Коли згасають очі
А на небі засвічуються нові-
То не початок кінця,
То кінець початку.
Бо буде тисячі обличчь,
Згасатимуть очі знову.
Щось палає, а щось лиш тліє,
Надія в серці вічно не жевріє?
А смуток - промине,
Як осінь, як зима, як все.
Але чим раз, стократ сильніше,
Загадую, що буде ліпше,
Й шукаю новий знак.
Де дівся чорний фрак?
Отой, що я на свято вічної любові
Потрафила вдягти?
Як завжди я прийшла в обнові -
Ніхто і не впізнав...В неволі всі обличчя сірі
І стіни душать горло душ.
Мою окрилену надію
Брудними поглядами ти не руш -
Ти вмієш крила поламати,
Шукати у добрі кінець,
Запхати праведника за залізні грати,
Нанизуєш на шпагу тисячі сердець.
Лиш чорний страх твій має силу,
Що не давалась вже давно богам,
Та жити ти не зможеш, милий,
Приречений на довге слово - САМ.
Мій дім - це там, де не була я
Й не буду вже ніколи -
нора піщана, і суха й глуха,
Десь за плечима б"ється море -
Мій дім не там де зелень в"ється,
Хоча на мить моя душа
Буде товктися і топтати листя,
Що проросло колись давно
На тій могилі, де тепер похованеє зло.
І хоч труна тісна для двох
Посунься, милий,
Будемо удвох, як і колись
Було...
Мені не снишся ти, на жаль вбивається у душу.
І знову стукотить печаль
Чекати? Вірити? У що?
Колись приїду я в те місто,
Задзвонять дзвони,
На твоїм обличчі не побачу вже жалю...
Не ти ночами мене кличеш,
То вітер тугу ллє свою.
Не я ночами стукаю в вікно,
Не я співаю під вікном,
Не кров моя на твої руки...
Не я пішла на вічні муки...
Це ти себе прирік.
Сном віщим не приснишся уночі.
А може й снишся, - хоч і не мені...