пікницю – домашню ковбаску
Шойт – сальцесон
Жумарки – шкварки
Гуню – верхній одяг з овечої шерсті
Най – нехай
Файно – гарно, добре

Я б роздерла собі груди,
Аби ввібрати в себе його слова –
Кожен звук, кожну паузу,
Але натомість мої груди
Лише важко здіймаються
І з горла виривається короткий хрип:
«Ще…»

Серед лісу, серед гаю
У неділешній обід
Заснув мужик у чоботях,
Прокинувся без чобіт.

Прокинувся, протер очі,
Разів кілька позіхнув,
Разів кілька босі ноги
З подивлінням повернув.

"Не мої се,— каже,— ноги,
Присягаю на чім світ,
Бо мої в чоботях були,
А сі — босі, без чобіт!"

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині - дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.

Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум'яним, білим личком.
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила - подивися.

Чи спить мила, чи збудилась?
Спитай її, з ким любилась.
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась.

Як заб'ється їй серденько,
Як зітхне вона тихенько,
Як заплачуть карі очі, -
Вертай, вітре, опівночі.

А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України.

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє.
Вітер віє, повіває,
В Україну не вертає.

1856

отак би й пролетіти, розчинитись
тужливим криком, десь, в отаві снів,
зорею на світанні розгубитись
здригнувшись сріблом в павутині днів,

чекати, доки Сонце роси виїсть,
як очі, ті що в ранках мріють ніч,
віддавшись почуттям, гріхам на милість,
таки діждатись занебесних стріч;

нехай клянуть, ті, в кого камінь кинуть,
нехай Тартар розверзнеться, горить
тілесна тлінність, в Ирії заквилять:
хто спопелів - в Любові вічність снить.

«Чого, брате, так збілів?
Що з тобою сталось?»
— Ах, за мною через став
Аж сто вовків гналось!

«Бог з тобою... Сто вовків!..
Та б село почуло...»
— Та вірно пак і не сто,
А п'ятдесят було.

«Та й п'ятдесят диво в нас...
Де б їх стільки взялось?»
— Ну, Іванцю! нехай так,
Але десять гналось.

«Та і десять не було!
Знать, один усього?»
— А як один? аби вовк!
Страшно і одного...

«А може, то і не вовк?»
— А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило.


1859