ПОЕЗІЯ. ХРОНІКИ. МУКАЧЕВО.
Життя, як воно є, або як воно є за життя...
Перша сторінка:
Автори:
Володимир Ляшкевич
В. Ляшкевич
м. Львів
ХРОНІКИ ЗАБУТИХ ЧАСІВ. Мукачево 90-х
[90-ті]
Авве! - вистиглому місту, де колишнє цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним викроєм із часу
автентичнішого змісту, повнокровного чим довше
ти милуєшся сюжетом перед крапкою, що масу
через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примарність тіла
залишивши для оглядин.
Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті в сьогодення: злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.
Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
та можливо, де безчасся
краще за новий порядок.
[60-ті]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
наповняючи безлюдність, очманілу чорно-білість
чимось давнім, наче з твору, писаного під копірку
про невтомні п’ятирічки, ми-за-мир, братерство, єдність.
... Говіркі пістряві юрби.
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.
"Вчись, як Ленін - дітвора!” Кричимо: "Ура! Ура!"
"Слава трудовому класу!", "Поступу - надійну базу!".
”Миру – мир!”, "Війні - війна!" „Ленін! Партія! Весна!”
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................
Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Підростають діти дружно
в сонце, двір, сімейні сварки, у чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!
В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки,
вулицю забито пружно,
протизаколотні танки.
[70-ті]
Подумки у повоєннім проминають сімдесяті.
Галасливий дім напроти змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли – буденно: переміщені - узяті
за соцтабірні редути городян коштовні перла.
Пустять їх, до болю звичних,
в край обітований дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.
І тепер вже стало місця! - і отим, що геть заждались,
і дзвінкому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком, достроково ми дістались
у „зростає спільність вища!” - з учорашньої наради.
Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
підвелись єдиним фронтом!
[80-ті]
В цій будові мимоволі до сих пір туманить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінок вовтузить пам’ять.
Рідна школа - звідки долі вилітали вздовж указок,
де і нині жду на вирок – висварять, чи то похвалять,
де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
з кожним випуском „по-новій”.
Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У старому і в новому – та ж загубленість і згубність.
Щоби понад берегами плину часу ми всотали
гул подій на боці тому, а на цім - одну відсутність?
Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.
[90-ті]
А лице таке знайоме - внутрішньо-розкутим зором,
наче це найважливіше для балачок із Платоном,
наче саме це вагоме, непідвладне літ поборам -
необорне, вічне, віще торжество єства над тліном.
Постать тане, наче свічка,
не стривожена на дотик.
Плине слідом рідна річка,
і гірський цілющий подих.
І стоїш, не відшукавши сили у собі - спинити
хоч на мить той рух невпинний. Наче в паралельнім світі
істини лице пізнавши, тут придатний тільки снити,
споминаючи докладний - по всьому фронтону кліті,
явно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.
Ніч - як вічність. Тиша. Сяйво
Місяця з-за хмар – єдине,
що висвітлює довкілля,
що кудись у мряці лине
добре знудившись суспільним,
в пошуку свого народу
неозначеність зустрівши,
певно як винагороду.
1993-1996 рр.
Пишіть нам.
|
|
|
