Розгублений і зблідлий молочай,
зелені лики стебел — білі чари.
Ой заваріте, мамцю, мені чай
із корінців сухого молочаю.
Ох, сині жилки на моїх руках —
чого ж ви, мамцю, у такім одчаю?
Подайте мені в збанку молока
з листків блідозелених молочаю.
Усміхнене й просвітлене лице —
то, мамцю, все, що вам я залишаю…
А ви… ви не зривайте молочаю,
що завтра зранку дивно зацвіте…
[16 січня 1982]
БЕРЕЗІВСЬКІ ОБРАЗКИ
1. Ніжний спогад, або Ива-маржина
Рутка в зеленім, хата в покрівлі,
в синім — ожина,
ива-маржина стоїть в надвечірнім,
ива-маржина.
Хату в покрівлі дощик покриє,
губи — ожину,
рутку ж зелену разом із леном
ива-маржина.
Серпні проходять, дощ не відходить
ані на днину:
— Синку мій добрий, де твоя бродить
ива-маржина?
— Татку далекий, серпні погіркли
в нас за плечима,—
мабуть, розтала там в надвечір'ї
ива-маржина
(ива-маржина...).
[8 серпня 1985]
2. Юзь
Юзь
невеличкий і сивий
що в довгого хвоста
із дітьми грається і зеленить
коліна
падаючи в траву для їхньої
потіхи
з нього навіть наймолодші
посмішкуються
і на «ти» називають
Юзь
прогнаний єдиною своєю
утриманкою
за те
що на коломийському базарі
купив козу
яка вдома вискочила
на ВерОньку
бо була власне не козою
а цапом
Юзь
із профілем римського імператора
встидливий як дитина
коли вечеряє в чужій хаті
а робота була не затяжкА
Юзь
без хати і саду
що каже мені
— ти знаєш
добре живу
[14 липня 1985]
3. Вірган
позичаю пам ять
у старших
бо моя
не пам'ятає
колись
коло нашої хати
стояв костьольчик
з мальованим вірганом
і не один із моїх земляків
ще й тому
на поляка переписався
що хотів слухати
хлипання співучих труб
а ще
в будній день
заскакувати до костьолу
і нишком
за пару злотих
самому
блискучу клавішу
натискувати
[14 липня 1985]
4. Ясь Жеревецький
звечора
замикаю свою стайню
сідаю в хаті
і дивлюся в вікно
так
ніби свою білу паню
визираю
я не боюся смерті
бо був під Сталінградом
та й з богом в роги не ставав
все своє життя
я робив на корову
і на сім'ю
п'ятдесят і сім телят
вИходив
дванадцять корів
мав на господарстві
думаю собі
куди це все пішло
і для чого силу мою забрало
але з іншого боку —
на молоці від останньої корови
вже два моїх онуки
вибавилося
[7 липня 1985]
5. Вечір із прабабкою
як я мала п'ять років
у нашій комірчині
поселився
маленький чорт
я носила йому їсти говорила з ним
бувало
коли до нас
приходило багато гостей
навіть приносила йому
татову краватку
тепер
я не можу вмерти
до того часу
доки не передам його комусь
із рук в руки
тож лежу
мучуся
не можу вмерти
всі бояться
подати мені свою руку
запроси мене
до танцю
[1985]
ШУКАННЯ БЕЗСМЕРТНИКА
Ярині
1.
Стрімкими ріками зелених електричок
ми допливли у Львів;
а в Львові ще безсмертник не зацвів
і все було як звично:
каштани — цвіт згребли у тисячі копичок,
що хилиталися і пахли між листків,
але від цього погляд наш не млів:
були ми, як бузки, в запилених обличчях.
Ми в вуличку пройшли, в каштани, в поворот,
де скрикував трамвай, що голову заводив
у затінок, за ріг: там дім був, у якім,
як давню фреску, я лице твоє, і очі, й рот
губами з небуття виводив.
Й не вірилось, що десь комусь прощу
за кожен пальчик твій тремтячий,
за те, що по ночах ти плачеш, плачеш, плачеш,
й за те, що я нічим тебе не захищу.
[11 травня 1986]
2. Нав'язливий сон
Ніколи більше,
зриваючи квітки болиголова,
не затру собі ними очі;
знаю:
після цих дощів
виростуть великі жовті безсмертники,
що нас не вбережуть;
бджоли
стануть кісточками здичавілих вишень;
вознесуться плантації кульбаб —
всі поля заберуть із собою...
І так нам сумно буде стоятись під яворами
і дивитися всьому услід,
ніби ми —
невеличкі, незграбні і трагічні сонця —
по кілька променів маємо в собі
і не знаємо,
що робити з ними.
[20-21 травня 1986]
3.
Цієї ночі
зеленим потягом ти наближаєшся до Києва,
але потяга нема а чи просто не видно,
і я бачу над рейками
тільки сплячу кометку твого тіла,
яке летить горизонтально над землею
і світить, світить мені здалека;
я так боюся за тебе:
чи ти не заблудишся серед ночі?
чи зумієш пролетіти
над зграями приблудних собак,
що, голодні, нишпорять степами?
Як це трапилось так на світі,
що я ніяк тебе не можу оберегти;
ніби роковано тобі
вічно летіти в незримому поїзді
під тихі-тихі перестуки власного серця.
[16-21 травня 1986]
***
З'ЯСУВАННЯ ІЗ БІЛИМ КАМЕНЕМ
«Я тим, кого любив найбільше в світі,
приносив тільки сум'яття і біль»?..—
в якому запопадливім повіті,
хто сотворив цей вбогий водевіль?
Де ж ті зболені, сум'ятні, до кого
я був жорстоким?
Чом тепер вони
мої сліди збирають по дорогах,
де ми разом ішли...
Із-за стіни
минулих літ — де зникли їхні рани?
Не бачу ран! Ввижалися мені
вони колись.
Насправді ж — смійся, Йване! —
усі синці лиш на твоїй спині.
КОЛЯДА
При цій малій нехитрій коляді
все менше нас: мороз на голос тисне.
Вмерзає слово у грубезний лід,
як риба — до весни (а лід розтане? трісне?).
Змерзає коляда у кожен звук —
і тут не допоможуть нам кожухи,
не виручить і пташка тетерук,
якщо наш хор хисткий і слабодухий...
* * *
Все у нас, бачиш, не так:
ранок долину залляв,
лісу сосновий їжак
сонце на спину узяв.
Жінка іде до ріки
прати постелю тонку,
зараз над'їдуть полки —
зазолотягь ріку.
Добре дивись: лиш мить —
і віднесе їх ріка.
Чуєш, як кров шумить
в конях і вояках?..
[1990, літо]
ВІЙСЬКО
1.
Звучить як міт: відважне військо
жило в лісах цих під землею
і напувало з фляг австрійських
дубів коріння — власну стелю.
Плекало волею ці звори,
а звіра — кров'ю — щоб напився,
щоб гордими лишались гори
й хоч хтось в цім світі не скорився…
2.
— Я не вірю в повернення війська —
наше військо в землі і в світах,
і ніяка тривога синівська
не збере його знову під стяг.
Наша нація в чварах сконає…
— Я не хочу це чути! Брехня!
Не над ними калина палає,
не над нами реве вороння…
[5-6 березня 1990]
ЩЕ ОДНА ОСІНЬ
Тяглось на тумани та не відлетіліло
віяло злагодою і раєм
вітряне золото миготіло
вуличка похитувала трамваєм.
Равлики хмиз запасали бо саме
час їм в хатках палити
булькали вина в бутлях під лавками
(щасливий хто буде їх пити)
Проходили сумно безглуздо й далеко
люди самотні навзаєм
вітер відносив листки і лелеки
й вуличку із трамваєм.
[3-9 жовтня 1991]
ЛІТОПИС
В з'ясуванні колін і племен
кров пустив я собі, й під лупою
проступили в літописах вен
Херсонес і вітри за Сулою.
Сонно в крові хитнулись віки,
аж із дна — в каламутному чині
звирувалися вірні жінки,
покосились похмурі мужчини,
княжий меч мій клякнув у золі,
покороблений рідною кров'ю;
як буряк — зимував у землі
мій прапрадід униз головою,
й заглибали, мов наглі ножі,
у глибокі, безкрайні тераси
дикі, горді, нервові мужі —
монотонний, упертий труд раси, —
і ніде, і ніщо — сто століть
мої очі літопис читають
про народ, що не може дозріть —
мов абортом його виривають.
[червень-вересень 1990, 1996]
* * *
Сумного й неминучого — я знаю —
попереду багато. Називаю:
страхи, хвороби, смерті, спів цикад
у рідній пустці, мимовільні зради,
і просинання, і зірок принади...
О серце, що з-за ребер, як з-за ґрат,
вдивляєшся в це ігрище шалене, —
навіщо ти утрапило до мене,
щоб мучитись у тілі цім дурнім,
щоб знову я схилявся над рікою,
і падало лице, й зникало за водою,
і щоб ридав я в розпачі німім…
[1989, 1997]
УКРАЇНСЬКИЙ ПІВДЕНЬ
Тут іще не вивітрився дух
кіммерійських срібел і куниць,
ще тягучий спокій не ущух
в цих струнких, величних молодиць.
Хіть землі невтолена й крута
в них струмує з дикістю ріки.
Глянь — хоробрих воїнів полки
дозрівають в їхніх животах.
Я вже знаю, що це за земля,
я вже знаю, що тут був за лад:
в цих жінках ще й досі промовля
ніжно-навісний матріархат.
[6-8 лютого 1991]
ЖИТІЄ СВЯЩЕНИКА
1.
Усяк священик має у собі
малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви
туди він запроторює навік:
змагаються в утробній боротьбі
тюремне з божим… Тяжко не упасти,
оскільки він також є чоловік.
Він вже гріхами б поділився з Богом,
та соромно за паству, що грішить,
та й Бога жалько: він-бо все простить
самотній і сумний за золотим порогом.
[24 серпня 1988]
2.
Як сулія, наповнений ущерть
чужими ненастанними гріхами,
він мучиться: в душі його ночами
й найменший із гріхів рубається на смерть, —
щоб лиш наснитися, прорвавшись в лютій битві
в артерії, де режисери снів
монтують поспіхом палкі свої творіння…
Вже задихаючись, священик, як в молитві,
двом-трьом гріхам вертає плоть зі слів —
до вушка їгмості Їх зшіптує, сумління
злегенька цим очорнюючи, та
полегшуючи сон. А їгмості — теж кара:
до ранку спробуйте утримати в устах
гріхи сусідки — млосні, як Сахара.
[23 серпня 1988]
ПІЙМАНИЙ СКОВОРОДА
Блудний Сковорода
з паличкою в руці
селами загляда,
списує папірці.
В череві — хлюпа бурда,
в помислах — Рим,
печений Сковорода
піччю Єкатерин.
Куди, Грицьку, ідеш —
в народ стежка твоя?
Що ти йому несеш —
«Басні харковскія»?..
Роздвоєний Сковорода
в рідне забрів село,
віршу розповіда,
душі козачкам звело:
«Буцімто й босий Гриць,
а царської мови доп'яв,
по-царськи язик ворушивсь,
як віршу казав.
Не те, що наші пісні —
мовою прості, як ми…»
Йде Сковорода, рясні
тягнуть від Січі дими…
Дорога
його
гойда,
підіймається
сак…
Тішиться Сковорода:
думає, що гамак.
[10 вересня 1990]
* * *
Сизі ранки поснулі,
зозулі під росами сплять,
зелені стебла цибулі
з низеньких туманів стримлять.
Грузне в туман драбина,
прихилена до воріт.
Видно: якась людина
мирно стриже живопліт.
Чутно, як соки нуртують,
й знову при рідній ріці
равлики біло мурують
тихі свої церковці.
Хочу і я ставати
тихим, гасити вапно,
і живопліт доглядати,
й довго дивитись в вікно.
[27 червня 1993]
КАХЛЯНА (ТОСКНА) БУКОЛІКА
Лубочки стишені, пастуші
вже не диктуєш ти,
лиш порожніють з тютюнцем папуші,
і сохнуть чарочкам роти.
Тож дай мені ще трішки сили,
бо, мабуть, там зима —
Дерева тіней натрусили,
а яблук і нема.
Лиш кахлі скалочку ще видко,
де жовняр на коні:
при боці жовте пістолєтко
і горличка в вікні.
Потомлені янголи мовчки,
ховаються за край…
Ще чутно пісню, але й з неї
повитікав Дунай.
[11-24 січня, 11-12 грудня 1996]
ВСЕ ПОРУЧ
1.
Все ясне, і тонке, й незабутнє, як листячко шкіри
на скронях твоїх; хоч під листям — ти вже, як дитина,
розлюбила мене — і тому я хотів би до тих говорити,
які люблять завжди, і живі ще, і ждуть моїх слів
ще із часу меланки, із часу найлегших снігів,
коли під подушки прилітали найкращі дарунки,
а меланка нам скаржилась, що на камені, миючи ноги,
тоненький фартух замочила: тепер його сушить
снігами й дзвінками, якими чорти вперезались;
та ми, діти, боялись чортів, хоча вила у них
дерев'яні, а зуби — з квасолі в позлітці;
але ми припадали до скла й зазирали,
як циган ведмедя веде на ланцу, і не знали — чому
тато з мамою сумно так збоку стояли й дивились
на нас ізнадвору;
а позаду меланки йшла смерть, вся у марлю обвита,
і коса на плечі — дерев'яна: ми найбільше любили її,
бо впізнали крізь марлю сусіда, в якого руки не було…
І меланка тоді стала дуже проситись до хати,
та я в страсі розплакавсь,
а дідько яблуко чомусь поклав на вікно,—
і я раптом побачив себе у великому місті,
де ніхто не боїться меланки — ніхто-не-боїться:
я всі двері втворив, але навіть
дзвінки не прийшли.
2.
Як я чорта боявся, коли мене посилали під вечір
набрати картоплі в пивниці: підставляв патичок,
або камінь — щоб двері не зачинялись, і руками двома
щонайбільшу картоплю хапав, аби швидше набрати відро
(хоч і сварений буду, бо треба тимчасом — дрібнішу),—
і тікав, і ступав у миски, там, де квапилися холодці
(до весілля? до поминок?.. хтОзна?..)
А ще — бачу як зараз: дідо сидить в глибині
при відчинених дверях, картоплю нарізує до садіння
і співає про сербина, який по зарінку ходить.
3.
Риба, яка проти річки протяжно пливе,
уповільнює воду, завертає її, відсуває —
і за тим ось корчем — вже початок мойого дитинства:
час, коли я насилу впросив свого тата
серед ночі йти рибу ловити на світло,—
отоді ж то я кладки в чотири заходи не перейшов,
бо навпроти — незримий — не давав мені хтось перейти
та ще й татовим голосом застерігав «не оглянься»;
і ось, озирнувшись, злякався я сплеску неярого,
злякався підземного зблиску татових віч,
але я все ж припав, я закутався в татові руки —
чужим холоднуло,—
а сак — непритомний, як рот впійманої форелі,
за рікою слухняно подався;
і тоді — вся та риба, яку ми не вміли зловити,
припливла, оточила нас колом ясним,
але ми в темноті навіть не здогадались про це.
4.
...і мама тоді мені голову лугом змила —
та в ту ж ніч почалася зима — і мене не збудили,
щоб опівночі я перед місяцем став на розмову;
але я не заспав: місяць снігом мене накривав,
і добігти до хати я мав
так, щоб сніг той легкий на мені не розтанув,
і торкнутись до мами, щоб вічно була молода:
І я біг — повертався — і біг
цілий вік, цілий рік, цілу ніч:
сніг все танув і танув чомусь —
не встигав я й ступить за пороги,
а коли таки врешті добіг і торкнутися встиг —
повернулася мама в мій бік у тоненькій накидці зі снігу
і долонею
очі мені
затулила.