Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Леся Українка (1871 - 1913)

Рубрики

Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Стояла я і слухала весну
    Стояла я і слухала весну,
    Весна мені багато говорила,
  •   Товаришці на спомин
    Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
    Провадить знов розмови запальні,
  •   ***
    Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
    в душі цвітуть якісь квітки урочі,
  •   Contra spem spero!
    Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
    То ж тепера весна золота!
  •   Жіночий портрет
    Ти чесна жінка, ти не продаєш
    своєї вроди й пестощів за гроші,
  •   Напровесні
    Не дивуйтесь, що квітом прекрасним
    Розцвілася дівчина несміла, –
  •   ***
    Горить моє серце, його запалила
    Гаряча іскра палкого жалю.
  •   Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти
    Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
    Так міцно, щільно, і закрить од світа,
  •   Забуті слова
    То вже давно було. Мені сім літ минало,
    а їй, либонь, минуло двадцять літ.
  •   Мріє, не зрадь
    Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
    Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,
  •   Ось уночі пробудились думки
    Ось уночі пробудились думки:
    «Спиш?» – мені крикнули і залюбки
  •   У тумані
    Боже! куди се я плину
    сим біловійним туманом?
  •   Вишеньки
    Поблискують черешеньки
    В листі зелененькім,
  •   Україно! плачу слізьми над тобою…
    Недоле моя! що поможе ся туга?
    Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
  •   Давня казка (частина 4)
    Кажуть, весь поміст у пеклі
    З добрих замірів зложився!
  •   Давня казка (частина 3)
    Боже, Боже! що то може
    Наробити серенада!..
  •   Давня казка ( частина 2)
    Літнім вечором пізненько
    Сам поет сидів в хатині,
  •   Давня казка (частина 1)
    Може б, хто послухав казки?
    Ось послухайте, панове!
  •   Як дитиною, бувало
    Як дитиною, бувало,
    Упаду собі на лихо,
  •   Чого то часами, як сяду за діло…
    Чого то часами, як сяду за діло
    Або як вже працю кінчаю я сміло,
  •   Генріх Гейне. Із збірки «Romanzero» Enfant perdu
    Стояв на чатах я в війні за волю
    аж тридцять літ забутим вартовим.
  •   Скрізь плач
    Скрізь плач, і стогін, і ридання,
    Несмілі поклики, слабі,
  •   Мій шлях
    І тихий спів несмілий заспівала,
    А хто стрівався на шляху зо мною,
  •   Fiat nox !
    «Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
    І стала тьма, запанував хаос,
  •   Досвітні огні
    Ніч темна людей всіх потомлених скрила
    Під чорні, широкії крила.
  •   Завжди терновий вінець…
    Завжди терновий вінець
    буде кращий, ніж царська корона.
  •   Безсонна ніч
    Цілу ніч до зорі я не спала,
    Прислухалась, як море шуміло,
  •   Тішся, дитино, поки ще маленька...
    Тішся, дитино, поки ще маленька.
    Ти ж бо живеш навесні,
  •   Гострим полиском хвилі спалахують...
    Гострим полиском хвилі спалахують
    після бурі у місячну ніч,
  •   Уривки з листа
    Присвячується І.Стешенкові
  •   ***
    Як я умру, на світі запалає
    Покинутий вогонь моїх пісень,
  •   Східна мелодія
    Гори багрянцем кривавим спалахнули,
    З промiнням сонця захiдним прощаючись, —
  •   ***
    Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
    в душі цвітуть якісь квітки урочі,
  •   не дорікати слово я дала...
    Не дорікати слово я дала,
  •   Давня весна
    Була весна весела, щедра, мила,
    промінням грала, сипала квітки,
  •   ***
    Хочеш знати, чи справді було
    Те, що так колись пишно цвіло,
  •   Калина
    Козак умирає, дівчинонька плаче:
    «Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!»
  •   Як я люблю оці години праці
    Як я люблю оці години праці,
    Коли усе навколо затиха
  •   Стояла я і слухала весну
    Стояла я і слухала весну,
    Весна мені багато говорила,
  •   Співець
    Пишно займались багрянії зорі
    Колись навесні,
  •   Слово, чому ти не твердая криця
    Слово, чому ти не твердая криця,
    Що серед бою так ясно іскриться?
  •   * * *
    Скрізь плач, і стогін, і ридання,
    Несмілі поклики, слабі,
  •   На роковини*
    * Вірш присвячено Т. Г. Шевченку.
  •   Напис в руїні
    "Я, цар царів, я, сонця син могутній,
    Собі оцю гробницю збудував,
  •   Мріє, не зрадь!
    Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
    Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
  •   Конвалія
    Росла в гаю конвалія
    Під дубом високим,
  •   КОЛИСКОВА
    Місяць яснесенький
    Промінь тихесенький
  •   ЗОРЯНЕ НЕБО
    Зорі, очі весняної ночі!
    Зорі, темряви погляди ясні!
  •   Contra spem spero!
    Гетьте, думи, ви хмари осінні!
    То ж тепера весна золота!
  •   Все, все покинуть, до тебе полинуть
    Все, все покинуть, до тебе полинуть,
    Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
  •   ВЕЧІРНЯ ГОДИНА
    Коханій мамі
  •   ВЕСНЯНКА
    Сестрі Олесі
  •   І все-таки до тебе думка лине
    І все-таки до тебе думка лине,
    Мій занапащений, нещасний краю,

  • Огляди

    1. Стояла я і слухала весну
      Стояла я і слухала весну,
      Весна мені багато говорила,
      Співала пісню дзвінку, голосну
      То знов таємно-тихо шепотіла.

      Вона мені співала про любов,
      Про молодощі, радощі, надії,
      Вона мені переспівала знов
      Те, що давно мені співали мрії.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Товаришці на спомин
      Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
      Провадить знов розмови запальні,
      Нехай, поки від них ще серце б’ється,
      Я вам на незабудь спишу думки сумні.

      От, може, вам колись, – часами се буває, –
      Розглянути старі шпаргали прийде хіть,
      Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає
      І затримається при них на мить.

      І вам згадається садок, високий ґанок,
      Летючі зорі, тиха літня ніч,
      Розмови наші, співи й на останок
      Уривчаста, палка, завзята річ.

      Не жаль мені, що се вам нагадає
      Запеклої ненависті порив.
      Що ж! тільки той ненависті не знає,
      Хто цілий вік нікого не любив!

      Згадати тільки всі тяжкії муки,
      Що завдали борцям за правду вороги, –
      Кому ж не стиснуться раптово руки
      Від помсти лютої жаги?

      Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
      Як згасне все в душі невільничій у нас.
      Ох, може б не було життя таке нещасне,
      Якби вогонь ненависті не гас!

      Лагідність голубина, погляд ясний,
      Патриція спокій – не личить нам.
      Що вдіє раб принижений, нещасний,
      Як буде проповідь читать своїм панам?

      Так, ми раби, немає гірших в світі!
      Феллахи, парії щасливіші від нас,
      Бо в них і розум, і думки сповиті,
      А в нас вогонь Титана ще не згас.

      Ми паралітики з блискучими очима,
      Великі духом, силою малі,
      Орлині крила чуєм за плечима,
      Самі ж кайданами прикуті до землі.

      Ми навіть власної не маєм хати,
      Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
      Не нам, обідраним невільникам, казати
      Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!»

      Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
      Ніколи світа-сонця не видав,
      За ворогів іде в огонь і в воду,
      Катам своїх поводарів оддав.

      Одвага наша – меч, политий кров’ю,
      Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.
      Чия рука, порушена любов’ю,
      Той меч із піхви видобуть здола?

      Нехай же ми раби, невільники продажні,
      Без сорому, без честі, – хай же й так!
      А хто ж були ті вояки одважні,
      Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

      17.07.1896



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. ***
      Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
      в душі цвітуть якісь квітки урочі,
      в душі квітки і зорі золотії,
      а на устах слова, але не тії,
      усе не ті, що мріються мені,
      коли вночі лежу я у півсні.
      Либонь, тих слів немає в жодній мові,
      та цілий світ живе у кожнім слові,
      і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
      та вголос слів тих вимовить не вмію...

      Якби мені достати струн живих,
      якби той хист мені, щоб грать на них,
      потужну пісню я б на струнах грала,
      нехай би скарби всі вона зібрала,
      ті скарби, що лежать в душі на дні,
      ті скарби, що й для мене таємні,
      та мріється, що так вони коштовні,
      як ті слова, що вголос невимовні.

      Якби я всіми барвами владала,
      то я б на барву барву накладала
      і малювала б щирим самоцвітом,
      отак, як сонечко пречисте літом,
      домовили б пророчистії руки,
      чого домовить не здолали гуки.
      І знав би ти, що є в душі моїй...
      Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
      І те, що в ній цвіте весною таємною,
      либонь, умре, загине враз зо мною.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Contra spem spero!
      Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
      То ж тепера весна золота!
      Чи то так у жалю, в голосінні
      Проминуть молодії літа?

      Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
      Серед лиха співати пісні,
      Без надії таки сподіватись,
      Жити хочу! Геть думи сумні!

      Я на вбогім сумнім перелозі
      Буду сіять барвисті квітки,
      Буду сіять квітки на морозі,
      Буду лить на них сльози гіркі.

      І від сліз тих гарячих розтане
      Та кора льодовая, міцна,
      Може, квіти зійдуть – і настане
      Ще й для мене весела весна.

      Я на гору круту крем’яную
      Буду камінь важкий підіймать
      І, несучи вагу ту страшную,
      Буду пісню веселу співать.

      В довгу, темную нічку невидну
      Не стулю ні на хвильку очей,
      Все шукатиму зірку провідну,
      Ясну владарку темних ночей.

      Так! я буду крізь сльози сміятись,
      Серед лиха співати пісні,
      Без надії таки сподіватись,
      Буду жити! Геть думи сумні!

      [2 травня 1890 p.]



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": 0

    5. Жіночий портрет
      Ти чесна жінка, ти не продаєш
      своєї вроди й пестощів за гроші,
      нещирих поцілунків не даєш
      за лакомство нещасне, за розкоші.

      Ти горда жінка, ти не увійшла
      в кубельце, звите дружніми руками,
      найтяжчу працю ти собі взяла,
      несеш мовчазно довгими роками.

      Ти добра жінка, слів терпких нема
      у тебе для таких, що «впали низько»,
      хоч злидні перетерпіла й сама,
      хоч і тобі була спокуса близька.

      Ти щира жінка. Тим своє чоло
      ти хилиш низько, про таких згадавши,
      що продаються; знаєш, як було
      їм гірко й солодко, в неволю впавши.

      Бо продалась і ти. Не за срібло
      і не за ласощі, не за дарунки,
      але за те пестливеє тепло,
      за любі речі та за поцілунки…

      Се ж голод серця гнав тебе за тим,
      у кого в очах діаманти ясні,
      чий сміх тобі здавався золотим,
      а кучері були, мов грона рясні.

      Не тіло ти, а душу продала,
      свій хист і розум віддала в неволю,
      у каторгу довічну завдала, –
      і гірко й солодко тобі до болю.

      27.11.1906



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Напровесні
      Не дивуйтесь, що квітом прекрасним
      Розцвілася дівчина несміла, –
      Так під промінням сонечка ясним
      Розцвітає первісточка біла.

      Не дивуйтесь, що думи глибокі
      Будять речі та сльози пекучі, –
      Так напровесні дзвінкі потоки
      Прудко, гучно збігають із кручі.

      Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,
      Щиро прагне і волі, і діла, –
      Чули ви, як напровесні рано
      Жайворонкова пісня бриніла?..




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. ***
      Горить моє серце, його запалила
      Гаряча іскра палкого жалю.
      Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
      Чому я страшного вогню не заллю?

      Душа моя плаче, душа моя рветься,
      Та сльози не ринуть потоком буйним,
      Мені до очей не доходять ті сльози,
      Бо сушить їх туга вогнем запальним.

      Хотіла б я вийти у чистеє поле,
      Припасти лицем до сирої землі
      І так заридати, щоб зорі почули,
      Щоб люди вжахнулись на сльози мої.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти
      Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
      Так міцно, щільно, і закрить од світа,
      Я не боюсь тобі життя одняти,
      Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

      Плющ їй дає життя, він обіймає,
      Боронить від негоди стіну голу,
      Але й руїна стало так тримає
      Товариша, аби не впав додолу.

      Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
      А прийде час розсипатись руїні, –
      Нехай вона плюща сховає під собою.
      Навіщо здався плющ у самотині?

      Хіба на те, аби валятись долі
      Пораненим, пошарпаним, без сили
      Чи з розпачу повитись на тополі
      І статися для неї гірш могили?

      [16.11.1900]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Забуті слова
      То вже давно було. Мені сім літ минало,
      а їй, либонь, минуло двадцять літ.
      Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,
      і сипався з каштанів білий цвіт.

      Вона не бавила мене і не учила,
      я кидала і забавки, й книжки,
      щоб тільки з нею буть, вона уміла
      єдину забавку – плести вінки.

      Я подавала їй квітки, і листя, й трави
      і з рук її не зводила очей.
      Здавалося, вона плела не для забави,
      а щоб зробить оправу для речей.

      В її речах слова котились, наче хвилі,
      мов сльози по її замучених братах,
      в вінку, здавалось, блідли квіти білі,
      і в’янули слова журливі на устах.

      То знов зривалися слова палкі, ворожі,
      мов грізні вироки всім тим, що кров лили,
      в вінку палали кров’ю дикі рожі,
      слова, мов квіти ярії, цвіли.

      Шумів зелений лист, а голос той коханий
      про волю золоту співав мені, –
      в вінку мінився злотом ряст весняний,
      і золотим дощем лились пісні…

      То вже давно було. Давно пора минула
      таких червоних необачних слів;
      либонь, вона й сама про них забула –
      хто дбає про вінки, що замолоду плів?

      І я забула їх, не пригадаю й слова
      з тих наших довгих запальних розмов,
      а тільки барва їх, мелодія раптова
      тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

      І та мелодія не може заніміти:
      не раз, як тільки лист од вітру зашумить
      чи блиснуть проти сонця ярі квіти,
      вона зненацька в думці забринить.

      Неначе хто її поставив на сторожі,
      щоб душу в кождий час будить від сна,
      щоб не заглухли в серці дикі рожі,
      поки нова не зацвіте весна.

      9.07.1900



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Мріє, не зрадь
      Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
      Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,
      А тепера я в тебе остатню надію вложила.
      О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

      Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
      В серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
      Вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,
      І не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

      Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
      Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
      Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
      І тепер вже немає мені вороття.

      Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!
      Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
      Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
      Той не вмре, не здобувши нового добра.

      Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –
      Дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
      Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
      А як прийдеться згинуть за теє – дарма!

      3.08.1905



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Ось уночі пробудились думки
      Ось уночі пробудились думки:
      «Спиш?» – мені крикнули і залюбки
      кров мою пить почали, як вампіри…
      П’ють без ваги, без жалю і без міри…
      Ось налетіла одна промениста,
      як метеор, безпричальна, ветвиста
      і пролетіла… її не спинить…
      Чую, що погляд мій гостро зорить,
      пильно пронизує темряву чорну, –
      не подолати її необорну!
      Думка пролинула, зсунулась тьма,
      ось уже ясної й сліду нема…
      Тільки даремно горять мої очі:
      тьму освітити немає в них мочі…
      Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!
      Годі, лишіть! всею силою віри
      я узброяюсь тепер проти вас,
      слушний, бажаний настав тепер час.
      Вірю я в правду свого ідеалу,
      і коли б я тую віру зламала,
      віра б зламалась у власне життя,
      в вічність розвитку і в світу буття,
      власним очам я б не вірила й слуху,
      я б не впевнялась ні тілу, ні духу.
      Се ж бо для віри найвищая міра!
      Думка питає: «І віра та щира?»

      3.12.1905




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 6.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    12. У тумані
      Боже! куди се я плину
      сим біловійним туманом?
      Може, я лину на безвість
      в вогкі летючі сніги?

      Може, то тільки легенда
      край той, осяяний сонцем,
      край той, куди я збиралась
      болі свої віднести?

      Може, то казка знадлива
      тії смарагдові луки,
      плеск тепловодої річки,
      злотоіскристі піски?

      Може, то відьма-гарячка
      спогади й мрії зібрала,
      з них на вогні мого палу
      дивний зварила напій

      і пройняла мені душу
      непереможним безумством
      тим, що людину заводить
      на бездоріжжя страшні?

      Може, і в сніжних пустелях
      fata morgana панує,
      марева срібно-блакитні
      сіючи в білих снігах?

      Може, прокинуся хутко
      з сеї примари-омани
      десь на безлюднім просторі
      і без надій на життя?..

      [17.01.1911 р. Море]




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Вишеньки
      Поблискують черешеньки
      В листі зелененькім,

      Черешеньки ваблять очі
      Діточкам маленьким.

      Дівчаточко й хлоп'яточко
      Під деревцем скачуть,

      Простягають рученята
      Та мало не плачуть:

      Раді б вишню з'їсти,
      Та високо лізти,

      Ой раді б зірвати,
      Та годі дістати!

      «Ой вишеньки-черешеньки,
      Червонії, спілі,

      Чого ж бо ви так високо
      Виросли на гіллі!»

      «Ой того ми так високо
      Виросли на гіллі, –

      Якби зросли низесенько,
      Чи то ж би доспіли?»


      "Творча спадщина Лесі Українки"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Україно! плачу слізьми над тобою…
      Недоле моя! що поможе ся туга?
      Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
      Гай-гай, невелика послуга!

      Чи я ж би такої бажала роботи?

      Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?
      Багато у серці моїм і одваги, й охоти…
      Та й я ж у кайдани закута!

      Ох, сльози палкі – вони душу палили,

      Сліди полишили огнисті навіки.
      Ті жалі гіркії – вони мені серце зв'ялили!
      Даремні для нього всі ліки.

      Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

      Чи можем ми, діти, веселими бути,
      Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
      Де ж тута веселого слова здобути?

      От знову ридання оті навіснії

      У грудях мені закипають.
      Ой доле! Невже сі ридання тяжкі голоснії
      Отак надаремне лунають?

      Говорять, що матері сльози гарячі

      І тверде, міцнеє каміння проймають;
      Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
      Ніякої сили не мають?


      "Творча спадщина Лесі Українки"

      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Давня казка (частина 4)
      Кажуть, весь поміст у пеклі
      З добрих замірів зложився!
      Для пекельного помосту
      І Бертольдо потрудився…

      Вже давно Бертольд вернувся
      Із далекої чужини,
      Знов зажив життям веселим
      Біля милої дружини.

      Знов у нього в пишнім замку
      Почалося вічне свято, –
      О, тепер було у нього
      Срібла, золота багато!

      Окрім того, що набрав він
      На війні всього без ліку,
      Ще король йому в подяку
      Надгороду дав велику.

      Сила статків та маєтків!
      Вже Бертольдо граф заможний!
      Він живе в свойому графстві,
      Наче сам король вельможний.

      Та околиця, де жив він,
      Вся була йому віддана,
      Люд увесь в тім краю мусив
      Узнавать його за пана.

      Тож спочатку того щастя
      Справді був Бертольдо гідний,
      Правий суд чинив у панстві,
      До підданих був лагідний.

      Але то було не довго,
      Він дедалі в смак ввіходив
      І потроху в себе в графстві
      Інші звичаї заводив.

      Що ж, напитки та наїдки,
      Та убрання прехороші,
      Та забави, та турніри,
      А на все ж то треба гроші!

      Та й по всіх далеких війнах
      Граф привчився до грабунку,
      А тепер в своїй країні
      Він шукав у тім рятунку.

      Почалися нескінченні
      Мита, панщина, податки,
      Граф поставив по дорогах
      Скрізь застави та рогатки.

      Трудно навіть розказати,
      Що за лихо стало в краю, –
      Люди мучились, як в пеклі,
      Пан втішався, як у раю.

      Пан гуляв у себе в замку, –
      У ярмі стогнали люде,
      І здавалось, що довіку
      Все така неволя буде.

      Розливався людський стогін
      Всюди хвилею сумною,
      І в серденьку у поета
      Озивався він луною…

      Ось одного разу чує
      Граф лихі, тривожні вісті,
      Донесла йому сторожа,
      Що не все спокійно в місті;

      Що співці по місті ходять
      І піснями люд морочать,
      Все про рівність і про волю
      У піснях своїх торочать.

      Вже й по тюрмах їх саджають,
      Та ніщо не помагає,
      Їх пісні ідуть по людях,
      Всяк пісні ті переймає.

      «Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
      Я візьму співців тих в руки!»
      Раптом чує десь близенько
      Залунали пісні гуки:

      «В мужика землянка вогка,
      В пана хата на помості;
      Що ж, недарма люди кажуть,
      Що в панів біліші кості!

      У мужички руки чорні,
      В пані рученька тендітна;
      Що ж, недарма люди кажуть,
      Що в панів і кров блакитна!

      Мужики цікаві стали,
      Чи ті кості білі всюди,
      Чи блакитна кров поллється,
      Як пробити пану груди?»

      «Що се, що? – кричить Бертольдо. –
      Гей, ловіть співця, в’яжіте!
      У тюрму його, в кайдани!
      Та скоріш, скоріш біжіте!»

      Коли се з-за мурів замку
      Обізвався голос долі:
      «Гей, біжіте, панські слуги,
      Та спіймайте вітра в полі!

      Не турбуйся ти даремне,
      Все одно, вельможний пане,
      Вловиш нас сьогодні десять,
      Завтра двадцять знов настане!

      Нас таки чимале військо,
      Маєм свого отамана,
      Він у нас одважний лицар,
      Врешті, він знайомий пана…»

      Мов крізь землю провалився
      Той співець, утік од лиха.
      А Бертольд сидів і думав,
      Далі так промовив стиха:

      «Маєм свого отамана! –
      Ось де корінь цілій справі!
      Ну, та я тепера хутко
      Положу кінець забаві!»

      Тут він двох щонайвірніших
      Слуг до себе прикликає
      І до нашого поета
      У хатину посилає:

      «Ви скажіть йому від мене,
      Що я досі пам’ятаю,
      Як пісні його втішали
      Нас колись в чужому краю.

      Власне я тепер бажаю
      Дать йому за них заплату,
      Я поетові дарую
      В себе в замку гарну хату.

      Я його талан співацький
      Так високо поважаю,
      Що співцем своїм придворним
      Я зробить його бажаю.

      Ви скажіть, що він у мене
      Буде жити в шані, в славі,
      Тільки, звісно, хай забуде
      Різні вигадки лукаві».

      Слуги зараз подалися
      До убогої оселі,
      Принесли вони поету
      Ті запросини веселі.

      Усміхаючись, він слухав
      Те запрошення знаднеє,
      А коли вони скінчили,
      Так промовив їм на сеє:

      «Ви скажіте свому пану,
      Що заплати не бажаю,
      Бо коли я що дарую,
      То назад не одбираю.

      Хай він сам те пригадає,
      Що то ж я йому дав злото,
      Хоч тепер об тім жалкую,
      Краще б кинув у болото!

      Ви скажіть, що я не хочу
      Слави з рук його приймати,
      Бо лихую тільки славу
      Тії руки можуть дати.

      Золотих не хочу лаврів,
      З ними щастя не здобуду.
      Як я ними увінчаюсь,
      То поетом вже не буду.

      Не поет, у кого думки
      Не літають вільно в світі,
      А заплутались навіки
      В золотії тонкі сіті.

      Не поет, хто забуває
      Про страшні народні рани,
      Щоб собі на вільні руки.
      Золоті надіть кайдани.

      Тож підіте і скажіте,
      Що поки я буду жити,
      Не подумаю довіку
      Зброї чесної зложити!»

      З тим вернулись вірні слуги
      До Бертольда і сказали:
      «Так і так поет відмовив,
      Ми даремне намовляли…»

      Аж скипів Бертольд, почувши
      Гордовитую відмову,
      До поета посилає
      Посланців тих самих знову:

      «Ви скажіть сьому зухвальцю,
      Що тепер настав день суду,
      Що терпів його я довго,
      Але більш терпіть не буду.

      Коли він складання віршів
      Бунтівничих не покине,
      То в тюрму його закину,
      Там він, клятий, і загине!»

      Знову слуги подалися
      До убогої хатини
      І, підходячи, почули
      Тихий бренькіт мандоліни.

      У вікно зирнули слуги,
      Бачать: зібрана громада,
      Всі стоять навколо ліжка,
      Мов якась таємна рада!

      Утомивсь поет від праці,
      Третій день лежить в недузі,
      Слухачі навколо нього
      Посхиляли чола в тузі.

      А поет усе то грає,
      То щось пише на папері
      Й роздає писання людям, –
      Тут вступили слуги в двері.

      Всі метнулись хутко з хати,
      І поет один зостався,
      Подививсь на слуг спокійно,
      Гордовито привітався.

      Всі Бертольдові погрози
      Слухав мовчки, усміхався.
      А коли скінчили слуги,
      Так до них він обізвався:

      «Ви скажіть свойому пану,
      Що готовий я в дорогу,
      Тільки хай велить прислати
      Слуг ще двох вам на підмогу.

      На запросини ласкаві
      Я не можу встать з постелі,
      Вам нести мене прийдеться
      Аж до нової оселі.

      Та й в темниці буду вільний, –
      Маю думи-чарівниці,
      Що для них нема на світі
      Ні застави, ні границі.

      І мого прудкого слова
      Не затримає темниця,
      Полетить воно по світі,
      Наче тая вільна птиця.

      З словом зіллються в темниці
      Гіркий жаль і тяжка туга,
      І тоді потрійна стане
      І страшна його потуга.

      І поет від свого люду
      Не почує слів догани
      В день сумний, коли на нього
      Накладатимуть кайдани!»

      Так довіку у темниці
      Довелось поету жити,
      За тюремний спів він мусив
      Головою наложити.

      Та зосталися на світі
      Молоді його нащадки,
      Що взяли собі у спадок
      Всі пісні його, всі гадки.

      Здійнялось повстання в краю,
      І Бертольда вбили люде,
      Та й гадали, що в країні
      Більш неволі вже не буде.

      Та зостався по Бертольду
      Молодий його нащадок,
      І пиху його, й маєтки
      Він забрав собі у спадок.

      І тепер нащадки графські
      Тюрми міцнії будують,
      А поетові нащадки
      Слово гостреє гартують.

      Проти діла соромного
      Виступає слово праве –
      Ох, страшне оте змагання,
      Хоч воно і не криваве!

      А коли війна скінчиться
      Того діла й того слова,
      То скінчиться давня казка,
      А настане правда нова.

      1893. 12.11



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Давня казка (частина 3)
      Боже, Боже! що то може
      Наробити серенада!..
      Зникла в серденьку в Бертольда
      Темна туга і досада.

      Усміх донни Ізідори
      Був дедалі все ясніше,
      І щораз вона ставала
      До Бертольда прихильніше.

      Далі перстень Ізідорин
      На руці у нього сяє,
      Нареченою своєю
      Він кохану називає.

      Як же бучно, як же втішно
      Всім гулялось на весіллі!
      Танцювали, попивали
      Від неділі до неділі.

      Всіх приймали, всіх вітали,
      Всім уміли догодити,
      Тільки нашого поета
      Пан забувся запросити.

      Звісно, клопоту багато
      Завжди пану молодому, –
      Хто ж би міг ще пам’ятати
      Про якогось там сірому?

      Час летів, немов на крилах,
      І мов сон, життя минало.
      Та незчувсь Бертольд, як лихо
      Несподівано настало.

      Забажалось королеві
      Звоювать чужеє царство,
      Розіслав він скрізь герольдів
      На війну скликать лицарство.

      І якраз серед бенкету
      В замку нашого Бертольда
      Залунала гучна сурма
      Королівського герольда.

      Прощавай, дружина люба,
      Всі розкоші, всі вигоди!
      Все те треба проміняти
      На далекії походи.

      Залишить Бертольдо мусив
      Молодую Ізідору,
      У неділю вранці-рано
      Вже він вирушив із двору.

      Подалося геть за море
      Все одважнеє лицарство;
      Там за морем десь лежало
      Бусурменське господарство.

      І пішло одважне військо
      Через нетрі та пустині;
      Не один вояк смутився
      По своїй рідній країні.

      Та коли вже надто тяжко
      Туга серце обгортала,
      То співці співали пісню,
      Пісня тугу розважала:

      «Не журись, коли недоля
      В край чужий тебе закине!
      Рідний край у тебе в серці,
      Поки спогад ще не гине.

      Не журись, не марно пройдуть
      Сії сльози й тяжка мука;
      Рідний край щиріш любити
      Научає нас розлука».

      Так вони співали, йдучи
      Через дикії пустині,
      Додавав той спів розваги
      Не одній смутній людині.

      Попереду всього війська
      Три старшії виступали:
      Карлос, Гвідо і Бертольдо;
      За одвагу їх обрали.

      Їдуть, їдуть, врешті бачать –
      Три дороги розійшлися,
      Розлучились три найстарші,
      Кожний різно подалися…

      Карлос вибрав шлях направо,
      Гвідо вибрав шлях наліво,
      А Бертольд подався просто.
      «Дай же, боже, вам!» – «Щасливо!»

      І Бертольдові спочатку
      Справді щастя панувало,
      Довелося звоювати
      Городів чужих чимало.

      От вже він на стольне місто
      Погляда одважним оком.
      Але тут-то саме щастя
      Обернулось іншим боком.

      Чи то врешті у Бертольда
      Притомилося лицарство,
      Чи то владар бусурменський
      Міцно так тримавсь за царство, –

      Тільки твердо так трималось
      Місто гордеє, уперте,
      Раз одбилось, потім вдруге,
      Потім втрете, ще й вчетверте.

      Тут прийшлось Бертольду з лихом:
      Край чужий, ворожі люде,
      Голод, злидні, військо гине…
      Що то буде, що то буде?!.

      Місяць, другий вже ведеться
      Тая прикрая облога,
      Серед війська почалися
      Нарікання і тривога.

      Приступили до Бертольда
      Вояки й гукають грізно:
      «Гей, виводь ти нас ізвідси!
      Геть веди, поки не пізно!

      Нащо ти сюди на згубу
      Підманив нас за собою?
      Чи ти хочеш, щоб усі ми
      Наложили головою?

      Осоружне нам се місто!
      Хай їй цур, такій облозі!
      Хай їй цур, самій тій славі!
      Хай їй цур, тій перемозі!..»

      Хтів Бертольд розумним словом
      Люте військо вгамувати,
      Та воно дедалі гірше
      Почало репетувати.

      Далі кинулись до зброї…
      Бог зна, чим би то скінчилось…
      Але тут хтось крикнув: «Стійте!»,
      Військо раптом зупинились.

      Вийшли тут наперед війська
      Військові співці славутні,
      Всі вони були при зброї,
      А в руках тримали лютні.

      З них один промовив:
      «Браття! Часу маєте доволі,
      Щоб Бертольда покарати,
      Він же й так у вашій волі.

      Ми б хотіли тут в сій справі
      Скілька слів до вас сказати,
      Та співцям співати личить,
      Отже, ми почнем співати».

      Тут один із них тихенько
      Струни срібнії торкає,
      Усміхається лукаво
      І такої починає:

      «Був собі одважний лицар,
      Нам його згадать до речі,
      Він робив походи довгі –
      Від порога та до печі.

      Він своїм язиком довгим
      Руйнував ворожі міста…
      Чули ви його розповідь:
      «Я один, а їх аж триста!»

      Ну, та сей одважний лицар
      Якось вибрався до бою.
      І вернув живий, здоровий:
      Талісман він мав з собою.

      Я гадаю, талісман сей
      Кожен з вас тут знать готовий,
      Се буде речення мудре:
      «Утікай, поки здоровий!»

      «Утікай, поки здоровий!» –
      Всі співці тут заспівали;
      Вояки стояли тихо,
      Очі в землю поспускали.

      Раптом зброя заблищала,
      І гукнуло військо хором:
      «Ми готові йти до бою!
      Краще смерть, ніж вічний сором!»

      І метнулися у напад
      Так запекло, так завзято,
      Що не встигла й ніч настати,
      Як було вже місто взято.

      Місто взято, цар в полоні
      Бусурменський. Перемога!
      От тепер уже одкрита
      Всім у рідний край дорога.

      Тут на радощах Бертольдо
      Всіх співців казав зібрати,
      І, коли вони зібрались,
      Привселюдно став казати:

      «Ви, співці славутні наші,
      Ви, красо всього народу!
      Ви нам честь відрятували,
      Вам ми винні надгороду!»

      Та співці відповідали:
      «Ні, не нам, ласкавий пане,
      Той, хто сих пісень навчив нас,
      Надгороду хай дістане».

      «Де ж він, де? – гукнув Бертольдо.
      Що ж він криється між вами?» –
      «Він не тут, – співці говорять, –
      На війні не був він з нами.

      Він зостався, щоб піснями
      Звеселять рідну країну,
      Там він має розважати
      Не одну сумну родину».

      «Знаю я сього поета
      І його величну душу,
      І тепер йому по-царськи
      Я подякувати мушу.

      Тільки б дав нам бог щасливо
      Повернутися додому,
      Срібла, золота насиплю
      Я співцеві дорогому!..»

      1893. 12.11



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Давня казка ( частина 2)
      Літнім вечором пізненько
      Сам поет сидів в хатині,
      Так од ранку цілу днину
      Він просидів в самотині.

      Тож сидів поет в віконці,
      Слухав співів, що лунали
      Скрізь по полю і до нього
      У хатину долітали.

      Співи стихли, потім хутко
      Налетіла літня нічка;
      Дерева шуміли з вітром,
      Гомоніла бистра річка.

      І поет в своїй хатині
      Прислухавсь до того шуму,
      Погляд в темряву втопивши,
      Він таємну думав думу.

      Тільки чує – хтось під’їхав
      На коні до його хати
      І спинився, потім зброя
      Почала чиясь бряжчати.

      Що за диво! Під віконце
      Хтось помалу підступає.
      Тут поет не втерпів:
      «Хто там? – Невідомого питає. –

      Якщо злодій, то запевне
      Помиливсь ти, любий друже!» –
      «Ні, се я, – озвався голос, –
      Маю справу, пильну дуже…»

      «Хто ж се «я»?» – поет питає.
      «Я, Бертольдо, лицар з гаю».
      Тут поет пізнав той голос:
      «А, мисливий! Знаю, знаю!

      Вибачай, прошу до хати,
      Хоч у мене трошки темно,
      Бо коли я сам у хаті,
      Не палю вогню даремно;

      Та для гостя запалю вже».
      І добув вогню з кресала.
      Перед ним лицарська постать
      Владаря Бертольда стала.

      «Добрий вечір!» – «Добрий вечір».
      Став тут лицар і – ні слова.
      Щось ніяк не починалась
      Тая пильная розмова.

      «Де ж твоя, мій гостю, справа?» –
      Далі вже поет озвався.
      Лицар стиха одмовляє:
      «Я, мій друже, закохався…»

      Тут поет йому говорить:
      «Що ж на се тобі пораджу?
      А проте доказуй далі,
      Може, чим тебе розважу».

      «Закохався я і гину, –
      Каже лицар, – вдень і вночі
      Бачу я перед собою
      Ясні оченьки дівочі».

      «Що ж? – поет на те говорить. –
      То за ручку та й до шлюбу!» –
      «Ох! – зітхає лицар. – Візьме
      Інший хтось дівчину любу!

      Під балкон моєї донни
      Кожен вечір я приходжу,
      І в журбі тяжкій, в зітханнях
      Цілу нічку я проводжу.

      На мою журбу й зітхання
      Я відповіді не маю,
      Чим я маю привернути
      Серце милої, – не знаю!

      Може б, краще їй припали
      До сподоби серенади?..»
      Тут поет на те: «Запевне,
      Треба пташечці принади!»

      «Голос маю, – каже лицар, –
      Та не тямлю віршування…» –
      «Певна річ – поет говорить, –
      То не легке полювання,

      А то б досі вже на лаври
      Хто б схотів, то й був багатий,
      Ні, – химерний, норовистий
      Кінь поезії крилатий!»

      «Правду кажеш, – мовив лицар, –
      Але ж я тебе благаю,
      Щоб поміг мені в сій справі.
      пам’ятаю, як у гаю

      Ти своїм віршем чудовим
      Чарував усю громаду, –
      Тільки ти один тепера
      Можеш дать мені пораду!

      За пораду все, що хочеш,
      Дам тобі я в надгороду». –
      «Ну, на се, – поет відмовив, –
      Не надіюся я зроду.

      Можу я знайти й без плати
      Для приятеля пораду.
      Ось пожди лиш трохи, зараз
      Будеш мати серенаду.

      Та мені для сього треба
      Ймення й вроду панни знати». –
      «Їй наймення Ізідора,
      А вродлива!.. не сказати!..»

      Більш поет вже не питався,
      Сів, задумавсь на хвилину,
      Записав щось на папері,
      Зняв з кілочка мандоліну,

      Показав слова Бертольду,
      Мандоліну дав у руки
      Та написанії вірші
      І промовив для науки:

      «Ти, співаючи, на струнах
      Маєш так перебирати:
      Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
      Далі можеш сам добрати».

      «От спасибі!» – крикнув лицар.
      Ще ж поет не відозвався,
      А вже лицар був надворі.
      На коня! і геть погнався.

      І погнався лицар хутко
      Через поля, через гори,
      І спинився під віконцем
      У своєї Ізідори.

      Хутко в неї під віконцем
      Мандоліна залунала,
      Із потоку гуків чулих
      Серенада виринала:

      «Гордо, пишно, променисто
      Золотії світять зорі,
      Та не може дорівнятись
      Ні одна з них Ізідорі!

      Найчистіші діаманти
      Сяють ясні та прозорі,
      Та не може дорівнятись
      Ні один з них Ізідорі!

      Дорогих перлин коштовних
      Є багато в синім морі,
      Та не може дорівнятись
      Ні одна з них Ізідорі».

      Отже, ледве серенада
      Залунала у просторі,
      Вийшла з хати Ізідора
      Подивитися на зорі.

      А як стихли під балконом
      Любі гуки мандоліни,
      До Бертольда полетіла
      Квітка з рожі від дівчини.

      В ту ж хвилину Ізідора
      Зникла хутко, наче мрія,
      Та зосталася в Бертольда
      Квітка з рожі і – надія!

      1893. 12.11



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Давня казка (частина 1)
      Може б, хто послухав казки?
      Ось послухайте, панове!
      Тільки вибачте ласкаво,
      Що не все в ній буде нове.

      Та чого там, люди добрі,
      За новинками впадати?
      Може, часом не завадить
      І давніше пригадати.

      Хто нам може розповісти
      Щось таке цілком новеє,
      Щоб ніхто з нас не відмовив:
      «Ет, вже ми чували сеє!»

      Тож, коли хто з вас цікавий,
      Сядь і слухай давню казку,
      А мені, коли не лаврів,
      То хоч бубликів дай в’язку.


      1. ЧАСТИНА ПЕРША

      Десь, колись, в якійсь країні,
      Де захочете, там буде,
      Бо у казці, та ще в віршах,
      Все можливо, добрі люде.

      Десь, колись, в якійсь країні
      Проживав поет нещасний,
      Тільки мав талан до віршів
      Не позичений, а власний.

      На обличчі у поета
      Не цвіла урода гожа,
      Хоч не був він теж поганий, –
      От собі – людина божа!

      Той співець – та що робити!
      Видно, правди не сховати,
      Що не був співцем поет наш,
      Бо зовсім не вмів співати.

      Та була у нього пісня
      І дзвінкою, і гучною,
      Бо розходилась по світу
      Стоголосою луною.

      І не був поет самотній, –
      До його малої хати
      Раз у раз ходила молодь
      Пісні-слова вислухати.

      Teє слово всім давало
      То розвагу, то пораду;
      Слухачі співцю за теє
      Ділом скрізь давали раду.

      Що могли, то те й давали,
      Він зо всього був догодний.
      Досить з нього, що не був він
      Ні голодний, ні холодний.

      Як навесні шум зелений
      Оживляв сумну діброву,
      То щодня поет приходив
      До діброви на розмову.

      Так одного разу ранком
      Наш поет лежав у гаю,
      Чи він слухав шум діброви,
      Чи пісні складав – не знаю!

      Тільки чує – гомін, гуки,
      Десь мисливські сурми грають,
      Чутно разом, як собачі
      Й людські крики десь лунають.

      Тупотять прудкії коні,
      Гомін ближче все лунає,
      З-за кущів юрба мисливська
      На долинку вибігає.

      Як на те ж лежав поет наш
      На самісінькій стежині.
      «Гей! – кричить він, – обережно!
      Віку збавите людині!»

      Ще, на щастя, не за звіром
      Гналася юрба, – спинилась,
      А то б, може, на поета
      Не конечне подивилась.

      Попереду їхав лицар,
      Та лихий такий, крий боже!
      «Бачте, – крикнув, – що за птиця!
      Чи не встав би ти, небоже?»

      «Не біда, – поет відмовив, –
      Як ти й сам з дороги звернеш,
      Бо як рими повтікають,
      Ти мені їх не завернеш!»

      «Се ще также полювання! –
      Мовить лицар з гучним сміхом. –
      Слухай, ти, втікай лиш краще,
      Бо пізнаєшся ти з лихом!»

      «Ей, я лиха не боюся,
      З ним ночую, з ним і днюю,
      Ти втікай, бо я, мосьпане,
      На таких, як ти, полюю!

      В мене рими-соколята,
      Як злетять до мене з неба,
      То вони мені вполюють,
      Вже кого мені там треба!»

      «Та який ти з біса мудрий! –
      Мовить лицар, – ще ні разу
      Я таких, як ти, не бачив.
      Я тепер не маю часу,

      А то ми б ще подивились,
      Хто кого скорій вполює.
      Хлопці! геть його з дороги!
      Хай так дуже не мудрує!»

      «От спасибі за послугу! –
      Мовить наш поет, – несіте.
      Та візьміть листки з піснями,
      Он в траві лежать, візьміте».

      «Він, напевне, божевільний, –
      Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
      Хай він знає нашу добрість –
      Стороною обминаймо.

      А ти тут зажди, небоже,
      Хай-но їхатиму з гаю,
      Я ще дам тобі гостинця,
      А тепер часу не маю».

      «Не на тебе ждать я буду, –
      Так поет відповідає, –
      Хто ж кому подасть гостинця,
      Ще того ніхто не знає».

      Лицар вже на те нічого
      Не відмовив, геть подався;
      Знову юрба загукала,
      І луною гай озвався.

      Розтеклись ловці по гаю,
      Полювали цілу днину,
      Та коли б же вполювали
      Хоч на сміх яку звірину!

      А як сонечко вже стало
      На вечірньому упрузі,
      Стихли сурми, гомін, крики,
      Тихо стало скрізь у лузі.

      Гурт мисливський зголоднілий
      Весь підбився, утомився,
      Дехто ще зоставсь у гаю,
      Дехто вже й з дороги збився.

      Геть одбившися від гурту,
      Їде лицар в самотині.
      Зирк! – поет лежить, як перше,
      На самісінькій стежині.

      «Ах, гостинця ти чекаєш! –
      Мовив лицар і лапнувся
      По кишенях, – ой, небоже,
      Вдома гроші я забувся!

      Усміхнувсь поет на теє:
      «Не турбуйсь за мене, пане,
      Маю я багатства стільки,
      Що його й на тебе стане!»

      Спалахнув від гніву лицар,
      Був він гордий та завзятий,
      Але ж тільки на упертість
      Та на гордощі багатий.

      «Годі жартів! – крикнув згорда.
      Бо задам тобі я гарту!»
      А поет йому: «Та й сам я
      Не люблю з панами жарту…

      Бачиш ти – оця діброва,
      Поле, небо, синє море –
      То моє багатство-панство
      І розкішне, і просторе.

      При всьому сьому багатстві
      Я щасливий завжди й вільний».
      Тут покликнув лицар:
      «Боже! Чоловік сей божевільний!»

      «Може буть, – поет відмовив, –
      Певне, всі ми в божій волі.
      Та я справді маю щастя,
      І з мене його доволі.

      Так, я вільний, маю бистрі
      Вільні думи-чарівниці,
      Що для них нема на світі
      Ні застави, ні границі.

      Все, чого душа запрагне,
      Я створю в одну хвилину,
      В таємні світи надхмарні
      Я на крилах думки лину.

      Скрізь гуляю, скрізь буяю,
      Мов той вітер дзвінкий в полі;
      Сам я вільний і ніколи
      Не зламав чужої волі!»

      Засміявсь на теє лицар:
      «Давню байку правиш, друже!
      Я ж тобі скажу на теє:
      Ти щасливий, та не дуже.

      Я б віддав отой химерний
      Твій таємний світ надхмарний
      За наземне справжнє графство,
      За підхмарний замок гарний.

      Я б віддав твоє багатство
      І непевнії країни
      За єдиний поцілунок
      Від коханої дівчини…»

      Щось поет хотів відмовить
      На недбалу горду мову,
      Та вже сонечко червоне
      Заховалось за діброву.

      Надійшла сільськая молодь,
      Що з роботи поверталась,
      І побачила поета,
      З ним приязно привіталась.

      Тут поет взяв мандоліну,
      І на відповідь гуртові
      Він заграв і до музики
      Промовляв пісні чудові.

      Всі навколо нерухомі,
      Зачаровані стояли,
      А найбільше у дівчаток
      Очі втіхою палали.

      Довго й лицар слухав пісню,
      Далі мовив на відході:
      «Що за дивна сила слова!
      Ворожбит якийсь, та й годі!»

      1893. 12.11



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Самооцінка: 6

    19. Як дитиною, бувало
      Як дитиною, бувало,
      Упаду собі на лихо,
      То хоч в серце біль доходив,
      Я собі вставала тихо.

      «Що, болить?» – мене питали,
      Але я не признавалась –
      Я була малою горда, –
      Щоб не плакать, я сміялась.

      А тепер, коли для мене
      Жартом злим кінчиться драма
      І от-от зірватись має
      Гостра, злобна епіграма, –

      Безпощадній зброї сміху
      Я боюся піддаватись,
      І, забувши давню гордість,
      Плачу я, щоб не сміятись.

      2.02.1897



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Чого то часами, як сяду за діло…
      Чого то часами, як сяду за діло
      Або як вже працю кінчаю я сміло,
      Не раз се на мене, мов хмара яка,
      Спадає сумная задума тяжка?

      Така то задума спиня мою руку,
      Що людськую бачу кругом себе муку,
      Недолю та сльози – і думка зрина:
      Нащо тут здалася ся праця дрібна?..

      Недолі й дотепніші люди не вбили,
      Що ж з нею подіють слабі мої сили?
      І кидаю пращо, бере мене жаль –
      Та друга вже думка розважить печаль:

      Все ж, може, ся пісня якую людину
      Розважить успіє хоч би на хвилину,
      І щиро промовленим словом моїм
      Збуджу огонь я у серці чиїм.

      А може, й пожиток який з того буде,
      І з праці моєї скористають люде…
      І знов мені зваги в душі прибуло,
      І знов я за діло, підвівши чоло!

      "Енциклопедія Лесі Українки"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Генріх Гейне. Із збірки «Romanzero» Enfant perdu

      Стояв на чатах я в війні за волю
      аж тридцять літ забутим вартовим.
      Боровся без надії, гинув з болю;
      я знав – не вийду з боїська живим.

      Як день, так ніч я чатував. Не спалось
      мені, як товариству по шатрах,
      а ледве трошки і мені дрімалось, –
      вони схропнуть – і знов я на ногах!

      Нудьга бере було вночі на варті
      та й страх (не знають страху лиш дурні),
      щоб те розбити, зло зривав я в жарті;
      і свист і глум були мої пісні.

      Було не сплю та зброю все готую.
      Ось тільки йде який мерзенний шпиг –
      гарячим оливом так влучно почастую,
      що звалиться поганець миттю з ніг.

      Та часом… треба щиро говорити…
      поганець був до бою теж готов
      і бив незгірш… Ох, ніде правди діти!
      я весь поранений… я трачу кров…

      Впав вартовий! на рани знемагає…
      Один упав, то другі прийдуть в час…
      Я неподоланий… глянь, зброя сяє…
      Се тільки серце розірвалось – враз!




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Скрізь плач

      Скрізь плач, і стогін, і ридання,
      Несмілі поклики, слабі,
      На долю марні нарікання
      І чола, схилені в журбі.

      Над давнім лихом України
      Жалкуєм-тужим в кожний час,
      З плачем ждемо тії години,
      Коли спадуть кайдани з нас.

      Ті сльози розтроюдять рани,
      Загоїтись їм не дадуть.
      Заржавіють від сліз кайдани,
      Самі ж ніколи не спадуть!

      Нащо даремнії скорботи?
      Назад нема нам воріття!
      Берімось краще до роботи,
      Змагаймось за нове життя!




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Мій шлях

      І тихий спів несмілий заспівала,
      А хто стрівався на шляху зо мною,
      Того я щирим серденьком вітала:
      «Самій не довго збитися з путі,
      Та трудно з неї збитись у гурті».

      Я йду шляхом, пісні свої співаю;
      Та не шукайте в них пророчої науки, –
      Ні, голосу я гучного не маю!
      Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –
      Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»
      З його плачем я спів з’єднаю свій,

      Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
      Коли ж на довгому шляху прийдеться
      Мені почути співи гучні, вільні, –
      В моїй душі для них луна знайдеться.
      Сховаю я тоді журбу свою
      І пісні вільної жалем не отрую.

      Коли я погляд свій на небо зводжу, –
      Нових зірок на йому не шукаю,
      Я там братерство, рівність, волю гожу
      Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
      Тих три величні золоті зорі,
      Що людям сяють безліч літ вгорі…

      Чи тільки терни на шляху знайду,
      Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
      Чи до мети я певної дійду,
      Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
      Бажаю так скінчити я свій шлях,
      Як починала: з співом на устах!




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Fiat nox !
      «Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
      І стала тьма, запанував хаос,
      Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше
      Був той хаос, бо у ньому були
      Живі створіння, їх давила тьма.
      Скрізь марища з хаосу виринали,
      Лиха зараза, голод, злидні, жах –
      Несвітський жах усім морозив душу:
      І найодважнішим ставало жаско,
      Голодні крики слухаючи й стогін,
      Що виринали, наче зо дна моря,
      З юрби великої і темної. Здавалась
      Ота юрба частиною хаосу
      І голосом його. Часами розлягалось
      У темряві гукання: «Світла! Світла!»
      І на відповідь чувся голос дужий
      Земного бога з високості трону:
      «Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.
      О, не один нащадок Прометея
      Блискучу іскру з неба здобував,
      І безліч рук до неї простягалось,
      Мов до зорі, що вказує дорогу.
      І розсипалась та велика іскра
      На іскорки малесенькі, незначні,
      І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
      У попелі холодному віддавна;
      Вона не гасла, тліла в тій могилі,
      Та не давала ні тепла, ні світла,
      А сміливий нащадок Прометея
      Знаходив смутну долю свого предка:
      Вигнання, муки, нерозривні пута,
      Дочасну смерть у дикій самотині…
      І досі так, о браття! й досі тьма.
      Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.
      Я чула голоси одважні, вільні,
      Вони лунали, мов гукання в лісі, –
      Тепер замовкли, і страшніше тиша
      Мені здається, ніж була раніш.
      Брати мої, нащадки Прометея!
      Вам не орел розшарпав груди горді, –
      Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
      Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
      Що здалека сіяє сніжним чолом,
      Про в’язня звістку людям даючи!
      Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
      Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
      Ні непокірних слів…
      Гей, царю тьми!
      Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
      Кайданів тих залізної музики!
      Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
      Пройняти можуть і камінне серце.
      А чим же ти заглушиш дикий голос
      Хаосу темного, крик голоду й біди
      І розпачливого гукання «світла, світла»?
      На нього завжди, як луна у горах,
      Одважні, вільні голоси озвуться.
      «Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
      Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
      Коли твоя така безмірна сила,
      Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

      25.09.1896



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Досвітні огні
      Ніч темна людей всіх потомлених скрила
      Під чорні, широкії крила.
      Погасли вечірні огні;
      Усі спочивають у сні.
      Всіх владарка ніч покорила.
      Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.
      Щасливий, хто сни має милі!
      Від мене сон милий тіка…
      Навколо темнота тяжка,
      Навколо все спить, як в могилі.
      Привиддя лихі мені душу гнітили,
      Повстати ж не мала я сили…
      Зненацька проміння ясне
      Од сну пробудило мене, –
      Досвітні огні засвітили!
      Досвітні огні, переможні, урочі,
      Прорізали темряву ночі,
      Ще сонячні промені сплять, –
      Досвітні огні вже горять.
      То світять їх люди робочі.
      Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
      Година для праці настала!
      Не бійся досвітньої мли, –
      Досвітній огонь запали,
      Коли ще зоря не заграла.

      [1892]



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Завжди терновий вінець…
      Завжди терновий вінець
      буде кращий, ніж царська корона.
      Завжди величніша путь
      на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

      Так одвіку було
      й так воно буде довіку,
      поки житимуть люди
      і поки ростимуть терни.

      Але стане вінцем
      лиш тоді плетениця тернова,
      коли вільна душею людина
      по волі квітчається терном,

      тямлячи вищу красу,
      ніж та, що кричить на майданах:
      «Гей, хто до мене? Ходіть,
      я кожному в руки даюся».

      Путь на Голгофу велична тоді,
      коли тямить людина,
      нащо й куди вона йде,
      не прагнучи інших тріумфів,

      знаючи іншу величність,
      ніж ту, що на троні гукає:
      «Я з ласки бога цариця,
      бо, гляньте, – сиджу на престолі !»

      Хто ж без одваги й без волі
      на путь заблукався згубливу,
      плачучи гірко від болю,
      дає себе тернові ранить,

      сили не маючи стільки,
      аби від тернів боронитись, –
      боже, пожальсь тої крові,
      що марно колючки напоїть !

      Ліпше б вона на обличчі
      краскою втіхи заграла,
      очі комусь звеселяючи
      десь на невинному святі.

      30.11.1900



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Безсонна ніч
      Цілу ніч до зорі я не спала,
      Прислухалась, як море шуміло,
      Як таємная хвиля зітхала –
      І як серце моє стукотіло.

      Ночі темної дивні почвари
      Заглядали в безсоннії очі,
      І страшніші, ніж сонні кошмари,
      Ті привиддя безсонної ночі.

      Думки-гадки, мов птахи нічнії,
      Налетіли, тяжкі та суворі,
      Ох, непевні ті думи страшнії,
      Наче хвилі у північ на морі!

      Хто одважиться в північ на море
      Своє хибке човенце зіпхнути?
      Хто поважиться людськеє горе
      Світовеє серденьком збагнути?

      Той у північ на море поплине,
      Хто не думає ранку діждати…
      Хай же думка моя вільно лине, –
      Я не буду на ранок чекати.

      Серед мороку, бурі-негоди
      Цілу ніч буде човен блукати;
      Як зійде сонце правди та згоди,
      Я тоді вічним сном буду спати.

      Буде шарпати буря вітрила,
      Пожене геть по темному морю.
      Ох, коли б мені доля судила
      Хоч побачити раннюю зорю!

      Євпаторія, 1891 р.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Тішся, дитино, поки ще маленька...

      Тішся, дитино, поки ще маленька.
      Ти ж бо живеш навесні,
      Ще твоя думка літає легенька,
      Ще твої мрії ясні.

      Мрія полине із думкою вкупці
      Геть у далекі світа, –
      Крил не втинай сизокрилій голубці,
      Хай вона вільно літа!

      Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,
      Як то колись принесла
      Тую цілющу-живущу водицю
      Дрібна пташина мала?

      Їй не страшні були дикі простори,
      Скелі і хвилі морські,
      Перелітала найвищії гори, –
      Мала крильцята прудкі.

      Так твоя думка швиденько полине,
      Тільки їй волю даси,
      І принесе з чарівної країни
      Краплю живої роси.

      І як приступить журба невсипуща
      Та до серденька твого, –
      Тая росиця цілюща-живуща
      Буде живити його.

      Хай же та мрія із думкою вкупці
      Лине в незнані світа, –
      Крил не втинай сизокрилій голубці,
      Хай вона вільно літа!




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Гострим полиском хвилі спалахують...
      Гострим полиском хвилі спалахують
      після бурі у місячну ніч,
      наче військо мечами двусічними
      хоче знять вражі голови з пліч.

      Зброї полиск і гомін розкотистий –
      се неначе повстання гуде,
      наче сила народна узброєна
      без упину на приступ іде.

      Кожний меч – промінь світла небесного
      впав згори й знов угору зроста;
      кожний гук – відгук сили одвічної,
      що руйнує й будує світа.

      Людське море, ти, сило народная,
      з чого ж ти собі зброю скуєш?
      Що повстане на місці порожньому
      того світа, що ти розіб’єш ?..

      8.11.1902, San-Remo



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Уривки з листа
      Присвячується І.Стешенкові

      Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша.

      Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,

      Розмір, неначе химерная хвиля,

      Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,

      Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,

      Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану.

      Думки навіває мені тепер Чорнеє море –

      Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає,

      Вчора грало-шуміло воно

      При ясній, спокійній годині,

      Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі,

      Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.

      Так би й лежала я завжди над сею живою водою,

      Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвіти

      На побережне каміння,

      Як тіні барвисті від хмарок злотистих

      Проходять по площині срібно-блакитній

      І раптом зникають,

      Як білая піна рожевіє злегка,

      Немов соромливе обличчя красуні,

      Як гори темніють, повиті у білі серпанки,

      Вони так спокійно стоять,

      Бо їх стереже колонада сумних кипарисів,

      Поважних, високих…

      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

      Я тільки що знов прочитала

      Ваш дужий, неначе у крицю закований,

      Міцно узброєний вірш.

      Як же за нього я маю віддячити вам?

      Байку хіба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте.

      Битим шляхом та крутим

      Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі;

      Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,

      Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний,

      Ось уже й лаврів, поетами люблених,

      Пишних магнолій не видко,

      Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем,

      Ані платанів розкішних наметів.

      Тільки стрічалися нам земляки наші, білі берези,

      Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі,

      Але й вони вже зостались далеко за нами,

      Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі,

      Потім не стало і їх.

      Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння

      Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,

      Наче льоди на північному морі.

      Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,

      Наче довічна тюрма.

      Сонце палке сипле стріли на білую крейду,

      Вітер здійма порохи,

      Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,

      Країну всесильної смерті…

      Аж ось на шпилі,

      На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь.

      Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,

      І краплі роси самоцвітом блищали на дні.

      Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,

      Що задавив і могутні дуби, і терни непокірні.

      Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,

      Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь

      І шанувать її більше від пишного лавра.

      1897, Ялта



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. ***
      Як я умру, на світі запалає
      Покинутий вогонь моїх пісень,
      І стримуваний пломінь засіяє,
      Вночі запалений, горітиме удень.
      І прийде той, чий образ я носила
      З піснями вкупі в серденьку свому.
      «Вона для тебе сей вогонь лишила»,
      Його пізнавши, скажуть всі йому.
      Він гордо скаже: «Ні!» – і гордо здіме чоло,
      І гордо піде геть, не глянувши назад.
      Як перше не приймав, так і тепер не прийме
      Ласкаво-прикрих жалів і порад.
      Благаю вас, пісні, мої пісні крилаті,
      За ним услід, мов іскорки, летіть,
      Побудьте з ним в його самотній хаті,
      Верніться і мені про нього розкажіть.
      Коли коханий мій і там у самотині
      Так само гордо відречеться нас,
      Тоді, мої пісні нехай у домовині
      Край мого серця поховають вас.
      Коли ж він з тугою та з гіркими сльозами
      Згадає втрачену, зневажену любов,
      Тоді, мої пісні, розстанемось ми з вами,
      Лишіть мене в труні, летіть до нього знов.
      28 грудня 1896 р.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Східна мелодія
      Гори багрянцем кривавим спалахнули,
      З промiнням сонця захiдним прощаючись, —
      Так моє серце жалем загорiлося,
      З милим, коханим моїм розлучаючись.

      Геть понад морем, над хвилями синiми
      В'ються, не спиняться чаєчки бiлi.
      Де тебе мають шукати на безвiстi,
      Милий мiй, думи мої бистрокрилiї?

      В себе на вежi вогонь запaлила я,
      Любий, твого ворiття дожидаючись,
      Хай вiн просвiтить по морю дорiженьку,
      Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

      Свiте мiй! буду тебе дожидатися,
      В чорну, смутну фереджiю* повитая,
      I посаджу кипарисову гiлочку,
      Буде щодня вона слiзьми политая.

      А як повернешся, я покажу тобi
      Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,
      Здiйметься вiн над всiма мiнаретами
      В краї сьому, на мечетi багатому.

      Ялта, 5. ХI. 1897

      ФЕРЕДЖІЯ, ї, ж., заст. Фередже. Буду того вороття дожидатися, В чорну смутну фереджію повитая (Леся Українка, І, 1951, 152).
      Том 10, стор. 577.
      Фередже. Вид плаща, яким жінки-мусульманки, виходячи з дому, закутуються з голови до ніг, залишаючи відкритими тільки очі.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. ***
      Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
      в душі цвітуть якісь квітки урочі,
      в душі квітки і зорі золотії,
      а на устах слова, але не тії,
      усе не ті, що мріються мені,
      коли вночі лежу я у півсні.
      Либонь, тих слів немає в жодній мові,
      та цілий світ живе у кожнім слова,
      і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
      та вголос слів тих вимовить не вмію...

      Якби мені достати струн живих,
      якби той хист мені, щоб грать на них,
      потужну пісню я б на струнах грала,
      нехай би скарби всі вона зібрала,
      ті скарби, що лежать в душі на дні,
      ті скарби, що й для мене таємні,
      та мріється, що так вони коштовні,
      як ті слова, що вголос невимовні.

      Якби я всіми барвами владала,
      то я б на барву барву накладала
      і малювала б щирим самоцвітом,
      отак, як сонечко пречисте літом,
      домовили б пророчистії руки,
      чого домовить не здолали гуки.
      І знав би ти, що є в душі моїй...
      Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...
      І те, що в ній цвіте весною таємною,
      либонь, умре, загине враз зо мною.

      ***

      ...Я не кохала? Ні, то ти забула,
      яке повинно буть кохання справжнє!
      Кохання - як вода - плавке та бистре,
      рве, грає, пестить, затягає й топить.
      де пал - воно кипить, а стріне холод -
      стає, мов камінь. От моє кохання!
      А те твоє - солом'яного духу
      дитина квола. Хилиться од вітру,
      під ноги стелиться. Зостріне іскру,
      згорить, не борючись, а потім з нього
      лишиться чорний згар та сивий попіл.
      Коли ж його зневажать, як покидьку,
      воно лежить і кисне, як солома,
      в воді холодній марної досади,
      під пізними дощами каяття...
      ("Лісова пісня")


      ВІДПОВІДЬ

      Не жаль мені, що я тебе кохаю,
      Та в нас дороги різно розійшлись.
      Ні не кажи, що зійдуться колись!
      Не зійдуться,мій друже,я те знаю.

      Моє кохання--то для тебе згуба:
      Ти наче дуб високий та міцний,
      Я ж наче плющ похилий та сумний,--
      Плюща обійми гублять силу дуба.

      Та без притулку плющ зелений в'яне,
      Я не зав'яну, я знайду руїни,
      Я одягну обдерті, вбогі стіни,
      Зелений плющ оздобою їм стане.

      В країну смутку вітерець прилине
      І принесе мені луну розмови
      Від мого дуба любого з діброви,-
      І спогад любих літ повік не згине.

      (1893-1894)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. не дорікати слово я дала...
      Не дорікати слово я дала,

      І в відповідь на тяжку постанову

      Ти дав колючу гілочку тернову,

      Без жаху я в вінок її вплела.

      Рясніше став колючий мій вінок…

      Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

      Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

      Я в серце прийняла безжалісний клинок.

      Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

      Готова я приймать і рани, і терни

      За марні мрії, за святії сни

      Пречистого братерства і любові.

      2.02.1897



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Давня весна
      Була весна весела, щедра, мила,
      промінням грала, сипала квітки,
      вона летіла хутко, мов стокрила,

      за нею вслід співучії пташки!
      Все ожило, усе загомоніло —

      зелений шум, веселая луна!
      Співало все, сміялося, бриніло,

      а я лежала хвора й самотна.
      Я думала: «Весна для всіх настала,

      дарунки всім несе вона, ясна,
      для мене тільки дару не придбала,

      мене забула радісна весна».
      Ні, не забула! У вікно до мене

      заглянули від яблуні гілки,
      замиготіло листячко зелене,
      посипались білесенькі квітки.
      Прилинув вітер, і в тісній хатині

      він про весняну волю заспівав,
      а з ним прилинули пісні пташині,
      і любий гай свій відгук з ним прислав.
      Моя душа ніколи не забуде
      того дарунку, що весна дала;
      весни такої не було й не буде,
      як та була, що за вікном цвіла.



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. ***
      Хочеш знати, чи справді було
      Те, що так колись пишно цвіло,
      Що на серце наводило чари,
      Світ вбирало в злотисті примари,
      Те, що сяло, мов чистий кришталь,
      А безжалісне й гостре, як сталь.
      Приторкнутись ти хочеш близенько,
      Придивитись до нього пильненько,
      Скинуть з нього покраси й квітки,
      Одрізнити основу й нитки,-
      Адже часом найкраща тканина
      Під сподом просто груба ряднина.
      Залиши! Се робота сумна,
      Не доводить до правди вона.
      Глянь, смереки зеленії коси
      Повбирались у ряснії роси.
      Не питай, чи то справді роса,
      Самоцвітна, всесвітня краса,
      Чи то, може, те сонце здурило,
      В млітки дощ холодний змінило,
      Або, може, то хитрий вітрець
      З марних крапель сплітає вінець,
      Або, може, то винна смерека,
      Що показує росу здалека…

      Буркут, 10.08.1901



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Калина
      Козак умирає, дівчинонька плаче:
      «Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!»
      – Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,
      Буде з тебе на могилі хороша калина.

      «Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,
      Щоб я мала червоніти серед мого лиха?
      Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,
      Щоб я мала процвітати, як мені досада?

      Чи то ж тобі стане миліш домовина,
      Як я буду зеленіти – німа деревина?»
      – Як упадуть роси на ранні покоси,
      То не в мою домовину, а на твої коси,

      Як припече сонце веснянії квіти,
      Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.
      Ой, так не затужить і рідная ненька,
      Як ти, моя калинонько, моя жалібненька…

      Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,
      Як вже стала калиною мила-жалібниця.
      Дивуються люди і малії діти,
      Що такої пригодоньки не видали в світі:

      «Чия то могила в полі при дорозі,
      Що над нею калинонька цвіте на морозі,
      Що на тій калині листя кучеряві,
      А між цвітом білесеньким ягідки криваві».

      Шуміла калина листом зелененьким:
      «Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким?
      Поки ніж не крає, дерево не грає.
      А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

      А хто вріже гілку, заграє в сопілку,
      То той собі в серце пустить калинову стрілку».

      20.06.[1901]



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Як я люблю оці години праці
      Як я люблю оці години праці,
      Коли усе навколо затиха
      Під владою чаруючої ночі,
      А тільки я одна, неподоланна,
      Врочистую одправу починаю
      Перед моїм незримим олтарем.
      Летять хвилини - я не прислухаюсь.
      Ось північ вдарила - найкращий праці час, -
      Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
      І швидше у руках забігало перо.
      Години йдуть - куди вони спішаться?
      Мені осіння ніч короткою здається,
      Безсоння довге не страшне мені,
      Воно мені не грозить, як бувало,
      Непевною і чорною рукою,
      А вабить лагідно, як мрія молода.
      І любо так, і серце щастям б'ється,
      Думки цвітуть, мов золоті квітки.
      І хтось немов схиляється до мене,
      І промовляє чарівні слова,
      І полум'ям займається від слів тих,
      І блискавицею освічує думки.
      Передсвітом чорніє ніч надворі,
      І час гасити світло, щоб його
      Не засоромив день своїм сіянням.
      Погасне світло; та палають очі,
      Аж поки досвітки в вікно тихенько
      Заглянуть сивими очима і всі речі
      Почнуть із темряви помалу виступати,
      Тоді мене перемагає сон.
      А ранком бачу я в своїм свічаді
      Бліде обличчя і блискучі очі,
      А в думці, мов тривога, промайнуть
      В дитячих літах чутії легенди
      Про перелесника. Розказує, бувало,
      Стара бабуся нам, маленьким дітям:
      "Була собі колись дівчина необачна..."
      Про необачну дівчину, що дорго
      За кужелем сиділа проти свята,
      І не молилася, й на дзвони не вважала,
      І спати не лягала, от за те
      До неї уночі з'являвся перелесник;
      Не дьяволом з'являвся, не марою,
      Спадав летючою зорею в хату,
      А в хаті гарним парубком ставав,
      Облесливим - речами і очами.
      Він їй приносив дорогі дарунки,
      Стрічки коштовні й золоті квітки.
      Він дівчину квітчав, і молодою
      Своєю називав, і коси розплітав їй,
      Речами любими затроював їй серце
      І поцілунками виймав із неї душу.
      На ранок, як співали треті півні,
      Зникав той перелесник, а дівчина,
      Уквітчана, убрана,засипала
      Камінним сном. А потім цілий день
      Бліда ходила, мов яка сновида,
      І тільки ждала, щоб настала ніч,
      Щоб з перелесником стояти на розмові,
      А тим розмовам був лихий кінець...
      "А хто ж був перелесник той, бабусю?" -
      Питала я в старої, та вона
      Хрестилась тільки завжди і казала:
      "Та не при хаті і не при малих дітях,
      Не при святому хлібові казати.
      Не згадуй проти ночі, бо присниться!"
      Так, я тебе послухала, бабусю,
      Не згадую ніколи проти ночі
      Про перелесника, моє свічадо тільки
      Нагадує мені про нього вдень.

      19/Х 1899




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Стояла я і слухала весну
      Стояла я і слухала весну,
      Весна мені багато говорила,
      Співала пісню дзвінку, голосну
      То знов таємно-тихо шепотіла.

      Вона мені співала про любов,
      Про молодощі, радощі, надії,
      Вона мені переспівала знов
      Те, що давно мені співали мрії.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Співець

      Пишно займались багрянії зорі
      Колись навесні,
      Любо лилися в пташиному хорі
      Пісні голосні;

      Грала промінням, ясним самоцвітом
      Порання роса,
      І усміхалась весняним привітом
      Натури краса.

      Гордо палала троянда розкішна,
      Найкраща з квіток, –
      Барвою й пахом вродливиця пишна
      Красила садок.

      А соловейко троянді вродливій
      Так любо співав,
      Голосом дивним співець чарівливий
      Садки розвивав;

      Слав до вечірньої зорі прощання,
      Що гасла вгорі,
      Ще ж голосніше співав на вітання
      Поранній зорі…

      Вже пролетів, немов пташка зальотна,
      Весняний той час, –
      Осінь холодная, осінь вільготна
      Панує у нас.

      Тихо спускається нічка осіння, –
      Година сумна;
      Місяць холоднеє кида проміння;
      Здалека луна

      Пугача віщого крик – гук єдиний.
      Діброва німа.
      Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?
      Ох, де ж він? Нема!

      В вирій полинув, де вічная весна,
      Натхненний співець.
      Вічно красує там рожа чудесна,
      Там теплий вітрець;

      Глухо і смутно кругом на просторі,
      Мій гаю сумний!
      Кинув співець тебе в тузі та в горі,
      Тебе й край рідний.

      Тиша така тепер всюди панує.
      Лиш в листі сухім
      Вітер зітха, мов дріада сумує,
      Із жалем глухим.

      Чом я не маю огнистого слова,
      Палкого, чому?
      Може б, та щира, гарячая мова
      Зломила зиму!

      І розлягалась би завжди по гаю
      Ясна-голосна
      Пісня, й розквітла б у рідному краю
      Новая весна.

      Та хоч би й крила мені солов’їні,
      І воля своя, –
      Я б не лишила тебе в самотині,
      Країно моя!




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Слово, чому ти не твердая криця
      Слово, чому ти не твердая криця,
      Що серед бою так ясно іскриться?
      Чом ти не гострий, безжалісний меч,
      Той, що здійма вражі голови з плеч?

      Ти, моя щира, гартована мова,
      Я тебе видобуть з піхви готова,
      Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
      Вражого ж серця клинком не проб'єш...

      Вигострю, виточу зброю іскристу,
      Скільки достане снаги мені й хисту,
      Потім її почеплю при стіні
      Іншим на втіху, на смуток мені.

      Слово, моя ти єдиная зброє,
      Ми не повинні загинуть обоє!
      Може, в руках невідомих братів
      Станеш ти кращим мечем на катів.

      Брязне клинок об залізо кайданів,
      Піде луна по твердинях тиранів,
      Стрінеться з брязкотом інших мечей,
      З гуком нових, не тюремних речей.

      Месники дужі приймуть мою зброю,
      Кинуться з нею одважно до бою...
      Зброє моя, послужи воякам
      Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

      25/ХІ 1896



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. * * *
      Скрізь плач, і стогін, і ридання,
      Несмілі поклики, слабі,
      На долю марні нарікання
      І чола, схилені в журбі.

      Над давнім лихом України
      Жалкуєм-тужим в кожний час,
      З плачем ждемо тії години,
      Коли спадуть кайдани з нас.

      Ті сльози розтроюдять рани,
      Загоїтись їм не дадуть.
      Заржавіють від сліз кайдани,
      Самі ж ніколи не спадуть!

      Нащо даремнії скорботи?
      Назад нема нам вороття!
      Берімось краще до роботи,
      Змагаймось за нове життя!

      [1890]



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. На роковини*
      * Вірш присвячено Т. Г. Шевченку.

      Не він один її любив,
      віддавна Україну
      поети славили в піснях,
      немов "красу-дівчину".

      Від неї переймали сміх,
      і жарти, і таночки,
      її байки, немов квітки,
      сплітали у віночки.

      Той в ній давнину покохав,
      той мрію молоденьку.
      Він перший полюбив її,
      як син кохає неньку.

      Хоч би була вона стара,
      сумна, змарніла, бідна,
      для сина вірного вона
      єдина, люба, рідна;

      хоч би була вона сліпа,
      каліка-недоріка, -
      мов рана ятриться в ньому,
      любов його велика.

      Вкраїна бачила не раз,
      як тії закоханці
      надвечір забували все,
      про що співали вранці,

      і, взявши дар від неї, йшли
      до іншої в гостину;
      вони не знали, що то є
      любити до загину.

      Він перший за свою любов
      тяжкі дістав кайдани,
      але до скону їй служив
      без зради, без омани.

      Усе знесла й перемогла
      його любові сила.
      Того великого вогню
      і смерть не погасила.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    16. Напис в руїні

      "Я, цар царів, я, сонця син могутній,
      Собі оцю гробницю збудував,
      Щоб славили народи незчисленні,
      Щоб тямили на всі віки потомні
      Імення"... Далі круг і збитий напис.
      І вже ніхто з нащадків наймудріших
      Царського ймення прочитать не може.
      Хто збив той напис - чи сперечник-владар,
      Чи просто час потужною рукою, -
      То невідомо. Дивним візерунком
      Багато слів написано край нього
      Про славу безіменного владаря,
      Змальовано царя славетні вчинки:
      Он цар сидить високо на престолі,
      Народи подолані йдуть з дарами
      Коштовними й додолу клонять чола,
      А він сидить, немов камінний ідол,
      Під опахалами з барвистих пер.
      Лице його подібне до Тутмеса,
      І до Рамзеса, і до всіх тиранів.
      Он далі він, схопивши за волосся
      Одразу цілий гурт якихсь повстанців,
      Кривим мечем над ними замахнув.
      Лице його подібне до Тарака,
      До Менефта, як і до всіх тиранів.
      З лицем тим самим він левів полює,
      Левіафанів ловить, б'є пташок,
      І їде полем через людські трупи,
      І бенкетує по своїх гаремах,
      І на війну жене своїх підданих,
      І посилає на роботу люд -
      На ту страшну єгипетську роботу,
      Що має вславити царське імення.

      Іде той люд, мов хвилі в океані,
      Без ліку, без числа на бойовисько
      І стелиться під ноги коням царським,
      А хто живим зостався з того люду,
      Той гине на єгипетській роботі;
      З його могили хоче цар зробити
      Для себе пам'ятник - хай гине раб!
      І раб копає землю, теше камінь,
      Приносить мул з ріки і робить цеглу,
      Виводить мури, статуї великі,
      Запрігшись, возить самотужки, й ставить,
      І щось будує вічне і величне,
      Щось незрівнянне і потужно гарне,
      Мальоване, мережане, різьблене;
      І кожна статуя, колона, малювання,
      Мережечка, різьба і навіть цегла
      Незримими устами промовляє:
      "Мене створив єгипетський народ!"

      Умер давно той цар з лицем тирана,
      Зоставсь по ньому - круг і збитий напис.
      Співці! не марте, вчені! не шукайте,
      Хто був той цар і як йому наймення:
      З його могили утворила доля
      Народу пам'ятник, - хай гине цар!

      28/VIII 1904




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

  • Мріє, не зрадь!
    Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
    Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
    А тепера я в тебе остатню надію вложила.
    О, не згасни ти, світло безсонних очей!

    Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
    в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
    вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
    не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

    Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
    Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
    Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
    і тепер вже немає мені вороття.

    Тільки - життя за життя! Мріє, станься живою!
    Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
    Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
    той не вмре, не здобувши нового добра.

    Мріє, колись ти літала орлом надо мною, -
    дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
    хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
    а як прийдеться згинуть за теє - дарма!

    З/VІІІ 1905



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

  • Конвалія
    Росла в гаю конвалія
    Під дубом високим,
    Захищалась від негоди
    Під віттям широким.

    Та недовго навтішалась
    Конвалія біла, -
    І їй рука чоловіча
    Віку вкоротила.

    Ой понесли конвалію
    У високу залу,
    Понесла її з собою
    Панночка до балу.

    Ой на балі веселая
    Музиченька грає,
    Конвалії та музика
    Бідне серце крав.

    То ж панночка в веселому
    Вальсі закрутилась,
    А в конвалії головка
    Пов'яла, схилилась.

    Промовила конвалія:
    "Прощай, гаю милий!
    І ти, дубе мій високий,
    Друже мій єдиний!"

    Та й замовкла. Байдужою
    Панночка рукою
    Тую квіточку зів'ялу
    Кинула додолу.

    Може, й тобі, моя паяно.
    Колись доведеться
    Згадать тую конвалію,
    Як щастя минеться.

    Недовго й ти, моя панно,
    Будеш утішатись
    Та по балах у веселих
    Таночках звиватись.

    Може, колись оцей милий,
    Що так любить дуже,
    Тебе, квіточку зів'ялу,
    Залишить байдуже!..




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

  • КОЛИСКОВА
    Місяць яснесенький
    Промінь тихесенький
    Кинув до нас.
    Спи ж ти малесенький,
    Пізній бо час

    Любо ти спатимеш,
    Поки не знатимеш,
    Що то печаль;
    Хутко прийматимеш
    Лихо та жаль.

    Тяжка годинонько!
    Гірка хвилинонько!
    Лихо не спить...
    Леле, дитинонько!
    Жить - сльози лить.

    Сором хилитися,
    Долі коритися!
    Час твій прийде
    З долею битися,-
    Сон пропаде...

    Місяць яснесенький
    Промінь тихесенький
    Кинув до нас...
    Спи ж ти, малесенький,
    Поки є час!



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  • ЗОРЯНЕ НЕБО
    * * *

    Зорі, очі весняної ночі!
    Зорі, темряви погляди ясні!
    То лагідні, як очі дівочі,
    То палкії, мов світла прекрасні.

    Одна зірка палає, мов пломінь,
    Білі хмари круг неї, мов гори,
    Не до нас посила вона промінь,
    Вона дивиться в інші простори...

    Інша зіронька личко ховає
    В покривало прозореє срібне,
    Соромливо на діл поглядає,
    Сипле блідеє проміння дрібне.

    Ти, прекрасна вечірняя зоре!
    Урочисто й лагідно ти сяєш,
    Ти на людське не дивишся горе,
    Тільки щастя й кохання ти знаєш.

    Як горить і мигтить інша зірка!
    Сріблом міниться іскра чудесна...
    Он зоря покотилась, - то гірка
    Покотилась сльозина небесна.

    Так, сльозина то впала. То плаче
    Небо зорями-слізьми над нами.
    Як тремтить теє світло! Неначе
    Промовля до нас небо вогнями.

    Горда, ясна, огнистая мова!
    Ллється промінням річ та велична!
    Та ми прагнем лиш людського слова,
    І німа для нас книга одвічна...


    * * *
    Єсть у мене одна
    Розпачлива, сумна,
    Одинокая зірка ясная;
    Сеї ж ночі дарма
    Її кличу, - нема!
    Я стою у журбі самотная.
    І шукаю вгорі
    Я тієї зорі:
    "Ох, зійди, моя зірко лагідна!"
    Але зорі мені
    Шлють проміння сумні:
    "Не шукай її, дівчино бідна!"


    * * *
    Моя люба зоря ронить в серце мені,
    Наче сльози, проміння тремтяче,
    Рвуть серденько моє ті проміння страшні...
    Ох, чого моя зіронька плаче!


    * * *
    Я сьогодні в тузі, в горі,
    Мов у тяжкім сні, -
    Отруїли ясні зорі
    Серденько мені.


    * * *
    В небі місяць зіходить смутний,
    Поміж хмарами вид свій ховає,
    Його промінь червоний, сумний
    Поза хмарами світить-палає.
    Мов пожежа на небі горить,
    Землю ж темнії тіні вкривають,
    Ледве промінь прорветься на мить,
    Знову хмари, мов дим, застилають.

    Крізь темноту самотно зорить
    Одинокая зірка ясная,
    Її промінь так гордо горить,
    Не страшна їй темнота нічная!

    Гордий промінь в тієї зорі,
    Та в нім туга палає огниста,
    І сіяє та зірка вгорі,
    Мов велика сльоза промениста.

    Чи над людьми та зірка сумна
    Променистими слізьми ридає?
    Чи того, що самотна вона
    По безмірнім просторі блукає?..



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  • Contra spem spero!
    Гетьте, думи, ви хмари осінні!
    То ж тепера весна золота!
    Чи то так у жалю, в голосінні
    Проминуть молодії літа?


    Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
    Серед лиха співати пісні,
    Без надії таки сподіватись,
    Жити хочу! Геть, думи сумні!


    Я на вбогім сумнім перелозі
    Буду сіять барвисті квітки,
    Буду сіять квітки на морозі,
    Буду лить на них сльози гіркі.


    І від сліз тих гарячих розтане
    Та кора льодовая, міцна,
    Може, квіти зійдуть - і настане
    Ще й для мене весела весна.


    Я на гору круту крем'яную
    Буду камінь важкий підіймать
    І, несучи вагу ту страшную,
    Буду пісню веселу співать.


    В довгу, темную нічку невидну
    Не стулю ні на хвильку очей -
    Все шукатиму зірку провідну,
    Ясну владарку темних ночей.


    Так! я буду крізь сльози сміятись,
    Серед лиха співати пісні,
    Без надії таки сподіватись,
    Буду жити! Геть, думи сумні!
    2 травня 1890 р.




    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

  • Все, все покинуть, до тебе полинуть
    Все, все покинуть, до тебе полинуть,
    Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
    Все, все покинуть, з тобою загинуть,
    То було б щастя, мій згублений світе!

    Стать над тобою і кликнуть до бою
    Злую мару, що тебе забирає,
    Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
    З нами хай щастя і горе вмирає.

    [16.ХІ 1900]



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 0

  • ВЕЧІРНЯ ГОДИНА
    Коханій мамі

    Уже скотилось із неба сонце,
    Заглянув місяць в моє віконце.
    Вже засвітились у небі зорі,
    Усе заснуло, заснуло й горе.
    Вийду в садочок та погуляю,
    При місяченьку та й заспіваю.
    Як же тут гарно, як же тут тихо,
    В таку годину забудеш лихо!
    Кругом садочки, біленькі хати,
    І соловейка в гаю чувати.
    Ой, чи так красне в якій країні,
    Як тут, на нашій рідній Волині!
    Ніч обгорнула біленькі хати,
    Немов маленьких діточок мати,
    Вітрець весняний тихенько дише,
    Немов діток тих до сну колише.




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 0

  • ВЕСНЯНКА
    Сестрі Олесі

    Як яснеє сонце
    Закине свій промінь ясний
    До тебе в віконце, -
    Озвись на привіт весняний.
    Олесю, серденько,
    Співай веселенько!
    Весняного ранку
    Співай, моя люба, веснянку!

    Як бідну первістку,
    Дочасну, морози поб'ють.
    І кущик любистку
    Холоднії роси поллють, -
    Не плач, моя роже,
    Весна переможе!
    Весняного ранку
    Співай, моя люба, веснянку!

    Як дрібнії дощі
    Заслонять нам світ навесні,
    Як нам молодощі
    Пов'ються у хмари сумні, -
    Не тратьмо надії
    В літа молодії!
    Весняного ранку
    Співаймо, сестрице, веснянку!

    На літо зелене
    Поїду я геть в чужий край,
    Згадай же про мене,
    Як підеш по квіти у гай.
    Спогадуй, Олесю,
    Сестру свою Лесю!
    Весняного ранку
    Даю тобі сюю веснянку!
    6 квітня 1890 p.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

  • І все-таки до тебе думка лине

    І все-таки до тебе думка лине,
    Мій занапащений, нещасний краю,
    Як я тебе згадаю,
    У грудях серце з туги, з жалю гине.

    Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
    А тяжчого від твого не видали,
    Вони б над ним ридали,
    Та сором сліз, що ллються від безсилля.

    О, сліз таких вже вилито чимало, -
    Країна ціла може в них втопитись;
    Доволі вже їм литись, -
    Що сльози там, де навіть крові мало!




    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.5