Сидять під горіхом онук з дідусем,
В тіні заховались, бо ж спека надворі.
І вітер гаряче повітря несе.
Не хочеться десь потикатись в цю пору.
Тож сіли на лавці, знайшли холодка
Та й тішаться, бо і турбот в них немає.
Неділя, онуку не йти до садка,
А діда робота також не чекає.
Онук же цікавий, все хочеться знать,
Тож діда й на мить не лишає в спокої.
А тому цікаво теж розповідать,
Бо ж знає багато всіляких історій.
Урешті питає онук дідуся:
- А що наше місто так дивно назвали?
Напевно, над тим насміхається всяк?!
Хоч назв в Україні існує чимало –
Там Київ, Чернігів, Острог чи то Львів.
Чому так зовуться, усім зрозуміло.
Назвали на честь чи княгинь, чи князів,
Відомих по світу, а в нас якась Сміла?!
Чи то кращу назву знайти не змогли?..
- Дарма ти, онучку. Говориш дурниці!
Бо ж назву найкращу для міста дали,
Що іншим містам лише заздро дивиться.
Як хочеш, історію слухай одну,
Звідкіль оця назва для міста взялася!
Відтоді вже вік не один проминув.
Століттями Тясмина стрічка вилася
Між цих берегів до стрімкого Дніпра.
Селились тут люди, жили і вмирали.
Надходила й селам вмирати пора.
Але на їх місці нові виростали.
Отак і з’явилось містечко отут,
На березі Тясмина, Яцькове звалось.
Навколо ліси, болота – глухий кут.
Але в ті часи то й на краще, здавалось.
Бо ж прийде орда по відомих шляхах,
Віднайде містечко й розорить безжально.
Людей же чекатиме доля лиха,
Ясиром до Криму посунуть печальні.
Тож люди жили тут між топких боліт
Й широких лісів, господарством займались.
Рікою й Дніпром вибиралися в світ.
І місто росло, і хати будувались.
А якось по місту чутки поповзли,
Що звідкись прийшов дід старий із малою.
У місто, щоправда, вони не зайшли,
Чомусь обійшли Яцькове стороною,
Сховались в лісах. Чи боялись когось?
Чи то між людей жити не захотіли?
У місті ніхто не дізнався того.
Про ту новину кілька днів говорили,
А потім забули. Вже час проминув.
Якось хлопці з міста йшли лісом гуляти.
Ішли, говорили – хто бачив що, чув.
Бувало,встигав хтось і пожартувати.
Аж раптом на стежку дівчина ступа.
Та ж гарна, нівроку. Аж хлопці спинились.
Одразу і сміх поміж ними пропав.
Стояли стовпом, на дівчину дивились.
Один бешкетливий до тями прийшов,
Надумавсь над дівкою пожартувати.
Став, руки у боки: - Дівчино, здоров!
А можна в уста тебе поцілувати?
Бо ж ти така гарна… Та стала й мовчить.
Він крок уперед. Вона очі підня̓ла:
- Як спробуєш крок ще до мене зробить,
Заріжу! – спокійно йому відказала.
І вже у руках звідкись ніж появивсь.
Спинився бешкетник: - А ти таки сміла!
А як тебе звати? – питать заходивсь.
Вона лише мовчки стояла, гляділа.
І раптом пропала. Була і нема.
Де ділась, ніхто того і не помітив.
Шепочуться хлопці: - То Мавка сама!
Та і поспішили забратися звідти.
Відтоді стрічали її на стежках
Не раз і не два. А, як звати, не знали.
Тож Смілою й звали. А хто вже така,
То в неї при стрічі уже й не питали…
Хоч мирно жили між лісів і боліт,
Вважали, що тут їх орді не дістати.
Та, видно, навів хтось ординців на слід.
Уранці якось, ледве стало світати.
Собаки гуртом валувати взялись.
Сторожа зі стін видивлялася пильно.
Аж тут кіш ординський зненацька з’явивсь.
Немов мурашва обложила суцільна.
Місцеві за шаблі, мушкети взялись
Аби від навали тієї відбитись.
Жорстокі бої біля стін почались
І кров ручаями по них стала литись.
Хоч бились завзято з ордою вони,
Татар було більше, вже скоро здолають.
Подав би хто поміч їм зі сторони
Та ж вістки подати можливість не мають.
Мабуть, доведеться загинути всім,
Чи, може, товаром у Крим усі підуть.
Орда не залишила вибору їм…
Загін козаків по татарському сліду
Назирці ішов. Небагато було.
Відкрито напасти – себе загубити.
І морщить ота̓ман в заду̓мі чоло,
Не знає, як з кошем отим поступити.
Стоять козаки та чекають наказ,
Готові погинути в битві з ордою.
Тут з лісу виходить дівчина якраз,
І до отамана стрімкою ходою.
Не встиг той і рота відкрити, вона
Промовила: - Є стежка через болото
Ірдинське. Ніхто про ту стежку не зна.
Я вас проведу, якщо, звісно, не проти.
Звідтіль небезпеки орда не чека,
Ударите ззаду по хану самому…
І дивиться, шаблю трима у руках,
Неначе зі зброєю добре знайома.
- Що ж, - мовив ота̓ман дівчині, - веди!
Провчи̓мо орду, щоб забула дорогу.
Не знали ще досі такої ходи
Козаки – болото тягло їх за ноги,
Хотіло звалити. А дівчина йшла
У них попереду і то їх тримало.
Повинні змогти, бо ж вона он змогла,
Вони й не такі перешкоди долали.
Нарешті, болоту кінець. За ліском
Вже чується гомін татарського кошу.
Козацтво забрьохане стало рядком,
А сам отаман каже дівчині: - Прошу,
Вертайся назад чи сховайся скоріш.
Бо далі уже чоловіча робота.
Вона лише стиснула шаблю сильніш.
- Я з вами піду, якщо, звісно, не проти?!
А проти… то я обійдуся й без вас.
У мене з татарами власні рахунки.
- Як хочеш! – на те отаман обізвавсь.
- Ну, хлопці, вперед! – прокотилося лунко.
Забрьохані, наче ті лісовики,
Зненацька козаки на кіш налетіли.
Татари на них не чекали-таки
Та ще й отакі страховидла уздріли.
«Аман!» – закричали, - «Алла!» і «Айда!».
Хто кинувсь тікати, хто кинувся битись.
І кров потекла по траві, мов вода.
Містяни з-за стін не схотіли дивитись,
Ударили дружно й орда подалась.
Вже шаблі козацькі її лиш косили.
Лиш курява вслід по орді піднялась,
Бо та утікала до Криму щосили.
Зрубавши останніх, кого досягли,
Вернулись козаки загиблих зібрати.
Шукати дівчину оту почали,
Що так помогла їм татар подолати.
Знайшли…поміж трупів ординців вона
Лежала – прохромлені шаблею груди…
Остання усмі̓шка лишилась одна
На пам’ять від неї врятованим людям.
Над Тясмином місто ховало її,
На пагорбі, щоб було видно здалека.
Щоб бачила сонце в ріки течії,
Щоб рано весною вітали лелеки.
Не знали, як пам’ять її зберегти.
Аж доки у когось ідея з’явилась:
- А, може, нам місто на честь наректи,
Тоді б вже у пам’яті точно лишилась.
- А, як її звали? – Та ж Сміла! Чи ні?
- Нехай буде Сміла! Отак і зосталось.
Історію дід розповів цю мені.
Тепер, бач, онучку, й тобі передалась.

Ти не плач, дитинко.
В час передранковий
Дай тебе підняти. Правило двох стін ...
Тут, у коридорі, буде й колискова,
Й постіль із подушки, й рук моїх заслін.

Птахою схилюся, поцілую кіски,
Подихом розвіє їх легенький шовк.
Спи, маленьке диво, дай но витру слізки.
Подивися, Мурчик в схованку прийшов.

У тепленьке місце моститься до тебе.
Спи, моя розрадо. Спи, моє дитя .
Ніч мине й засяє сонечко у небі,
Будемо дивитись, як хмарки летять.

То листи до Бога, а у них без ліку
Молитов гарячих, щоби нас біда
Оминула скоро, й на твою голівку
І малій пилинці впасти Він не дав .

Ця війна скінчùться, будемо гуляти
Ми утрьох по місту стрічками алей.
Спи, а я тихенько помолюсь за тата,
Хай заслін від кулі Боженько пошле.
30.12.2023.

ластівонька прилетіла
принесла весну на крилах
і гніздечко в стрісі звила

мила
ще не зеленіла м'ята
де мені тебе шукати
ти одна
доріг багато

свято
лиш тоді в душі настане
як тебе знайду
кохана
доле
ти моя
незнана

тане
лід у серці весняному
і тепло шукає дому
повторятиму без втоми

в тому
променистому багатті
до сивин би дочетатись
і палати
не згорати

в златі
щоби щастя мить зростили
у якої білі крила
а весна додала б сили
мила

1 Лютого, 2023

Самота роз*їдає людину,
Ніби цвях покриває іржа.
Час безжальний біжить неупинно,
Не існує для нього межа.

Розкажи, як живеш наодинці.
Не приховуй. Твій біль струменить.
Відчуваю, бо в кожній клітинці
Так вразливо й тривожно щемить.

Не мовчи. Загою твою рану
Теплотою своєї душі.
Від акорду старого органу
Розіллються рікою вірші.

Не залишиться сліду від суму,
Із шпаринок його прожену.
Лиш твої бачу очі у тлумі,
І вночі мені теж не до сну.

Я втамую твій біль поцілунком
І хмарини розсію суцільні.
Візаві, мов бальзам порятунку.
Тільки вдвох ми з тобою... сильні.

Забилося частіше серце...
На тлі помилувань і страт
До таємниці доторкнеться
Червоним спалахом гранат.

Та потім в нотах ностальгії
Зухвало спалить всі надії.
Він сліз моїх не визнає.
Лишився попіл. Це моє.

І я приймаю той дарунок,
Як згусток всіх моїх провин.
Їх так багато, я - один.
Я сам створив цей візерунок.

Я - співучасник, не глядач!
Червоний спалаху! Пробач!..

Ця ніч - як давній фотонегатив :
Блакить небесну чорна плівка вкрила,
Сховавшись , місяць хмари підсвітив -
Летять на чорнім небі білі крила.

Там , де чорніли скиби із землі,
Рябіє тіней біло - сіре диво,
І білий сніг , що втримавсь на гіллІ
Малює контур саду негативом.

А зорі - ніби з іншого життя -
Такі яскраві в чорнім оксамиті,
В морозній чистій висі мерегтять
На небі , що дощами грудня вмите.
01.2022.

Мовонько рідна! Ти вмита сльозою
Кольору довгих, запеклих боїв.
Сповнена гордістю, сумом, красою,
Дихаєш тишею літніх гаїв.

Мовонько рідна! Окроплена кров'ю!
В полі за тебе стоїть батальйон.
Гостю казала завжди: "На здоров'я!",
Вбивці брудному - одвічний прокльон.

Мовонько рідна! Свята і кохана!
Чиста, як мрія дитячого сну.
Дай мені сили та вилікуй рани!
Спів твій здолає і смерть, і війну!

Знаю, що ворог здолати не зможе
Мову, що в серці сестри та вдови.
Рідна моя! Бережи тебе Боже!
Мово! Благаю! Ти тільки живи!

самотня ніч
складається з безодні
вона в мені
як дотиків холодність

хворіє час
знемогами заснути
тремтить свіча
і оживає сутінь

а серця стук
нагадує про себе
воно - п'ястук
затиснутого неба

де душі слів
вивчають тиші рамки
вони не злі
на неминучість ранку

і рідна сіль
дає устам відчути
у всій красі
боліти -
значить бути

та гріє все ж
одна єдина думка
ти в снах прийдеш
до мене з поцілунком

цілунки ці
промовисті
яскраві
рука в руці
метелики
в уяві

летять собі
за пристрасті пороги
то по тобі
лелітки неземного

і ніч
не ніч
і сутінь
не по суті
тремтить в мені
все те
що не забути

29 Січня, 2023

О скільки чула я зізнань в любові
І сотні компліментів флірту.
Були слова трояндово-шовкові,
П*янкі, хмільні, мов ріки спирту.

І обіцяли королівські замки,
І рай земний - життєву казку.
Які ж бо ласі, хитрі забаганки,
А на обличчях - тільки маски.

Сховали б ці ілюзії у нішу.
Для мене є найкращим в світі -
Вслухатися в природну чисту тишу,
Брехні у ній немає цвіту.

Наче крові згустки,
Застеляє хустку
Маків цвіт, –
Як глибокі рани,
Кольори багряні
Крають світ.
Серце сильно тужить,
Бо багато дуже
Крові барв
На оцій хустині,
Що колись дівчині
Дарував...
28.12.23

За ніч листя, на стежку постелене, вітром скуйовдилось.
Ще недавно палаюча крона заплутала синь.
Убрання золоте липа скинула, й дивиться з подивом
На оголений стан, що останній листок обтрусив .

Сум, знайомий такий, він поміж павутини захований,
Затухає вогонь під ногами, забитий дощем.
Заливається щиглик відлунням із літнього гомону,
Про кохання співає, а пісня печаллю тече.

Не боли мені, пізнє жадання, що осінь залишила.
В білосніжній зимі аритмія дощу пропаде.
І думки у рядки повлягаються знову притишено.
Що боліло - зніміє, й залишиться місце пусте

Пестощі, пестощі, пестощі губ
Лагідні лестощі любим* навзаєм.
Волею неба дарований шлюб,
Те, що ми щастям усі називаєм.

ПРИСПІВ:
Боже мій, Боже мій, Боже мій, ах!
Хвилі зустрічні цунамі бажання.
Вихор шаленства летить по світах.
Це тріумфує так свято кохання!

Ніжності, ніжності, ніжності рук
Шкіру шовкову усю обтікають.
Шерех солодкий як спів у них - звук -
Мов одчиняє ворота до раю.

ПРИСПІВ:
Боже мій, Боже мій, Боже мій, ах!
Хвилі зустрічні цунамі бажання.
Вихор шаленства летить по світах.
Це тріумфує так свято кохання!

Любощі, любощі, любощі тіл,
Пристрасті море, хмільне божевілля.
І відчування життя повноти,
І океанне любові всесилля.

ПРИСПІВ:
Боже мій, Боже мій, Боже мій, ах!
Хвилі зустрічні цунамі бажання.
Вихор шаленства летить по світах.
Це тріумфує так свято кохання!
_____________________________
*Любим - тут іменник у множині.

27 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

ой як ясно зірка сяє
радісна новина
завітає просто з раю
подарує сина

Цвіт Небесний
Бог Предвічний
він зігріє світ у січні
і дорогу Світлу вкаже
з ним на серце ляже

не закриють хмари зірку
сніг не запорошить
хай недовго буде гірко
хай приходить прошу

Цвіт Небесний
Бог Предвічний
він зігріє світ у січні
і дорогу Світлу вкаже
з ним на серце ляже

тож радіймо і вітаймо
немовля сповите
низько голови схиляймо
годі сльози лити

Цвіт Небесний
Бог Предвічний
він зігріє світ у січні
і дорогу Світлу вкаже
з ним на серце ляже

18 Січня, 2023

наступ вузиться
до мертвої точки
рештки вулиці
з дитячим садочком
приземляються
підкинуті стрімко
лялі-іграшки
напалму обжинки
запах палений
черепки шрапнелі
в ранці кольору
сірої шинелі
ще не встигнуло
небо посиніти
напис з бусика
обережно діти
ледь обвуглений
виглядає шибу
дим розходиться
і волосся дибом
пси відлюдники
зграя вурдалаків
мчать до проліску
їм усе до смаку
і вовтузиться
з кулеметом стрічка
десь на цвинтарі
запалає свічка
цьогоріч вертеп
кікімора в берцях
і заглади хор
по косі на серце
але чути дзвін
поводир колядки
з ним
і вітер змін
і про світло згадка
спалахне колись
перемоги зірка
світ від радості
плакатиме гірко

17 Січня, 2023

Радуйся Діво, Маріє Пречиста!
Пісня до Тебе лунає в віках!
Сліз наших спОвідних добре намисто
Ніжно тримаєш в Своїх Ти руках.

Крепким надійним покровом накрила...
Кожному вибір- заходь, не спіши!
Сліз не соромся, бо сльози- то сила,
Шанс ще омити гріхи із душі.

Кожна сльоза - то молитва до Тебе,
Слід покаяння на мокрій щоці.
І піднімаю я очі до неба
Стиснувши хрестик натільний в руці.
2021

Дерева також воювали,
Рятуючи нас від війни.
Під кулі гі́лля підставляли,
Вмирали гордими вони.
І партизанили дерева,
Серця горіли, мов вогонь.
Тріщав неначе камінь-кремінь
У зарослях густих до крон.
Дерева також воювали
І стійко винесли війну.
Дерева також помирали,
Лиш корінь вітер не торкнув.

Різдвяна нічка. Урочисте небо.
Сіяє ясна зіронька вгорі.
І сніжність чиста, ця землі потреба.
Розкрила ніжно крила чарівні.

І чути дзвони, радісно дзвенять.
Мереживо на склі із блиском срібла.
А в хаті затишно й смачна кутя,
І за столом зібралися всі рідні.

Син Божий народився від Марії.
Лунає благодатний неба спів.
Нехай Любов, Надія й сильна Віра
Не гаснуть у житті вовік віків!

Ай, який я молодець!
У крамниці знижок
Я купив собі стілець,
А він - геть без ніжок!

Продавцю я пояснив,
Що мав на увазі:
Ніжки потім причеплю,
Зараз - не на часі.

Ось додому я приніс
Цю покупку цінну.
Ніжки будуть у стільця!
Будуть неодмінно!

Жінка бачить і пита:
"Що це за дурниця?
Ти навіщо це приніс?
Він на що згодиться?"

Я кажу: "Ти постривай!
Тексту забагато!
Він такий, який він є!
Треба поважати!

А мені не заважай,
Не нав'язуй думку!
Краще ручку вже приший
До своєї сумки!

Рік вже той стілець стоїть
В мене на терасі.
Ніжки ще не причепив -
Поки не на часі.

Щоб побачили, його
Виставив навмисно.
Та й на ньому написав:
"Я люблю Отчизну!"

Ми з безногим тим стільцем
Схожі - не те слово!
Він - точнісінько, як я!
Патріот без мови...

Щоби не здавались ночі темними,
Зерном пломінким
У вечірні хмари недаремно ми
Сіємо зірки,

Й стамувавши подих виглядаємо:
Буде угорі
Сяяти небесними скрижалями
Світло наших мрій.

Зірко, ти, надією запалена ,
Ранок наближай!
Недаремно сіємо у хмари ми
Зерна із бажань.

Слова, як листя зірване із гі́лля
Розніс безжально вітер навсебіч.
В полоні осені усе привілля,
Туманний подих, журавлиний клич.

Дощу безбарвний накрапає бісер,
Дрібний цокоче, мов слова, слова...
Не гасне жовте полум'я узбіччя:
Кущі, дерева вбрані і трава.

Нічого не лишилось, тільки осінь
Стирає, ніби губкою, слова.
Мінливості царина і без лоску,
Як ніч міняє день, не спить сова.

В твоїх парцелах кублиться весна
і висіває день волошки зранку.
А ти спитай, що думає вона,
коли тобі прасує вишиванку?

Говориш, там де серце, припекла,
лишилася підпалина брунатна?
Змахни марудну думку із чола
і дякуй Богу, що на більш не здатна!

22.12.2023р.

Рахую на щоках краплини свіжі,
Але туманом спомин завихрив:
Про те, коли тобі писала вІрші
Із недолугих дієслівних рим.

Нелегко мабуть все тепер забути,
Згадається , бува, на самоті
Як у дощем намочені етюди
Ти птахою осінньою влетів.

Таким ось вільним яструбом строкатим,
Що не зігріє, надто вже швидкі
У нього крила.
Та й чи вмів кохати,
Розбещений теплом чужих кутків?

Рахую краплі на щоці. Холодить
Безбарвний день нав'язливим дощем.
То що було, всього лише пригода?
Чи порцеляна, що розбилась вщент?
11.2022.

Вигнувсь місяць срібною підковою
Серед ночі в неба на краю, –
Від очей сторонніх переховую
Я тебе то в лузі, то в гаю.
Яскравіє річка, наче золото,
І п’янить приємно сіножать, –
Як мені з тобою всюди солодко
В опівнічній тиші мандрувать.
Постояли трошки під осикою
Та й вмостились зручно на спориш, –
Ти лише вдоволено хихикаєш
І додому зовсім не спішиш.
Струшеними росами забрьоханий,
Не заводжу пісеньку сумну, –
Споглядаю поглядом закоханим
Твого тіла ясну білизну.
З голови до п’яток обціловую
Жінку повну зваби та краси, –
Вигнувсь місяць срібною підковою
І сія ревниво що є сил…
23.12.23

Тут зловили зовсім нещодавно
В нас коригувальницю одну.
Жіночка наводила ракети
Та чекала "русскую вєсну".
В неї чоловік, мала дитинка.
Треба пожаліти! Бо це жінка!

На росії п'яна свиноматка
Відправляє сина на війну.
Згодом дочекалася на звістку
Хоч сумну, та зовсім не страшну:
Похоронку - влітку, "Ладу" - взимку.
Треба пожаліти! Бо це жінка!

Ось дурепа молиться старанно
В МП-храмі, хоч і УПЦ.
А як вийде - з вуст її прокльони
Воїнам-героям. Як вам це?
Злість в очах, на голові хустинка.
Треба пожаліти! Бо це жінка!

Ще якась кугутка в передмісті
Ворогу позиції здала.
І тепер село перетворилось
На уламки шиферу та скла.
Слухайте! Це ж - наша! Українка!
Треба пожаліти! Бо це жінка!

Скільки треба ще пролити крові?
Скільки ще потрібно тут смертей,
Щоб нарешті внутрішню гидоту
Чітко відрізняти від людей?
Припиняйте цю балаканину!
Пожалійте жінку Україну!

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Слова терпіли в летаргічнім сні.
Так сталось, що німі гуляють досі тіні,
Не в змозі вигнати минуле, ні.

Нав'язливо сплітались застарілі ночі,
Безсонням рухали сліпі думки.
Ці тіні смутку знову розкривали очі,
В яких мигтіли втомлені роки.

Хоч в зоряній вуалі темінь ночі неба,
І місяць свічку запалив сповна.
Чи проберемося через глибоку дебру,
Коли глухі всі клаптики вікна.

А тиша била скло і руйнувала стіни...
Твоє мовчання гупало в мені.
Надовго затаїлась ця душевна міна,
Що часом вибухала без вини.

Блідий туман не зможе загасити
Ліричну щирість вистражданих нот.
Я - Фридерік. Осінній композитор.
Пожовкле листя - творчий мій блокнот.

Мій сум тонкий, замріяний, ажурний...
І це - душа оголена! Не роль!
Торкаються душі мої ноктюрни,
Освідчився в коханні сі-бемоль.

Увесь я у палкому полонезі!
Я знаю, що не зміниться канон.
Цей світ жорстокий... Тези, антитези...
А прагматизм - сумнівний еталон.

Нехай, нехай крізь фантастичну призму
Дивлюся на реальності парад.
А серце прагне трохи романтизму,
Коли приходить сірий листопад.

Тече моя тендітна кантилена,
А темп життя вже зовсім не такий.
Запрошую журитися з Шопеном,
Бо це для вас я взяв акорд легкий.

Гучних, веселих звуків так багато!
Якщо почули - знайте: не моє!
Зі мною треба осінь зустрічати,
Пошиє настрій жовтень-кутюр'є.

Здається, навіть камінь м'якшим робить
Фантазія крихких музичних рим.
Того, у кого кожна нота - сповідь,
Не можна переплутати ні з ким!

І чорно-білих клавишів безгрішність
Нехай пливе в сторіччя. З року в рік.
Я знов благословив вразливу ніжність!
Осінній композитор. Фридерік.

Я думав, біла... Абсолютно біла...
Без натяку на гаму кольорів...
Зима на дивний сон перетворила
Усе, про що я з нею говорив.

Колись цінив зимові подарунки -
Сніжинки, кучугури та зірки.
Як створювали чисті візерунки
Чи кольори, чи ноти, чи рядки.

Я про душі жаданий відпочинок
Прошу сьогодні зиму чарівну.
Щоб у кружлянні вранішніх сніжинок
Побачив Перемогу! Не війну!

І ось, у бірюзовому повітрі
Я бачу всі холодні кольори.
І ця зимова радісна палітра
Рятує від страждання і жури.

Тепер, як в іграшковому наборі
Сніжинки посміхаються мені
І сині, й кришталеві, і прозорі,
І ті, що не розтануть навесні.

Сьогодні чорний смуток лізе всюди,
Але недовгим буде час пітьми.
Я знаю: більше чорного не буде
В калейдоскопі світлої зими.

Ще у снігах потоне звично слід,
Між білих дюн розіллє синьку вечір,
Сухий полин у інеї, старечо,
Зігнувши спину, поплететься вбрід
Мов каторжний, що зважився на втечу
З колючих заростей, де сплівся глід.

А ніч мине, розіллється кумач
Багровим запалає клаптем неба,
Відбившись у тополях сухоребрих,
Й сова, не виспавшись, зайдеться в плач,
І сонця підмороженого гребінь
За чорним лісом вклеїться в колаж.

День блисне лиш, й заграють у снігах
Натягнуті дроти, неначе струни,
Мелодію, що вечір їм придумав,
Коли за обрій синій утікав
Уздовж стовпів, які немов би руни,
Й до глоду мерзлого розіллється ріка
Із ліхтарів імлисто жовтим сумом.
01.2023.

Замислився мій сад зимовий у снігах
І згадує квітневе розмаїття.
Тоді проміння сонця бігло по слідах.
Тепер - морозно-кришталеве віття.

Сліди, сліди...Й кохання нашого зигзаг.
І звідки та чортополоху порість?
У кожного з'явився свій архіпелаг.
Разом в щасливу не злилися пору.

Засніжений мій сад притих, чи , може, спить...
Які ж були роки весни квітучі.
Все ж дякую життю за ту щасливу мить.
Чомусь узимку спогади пахучі.

(толерантний вірш з дієслівними римами)

Хлопчик неслухняний
Харків обстріляв.
Випустив ракету
І рахує ґав.
Як так можна, хлопче?
Ти ж бо чийсь синок!
Я тебе, хлопчисько,
Ставлю у куток.

Хлопчик неслухняний
Бучу розірвав.
Зґвалтував дівчисько,
Потім розстріляв.
Ой, ти, хлопче, хлопче!
Так не можна! Брись!
Ми ж з тобою - браття!
Краще помолись!

Хлопчик-розбишака
Унітази вкрав.
Золоті сережки
З мертвих познімав.
Ти навіщо, хлопче,
Граєш у війну?
Це ж так некрасиво,
Хлопче! Ну-ну-ну!

Хлопчик-забіяка
По кафе вгатив.
У полон потрапив,
Очі опустив.
- Ой, даремно, хлопче,
Ти прийшов сюди!
- Больше так нє буду!
- Ну то й добре! Йди!..

Хіба пуста душа болить?
Не віриться, їй-богу!
Невже загуби ненасить
збирається в дорогу?

Чумацький шлях розсипав сіль,
аж солоно у серці.
Не переймеш сторонній біль
на себе й саван смерті.

Ти самотужки не знесеш
хрест на круту Голготу.
Допоможу підняти все:
і сльози, і скорботу,

усі розпачливі жалі,
образливі докОри.
Спостерігай, як на ріллі
проклюнулися зорі,

щоб запалити навкруги
лампади невгасимі.
Пройшли дощі, крихкі сніги,
а що ж там за дверима?

18.12.2023р.

Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Ночі у безсонні - тіні лілій.

Огорни мене скоріш любов'ю.
Сам колись казав, що вдвох тепліше.
Слово, лиш твоє, єдине слово,
Й озеро кохання в цвіті лілій.

болить
та так
що забиває дух
за всіх
немає там чужих
і жодного
для кого не знайду
в молитві місця
суд верши

здійнявся меч
нехай
то буде дрон
помстись
за того
хто не встиг
карай
затягнуте
вселенське зло
в людську
подобу тих

хто сам себе
відніс
до сатани
рубай січи
рукою зеерка
усім
що світ дає
пали
жени
проклятий дух
московського совка.

Цей світ - парад людей чужих,
Незрозумілих та незнаних.
Я обирав собі коханих
З немодних фантастичних книг.

У злому полум'ї інтриг
Горять новели та романи.
Цей світ - парад людей чужих,
Незрозумілих та незнаних.

Я загубився і побіг
Свої зализувати рани.
Почув мелодію органу...
Та знов повірив не у тих -
Цей світ - парад людей чужих.

Верлібром він ніколи не писав.
Увесь він був в рядках твердої форми.
Він вуха затуляв від крику горну,
У септимах він бачив міць октав.

Вона любила тільки вільний стиль:
По склу металом, крилами по небу.
Метафори складні - лише про себе...
Проміння вільне світить звідусіль.

Він - Всесвіту відвертий антипод.
Неначе всі існуючі планети
Щоночі надиктовують сонети,
Але без тих омріяних пригод,

В які вона пірнала, королева
Боїв без правил, марень без межі.
Ніколи не палало у душі
Бліде блакитне, радісне рожеве.

Йому давався важко кожний крок.
Він вигадав собі свої кайдани.
Але як чув зворушливе сопрано,
Наївно прикрашав земний свій строк.

Вона зітхала. Тільки на словах
Союзником їй був прозорий вітер.
Жила собі та не любила квіти,
Не дочитала жодну з довгих саг.

У світі, де занадто все просте,
Вони не зустрічалися ніколи.
Та очі опускаючи додолу,
Шукали щось, знаходячи не те.

В оточенні ілюзій та химер
Вона не помічає жовту осінь,
Померла. Та про те не знає й досі.
А він живе. І думає, що вмер.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Ось і грудень закінчує рік.
І на площах ялинки високі, мов вежі,
Час веде невмолимо свій лік.

І зима не шкодує сріблястих сніжинок,
Виганяє тривогу з душі,
Бо людині у мирі так хочеться жити,
Хай для щастя знайдеться рушій.

Сутінковими фарбами бавиться вечір.
Не згасає в серці надія,
Що розгадані будуть життєві всі квести,
Не розійдеться слово з ділом.

Немає більше й сліду від бравади,
З якою в душу стукала весна.
Я п'ю ґлінтвейн, що пахне листопадом,
Дивлюсь на осінь зі свого вікна.

Самотня осінь - спогадів створіння,
Надії цукор, а на рану - сіль.
Я п'ю гіркий ґлінтвейн, напій осінній,
Червоний, наче мій застиглий біль.

Цей келих - наче осені світлина,
Там все: пожовкле листя і дощі.
Сьогодні без жалю туди порину -
Вже все одно, що буде на душі.

Там серце намальоване червоним,
За ним сховався дуже гострий ніж.
Спаде на думку ще один синонім,
І вийде сотий чи двохсотий вірш.

Цікаво, що там далі, за журою?
Кохання чи самотність? Світ чи злість?
Про що ковток гарячого напою
Увечері сьогодні розповість?

Про листопад в улюбленому парку,
З яким пройти судилося мені.
Про тліючу в руці моїй цигарку,
Про те, що "так" я виправив на "ні".

Життя іде, неначе просто сниться.
Здавався сон реальністю. На мить.
Вино червоне, запашна кориця
Нагадує про все. Душа болить.

У час, коли все стало на заваді,
Та більше недоречний діалог,
Я тихо розчинявся в листопаді...
Та пив гіркий ґлінтвейн. Напій для двох.

Ніч побіліла від жмені нежданого снігу,
Мокрими клаптями кинутого навмання-
Як обірвав хто пацьорки загублених віхол,
Вулицю ледве прикрило убоге ткання.

І відступив уже звичний безмісячний морок,
Вийшли із нього дерева, тини і хати,
Димом із білих дахів потягнулися вгору
Напівпрозорі доріжки, і вітер затих.

Ніч голубим кисілем замастила гардини,
В'язко стекла на подушку, торкнула щоки.
Жменькою снігу зима пригостила, і дивно
Північ прикинулась ранком, іще не близьким.
01.2023.

Чому буття сплело коханню пастку?
Чому у серця з розумом війна?
Де полум’я бажань колись загасло,
Поміж обох негода льодяна.

Так палко випікає люта дійсність
Ті рани, що зосталися коли,
Упале небо до землі притисло,
Утримати його ми не змогли.

Зухвала правда не дає спокуті
Жаданий спокій повернути двом.
До втраченого на роки прикуті
Одним, занадто дужим, ланцюгом.

Довірлива..Всю обняла б планету.
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.

Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
Залишилось плямисте видно тло.

Мов темні дикі хмари в інтервалі,
Мов бився шторм шалений вод морських,
Отак її чуттєвість допікала,
Здавалось чула свого серця крик.

Крутився довго світ, як в каруселі,
Опанувала потім вже себе.
Весняні чула солов*їні трелі.
Переосмислила, хоч щось шкребе.

аби не знали
люті вороги
і не втішалося
вісткою лихо
ми розливаємось
за береги
наші герої
помирають
тихо

ми випромінюємо
Боже я
вкладаємо
у кожну дію
право
це наша сила
віра
і земля
у сонячних
і місячних
загравах

ми нагодуємо
всіх голубів
які здаватимуться
миром світу
а ви не бійтеся
вікрити у собі
бажання
небо від смертей
закрити

а ви
так хочете
ціною нас
притамувати
зло
мовчки ви
риби
та вже давно
за вами йде війна
вона постукає
у ваші шиби

ці крила янголів
не на опал
ці очі матерів
безмежно щирі
і світлий день
що до землі припав
нанизує на мить
політ
у вирій

25 Березня 2022

вперед
в запеклий бій
то ми
а з нами
непоборні душі
у серці
гнів
і біль
що крицю
і цю кривду
перетрушать

а з нами Бог
болить
кричить
з руїн останніх
Волновахи
в Охтирці
смерч
не спить
та
Харків наш
і Київ
стане
прахом

для сміттеєзвалищ
доль
така вона
спокута
Маріуполь
та зазнає престол
піке в безодню
в ступор

і ми
свідомі втрат
стискаємо в п'ястук
набуте
рідне
і ми
сестра
і брат
і в єдності
вся наша
сила
й гідність
Слава Україні!
Разом ми непереможні!

24 Березня 2022

Я повторити хочу знову
Те, що відомо вже давно, -
Коли відсіється полова
В комори зноситься зерно.
Тож пам'ятаймо теорему
Відому з давніх ще віків
Про те, що треба відокремить
Завжди зерно від остюків.
Коли турботливо робити
Так будем в нинішні часи, -
Тоді й почуємо ми жита
Ясні та вільні голоси.
17.12.23

Щасливі люди вірші не пишуть.
В них вдосталь і справ, і буденного ритму
Радіють подіям помірним чи пишним
Означень не треба, все й так очевидно.

Не те, щоб були прагматичні та звиклі
Щасливі люди вірші не пишуть,
Відважно боронять встановлений звичай,
Тому й обирають стриману тишу.

А може кайдани по своєму тиснуть
Й вони замовкають у вирі лихого?
Щасливі люди вірші не пишуть,
Неначе тримають в заручниках слово.

Нехай аксіомою стане цей здогад,
Від того вони ані гірші, ні ліпші…
(Хворобу частіше бояться здорові)
Щасливі люди вірші не пишуть.

16 грудня 2023р.

- Що зробиш тут? Людина я маленька!
Але, як патріот, пишу рядки.
Я закохався в Україну-неньку,
Найбільш - в її солоні огірки!

Люблю я ще з дитинства Україну,
Бо ми - хохли, сестра моя і брат.
Смакує з часником мені хлібина,
А з нею - сала величезний шмат.

Обожнюю горілку, борщ, пампушки!
(Я - поціновувач хохляцьких страв).
І ковбасу домашню, і галушки...
Щоправда, гімн ніколи не співав.

Я - патріот! І без літератури!
І до життя такого маю смак!
Люблю пісні сумненькі під бандуру,
Люблю швидкий та запальний гопак!

Вкраїна-ненька! Мила і кохана!
За тебе я і каменем жбурну!
Історія? Яка? Ми всі - слов'яни!
Та нам не треба гратись у війну!

Культура - примха темної безодні.
Пірнати глибше - це незручно! Зась!
Я - патріот землі своєї! Згодні?

- Ми нація! І в нас є мова!

-Ась?

Слизький минаю тротуар
і гніваюся всує.
Зв'язку немає — "Київстар"
віднині не працює.

Сніг на узбіччі, як не сніг,
а місиво брутальне.
Сльота чіпляється до ніг
на чоботах не тане.

Рахує копійки базар:
три бабці й кішка спільна.
До дідька здавсь їй — "Київстар"
та інтернет мобільний.

Щемливо дивиться, нявчить;
купую мойву... Чати
заполонили всю блакить,
неначе сніг лапатий.

Скрушні думки сягають хмар,
і на душі убого,
і не потрібен — "Київстар",
щоб спілкуватись з Богом.

13.12.2023р.

А день новий, немов паперу білий аркуш,
Немає зовсім слів і навіть літер...
У небі чистому лиш одинока хмарка
Мовчанням зустрічає тепле літо.

Зароджується знову мрія феєрична,
Щоби почути голос - тенор срібний,
Немов напитися води біля каплички
Цілющої, що так душі потрібна.

Бажання - чути голос того чоловіка
Джерельний у жагу спекотну літа.
Він не підозрює, що це любов велика -
Повітря струм і сонця Боже світло.

З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
Ними смачно калюжа, розлита під ноги,
причмакує.
Ніби цінності краде, і слива, насупленим
приставом,
Намагається їх відібрати рукою- гіллякою.

Красувались недовго дахи сніговими наметами.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.
А то падає вниз, як рукою незграбною зметений,
Й розлітаються дзвінко по стежці льодяники
крихтами.

Доїдає відлига сніги, не судилося вистоять
Чарам білої казки, в морозі короткім застиглими.
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими,
І на залишки білої ковдри летить намистинами.

Усі разом бурульки попадають долу до вечора,
І зимовий етюд розмалюється чорними кистями.
Та безжальна відталина ще не торкнулася дечого:
З черепиці кришталь осипається краплями
чистими.

з човнами
то так як із нами
добротних хвиль
не напастись
набрати
на потоп
цунамі
і осягнути
золотого дна
колись

з човнами
тонуть капітани
не залишаючи
відтак
розбите серце
океану
надаючи йому
на мить
лихих ознак

з човнами
горизонти тануть
а мрії
наближають мить
коли земля
мов на долоні
стане
і вітром порятунку
в грудях защемить

2 Грудня, 2021

Мій плетений фотель на самотИні
Сумує тихо. За вікном південним
Грудневі хмари, ніби павутиння,
Короткий день і непроглядна темінь.

Буває, кицька скочить випадково,
І дивним заспокоєна гойданням,
Замуркає котячу колискову,
Згадавши материнство нещодавнє.

І піде скоро в тепле. Промінь де той
Що вмоститься на плетеному боці?
Негода досі закриває вперто
І синє небо, і квапливе сонце...

Прюнелеву завісу ранній вечір
Шибками пропихне до середини.
Суха лоза обізветься старечо
Як темний покрив вляжеться на спину.

Та в довгих снах немає розмаїття:
Між полозками- перша маргаритка,
Короткі ночі на терасі літній,
І яблука, що спіють надто швидко.