"Поетичні майстерні" - Хроніки одного хроніка 2005| Західноукраїнська мистецька спілка - Львів

ХРОНІКИ ОДНОГО ХРОНІКА - 2005 рік.


Пан Постмодерніст


"Хроніки 2004p."

"Хроніки 2003p."

"Хроніки 2003p. -
зима, весна"


"Хроніки 2002p."










Хроніки одного листування.
Народження і подальші неприємності(поезії):
( Проекція на твердь прози)


Матеріали публікуються без редагування, звиняйте.
Зате шрифти укрупнюються.

(Зверху, на панелі інструментів. "Вид"-"Розмір шрифтів"-"Крупні")

12/VIII/2005. ДОЛЯ. Про життя .

    Чим далі, тим відразливіше поняття дати, як календарного явища. І яке відношення має календар до подій всередині мене?! Все, що повинно відбуватися відбувається і без зрозумілих для сторонніх очей дат, чисел і часових проміжків. Напевно, мені і байдуже коли саме щось таке трапилось зі мною, - сталось і сталось. Утім, прив'язка до календаря і суспільства - це як доказ факту? Їм така річ потрібна? Їм потрібен цей доказ? А мені - ні. Цікаве протиріччя. А якщо і їм не потрібно - для чого тоді календар?
Перенасичене подіями літо закінчується. Всередині новий порядок речей, інша чуттєва підоснова і повний ємоційний хаос. Як у щойно заселеному висотному будинку. Двадцять років попереднього сімейного життя ампутовані, занесені в музей пам'яті - довкола нова реальність - з новими, юними проблемами замість абсолютно невиліковних минулих. Виходити в такому стані в ефір поезії заборонено як лікарями, так і богами.
Можливі тільки згадки? Не скажу собі нічого нового зауваживши, що чоловік і жінка, повинні жити разом. Якщо вони не живуть разом, або і живучи разом, наполягають на своїх, відмінних світобаченнях, - їх близькість губиться, поволі зникає. Зникає порозуміння, спільні відчуття, різні спільні тонкощі - їх небесний шлюб стає все примарнішим. Так, по краплинці, між нами виникло море, а потім і океан. Що тут поробиш? Ти - самий тонкий і делікатний родючий прошарок Російської культури - огорнута у хвойні ефірні дощі і сонцестояння Підмосков'я. Ти не може жити тут, так само як я не міг, і не можу жити там, в Росії. Ти страждаєш у Львові, і я сумніваюся, що коли-небудь змиришся із тутешнім життям, - як через кам'яні джунглі, так і через селюків-"аборигенів", що ніколи не стануть львів'янами, через потребу допомагати мені служити чужій тобі країні. Ради дітей? Мучити дочку так, як мучився з роз'їздами старший син, теж не варто... Бачити дочці те, що бачив старший син - заплакану матір, що ночами не спить і б'ється як рибка в тісному акваріумі вічно сутінних кімнат, і роздратованого тим батька, себто мене? - напевно бачити таке не варто...
А я був би радий, щоби моя донька виросла такою турботливою, якою є ти щодо свого батька. Його літа тільки тобою і продовжуються. Утім, знаю, що донечка так мною ніколи не піклуватиметься - вона піклуватиметься тобою, як і син - тобою. Бо ти, як і належить це справжній Жінці, віддаєш дітям все, на що нас, чоловіків, трохи не вистачає - ми заробляємо, ми виховуємо мужність у синів, - жаль, що ніжність у дочки трохи не встиг, хоча рук не опущу... І я піклуватимусь тобою, як і дітьми. Бо попри наше з тобою розлученя - просте формальне підтвердження сумної для мене п'ятирічної реальності - я назавжди є і буду для них любячим батьком і другом тобі, як би ти до мене сьогодні не ставилася. І, напевно, це Доля. І наше з тобою служіння - кожного своїй Долі - привело до такого закінчення. Ще років десять назад - я ніколи би в таке не повірив. Тоді озерце поміж нами здавалося таким забавним...

....................................................................

2/03/2005. Діалог із сином. Про жінок .

Львів - Москва
..........................
- Привіт, тату...
... З цією сестричкою!.. Коротше, вчора ми трохи побились і Соня симулювала перелом руки. Увесь вечір, ранком в школі, у своєму нещасному другому класі! - не могла ні їсти, ні одягатися, ні, звісно, писати в зошиті уроки, й все інше... По обіді, після повернення зі школи ( з криками і жалісними воланнями) мама потягнула її до лікаря. Перелому не знайшли, і відразу, чомусь абсолютно відразу, вона змогла цією рукою робити все!
Проголосила, що після втручання лікаря у неї все пройшло. Так закортіло їй відразу щось зламати! Заразі!..

- Привіт, син!
О, ти навчаєшся на своїй “незносній” сестричці основам спілкування з жінками?
Вони підступні й злопам’ятні?
А ще їм надто часто подобається грати роль великих страждальниць. Віра у свою власну видумку - їх друге ім'я.
Лади, синку, - Соні теж важко - протягни їй трубку миру.

- Привіт, татку.
"Віра у власну видумку - їх друге ім'я..." - як на мене, це до всіх можна приклеїти...

- Ти так вважаєш? Синку - у жінок це до старості, від пелюшок і до старості. І від чоловіків вони вимагають матеріалізації своїх прекрасних мрій, а чоловіки, зауваж, "видумали" Бога, аби робив те саме, що жінки просять від чоловіків? Себто, або Бог виявився крайній, або жінки, в разі, якщо Бог і справді існує. Бачиш, які ми чоловіки - зручно посередині влаштувались.
Що ти про це все думаєш?..

....................................................................
9/02/2005. Carpe, carpe diem... Про мудрість .

Me tamen urit amor,
nil mortale loguar...
...tu potius idem
carpe, carpe diem...

Насправді це дуже важко - зрозуміти мудрі речі. А ще важче жити з цим розумінням.
Сказано - "живи, немов цей день останній." Добре сказано - живу. Перші десять секунд приглядаюсь до кожної миті - миті чудесні, радісні, поривати з ними зовсім не хочеться. Але невпинно приходять інші миті, теж чудесні й не менш радісні. І диявол починає нашіптувати, що ці миті обов'язково підведуть тебе до необхідності забути про Красу споглядання, змусять відійти від насолоди творчого байдикування. Відійти, наприклад, в напрямку найближчого ринку за продуктами першої необхідності, до господарської крамниці за цвяхами аби нарешті втілити іншу свою мрію - розвісити по квартирі власні портрети. А ще зазирнути до Палацу Мистецтв, де відбувається грандіозна виставка-продаж одеж-взуття. Тут диявол вже декламує на повну потужність накопиченого мною лібідо - "Весна! Неодмінно прийде весна!"
Плинуть миті, такі прекрасні, що відірватись і справді неможливо! Але весна, скоро прийде весна...
Я не повірив мудрецям, що цей день таки може бути останнім, піддався дияволу, у- проклятий! І миті змінилися, - коли я повернувся з-того всього, оперуючи тільки одним означенням: "Хами! Ха-а-а-а-м-ми!", голосом Кіси Вороб'янинова (від Папанова), миті стали зовсім непомітними, швидкими, холодними і байдужими. Наче дні... Мої останні дні?...

....................................................................


29/01/2005. П'янки-гулянки .

Хороша ідея народжується не так часто, принаймні в моїй голові - добре, якщо раз на день. Це попри різні суєтності, попри застряглий в уяві ненаписаний роман-фентезі, згадки про який, ближче до ночі, набувають характерної гостроти переживань, на кшталт, "вона знову не прийшла ( на побачення?)", в розумінні ненаписаних рядків...
Отож, ідея проста:
Гостей приходить стільки - скільки може сісти за мій стіл.
Зрозуміло, що йдеться про вечірку просту. На звану вечерю збирається половина міста.
Висновок перший: На моїй вечірці гостей не повинно бути більше, ніж усіх стільців у мене вдома.
Висновок другий: Особи, котрим не вистачає стільців, не отримують статусу гостя.
А отже:
підвисновок перший: особа без статусу гостя не повинна байдикувати, очікувати різні приємні пропозиції з картами блюд і вин, а тим більше - займатись висмикуванням стільців з-під поважних гостей. Її роль - організовувати процес розпочатий господарем;
підвисновок другий: чим менше стільців, тим швидше йдуть процеси.
підвисновок третій: мужчин треба запрошувати на більш ранній час, як з точки зору аперитиву, так і з тієї, що жінкам важче симулювати зайнятість.

Результат: не зважаючи на деякі проблеми з ранішім миттям посуду, вечірка видалась на славу! - хоч і з кожною годиною відчуття недосипу і творчої неспроможності наростає.

....................................................................


15/01/2005. Про щастя .

Природа літератора суть річ незбагненна. В усякому випадку для самого літератора. Уява, зіпсована відсутністю рамок, завжди підказує щось краще навзамін хорошому. І що з того виходить? Нічого доброго, там, де нормально так палало, зігріваючи твій обсяг, вогнище, здіймається страшна пожежа - пристрасті, жертви, неконтрольовані викиди енергій трансформують світ у зовсім нову, невідому пустелю. І що з того, що вимірів додалося - все починаєш заново, луги, ліси, сади, замки, покої, з видом на царство амазонок, камін, вогнище...
Потрібно шукати не краще, а трохи гірше? Наприклад, пишучи поезію, подекуди гратись прозою? Сидіти біля каміна і складати таку собі казкову штучку, чарівне "фентезі", де все закінчується добре. Ну, майже добре...
А як розпочати?.. м-м, - дійством чи поглядами?..Просто з листа, керуючись гармонією у розвитку сюжету?...
Скажімо так? "Боляче вже не було, якщо "боляче" мало яке-небудь відношення до тієї трансформації, що відбулася з ним... Він підійшов до великого вікна і з хворобливою цікавістю прикипів поглядом до ламаного обрію дахів – це там, за ними, на околиці, на околиці цього старого, наповненого тілесними пристрастями, міста і так близько… Він відчував цю річ і з більшої відстані, ніж нині, тут - на самому дні можливого життя... У відбитку віконного скла форми набутого тіла не так кидались в очі своєю людською недоладністю. Він іронічно посміхнувся, переглядаючи лінії свого подальшого існування, що ж, і хіба могло відбутися інакше? І назад не повернутися, навіть якщо й дуже постаратись - але саме йому не повернутись. Саме йому… Доведеться звикати... Що ж, але там, де менше свободи, менше і відповідальностей. Що, може, й не на користь, але триває радісно… А ось внизу, в холі його готелю, вже розпочали відбуватись перші зміни, перші кроки із запланованих. Задзвонив телефон. “Мсьє Маро? до вас тут, мсьє, гм-м, Лежар.” “Нехай зачекає.” Говорити було ще досить незручно, втім він відчував, як новий організм відкривається для втиснутої в три виміри сутності. Ще пару днів і звикнеться. Скажімо, як до імені - Маро. У дверях він на мить зосередився, фіксуючи в пам’яті обсяги прихожої, гостинної, спальні, до кожної пилинки включно. І, тільки входячи в ліфт, зрозумів, що людський мозок, зрештою, не така й примітивна річ для підтримки, як вони це говорять зараз, - брюк? Так, його нікому не потрібних брюк...
Невдовзі крізь парадні двері готелю, досить непримітного, як для цього району міста, неспішно вийшли двоє чоловіків. Від річки тягнуло свіжістю перших днів весни і ранкові, щойно вимиті вулиці, стікаючи до набережної, поки особливо не псували повітря дрібною суєтністю людей і машин. Загалом була саме та пора, коли приємно давати обіцянки жити і насолоджуватись життям. Низький, вертлявий чоловік, раз за разом, улесливо зазирав до очей високого, щось пояснюючи, активно жестикулював, обходячи того і зліва, і справа, подекуди навіть підстрибуючи і плескаючи в долоні. Смішний капелюх на його голові постійно рухався, а шалик вивалювався з-під плаща. Раз за разом високий помахом долоні зупиняв натхненне декламування і запитував вже про щось інше. Щось інше ставало чимраз складнішим і низькому доводилось по-справжньому вишукувати у своїй наскрізь кримінальній голові коректні відповіді. Саме коректні, бо попри все, чим займався Лежар у своєму барвистому житті, він волів жити спокійно і не зачіпати могутніх світу цього. А інтереси дивного співрозмовника в ході бесіди простягалися туди все явніше. І Лежару це дуже не подобалось. Так, звичайно, годинник і пухкий гаманець роззяви вже перемістилися в потаємну кишеню його плаща і Лежар не мав сумнівів, що в поцупленому гаманці серйозних купюр набагато більше, ніж у запропонованому гонорарі - роботу можна було завершувати. Перепросити й пірнути ось у те кафе на розі, вийти з нього чорним ходом і забути даний випадок назавжди. Проте якийсь чортик, чортик допитливості змушував підтримувати розмову. “Куди ж цілить цей пестунчик долі? мсьє Маро, мсьє Маро… Не чув про такого ніколи” - крутилося в голові Лежара. “Говорить без акценту, але чорт мене візьми, якщо в цьому місті ще хтось збирає слова докупи таким дивним чином. І питання все дивніші. Незрозуміло й там, на іподромі, де вони вчора познайомились, - незнайомець поставив на неявного фаворита і виграв, але він не міг знати про існуючі домовленості, ніяк не міг! Пофортунило! Везе ж декому!..” - Лежар облизав губи . Йому би трохи щастя і при успадкованих від батька, відомого на всю країну ведмежатника, талантах і працелюбстві скільки можна було б досягнути! Маро цікавився останніми серйозними пограбуваннями, питав про банки, приватних колекціонерів, роботу поліції і префектур, а зараз ось перейшов на відомі сім’ї. Хоча на журналіста не схожий. Особливо не розпитує, задає питання й тільки. Утім Лежар ще на іподромі відчував певну тривогу, але який дурень відмовиться від грошей за добре відому кожному з його кругу інформацію? Утім якось дивно все складається, незвично. Це напружувало Лежара. Насторожувало й інше - надто вже активно ворушились пласти нев’янучої пам’яті в його голові. За мить пролітали події розтягнуті на десятиріччя…
Вони вийшли до набережної ріки. Лежар мерзлякувато підійняв комірець плаща, озираючись в різні боки, і вишукуючи, куди при нагоді можна було б шмигнути.
“А давайте, мсьє, вип’ємо кави, я пригощаю”. Маро розвернувся і, підхопивши під лікоть Лежара, повів його саме до тієї кав’ярні на розі.
-"І останнє питання, друже. Ви вірите в Христа?"
Лежар аж зупинився. Спершу подумав, що його розігрують. До чого тут Господь? до всіх заданих раніше запитань! Але Маро ствердно кивнув головою і зненацька підморгнув Лежару.
“Ну, ви знаєте, ми тут не дуже церковні. Всі ці служителі! - страшенно набридли. І уявіть, що я на сповіді маю робити? А про Христа не знаю, та й до чого це – живемо тільки один раз!”
І саме в цей момент усе вперше й відбулось.
Лежару здалось, що земля під його ногами здригнулась і злегка припіднялась. Він злякано і швидко озирнувся, але навколо нічого ніби й не змінилось. Щоправда тут і там озиралися, в тривозі поглядаючи навколо себе, перехожі. Якось в Японії Лежар вже був захоплений землетрусом. Тоді все було інакше - просто твердь на декілька секунд перестала бути надійною. А потім повернула собі цю якість. Лежар звів очі на Маро і здивувався ще більше. Той печально посміхався.
“Мсьє, ви відчули? Що це? Це землетрус?”
“Ні, мій друже, на вас чекають більш цікаві випробування. Ось тільки не думав, що все розпочнеться так швидко…”
Вони знову рушили в бік кав’ярні. Лежар всю дорогу якось дивно поглядав собі під ноги і, врешті, біля самих дверей зауважив: “Послухайте, у мене таке відчуття, що від ріки ми весь час спускалися донизу. Але довкола, чорт візьми, рівніше-рівного!” Маро, що вже прочинив було двері до кав’ярні, повернувся і з усмішкою, в якій вже не відчувалось печалі, сказав: ”А я вірю. І знаєте чому? Тому, що я сам жив тут раніше, і тут колись помер…” Останню частину речення Маро вимовив ніби відокремленими словами. Вимовив і сухо розсміявся. Лежар відсахнувся, і почав задкувати. Йому стало все зрозуміло. Божевільний! І, значить, говорити їм більше не має про що! “Пробачте, мені пора, мені пора!..” І Лежар, обертаючись і знімаючи раз по раз капелюха, підтюпцем пустився геть, смішно човгаючи ногами. Йому здавалось, що він біжить зверху вниз, і лякало, що цей божевільний виявить відсутність гаманця і кинеться слідом.
Пробігши цілий квартал, він зрештою призупинився, і, віддихуючись, й оглядаючись, поліз до потаємної кишені по вкрадений гаманець. Тут, оддалі набережної, відчуття незручного для ходіння схилу, вже було не таким гострим, тільки ледь помітним. "Це все мені здається! Цікаво, можливо, божевілля передається?" Лежар врешті витяг гаманця, відкрив і тремтячими пальцями, збиваючись, почав відраховувати купюри. “Чорт візьми!” Грошей було рівно стільки, про скільки й було домовлено! Багато, багато дрібних купюр. Лежар сплюнув. І потягнувся за годинником. Щодо годинника він був абсолютно впевненим. Дорогоцінний “Ролекс”! “Тільки де він тут?” Ага. Пальці спочатку кишенькового злодія, а потім і добре відомого у професійних колах міського шулера, намацали кришталевий циферблат і благородний метал браслету. Хоча, Лежару здалось, що й тут уже щось не так. Він різко висмикнув руку з глибокої кишені й остовпів..."

Подальший розвиток подій ->>>>
....................................................................



25/XI - 26/XI/2004. РЕВОЛЮЦІЯ 1 , модернізм. ... Інші помаранчеві згадки

Правило друге: "Вірую"
... У сквері, через дорогу, увесь в оранжевих стрічках Паніковський. Приглядається поверх затемнених окулярів: "Але хіба в Одесі таке побачиш? Я вам скажу - раніше такого не бувало. Я вам скажу навіть більше - де міліціонери? - Паніковському тут добре..." Дух Остапа Бендера, розтинаючи морозне повітря помаранчевим проникненням шалика і щиблетів - звідкись, від засніжених перонів Жмеринки, чи від випалених ламбадою пляжів Капа-Кабани, зауважує: "Мaine junge Freund, перетнути Хрещатик сьогодні - це ціла історія. Бронзовіємо на очах! Кидайте свої нудні забави - завтра від слідів ваших ніг, моншер, тектимуть ріки нових часів..."



31/XII/2003. Природа сміху.

Потративши і цей рік на самовдосконалення, і отримавши звичні результати, дещо розгублено озираюся навколо. Відтак дихаю якось вільніше, поблажливіше до себе - в інших не краще, перепрошую, в інших теж об'єктивні труднощі. Хтось отримав мігрень у придбанні "занадцять" років молодшої від себе дружини, інший купив "мерседес" - до наших доріг і неспокійних снів, ще інший - вистраждав хабара від конституційного ґаранта, запевне задля оформлення перепустки до райських місць, інші виконують соціальні закази мляво аплодуючих мас. Творчий процес. Абсолютна свобода мистецького руху в будь-якому напрямку і в будь-який відрізок часу...>>



З 2002р.

Минуле існує як початок неприємностей, з яких шукаєш виходу сьогодні, і завтра, і потім. Зрозуміти виникнення неприємностей неможливо, бо майже всі вони витікають з приємностей, але є відчуття, що все стається не випадково. Приємністю було і відкриття "Поетичних майстерень", проте пізніше прийшов стан розгубленості, бо власна майстерня втратила риси привабливості..."

Матеріали надіслані нам із "Укрнету".
Між тим, дружньо застерігаємо - приведені імена і описи природніх
і неприродніх явищ можуть не відповідати дійсності.