Одинокий ангел сломанные крылья
Обронил на перекрёстка Вечного Пути:
Он стал человеком, стал вселенской "пылью"
И ему отныне некуда идти...

За спиною - Эдем, впереди - безверье
И тоска, что снова всё сожжёт внутри...
Был ты мне хранителем, а теперь (ты верь мне!!!!)
Я спрошу у Бога, как тебя спасти!!!

Раненые крылья излечу надеждой,
Муку, что в глазах твоих, исцелю слезой...
Ангелом-хранителем был когда-то прежде?,
Одинокий ангел, стань моей судьбой...

Чи було кохання у серці твоїм?
Напевне, що НІ...
Чи було чекання, бажання, туга?
Напевне, що ТАК...
Чи можеш здолать забобони свої?
Напевне, що НІ...
А чи заспіває колись ще душа?
Напевне, що ТАК...

Робить мені що з тим коханням скажи...
Лише не мовчи...
Хоч поряд з тобою - всерівно одна...
Кохала? Дарма...
Навіщо зустріла тебе у Путі?
О, радості дні...
Щаслива що люблю, що серце співа,
Хоч знову сама...

Я не хочу тобі заважати,
Завдавать тобі болів сумних,
Але, милий, я в твоїй хаті,
Я у тебе - немовби в чужих...

Я дратую тебе, заважаю
Відпочити в полудневий час...
І робить мені що - я не знаю:
Бачу злість у твоїх очах.

Хочу я простягнуть тобі руки:
Поможи!, підкажи!, захисти!!!...
А натомість моєї муки
Зрозуміти не хочеш ти...

Ти замкнувся в своєму світі
І нікого туди не пустиш.
Мої сльози, мов роси з віття,
І в душі залишилась пустош...
***
Знаю, час промине і загоїть
Давній знахар розбиту душу..
Я не буду уже з тобою...
Другу книжку писати мушу...

Притулився, припав, пригорнувся
До залитого слізьми вікна
Лист кленовий, і янгол здригнувся -
Вирувала навкруг САМОТА...

У танкУ тому усмішки танули,
Лютували, мов вир, почуття,
А по шибці текли сльози янголів,
І сміялась над щастям сльота...

О мій янголе, мій хоронителю,
Осушила я сльози давно.
За минулим уже не тужитиму -
Я налию нове вино...

В перехресті доріг розкуйовджених
Я на щастя вогонь розкладу.
Спалю в ньому думки всі облудливі,
Собі долю нову напишу...

Притулився, припав, пригорнувся
До залитого сонцем вікна
Лист кленовий, і янгол всміхнувся -
Щезла в полум`ї САМОТА...

Тихо злітають сльози з повік,
Сумно на серці – то плаче душа:
Я дожила середини свій вік,
А свою долю ще не знайшла.

Смуток, мов саван, груди скував.
Рветься до неба розпачливий крик...
Хочу, щоб голос до тебе дістав,
Та не спинити вічності біг.

Втіху знаходжу у сині своїм,
В дітях, що в класі сидять, але я,
В час коли сон тихо входить в мій дім,
Душу шукаю твою навмання...

Чую, що поряд ти десь, що ти є,
В мріях шукаю обійми твої
Ти заблукало десь, щастя моє,...-
Біль мій і гріх мій...пусті мої дні...

Дні, що без тебе блукаю – пітьма...
Тихо злітають сльози з повік...
Сумно і порожньо...рветься душа...
Знайди ж мене, щастя...
ще вогник не зник...

Що тебе, хороший мій, тривожить?
Що спокою серцю не дає?
Відповідь шукаю – не знаходжу,
Чи не серце змучене моє?
Може налякала тебе сила?
Може обпекла вона тебе?
Ти скажи, якщо тобі не мила -
Спробую я побороть себе...

Та не знаю, що із того вийде,
І не впевнена, що тут поможе час...
За які такі душевні війни
Так карає Бог коханням нас?...
Я ж любові не боюсь ні трохи,
Дуже вже чекала я її...
Тут ніхто не винен (навіть Боги!),
Що моє кохання – то є ТИ!!!

Я не хочу тебе налякати
Нестриманністю почуття.
Боже! Хочеться щастя мати,-
А приходить лише каяття...

Я любитиму тихо, несміло...
І у прозі жорстокій буття
Сподіваюсь, чекаю і вірю -
Мені вихід підкаже життя.

Настане ЧАС, і заспіває ХУРТОВИНА
В твоїм волоссі ПІСНЮ зимову...
Чом ти не чуєш Пісню Лебедину,
Якою Я ТЕБЕ так довго зву...


Настане ЧАС, і Зоряна Стежина
Покличе за собою в НЕБУТТЯ...
Чом Ти не чуєш ПІСНЮ ту єдину,
Що зве тебе і плаче, мов дитя...

Я так кричу від самоти,
Що, зрушуючись, гаснуть зорі,
Що тужать Вічнії Світи,
Від крику застигає море...


Шалена пісня і сумна,
І стільки ніжності я ношу...
Як дивно...й досі я одна,
Хоча зігріть півсвіту можу...


Я знаю, вірю – прийде час
І я урок свій зрозумію.
Не втрачу більше я свій шанс...
А бути іншою?...Чи вмію???


Душа моя – калейдоскоп,
А камінці – падіння й злети.
Розвію тугу мов пісок
І обернуся на планету.


Ім`я собі я оберу,
Щоб зрозуміти всі зуміли:
Я людям серце віддаю
І душу..,
щоб не обміліли...

Я давно вже колись жила,
І повітря самотнє пила...
До кохання так довго йшла,
Тільки так я його й не знайшла.
Я давно вже колись жила...

Диво давнє світило мені –
Зорі-зіроньки в долі пітьмі
Тріпотіли мов мрії мої
В самоті.., в самоті.., в самоті...
Диво давнє світило мені.

Я колись уже нитку пряла...
Аріадною може була?..
Все Тесея свого ждала…
А кохання?... , воно – мара…
Я ж все долю собі пряла...

Простелила йому до ніг
Свої мрії... А він не зміг,
Не повірив!.. І випав сніг,
І дзвенів, мов прокльони, сміх:
„Ти життя простелила до ніг?!!".

І розкидало нитки мої
По усенькій-усій землі,
І літають вони сумні...
Вже не літні - осінні дні:
„Літо бабине" - нитки мої...

Хто ж мене так давно прокляв?
Хто неспокій у душу поклав?
Ти мене осміяв... осміяв...
Скористався... і слухать не став...
Може ти мене, любий,прокляв?

Я давно вже колись жила...
Аріадною я була -
І сама себе прокляла...
З давніх-давен і дотепер
Я шукаю кохання своє...
Я шукаю у сні й наяву...
І не вірю уже,
що знайду...

Як холодно в країні Нелюбові...
Хто ж насміятись так над нами смів?
На перепутті мрій розбились наші долі,
Залишивши на згадку лиш уривки снів...


Щось загубили ми у цім шаленім світі,
Щось втратили... і полум`я згаса...
І ти один... І я самотня...
Поле
Знівечених надій вкрива жалем роса...


Знайди мене...Як холодно і сумно...
Ти десь далеко... в іншому житті...
Ми наше щастя втратили бездумно,
Душа болить... і нікуди вже йти..


Зігрій мене...Вже осінь на порозі
Пожовкле листя інеєм вкрива...
Зігрій мене...-
Втомилась я в дорозі,
І вітер часу серце розрива...


Як холодно в країні Нелюбові...
Вночі я чую тихий голос твій...
Я хочу відвернуть від твого серця болі,
І знову повернуть тебе в країну Наших Мрій...