Твори, які надійшли на конкурс в 2002 році


      Роман Нагуляк

ЧУМА.

Їх було двоє: він, вона. Сходило сонце.
Тінь Хреста ,що височів на перехресті
Вкривала постаті.
Імла ,туманом сходила у нетрі.

Все як завжди , сходило світло
Роса на травах ,спів птахів,
Дві постаті. Позаду місто.
Фортечні мури ,стрій дахів.

Хотілось пити він підвівся,
Вона подала молока,
І знову впала ,прихилилась
До ніг розп'ятого Христа.

Все як завжди ,вона молилась.
Дивилась в небо ,він вмирав
Із ран на грудях кров стелилась
Скрипіли сосни, Бог мовчав.

Скінчився день, ховалось сонце
На трави випала роса
Дві постаті мерців спочили
У тіні вбитого Христа.

Як в сутінках на перехресті
Минатимеш самотній Хрест,
Спинись ,відчуєш біль у серці,
Як на сосні заплаче птах,
Поглянь в обличчя на розп'ятті
Побачиш сльози у очах.


З циклу "Сльози"

БЕАТРІЧЕ

Perpetuam Rei Memoriam… Edgar Poe

Листя шелестом тішить темряву - дивна пісня суворих долин -
диким вереском, тихим шепотом пісню цю заспіваю, один.

Це легенда самотнього озера, де вода є солона від сліз.
Скелі грізної, замку древнього, що сивіючим мохом заріс.

Я співатиму пісню цю,
Ти шукатимеш правди в ній,
правду ту я затисну в струну
і заграю на лютні своїй.

Десь біля озера , на скелі, серед лісів та серед трав,
Де бродять душі менестрелів сіріє замок ,без застав.

Колись давно, там жили люди - Карпатський князь, чи злий барон,
І люди з сіл чутки пустили про пустоту отих вікон.

Не знаю, як знайшов цю землю, лиш пам'ятаю дивний сад,
На струнах лютні пісня древня та замку давнього фасад.

Це була пісня Беатріче
Я чув її колись давно
Цю пісню часом вихор свище
Як вкриє мороком село.

Тут жила юна Беатріче, її шукатимеш, знайдеш,
Серед квіток стоїть скульптура, з-під ніг троянди три зірвеш,

Одну з квіток поставиш в воду, одну до лютні покладеш,
А третю кров'ю із десниці живою кров'ю обіллєш.

В саду , опівночі скульптура ,
Підійме лютню, оживе
І голос юного сукуба
Понад квітками попливе.

Втікаєш геть, та ні ,невзмозі, забудеш рідних і сім'ю,
А в силуеті на порозі, ти не розгледієш змію.

Послухай пісню, в згустках крові кохай Володарку до сліз
Аж поки струни не порвуться, не заіскриться сонцем ліс.

А коли вранці на світанку,
Обіймеш статую німу,
На кров'ю змочену троянду
Криштальну нанесеш сльозу,

І все, що буде стіни голі, зелений сад, потворний щем,
Лиш білий ідол над тобою, та сірий замок під дощем.

І дід пастух підперши ясен, вдивляючись в туманну млу
Розкаже людям: - Сивий красень, Зі скелі кинувся в пітьму.


З циклу "Середньовічні Хвороби"

ЛЕПРА.

Ти знаєш, мій брате, я бачив
на обрії сонце пусте.
За садом осіли прибульці
з долини де відчай живе.
Я бачив їх зблизька,
вслухався у звуках дзвінків на палицях,
в стогонах, стуках
я слухав пісні солов'їв

Мій брате, гидуєш ти, брате?
Нещастя цих злиднів, невдах
у струпах, що гноєм стікає
по стомлених вітром руках.

Нещастя цих стомлених сонцем
спокута за наші гріхи.
Покинь свою келію, друже
ходімо за ними в піски.

В піски , де лиш стерво і птахи,
В піски де ,самітник живе,
пустельного вітру питає:
- де сонце для мертвих встає?

В пустелю, де тиша і спокій,
без криків, пустих заборон.
Пустельник писання складає,
на грудях сидить скорпіон.

Змія там миліша за милу ,
там туга читає псалми,
там вісь світова обертає
забуті світами, світи.

Ці люди сліпці, їхні очі
давно замінили зірки.
Бинти, що обмотують тіло,
лиш зв'язують їхні кістки.

Я вчора причастя святого,
двом дітям-мерцям роздавав,
а нині трояндою рани
з грудей гній із кров'ю стікав

...мій брате, їх відчай сьогодні
такий зрозумілий мені...

Монах враз замовк, і поглянув
на люстро в келійній пітьмі,
і каменем кинув ,розчавив
потворну фігуру у склі.

Дзвіночок на палиці, стогін
старечий із уст юнака,
поглянув на скалки в останнє,
і постать сховала пітьма


З циклу "епітафії"

Епітафія

На подвір'я померлих, відчиню скрипучу калитку
На подвір'я де тиша і верби єдина розрада моя,
Я відчиню для себе цю землю, мов пісню, мов скрипку,
Мов мелодію вітру, мов реквієм з уст солов'я,

Пізній жовтень пора понівечених склепів,
Час скорботи кісток і пожовклих троянд,
Час сліпого старця, що під храмом випрошує хліба
На фронтоні гранітних хрестів та кленових гірлянд.

Знов жовтневим світанком, минаючи мертві алеї,
Підійду до хреста, де заплаканий ангел стоїть,
І залишу троянду, для тебе, для пісні твоєї
Що зітханням лунатиме тут, на подвір'ї століть.

Лиш самотність мов стогін, мов твоє зітхання,
Що лунає алеями в місячну ніч
І стихає мов привид, як зблисне світання
І сльозою покотиться, з ангельських віч.

Я повернуся знов і відчиню скрипучу калитку
Чи прочинять за мене, під шелест святих хоругов,
Все ж повернусь, до білого ангела з квіткою,
Де прокопане місце чекає нових надбудов.


З циклу "Шапіто"

***

Я запрошую вас до свого театру
Під шатром,де звивається тіло душі.
Тіні зустрічні там ,а тіні вчорашні,
Сядуть тут, немов світські глядачі.

У перерві між актами, сльози в фужерах
Кров на пальцях акторів і кров на лиці,
Тут ховаюся я ,мої діти спітнілі,
Загримовані блазні, сільські фіглярі.

Вся вистава триватиме ,мов пантоміма
Маса масок, масовка, міський маскарад.
Хто стрілятиме в блазня, уб'є пілігрима,
Авель Каїна , брата вбиватиме брат.

Хтось застогне ,хтось вип'є, когось поволочать на страту,
Хтось у пошуках Ангела ,дідька знайде
Смерть з косою, стоятиме тихо чигатиме,
На розв'язку вистави ,що якось ніяк не прийде.

Згасне світло ,на сцені засвітять ліхтарик,
Мою постать посадять на зліплений з спогадів трон
Хтось зітхне ,хтось всміхнеться ніхто не побачить,
Як звивається в тілі слизький, семиглавий дракон.

Ви не бачите сліз ,мої "тіні", у тіні.
Під лапатим шатром лунатиме сміх.
Ви підете у завтра, для мене залишите нині.
І запросите друзів у залу сценічних утіх.