ВИПУСКНИЙ чорт з трави вигляда стрекоче коником в кожній траві вигляда по чортику за тобою кинулись не здогнати тобі навперейми не проступиш крізь тебе в рамках диму лиш тільки поміж стінами проступає шлях наче тобі туди ним йти крізь кола фартухів крізь щоки в поцілунках крізь стогін у спину що зникне поволі за хвилю між певністю тихих похилених скронь існує щось вгнуте й непевне і з тої непевності зараз сісти навперейми наздогнати кола з фартухів вплестись поміж них вінком їм про вік про непевність під націю створив у межах скла націю у межах диму кожен знає своє і місце та свої слова лиш злочинці співають вночі кричачи до сонця до котрого сходу ви йдете чи до калюжі світла йдете чи до калюжі без знаку води до котрого світла йдете чи до сонця чи до нації в стінах до кожен не вартий іншого з його словами напам'ять його не стало раптом надовго за ним наскучив його наздогнати хотів йому навперейми летів здогнав лиш жаль йому падав до ніг не знав хто він в проміжку між стогоном стоїть несподіванкою лине тобі в руки сам не просиш його не питаєш чи згоден просто спів тобі вночі й не снився як ти спав як не знав що мав непевно так дивися казав до бескидів скотився горою не знав що мав кого наздогнав що ногами тобі в очі доріка що дарує тобі ще одні щоки повні поцілунків ногами тобі в очі тварино доріка що ти річки вбрід не здатен не глипнеш на себе не побачиш себе побачиш тільки зітхання за зітханням зітхання на ними всіма коло фартухів худих тихих-тихих мов стука до дверей чиясь рука з пальцями сімома кличе тебе помовч кличе тебе послухай та ліпше помовч поки кажеш собі сам ліпше з постіллю чорт з трави вигляда за кожним чортиком трав вгнулася й глипа на спину тобі чи вже ноги твої схудли непевно йдучи ти питаєш коло фартухів куди йдете чи до сонця калюж чи до сходу котрого за сходом не сонце а нація наче маєш рацію про сходи твої архесни що їх сниш та ніяк не збагнеш що за сходом не сонце за сходом лиш ми тобі навперейми тебе у найми себе до зими не здоженеш під спекою поглядів ласих 23.06.2002 ... плоскінь перед чолом вищає стає вищою від очей та криває мов шрам на щоці ями під ногами женуть людьми хвилю спокою під вікна аж око косе вгадує постаті величні плоскінь перед чолом прагне повторень там як раз-по-раз поміж тіней вгадуєш старину нуликом кривим висиш на дереві магії поступу в дивні плями вступиш станеш шерехом шкіри спаленої (1.07.2002) --- я до стін скоро стану падати з поклоном що втримали мої руки й не дали їм дожити до того коли і рук вже не треба і не гріє в руки заклеєне жовтим сонце виклювали круки очі тому хто дивився як банують круки на тілах сумних безруких виклювали поле полишили доживати мене в моїх стінах гордих — подих відбирає та з низьким поклоном не від втоми трохи кволим всі кволості в тому то дарма що я не бачив ніде того птаства чи воно мале і чорне чи таке як паства чи вклонитись не питати дозволу-прокльону чи уперти руки в стіни а тоді з розгону відібрати в круків поле незвідані фарби крил й не зробити й не зарадить нікому нічого в тебе руки як із глини хоч мене й трясе мов трясця дожене мене й спитає чи ще подих є чи мало схилявсь на коліна різав око своїм падлом а у мене жили проступають мов з нічого проступає слово каже мені друже милий не женись за вбогим я й не гнався кажу згодом зморшки зволікають їм не наче тут не місце а вони зникають полишають позад себе треба ж щось лишати я не гнався кажу згодом де мені здогнати де ж мені! Та ж друже милий!.. обоє ми милі... чи до серця чи до грудей притулитись в силі тільки б не злякати птаха що не знає втоми від нас малих ховатися я не знаю того я прийшов до тебе голий всі кволості вдома позад себе їх полишив не тому що корюсь ні. собі не дорікати вже немає сили скільки викланявся стінам а тобі все милий то дарма що мати носить їсти мені часто я сховаю за пазуху дарма що стане брудно мені й тоскно за водою треба ж розтопити те що твердне і сичить і ладне схопити тебе але дзуськи вже худий як тріска плюну стінам межи очі як ті міцно спатимуть а там далі хоч за хмари чого тебе слухать я й не гнався кажу згодом зморшки зволікають їм не наче тут не місце а вони зникають полишаю позад себе те до чого ліньки братись треба ж щось йому лишати щоб як тільки встануть гляне дико не зарадить так, з тобою знатись... кажу згодом я не гнався як мені не гнатись 12.06.2002 ---! тобі чистішим під дощем не бути хіба крізь тебе видно те що ти собі надумав хіба то видно що прикриті очі хіба на мить подумали як бито знати скільки зараз люду калюжі топче і бреде рікою і марить в глибину пускає мрії і вінки і в совісті ховає лежнів і приблуди там кожен мрію не хова він тільки й знає як згубиться у глибині то інший пам'ятає кому ж тоді крикливо розповів крізь дощ як лежні вилежали хмару згасили світло й марить полягли під гострим оком слова що тінь кида в повіки пустить вітру усі примари прожене й припросить хмари до сутінкового жалю до одкровення будню вставай не збудиш лежнів враз перебрели ріку й потоком хлинули у відра не бути чистим від дощу не збитись спантелику одне прошу тебе й напівприкритим оком кличу ген скільки люду побрело не всі каліки в повіки вітру напустив би мліють руки пішов би з людом в буруни не спав би марно мріяв в глибини покори в хмари глибини чи не питав би одкровення в будню не вилежав у тому чим ховаю мрію блудну що не улізла у вінок не випросила хвилі по хвилі йдуть сухі в танок і мокрим брешуть бігме ми вгледіли крізь сутінь дощ чого це ви облиште пищать на мокрі сторінки історію видовищ ми бачили крізь вікна дощ з розніжених літовищ здіймались вас з калюж в сухе в полотнах-мокрих сорочках помліли сполотніли руки в сонних чи одвертих зморшках 24.06.2002 ПОХОРОН рушниками в хрестах поховати столи з свіжого дерева щоб нікотрий гість не загледів у тих столах нічого рідного ніякого запаху знайомого щоб не нарікав на покої вбогі та не цурався ще прийти як проб'є година свіжа рушниками в хрестах завісити вікна з свіжого дощу щоб нікотрий ворог не загледів там слабості та в дощеві сліз не запідозрив і нарікаючи на долю свою ворожу забув дорогу до дому того і ворожість свою забув і ми разом з ним сльозу прогнали над сирою годиною і щоб з правдою всією назустріч тому миру вийти непроханому скажем фіранками на котрі грошей та сліз не шкодовано вікна завісили фіранками в хрестах та мокрими та чи з сліз чи з грошей чи з поясу часового та злочину за котрий каятись підем як ніхто не відмовить і в юрбі ворогів що виглядають в підлогах наших яри підступні та підступи забуття скличем всіх на жертовний вогонь обійдемо навколо мовчки та відмовим у карі та непрощених їх відпустим на волю свіжу хай знають добро наших сердець що нестримно голосять але оком невсипним заглядають під ноги і підступні яри й забуття підступи килимами в хрестах щоб із другом по правді що над злочином неокупним здалека голосять наріканням в хрестах поховаєм од вікон очі щоб крізь них не загледіли очі цікаві як ми сумно метались перехрестям хрестів і шукали між них ворогів голодну юрбу щоб крізь стогін натужний їх горлянок спраглих більш не пектись про вікна й столи і не знати спокою хіба ще про щось якесь може Хто зна що а поки ми злітаєм і голосом ніжним роздамо всі накази три роки жалоби над нині похованим справити тра' щоб не мати спокою що привид вночі голих вікон та свіжих годин та скалок попід нігті та танців на свіжій землі неораній де поховано нині годину свіжу що привід піти не вітаючись від години з вітанням в беззубих очах яка впала з годинника й била в дзвони осторонь од наших Схорони від очей 9.08.2002