Я опустила очі долу і підійшла до столу. І тільки всівшись на його краєчку, я змогла їх відірвати від червоного лінолеуму. Ти одразу втямив, що означає цей погляд. Неквапно, якимись танцюючими рухами, ти підійшов до мене. Ми довго мірялись поглядами. "Ти впевнена?", - питали твої очі. "А ти не хочеш?", - сміялись мої. Ти легенько, самими кінчиками пальців провів по оголеній шкірі моїх ніг. Дотик, один лише дотик - і я вже кипіла. Моя шкіра рвалася до тебе. Твої руки продовжували грати… твої губи…
Ми перейшли на канапу. Ти сів навколішки на долівку і поклав мої ноги собі на плечі. Я подивилась тобі в очі, твої бездонні очі кольору стиглого каштану… і зрозуміла. Скочивши, я прожогом кинулась геть, звідси, з твоєї квартири, від твого червоного лінолеуму, розкиданих бебехів твого не праного тижнями одягу, твоїх тонких пальців і карих очей, надвір, куди завгодно, сходами, вниз, отак, вулиця, спокійно…
Ти, либонь, завважив мене за психічно хвору. Нехай. Це я зможу пережити, і мені не соромно. Просто, любий, зрозумій… якби я тоді була з тобою, то потім ні з ким і ніколи вже б не змогла бути…
9 вересня 2002 р. 21:55:18 - 22:08

---

Ваші висновки, пані та панове?
Надсилайте, поспілкуємося...

(Далі буде)

---