Кость Москалець
ВОНА
Завтра прийде до кімнати
Твоїх друзів — небагато,
Вип'єте — холодного вина.
Хтось принесе білі айстри,
Скаже хтось: життя прекрасне.
Так, життя — прекрасне, а вона…
А вона, а вона
Сидітиме сумна,
Буде пити — не п'яніти
Від дешевого вина.
Я співатиму для неї
Аж бринітиме кришталь.
Чи хіба зуміє голос
Подолати цю печаль?!
Так у світі повелося —
Я люблю її волосся,
Я люблю її тонкі вуста.
Та невдовзі прийде осінь,
Ми усі розбіжимося
По русифікованих містах…
Лиш вона, лиш вона
Сидітиме сумна,
Буде пити — не п'яніти
Від дешевого вина.
Моя дівчинко печальна,
Моя доле золота.
Я продовжую кричати,
Ніч безмежна і пуста.
***
Галина Кантерук
м. Львів
Я дивлюсь у вікно...
Публікація Галина, Lviv 26 Серпень 2002 Я дивлюсь у вікно,
і мене огортає журба.
А навколо – зима
і усе від морозу завмерло.
Вже минулося все:
зустрічання, розлуки, ганьба,
Тільки спогади ще
про минуле кохання не вмерли.
А навколо сніги
замітають останні стежки.
Та не здатні вони
заморозити люблячу душу.
Не судилось разом
нам пліч о пліч пройти крізь роки.
Поміж нами сніги,
на які я дивлюсь непорушно.
Ми літали удвох,
та зламала крило восени,
І зимую тепер,
і сумую тепер за тобою.
У кімнаті – тепло.
У кімнаті чотири стіни
Переповнені смутком
як сивий полин – гіркотою.
У кімнаті – спокій.
Залишилися - киця і я,
Залишаєшся й ти –
у душі незагоєна рана.
У хурделицю цю
тихо плаче хтось – вітер чи я.
І шепоче у ніч,
закликаючи:
- Де ти, жаданий?
|
Ірина Пиріг
м. Івано-Франківськ
* * *
Чомусь так гірко плакала Вона,
Ховаючи обличчя у долонях,
І щось боліло в грудях і у скронях,
А в душу не приходила весна.
Вже серце виривалося з тенет
І прагнуло відчути подих волі,
Знайти хвилину радості у долі,
Шукати між людей і між планет,
Чомусь так гірко плакала Вона,
І сльози витирала, мов дитина
Покарана батьками за провину,
Покарана, залишена одна.
Зруйнована всесильним почуттям,
Так втомлена самотнім існуванням.
Чи варто говорити про кохання
Тоді, коли прощаєшся з життям.
Аня Багряна
м. Київ
"Я ПИСАЛА ТОБІ НА ЗАТЕРТОМУ ВІЧНІСТЮ КАМЕНІ..."
Публікація Анна Багряна, Київ 24 Липень 2002
Я писала тобі на затертому вічністю камені,
Я виймала перо із чорнильних і димних небес,
Я молилася снам
і гукала словами сакральними,
Проклинаючи ніч,
проклинаючи всесвіт увесь.
Як блукальник, закинутий часом і долею,
Як безсмертник зі скринею мертвих імен,
Я стояла з граніту,
я стояла із льоду і холоду
В білій магії рун,
в таїні пірамід і дольмен.
Я була скрізь і всюди,
я бачила рай і могилу.
Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев.
І згорала в мені моя Віра, Надія і… Сила,
А Любов залишалась горіти,
як німб у старих королев.
Ти мене не почув,
ну а бачитись нам не пристало,
Тільки погляд із подивом тихо повз мене минув.
Я – німа,
бо про щастя ми тільки мовчали,
Я – сліпа,
бо ніколи ти зрячим не був.
Розлилася загублена ніжність в чужому світанку.
В кожній чаші для мене –
єдиний маленький ковток.
Я, напевно, - твоя чергова і смішна забаганка,
Ну а може - якийсь-необдумано-впевнений крок.
Зупинитися варто і трохи побити поклони,
Певно, десь за горами захований вічності храм.
Це – мені.
А тобі – трохи щему в безсонні
І тупу меланхолію ще не розіграних драм.
Навіть зорі, здається,
лишились придавлено-давніми,
І на небі життя – мов застигло в чеканні орбіт.
Я писала тобі на затертому вічністю камені.
Я любила тебе,
як повітря,
як сонце,
як світ…
Повернутися на головну сторінку поетичного розділу. |
