"ДЕПРЕСИВНИЙ СИНДРОМ" (Івано-Франківськ, "Перевал", 1992)
ДЕПРЕСИВНИЙ СИНДРОМ
Оксані
1.
Жовтий вечір. Оранжеві свічі.
Кварта вицвілого вина.
Ти вина моя перша і вічна.
Ти єдина моя вина.
По дорозі безпечної долі,
по дорозі битого шкла
я несу тебе, вірну і голу,
не втираючи осінь з чола.
Ти мовчиш. Ти повинна мовчати.
З-під зачинених мертво очей
тихо сочиться страх дитинчати
і повільно по щічці тече.
Нам назустріч виходить карета.
Стигле ложе постелено в ній.
О наївні химери поета!
О безпомічна цнота надій…
2.
нам сьогодні повільно безладно невлучно
говорити мовчати і знов говорити
і спиратись на часу тоненьке поруччя
і затяжно останню цигарку палити
потім знову мовчати мовчати мовчати
доки нерви не стверднуться сіткою дроту
і ховати в очах нуклуїдні карати
чи то крові чи сліз чи наруги чи поту
членувати думки на потерті скрижалі
на свавільні листівки на мудрі рулони
і самотньо довершувать психоаналіз
голубого дощу на роздвоєне лоно
ми повинні багато ми довго повинні
забувати про щастя під вітром вишневим
і кусаючи губи криваві аж винні
роздягати очима стару королеву
королева підходить спокійно панове
під сорочкою білою кості зелені
нумо гордо дивімось а нум гонорово
говорімо про сексу пориви шалені
говорімо… та ні стоїмо як дерева
і останнім зусиллям ковтаємо муку
супокійно підходить бліда королева
для цілунку сухотну протягує руку
3
ідеш і бачиш
колючі груди
ідеш і бачиш
голос білявого хлопця
в червонім кашкеті
ідеш і бачиш
дорогу яка не веде
котяться з неба
розпечені персики
меркне
маліє
жовта гора
спертися ліктями
поглядом спертися
впасти долілиць
пропасти
пора
лежиш і чуєш
тріпоче камінь
лежиш і чуєш
солодке вологе тепле
котиться зліва
лежиш і чуєш
усмішку винного
я винен
вина моя
стиснена в правій руці
я винен у тому що я не подібен на себе
я винен у тому
що горобці
склювали усіх без винятку
зебрів
смугасті
китиці
кити
кентаври
круг
мене
круг
тебе
смугасте цунамі
заливає таврію
і
залишає
смугасті дебрі
дерево сходить
заходить дерево
сонце ворушиться
сон червоніє
де Ти Господи
янголи де ви
озовися
Діво Маріє…
4.
ви такі ж як і я
наївні
ви такі ж як і я
довірливі
на бантинах спите
як півні
і встаєте щоранку
з півнями
а мені залишилось
спинитися
на четвертій сходинці
знизу
усміхнутися
помолитися
і вдягнути чернечу ризу…
ГЕОМЕТРИЧНЕ
Прийшли до круга. Стали зусібіч.
І голови накрили прапорами.
І хтось завів нестямно довгу річ
про конуси і паралелограми.
А ми поволі падали в траву,
підклавши сон під голови патлаті.
І так виразно, ніби наяву,
у нас в очах світилися квадрати.
* * *
Панночко з блакитними очима,
панночко з блакитними сльозами,
як мені хотілося навчитись
бути з вами і не бути з вами.
Як мені хотілося, повірте,
на вітрах проворно пелехатих
і вдихати вас, немов повітря,
і, немов повітря, видихати.
Але ви — не ви. Як у люстерці,
роздвоїлись викриво й лукаво.
Ви одна спинилися під серцем,
інша ви пішли собі небавом.
І тепер в неходжену завію,
охопивши голову руками,
я один голублю власну мрію,
інший я зорію вслід за вами.
Роздвоїло. Стерпло. Загірчило.
Келих ночі. Крапелька отрути.
Панночко з блакитними очима,
з вами чи не з вами. Чи… не бути?
* * *
живемо під чортом неначе під Богом
і вправно жонглюєм словами
в яких від глибин від прасуті святого
немає ні грама
заплутані ми у своїх переплутах
у путах своїх нерозривних
а хто розриває розрубує пута
той бачиться дивним
а в кого святого нема за душею
ні краплі малої
той в’яже петлю і кидає на шиї
на душі героїв
а кого ті пута затягнуть до краю
у чорну годину
на власну той шию петлю одягає
на душу невинну
а іншим байдуже бо інші не знають
дороги у вічне
над стомленим світом Танатос витає
і душі калічить
ГУЦУЛИ
Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…
ПорозПисаний Камінь свавіллям імен,
за якими пітьма, за якими провалля.
Ми лишилися там, де простуджений день —
як розсерджений кальвін.
Нам кричить вже не горлом а раною світ,
але що нам до світу і що нам до істин.
Ми лишилися там. Наші долі криві,
як дорога на Пістинь.
Нас чекали Сорбонни, а нам — аби плоть.
Не химера, не мрія…
Ми лишилися там, де ридає Господь.
І мовчить Гуцулія.
* * *
на ліктях вже не мозолі
на ліктях п’яти
на золотисто-жовтім тлі
зринаєш п’ятим
у першого в блідій руці
курмей зов’ялий
а під проваллями синці
сліпих конвалій
у другого на рукаві
пов’язка-промінь
і місяць усмішки кривий
на вістрі коми
погнутий судорожжю слів
корозій жестів
не може третій ув імлі
очей отверзти
і я у плетиві-гіллі
мовчу четвертим
і запах безу на землі
як запах смерти…
ЧОТИРИ СОНЕТИ ПОВІЛЬНОЇ СМЕРТІ
1.
він нині не побачить паркана
він мусить вуха воском затуляти
іде вода у гості до теляти
така сама як небо та сумна
теля не хоче пити бо теля
ще не кохалось бо воно невинне
сп’яніле поміж запахів і звивин
воно блукає мозком коваля
тож ланцюга коваль не докує
до паркана не зможе присилити
ані теля ані життя своє
в куфайку як у мозок заповитий
він буде жити навіть буде жити
та вже йому вода вухами б’є
2.
я буду помирати восени
коли розчервонілий капельмейстер
не кобуру одягне а капейстру
і сплющений оркестр кріпосний
затягне одержимо білу фугу
і опаде звиваючись на дно
і доки кавалерам все одно
танцюють дами по блідому кругу
як по блідому ложу бо поблід
зеленочолий стриманий апостол
бо догорає свічка як болід
бо біля скроні зупинився постріл
застигла постіль і застиг компостер
а хто мене везтиме в новий світ
3.
це синтаксис обвуглених печер
тут диким медом пахнуть печериці
до цинамону миґдалю кориці
торкаюсь не губами а плечем
тут в попільниці сірий пес дріма
як дим недопаленої цигарки
тут на пательні догорають шкварки
неначе зорі але це дарма
це через кому а рудий лінгвіст
двокрапку на фарватері виводить
і знову м’ясо плісніє бо піст
і знов на антикварному комоді
чортнадцять літ мугичуть акафіст
тасуючись як карти у колоді
4.
а зрештою чи слухай чи конай
чи ручкайся як тать із парканами
тобі вже не намариться фундамент
а тільки жовтий висохлий курай
і ти поставиш чайник на плиту
і висиплеш посічену заварку
а зрештою ні холодно ні жарко
то нащо ти благаєш порятуй
вода до горла камінь принесе
вода загатить каменем ворота
до білого притулку медресе
і будуть гланди судорожно потай
той камінь розтираючи на поташ
надіятись що це іще не все
"ОТРУЄННЯ ГОЛОСОМ" (Київ, “Смолоскип”, 1996)
* * *
ці тексти як жінки регочуть віддаються
виношують тремтять від дотику руки
а їхній чорний трон на паперовім блюдці
немов старий магніт притягує зірки
їм сниться по ночах шалений шов бетону
підземної стіни точений барельєф
і місяць як кольє стискає плоть червону
і венам золотим розлитись не дає
ці тексти як жінки вони старіють зранку
але котрогось дня коли на вітражах
старенький принцип жах зірве ажурну рампу
із їхніх гордих лон обсиплеться іржа
і вкриті золотим пахучим ластовинням
вони тобі прийдуть немов під образи
ти винен їм цей світ ти кожен їхній вигин
губами обома в повітрі зобразив
ти рвав їх на шматки зализував їм рани
леліяв як дітей як потолоку дер
тепер вони твої але чому іване
ти жодного із них не вимовиш тепер
* * *
по чорних схилах як зоря повзуча
острогів календарна суєта
зламати хліб немов зламати учня
щоб з нонпареля голос вилітав
щоб плакала по темних ебонітах
форель у партитурі забобон
щоб засвітився танець дядька віта
червоним і коричневим обом
а пастка лиш розторгнення поразки
на два сліди чотири забуття
просвічує просочує крізь растр
тоненька епідемія життя
пухлина це вирівнювання звивин
на тремах мозку вихрещений злак
зламати хліб розмножити оливи
а хто щасливий хай вмирає так
* * *
Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.
Я все прощу, бо нині я помер.
Я довго знав, що буду жити довше.
І чорний плащ облизує підошви,
і чорний місяць перерізав нерв.
Я все прощаю. Я запам’ятав,
в яку породу мозок цей залитий.
Вже опадає чорна самота
під покривало щирої молитви.
Уже цвіте під мостом алича
і мартиролог складено наново.
Прости мені, Даждьбоже чи Єгово,
прости мені за те, що я мовчав.
І тільки кадуб жовтої труни,
і під ногами миші яворові.
А сни виходять в заміть, і по них
ні сліду не лишається, ні крові…
* * *
за оводом терпне самотній сумний рамадан
уже осипається мерва з чернечої брами
віддам тобі перстень і палець а сніг не віддам
нехай він тяжіє між нами тяжіє між нами
на дамбу не вийду там губи злюбованих слив
погруддя лілей герметична плутонна судома
яри за ярами там замшевий дощ настелив
та неба немає і я залишаюся вдома
то сни менелая нехай осміє менелай
багнети юдолі нехай четвертує волами
займай україну але тільки сніг не займай
нехай він тяжіє між нами тяжіє між нами
ДІАГНОЗ ОФЕЛІЇ
обліт завершених птахів
на полі батька або духа
червона сонця потерюха
згортається в несупокій
на горло саду покарай
на тінь зелену на карету
на золотих підніжках в лету
перегортається цей край
карбідом жовтого жалю
перегортає датська осінь
довкруж акустики доносів
хтось тихо виплюне люблю
хтось черепом означить порт
де сарана дрімає в сотах
убивство діда це аборт
а гріх убивство ідіота
лиш ніч помилує плечем
посіє мак в дворі палацу
і на могилу пертурбацій
червона мряка потече