Минулого року я посіла друге місце у конкурсі “Привітання життя”, подавши на конкурс збірку вінків сонетів. Ці тексти отримали досить високу оцінку людей, до думки яких я звикла прислухатися. Їх видав Ігор Трач – ще у кінці жовтня минулого року. Пізніше її було, по суті, перевидано – через півроку додрукували ще кількасот примірників. На сьогодні ні у видавця, ні в книгарнях, ні в автора (тобто в мене) її вже немає – розійшлася. Так іноді буває навіть з поезією. Я глибоко вдячна п. Ігорю Калинцеві, який написав до неї вступне слово, а також п. Ігореві Трачу, завдяки якому я маю нині моральне право обуритися – і звернутися з цим відкритим листом до пані Стефанії Андрусів, яка минулого року була одним із членів журі і яка стала упорядником колективного збірника “Привітання життя”-99. Я спробую обмежитися сухими фактами, хоч, чесно кажучи, тут важко обійтися без емоцій.
Оскільки я була учасником конкурсу і не посіла першого місця, мої тексти мали бути вміщені у збірник. Як уже сказано, то є вінки сонетів, тобто окремі сонети вінка становлять нерозривну цілість. Що ж зробила пані Стефанія Андрусів, між іншим, викладач університету? Вона вмістила мій вінок сонетів, присвячений Ігорю Римарукові (магістральний сонет є одночасно акровіршем за його іменем і прізвищем), без отого магістрального сонета (літературознавці й письменники, очевидно, зрозуміють моє обурення), та ще й поперекручувала текст. Чомусь вінок, який називався “Риби і житіє” (що є обігруванням Римарукової цитати), поміщено під назвою “І то решти життя” (очевидно, мався на увазі рядок “Іго решти життя, як остання в житті перешкода”, де чітко, на мою думку, вчувається звертання “Ігоре...”). Я б, може, спробувала зрозуміти цю ситуацію (маю на увазі, не почувалася б так глибоко ображеною), якби не два моменти. По-перше, абсолютно доступна – при бажанні – моя книжка “Вінки сонетів”, адже цей текст туди увійшов, причому мене видали як лауреатку конкурсу, і пані Андрусів не могла того не знати. Текст можна було елементарно звірити. По-друге, я мешкаю у Львові й нікуди зі Львова не виїжджала, то чи ж важко було спробувати мене знайти?
Я була вражена, побачивши, як у п о р я д н и к дозволила собі розправитися з моїми віршами: спотворено цілі строфи, у кінці вінка сонетів звідкись виповзли невідомо які рядки... Прошу взяти книжку, роблену з ТОГО САМОГО РУКОПИСУ, і почитати, як воно є насправді. Можна подумати, що у збірнику вінок сонетів відтворюваний з пам’яті. Тільки тим можна пояснити такі “неточності”, та й то – хтозна. Дивно ще й те, що, відрізавши чомусь магістральний сонет, у п о р я д н и к вмістила (знову ж таки, не розумію, чому) магістральні сонети з інших вінків сонетів, – і також перекручені. Дивно, сумно і страшно... Тобто мені – не страшно: у мене є книжка, і той, хто схоче почитати мої вінки сонетів, візьме таки книжку, а не колективний збірничок... Але страшно і боляче за тих, чиї покалічені тексти більше ніде не друкувалися.
І це – підкреслюю – дуже дивно...
Маріанна КІЯНОВСЬКА
Газета "Поступ", 10 жовтня 2000 року.

Федір Гаман.