ЧЕРНІВЦІ

Ці вулиці… Вони сліди Франка
Ще бережуть з упертістю граніту.
Тут постать Кобилянської тонка,
Як промінь, засвітилася для світу.

Тут Лістової музики ріка
Пливла промінним українським літом,
Тут дойна Емінеску-юнака
Прозором спалахнула білоквіто.

Ці вулиці… Люблю їх млисту рань,
Мінливий обрис, лінію і грань,
І переддення тишину таїнну,

Й вінець урбаністичної краси —
Пружистий крок і тихі голоси
Робітників, що йдуть на першу зміну.

* * *

Карпати. Літо.
Гомонить вода
В потоках чистих.
Доли смерекові.
І я ловлю себе
На думці і на слові,
Що світ уже не той,
І я уже не та.
Лиш тихий біль
За баченим і втраченим
Смутить моє чоло,
Та серце веселить:
Від втрат гірких
Стаєм ми часто зрячими,
І воду п'єм живу
з того, що нам болить.

* * *

Іду травою, як водою,
Трава у пояс лугова.
А слідом тихою ходою
Із пісні давньої слова.

Із тої пісні, де дівчина
Все жде-чекає козака.
Вуста опалює калина —
Осіння ягода гірка.

Іду травою, як водою,
Трава все вище, до плеча.
Я теж зостанусь молодою,
Як з пісні давньої дівча.

Бо таємницю в серці маю,
Мов квітку приворотних зіль,
Я знаю: за осіннім гаєм
Цвіте для мене березіль.

* * *

За що ця розкіш нам? Ця благодать?!
Цей шал бузковий, цей ліловий безум,
Як засвіт у розквітлих хащах безу,
Мов божевільні, солов'ї кричать.

Ми ж — мовчимо. Погідні небеса
На нас пролили фіалкові зливи,
І м'яко, ніби перестиглі сливи,
На підвіконня падає роса.

* * *

Напій мене. Твойого джерела
Моя душа сто років не торкалась.
Сто літ за нею назирці брела
Німа печаль, неначе тінь зів'яла.

Сто довгих літ мої гіркі вуста
Не оживали в лагідному слові…
Перехиляюсь через всі літа
До джерела неспитого любові.

* * *

В моєму лісі ні трави, ні листу.
В моєму полі третій рік зима.
І, наче аркуш — до відчаю чистий,
Вчорашній день, де ще тебе нема.

Де я тобі ім'я лиш добираю,
Сміюся тихо й плачу ще тихіш.
Ласкаво коло серця зігріваю
Замерзлу пташку — про кохання вірш.

* * *

Перечекати дощ. Перечекати…
Передощить до самозабуття,
і знову необачно закохатись,
І думати, що вже на все життя.

На дні усі, на всі літа, до скону
Поміж тісних п'янливих берегів
Котити хвилю чи сльозу солону
І марити дощем, що відшумів.

* * *

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти судьби моєї знак і слід.
Те сяйво, що тримає небозвід
І що мене на цій землі тримає.

ІНТОНАЦІЯ

Як від наруги, від болю заплачу:
"Я щось для тебе значу?"

Душу одверну холодну й незрячу:
"Я щось для тебе значу?"

Стисну вуста побілілі, тремтячі:
"Я щось для тебе значу?"

Голову схилю, сумна і терпляча:
"Я щось для тебе значу?"

Вибухне сміхом мій подив дитячий:
"Я щось для тебе значу?"

Тільки шелесну крізь радість гарячу:
"Я щось для тебе значу?"

СІМЕЙНИЙ ПОРТРЕТ 1948 РОКУ

Сорок восьмий. На ослоні,
біля хати на осонні
тато з мамою сидять.

В мами шия у намисті,
в мами очі — небо чисте…
Гуси з вирію летять.

В тата вишита манішка,
пальці мнуть "козячу ніжку",
тато — чоловік і зять.

Тато скоро стане татом.
Та про це не нам казати —
нас іще немає.

Лиш на давнім фотознімку —
на лиці щасливім жінки —
мамин погляд сяє.

* * *

Навіщо, друже, вам моя любов?
Чи та, домашня, вас уже не гріє?
Ми так почасти прагнемо обнов,
Що аж самі в тих клопотах старієм.

Навіщо, друже, вам моя любов,
Коли нам випав чесний жереб дружби,
І ниций молох пліток та обмов
По нас із вами не відправить службу?

Навіщо, друже, вам моя любов?
Коли між нами благодать і тиша,
І розуму ще не диктує кров,
І слово коло слова легко дише?

Навіщо, друже, вам земна яса —
Солодка тіла тлінного принука?
Я вам подарувала небеса —
Душі всевишню і пречисту муку.

ІРОНІЧНЕ

Що — "вороги"? Вони як татарва,
що сліпо пре на поле Куликове,
де лютості твоєї тятива
тремтить і жде, на чесну прю готова.

Що — "вороги"?.. Вони немов трава,
яка зросте й на маківці собору.
Та не заради неї голова
чиясь зіниці возведе угору.

Що — "вороги"! Вони як ордени, —
їх не дає нам доля за ні за що.
Як є вони — не жаль і сивини,
бо щось зробив, життя не проледащив.

Що — "вороги"… Не гудь і не вини,
і дай їм Боже і віка, і сили,
нехай живуть, бо ж коли є вони,
то значить — по тобі ще не дзвонили.

* * *

Ви ще згадаєте мене
не раз у колотнечі світу,
коли дорога вас мине,
коли вам зірка не засвітить.

Я вам являтимусь, як гріх.
Під небом іншої любові
вам будуть червоно горіть
мої багаття вечорові.

Ви ще згадаєте колись
негадано посеред свята
моїх зіниць пекельну вись,
мого чола гординю кляту.

Я вам болючо заболю,
лиш почорнію білим світом:
довічна каторга жалю —
куди від неї нам подітись?

І протечуть літа земні
за синю даль, за обрій дальній —
і ви згадаєтесь мені
у спогаді моїм останнім.

А ВСЕ-ТАКИ…

До всього звикають люди.
Звикають навіть до лиха.
До кулі у теплих грудях
звикають, лиш стогнуть стиха.

Звикають до спазмів у скронях,
бо, може, так воно й треба,
щоб сльози текли солоні,
коли нам тереблять ребра.

Звикають жити на кратері.
До всього звикає людина,
лиш — не до смерті матері,
не до ганьби Батьківщини.

* * *

І скотиться з неба погасла,
а може, погашена зірка.

І жінку чужу запитаєш:
"Чому тобі, сестро, так гірко?"

І приймеш наругу. І погляд
презирливий стерпиш мов кару

за всіх, за пропащих і грішних —
розбитих об землю ікарів.

За всіх розчарованих, кволих,
забутих, покинутих, вбогих,

кому так незатишно й гірко
під захистом Господа Бога.

* * *

І буває таке безлюддя
серед людей,
як затемнення сонця
у білий день,
і така безнадія клята
й пекельна скрута,
коли мусиш друга спитати:
— І ти, Бруте?..

* * *

Втекти, втекти, о, так тікати,
як від орди, як від біди!
Травою, пилом, прахом стати,
німою безвістю води.

Та коли й тінь моя розтане
і слід непам'ять загребе —
о, голос мій не перестане
шукати-кликати тебе.

* * *