Блаженні дні, коли ти вдячний долі,
Що кінь недолі хутко йде вперед,
І що ніхто добра не забере,
Як плідно нам уродиться у полі.
Блаженні дні, коли спокійно дома
Ти можеш вийти із тенет тривог,
І хоч тебе схиляє долу втома,
А ти щасливий, бо у серці Бог
Своє словечко промовляє тихо,
Аби тебе не зрадити ні в чім.
І відступає із оселі лихо,
І ангел вірний
Стереже твій дім.

Поглянули б, як усміхнувся зошит,
Освітлений думками юних літ.
Він знов мене до себе в гості просить,
Нагадує кохання дивний світ.
Йому спливли на аркуші зім'яті
Мої чуття, минаючи Обліт, -
Освітлений думками юних літ,
Тепер віднайдений, він став, як свято.
Його читати личить у сорочці,
Зігрітій жаром материнських рук.
В його незграбнім слів ясних потоці
Собі снаги у пригорщі беру.
Докінчую, доспівую уміло
Мелодію життя мого весни,
Але відчутно, як слова маліють,
І ритм чуттів пульсує нерясний.
Тому залишу для нащадків пісню,
Яка звучала б просто, як тоді,
Коли було для пісні в грудях тісно,
Коли співали роки молоді.

"Прощайте, хлопці і село..."
(М.Аркас)

Чи полечу, а чи поїду?
Не знаю ще, де той літак...
Не загублю п'янкого сліду,
Не розчинюся у літах.

Прощатись рано, жити варто,
Не загубити, віднайти...
Коли покличуть, стань на варту,
Тоді себе не втратиш ти.

Не загубитись, не зотліти
У лопухах пісних розмов...
А чи поїхать, чи летіти ?..
Важливо тут, щоб ти не змок, -

Не промочив думки дозрілі,
Не простудився наразі,
Аби досяг щасливо цілі, -
Хоч через терни, та до зір!

А попрощатись, хлопці, мушу,
Селу вклонитись ще хоч раз...
Давайте, чарочку осушим,
І сподіваймось на гаразд!

Навколо світ цікавий і красивий, -
І білий сніг, і люду тихий шум...
На душу зліг зажури голос сивий,
Що я в житті ще деколи грішу.

Грішу в любові за любов, що втратив,
У зраді днів, яка додолу гне.
Грішу, бо жаль, що чесно йшов на страту,
Але чомусь не стратили мене.

У слові грішний, бо аж морщить губи,
Коли його заголосно повім.
Грішу не тим, що я онуку любу
Лишу небавом, бо покину дім,

В якім прожив у радості роздертій.
Я тим грішу, що невеселим став, -
В неволі слави в затінок запертий,
Зімкнув до болю зболені уста.

В любові мовлю я слова блаженні,
А гнів згасає, як його зіллю
У пісню милу про любов спасенну,
Любов, що втратив...
То чому люблю
І білий сніг, і люду говір тихий,
Котів і псів, і ворогів моїх?
Люблю тому, аби минуло лихо
Людей в гріху. В любові є мій гріх.

.........“Ти тулилась до серця мого”.
...........( Володимир Сосюра )


Ти любила тулитись до мене,
Ти тулилась, не маючи сил,
Щоб спинити чуття навіжене
В передгроззі єднання краси.

Під листками вечірньої спеки
Ти ховала жадобу очей ...
Опустилися крила лелеки
Серед білих пахучих речей.

Ще сорочка твоя тихим вітром
У постелі моїй гомонить.
Нею сльози вчорашні я витру
В передгроззі, як серце болить.

Притулитись не маю до кого,
Бо нікого не прагне душа.
В передгроззі мовчання терпкого
Я до тебе весь рік поспішав.

Притулитись не маючи сили
(Не пройти через зарості тьми),
Я до тебе, кохана і мила,
Приголублюся вітром німим.

І як серцем відчуєш мій дотик,
Не цурайся мене, не жени,
Бо любов не вмирає лиш доти,
Доки чує пекучість вини.

До чого б я не нахилився
(хилюсь до радощів і мрій),
Мені ще досі не явився
Едемський хитрий зрадник – змій.

Але й мені надокучає
Своїм шипінням чи мовчком, -
Зміюка намір грізний має
Мене вжалити потайком.

І хоч я знав, що він Адама
Підступну Єву спокусив,
Чомусь потрапив у оману
Гріховних діл його яси.

Бо те шипіння не злорадне,
У нім солодкі звуки є.
Тому стаємо безпорадні,
Що змій петлю із шовку в’є.

Він добрим ранком привітає,
Він теплий усміх вам пішле.
Він повелителем у зграї,
Що крам гребе у жовтий шлем.

І так між нами повелося,
Що підсвідомо гинуть всі,
Кого невидимим волоссям
Горинич в’яже у красі.

А я, до чого не торкнуся,
ЖереміЮ відчую скрізь,
Бо вже, нарешті, схаменувся,
Придбав собі духовний кріс.

Жеремія, ї, ж., розм.. Гадюка, що лазить по деревах.
Горинич – Казковий змій.

Пливе по чистому потоці
Червоне яблуко із гір.
І засмутились в мене очі, -
Не був у горах з давніх пір.
Пливе, всміхається лукаво,
І вихиляється всебіч,
І спохмурніло чорноброво,
Коли йому я йшов навстріч.
“Не йди, не йди, не згадуй навіть
Про час цвітіння й достигань,
Бо не навчилось я лукавить,
Для мене пам’ять дорога...”...
Я відвернувся від потоку,
Протер заплакану щоку...
І не ступить туди вже кроку
В моїм тужливому віку.

В кінці тунелю світло я побачив.
Тускніє чомсь, але живе воно.
До нього йтиму, і в путі розтрачу
За вік мій
скромне придбане майно.

Бо дня чекав, коли вже вийти зможем
З тунелю, де труїла всіх біда.
Я не хвалюсь, що кривду переможу,
Та щоб збороть її, багато сил віддав.

Мене і друзів недруги загнали
В глухий тунель, де темнота снує.
За довго літ на світло дочекались, -
Ми заслужили на життя своє.

В кінці тунелю недруги сиділи
І не вступались, тратили роки.
І аж тепер ми світлові зраділи, -
І тускле хоч, але живе таки.

Кати підбурювали смерть,
Аби мене забрала,
А я ховавсь століття чверть
У річки на причалі.

Вода студена берег мій
Всіляко пильнувала,
І чув я лагідний прибій,
І тихий сон причалу.

Здоровим чувся край села,
Мостився поміж зорі.
Мене вкривала свіжа мла,
І не змерзав надворі.

А на світанні йшов у дім,
І не будив я рідних…
Я почуваюсь молодим,
Не почувався бідним.

Димить авто. В моїм саду дерева
Завмерли в тиші. Не тривожу їх.
Шукати вітру вийшов я даремно.
Не чутно радості, лиш білий – білий сміх

Зими, яка нам хату обтрусила
Морозом сизим, вітром, що мовчить.
Вона на вишнях листя загасила, –
Воно уже жовтаво не горить.

Ой, добре ще, що гомонять десь діти,
У помаранчевих подіях голос їх...
Ніхто не зможе сонце заступити,
Бо у дітей веселий, щирий сміх.

На голім схилі дерево росло,
І не всихало листя, а буяло.
Та хтось з прихожих це сприйняв за зло,
Ламав гілля, топтав його зухвало.

На голім схилі кущики зросли
Із гострими, колючими шпильками,
І як ворожі постаті ішли,
На них котивсь, лякав їх камінь.

І дерево вціліло, розцвіло,
Красою тішить світ навколо.
І я радію, що безсиле зло
Замкнулось у колюче коло.

Живуть істоти омертвілі...
У їхнім ситім, тліннім тілі
Вже завелась вертка черва.
Були людьми вони сперва:
Любити вміли і радіти,
У них вродились гарні діти.
Та захотілося скарбів, -
Впряглись у найми.
За рабів
Господар-пан їх став сприймати,
Зібрав докупи компромати
На них самих і на сусідів, -
Хто з ким де спав, чи як обідав,
І чим займались бабця, дідо...
І страх в їх серці затвердів, -
В нікчемних, ницих холуїв;
Гніздом зробивсь для дум черствих
І лобним місцем для черви...
Раби старались навперейми,
Хто першим лист вкраде, чи вийме
В сусіда ближнього записку,
Чи донесе, що раптом пискнув
Якесь різке, дотепне слово
На панську владу гонорову...
За кожну вістку - за донос
Поназбирали грошей стос.
І п’ють, жеруть і веселяться,
І на похмілля люто зляться,
Що пан їх має за рабів.
Похмурі ходять і слабі
В чужих покоях, що їх даром
Із порцеляною і крамом
Позалишали ті, хто в муках
Позапізнали сум розлуки
Із домом цим, із милим Львовом, -
Згадаймо тих хоч добрим словом!

Найбільше той боїться смерті,
Хто чимось дуже завинив,
Бо він виходить з мілини
В обійми люті круговерті,
Коли не вечір, не зірки
Йому всміхаються сумирно,
А гасне тлінно день гіркий,
Життя спихаючи у вирву.
Не видно друзів...
Вороги
Усі тобі, бо знать не хочуть, -
Вони у церкві хоругви
Слізьми лукавими замочать.
Бо хто пристати до вини
У смертний час тобі захоче?
Ти сам виходиш з мілини
В котел смоли, що десь клекоче.
То поки час той не настав,
Вклякни побожно перед людом, -
Скажи, як ти злочинцем став.
А там... Що буде, те і буде!

Який ти гарний, Місяцю,
Коли котишся паляничкою
По моєму столі
У тиші вишневої ночі,
Коли думкою сріблистою
Вплітаєшся у сивину
Невтішних роздумів !..
Недарма до тебе
Добратися хочуть
Ті, хто понищив
Сяйво Землі, -
Вони освітити прагнуть
Свої золоті комори
Згустком думок твоїх,
Викрасти хочуть
В невидимім світі
Скарб потаємний,
Щоб ним осліпити
Тих, що в халупах
Без хліба живуть...
А ти, мій розумник,
Ховаєш багатства,
Що викрасти в тебе
Забагли чорти.
І котишся мрійно
У тиші вишневій
По чистім і скромнім
Моєму столі,
І ділишся чемно
Нажитком набутим
Думок і видінь,
Що здобув за віки, -
Ти їх записав
В молоду паляничку,
Що котиться гарно
Мені по столі...

Я б не сказав, що дуже постарішав,
Хоч вже надтріснув молодий обруч.
Собі до пари рвучко я беру
Щоденну працю, що за лінь мудріша.

Я б не хотів з Нірваною побути,
Бо неспокійний маю в серці дух.
Мене Адам в Едемовім саду
Невсипно вчить, щоб ледарем не бути.

Мене ні Єва, ні змія підступна
На грішну путь не збили, не звели.
За мене лють і кривда бій вели,
Та їх здолала правда непідкупна.

Я наче Ной, звір’я зібравши й Хама,
В моїм ковчезі зустрічав потоп.
І лиш тому, що я відважний хлоп,
Що мав незрадну, роботящу Маму,

Я не зваливсь, осівши на вершині,
Зійшов із родом до низин земних.
Я і тепер схиляюся до тих,
Хто любить працю і свою родину.

Якби мене ти запросила в гості,
То що в дарунок я б тоді приніс?
Галузку безу, ніжний запах кіс,
Який хвилює серце аж до млості;

Тепло постелі, що не охолола,
Хоч ти давно у засвіти пішла.
Ти не лишила у родині зла,
Де ти була - все світиться довкола,

Хоч кожен день навіює утому,
І в порожнечі я один вночі...
Приніс би я сумних дверей ключі,
Які забула, вийшовши із дому.

Замовкла ти, а я ще промовляю,
Хоч подумки, але слова палкі...
Кудись жар-птиця в небі пролітає,
Повз мене йде замріяний факір.
Його спинив, питаю: “Звідки, брате,
Чи не звідтіль, де скарб любові є?
Мені туди потрібно би добратись,
Бо в скарбі тім життя лежить моє”.
“Не треба йти. Перечекай негоду
Чуттів своїх, і день ясний прийде.
Минуть страждання, і ясному роду
Цей день любов до хати приведе.
Зжене туман, що заступає вікна,
Змете мушву із вишень у саду...”.
О, дав би Бог, щоб наступив той вік нам,
Аби не знати про гірку біду.

Зайшов до храму. Одинокий
Стою між Богом і хрестом.
Уперше я за довгі роки
Життя свого листаю том.
І від сторінки до сторінки
Іду, ясніючи в думках,
І чую, як клекоче дзвінко
У високості Божий птах, -
Від мене смуток відганяє,
Бо я на сповіді побув.
Що говорив, один лиш знаю, -
На Сповідь є святе табу.
І поміж Богом і Розп’яттям
Молитву тихо шепочу.
Стою один.
Заходьте, браття,
Щоб голос ваш я тут відчув.

На Бистриці скривавленій
Купались білі лебеді,
На чорнім зламі літа
Конав багряний день.
А за рікою голосно
Пищали кулі,
Влучені
В тяжкі жалі людей.
За містом на окопиську
Диміли в купах мештики,
Горіли сиві косоньки
На черепах жінок…
А ти із ями мокрої
До зір небес горнувся ще,
Крик лебедів почув.

Боже мій, Боже, як ти витерпів,
Коли мене мучили,
До трактора припинали,
Терзали,
Виривали з корінням,
Проклинали чужими словами,
Устами п’яними
Накликали біду
На мамину хату,
На чисте подвір’я?!
За велінням парторга,
З благословення учителя,
Який вів уроки рідної мови,
Хрест піддавали тортурам,
Ад наступав на Загвіздя,* –
Перевертались в утробах
Недоношені діти,
Спивалась незбудно
Химерна майбутність,
Топились у Бистриці
Хлопці невинні,
Вмирали хрущі на деревах,
В’янули вишні без запаху глею,
Згорали хати,
Спалахнула і Церква,
Щоб люд схаменувся
І вивільнив з серця
Вогонь наш мовчальний,
Що тут спричинив до свавілля,
Щоб хрест мій,
Молитву,
Святиню живу і опору духовну
Ламати, топтати,
Щоб шлях до небес засмутити…
Боже мій, Боже,
Прости і помилуй,
Відкрий сліпі очі
Дурним бузувірам,
Що нині ще ходять,
Що досі ще бродять
Повз Церкву,
Воскреслу в новітню годину.
Прости і помилуй
Вкраїну велику,
Бо впала на неї
Отруйлива хмара,
Яка заплодилась в Загвізді.
Прости та помилуй
І грішника-ката,
Що хрест понівечив,
Що землю скалічив,
Що в душу нам плюнув,
Що в серце заліз нам,
Що дух Твій незгасний
Хотів погасити, –
Його Ти помилуй,
Дітей і дружину.
Довічную пам’ять
Воздай, наш Блаженний,
Тій жінці, що діток
Своїх всиротила…
Помилуй нас, Боже.
Ім’ям твоїм вічним
Клянусь дорожити!
___________________
* Загвіздя – село, що поблизу міста Івано-Франківська

Від Бистриці аж до тайги глухої
Порозсипались молоді літа,
А ті, що потяг дотягнув до Чуни,
Були заперті у барак холодний.
Студене ліжко на сирій землі
Дівочі стегна люттю обдавало
І відбирало все тепло домашнє,
Що з України серце привезло.
Лиш слово рідне, мовлене тужливо
У гурті щирім, що на висланні, —
Лиш слово те відваги додавало
Не тамувало спрагу до життя,
Хоч відзивалось скорбним голосінням
В Загвізді милім, що було в журбі.
Єднало душу з хатою за лугом
Щось незбагненне, що в думках цвіло,
Яке несила побороть нікому...
Ще неціловані уста, пошерхлі од гарячки,
Ронили ймення, благовісне й чисте,
З яким наш край не згасне у віках.

Не так аж лячно вовка стріти,
Як заблудити в глупу ніч,
Бо вовк бодай очима світить,
А більш страшний надутий сич.

Бо вовка легко обминути,
Пристрелить можна у путі,
А сич пихатий, бурий, лютий
Сидить відлюдком в темноті,

І не освітить, не потішить
Похмурим зором темний бір...
Про що сич думає у тиші,
Не здогадатися тобі.

Без вас погано, але з вами гірше,
Бо ви не друзі, а лихі дядьки.
Живу надійно між рядками віршів,
Хоча не всі порядні є рядки.

Без вас нудьгую, але з вами мучусь,
Бо ваше слово - це липка брехня.
І я з брехнею легко не розлучусь,
Живе в омані вся моя рідня.

Бо довго я томився серед бруду,
Затьмарив там надії чистий світ.
Я аж тоді ясніш сіяти буду,
Коли зберу докупи родовід.

Коли до Сибіру лягла їм дорога,
То двір всиротився й задумався сад,
Поменшала хата, і цвів лиш город.
Лежав на стежині побитий собака,
Якого підстрелив наїзник лихий, —
Пес жалібно гавкав і вив од розпуки,
Не міг ланцюга перегризти завчасно,
Аби боронити невинних людей.
Забрали корову, кобилу й лошатко,
Погнали гуртом у голодний колгосп.
А кролики білі у клітці стенались,
І порпались кури на грядці ясній,
Яка усміхалась цибулею й кропом,
Вмивалась росою і грілась бузком.
І сад онімів, і дерева старіли
Під грузом зчорнілих галузь.
Не чулося слова господарів добрих,
Що, наче дитину, той сад берегли, —
Вони розмовляли з ним тихо й печально,
І, певні розлуки, що статися мала,
До кожного дерева клали уклін.

1.
Нечиста сила стримує пориви,
Які живуть у праці молодій.
Не можу я спинитися без дій,
Бо навстріч йде знайомий чорт зрадливий.

Триватиме ще довго поєдинок
З тобою, чорте, на крутих шляхах.
Від дідька лине знахабніле “Ха..!”,
Смеродом тхне від тебе, сучий сину.

Не олігарх ти, не банкір, а злодій,
Який високі титули набув,
Коли при владі в чорнім пеклі був...
Клясти тебе, напевне, чорте, годі.

За фрак не будем братися сьогодні,
Аби тебе швирнути геть від нас,
Аби сконав сваволі прикрий час,
Аби втекти подалі від безодні.


2.
Захоче чортик руку потиснути,
Щоб привітати з ювілейним днем.
Але не зможе пальці розігнути, -
Впече долоню щось жахним вогнем.

Напевно, гріх, бо сімдесятку років
Він ангела від мене відганяв,
У душу слав пекучість і неспокій,
Які тепер палючістю огня

Йому долоню обпікають, мучать,
Хоч я не мстивий, і йому б простив,
Не обзивав би чорта сином сучим,
Якби той чорт покаявсь,
охрестив

В святім соборі чортенят, що бродять
І ангелів шукають, щоби їх
У чорний круг втягнути,
чорний одяг
Накинути на білий, чистий сміх,

Аби на світ лиш голосіння хрипле
Змогло пробитись, пуджати людей...
Нехай до мене, Боже, не прилипне
Долоня чорта в ювілейний день.

5.10.2005р.

В громаді нашій - Понтій і Христос,
В громаді нашій - Сталін і Бандера.
Дає пораду нерозумний Хтось,
Щоб ми сварились, як гієни жерлись.

А ми ввімкнім історії мотор
І повернім в минуле чорні справи,
Бо ми живем і боремось за то,
Щоб збудувати міст для переправи

В світлицю добрих і надійних мрій,
У дім турбот і благодійних правил,
Аби Христос холодні душі грів,
Аби Христос у ріднім храмі правив.

Дивлюсь у вікно на рясну заметіль,
Яка заступає за обрій,
І що вона має собі на меті,
Як сипле сніжинки хоробрі?

Вони не бояться, що завтра їх з’їсть
Теплінь весняна ненаситна.
Несе заметіль білосніжну нам вість, -
Її відсіває крізь сито

Хмаринок яскравих, що є на путі
У снігу, що рушив спочити.
І аж в надвечір’ї сніжинки густі
Темніти почнуть і тужити.

Без лету вони вже глухі та німі
Лежать на землі, і розтануть...
Дивлюсь крізь вікно і дивуюсь зимі,
Що скоро весною вже стане.

Василеві Стусу

Тримаюсь прірви між буттям і смертю,
Уперсь душею в опертя думок.
Поганий настрій я зумію стерти,
На слід його не вийде пан Шерлок.

Тримаюсь прірви над високим ранком,
І він мене не пустить в небуття.
Я не піддамсь спокусним забаганкам,
І світ мене не зловить.* Ні, затям!

В мені не гасне, прибуває сила,
І не страшить безодня літ гірких.
Тримаюсь прірви... На широких крилах
Готов піднятись до вершин гірських.

Це вам не цирк. І я не на канаті
Вишу, підпершись владним гаманцем.
Моє сумління і моє завзяття
Незрадно світять у твоє лице, -

На мене ти надієшся, Вкраїно,
Що не впаду до прірви, а спасусь,
Бо я тобі, допоки не загинув,
Мою любов і вірність сам несу.

Софії Ротару

Цікаво, ой, як любо чути, -
В гаю нам птах защебетав!
А ти співай “Червону руту”,
Щоб сколихнувся тихий став;

Щоб розбентежилось довкола
Усе, що бачу, чую в мить,
Коли вкриває ніжно поле
Небесна сонячна блакить.

А ви не чули, як озвався
На спів пташиний тихий став?
Завирував і засміявся,
Я молодим душею став.

І над Дністром і понад Бугом
Веселий настрій мій летить,
І пропливла над мрійним лугом
Небесна сонячна блакить.

Не загуби мене на площі многолюдній,
Щоб я, самотній, не поник в журбі.
У дні святочні та в журливі будні
Мої пісні лунатимуть тобі.

Не загуби мене в розбурханому морі
Людських озлоблень і чуттів важких,
Щоб я, самотній, не поник у горі,
Щоб голос мій для тебе не затих.

Не загуби мене, й себе ти не загубиш,
У парі будем довго ще цвісти.
Мене, я вірю, ти вже не розлюбиш,
Без мене з площі шлях не віднайти.

Не торкаюся квітів,
Не граюсь, –
Розростаюся ними,
Цвіту...
Я життя у нудьзі
Не прогаяв.
Я до квітів
У гості іду
Тротуарами міста старого,
Попри мури церков
І крамниць...
Пелюстки виринають,
Як слово,
Із глибоких
І чистих криниць.
І не в’януть,
Красуються довго,
Зір ласкають
У добрих людей...
З ними йду я
В далеку дорогу,
Не ходжу хоч
Насправді ніде, –
Поза містом
Мене не побачиш,
Хоч по квіти
Я лину в село.
Бережу цвіт пахучий,
Не трачу,
Щоб навкруг все
Квітками цвіло...
Доторкатись до них
Став руками,
І цілую,
Ласкаю вночі,
І прощаюсь щораз,
Бо з роками
Загублю до їх серця
Ключі...

Коли мені довіриш, потішайся,
Бо ти для тайни схованку знайшов.
Раз про довіру тут уже зайшло,
То у довіру ти з людьми не грайся.

Довірся небу, квітці, горобцеві,
Собаці вір, хай і укусить він.
Серебролюбцю, п'яному вдівцеві
Не вір, дівчино. Блуднику не вір.

Не вірте, хлопці, зайдам і зневірам,
Не вірте, люди, пройдам-знахарям.
Не вір собі, якщо мені не віриш,
Бо я не зраджу, душу не продам.

Мене навчили грізні людолови,
Як відслонити очі у брехні,
І я брехні противлюсь чесним словом,
І захищаюсь смілим словом "Ні!..".

Бо я пізнав, звідкіль гряде загроза,
Звідкіль біда, і подолаю вмить
Громи страхів, непереборні грози,
Аби в довірі із братами жить.

І ви не бійтесь тайну розказати,
Якщо вона є менша від добра...
Іще ніхто не заховав за грати
Того, хто тайну в біса відібрав.

Отой співак*у Крилоса хоромах
Всміхався сонцю і радів дівкам,
І не любив усмішок безсоромних,
Не поклонявсь палацовим богам.

Отой поет, що не послухавсь князя,
Не дав огню у зичний дифірамб,
Зневажив челядь, через вікна лазив, -
Ховав у квітах найсвітліший ямб.

Отой митець, що у похвальний спадок
Не залишив ні пісні, ні поем,
Що на коліна не вклякав, не падав,
Не залишивсь героєм для богем.

Всміхався смердам, хоч служив Данилу,
Отой дивак, порядний чоловік.
Своїм життям відшкодував данину,
Аби собі годити довгий вік.

Але мені не усміхнеться радо,
Бо жаль йому, що залишився сам, -
Якби у мене попросив поради,
То хоч одну би пісню записав.


* Посилаючись на літописне
оповідання про співака Митусу,
якого за бунтівні бесіди
та непокірність князь Данило
звелів зловити і покарати смертю,
Іван Франко у примітці
до повісті “Захар Беркут” застерігає
читача: “Розуміється,
що, наводячи такі погляди для
характеристики часу й людей,
ми тим не хочемо умалити значення
і ваги особи князя Данила,
який між усіми володарями русько
- галицьких земель
визначується як чоловік незвичайний,
симпатичний і, по –
своєму, як на ті часи, досить
людяний та наділений
політичним розумом”. – М.О.

“Ви прийшли непрохані
і підете неподяковані”
(Із кінофільму Леоніда Осики “Захар Беркут)

Я не просив нікого до світлиці,
А ви зайшли. І затремтів мій стіл...
Ви в темноту сховали, скрили лиця,
І говір ваш неприязно хрустів.

Мене скувала дика, тайна сила,
І кров текла із пальців рук моїх, -
Мене колола, мучила горила,
А ви в собі душили хриплий сміх.

Я чув крізь сон, як, ніби ненароком,
Дихнула смерть, заблимала в пітьмі, -
В світлиці тхнуло 37 – им роком...
І враз мерці з’явилися німі.

Вони горилі руки покрутили,
Пришельців ницих позбивали з ніг,
Вони світлицю сріблом освітили,
Вони злобу прогнали за поріг.

А я лежав безпомічно і тихо,
Бо смерть приходить і відходить геть,
Та не відходить від народу лихо,
Яке приносить, родить страх і смерть.

Нема кому вкраїнців захистити,
Окрім борців, понищених давно.
То як мені за ними не тужити,
Коли й мені гірку судьбу дано?

“Мене, мати, води знають,
як я іду – то втихають”.
( З народної пісні )

Втихає ріка, щоб почути, хто йде, -
Чомусь її шум ущухає.
Але не змовкає – співає, гуде
У серці моїм водограєм.

Побачив її – не спішу вже один,
Смілію в глухім надвечір’ї,
Бо чую, як плескає сяйвом води
До мене відрадне узгір’я.

До кладки зближаюсь - і вже не боюсь
Ні тіней людських, ані вовчих.
На річку дитинства з любов’ю дивлюсь,
Дивуюсь, що йде по ній хлопчик.

В сорочечці білій, як ангел нічний,
І руки простер, ніби крила.
“До кого ідеш по гладіні річній,
Дитино, знайома і мила?”.

“До тебе, мій брате, до тебе спішу,
Бо скучив без тебе, аж плачу...”
Розбурхує річку і клекіт, і шум, -
На березі маму я бачу.

“ Куди ти бредеш, мій синочку? Вернись!
У небі зібралось на зливу...”
Захмарилась густо засмучена вись,
Захмарила річку щасливу.

Не допусти страху до мене, доле,
Бо я збираюсь знову йти убрід,
Та чи на дні щось ногу не проколе,
Не можу ще кінцевий знати звіт.

Нема коли прощупувать намули,
Немає де знайти проводиря.
Уже давно роки ті проминули,
Коли дорогу мітила зоря.

Тепер надіюсь, Боже, лиш на Тебе
(Невидимий, присутній всюди Ти!).
Мені не конче вбрід іти потреба, -
Та як не я, то хто захоче йти?

Не знаю броду, але йти наважусь.
Егей, братове, хто там занеміг?!
Ану, вступись, тікай, зухвалий враже,
Дай доорати рідний переліг!

Іду на поміч - скородѝти ралом
Завмерлі душі сонних козаків.
Спішити мушу поки світить ранок...
А ви тут хто, ну, хто ви там такі,

Що уляглися у дрімоті п’яній,
Розклавши навзбіч одяг і пляшки ?..
І бачу враз - ватага йде в тумані, -
Не всі - бо сплять, не вмерли козаки.

Гряде нова пілатівська потуга,
Хоч рук брудних Пілат ще не відмив.
Ще над Ісусом чиниться наруга,
Ще на Голгофі тліє царство тьми.

Аж до Вкраїни хвіст простерся хижий
Змії, щоб сад Едему не зростав.
Іще лице Іуда підло лиже
На образі безсмертного Христа.

Але гуде, клекоче підземелля,
І трон Пілата спасу не діжде,
Бо перетрощить, зло дощенту змеле
Ісус живий, що проти тьми іде.

Аж до Вкраїни голос Вифлиєму
Церковним дзвоном долетів тепер.
Вклонився Київ Господу своєму,
Дніпрові кручі вірою підпер.

Ох і важка для мене переправа
На берег твій, де цвіту білий світ,
Де голос твій заплутався між трави,
І млосну весь, коли іду я вбрід,

Бо серце мліє, бо зболілось смутком,
Воно без тебе п’є гірку печаль.
І я в свій човен укладаюсь хутко, –
Десь коло тебе стати на причал

Лелію мрію, тішуся думками,
Що буревій не вирве якір мій,
І ми удвох незгасними роками
Пробудем там, де вічний є постій, –

Між трав і квітів під зеленим небом,
Де світ ясніє над хрестом святим.
На боці тім горнутимусь до тебе,
У всіх світах мені потрібна ти.

Символ смерті з мене ще не знято, -
33 затемнює чоло.
Перед Храмом я з’явивсь розп’ятим
Під недолі звихненим крилом.

Бачу матір, що ридає гірко,
І не владен із хреста зійти.
33 злетіло до задвірку,
Щоб вночі в оселю увійти.

Я себе ніяк звільнить не можу,
Руки в’януть, тане тіла міць.
33 вдивляється ворожо
До моїх негаснучих зіниць.

Чую голос, що із Храму лине,
Та чи встигне він спасти мене?
33 не меркне, слабо гине,
33 чадить вчорашнім днем, -

Бруд і сморід випаряться скоро,
Дух лукавий свій докінчить скон...
За рікою стогнуть сиві гори,
За хрестом вмирає рабський сон.

Символ смерті знов рачкує мляво,
Щоб зійти на мОрщини чола.
Враз хитка роз’ятрилась заграва,
Під хрестом – скривавлена зола, -

33 розбилося об камінь,
33 конає у вогні...
Вітер долі витер сльози мамі
І під крила залетів мені.

Чом ти, Петре, загорнувсь у смуток,
Між смерек тиняєшся в імлі?
Не один-бо видиш владну смуту
На вкраїнській подраній землі.

Я не вірю, вірити не хочу,
Що згораєш в самоті живцем.
Я недавно із петлі зіскочив,
Щоб твоє розрадити лице.

Хижі люди, вовчі побратими,
Насукали з жил моїх шнурок.
Він мене століттями тягтиме
Не в могилу - до ясних зірок.

І коли побачиш, як шугає
Хтось в карпатській ранішній імлі,
Знай, Петруню, - то тебе шукає
Побратим, що вискочив з петлі.