Західноукраїнська мистецька спілка | Організація та підтримка мистецьких конкурсів Твори, які надійшли на конкурс у 2002 р.


      Дмитро Учитель

( з Віртуальності)



ВІКЕНД
Виявляється, можна схибити у натхненні,
Лихоманно гортати на відстані тремні миті...
Так – звичайна буттєвість. Але – незбагненна
Для настільної лампи, ластівок, блакиті.

Річ у тім, що впізнати в свічаді контур –
Справа погляду; інше – впіймати подув
У поснулих подіях. Або – скерувати подив
На оновлення: магія повороту.

Повертаюся з інституту. П’ятнадцята на четверту.
Як газету вранці, перехожі гортають очі
Ліхтарів та дівчат (заразом – гамірних і впертих).
Будні, свята? Година навряд чи уроча –

Забагато інерції; збіг магістралей свідчить
Про безперечне кружляння зраджених та померлих
Навколо нас. Інші – відходять у вищу вічність,
Решта згоряє в буттєвих жерлах.

Та ніяк не збагну: чи впливають авта
На охватний рух? Якщо так – навіщо
Вибухати, як рима, цунамі, нафта?
Та й з усіх наших слів – три твердо-віщі.


ПОВЕРНЕННЯ?

Вам покажуть таке, що й не снилося досі,
На кону ляжуть зайві зусилля – досвід
Розгорне на дві чверті оголений до кісток
Спомин... суперечки? В них пам’ять – гвіздок.
Вам доводитимуть, що сонця – неодмінно чорні,
Що немає відмін між виттям валторни
Та скрипковим старанням.
Властивість рабів – волокти
За собою нащадків. З себе удавати блазнів,
Надсилаючи у минуле думок листи.
Залишитись в гущавині непролазній –
Не судилося. Точка збігу двох діб –
Мертва точка. Та хто ви? Повстанці чи в’язні?
Досхочу ж бо вишневих садиб...


ТОЧКА ОПОРУ

Навзаводи з юрбою – бриніння фонтану; далі –
Три дзеркала, що спрямовані на площину майдану;
Матриця зорова охопить значення
жестів. Вони бо сталі.
Світло від трьох дзеркал вібрує аж до хитання.

З підземного переходу на іншій ділянці міста –
Лунають уривки надшвидкісної опери.
Неосягненна тривалість очікуваного кисню.
... Вуличні коливання збігаються в точці опору.

Спершу – вогка миттєвість; ще – речовинність.
Другий крок – ніби соло на чарівнім гобої:
Квіти, магнітофон, запізніла поштівка... Вірність
Дивосвітові під зоряною габою.


ВІСТКА ДЛЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО

Я – розчахнена голограма. Ви – мигтіння звершень,
Просування з останніх у гучноголосу першість.
Не жалкую, однак, що не граю в команді вашій –
Невідомо, чий пломінь доволі важить.

Колір крісел, поверхні... Обрис аеротрапу...
Зміст речей відкриває клавіатура –
Починаючи з вас. Будь-яких сатрапів
Уникатимуть через електроапаратуру...

Віртуальність – пришвидшувач коливання,
Що вкорінене у віковім підґрунті.
Траєкторія часу – наближена до отрути...
Попередники – засіб буксирування...


МАЛЮНКИ НА ПІСКУ

Плюсуючи тишу до яблунь, ця мiсцина антенна
Грає в душi потужним електропрогравачем.
Ледь даленіє будова метрополітену.
Сяюче літо надходить з пругким дощем.

Виплавлені з вулканної лави, а може – бітуму,
Щільні слова обпікають безкраїсть піль.
Все відбулося – без сорому, сенсу, відому.
Але не назавжди – твердне у магму біль.

Те, що спливло, – нагадає тремку легенду
Про принцесу й доброго мага... Крохмальна тюль,
Шафи, книжкові полиці – правлять за гепіенд. Та
Ця місцина знайома зі свистом куль.

Як Кіяновська писала: “Неначе іти по цвяхах...”
Так воно й залишається. Ми живемо в лапках –
Гострі антени нейтралізують спалах –
Де він, старозавітний голуб? Де хвильовий зигзаг?


НЕДІЛЬНІ ЗАМАЛЬОВКИ

Сходи, брукiвки, юрмища, формуляри,
Записи лекцiй, склянка на шерехкiм столі,
Фарсовi мiркування, що личили б ювiлярам...
Інiцiали сонця бринять на iнертнім склi.

На повнi груди дихає ранiшнє Криворiжжя,
Високовольтну лiрику лихолiть
Перекладаючи мовою крицi, що владно рiже
Слух можновладцям, – однак їм чомусь не болить.

Де ви, тремтливi парості Курбасового зерня?
Присмак солоний випечений на вустах –
Не спромоглись!.. Простiть нам участь у грi мiзернiй,
Пересувайте шахи, розставленi на хрестах...

Ви, спiвбесiдники голубiв і протуберанцiв,
Мовчки сторiнку рефлексiв перегорнiть
З посмiшкою Сократа ( а чи Анатоля Франса) –
Хай виплива на воду високочастотна мить.


ПОВЕРНЕННЯ АРАГОНА

Життя через призму найт волд ньюз –
Не надто сяйливе; між іншим,
людина – сірник у коробці,
Що раптом спахне крізь пронизливий блюз
Осягнень у певному році.

І полум’я бiле роздмухує навкружки
Дрижачі бризки – не те, щоб занадто вміло,
Проте на підставі тiй, що взяте в дужки
Темрявою легке сiрникове тіло.

Вiн знав за життя: тi вогники, що крізь жах
Спалахують за покликанням, – з просвiтлiнням
Знанi не менш, нiж iз небом птах.
Це – межi реалій; а iнше – лише квилiння.

Крейду!.. Не вистачає пошерхлих вуст.
Краще писати листа на асфальтi.
“За фаетони у подорожі, за Опiр, за невгасимий глузд,
За “Очi Ельзи” та паризьких низин контральто –

Пане Луї!.. О скажiть, нащо я розпізнав
Вашу крилату присутнiсть над українським степом,
Нащо ви опинилися між соковитих трав,
Хто вказав вам потребу?”

Не маячня, о нi! Сивий метелик – вiн!
Дякую за повернення! Звiсно, ви й не вмирали, –
То над нами ще й досi гуде похоронний дзвiн.
Ваша ж нота бринить у днiпровiм хоралi...

“Тільки скажiть – як же злить в одне
Коливнi яблуневi та оливковi вiти,
Щоб, коли Ренесанс нам устрiч вiйне,
Далеч зоряну у душi вiдбити?”


СУМ’ЯТТЯ Й ПРОВИДІННЯ

Сум’яття й провидіння – два прояви глибини,
Що засмокчує думку, твої сполучаючи сни
З кавалькадами інших. Тривога уроча
Є ключем до окреслення: взяте вогнем
Дивне місто – це Прага, Париж чи Едем?
Ким змурована площа?

Хто б таки не творив черговий Колізей,
Він за суттю Медуза, однак аж ніяк не Персей –
Вже не чути Есхіла.
Певна хижа рухливість просвічує в наших словах,
Що позбулися влади, помітної попервах –
Прощавай, небосхиле!

Чи нестимуть нам бджоли євангельський мед,
Як покинемо зранку батьківський намет?
Що це – точка падіння?
Бо на шальках окрилених терезів,
Не враховуючи міжпланетних постів, –
Сум’яття й провидіння.


http://www.stihi.ru:8000/poems/2001/10/28-458.html
ПІСЕННЕ СВІТЛО

Тобі недаремно снилося з п’ятниці на суботу,
Неначе з-під пляшки, де мусив ховатися джин,
Виходить струнка панянка, окрилена, мов скорбота
Обличчя, яке через темряву видалося чужим.

Кортіло спитати, чому за предивним збігом
На пісню вона скидається, втягнуту в кругоплин
Одвічних джерел, – аж замело танцюристим снігом
Пласкі виднокола, – і зір затремтів, як полин.

Мелодія ллється, немов з чарівного глеку,
Крізь логос і хронос, – прокинувшись уві сні,
Розводиш руками, – і високолетний легіт
Відвідує пункти пам’яті пропускні...

Під зорями грудня так легко комусь наснитись! –
Мов спів краків’янки, мигоче ніч у вікні.
З’їжджає згори Святий Ілько... З палаючої колісниці
Він бачить арктичну білість
степу, – колишучись у вогні,

Звучання світлішає, як водоспад у горах, –
І сиве смеріччя, сумуючи за теплом,
Балакає по-голландськи з місячним джерелом, –
Але ж той заблуканий звук... хіба він зітерсь на
порох ?..