ПОЕЗІЯ. ОСЯГНЕННЯ ЛЮБОВІ.
1 стор.
Ганна Чубач
* * *
Осипається цвіт,
Білий цвіт черешневий.
Ви до мене прийдіть,
Балакучий, веселий.
Щоб роки і сніги
Моїх мрій не занесли,
Ви мені говоріть
Про нев'янучі весни.
Скоро літо дмухне
В очі пух тополиний.
Ви для мене весну
Зберігати повинні.
Хай біда, хай журба.
Хай пересуди різні.
Не з моєї вини
Ми зустрілися пізно.
Не з моєї вини
І не з вашої ласки.
Білий цвіт сивини —
Із осінньої казки.
Та роки — не зірки,
Їх лічити не треба.
Ті осінні казки
Хай послухає небо.
Я ж вам — пісню свою.
Я ж вам — серця оселю.
Ви приходьте завжди,
Ви приходьте веселим.
* * *
Так, як було,
Так буде вічно:
Щоразу день чекає ночі.
Уперта гордість чоловіча
Коритись ніжності не хоче.
Та дні дощами переплачуть,
Снігами смуток пересіють.
І знов од радісних побачень
Земля у травні заясніє.
Лише під осінь,
Лиш під осінь
Холодні ночі засумують.
І на моїх сріблястих косах
Твої зіниці заночують…
В любові часто зорі лічать.
А ми несем любов, як горе:
У тебе — гордість чоловіча,
У мене — ніжна непокора.
Джерело: "Поетика" - Г.Чубач "Святкую день". Київ, "Рад.письменник", 1982.
Ніна Кур'ята
( м. Одеса)Липовий
липень
Публікація Ніна
Липовий липень час розчахнув.
Що ж він молитви мої не чув?
Зріють і вишні, і небеса.
В трави принишклі впала роса,
Ластівка простір крає крилом...
Як же непросто гоїть розлом!
Довга дорога надто слизька.
Зірка дворога впала з візка...
Сльози? То просто крапа з дерев.
Місячний острів... Зоряний лев
Шляху Чумацького злизує сіль...
Липень - зненацька.
Липень - і
біль.
* * *
Колобродом яскравим, зоряним,
Припорошеним сніговіями,
В бездоріжжя полів незораних
Попливло моє небо з мріями,
А назустріч - дощі залізнії…
Чи залишуся в їхнім скреготі,
Чи полину в октави пізнії
З журавлиним останнім клекотом?
А звідтіль, де сніги некошені,
Звідтіля, де птахи нелякані -
Раптом ти надішлеш запрошення
Та по білому полю - знаками?
…Чи подужаю це одужання -
Але що тобі в моїм імені?
Чуєш, дужий мій, небайдужий мій?..
Подзвони мені,
подзвони мені!..
* * *
Ти пам’ятаєш почерк
І несміливий подих
Равлика на листочку,
Спеченому на сонці?
…Пилом припали сходи.
Сонце ще спить на Сході.
Чайка чека погоди,
Мушлі лягли на споді
Того, що тільки вчора
Ми називали морем,
Та з кучугурів солі
Щезла вода прозора…
Тихо торкнусь в негоду
Теплого літа клавіш…
Ти пам’ятаєш воду?
Воду
ти пам’ятаєш?
* * *
Синдром кохання восени - безжалісний діагноз,
Диктований не лікарем, але календарем,
І не позбутися нових, таких підступних пауз,
Що їх ми повний оберемок миттю наберем.
Синдром осіннього тепла, допоки не злетіло
Воно з душі, неначе листя з дерева бажань,
Та я уже не розгорну своє пожовкле тіло,
І ти навряд чи розіллєш по келихах шампань…
Синдром осінньої весни -
яка п’янка розпуста -
Дивитись тільки в небеса,
шукати правди в них!
А дні - однакові й тісні, мов ложе у Прокруста.
…То що ж, запам’ятаймо біль,
допоки він не стих.
Наталія Чибісова
( м. Київ)
* * *
Спиню тебе перед порогом -
ми перед злом не безборонні!
Воскреслі мусять мать стигмати.
Тож, покажи мені долоні.
Ти кажеш: мир оцьому дому!
Три дні минуло і три ночі,
як ми навіки розпрощались…
Долоні швидко перед очі!
***
Скажи мені, чужинце ясноокий,
для чого нам від вічності тікати?
Невже моїм, таким шляхетним, предкам
нема про що з твоїми розмовляти.
Невже це тільки вигадки брутальні -
Кохання вічність, неможливість втрати,
невже для того нас з"єднала доля,
щоб про свою жорстокість нагадати.
* * *
Що тобі лишилось? Блазнювати!
І стоять смиренно біля трону.
В тебе геть не королівський профіль,
А мені судилася корона.
І тепер моїй особі скромній
Навіть прислуговують вельможі.
Я тепер тобі і посміхнутись,
Гонор свій не втративши не можу.
Я війшла. Всі дивляться на мене.
Затаїла подих тронна зала.
Господи, невже ще тільки вчора
Я тобі долоні цілувала.
* * *
У світах далеких
погляди блукають,
ритуальні шрами
шкіру прикрашають.
Щоб нарешті сталось,
те, що має статись,
муситиму з Вами
на землі кохатись.
Сколихнеться жито
від ритмічних рухів
танцю, що уміє
викликати духів.
Хтось прочинить тихо
двері між світами
і померлих душі
схиляться над нами.
Над таємним світом
буде владу мати
те дитя, що нами
в ніч оцю зачато.
Мар'яна Савка
м. Львів
" Вакаційний синдром. Кіноверсія
(Сцена 4) "("Королівський ліс" - 2000 Львів)
...Я любив її істинно так, як нікого й ніколи.
Колисав на руках перевесла важкого волосся.
Я тримав її тіло в долонях, як скрипку віолу
Чарівного звучання, магічного срібноголосся.
Понад руки і груди звивався мій втомлений подих.
Я пірнав ув озера, як риба зривався у небо.
Я її одягав у єдваби, плебеям на подив.
Я любив, я її захотів закохати у себе.
Переснились вуста. Переситились ночі тілами.
Я її не спиняв на порозі, граційну, як кішка,
На підлозі старі простирадла, і тіні, і плями
Рудуватого світла, що сонно гойдалось над ліжком.
Я любив її істинно так. Я палитиму довго
Неохайні конверти, роздерті, як пам'ять, надвоє.
І листи непрочитані в полум'ї світла рудого
Загортатимуть душі в мереживні чорні сувої.
|
Олексій Бик
м. Сосниця
* * *
Я нічого,
Нічого,
Нічого у Вас не прошу,
Ви потрібні мені,
Як потрібен
Вітрилові вітер,
З Вами я -
Вже не я,
А без Вас -
Починаю сивіти,
Тільки серце,
Як камінь
У лівій кишені ношу.
Я давно вже нічого,
Нічого не знаю про сон,
Це вже більш, ніж любов,
Ви - моя найшкідливіша
Звичка:
Завжди хочеш іще,
Хоч заповнена вщерть
Попільничка...
...Залишаю печаль,
Як останній
Для себе
Патрон.
* * *
Я ненавиджу Вас
Через те, що без Вас - ні на крок,
Я ненавиджу Вас
Через те, що не можу забути,
Ви мій Бог,
Ви печаль,
Ви натиснутий раптом курок,
З Ваших вуст я уперше
Напився гіркої отрути.
Я люблю ворогів
За їх ненависть не для слівця,
Я люблю ворогів
Через те, що вони не залишать, -
Ви підете за мить,
А вони доведуть до кінця
І якщо обірвусь -
Все, що я не устигну - допишуть
Я ненавиджу Вас,
Хоч і знаю, що Вам все одно,
А залишити Вас -
Надто просто, щоб потім забути...
Я - усього лиш тінь,
Я - лиш кадр із німого кіно,
Я - сполоханий звір,
Що напився гіркої
Отрути.
Василь Терещук
м. Львів
ЛЬВІВСЬКИЙ РОМАНС (ІІ)
Чоловік твій найме сторожу,
Непідкупних і злих людей,
І мене, наче силу ворожу,
Чатуватиме кожен день.
Але я не прийду оружно,
Не гримітиму, як гроза, -
Просто місто засиплю ружами
Хто б і що б мені не казав.
Ти побачиш той квіт спросоння -
Він білітиме у вікні.
Я ж стоятиму, наче сонях
Серед вулиці вдалині.
Чоловік твій прикусить губи
І подумає:"Як він міг!"
- Одягайся тепліше, люба.
То не квіти,
То випав сніг...
Оксана Білобран
м. Київ
* * *
Ти звалось по іншому -
звалось травою,
чи може коханням -
ніяк не згадаю.
Та було живим -
ти тремтіло, буяло -
чи в полі, чи в серці
вже не пам"ятаю.
Сьогодні пожовклим
безсиллям волаєш,
забуло, як вчора
п"янило, п"яніло...
Тебе назову я
в цей вечір осінній
чи спогадом синім,
чи скошеним сіном...
Аліна Ручко
м. Львів
Хто знав журбу безвихідну, глибоку,
Той розповість мені, що все дарма,
що не стає до райдуги півкроку,
бо зробиш крок - і райдуги нема.
Шляхи до щастя неясні, розмиті
А виток щастя у колисці спить
І не стає до спогаду півмиті,
бо перший спомин - потойбічна мить.
Передчуття зернина вибухова
тремтить, мов тиша передгрозова.
Та не стає до істини півслова,
бо сенсом пошматовані слова.
Нудьгує дух увязнений за раєм,
та почуття злітають навмання.
Невже усе, що у житті шукаєм,
ми залишили по той бік життя?
Ірина Пиріг
м. Івано-Франківськ
* * *
Ти зараз там...
А я не знаю,
Куди іду?
Кого шукаю?
І чи знайду?
Ти зараз там,
Куди не можна.
Звучить мелодія тривожна,
Як на біду.
Я сильна духом -
Не заплачу.
Дарма, що більше не побачу
Твоїх очей.
Дарма, що ти не усміхнешся,
Дарма, що більше не торкнешся
Моїх плечей.
* * *
Чомусь так гірко плакала Вона,
Ховаючи обличчя у долонях,
І щось боліло в грудях і у скронях,
А в душу не приходила весна.
Вже серце виривалося з тенет
І прагнуло відчути подих волі,
Знайти хвилину радості у долі,
Шукати між людей і між планет,
Чомусь так гірко плакала Вона,
І сльози витирала, мов дитина
Покарана батьками за провину,
Покарана, залишена одна.
Зруйнована всесильним почуттям,
Так втомлена самотнім існуванням.
Чи варто говорити про кохання
Тоді, коли прощаєшся з життям.
Ростислав Балема
м. Хмельницький
* * *
Народи мені сина -
Хай розквітне земля між зими,
Усміхнеться калина,
І весна затріпоче крильми,
Хай струмки поза гаєм
Мого щастя прорвуть береги,
І душа повитає
На вершину земної снаги,
Щоб із тої вершини
Розкричати світам новину,
Неосяжну, слупучо-ясну...
Народи мені сина!
Володимир Ляшкевич м. Львів
* * *
Люблю твої невивчені сади,
де шепчуть міфи загадкові трави,
люблю алейки твої і застави,
які не перейти мені сьогодні.
Лиш погляд пильний, кинутий з безодні,
сягає завтрашнього володіння,
утім такого дивного, що вміння
його утримати не знаходжу у собі -
хіба утримати тебе, земну, у лобі,
нехай і найсвітлішому, в руках,
у закутках Палаців, у містах,
в яких ти раз, за разом хочеш бути? -
ти хочеш бути, мрії осягнути,
отож я маю стати синім небом...
2003 р.
Олена Чайка м. Харків
* * *
З тобою поруч я була щаслива,
Давай тепер хоч трохи помовчим…
Сто тисяч раз залишишся - Единим!!!
Сто тисяч раз залишишся - Одним!!!
Як лід й вогонь! Нема сильніше болю!
Розбиті мрії - не зібрати скла…
Співає осінь на усіх дорогах,
Що ти тепер один…і я одна…
Барвистий жовтень полохливим вітром
Сто тисяч раз перечита листи…
Здійме крилом і на знайомі вікна
Наклеє їх - змокрілі і журні…
Я поверну назад! Пересягну щосили
Останній крок , коли немає сил…
Сто тисяч раз залишишся - Единим!!!
Сто тися раз залишишся - Одним!!!
Перейти на сторінку № 2
Перейти на сторінку № 3
|
