підсумував
Володимир ЛЯШКЕВИЧ
1. Дивлячись на моє прекрасне місто, створене багатонаціональною своєю громадою, так не хочеться переводити погляд на нинішніх мешканців. “Коні не винні” – звучить щось таке, традиційне, для вуха в їх стрімкому бігу в нікуди. Чи винні вони в тих непристойностях, що робляться в Місті, що робилися і, очевидно, будуть далі робитись в Україні? Питання риторичне? Для когось риторичне, для когось й ні – коней вже немає.
2. Напевно і погоничів теж немає. Такі часи. Часи, коли звільнена від примусових табірних робіт, ЛЮДИНА має можливість вибирати -ПРИСЛУХАТИСЬ І ВИБИРАТИ. ІНДИВІДУАЛЬНО.
Ось цього ми і не вміємо робити, хоча й робимо це щодня. І як робимо! Жорстко, невміло, з тотальним руйнуванням краси і людяності, що дісталися нам у спадок ВІД ЛЮДЕЙ.
3. Що було і залишається поки на видному суспільному місці, як у Львові, так і посеред України? – Купа сірості, закрита, кулуарна, темна, людиноненависницька, духмяна і безплідна? що примножується інстинктом зграї - за соціалізму овечої, нині – вовчої.
І помітно, що кількість рідних українських вовків нечувано зростає.
Особливо після істинного нашого катарсису - громадського очищення – відомого, ще як “помаранчева революція”.
4. Мені, як безпосередньому учаснику подій на МАЙДАНІ, очевидно, що поняття зграї там було повністю відсутнє. ОСОБИСТОСТІ різних національностей, що вийшли захистити свої ІНДИВІДУАЛЬНІ ПРАВА і ЗАХИСТИЛИ ЇХ! – це зовсім інше, ніж те, що вилізло потім із кущів, чи з різних команд підтримки, -
5. Власне, правила протистояння наступу сірості:
- Припинити творити всілякий бруд.
- Припинити цькувати людей.
- Ніякі причини не є оправданням аморальної поведінки.
- Всі громадські процеси зростання є , в першу чергу, ЛЮДЯНИМИ.
- Меншовартість поборювати не приниженням інших - “москаль”, “жид”… - а культурним зростанням і примноженням загальнолюдських надбань.
- Ніхто не володіє істиною, але відчуттям любові до ближнього свого.
___________________
“ ” В лапках, бо говоримо, в першу чергу, про тенденції - про хворобу, але ще не про каліцтво.
Чи не всі львівські газети опублікували статі "проти", а ми додаємо "ЗА".
ПРО ПОГЛЯДИ ПРИХИЛЬНИКІВ НИНІШНЬОГО ДИРЕКТОРА, ТЕТЯНИ ЛУПІЙ.
ПОГЛЯДИ ПРИХИЛЬНИКІВ.
Директором музею Тетяна Лупій обрана легітимно.
Звинувачення в непрофесійності безпідставні, оскільки п. Т. Лупій закінчила Львівську академію мистецтв, є кандидатом мистецтвознавства, членом Спілки художників.
В музеї працює більше десяти років. Обіймала посади вченого секретаря та заступника директора з наукової роботи. Працюючи на останній посаді та виконуючи обов”язки директора, перемогла у конкурсі на заміщення посади директора музею.
Керуючись вищеназваними аргументами та враховуючи, що цього року музей відзначає своє 100-ліття, колектив музею звернувся з листом до новопризначеного міністра культури О. Білозір з пропозицією продовжити контракт з Тетяною Лупій. Контракт був підписаний.
Ця обставина викликала протест деяких працівників музею, розпочалася кампанія дискредитації Т. Лупій, як професіонала, як людини, що не здатна обіймати посаду директора Національного музею у Львові.
Власне, аргументи протестуючих достатньо висвітлювалися львівськими ЗМІ (через друкування листів-звернень та статей, які по суті були однобоким висвітленням ситуації). До конфлікту активно долучилися представники галицької інтелігенції та деякі народні депутати, апофеозом протесту стало пікетування Облдержадміністрації та листи-звернення, адресовані найвищим чільникам держави та керівникам місцевого рівня.
Переважна більшість колективу обурена, як методами боротьби з Тетяною Лупій, так і їх аргументацією. Тому мабуть не зайвим буде висвітлення кількох аспектів музейного життя, які по суті розкривають справжню причину конфлікту.
Попереднім директором музею був Мирослав Откович, який пішов з роботи за власним бажанням через скандал із переносом цінної збірки іконопису в непридатні новозбудовані фондові приміщення (весь процес відбувався через тиск та “наполягання” вірменської громади на місцеву владу, яка в свою чергу впливала на керівництво музею).
Інцидент став відомий через відкритий протест кількох музейних працівників. Цікаво, що інші працівники, котрі сьогодні активно задіяні в акціях протесту, виявляли абсолютну байдужість до процесів, які відбувалися тоді у фондосховищах Вірменського собору, напевно демонструючи розуміння і лояльність до дій попереднього керівництва.
Мирослав Откович обійняв посаду директора, як спадщину від свого молодшого брата Василя Отковича, який перейшов на посаду начальника управління культури. Всього брати при владі були близько 9 років. За цей час встигли сформувати і “власну команду”, яка перейшла під керівництво нового директора – Тетяни Лупій.
Т. Лупій за короткий час зуміла сформувати реставраційну майстерню темперного малярства, на посаду керівника реставраційного відділу запросила відомого фахівця В. Мокрія, для повноцінного функціонування реставраційних майстерень були закуплені всі необхідні матеріали. Тобто була налагоджена робота найпроблемнішої музейної ділянки, з метою збереження унікальної збірки іконопису. Розпочалися роботи з ремонту приміщення на вулиці Драгоманова, 42 (на даний час відремонтовано фондосховища сучасного та народного мистецтва, перекрито дах над палацовим корпусом).
Тетяна Лупій, за деякий час, після періоду активної роботи директором, пішла в декретну відпустку. Відбувши лише три місяці відпустки, терміново повернулась на роботу, як з-за необхідності управління Музеєм, так і задля вирішення проблем, які не під силу були її тимчасовому замісникові - через неодноразові залиття фонду рукописів та стародруків та невжиття адекватних дій на ці інциденти з боку в. о. директора Білої Оксани. Як виявилося вся ситуація була вдало використана противниками директора, щоб витягнути Тетяну Лупій з декрету та розпочати процедуру її “імпічменту”, оскільки за законодавством України заборонено зміщати з посад жінок, які перебувають в декретній відпустці.
Відчуваючи всю прикрість ситуації, коли внутрішньомузейне непорозуміння виноситься назовні, все ж доводиться констатувати, що Рубікон перейдено. Після вилитого бруду та навішування ярликів на Т. Лупій та працівників музею, її однодумців, коли у пресі та в мистецькому середовищі Львова поширюються відверті наклепи, доводиться вживати аналогічні акції протидії. В тому числі і до спроб на тлі внутрішнього протистояння розігрувати політичні карти.
Ситуація, що зародилася від інтриги кількох осіб, поступово переросла у конфлікт двох частин музею. Свідомо вбивається клин між музейними працівниками, виразниками різних конструктивних поглядів на пріоритети музейної роботи (фондової та наукової). Зрозуміло, підняти всі ділянки одночасно, особливо за умов майже відсутнього фінансування неможливо. Тому з боку директора перевага була надана саме збереженню збірок музею, що в даній ситуації виглядає цілком логічно.
Опозиція директора, яка вважає себе виразником інтересів колективу, була сформована за ситуативною спорідненістю, де чітко простежуються кілька груп за інтересами. У мотивації своїх дій вони керуються різними чинниками, як правило не сумісними з тими гаслами, що виголошуються в офіційних патетичних зверненнях до громадськості:
1) власне, кар”єрні мотиви найбільше відчутні у діях теперішнього заступника з наукової роботи Білої Оксани, за освітою історика, яка передбачаючи можливу переатестацію у разі набуття музеєм національного статусу та відчуваючи свою невідповідність займаній посаді, будучи в. о. директора сконцентрувалася виключно на показовому боці роботи та створенні власного іміджу, як можливого нового директора музею (таке прохання скеровувалося до міністра культури). Сьогодні ці факти заперечуються, крім того в даній ситуації має місце і особистий конфлікт між директором та її заступницею;
2) мотиви протидії присутні у вчинках ставлеників попередніх директорів, які в принципі не сприймали Тетяну Лупій як директора, і саботували будь-які її кроки на посаді керівника установи;
3) позиція кількох музейних фігур – багатолітніх працівників музею, які користуючись впливом на формування кулуарної громадської думки у мистецькому середовищі Львова ( в т. ч. через родинні зв”язки), вимагають неадекватного до себе ставлення (як до “містичних духів покровителів української культурної спадщини”). Молодий амбітний керівник, жінка, абсолютно не вписується у формат їхнього бачення перспектив розвитку музею (в т. ч. власних перспектив).
4) проте найбільш імовірним мотивом, інспірованим помаранчевою революцією видається боротьба за “чистоту рядів”. Оскільки у дні помаранчевої революції, в силу народження дитини, Тетяна Лупій не змогла взяти активної участі у державотворчих процесах, на її місце почали претендувати різноманітні “достойні особи”. Серед інших цю посаду претендував обійняти сват народного депутата М. Косіва – М. Василик (кандидатуру якого активно проштовхували у владних коридорах Києва).
5) чистота національна також ставиться під сумнів директорові та іншим працівникам музею. В аргументації багатьох протестувальників та представників галицької інтелігенції цей момент є визначальним. Зрозуміло, що це активно не афішується, бо отримало би відразу відповідну юридичну оцінку.
Характерно, що й сам процес протидії директорові до останнього часу відбувався також кулуарно, в межах певної групи музейників, гіпотетично за написаним ззовні сценарієм. Зібрані директором збори трудового колективу, для відвертої розмови про ситуацію в музеї, вони залишили, мотивуючи свій вчинок банальною словесною казуїстикою про незнання питань порядку денного та відповідно неготовністю до розмови.
Підсумувавши видимі чинники поведінки “незадоволених”, приведемо аргументацію протилежної сторони:
1) Звинувачення у байдужості директора до стану речей у музеї є надуманими, оскільки аргументи у даній ситуації відсутні. Стан речей, який сьогодні обсервується, склався в музеї не рік і не два назад (деякі музейні приміщення не ремонтувалися десятки років, зокрема фонд рукописів та стародруків).
2) Фінансові негаразди, на яких особливо наголошується, виникли у зв”язку з переходом музею у державне підпорядкування з метою набуття статусу національного;
3) Затримка із виплатою зарплати пов”язана із цією ж ситуацією, а також проблемами перехідного періоду, коли багато державних інституцій ще не запрацювали в нормальному режимі. (До речі, недоліки своєї роботи у цьому питанні заступник і її прихильники активно перекладають на долю директора, розпорядження якого не виконувались, зате сьогодні у стінах Музею лунають звинувачення у бік керівника за помилки допущені у час її декретної відпустки).
4) Питання наукової роботи займає осібне місце, оскільки є безпосередньою ділянкою роботи її заступниці. Проти директора виступило багато науковців музею, проте наскільки ця кількість є якістю. На відміну від інших аспектів музейної роботи, де питання адміністративного втручання є необхідним, успіхи наукової роботи перш за все залежать від творчих здібностей персоналій та їх фаху. Виокремлюючи себе, як найавторитетнішу потугу музею, фактично нав”язуючи йому свою волю, постає питання: на які великі наукові досягнення опирається ця потуга, хто її презентує, де імена, авторитети наукового світу?
Т. Лупій, як кандидат мистецтвознавства, як науковець вищий за рангом від своїх опонентів, врешті як адміністратор має право на власне бачення здобутків своїх підлеглих, в тому числі на проведення ротації кадрів. Тому для багатьох науковців за посадами, інстинкт самозбереження у протистоянні з директором відіграв вирішальну роль.
Апелюючи до необхідності популяризації збірки, і вимагаючи від директора активнішої роботи в цьому напрямку (видавнича діяльність, залучення спонсорів тощо), всі проблеми перекладаються на неї одноосібно. Чомусь ігнорується досвід аналогічних установ, де працівники цим займаються автономно.
Наголошуючи на вагомості власних посад -- інша частина колективу, за деяким винятком, подається як обслуговуючий персонал ("прибиральниці та сантехніки"), що в принципі є неправдою, оскільки маються на увазі майже 100 музейників, в тому числі з регаліями набагато вагомішими ніж у протестувальників.
5) Проте, домінуючим у висловлюваннях багатьох пікетувальників є невідповідність директора високим ідеалам національної установи, як за духом, так, мабуть, і за національністю. Директор, яка за національністю є українкою, за певними зовнішніми та поведінковими ознаками - інтелектом та знаннями - підпала під категорію “інородців”, стала об”єктом неприхованих цькувань. Позаяк, ініціаторам пікетів, відкрито вести боротьбу у даній ситуації небезпечно, вибрано нейтральне формулювання: “Національному музеєві – національно свідомого директора”. Іншими словами, кого завгодно – аби не "москаля" чи “жида”. Працівники, що вважають себе “національно свідомими” абстрагувалися від ювілею Музею, та погрожують бойкотувати роботу установи.
6) Колектив Національного музею в основному жіночий (особливо його науковий склад), тому для переважної частини музею цькування матері грудної дитини видаються аморальними. Національний музей, як фундація митрополита Андрея Шептицького, завжди залишався осередком української культури, де засади християнської моралі були домінуючими. Сьогодні ці засади підмінені гаслами революційної ситуації, коли в столітній ювілей частина колективу зосереджена на перешкоджанні нормального ритму установи та вишукуванні бліх.
Пікантність ситуації полягає в тому, що подібні процеси музей переживав 11 років тому, коли аналогічними безпідставними звинуваченнями практично ці ж персоналії “з”їли” непересічного фахівця, прекрасну людину – Андрія Новаківського (внука видатного художника). Чи стало від того краще музеєві, залишається риторичним питанням, оскільки Національний музей потрапив в епіцентр багатьох скандалів (в т. ч. із загрозою для цінної збірки ікон). Проте для себе ця частина колективу забезпечила безтурботне життя на багато років, абсолютно не вирішуючи проблем, які сьогодні закидаються директорові.
Постає питання, що для них є пріоритетним: доля музею чи власна доля. Прикриваючись високими патетичними гаслами та вболіванням за майбутнє музею, власне кроків у цьому напрямку не помітно: все обмежується будуванням повітряних замків за горнятком кави.
Зрозуміло, що Т. Лупій – молодий керівник, тому не відразу може охопити всі ділянки музейної роботи, проте закиди у її невідповідності посаді директора Націонаонального музею у Львові видаються надуманими та абсурдними. Власне, основні закиди торкаються не її професійності, а нерозуміння нею суті української культури та байдужого до неї ставлення, а звідси один крок і до ксенофобії.
Важливим є те, що в даній ситуації Т. Лупій захищена законодавчо, тому методи брудної боротьби вибрані невипадково. Апелюючи до думки громадськості та чинячи психологічний тиск на директора, більшість заходів протидії все ж відбуваються “під килимом”. До протистояння в музеї долучилися і деякі народні депутати, зокрема Ярослав Кензьор, який підтримує лише одну частину колективу – “національно свідому”. Дивує і поводження обласної профспілки працівників культури, що активно зайняла однобоку позицію, ніби інша частина колективу не є членами профспілки.
Стосовно модної зараз люстрації можна сказати, що якраз Тетяна Лупій і є тим новим керівником європейського типу, здатним презентувати установу на міжнародному рівні, а всі рецидиви старої влади присутні у діях протестувальників, що раптово приєдналися до здобутків помаранчевої революції. Не випадково Т. Лупій підтримує вся молодь колективу, що бачить майбутнє музею як провідного мистецького закладу української культури з єропейським обличчям, а не нафталіновою установою під солом”яною стріхою. Щоб досягти цього потрібна суттєва реорганізація роботи музею, яку і проводить директор. Подібні заходи не могли не викликати протидії з боку старшої частини музею, яка сучасними категоріями мислити не хоче, а причини своїх бід бачить у директорові. Не помічаючи реалій життя, в тому числі відсутність фінансування з боку держави, висунута вимога зміни директора, ніби він без грошей та за аморфності багатьох керівників підрозділів музею зможе покращити ситуацію. Залишається лише висловити припущення, що цій частині колективу потрібен не директор, який буде керувати установою, а директор яким вони будуть керувати, зберігаючи контрольний пакет акцій ще на довгі роки.
7) На закінчення важливо відмітити і те, що в Національному музеї Тетяна Лупій перша жінка-директор за всю його історію, - жінка-фахівець, що більше 10 років присвятила творчій і науковій роботі в осередку національної культури, можливо, найвизначнішому осередку, намагаючись зв’язати ті лінії в його щоденному житті, що були так вдало порушені за часів як соцреалізму, так і раннього національного романтизму.
