навмисне буде сувати сніги
надаючи дорогу попри зими
я факсом відіслав усі корзини
і факом відіслав усім борги
я буду квіткою
я буду кочегаром
я буду віддавати перегаром
тебе любити буду (очі гарні)
я буду буду буду буду буду
та на корчі мені ота дівчина
яка не знає хто такий Тичина
1997
Денвер, Колорадо
НЕВДАЛА ВТЕЧА З КОНЦТАБОРУ БАНДУРИ
А ти, хто ти? Такий собі — бомжа!
Адміністратор квітки дженджеристий…
Набридло все. Заграли бандуристи.
Твої світи як ікла у моржа.
Ти, бляхо мухо, справжній неофіт
у ракурсі невживаності звичок.
Та з погляду сержантських трьох петличок —
не розумієш постріла в софіт.
То, певно, для підтримки рівноваги
чи просто так — з відсутності причин.
Але він так банально прозвучить
для поколінь абабигаламаги.
Живеш в бандурі наче в пентаґоні.
Поглянеш вгору — дірка. І — ні декого.
У високості в золотій агонії
похмурі пальці бігають як зеки.
Твій день і ніч залежить від долоні
що час від часу закривають деку.
Як вилізеш відтіль — над головою
високовольтні лінії від воль.
Підкаже хтось: “То струни над тобою”.
Ти бренькнеш раз і вмреш від 300 вольт!
19 липня 1995
ПАТРІОТИЧНЕ
Пощо тобі органіка Китаю,
пощо тобі колиска серед хати,
пощо тобі кохати, самураю,
цю дівчину, цю землю, цю зарплату,
цю армію, ці лакові баласти,
а ласти вберігати не для Сяну?!
Чи обіцяти ачи обі……,
чи втретє золоту присягу скласти?
Ти дівчині скажи, а не країні,
що вірність — то найвища форма зради.
То після її ляпасу
в коліні
з дитинства не згадаєш снігопаду.
Лиш вічно пам’ятатимеш
і радо
всім будеш цитувати Трублаїні.
ЕСТЕТИКА
естетика хворого — поменше чистої білизни
більше спокою більше теплих вітань на відстані
поменше істини
побільше вітчизни
він слідкує за рухами набивальниці подушок
а опісля не знає навіщо потрібне каміння
він щасливий він переніс переломний шок
і тепер ототожнює небо і своє піднебіння
покажіть йому море — він забуде про підземну ріку
естетика хворого швидше б встати на ноги
пройти повз довгий коридор і в самому кутку
сорок разів віджатися від підлоги
1994
НАВМИСНЕ
плаває бахур в чаші на дні
а дерев’яний цвях зверху навмисне
але що буде з ним за сорок днів
коли молоко
скисне
?
чи стане поважно як ковчег аврора
а копія піде в народні промисли
але справа в тому це справа гонору
що до Великодня лишилися лічені хвилі
а він взяв дурний
і
поскоромився
ІВАНОВІ АНДРУСЯКУ
видко червивий горіх
бо у жим
ти його легко вдавив арнемленом
всім казав чисте а вийшло черлене
отже горіх був надто чужим
ти вполював саваот пережив
знову горіха шукаєш під кленом
сніг випав швидше ніж писав ти
тож не вдавайся до різних патрицій
бачиш вмирає струг у криниці
знаєш від чого?
від самоти?!
ні! він вмирає бо високо птиці
7 листопада 1995
Джерело: "ПОЕТИКА" і Видавництво "Смолоскип"
ТРИПТИХ
I
прийде нове ім’я а з ним
печаль сама собою зникне
хто зайвий янгол чи різник
як зайде Піст немов Великдень
вже над бенкетом голова
обмеження стола і гостей
блаженний той хто вперше постить
бо не почує ті слова
яким запекло на олії
на дні криниці сто відер
сухим асфальтом дощ паде
і по воді ідуть месії
щасливі кожен прихопив
по два човни собі під пахи
за ними віддані монахи
несуть їм кельми і крупи
і п’єдестали золоті
у мріях їхніх в літургіях
ідуть месії та чи ті
та люде звикли йдуть месії
вони ще виберуть момент
щоб дочекатися коли би
новий прораб під запах риби
на порівно ділив цемент
1994
II
коли
глибокі скрипалі
обручками притиснуть струни
коли графіни на трибуни
не винесуть бо замалі
це зокрема
а взагалі
коли зненавидить хто любить
що саме — знають скрипалі
те ж саме знають скрипалі
коли цілують мертвих в губи
коли мов постріли на зрубах
просохнуть вила на воді —
тоді
а поки що цілуйте в губи
26 квітня 1999
Чикаго
III
Оббита шалівками хата,
що й лати доброї нема.
Як в горах западе зима —
тоді зачнемо корувати.
Над головою навіть рись
здере з кори чужі суцвіття.
Цвіт доживе до повноліття —
чи знову схоче до нори
попанувати над кущем
якогось дикого европу?
Якщо це так — чи зможе ще
той цвіт цвісти опісля року?
Як в горах западе зима
і рись не скорчить ристократа,
і благородну рису брата
відчуєш пальцями п’ятьма —
пітьма
відступить
як лопата…
А карабін надломить стрих.
1996 — 1999
Денвер — Чикаго, США
* * *
Ти пожінна мені і тому найніжніша у світі.
Не ховай, не ховай — віднайду все одно, як тоді.
Ти пожінна мені. І тому найніжніша у світі —
там, де тихі благання втихають на тихій воді.
Ми такі білі-білі. Біблійні. І ти є, і я є.
Нам би Бог для обох, нам би тільки забули про нас.
Ти сьогодні уперше, кохана, мені дозволяєш
лише раз, лише раз, лишеразлишеразлишераз…
ТЕ, ЩО ТИ ЗРОБИШ ДАЛІ
щоб охопити весь простір — достатньо здійняти весло
але ще не доведено істинну формулу вістря
намалюй віковічну картину і назви її просто повітря
і тебе зрозуміють повіти без жодного слова
але простір тепер вимагає мелованих меж
односельці витаються клунками на далеких сибірських
вокзалах
ти не чув запитання а вже кажеш незвичне “еге ж”
не гасив ти родинних пожеж а вже знаєш де зайве
твій велетень-човен на березі в нього безсоння вросло
океан вдалині очима крихітно сверлячи
щоб охопити весь простір — достатньо здійняти весло
але те що ти зробиш далі — позбавить тебе величі
22 листопада 1995
* * *
кептар і риба в нім ріка і протиріччя
порічка самоти і вовна блиску сурм
не ти себе прирік на віру і на відчай
на вицвілість і ціль на сумнів і на суть
та тріска в молоці
легонько мала сили
хоч келих у руці був важчим за відвар
тож магія твоя щось вище аніж символ
ніж золоті клинці ніж слава і слова
а жінка що вела
вона була спокійна
в старому кептарі та при нових мерцях
і плутав хтось тебе з обличчям що у війнах
і виринав з небес не ідол і не цвях
ти тут не сам ти там
з братами
і твій тризуб
вже над лускою був націлений
а брат
почув як з кептаря втекла остання риба
але ніхто не знав з якого рукава