Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Назар Назаров



Художня проза
  1. Мова забутого
    Раптовий сум, який охоплює серед незнайомців, з якими ще нічого не було забуто, свідчить на користь забуття. Двоє друзів уже кілька років спільно забувають своє знайомство, і говорять новоприбулим: «Ви нам чужі. Ми з вами ще нічого не забули. Вам ще не доводилося забувати увечері про ранкову прогулянку, а зранку – про розмови перед сном».

    Єднає тільки те, про що обом найважче пригадати. Тоді воно уже стає найдорожчою мрією. Обоє кажуть: «Ми так давно разом, що майже нічого не пам’ятаємо. Приходимо без адреси. Відгукуємося без імені. Так ми довше відвідуватимемо одне одного, навіть якщо ні адрес, ні імен уже не буде в довідниках». Подумки проступатиме по той бік аркуша щось неясне. Хтось знатиме, що то я, а я – що то хтось – пишемо листа одне одному на різних його боках. Мовою, якою говорять лише незнайомці, що з ними багато років ведеш розмови крізь сон у мить перед світанком. Ці слова підпливають до поверхні пам’яті рівно настільки, щоб ледве розрізнити їхні обриси.

    Мовою забутого збереглися численні пісні, що співалися серед пустелі, і молитви, прочитані зоряної ночі. Але особливо багато мовою забутого збереглося імен у старих телефонних довідниках.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Місяць по небу ходить



    Місяць по небу ходить

    Поймає іноді ностальгія, велика і нестерпна, за тими днями, коли ми із сестрою ховалися від дощу під величезними кущами півоній. Коли наші коти каталися у поставленій на бік пластмасовій мисці, бігали за горіхом, який ми їм кидали додолу, і приносили додому з полювання в зубах крота або мишу і показували нам. Коли влітку ми збиралися обідати під виноградною альтанкою, і хтось із нас обов’язково стеріг їжу, щоб її не з’їли коти. Коли зі старої магнітоли чулося «Місяць по небу ходить», а сестра тихо пісдпівувала. Коли у зелених емальованих відрах відстоювалася вода із нашої криниці, бо у ній було багато жовтого піску, який осідав і покривав дно гладеньким, приємним на дотик шаром. Ввечері на терасі біля хати виходив на полювання великий павук, а батько брав мікрофон і під’єднував його до магнітоли, ми співали в нього і розказували вірші. Раз на кілька місяців приїздили в гості дід Митя і баба Галя, мамині батьки, на старому мотоциклі, деркотіння якого боялися кури, коти і ми. А до діда Івана і баби Ліди, батькових батьків, ми раз на тиждень ходили по хліб – через греблю із великою вербою, під якою завжди сидів якийсь рибалка, і тільки нехотя вітався з нами, щоб не розлякати рибу. Якось торба порвалася, хлібина випала і покотилася з гори, а я біг їй навздогін і зловив її лише біля верби. Бабуся пекла хліб для усієї рідні, спершу накладала у піч дрібно наколені дрова, потім чекала, коли вони перегорять на жар, а потім вигортала жар із печі і садовила білий хліб у чорних, масних від олії формах. Затуляла піч, а ми мали поводити себе тихо, щоб хліб добре спікся.
    Уночі я брав карту зоряного неба, і все хотів знайти сузір’я Дракона, але мені це ніколи не вдавалося. Я знаходив двох Ведмедиць і Оріона – вночі він був позад хати, а з самого ранку – над коморою. Якось ми пізно ввечері поверталися від маминого брата машиною, батьки довго стояли говорили назовні, а ми із сестрою полягали в багажнику і пильно дивилися крізь скло на зорі, і мені вперше ставало сумно.
    Кожної зими бабуся віддирала від стіни великий календар із незмінними котами і чіпляла кнопками новий. Кожної весни із кухні виносили стола і слали сіно, там жило маленьке телятко, кожної весни нове. Улітку на свій день народження бабуся пекла такий самий шоколадний торт, ставила його на ту ж червону пластмасову тацю. І кожної осені телятко кудись зникало, а ми ішли до школи в місто. Прокидалися ми щодня дуже рано, коли Оріон ще був над коморою, і їхали старим москвичем у місто. І коли по радіо передавали «Місяць по небу ходить», ми згадували хліб, який ми носили із печі у хату, котів, від яких ми стерегли стіл, і телятко, яке зникало кожної осені.


    Заєць

    Коли ми з батьком ходили на прогулянку – чи то до зарослого панського саду, де ріс кислий кизил, чи то просто ішли стежкою у вибалку до його батьків, – то іноді батько зупинявся і казав:
    – Мій знайомий Заєць знав, що ви тут будете йти, і залишив цукерки для вас під кущем.
    Ми із сестрою кидалися шукати цукерки, а знайшовши, дуже дивувалися – де це батько познайомився із Зайцем, і питали:
    – А звідки Заєць знає, як ми любимо ці цукерки із кокосовою стружкою? Напевне, у нього є Зайчиха і Зайченята, які так само люблять цукерки із кокосовою стружкою.
    Коли надворі були сильні морози, ми дуже просили батьків:
    – А можна запросити Зайця і його сім’ю до нас у хату? Бо Зайченята померзнуть.
    Батьки заспокоювали нас:
    – Ні, не можна. Вони зараз поховалися у глибокі нори і їдять капустяне листя, яким запаслися ще з осені.
    Ми не вірили, і трохи заспокоювалися лише тоді, коли на черговій прогулянці під якоюсь сухою дерезою на снігу знаходили цукерки від Зайця. Це він давав нам знати, що з ним усе добре, що його Зайчиха і Зайченята живі-здорові.
    Якось батьків брат, наш дядько, який дуже любив ходити на полювання, підбив піти разом із ним у засідку. Батько дуже не хотів, але дядько його таки впрохав. Отож одного зимового дня спозаранку, коли ми ще спали, вони пішли в поле із рушницями.
    Десь після обіду батько, щасливий і мужній, весь у болоті, повернувся додому із повним ягдташем. Спершу він дістав двох диких качок, і ми з сестрою теж тріумфували – таких пістрявих качок ми не бачили ніколи. Правда, було нам було трохи жаль їх:
    – Шкода, що вони не зможуть познайомитися із нашими качками, бо ж ці уже мертві, а ті – ще живі.
    А потім батько дістав із ягдташа… зайця. Ми із сестрою заціпеніли із жаху. А потім розревілися, ми були у відчаї і били батька по ногах своїми малими кулачками:
    – Як ти міг убити зайця – нашого Зайця?! Хто тепер нам носитиме цукерки на прогулянках? А як його зайчиха виживе із Зайченятами?
    Батьки не знали, як нас заспокоїти. Батько голосно лаяв свого брата, який потяг його на це бісове полювання. Ми вимагали, щоб батько більше ніколи не ходив на полювання, а він нам це сердечно обіцяв. Але все одно ми не могли витримати всю важкість такої втрати, і не могли дивитися на мертвого Зайця, який лежав біля ягдташа. Його довелося віддати дядькові, бо ми були категорично проти того, щоб їсти такого хорошого друга:
    – Він нас так любив і носив такі смачні цукерки із кокосовою стружкою!
    А дядька було проголошено вбивцею, бо він на кожному полюванні вбиває таких зайців, іноді по два-три за один день:
    – А як же їхні зайченята і ті діти, яким ці зайці носили на прогулянки цукерки?
    Ми почали все більше усвідомлювати, який жах за цим усім криється. Тоді батько не витримав нашого розпачу, повів нас у залу, відкрив шафу, і дістав звідти пакет цукерок – наших улюблених, із кокосовою стружкою:
    – Та не було ніякого Зайця! Це я сам вам підкладав цукерки під кущі, коли ви відверталися кудись!

    Але такий дешевий обман нас не переконував:
    – Неправда! Ти просто перед цим купив цукерки в тому ж магазині, де й Заєць їх завжди купує.
    Адже вся страшна правда була очевидною – мертвий Заєць лежав у нас на кухонному столі, поряд із двома дикими качками, і від неї нікуди було подітися.

    Лише коли ми наїлися досхочу цукерок із пакету, нам трохи полегшало на душі. Але коли ми потім ходили на прогулянки, і все так само знаходили іноді цукерки під кущами, то ми знали, що це батько їх підкладає, аби ми думали, що тоді, на кухонному столі то був інший Заєць, а не наш. Але ми не вірили, бо наш заєць помер одного зимового дня десь у засніженому полі біля нашого села. І зайченята довго плакали за ним, а Зайчиха не знала, як їх заспокоїти в одній зі своїх глибоких і теплих нір, яку їм викопав їхній Заєць.

    Проліски

    Проліски спершу були щонайменше по коліна, і на них сиділи бджоли із кулак завбільшки. Ці бджоли жили у вуликах великих, як людські хати, а мед їхній був такий солодкий, що його ні людина, ні скотина їсти не могла. Тому його просто доводилося виливати на гній. А вже як кусалися, то жала були завбільшки з виделку, і вкушений або мав померти, або піти до мами жалітися на злу долю і батькових бджіл.

    І коти теж були колись великі, як тигри чи леви. Їх закривали на ніч у коморі такій високій, що під стелею літали ластівки і навіть заблукалі дощові хмари, а щоб вони не продряпали кігтями собі шлях до втечі, доводилося оббивати двері залізом і закривати їх на три товсті штаби. Мишей вони за цілу ніч наловлювали багато, і коли вже не могли їх їсти, то складали купами по десять-п'ятнадцять. І миші теж були спершу завбільшки із порося. І лісопильня ще тоді працювала. У її підвалі було вогко і темно, і по пояс запахущої тирси. Ми їздили по неї нашим мотоциклом, нагрібали отакенні мішки, щоб сипати на підстилку свиням. А свині були як добрий бугай, а вже який бугай був завбільшки, то й не питайте.

    То вже потім все почало вироджуватися і хиріти, аж поки геть не занепало. Спершу коти поменшали, і їх можна уже було брати на руки, такі вони стали легкі і зовсім кощаві. А миші то й геть ні на що перевелися, якщо одну побачиш на місяць десь під сінником, то й тобі щастя. Що вже казати про бджіл, які стали і дрібні, та й кусатися стали гірше, і мед у них вже не такий солодкий. І все стало менше, навіть прабаба Дуся висохла і стала така легка, що вже не виходила з хати, бо боялася, щоб її не занесло вітром кудись далеко, може навіть за сінник.

    І я все більше боявся, що одного дня коти стануть як миші, а миші – дрібні, як бджоли. А бджіл узагалі не буде вже видно. Одного ранку бабу таки підхопив вітер і заніс далеко, бо її ні за сінником, ні в пасіці ми вже не знайшли, а в хаті від неї нічого не залишилося, крім запаху корвалолу. А наступного ранку я прокинувся з ляку, бо мені наснилося, що я виріс.

    Стара хата

    Влітку мене і сестру часто відвозили до маминих батьків у далеке село. У бабусиному дворі було дві хати. Стара й нова.
    Стара була глиняна, крита очеретом. Її стіни були підперті подекуди колодами, щоб не попадали. А всередині стеля трималася на дерев’яних підпорах. Вона теж уже хотіла впасти, натомившись стояти вже сотню років. Долівка була земляна, бугриста і витоптана. Але де-не-де залишилися сліди глини, якою колись її вимазували. У вербну неділю всю долівку застеляли пахучим сіном. Двері в хату були рипучі й розхитані, вони вже не зачинялися щільно, і прабабуся на ніч закривала численні щілини шматочками черепиці, щоб усередину не вскочила жаба. Якби жаба вскочила, то хтось із рідних скоро мав би померти. Так було, коли помер прабабусин брат. Тому вона ретельно забарикадовувала всі лази для жаб.

    Із сіней були двері наліво, направо і прямо. Зліва в сарайчику взимку жили кози. Направо була велика кімната, де бабуся варила їсти. А прямо були двері у комору, але вони майже ніколи не відкривалися. Я дуже довго чекав, коли дідусь їх відкриє. Це сталося тільки раз. І я був розчарований – там були лише старі газові балони.

    У кімнаті, що справа від сіней, було багато речей. Зліва від дверей була велика піч, яку давно не топили і в якій жили миші. На печі сушилися дріжджі, замішані на хмелю. Під стіною стояла стара скриня, оббита мідними смужками. А в кутку висіла старовинна ікона, писана по дереву, яку купив бабусин прадід на ярмарку, а бабуся потім віддала її якійсь циганці, коли виїжджала назавжди зі свого села.

    Десь у тій кімнаті мав починатися підземний хід, який, як розказували, викопав у війну дід, що жив тут раніше, щоб тікати від німців. Або викопав він його ще в революцію, щоб тікати від Денікіна. Другий вихід мав бути в садку. Якось я цілий день вистукував зігнутим пальчиком по долівці, і натрапив на якусь порожнину. Пішов до діда:
    – Діду, дай мені лопату…
    – Для чого тобі?
    – Хоча докопатися до підземного ходу. Ним тікав від Денікіна дід, який тут колись жив.
    Але дід Митя розсердився і сказав:
    – Не мороч мені голову! Не дам.
    Пригадую ще вікна, які хоча й мали дерев’яні рами, але скло було примазане до них глиною, як у мультиках. Між двома вікнами стояла електрична плитка, на якій бабуся готувала нам їсти і варила свиням кашу з картопляними
    лушпайками.

    У сінях ще був вхід на горище, але там я ніколи не був. Тільки уявляв, як там має бути багато павуків. У сінях у кутку стояла маленька залізна сапа, яку купила бабусина бабуся. Сапа називалася коштура і бабуся нею копала молоду картоплю.

    Зі стріхи, коли йшов дощ, лилися довгі цівки води. Якщо схоплювалися бульбашки, то дощ мав скоро скінчитися. А в очереті зі стріхи жили оси.
    Прабабуся Дуся була така ж стара, як стара хата, але трохи молодша. Вона була сухенька і добра. Вставала рано і поралася по господарству, поки дід і баба ще спали. Доїла кіз, відкривала курей. Потім прокидалися й дід із бабою, виводили кіз на вигін. Коли я прокидався так рано, як і вони, то бачив, як дід відкривав для кіз ворота, і вони виходили, волочачи за собою довгі цепи, які лунко дзвеніли по встеленому камінчиками дворі. Іноді я ніс із дідом на вигін паколи, щоб припнути їх. А вобіди ми йшли напувати кіз. Воду вони пили тільки теплу, тому ще зранку дід ставив відро з водою на сонце, щоб нагрілося. Бабуся доїла їх, потім удома проціджувала молоко й давала нам його пити, поки воно ще було тепле.
    А ввечері, після того, як корови поверталися з тирла, ми йшли забирати кіз із вигону. Улітку вони спали в шалаші, оббитому толлю. Там же біля них бабуся садила квочок на яйця. А ще там було багато старих газет, зв’язаних у великі пачки. Я любив порпатися в тих пачках, шукаючи журнали зі смішним зеленим крокодилом. Але зазвичай були тільки сірі пошарпані сторінки газет, які пахли мишаками й козячими буруб’яшками.

    Позаду старої хати були кушарі непроходимого бузку. Нас туди відправляли до вітру, бо в туалеті жив великий павук. Підтиратися доводилося прямо листям бузку – воно було прохолодне і гладеньке на дотик.

    Крім нас, у бузку часто сиділи й кури, вони там неслися. Сестра якось знайшла там ціле відерце яєць, зібрала їх, залізла під стіл, що коло старої хати, й почала продавати яйця бабусі. Перші три бабуся таки купила, але решту довелося віддати просто так. Сестра довго згадувала бабусі ті збитки.
    Збоку на стіні старої хати на великих залізних кілках висіло багато цікавих речей. Велика стара драбина. Синє коромисло, з яким бабуся ходила до криниці по воду, поки була молодою й поки не провели у двір водогін, вода з якого трохи віддавала мазутою й мала масну плівочку, як її поставиш надовго в відрі. Біля крана водогону лежав шматок шпали, який дід колись для чогось украв. На ній можна було прочитати «Года 190…» а далі збито. Це німці, коли тікали, тягли за собою такий плуг, який ламав рейки. От шматок дід потім приволік до хати.

    А біля коромисла висіли старі ковзани зі злізлою зеленою фарбою. На них каталася мама, як була маленькою. Тут же висіла і її скакалка, вицвіла і негнучка від морозу і вітру.

    Нижче від бузку і старої хати стояли дерев’яні клітки. У тих клітках жили кролики. Для них дід косив у березі траву і приносив її до хати у великому чорному мішку. Якщо кролик іззість амброзію, то помре. А якось народилося кроленя із двома головами. Замість хвоста в нього була ще одна голова. Але воно зразу й померло, і дід його виніс у кручу.
    Круча колись була кар’єром. Його викопали, коли насипали дамбу, щоб перегородити річку. Річка колись була глибока, тому її й називали «Корабельна». Хлопці навіть знайшли якорі біля берега. Але коли вона пересохла, то люди вирішили насипати дамбу й зробити з неї ставок. І там, де колись був старий вигін, зробили велику кручу, щоб брати землю. Колись ми з дідом спутилися в неї. Там було багато сміття, було кілька дохлих кіз. А в прямовисних схилах кручі були нори в’юрків. Це такі кольорові пташки, які їдять бджіл. Коли вони з’являлися зграєю над нашою пасікою, дід брав довгу палицю із прив’язаною на кінці ганчіркою і крутив нею в повітрі, аж поки в’юрки не полякаються й не потікають.
    Колись там, де край кручі, ще продовжувалася наша вулиця. Там була хата, у якій жила грекиня. Вона була справжня, бо її звали Стама Вальсамакі і вона годувала мого дядька, коли той був маленьким, хлібом із маслом.
    А тепер там хати не було, тому часто ми з дідом сиділи там, чекаючи, поки вже відв’язані кози допасуться досхочу. Дід сідав на траву і починав жалкувати, що я не такий, як мій двоюрідний брат:
    – Що це ти не розпитуєш мене про кіно? Я перекрутив багато лєнт у нашому клубі. Уже можна Землю тричі обмотати усією плівкою, яку я прокрутив…

    Я починав і сам жалкувати, що не розпитував його про кіно, де були чорно-білі німці, наші й сірі сумні коні.
    Біля кручі якось увечері ми з бабусею зловили зайченя. Чи то зловили його не ми, а бабуся попросила зробити це хлопця, який проходив поблизу. Ми зайченя побачили перші, тому воно було наше.
    Ми його посадили жити у клітку біля кролів. Заєць, виявляєься, був цілком схожий на кроля. Тільки він був музичніший, бо дуже любив барабанити лапами об дошки клітки. Якось нам бабуся зготувала смачну печеню і сказала, що заєць утік.

    Коло кліток кроликів був великий сінник, який дід чогось називав «сапєткою». А коло сінника було багато вишень. Під вишнями були бочки із зерном. Одного разу сестра ходила біля сінника і побачила хвостик, який виглядав із-за бочки. Вона схотіла взяти його собі на згадку й потягла. Але з-за бочки на неї вишкірився якийсь звір із довгими зубами. Сестра жахливо налякалася, і жалілася нам:
    – Там таке страшне, із зубами! То чортеня!
    Але дід її заспокоїв:
    – Та не чортеня то, а тхір. Він їсть курчат, прокушує їм уночі голови. Учора знову двох у кручу виніс.
    Потім, уже вдома, вона боялася спати і будила мене вночі:
    – Ти добре я закрив двері? Чи не зможе до нас у кімнату залізти тхір і попрокушувати нам голови, як він попрокушував курчатам?
    Я сміявся:
    – Та не бійся, тхори в хаті не водяться! – але іноді й сам боявся тхора. Врешті, батьки сказали, що тхір у своєму дворі не полює, тому ми заспокоїлися й почали чекати, що тхір прокусить голову комусь із сусідів.
    Нова хата була вдень зачинена на замок, на те вона й нова. Там ми тільки спали вночі. А вдень можна було гратися, їсти і спати тількив в літній кухні, яку колись давно збудували із білого каменю студенти.
    У літній кухні стояв старий програвач, який можна було скласти, коли він не потрібен, і тоді він схожий на маленьку зелену півкруглу валізку. Я дуже любив слухати старі платівки на 77 обертів. Серед них дуже любив одну польську 1954 року, де якась тітка співала про парасольки. Програвач справді був давній, бо в ньому постійно спадав усередині якийсь пасочок, і його доводилося заново вирізати зі старої соски.
    У новій хаті мені подобалося длубатися в тумбочках. У прабабусі в тумбочці було багато «сирникових» коробок, льодяників від кашлю і всіляких пігулок («порошків»), адже замолоду вона була фельдшером. А у веранді в тумбочці було повно старих комплектів листівок із краєвидами Москви і Ленінграда. Я діставав черговий комплект:
    – Бабусю, а можна я подивлюсь? – і бабуся із жертовним виразом обличчя казала:
    – Мені для тебе нічого не жаль. Забирай собі, я тобі його дарую.
    Збоку від літньої кухні із білого каменю було прибудовано дві комори. До них вели три сходинки, а потім велика і висока бетонна тераса. На ній ми дуже любили гратися, бо там було високо і гарно. Під стіною лежав тазик зі старими іграшками нашого двоюрідного брата, целофановий мішок зі старими листами, який потім спалив дід, розібраний чорнобілий телевізор, який уже нічого не показував, крім наших відображень. У перших дверях була комора, де зберігали крупи, борошно і макулатуру. З макулатури іноді вдавалося витягти цікаві книжки, які пахли мишами і цвіллю.

    Навпроти бетонної тераси був погріб. Нижче погреба був садок, де росла малина і тигрові лілії. Сестра казала:

    – Тигровими їх називають тому, що вони смугасті, як тигри!
    А поряд із погребом була літня кухня, але вже не камінна, а дерев’яна. Там у печі прабабуся пекла хліб. А в тумбочці там було багато компасів, гаєчок, болтиків, логарифмічних лінійок, транспортирів та іншого, що бабуся потягла у школі, як була вчителькою.

    Коли ми ввечері забирали кіз із вигона, то бачили водоспад. Вода витікала зі ставка невеликим рівчачком, через який вела кладка. А потім вона збігала з великої гранітної брили, порослої лишайником, у калабаню. Калабаня була каламутна і заросла очеретом, вода спадала в неї з оглушливим шумом. Якщо довго слухати той шум, то можна було почути свої улюблені пісні, хоча навколо ніхто не співав. У калабані гарно було ловити рибу, а потім саджати її в садок із густої сітки. Коли ми йшли на рибалку, бабуся давала нам із собою пиріжків із вишнями.

    Уже десять років, як бабуся продала своє обійстя в тому селі.
    Нові хазяї одразу розваляли стару хату. Глина, очерет і павутина з горища завалили мамині старі зелені ковзани і бабусине синє коромисло.

    Прабабусі

    Ще звечора в хаті був ледь уловимий дух свята. А зранку нас розбудили дорослі, згортаючи в коридорі килим. Його довелося прибрати, щоб у хату могли заходити люди не роззуваючись, бо саме тієї ночі до світання померла прабабуся Дуся, а наступного дня мав бути похорон. Прабабусю поклали в залі на низькому тапчані і відкрили вікно, щоб напустити холодного жовтневого повітря. Також у хаті вимкнули опалення, і переночувати нам із сестрою довелося в інших баби з дідом, батькових батьків, які жили на вулиці через греблю.

    Потім почали сходитися старі баби посидіти біля прабабусі. Для них уздовж стіни поставили багато стільців, і вони приходили по одній, по дві, сиділи недовго, тихо говорячи беззубими ротами, й отримавши пакунок із солодощами, вдоволено йшли геть. Першою прийшла інша наша прабабуся, Маруся, яка батькові була просто бабусею. У чорній хустці, зав’язаній під бороду, у темній куфайці і старих валянках. Вона роздяглася в веранді, і в вітальні ми з нею сиділи разом. Вона не плакала, на її обличчі був вираз певної професійної солідарності покійників, який часто можна бачити у старих бабів. І взагалі, я пригадую лише один раз, коли вона плакала: це було тоді, коли наш собака вкусив за руку бабусю Ліду, її дочку. Це тому, що сліз для старості в неї не залишилося – замолоду вона плакала дуже часто. Після сімдесяти вона ходила на кожен похорон, бо хотіла, щоб прийшли й до неї. Тому коли померла моя інша прабабуся, на похорони в неї вже був професійний погляд. Вона одразу помітила і схвалила те, що інша прабабуся Дуся померла восени, в холод. Таким чином, у родичів ще був щонайменше день, щоб з’їхатися. Якби вона померла влітку, то похорони були б ще того ж дня, а отже – й не такі людні, а це б суперечило законам цього людного жанру.

    З гаража батько викотив машину – вона мала на деякий час поступитися іншому транспортові: там дотісували й оббивали чорним шовком просту дерев’яну труну, яку одразу замовили після смерті прабабусі.
    Нам із сестрою дали доручення стежити за родичами і п’яницями, які посходилися з усього кутка і між якими іноді було складно знайти різницю.
    Потім прабабусю Дусю винесли у двір поперед хати й поставили труну на стільчиках. Приїжджий піп почав розмахувати кадилом і фальшиво співати разом із трошки беззубою попадею. Кадило кілька разів ледь не потрапило в носа сусідці-п’яничці і я тихо захихотів.

    Потім прабабусю Дусю відвезли ЗІЛ-ом через греблю на гору.
    Десь через рік померла й прабабуся Маруся. Восени вона почала бачити чорного звіра, який бігав по березі. Їй сказали, що то просто мурашники чорніють. Вона їх розруйнувала, але звір все одно продовжував бігати. Пересвідчившись, що смерть у холодну пору року має багато переваг, вона почала помирати на початку грудня. Зранку вона як завжди пішла на город і викопувала лопатою корчики кукурудзи. Потім лягла на ліжко відпочити. Помирала вона кілька днів, і всі родичі почали боятися, що її паралізує і її доведеться довго доглядати. Але прабабуся виправдала сподівання: спочатку їй відібрало правий бік, а потім обидва боки, і останній день вона тільки важко хрипіла, лежачи на високому ліжку із залізними бильцями. Ми із сестрою по черзі тримали її за руку і зовсім не боялися, тільки спершу трішки хотілося плакати. А потім ми звикли, нам навіть здавалося, що вона все так же дихає, коли її поклали на морозному протязі і одягнули на неї нову кохту.

    Напевне, ми звикли до того, що прабабуся Маруся іноді помирала, наче тренуючись. Спочатку вона ледь не померла, коли корова переламала їй ногу. Це було восени, коли на ще не зораному городі палять кабачиння й іноді припинають корів. Прабаба, яка звикла все робити сама, намірилася відвести корову до хати, але корова йти не хотіла, тому взяла й перебила бабі ногу. Прабабуся повзла з городу до хати, колоші з неї спали, вона голосно матюкалася, хоча поряд були ми з сестрою, геть малі.
    Ще якось, уже влітку, бабуся скотилася в погріб по кам’яних високих сходах, наступивши на мішок із картоплею. Вся в синцях, замазаних зеленкою, вона лежала на тапчані й стогнала:

    – Оце прийшла моя смерть. Таки переживе мене Санька...
    Санька була сусідка, теж дуже стара баба. Вона хвалилася, що переживе всіх старих бабів на вулиці. Можливо, через це прабабуся Маруся часто сварилася з нею через межу на городі. Санька справді пережила всіх – не лише старих бабів, але й власних дітей, і якось узимку вночі замерзла в хаті разом зі своїм рябим котом.

    Рябий кіт заслужив такої кончини, бо він полював на голубів, які жили на старій високій груші. Тих голубів підгодовувала прабабуся Маруся, ще коли була жива, і вони ще й досі сідають на дворі і просять зерна чи крихот.




    2008-2010


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг 5.75 | Рейтинг "Майстерень" 6 | Самооцінка -

  3. Теаген Харіклеї бажає радіти
    Теаген – Харіклеї
    З часу нашої розлуки я встиг змінити три пари нових сандалій, чотири зимові хітони і п’ять стрічок для зав’язування волосся. Мені тебе дуже бракувало, особливо на переправах через ріки, бо гребти завжди доводилося одному. Зі мною нічого особливого не трапилося, у Мемфісі мені навіщували довголіття, а в Гермополі остерігали від пропасниці і лихого ока. Крокодили у Дельті цьогоріч дали гарний приплід. Радуйся!

    Харіклея – Теагенові
    Листи в Елефантину приходять із кількарічними запізненням. Чотири гінці зістарілись і померли в дорозі, несучи твого листа. От уже сьомий рік, як я живу послушницею при храмі Серапіса. Бог явив мені свою благодать, і тому я нітрохи ніде не змінилася з часу нашої останньої зустрічі. Про це свідчить моя портретна скульптура лежачи у повен зріст, яку я відправлю з найближчою поштовою трієрою. Не торкайся до бобів і до гостроносої риби. У мене все добре. Харіклея.

    Теаген – Харіклеї
    Купці із Вавилона на торгах продають коштовні звістки. За три даріка я купив для тебе звістку про хвостату зірку, що з’явиться на сьомий день місяця гекатомбеона. Дивися на неї і згадуй мене.

    Харіклея – Теагену
    Зірка прилетіла вчасно, дякую. Храмові кішки окотилися, а самі повмирали. Ми їх забальзамували і влаштували чудову процесію. Від імені кішок ми проказували: «Я добре ловила мишей, була непомітна в комишах і призначений час спала на долівці храму». А храмовий різьбяр вибив усю процесію на гранітному фризі. Бувай здоровий.

    Теаген – Харіклеї
    Уві сні мені явилася Ізида і щось віщувала по-єгипетськи. Бачачи, що я нічого не розумію, вона залишила у мене в кімнаті гуску, кішку і змію. Надсилаю тобі звірів у клітці. Годуй їх добре.

    Харіклея – Теагенові
    Радуйся. Дорогою в Елефантину змія змінила шкіру, кішка утекла, а гуску з’їли матроси. Тому я сама вирішила плисти до тебе. Але ледве я підійшла до Ріки, вона виявилася кам’яною, ладьї – вирізьбленими, а очерет нерухомим. Я чекала попутного вітру, але ж який вітер може подути на гранітному барельєфі?

    Теаген – Харіклеї
    Твого листа я не отримав. Але я бачу тебе на іншому боці музейної зали. Від мене лишилося небагато: ліва частина і трохи письмен біля правого ока (гуска, кішка, змія). Уночі я тобі підморгую і мармуровий пил падає додолу. Спробуй посміхнутися мені, хоч кам’яними губами, вирізьбленими у профіль, зробити це важко. Мемфіські віщуни були праві. Бувай здорова.


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Тлумачі
    Куліш сидів за бюрком у своєму робочому кабінеті на хуторі Мотронівка і перекладав книгу Буття. Йому чомусь постійно вчувався запах диму, хоча ніщо ніде поблизу не горіло – він не здогадувався, що так пахне майбутнє.
    Він вдихав пахощі минулого. А минуле було написано єврейським квадратним письмом і пахло піском, пустелею і сорокарічною самотністю. Літера ל ламед пахла верблюдом і означала навчання. Куліш уже добре був очитаний у староєврейській літературі, але подекуди оригінал його дивував – там траплялися слова, які вживалися лише в одному рядкові, а потім зникали зі сторінок назавжди, як люди, і ніхто йому не міг їх пояснити. Лютерові і чорт помагав, подумав Куліш, а тут і чорт не поможе.
    Запах паленого не покидав Куліша. Тому він написав: «Земля була порожня і пустошня», як після пожежі, яку викликає палання духа. Зупинився. Подумав – а як же перекладали це місце творці «Острозької біблії» за триста років перед ним? Яка була їхня порожнеча? І чим вона пахла? Чи так само, як його – димом і прахом?
    Напевне, вони б узяли до рук тору, позичену в найближчій синагозі, грецький список Септуагінти, поклали б перед собою з десяток староруських списків, семитомну Королівську біблію, видану в Антверпені двадцять років перед тим (кожен том її був заввишки як трирічна дитина) – і лише тоді тлумачили б. Вони покликали музик, які грали на флажолетах, лютнях і спінетах. Розглядали орнаменти візантійських манускриптів, бо порожнеча – це коли тихо і коли на сторінці немає тонкої орнаментальної прикраси, як тієї, що мала бути на першій сторінці Буття у їхній Біблії. Тому вони й переклали: «Земля бє невидима и неукрашена», але їх це не вдовольнило. Бо оригінал противився тлумаченню –י йуд, що значить рука, вхопила вуздечку ל ламед, що схожа на верблюда, і вони уволікли всякий сенс у неходжену пустелю. Тлумачі думали – а як би перекладав це місце доктор Франциск Скорина шістдесят років перед ними? І чим була його порожнеча? Як вона звучала чи яким було її мовчання?
    Скорина, напевне, спершу походив би вуличками Праги, помріяв би про свій сад. Він уже йому пахнув піском стежок, які ішли поміж клумбами пахучих квітів і кущів, лікарських і просто так – для краси. Через сорок років йому доведеться стати першим і головним садівником Празького ботанічного саду, створивши заміну раю, який був утрачений і про який він мав скоро перекладати розділ. Але поки що він ходив і думав над другим віршем першої глави Буття. Там було одне слово, яке йому не могли точно пояснити навіть викладачі університету, а сиві рабини із усіх синагог в околиці вказували на стоси талмуду, у якому різні думки щодо цього слова чубилися між собою. Тоді Скорина вирішив укласти в це слово свою порожнечу. Бо порожнеча – це коли немає квітів і нічим прикрасити землю: «Земля же бє неплодна и неукрашенна». Але сумніви його не покидали і після цього – так уже було йому на роду написано, бо народився в день затемнення сонця, тому належав однаковою мірою і сонцю, і місяцю. – Чи ж може дорівнятися його порожнеча порожнечі досвітній, у якій була лише темрява і де навіть не розквітали квіти ніщоти? Як назвати те цілковите ніщо, що в людину і не вміститься? Не так, думав Скорина, перекладав це місце Єронім тисячу років тому. Яка в нього була порожнеча? Що в ній росло або що було в ній викорчуване? І чим вона пахла – димом чи квітками?
    Єронім же був мудрим і святим, тому він спершу провів був чотири роки в сирійській пустелі, де йому ввижалися звабливі діви і прекрасні юнаки, і він мусив бити себе в груди, аби позбавитися видінь. А потім, заснувавши монастир, він сидів би в ньому за бюрком і перекладав би неспішно, радячись то з Августином Блаженним, то з Донатом Граматиком, які знали халдейську, гебрейську і всі сімдесят дві мови, що буяли після потопу. Єронім думав, що порожнеча, це коли немає книг. І коли нікому їх читати. І коли в ній викорчуване тіло, коли навіть найдрібніше пташа бажання не пролетить через пустелю навмисної порожнечі. Він любив порожнечу. Тому він і написав: Terra autem erat inanis et vacua, що можна віддати так: «Земля ж була беззмістовна і несписана» або «пустельна і незалюднена». Тому він заново «списав» землю. Але він розумів, що його порожнеча була надто книжною. Не так, думав він, перекладали б ті, для кого ламед іще справді була верблюдом, і юд іще справді означало рука. І тому він замріявся про сімдесятьох тлумачів, які працювали за сім століть до нього.
    Напевне, думав він, вони б спершу постилися сорок днів, а потім кожен би зачинився в окремій келії без жодних книг, а лише із писалом і папірусом, бо ж Закон вони знали на пам’ять, і перекладали б одразу з голови. А потім, стомлені, вони зійшлися зі своїми сувоями і почали звіряти – всі переклали Закон майже дослівно гарною грецькою мовою, яку поцінують навіть і в примхливій до стилю Александрії. Але одне слово на початку першого розділу Генезису всі віддали інакше – воно мало позначати граничну порожнечу, в якій немає ні часу, ні простору, де навіть зародок променя ніколи не з’являвся. А порожнеча в кожного була своя, тому й принесли тлумачі сімдесят дві порожнечі, перекладаючи одне слово. Тому вирішили зробити так: ἡ δὲ γῆ ἦν ἀόρατος καὶ ἀκατασκεύαστος, себто «Земля була невидима й невпорядкована». Невидима – бо кожен тлумач бачив її інакше. Невпорядкована – бо в кожного тлумача порожнеча мала іншу форму. Не так, думали сімдесят тлумачів, зрозуміли б ці слова шістсот років тому, коли ще можна було знайти клапті цієї порожнечі – подекуди в пустелі вони чорніли, як волохаті лапи тарантулів, і жоден звір не наближався до неї, і порожнеча для всіх була одна. Пахла вона їдким послідом верблюдів, які ішли через пустелю, притримувані впевненою рукою провідника.

    12 грудня 2010


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Короткий нарис граматики допотопної мови

    Загальні положення

    §1. Самоназви мови ми не знаємо – ймовірно, не через те, що вона забулася, а через те, що вона не існувала взагалі. Бо в часи виникнення допотопної мови інших мов ще не існувало. В науковій літературі її називали по-різному: допотопна, Адамова мова, пташина мова, іноді – китайська грамота. Надалі ми називатимемо її просто «мова».
    §2. В історичний час мова ще побутувала у середовищі служителів невідомого культу, деякі вчені ототожнюють їх із орфіками, інші – з мітраїстами. Мовою користувалися лише в усному вжитку, існувала сувора заборона виказувати що-небудь про неї будь-кому непосвяченому.
    §3. Навчання мови відбувалося поступово. Неофітові відкривалися лише звуки, втаємниченому першого щабля – іменні частини мови, другого щабля – дієслово і його словозміна. Місти третього щабля вивчали синтаксис і сполучники, без знання яких неможливо скласти навіть найпростішого речення. Врешті місти четвертого й останнього щабля пізнавали таємниці словотвору і починали вигадувати власні слова згідно з законами мови.
    §4. Про діалектологічне членування мови нам теж відомо не достатньо. Головні діалекти: божественний, демонічний, стихійний і діалект, яким говорили останні великі місти. Наш виклад стосується передовсім останньої форми побутування мови, про перші три нам майже нічого не відомо.
    §5. Мова майже ніколи не використовувалася. Усне мовлення не зареєстроване. Це спричинено тим, що неофіти і втаємничені першого і другого щабля навіть якби й захотіли, то не змогли б сказати нічого зв’язного, бо їм просто бракувало знань. Втаємничені останніх щаблів послуговувались нею надзвичайно рідко, за виняткових обставин, у рідкісні дні головних свят, та й то лише кілька хвилин. На довше у них просто не вистачило б сил. Перекази свідчать, що навіть хвилинна розмова була важким випробуванням для мовців, у декого від виснаження випадало волосся і зникав зір, вони худли, наче після кількарічної аскези, язик іноді покривався пухирями, як від опіків, дехто помирав, захлинувшись словами, наче водою, чи задихнувшись від часточок землі, що з’являлися від вимови деяких звуків.
    §6. Тому говорити доводилося дуже обережно, із надзвичайною обачністю і пересторогою. Переповідають, що одного разу, коли місти на котромусь із давніх ювілейних свят надто розговорилися, то стався землетрус і їх усіх завалило камінням у підземному святилищі. У одній з легенд ідеться, що саме внаслідок такої недбалої просторікуватої розмови боги випадково створили світ, і ще й досі жалкують із цього приводу, бо якби вони говорили обачніше і коротше, то світ вийшов би кращим і приємнішим для його мешканців. Саме тоді, навчені своїм досвідом, передаючи знання мови демонам, стихіям та першим містам, вони суворо наказали їм дотримуватися тих пересторог, яких надалі дотримувалися нечисленні знавці мови.
    § 7. Як було згадано, нагода поговорити мовою траплялася дуже рідко, тому іноді чекати доводилося десятками років, і дехто так і не доживав до такого свята, навіть уже засвоївши всю граматику. Із міркувань обачності для містів вищих щаблів були вигадані різні практики для вдосконалення мовних навичок, головною ознакою яких було те, що місти мали нібито послуговуватися мовою, проте насправді нічого не сказати нею. Саме від цих навчальних практик походить відкидання початкових і кінцевих літер, або навпаки – додавання нових, перемішування літер між собою.
    § 8. Граматика мови не збереглася в повному обсязі. Проте коли товариство посвячених дещо розрослося, постала потреба навчати більшу кількість неофітів і містів перших щаблів, і дехто з містагогів вирішив полегшити собі роботу, і цим полегшив її і для нас. А саме: на кожному етапі навчання писалися короткі ескізи матеріалу, який треба було засвоїти, звісно, із зазначенням лише найголовнішого, та й то дуже конспективно, без деталей, які б дозволили невтаємниченим почати говорити мовою. Головна частина навчання проходила все так же усно. Та й навіть написані конспективні виклади учень міг лише споглядати в певні години, не беручи їх до рук. Проте із часом у деяких головних містів назбиралися майже повні граматики мови. Із міркувань безпеки головну частину передання – про сполучники і синтаксис, про мистецтво доладного поєднання слів – ніколи навіть конспективно не записували. Вона не збереглася в жодному рукописі.
    § 9. Проте кільком таємним експедиціям у різних кінцях світу вдалося знайти фрагменти граматик мови, написані різними мовами і в різний час усіма можливими видами письмен. Зокрема, найвідомішими є такі фрагменти.
    1. Санскритський рукопис 5 ст., написаний давньоіндійським письмом брахмі на пальмовому листі. Знайдений у Калькутті автором цих рядків.
    2. Пехлевійський рукопис 8 ст., написаний на вичинених шкурах чорних собак пізнім арамейським письмом. Знайдений у Самарканді ще в 17 ст. одним італійським купцем, виміняний у паші за двох наложниць, одного наложника і три мішки солі.
    3. Арабський рукопис 7 ст., написаний на звичайнісінькій людській шкірі. Він зовсім невеликий, оформлений як одна велика каліграма, займає лише один аркуш. Знайдено його було під час реставрації окладу старовинного рукопису одній із каїрських бібліотек 20 лютого 1890 року.
    Також відомі деякі інші рукописи, проте їхнє значення не таке велике супроти перелічених вище.
    § 10. Література мовою майже не відома. Так як записана мова не являла жодної загрози, а мала силу лише промовлена, то існувала доволі велика література, написана мовою. Проте більшість рукописів були знищені як чорнокнижні твори, збереглися лише кілька уривків. Єдина цілісна книга, що дійшла до наших днів – це так званий «Рукопис Войнича», який намагався дослідити Атаназіус Кірхер у 17 столітті. Рукопис і досі не прочитаний. Припускають, що деякі відомі тексти спершу були створені мовою, а вже потім перекладені іншими посполитими мовами. До таких, зокрема, належать Ареопагітики і діалоги Гермеса Трісмегіста.
    § 11. Мовою зацікавився Атаназіус Кірхер. У його розпорядженні було кілька фрагментів про дієслова і іменники мови. Він видав їх потайки у складі своєї коптської граматики. Книзі передували передмови латиною, арабською та коптською. Так як Кірхер був ученим завбачливим, то лише у передмові коптською мовою зазначав, що на деяких сторінках коптсько-арабо-латинського розмовника він публікує матеріал із невідомової йому мови. Саме завдяки цим кільком фразам, зазначав він, йому вдалося вилікувати свою меланхолію і безсоння, а в улюбленого пса вивести бліх. Він просив у людей знаючих допомогти йому у вивченні мови, і вказав, куди звернутися: в Амстердам, Атаназіусові Кірхеру. Звісно, ті, хто не знали коптської, не могли цього прочитати. Проте це не бентежило вченого єзуїта: бо якщо ти не знаєш коптської, то як ти можеш знати допотопну мову?
    § 12. Наша праця є першим нарисом мови. Послуговуватися мовою в побуті не рекомендуємо.

    Загальні особливості фонетики

    § 13. Головною особливістю допотопної вимови було те, що самотужки не можна було вимовити і звука. Тільки в товаристві трьох-чотирьох містів можна було вимовити цілком стерпно всі звуки. Це зумовлено складним принципом наголошення і інтонаціями, яку не доступні одній людині.
    § 16. Як і в багатьох відомих нам давніх мовах, наголос в допотопній мові був музичним. Проте наголошений склад мали вимовляти троє містів водночас, до того ж, голоси їхні мали утворювати тризвук, мінорний чи мажорний, в залежності від класу іменника чи дієслова. Ненаголошені склади зазвичай вимовлялися двома містами в терцію чи сексту, але ніколи – в унісон.
    § 17. Розповідна інтонація нічим не виділялася, на відміну від питальної, для якої були потрібні зусилля кількох десятків містів, які під кінець фрази приєднувалися до трьох головних мовців, додаючи кожен свій голос на терцію вгору і вниз від крайніх звуків тризвука. Інакше боги і стихії просто не почули б запитання. З цією метою доводилося збирати цілі амфітеатри містів. Востаннє спроба вжити питальну інтонацію була здійснена в 79 році н.е. у ніч проти 24 серпня в Помпеях. Місти запитали, чи боги їх чують. Наступного дня боги їм відповіли, що так.
    Про звуки
    § 18. Голосні звуки вимовлялися тільки голосом чи мовчанням. У мові налічувалося 3 голосних звуки: сонячний, місячний і німий. Сонячний був завжди огублений, а місячний огублювався повністю, лише коли місяць бував у повні. Висота звуків залежала від висоти відповідного світила над горизонтом. Третій звук не вимовлявся, а лише мислився.
    § 19. На відміну від голосних, до складу приголосних входило мовчання, голос, шум і якась із чотирьох стихій. Тому їх налічувалося дванадцять, і називалися вони іменами відповідних сузір’їв. Першим містам, які ще добре розумілися на уранографії, навіть не доводилося нічого промовляти вголос, і, зібравшись зоряної ночі на пагорбі, вони показували одне одному сузір’я і в такий спосіб говорили одне одному, все що хотіли.

    Далі буде.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Риболовні мови
    Деякі народи, що під час потопу змогли врятуватися на плотах, винесло у відкритий океан. Коли решта землі вже була вільна від води, вони все ще перебували на водах. Вони подумали, що вода ніколи не спаде, і вирішили жити в новому світі, де немає суші, почали будувати плавучі села із кістяків велетенських риб.

    Проте довкола все було мовчазне – води, риби, повітря. Тому рибальським народам не спало на думку говорити голосом. Натомість за слова їм слугувало все, що було під рукою у їхній плавучій оселі: снасті, вудки, сіті, риба, луска, мушлі різних форм і добуті з них перлини.

    Їхня мова була проста і мальовнича. Один рибалка підпливав своїм човном-домом до оселі іншого, і показував тому послідовно жовту мушлю, жменю риб’ячої луски, волосінь, а потім зачерпував пригоршню води і тут же виливав її. Співрозмовник, утішений таким дружнім вітанням, посміхався і показував ліве крило летючої риби, і набравши в рота води, випорскував її вгору на взір кита. Обоє втішені, рибалки на знак прощання показували одне одному здійняті вудки, торкалися ними до вітрила співрозмовника, і по-дружньому розходилися з миром.

    Десь у ті ж самі часи з’явилося у рибальських народів перше письмо. Воно складалося з вузликів, які зв’язувалися на кшталт риболовецьких сітей. Такі сіті зберегли й до нашого часу чимало пісень та оповідок про рибальську старовину.

    А потім прийшли люди з суходолу, і полонили рибалок, бо ті не могли так швидко узгодити між собою свої дії, як сухопутні народи, що говорили вголос. Хоча рибалки з необхідності і були вимушені жити на узбережжі, а з примусу і навчилися говорити сухопутними мовами, проте продовжували зберігати старовинні сіті, які приховували у своїх вузликах пісні і оповідки.

    Одного разу єзуїтський місіонер натрапив в якомусь узбережному селі на склад не вживаних у промислі рибальських сітей. Його здивувала їхня форма – вони були дивно покручені багатьма вузликами і зовсім не придатні до риболовлі. «Певно, вони потрапили в бурю, і негода їх попсувала», - і заходився розсотувати одну з поближніх сітей. Нараз біля нього з’явився дуже стурбований тубілець:
    – Обережно! Це рідкісний примірник.
    – Примірник чого? – здивувався єзуїт.
    – Нашої улюбленої поеми – «Про що співала летюча риба, пролітаючи над човном рибалки».
    – А решта сітей – це теж якісь твори?
    – Так. Ось ці великі сіті – це «Оповіді теплих течій», які плів у своєму човні рибалка якраз тоді, як над ним пролетіла летюча риба. Перша частина – «Коли море було прісним» – оповідає про перших предків. Друга – «Мушлі з темним перламутром» – розказує про життя близьких нам поколінь і наше власне. А останню сіть прибило до човна рибалки не знати звідки. У ній зв’язано все, що з нами станеться далі.

    Єзуїт узяв до рук третю сіть. Це були звичайнісінькі риболовні тенета, єдині з-поміж усіх інших придатні до вжитку.



    Коментарі (9)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Мовчазні мови
    Мовчазні мови побутували в ті часи, коли води потопу ледве спали, і довкола панувала така тиша, що говорити вголос міг дозволити собі лише німий.

    Єдиним засобом передачі думки у цих мовах було мовчання, у якому розрізняли різні градації: від трьох ударів серця – до трьох років. Кожна мить цього проміжку відповідала певному відтінку думки. Коли все було сказано і приходив момент, відповідний для того, що хотів висловити мовець, то він зазвичай починав репетувати, наслідуючи папуг чи мавп. Це означало, що вже все сказано і далі слухати його нічого.

    Співрозмовники заздалегідь готувалися до розмов: запасалися наїдками, напитками та одягом на довгий час. Збиралися у гарній кам’яниці, зазвичай у кімнаті на високому поверсі з краєвидом на гірські водоспади чи на простору зелену рівнину, покриту осіннім туманом і позначеній лише одним деревом, з якого звисав задумливий змій.

    Просторий шовковий одяг вибагливого крою спадав складками, що нагадували відроги гір. За вікном струмів потік. Один зі співрозмовників бив у невеликий гонг, беручи слово, і це означало, що бесіда почалася.

    Він починав мовчати, а решта слухали. Щоб висловити якийсь простацький жарт, було достатньо помовчати від п’ятдесяти до ста ударів серця. Потім сам мовець починав реготати, а за ним – і його друзі.

    Проте витончені думки вимагали значно більшого часу. Минало кілька днів, а промовець не подавав жодного знаку. Він чекав, поки місяць не постаріє, поки сонце не перейде в інший знак зодіаку, поки вітер не змінить напрямок чи річка не вийде з берегів. Потому він набирав повні груди повітря і голосно, протяжно зітхав.

    Присутні чудувалися, обурювалися чи сиділи приголомшені. У декого сльози спадали на складки шовкового рукава, ведучи розмови з водоспадом, що слугував рухливим тлом для пейзажу.
    Передання оповідають про людей, що досягли в мовчазній мові нечуваної довершеності. Один полководець з-за південних застав, програвши битву, що розорила все царство, зібрав своїх воєначальників у найкращій залі дому, аби виголосити перед ними промову. Мовчав він довго, і всі чекали від нього небувалого, мудрого до запаморочення вислову. Через кілька місяців раптовий повів вітру ввірвався крізь вікно, запнуте очеретяною циновкою, і полководець упав ниць. Всі почудувалися такому способові завершення розмови, проте усіх приголомшила думка, яку він у такий спосіб висловив. Коли ж до нього підійшли захоплені воєначальники, аби допомогти йому підвестися, то виявилося, що його тіло вже давно захололо.

    Коли ще знання мовчазної мови де-не-де жевріло по високогірних монастирях, буддійські монахи збирали у своїх храмових садах камені особливої форми, і пояснювали, що ті від самого початку світу хочуть щось сказати, і нам лише тому їхнє мовчання видається безсенсовим, що нікому з нас не сила їх вислухати до кінця. Якось один з каменів тріснув навпіл від надмірної спеки. Монастирський бібліотекар тут же спробував записати в перекладі на тибетські мову його вислів. Так з’явився трактат на п’ятнадцяти шовкових сувоях «Про що розповів камінь, розколений надвоє».

    Велика мовчазна антологія була розташована в окремому палаці одного з тангутських правителів. Так як мовчазні вірші записати було неможливо, то авторів найкращих віршів було примусово зібрано з усієї імперії і ув’язнено в клітках у кожній із зал палацу. Охочі – друзі імператора, придворні, перші літературознавці, з поміж яких і набирали штат тюремників, – могли приходити в будь-яку пору дня, щоб послухати найкращих поетів. А ті їли, пили, спали, але передовсім – мовчали. Обходячи покій за покоєм, відвідувач читав першу антологію і радів, що він ніколи не писав віршів, або писав геть нікудишні. Усі долівки палацу були посипані піском, аби всюди панувала повна тиша. Навіть павичам, що жили у садку внутрішнього дворику, були зроблені спеціальні надрізи, які повністю позбавили їх голосу.

    Через кількадесят років поети, відібрані для антології, поступово почали помирати від старості. Все більше покоїв цього зібрання порожніло, відвідувачів усе меншало теж, бо онукам і дітям замкнутих поетів уже було нікого відвідувати. Врешті, одного ранку через сорок років останній із ув’язнених не прокинувся, простягшись на піщаній долівці у вицвілому і зношеному одязі.

    Тільки після цього антологія набула завершеного вигляду, вважав імператор. Відтепер лише він мав право заходити до безлюдного палацу і слухати тишу, яка ввібрала в себе найкращі вірші імперії. Одного зимового дня, одягши святкові шати з блакитного шовку, розшиті золотими нитками, імператор зачинився в покоях антології і більше ніколи з неї не виходив.


    Коментарі (18)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Як правильно читати (7 порад для позерів)

    1. Головне не те, що ти читаєш, а те, де і перед ким ти це читаєш.
    2. Чи подобається тобі прочитане, не має значення, має значення лише товщина книжки і міра роззявленості ротів зачудованих глядачів твого читання.
    3. Тому читати книжки треба якомога товщі в якомога людніших місцях. І чим товща книжка, тим люднішим має бути місце для її читання, бо сили, витрачені на її транспортування, мають бути компенсовані загальною увагою і громадським схваленням. Тому Джойса чи Толстого краще читати на вокзалах, мітингах, у переповненому автобусі, у метро в годину пік.
    4. Для досягнення відповідного ефекту не обов’язково читати книжку. Головне покласти її у себе на руках таким чином, щоб якомога більша кількість людей могла бачити її і оцінити ваш потенціал носія важких книжок, а отже заніміти в побожному мовчанні.
    5. Нікого не здивуєш товстою книжку загальнозрозумілими мовами. Навіть з допомогою одного аркуша якоюсь екзотичною мовою досягається здивувальний ефект, у десятки разів сильніший, ніж від якогось там Толстого. Тому вітаються арабська, японська, а особливо клинописні книги. Щоправда, глина важча, ніж папір. Але ж ефект моментальний!
    6. Читаючи чи тримаючи книжку на руках, не забувайте про контакт із вашою аудиторією. Ваш глядач має розуміти, що то ви не для себе так надриваєтеся, а для нього, для вашого дорогоцінного глядача. Тому ви маєте час від часу підтримувати зоровий контакт із публікою. Ледве підводячи від сторінки обважнілі від насичення глибокими думками очі, ви пильно кілька секунд дивитеся в обличчя сусідів, і ви побачите схвалення, а може й обурення – значить, усе йде правильно. Проте якщо вам ніхто не відповість жодним чином, нагадайте про себе – впустіть книжку, погортайте похапцем сторінки, цим ви знову привернете до себе увагу.
    7. Не забувайте, як багато при читанні важить ваша міміка. Читайте з таким обличчям, ніби кожен рядок вам – як перепилювання кісток напилком. Нехай люди бачать і жахаються від того, як ви страждаєте заради них. Навіть казки братів Грім, прочитані із правильним виразом обличчя, можуть створити ефект разючіший, ніж цілий том Канта, прочитаний із відстороненим обличчям десь у куточку, так, щоб ніхто не бачив.


    Коментарі (19)
    Народний рейтинг 0 | Рейтинг "Майстерень" 0 | Самооцінка -