( м. Львів)
Лауреат міжнародного конкурсу "Гранослов"
1997р.
* * * (із майбутньої збірки "Сієста")
Постмодерна зима, як завжди, реставрує сніги,
між театрами квіти торгівлю ведуть глядачами,
і птахам, як поетам, бракує ваги і снаги
не шугнути до вовчої ями або
української, та чи не дідьчої мами.
Любо, браття, летіти, коли ще бікфордовий шнур
не доповз до крила урочистим державним салютом,
і коли є пергамент один поміж сотнею шкур,
на якому написано: "Брате живий!
Ти злетів, але будеш покараний люто…"
Ще не всі сторінки позавалював вигірклий сніг,
блискавиці нічні розтинають поблідле обличчя:
ким ти був восени, ким опинишся враз навесні?
І який журавель - дерев'яний? живий? -
у який теплий край тебе люто покличе?
СІЄСТА
Моя печінкова кав'ярне,
куди я вчащаю з друзями,
твій інтер'єр - незугарний,
гості твої - напружені,
вивіску над дверима
здерто, а двері - вибито,
юрoдивим пілігримам
ти пропонуєш видиво:
чорні кудлаті яйця,
білі червиві яблука,
чай "розчеши китайця",
каву "Чумна арабіка".
Друзі, понурі друзі
на інвалідних возиках
котяться по виднокрузі,
плямкаючи морозивом,
припалюють папіроси,
хочуть бути такими ласкавими -
власник кав'ярні просить
юрoдивих на поправини:
серце старої мавки,
ракові геніталії,
з піни морської канапки,
смажена скрипка з Італії.
У мій печінковий заклад
вчащають самі апостоли -
щовечора чути fuck you,
щоночі лунають постріли,
щоранку парують квіти,
ополудні - кличуть Господа,
не бігають голі діти,
не видно процесів розпаду:
принаймні на скло і каву,
на друзів і їх прогалини,
на воду і переправу,
і на сорокату гадину.
Вибране
Великдень
Зійдуть ангeли – зорі у дзьобах, –
Повстромлюють пір’їни в капелюшки,
І над усе доречним буде Бах,
Органний Бах у найдорожчім вушку.
Не треба з неба до землі, бо вже
Зближаються, що простягнути руку –
І зрозуміло: справді стереже
Мембрану світла, намистину звуку!..
То все «попса» – принесені дари,
Обмиті ноги, недопиті чаші, –
Зійдуть ангeли, не доконче три,
Щоб крашанки покуштувати наші.
***
Нашелести мені, сніжистий волхве,
На вулиці, що вмерла навесні,
У місті, що бубнявіє і вогко
Цілує п'яти й вилиці мені.
Старий стигматик прагне алкоголю:
Марудна річ - роздряпування ран,
Коли і люди, і дерева голі
Стоять по горло у ріці Йордан.
Смерть вулиці та міста
набрякання -
Химерні речі у моїм житті.
Стигматика з обличчям Лукіана
Нема кому обрати у святі.
Дрімає палестинський
алкоголік
У натовпі від вилиць аж до п'ят,
Допоки люди і дерева голі
По горло у ріці Йордан стоять.
Зима в Європі
Сумна відлига облягає серце,
дикун губами розтопити зиму
потрафив і втонув. На озерце це
покрапує вода. То вісті з Риму
(синоптики розкажуть про циклони),
то - зневажання варварів у формі
венеціанських сліз, що не солоні,
бо сувенірні.
За вікном сонорні
повії-приголосні вигравають
на флейтах і гобойчиках відлиги,
блищать сліди блискучого трамваю,
що мав гарсон із куснем мамалиги
у ресторані "Буковін" в Парижі,
вдоволений життям.
Висять тумани
над озерцем, і домлівають крижі
втонулого у нім європомана.
Вибране
Війна остання
На вежу вився білий виноград.
Рожеві стіни ворушились кволо.
Кіннота осені утворювала коло,
і жовті стріли засипали сад.
Споруди й люди мляво застигали
по очі в листі (очі - голубі).
Кіннота осені спинилась на горбі,
й кіннотники покинули забрала.
Червоне коло було б видно з веж
блідого замку привидам і хмарам,
якби не листя і осіння пара,
що з привидів клубочилася теж.
Відшурхотіло листя, ніби кроки
під перламутр посріблених ворон,
і не одне вороняче перо
затрималось на замкових флагштоках.
Та білий виноград ронив плоди
над колами осінньої кінноти
(ні, не як сльози, - радше повні ноти)
на струни тятиви вряди-годи.
Та ще безшумно коливались вежі,
з туманами заходячи у тан.
Від музики лишився нотний стан
і - як закінчення усіх фата морган -
на місці нот важкі сліди ведмежі.
Літо Робінзона
1
Романські куполи твоїх грудей
Хитаються в середньовічнім вітрі.
Монашество - мурашество руде -
Зникає геть із нашої палітри.
Блакитна мла, алхімія слюди -
Вкривають фрески стужавілі стегна.
Предовгий піст не входив я сюди,
Лише моливсь недремно і святенно.
Тепер - уже. Астрологічних див
Нагаптувавши в килими доволі,
Тебе - згадав, і мав, і полюбив.
Немов тоді - в доісторичнім полі...
* * *
Немов тоді, в доісторичнім полі,
Болів і вив, а мовити не вмів,
Коли стрибали дні і ночі голі,
Як ти і я, та тільки теж без слів...
О, скільки шкур я вискуб у німоті
Живих ведмедів, тигрів і пантер,
Вслухаючись у їх широкороті
Жасні відлуння підсвідомих сфер!
І скільки різав неслухняні губи
Вогнем і кігтем, бо ніяк не міг
Сонорним звуком просте слово "люба"
Почати біля найдорожчих ніг.
2
А по ночах пишу тобі листи,
Не на папері - відсилаю небом.
Ця електронна (Господи, прости)
Зірчаста пошта - з покоління Феба.
І кожен промінь - то питання "як?"
Його згасання - то питання "де ти?"
А видиш місяць? То питальний знак -
Один-єдиний на усю планету.
Чи ти отримала, чи прочитала, чи...
(зриваюся, мов із каната, з ритму)
А втім, не прокидайся і мовчи, -
Накритий небом я, і ти накрита...
* * *
Накритий небом я, і ти накрита,
Лише... фасоля вигналась і там
Дірявить небо - хоче вище жити.
До речі, а чи жити вище нам?
Ходімо догори по фасолинах,
Як їжаки мандрують по грибах,
Тримаймося за пісню солов'їну,
Аби не впасти вниз - комусь на дах.
Направду, не до вишуканих віршів,
Коли склепіння ближчає щокрок,
Вже видно й дірку в небі, та найгірше,
Що в неї не пролізе й огірок.
Із вінка "Політ над шляхами арія"
.....................................................
IX
Стихії викрадають голоси,
Підземні риби плямкають губами
Про маркізету і медаполаму
Гнучкі географічні пояси.
Сніги від Чернівців до Алабами,
І, спраглі ефімерної краси,
Великі мов і мов малі юси,
Зникають люди, стаючи слідами.
Тим часом поприходили хористки,
По діафрагму вбрані у луску,
Причім соски творили плавну риску, -
І, вибравши руками по соску
Та пиптику, свідомо йде в ріку,
Розходиться добірне товариство.
X
Розходиться добірне товариство,
І припадають пилом береги,
Прим'яті, піднімаються луги
І падають прим'яті падолистом.
Такий пейзаж у топосі нудьги,
У хроносі невольничого свисту.
"Опришки, - просе Довбуш, - декабристи,
Розходьтеся, розходьтеся, аги'!"
На береги подався кірасир,
Зелений луг зігнувся за драгуном,
І, наче в молоці гарячім сир,
Опришки зникли у гірських лагунах.
Отак і ти, крізь сон промчавши гунном,
На ранок забуваєш, ким єси...
