1 
Високі голі вапнякові скелі,
порізані ущелинами наче
обличчя ветеранів многих воєн,
під натиском полів, лугів поволі 
від Річки віддаляються на захід.

Так, наче супроводжуючий Річку
суворий скам’янілий наглядач
нарешті подобрішав й полонянці 
дозволено потішитись простором,
невдовзі перед тим, як слово воля
означення конкретності утратить
для прісних вод, що увіллються в море.

Над гребенями вапнякових скель
без руху жодного широких крил,
кружляючи, здіймається у вись
старий орел. Він пильно оглядає
зеленої долини плин на північ.

Покраяна мереживом каналів
і річищами вічної Ріки -
земля жива, напоєна водою.
Не те, що зовсім інший простір, зліва.

Однак трава й кущі ховають живність
і птах, урешті, зміщується вліво, 
де вибір хоч і набагато менший,
зате усе доступніше. 
		 І справді,
орел, зробивши пару дужих змахів,
стрілою падає кудись за скелі.

“Змію помітив, певно” – каже важко
губами кривлячи Сандал: “Навіщо
учора стільки випив я? Вже краще
за те вино змію було ковтнути”.

Чорнобородий підіймає глек
і жадібно п’є воду. На дошки,
йому під ноги, витікають краплі
і зразу висихають. 
		“Тільки вчора
мені розповідали про жерців,
що не тримають в своїх храмах в Оні
червоного вина, бо виноград,
мовляв, від крові зчервонів, коли
при корені лози поклали тих,
хто в битві супроти богів загинув.
Що від червоного приходить шал, 
і, п’ючи, наповняєш жили кров’ю
своїх недосконалих, грішних предків.

Сьогодні я в це вірю, чуєш, вірю.

Вже, дійсно, краще печена змія.
І, кажуть, люди звідти, дуже смачно
готують змій, там що немає їжі?”

Сандал указує поза гряду
білявих скель і вимагає, врешті,
аби Раі мовчати перестав.
“Розповідай, що видно з тих висот,
хто там живе, бо невідомо, може
прийдеться там колись мені блукати.”

Раі, що подумки перебуває
ще у вчорашньому нічному дійстві
посвячення малого Са, здіймає
незрячий погляд вгору і, немов,
розклавшись десь, всередині, надвоє,
безбарвним голосом розпочинає:
“Там, далі, нескінчена жовтизна
байдужих, обезводжених пісків.
Одноманітна спекотна пустеля -
в коричнево-червоно-білих цятках.”

Поблизу від човна з води злітає
й блищить на сонці мідно-жовтим блиском
велика риба, хтось із веслярів
торкається її своїм веслом.
Рибина важко ковзає по древу
і лине в глибину. “Це віщий знак,” -
сопе Сандал, охоплює жерця
за плечі: “Віщий знак, розповідай!”

Жрець посміхається купцеві: “Звісно.
Сандале, там, за скелями пустеля.
Проте, коли по ній уже ступаєш,
то розумієш - бачення здаля,
хоча й дає далеку перспективу,
та істини лиця не відкриває.

Одноманітні, нібито, здалеку
піски пустелі, мов застиглі хвилі,
нараз кидаються тобі назустріч
громаддям вкритих брижами валів
і твердю зашкарублої поверхні.
Здіймаєшся уверх непевним кроком,
і ще не певніше ступаєш вниз.
А, інколи, ідеш, як по болоті,
втопаючи ногами, чи пливеш 
донизу схилом, вкупі із горбом.
А ще там звірі, змії, павуки.

Все небезпечне і украй підступне.

Та після дня дороги жовте море
неначе натикається на взгір’я, 
пісок мілішає і видно твердь -
скелясті кручі, урвища, долини,
сліди померлої давно води.

Сліди колись квітучої, живої,
прекрасної і щедрої природи,
що за водою зникла в царстві мертвих, 
залишивши по собі кістяки.

Земля, що перед тим тисячоліття
кормила трави і ліси - розсохлась,
розтерлася у легковажний пил,
роздулася вітрами в різні боки.
Не віриш вже своїм очам, коли 
на тому кладовищі бачиш речі,
що наче відійшли без вороття, -
раптові острівці лапатих пальм,
оази життєдайної надії.
 
Та відпочивши трішки там, взнаєш,
що це далеко не Поля Достатку.

Життя підтримуюче джерело,
здебільшого, болотяна вода -
солона смаком, тепла, гидко тхне.
А прохолода пальмова ховає
у собі невеличке бідне плем’я, 
десятка три розбійницьких сімей,
яким не дорікнеш - пісок не родить.

Ще далі між пустелею лівійців
й Великим морем неширока смуга
родючої землі, де дикий люд
рибалить, щось вирощує, готовий
мандрівників до нитки обібрати,
чи розпочати між собою бійню.

У них така вже кров, тому у нас
найкращі в армії солдати звідти.

А тим, кого не прийняли до війська, 
найбільш спокійним, мудрий Пераа
дав землі на кордоні, в болотах,
аби розбійників всіляких в Кемет
вони самі уже не пропускали.
Тут, як своїх нема, то з островів
наплинуть неймовірні горлорізи -
шардана, шекелеша , ще хижіші,
аніж розбійники з оаз пустелі.

А то, бува, заносить із-за моря 
здорованів-веселунів ахайву - 
у латах, зі щитами в повний зріст -
не знають ці ні милості, ні спину.

Колись, іще не так давно, на морі
порядок інший був, бо з Пераа
укупі цар кефтіу  правив - Мінос.
При нім бродяги рідко припливали.

Жаль, сталось так, що дивну ту країну
раптово зруйнували хвилі моря,
а що лишилось знищили ахайва.”

Сандал незадоволено бурмоче.
Раі на нього переводить погляд
і посміхається кутами губ.
Всерйоз ображений купець ковтає
із глека нову порцію води
і промовляє: “Чи не Пераа
із тим царем бувало воював?
Скажу одне Раі - чому мій дід,
нащадок знаменитих моряків,
що з Кемет увійшовши до Секот,
назад вернулися Великим Морем, 
об’їхавши водою твердь незнану -
не міг при тому Міносі спокійно
везти сюди рабів, вино, оливи, 
коштовний пурпур, чи ж бо власний кедр?!
 
Бо правили усім оті кіфтіу!

А що той Мінос витворяв у Кносі  
із взятими в неволю? Незабаром 
про те Раі дізнатись зможе сам
на побережжі - в Тірі чи Сідоні.”

Раі зливає на долоні воду
і каже, що з Сандалом поділяє
журбу з несправедливостей і бід,
оточуючих скрізь людей простих.
І хоч нам з вище дано світ, проте
по силі людям дім свій підправляти.
“Усім відомо, де дурне, злочинне,
на що не можна закривати очі -
жалію, звісно, не царя кіфтіу,
а люд загиблий, бо вони уміли
багато з того, що тепер не вміють.”

В Раі зринає образ незабутній
прекраснішої жінки, що рахує
ним висипані з чаші камінці.
Їх так багато - прямо ціла гірка.
Він теж рахує, повторяє звуки,
що жінка вимовляє знову й знову...

А ось вже гірка ділиться надвоє -
в одній - маленькій - чорні камінці,
а в іншій, значно більшій - тільки білі.
Прекрасна жінка радісно сміється,
старається в долоні охопити 
велику купку, та ніяк не може.
І він допомагає... 
	          Лиш пізніше
йому розповіли, що за вагою
так визначалась днів прожитих вартість,
бо біле - дні щасливі, чорне - чорні.

Та мами вже не було біля нього.

Жерця пронизує печаль і серце
його, немов ота велика гірка,
розділене надвоє. Невеличке,
дитяче, переповнене стражданням,
жагою повернути все назад.
Велике ж відчуває журну радість
майбутнього возз’єднання з усім,
чого не обійняти в цьому світі.

Жрець втягує повітря повні груди,
тамуючи в них тугу і веде
від серця хвилю збудження, тепла 
через усі судини тіла, до
напружених долонь, до низу ніг. 
Затим вгамовує відлуння в скронях.
Біль відійшла. Життя пливе вперед.

Са зручно розмістився зовсім поруч,
вслухаючись дорослої розмови,
кидає в воду глинку й камінці,
назбирані на пристані у Оні.
 
Що ж, у минулу ніч він увійшов
в кімнату першу сходження. І, видно,
до цього часу ще перебуває
під враженням побаченого там.

Такі часи. Коли твоє зростання
вимірюється спуском через зали,
углиб землі, в прихованість від світу -
проходження, здавалось, нескінчене
крізь таємниці нові і посвяти.

2
Позаду залишивши край рільничий
з його володарями і богами,
човен Сандала, наче чорний птах
із клітки геть зарослих берегів,
старається пробитися на волю.

Вже краще дужі штормові простори
й обвітреної суші чесний обрій,
аніж болото, плавні, береги
у заростях таких, що неможливо
задля спочинку місце відшукати.
А ще комах пожадливі рої
і невідомо що за тварі в водах.
 
Нараз, по праву руку, між кущів
зринає вирубка велика й луг,
заповнений ревучими стадами.

Худоба воду п’є на мілині,
а вправні пастухи верхом на конях,
з острогами в руках тримають лад
в стовпотворінні безлічі тварин.

На юнаках з одежі лиш волосся,
вони засмаглі, й радісно гукають,
побачивши човен. Сандал питає,
що хочуть пастухи, про що кричать.
Раі махає чабанам рукою
й відповідає: “Просять, щоб вітання
передавали рідним їм степам 
і зичать нам хорошої дороги...”

      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Секот (др.єг.) - Червоне море.

Шардана, шекелеша, (др.єг.) - жителі Сардинії, Кіпру.

Ахайва (др.єг.) - древні греки, ахейці.

Кефтіу (др.єг.) - жителі о. Кріт часів міноського царства.

Кнос - древнє місто, в останній час свого існування - столиця Міноського царства на Кріті.





Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки