Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Оксана Єфіменко (1988)

Рубрики

Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   Свято
    Десь далеко імлиться промінь,
    забутий звечора, зарубка вітру на обрії,
  •   Темрява
    Стигне крок у темряві.
    Атмосфера тисне тріскуче і байдуже,
  •   Вперше за довго
    Березневий холод тулиться до колін,
    немов закудланий кіт:
  •   Причетність
    Перша вчасність задовго.
    Перше зізнання причетності.
  •   Рано вранці
    Передосінь викочується вологим сонцем,
    плямує холод зрошеними лапами.
  •   Вертання
    Поле, поросле суничником і полином,
    духмяність і гіркота дитинства -
  •   із Сильвії Плат «Випадок»
    Все так закамяніло! -
    це сяйво місяця, ця скеля крейдяна,
  •   Зустріч
    Льодяна шкаралупа місяця
    міцніша за сон. Тож не спи,
  •   Пруг
    Ця дорога рине до лісу,
    розгубленого від раптового інею,
  •   Із Уоллеса Стівенса, "Триндацять поглядів на дрозда"
    Між двадцятьма засніженими вершинами
    Єдине, що було рухомим,
  •   Стяг
    Грудневий вітер
    гладить небо,
  •   Шипшина
    Хтось знесе воду із ганку,
    виллє під ноги холоду,
  •   Прогноз
    Вигляни у вікно -
    там погода не бажана ніким,
  •   Третій пейзаж
    Середина місяця - сивина
    розбіглася по скронях вечора.
  •   Дім
    Десь височіє дім, де є примара -
    маленька дівчинка із пальцями,
  •   Три
    Перший.
    Ти зійшов із листя зеленого,
  •   Порох
    Якби я спала я би не бачила
    худорби твойого тіла
  •   Камінь
    політ каменю
    над ненависною травою
  •   Годинник
    годинник пробив і час
    вже ставати тужливим
  •   Другий пейзаж
    Все однакове: дерево,
    вічно-оголене снігом, який не прийшов
  •   з Робінсона Джефферса, "Скеля і сокіл"
    Ось символ, у якому
    є безліч найтрагічніших думок,
  •   з Робінсона Джефферса, "Поранені яструби"
    Надломлений стрижень пробитий між брудних пір'їн,
    немов знамено у поразку, волочиться долом крило,
  •   з Робінсона Джефферса, "Пожежа на схилах"
    Олені розбігалися, крізь дим і рокіт полум'я
    із-під завіс пожежі, немов опале листя, гнане вітром;
  •   з Робінсона Джефферса, "Літня відпустка"
    У криках сонця і юрбі людей
    подумалось: були сторіччя каменю, період
  •   Прелюдія
    З вулиці мене кличуть
    лицарі у обладунку з люстер,
  •   Із Робінсона Джефферса, "Касандра"
    Божевільна із поглядом пильним і білими довгими пальцями
    На кам'яній стіні,
  •   Один день
    коли день захлинається в радості літа
    як рудий спаніель перед блідими колінами
  •   Тихо
    Ми говорили тихо до її приходу,
    на півтону нижче, ніж
  •   Долу
    Долу нічна перина стелиться,
    клапті білі, клапті чорно-блакитні
  •   Із Леса Маррея, "Скошена низина"
    Коли жовтизна покидає небо,
    її заманюють в будинки,
  •   Із Леса Маррея, "Сенс існування"
    Все знає сенс буття,
    крім мови.
  •   Із Леса Маррея, "Картина Аманди"
    На цій картині я сиджу в щиті,
    вертаючись додому тінистою рікою.
  •   Бузок
    Крізь сяйво мойого ока
    нічна пташка летить
  •   Безвітря
    Сьогодні безвітря
    і тепло твого рота
  •   Троянда
    Напівсвідомо квітка пелюстку губить
    і вітер жене її на захід
  •   Вона все забула
    усе на світі забула
    сонце вставало із дна
  •   Букет
    Не буде голосу сьогодні поміж вуст
  •   * (donum)
    Печать на пам`яті - це дим і віск,
    подвійно мідь дзвенить,
  •   Навік
    Згадуй світло моє
    як ми не спали тої ночі
  •   Із Леса Маррея, "Сон на свіжому повітрі"
    Дитинство спить на веранді
    на залізному ліжку коло стіни
  •   Із Леса Маррея, "Досвід"
    Я чув як кицька гавкала немов лисиця
    Бо перебільшене муркотання мотору
  •   Із Леса Маррея, "Вивчення наготи"
    Хтось, тобою роздягнутий,
    рідко буває голим.
  •   * (тінь гори)
    Та тінь гори, яка тебе сховала,
    вже тут, і вітер все частіше
  •   Із Езри Паунда, "Віланела: психологічний час"
              I
    Я надто стáранно підготував подію,
  •   Із Езри Паунда, "Повернення"
    Дивись, вони вертаються; ах, бачиш,
         їх обережні рухи і неквапний крок,
  •   Із Езри Паунда, "Голка"
    Ходім, бо зоряний прилив вже відступає.
    На схід, щоби ніколи нас не настиг відлив,
  •   Із Езри Паунда, "Сад"
    Немов моток легкого шовку, розкинутий біля стіни
    вона іде біля перил стежками парку Кенсінгтон,
  •   Із Езри Паунда, "Заклик"
    Я не вхилюся, щоб до тебе припадати
    ні зі словами, ніби мед, ні з поцілунком, як пелюстка,
  •   Реквієм
    Свічі загораються одна за одною під льодом
    і скляне знамено підняте до твоїх очей
  •   * (той що минає)
    Зелена пустка вдивляється
    у очі перехожого
  •   * (і врятованим буду)
    Не розíрве той, який спить,
    повсті кокону, повсті спокою,
  •   На упокорення
    Третя особа ховає до кишені
    невигадану суть, яка могла би
  •   Переродження
    Твій слід залишиться
    щастям розпеченого піску,
  •   Сонце ніяк не перейде, М.
    Сонце ніяк не перейде через комин
    на чистий бік неба.
  •   Із Сильвії Плат, "Лист із листопаду"
    Коханий, світ
    раптово змінюється, змінює свій колір.
  •   Вечір
    Ввечері заливається небо,
    ввечері кидається у ріллю хмар
  •   Про чорного
    Сьогодні їй подумалось:
    вода, що на її руках,
  •   Обернення
    Вогонь загас
    щоби дати нам холод
  •   *** (минулаcя ще...)
    "Минулася ще..." -
    скажеш ти,
  •   Наостанок
    Ніби заворожена стою,
    дивлюся, як тлію від кінчиків пальців.
  •   Второе письмо Оксаны Ефименко к Алу Пантеляту
    Решила написать, что здесь
    деревья стали тише, безучастней,
  •   Молитва
    Я обрала собі гостя,
    який розділить потріскування
  •   На виріст
    Солоніє звертання на язиці,
    і я не смію випустити з рота жодної крихти,
  •   Завершення
    Літнє завершення попливе
    над просмоленими дорогами
  •   *** (над снігом)
    Туман над снігом
    спиняє птахів у польоті,
  •   Софія
    Присталий твій зір до кута,
    де було твоє дзеркало,
  •   Із Теда Х'юза, "Пісня про любов"
    Він любив її а вона любила його
    Його поцілунки висмоктували
  •   Із Сильвії Плат, "Зимові дерева"
    Розмочені світанкові чорнила течуть у синяві.
    Крізь кальку туману
  •   *** (у місті, де перехожі ловлять лише третій погляд)
    Про що ти в мене запитаєш
    у місті, де перехожі ловлять лише третій погляд?
  •   Пейзаж
    На його чолі відбивався горизонт
    і два сухих дерева.
  •   Жоржині на пору
    Відчуваю себе так, ніби побачила
    не свої долоні на склі
  •   Пробудження
    Вночі хтось ходить кімнатами крон
    і розсуває завіси.
  •   Сонце
    Каміння вирощує змій зі своєї тіні,
    чорних і юних, чорних і сильних,
  •   Із Теда Х'юза, "Зрив Ворона"
    Ворон відчуває, як свідомість відходить,
    і власне пір'я він бачить жертвою прадавнього убивства.
  •   На нову ніч
    Вимикається світло,
    букви зникають, зникають значення.
  •   Із Теда Х'юза, "Падіння Ворона"
    Коли Ворон був білим, він вирішив що сонце надто біле.
    Він взрів у ньому забагато білизни.
  •   Із Сильвії Плат, "Ранкова пісня"
    Любов завела тебе, і ти йдеш, немов великий золотий годинник.
    Акушерка ляпнула по твоїх сто́пах, і голий крик твій
  •   На згадку
    З цієї миті
    починається мій вік,
  •   Із Теда Х'юза, "Вересень"
    Ми пізно сидимо і дивимось, як темрява поволі розгортається:
    жоден годинник не рахує це.
  •   Із Теда Х'юза, "Повний місяць та юна Фрида"
    Свіжий затишний вечір, що збігся до собачого гомону та лязгу цеберка -
    і ти слухаєш.
  •   З південного алькову
    Чоловік навпроти важко сковтує,
    ніби ковтає круглі кольорові камінці.
  •   Після
    Так минається пора
    із найдовшим іменем, що не промовиться,
  •   Грань
    Все було завсім не так.
    Не тобі він клав руку на чоло,
  •   *** (чути, як крига йде)
    Чути, як крига йде вулицею,
    і останні знахарі осені покидають місто,
  •   Затемнений
    Розкажи мені про місце,
    куди потрапимо тільки окремо,
  •   Опалений
    Торішня трава горить синім полум'ям,
    і комашня мре, не досягнувши вогнища,
  •   Перед-світ
    Тшшш... Ти чуєш?
    Це задверні коханці підбирають ключі,
  •   Заморочене
    Лишень би не почути голосів,
    закрити двері, ватою закласти
  •   Перехід
    В серпневому тумані,
    що айстрами пропах,
  •   ***
    В цю пору завжди здається,
    що думки поростають травою,
  •   ***
    Дівчинка з сивим поглядом
    підрубувала крильця

  • Інша поезія

    1. Свято
      Десь далеко імлиться промінь,
      забутий звечора, зарубка вітру на обрії,
      любо і холодно, бо зірки, виявляється,
      холодні, а не гарячі,
      а ще трикутні, а не круглі.

      Гомін годин ніби вщухає або перетворюється
      у наспів, ледве чутний і делікатний.
      Де ж тут поезія, де взагалі слова, -
      дивуєшся ти, -
      і хто це співає там так тихо і незвичайно?
      Щось дивне шепочеться услід свічки,
      що обходить своє коло і радіє.
      А у центрі пребілий стовп до самого неба
      і перекладина від простору.

      2017



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Темрява
      Стигне крок у темряві.
      Атмосфера тисне тріскуче і байдуже,
      стовпи повітря, жмути світла
      спираються на скло.
      Щось стукає і стукає не знати де,
      чи поруч, чи в небі, чи в черепі.
      То чорний коваль кує тьму,
      а грюк біжить поперед молоту,
      а тьма - підбита і недокована
      стигне кроком на порозі,
      піднявши залізну руку до кільця,
      доки друга лежить на ковадлі.

      2017



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Вперше за довго
      Березневий холод тулиться до колін,
      немов закудланий кіт:
      приголуб-но, ніби маєш рятувати,
      ніби зустріч така доречна і довга.
      Аж занадто, аби звикнути
      до шипіння під шкірою віття
      і забути про минучість барнавих клинів
      над горизонтом.
      Я майже зрозуміла мову
      води, яка скрізь казкова
      і дошкульна водночас.
      Тінь падає зі сходів,
      ламається і розпадається в імлі -
      розчинятися у останніх числах,
      бороти бажання теплоти
      - вперше за довго - я здатна й до більшого,
      проте ледве наважуюся торкнути пальцями
      металеве поруччя.
      А під вікном муркоче сніг,
      лягає у свій останній сон
      під обережне колисання мряки.

      2016



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Причетність
      Перша вчасність задовго.
      Перше зізнання причетності.
      Вікна смутяться вологими шибками,
      нудними очима поглядів назовні.
      Черствіє постіль, облишена вранці,
      залишена в грудневому безтінному світлі дня.
      Перше відчуття спокути,
      спокуса зайвої посмішки.
      І ти, така доречно бліда
      дивишся на мене
      з іншого краю спокою.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Рано вранці
      Передосінь викочується вологим сонцем,
      плямує холод зрошеними лапами.
      Що живе у тому погляді з-під твоєї руки?
      Куди веде тебе зелена линва,
      натягнута крізь оскніле тепло?
      Всесвіт прокидається на кінчику носа
      і губиться десь у синіх трав'яних пахощах.
      Хтось іде за тобою цього ранку
      слід у слід,
      чи то ти ідеш за кимось,
      хто лякає подихом порожнечу.

      2015



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Вертання
      Поле, поросле суничником і полином,
      духмяність і гіркота дитинства -

      беззаперечного щастя,
      оголеної безперешкодної трагедії.

      Липкі руки, замазані у зелень,
      торкають твоє усміхнене лице,
      гладять рум'яні щічки,
      високий розумний лоб.

      Твоя усмішка дивна,
      немов складена із фрагментів,

      я дивлюся і не впізнаю себе у жодному,
      але ти вперто наказуєш мені не відводити очей.
      Ця гра мене втомила, проте я не відведу.


      Літо занурене у темне прядиво,
      вовча шерсть кублиться попід вікон,
      за якими вже сплять наморені батьки.

      Я надворі, згори гомінко,
      там гойдають гілки примарні пташки.

      Ти зростаєш з-поза дерев
      у глодовому мороці, твої оченята лискотять
      сумно і спокійно.
      Поруч тебе то сунеться, то поривається
      неслухняною твариною вітер.

      Ти кажеш, що я тобі більше не потрібна,
      що далі ти сама,
      і кидаєш мене долілиць,
      крокуючи до темних будівель міста.

      Роса оглушно дзвенить тобі вслід
      і скліпується з трави у землю.


      Сьогодні крізь важку дрімоту спеки
      я знову почула твій голос.
      Він шарпнув мене і зімлів.

      Задушне світання червня
      зранює пісню.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    7. із Сильвії Плат «Випадок»
      Все так закамяніло! -
      це сяйво місяця, ця скеля крейдяна,
      в ущелині якої лежимо ми
      спиною до спини. Я чую крик сови
      у синяві промерзлій.
      Нестерпні голосні мене у серце стромлять.
      Дитина у колисці білій зітхає й крутиться,
      і роззявляє ротика у вимаганні.
      Її маленьке личко карбоване у дереві, червоному й болючому.
      Аж раптом зорі - такі одвічні, нездоланні та різкі.
      Один лиш дотик: опікає і болить.
      Твоїх очей не видно.
      Ось тут, де яблунева паморозь квіткова
      холóдить ніч, ходжу по колу
      над урвищем старих провин, глибоких і гірких.
      Любов сюди прийти невзмозі.
      Безодня чорна глибочіє у собі.
      На іншому її краю
      маленька майорить душа, малесенька лічинка біла.
      І я не маю вже ні рук, ні ніг.
      Хто ж це понівечив нас так?
      Рідіє темрява. Торкаємось, немов каліки.


      "Оригінал"

      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Зустріч
      Льодяна шкаралупа місяця
      міцніша за сон. Тож не спи,
      не заплющуй очей назустріч холоду,
      у якому ти знайшов мене.
      Безпритульно блукає він
      біля ліжка, схиляє прозоре обличчя,
      та сахається подиху.
      Не відвертай лиця від мороку,
      у якому я знайшла тебе.
      Він входить сюди з сіней,
      і навпомацки крокує до постелі,
      але сахається місяця.
      Тому не бійся зустрічі,
      не засинай.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Пруг
      Ця дорога рине до лісу,
      розгубленого від раптового інею,
      хоча єдиним був поряд,
      коли закочені білим зіниці неба
      проплакали мерзлою птахою,
      коли руді піфії зпророкували сон
      і згоріли у вогнищах.
      Хоча був колись наймудрішим од всіх,
      зараз він плаче над своїм чорним пругом,
      вирізаним на його тілі,
      щоби одного разу
      я або хтось знайшов шлях
      і влучив у його серце.
      Зараз лісу соромно за згоїну
      і він ховає її від погляду,
      вражений сметельною тишею.
      А місяць шаркає повз
      у велетенських чоботях,
      притрушених порохом стертих діб,
      і гладить білими руками
      старі рани:
      його і мої.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Із Уоллеса Стівенса, "Триндацять поглядів на дрозда"
      І
      Між двадцятьма засніженими вершинами
      Єдине, що було рухомим,
      Це око чорного дрозда.

      ІІ

      Я мав три думки,
      Ніби дерево
      З трьома дроздами у гіллі.

      ІІІ

      Дрізд кружляв у осінньому вітрі.
      Лише уривок з пантоміми.

      IV

      Чоловік і жінка -
      одне.
      Чоловік, жінка та чорний дрізд -
      одні.

      V

      Я не знаю, що обрати:
      красу того, що лунає,
      або того, що замовчано,
      спів дрозда,
      чи тишу потому.

      VI

      Бурульки закрили широке вікно
      необробленим склом.
      Тінь дрозда промайнула у ньому
      туди і сюди.
      Примха настрою
      вклала у тінь
      таємницю.

      VII

      Ах, чоловіки Хаддаму,
      хай як вас мало,
      Навіщо мрієте про золотих пташок?
      Невже не бачите, як біля ніг ваших жінок
      Стрибає чорний дрізд?

      VIII

      Мені відомі високі стилі,
      Ясні неуникні ритми;
      Але відомо також те,
      Що чорний дрізд є скрізь
      Про що я знаю.

      ІХ

      Як чорний дрізд зник із очей,
      Окреслилась межа
      Одного із численних виднокіл.

      Х

      Побачивши, дроздів,
      які летять у зеленому світлі,
      навіть розпусні раби милозвучності
      зойкнули б різко.

      ХІ

      Він їхав через Коннектикут
      У скляній кареті,
      Як раптом його пройняв острах.
      Йому ввиділась тінь екіпажу
      дроздами.

      ХІІ

      Ріка тече.
      Дрізд мусить летіти.

      ХІІІ

      Цілий день вечоріло.
      Сніг ішов
      І мав іти знову.
      Чорний дрізд сидів
      У гіллі ялівця.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Стяг
      Грудневий вітер
      гладить небо,
      ясно зоріє воно над головою
      мирним тихим знаменом,

      сонно тріпотить і майоріє,
      аж як у темінь раптом зникло
      ген до світання.

      Ти, зрячий, та й побач,
      що вітер той торкне
      вогонь,
      що дутиме він із-за спин,
      що гнатиме надію уперед,
      вперед, вперед,
      попереду останніх кроків.

      Ти, який чує, та й почуй,
      чи грім гримить, чи гімн небесний, чистий
      співає сотня янголів
      поверх голів
      з чолом залізним,
      чи грім гримить,
      чи тихий сон тріщить
      по шву
      і лускає стібочок за стібком,
      і рветься тонка нитка
      раз-у-раз,
      і голка падає із пальців у крові.

      О, вітер дме і дме, і день і ніч,
      і сизі хмари вгору підіймає -
      небес не видко –
      це ж і є свобода;
      ти, який зрячий, та побач,
      та засліпи того,
      який сліпим був зроду.

      На білім снігу чорний слід -
      то звір пройшов,
      старий і злий,
      розбуджений невчасно звір,
      із моря вийшов.

      Ти, зрячий, бачиш тіло
      безкровне й біле
      між іклами його;
      ти, який чує –
      чуєш голос,
      який веде торги за те,
      що без ціни;

      чи грім лунає, чи небесний гімн,
      чи рев огню,
      чи свист пера,
      чи біль дзвенить,
      немов сталевий цвях,
      чи чорна колискова звіру -
      ти, який має голос,
      не мовчи;

      ти, який має очі - не вмирай -
      чи небо над тобою,
      чи це стяг



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Шипшина
      Хтось знесе воду із ганку,
      виллє під ноги холоду,
      зробить ще одне око на поверхні,
      вії - трава.
      Хтось розчісує волосся
      гребнем шипшиновим,
      лелітки інею виходять із когось,
      волосся - вітряне марево,
      обличчя сонного звіра.
      Хтось породить цю пору,
      вона вийде на світ сліпа,
      як її мати,
      що око в полуді
      з-під ніг спрямувала у небо.

      На ганку слизько,
      на сходах злий сон
      хоче її упізнати,
      хоче її зупинити,
      та вона вже жива
      і зовсім сива,
      дивиться у небо
      і бачить квіти шипшини
      у волоссі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Прогноз
      Вигляни у вікно -
      там погода не бажана ніким,
      там падають свічки на землю
      і розсипають полум'я.
      І котиться воно до кожних дверей.
      Чуєш, вітер корить перехожих,
      вклонися, каже, величі,
      зігнися, каже, коромислом,
      я відра ваші наповню
      вогнем благодатним,
      у ньому лики будуть
      плакати за вами
      духмяними слізьми.
      Дивись у вікно,
      там шумно шумить найбільша
      у світі скрипка,
      найвищим у світі тоном
      прописує Ім'я,
      слухай вухом до скла притулившися,
      знайди свою назву в шумі
      порожнечі, страшного
      гомону небесного інструменту,
      вчуй свою назву у Імені.
      О, там жахлива погода.
      Синоптики сполохали голуба,
      він крилами б'є, і пір'я
      летить у прочинені вікна
      автобусів, електричок,
      домівок, що є вокзалами,
      синоптики злякані люто,
      чинять містерію на честь
      нової людини,
      вогнем неопалимої,
      вітром невхиленної,
      ликом не осміяної,
      яка Ім'я прийняла,
      із голубом під сорочкою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Третій пейзаж
      Середина місяця - сивина
      розбіглася по скронях вечора.
      На дні скляної кулі,
      що є сном чи передсонням,
      квітує надостання зірка,
      і здалеку помітно її
      близьку, незапобіжну зніченість,
      крихку іронію у сріблі трав.
      Уважне око дивиться у морок,
      склосонно жевріє
      у паморозь небес;
      в порожній колбі холоду
      - сльоза.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Дім
      Десь височіє дім, де є примара -
      маленька дівчинка із пальцями,
      що труть гіркий полин.
      У тому домі поле -
      безкрає, бездереве, безчасне,
      безтурботне і безвітряне.
      Біжи, маленьке янголя,
      та безоглядно, колінця збиті заховай
      у цій траві, що скоро снігом убереться
      під твоїм тихим дахом.
      В твоєму домі, дівчинко,
      лежать джерела,
      холодні, ніби вікна.
      Омий свої долоні,
      прозорі та гіркі,
      накинь на плечі морок надвечірній,
      наче хустку,
      сідай до столу під єдиним дубом
      і слухай воркотання голубів,
      яких у кожен рік стає все більше.
      Скуштуй плодів солодких і збери
      червоні ягоди із килимів.
      Маленька дівчника у домі на горі
      закрила двері
      й більше не відчинить.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Три
      Перший.
      Ти зійшов із листя зеленого,
      із вітру і променів. Із
      плечей великого сновидця
      на плечі сновидця малого,
      із кроком тихим, як земля,
      із хрестом на грудях.
      Ти за спиною і над головою,
      ти сила, з якою ідуть
      тихо, немов по воду
      серед ясної ночі.
      Я люблю тебе вперше.

      Другий.
      Ти прийшов із глибин,
      тих, які світло в мені,
      які темінь в землі,
      які сонце і зорі ховають,
      прийшов перед очі сновидця
      із його очей,
      перед лице його із його лиця.
      Ти попереду всюди,
      попереду скрізь, де є зір,
      і є зрячий.
      Я люблю тебе вдруге.

      Третій.
      Ти війшов усередину,
      гість, що невидимий,
      гість, що нечутний,
      руки погладь і люби.
      Руки погладь і віддай
      себе всього у руки,
      смертаві та чуйні,
      кохані.
      Вкрий долоні сновидця
      в долонях його,
      як укриє зіниці сновидиво,
      і люби мене втретє.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Порох
      Якби я спала я би не бачила
      худорби твойого тіла
      рік що біжать по тобі та вертаються
      до темних джерел
      до озера серця яке засихає
      і чи заміліє - не знати.
      Якби це був сон
      твоє волосся не було б
      чагарем у диму і вітрі
      не лунали би крики птахів досвітніх
      чорних і полохких
      і попелом сірим не був би твій голос
      посеред звуків тих.
      Якби ж мені спати то
      я б не узріла що тисячі тебе
      і більше мільйонів
      і руки твої від крові здіймаються в небо
      і вуста твої невидимі мовлять мов молять
      і очі твої у себе не вірять
      і бачить Бог я не сплю.
      Я не сплю.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Камінь
      політ каменю
      над ненависною травою
      над сухоплетом
      я зображу тобі

      колись я лежала біля дерева
      наді мною було гілля
      на гіллі зріли грушки
      зривалися і падали вниз
      щоби гнити в траві
      у сухоплеті волосся
      біля каменю тіла мого
      я дивилась
      і майже не бачила
      як росте моє тіло

      політ каменю
      над кожним листом
      і водою
      я зображу тобі



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Годинник
      годинник пробив і час
      вже ставати тужливим
      сонце ховає себе у годинник
      друг мій мовчки отирає повіки
      кліпає немов щойно прокинувся
      і усміхатися силиться так
      ніби звук годиннику його
      не торкнувся
      так ніби він іще на десять
      років уперед і потому забув
      свої очі звести до стріл
      що стромлять серце
      ніби забув свої вуха
      заставити чути гармати
      що лучать серце
      ніби він сам не знає чому
      тут зі мною усі ці роки
      ніби тільки прийшов
      ніби час не кривавиться рясно
      а я все чую і бачу все
      але йому не скажу



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Другий пейзаж
      Все однакове: дерево,
      вічно-оголене снігом, який не прийшов
      по цю землю,
      поле, яке віддало себе всього траві,
      і завмерло тепер серед вітру і погляду,
      неба, що однаково біле, як очі мої,
      ніби птáхи над чорним гіллям.
      Біле прядиво, біле, як біле,
      біле видиво - хмари мої -
      погляд тканий із тисячі інших,
      чорне дерево тягне ріллю,
      тягне тінь, чи свою, чи мою,
      до воріт.
      До верхівки вже ніч причепилася,
      і тріпоче на ній, і болить,
      скоро спуститься, віяна,
      вії нам, білим прядивом заплете.
      Все однаково, ніби до снігу.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. з Робінсона Джефферса, "Скеля і сокіл"
      Ось символ, у якому
      є безліч найтрагічніших думок,
      що споглядають власні очі.

      Ця сіра скеля, що стоїть
      над мисом, де жодне дерево
      не пустить корінь у морському вітрі;

      що встояла у землетрусах і розписана
      віками злив: там, на верхівці
      спинився сокіл.

      І ця емблема, думаю,
      і це знамення зійде в майбутніх небесах;
      Не хрест, і не бджолиний рій,

      а це; ця світла сила, темний мир;
      жорстоке усвідомлення сплетене
      із безкорисністю кінця;

      життя у тихій смерті; соколині
      зіниці, які бачать без прикрас, і дії,
      що прив'язані до гри

      цих каменів і скель, чиє падіння,
      не може ні зневірити, ні дати
      те, чим би хтось пишатись зміг.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. з Робінсона Джефферса, "Поранені яструби"
      I

      Надломлений стрижень пробитий між брудних пір'їн,
      немов знамено у поразку, волочиться долом крило,

      і небеса вже більше не потрібні, лише страждання й голод
      на останні дні: ні кішка, ні койот
      їх не полегшать - цей тиждень у очікуванні смерті -
      є інша здобич, легша і без кігтів.

      Чаїться у дубовій порості й чекає
      свого кульгавого спасіння; по ночах він
      у снах ширяє, високо й вільно, день вбиває їх.

      Він сильний. Біль його погана, безсилля - гірше.
      Вдень бездомні пси ричать на нього здалеку;
      лише спасіння-смерть похилить йому голову, підкорить

      його відвагу, і загасить жахливий зір.
      Цей лютий Бог всього живого буває милосердним лиш до тих,
      хто просить милосердя, до гордих - рідше.

      І ви не його знаєте, людська отара, або забули вже;
      нестриманий і дикий, цей яструб згадує його, він не забув;
      Красиві й люті яструби і люди, які вмирають, згадують його.

      II

      Якби було не карно, я б людину вбив легше,
      аніж яструба, та він
      уже не був нічим, окрім страждання -
      розтрощене крило вже не зростеться, він волочив його під кігтями,
      як йшов.

      Шість тижнів ми його гляділи, тоді я дав йому свободу,
      і він блукав по мису й повернувся
      увечері, благаючи про смерть.
      Не як жебрак - в його очах
      була та сама нездоланна гордість.

      І я підніс йому свинцевий дар, як звечоріло.
      І впало пір'я і совиний пух, розслаблений, жіночний; а здійнявся
      несамовитий вир: кричали чаплі, налякані коло розлитої ріки,
      аж доки той політ не розчинився десь угорі за межами буття.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. з Робінсона Джефферса, "Пожежа на схилах"
      Олені розбігалися, крізь дим і рокіт полум'я
      із-під завіс пожежі, немов опале листя, гнане вітром;
      я думав про малі життя, що втрапили у пастку.
      Краса не завжди мила і невинна; вогонь красивий, жах
      оленів також був прекрасний; коли я повернувся
      назад на схили, то пожежа вщухла, і орел
      завмер на гілці чорної сосни.
      Зарозумілий, з коміром на шиї, загорнутий у буревії крил,
      він прилетів на добре полювання
      із козиром вогню у своїй грі; і небеса були безжально
      сині, і пагорби чорніли без жалю,
      у темній мантії велика пташка
      безжально сонна й сита поміж них.
      Я болісно гадав, що та загибель,
      яка покликала орла з небес, є кращою за наше милосердя.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    24. з Робінсона Джефферса, "Літня відпустка"
      У криках сонця і юрбі людей
      подумалось: були сторіччя каменю, період
             бронзи
      і залізний вік; залізо - це метал мінливий;
      і сталь, яку воно створило, мінлива, як і мати.
             Міста підійняті на вежі зітліють
      до плям іржі на гіпсових узгір'ях.
      Коріння зглянеться на них на певний час, і милосердний дощ
             пригорне,
      а далі - залізний вік піде у небуття,
      і люди стануть кісткою, і вірш
      загубиться у думці всесвіту, і скло
      у грудах мотлоху, й бетон
      розсипаний десь високо
             у горах...



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Прелюдія
      З вулиці мене кличуть
      лицарі у обладунку з люстер,
      дивляться у калюжі самотності
      і забрала їх самі себе відбивають,
      і калюжі в собі захлинаються.
      Вони йшли полями і у пустелях вмирали,
      пили молоко безпорідних корів,
      що см́аку не мало, і колір
      у нього сірий.
      Вони принесли в долонях землю,
      обіцяну нам і мені.
      З вулиці мене кличуть
      лицарі у обладунку з люстер
      на конях в дзеркальній збруї,
      стоять попід вікон моїх,
      лиця мойого шукаючи.
      Вуха їх голодом тиші заповнені,
      їх іменами в луні сірих гір -
      там де вітер вмирає.
      Голодом тиші вуст моїх повні.
      Вони принесли в долонях землю,
      обіцяну нам і мені.
      З вулиці мене кличуть
      лицарі у обладунку з люстер,
      на конях в дзеркальній збруї,
      сонце у ній себе впізнає
      і сліпить собі сірі очі.
      "Ось, я прийшов, - каже кожен.
      - Дивися!"
      Зброя у піхвах, земля у руках.
      З вулиці хтось мене кличе.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Із Робінсона Джефферса, "Касандра"
      Божевільна із поглядом пильним і білими довгими пальцями
      На кам'яній стіні,
      Волосся немов буревій і рот як суцільний крик:
      Хіба це важливо,
          Касандро,
      Щоби вірили гірким джерелам? Бо істина в тому, що правда
      Ненависна людям, вони
      Радше б тигра в дорозі зустріли.
      Тому правда поетів солодка брехнею;
      А релігія: політикани, торговці
      Поливають новою брехнею стару, і їх славлять, шанують
          за Мудрість. Схаменися, дурна, будь мудріша.
      Ні. Гризеш у кутку скибу правди,
      Мерзенна для бога й людей. - ти, Касандро, і я.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Один день
      коли день захлинається в радості літа
      як рудий спаніель перед блідими колінами
      важко відрізнити стогін від стогону
      сміх від ще більшого сміху
      коли ніздрі тягнуть повітря як теплу бавовну
      і подих прядеться від легень до легень
      я кажу що ти той
      із тінню молока на вустах і крові на грудях
      я кажу що ти є за мною
      що рука твоя пахне сьогодні рясним цвітом
      смертельної білизни і ясносяйної блакиті
      так пахне чоло моє у тінь заплетене

      я кажу за дверима розкинувся холод
      в ньому пташка й метелики в ньому
      він стіна він стіна за стіною
      нічого за стіною загибель від радості дня
      він стіна я кажу ти за мною
      з тінню крові на грудях
      і молока на вустах
      так пахне рука твоя
      і чоло моє так
      пахне стіна і метелик і пташка

      я кажу обертатись мені ніби чути
      гул удари тугий барабан
      ніби заклик і клич я кажу
      обертатися в тінь на грудях твоїх і вустах



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Тихо
      Ми говорили тихо до її приходу,
      на півтону нижче, ніж
      ластівка б розправила крило,
      ніж лист зірвався би з гілки,
      і голову покрила б жінка
      перед церквою,
      ніж погляд би понурився до стоп,
      які до забуття сходили землю,
      або якби він закотився сонцем
      фарбованого скла,
      ми говорили тихше, на півтону нижче ніж
      далекий поклик грому, червень,
      ніж спека, яка котиться зі стін,
      ніж спалахи й згасання тих облич,
      які по куполу немов зірки над нами,
      ніж кроки звехру, десь над головою,
      ніж ми самі в очікуванні сліз,
      ніж те, що ми - це я з тобою,
      впускаємо із рук своїх униз,
      ми змовкнемо, коли вона прийде,
      а поки ми говорим тихо.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Долу
      Долу нічна перина стелиться,
      клапті білі, клапті чорно-блакитні
      поля латають, жовтою ниткою сточені.
      З долу гуляє стукіт, чи-то з гори котиться -
      я чую це, і значить ми вже близько.
      Може день, може два.
      Як удари м'яча знадвору,
      або крові у вухах, я чую це,
      а значить ми близько.
      І буває, що погляд
      раніше повік розклепиться:
      долу лілеї похилені,
      чи-то небо згори сміється,
      що не стріченим погляд залишився.
      Я бачу це, і значить ми вже близько.
      Може час, може ще.
      Пальці тремтять, мов язички лілей,
      до губ доторкаючись,
      я бачу це, а значить ми близько.

      Що буде далі? Власні назви
      полів, які перетинаємо,
      і безіменне просторе вариво
      туманів, що ми назвемо домом,
      і наші вірні пси по іменах нас кличуть,
      від радості закиглять
      із думкою про нас -
      ми будемо вже вскоро.
      Ми ближчі, ніж гадали.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Із Леса Маррея, "Скошена низина"
      Коли жовтизна покидає небо,
      її заманюють в будинки,
      і там вона стає червоною
      і теплою, рослинною, брунатною,
      та людям набридає:
      вони її вертають у метал,
      щоб стати темними, вдихати акварель.

      А трішки жовтизни висить знадвору,
      прип'ятої самотньо до стовпів.
      І слідують за жовтим джерелом автомобілі.

      Коли ми йшли низиною, над нами
      були громади хмар дощу,
      збиралося довкола світло із дерев,
      із їх склянúх таємних порожнин,
      і кольори, мов цинкові були й вологі,
      занурені, погодні та заплямлені,
      із чорними проріхами
      і світлим тополиним смутком.

      Єдина жовтизна згорталась,
      як свіже масло на сталевому ножі
      в післявійсковому кафе: це квіти касії,
      м'які кристали із язичками, змоченими в тмин -
      вершкові пагорби квіток на зелені,
      окроплені водою.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. Із Леса Маррея, "Сенс існування"
      Все знає сенс буття,
      крім мови.
      Він - це єдина мудрість, яку мають
      дерева, ріки, і планети, й час.
      Вони її передають невпинно,
      як все у всесвіті передає.

      І навіть це нікчемне тіло
      живе його частиною, і мало би
      всі почесті, якби ж то не тупа
      свобода, мого розуму, що мовить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Із Леса Маррея, "Картина Аманди"
      На цій картині я сиджу в щиті,
      вертаючись додому тінистою рікою.
      Це невеликий човник з контуром яйця,
      і я тримаюсь обома руками за планшир.
      Картинно нахиляюся вперед, і човен у напрузі,
      керую самим поглядом - ні весел, ні мотора,
      ні вітрил. Це судно йде вперед за мовою моєю.
      Сорочку оперезують злинялі кільця -
      на кожному по п'ять рядків, як нотний стан.
      Cорочка яблучно-червона, солона й вогка від сіяння
      народження, рідкішого за річку.
      На голові у мене маска качки, посунута назад, мов капелюх.
      Десь посередині ріка заплетена у павутиння
      південно-тихоокенських чагарів, а далі берега у темінь височіють
      узгір'я із помірних зон. Мій курс відхилений від них
      на цей момент зображення, та погляд
      на них спрямований. Щоб заспокоїтись,
      щоб говорити мовою Європи.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Бузок
      Крізь сяйво мойого ока
      нічна пташка летить
      і вію у дзьобі тримає
      співає що над полем
      розорення мого бузок
      розцвів чорним
      цвітом вогонь
      цвітом його
      квітень тьмяніє
      і гасне
      мій погляд у сон
      і сплю
      мов убита
      пташка крізь сяйво
      ока мого
      донизу летить і співає
      що над полем розорення
      бузок і крило її
      в'яне



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    34. Безвітря
      Сьогодні безвітря
      і тепло твого рота
      вбирає мій подих
      і глушить мій сміх

      Попіл минущості на наших головах вічний
      і жодна рука не підніметься
      змести його з чола
      тільки я пасмо твоє відкидаю
      коли вітер його обійшов

      Cьогодні живе безголосся
      обертає на мертву воду
      повітря довкола і
      стигне перекотиполе
      на просторах жестів

      Сьогодні сонця західні
      твоїх зіниць
      чорніють на вітер
      який не прийде
      раніше від нас



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    35. Троянда
      Напівсвідомо квітка пелюстку губить
      і вітер жене її на захід
      там шпиль її зловить
           і стане вона знаменом

      Не питай мене звідки
      цей вітер дме
      він поле лиця мого витер
      щойно сніг зігнавши
      із поля землі біля краю
      звідки пам'ять іде
      по брижах на погляді
      прапор шукає
      на цитаделі вітрів
           білий як квітка



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Вона все забула
      усе на світі забула
      сонце вставало із дна
      оплутане водоростями наче хмарами
      повисало навпроти зашторених вікон
      тіні чайок падали з дахів
      і ковзали по тротуарах
      як сльози по щоках

      Я знаю, каже вона
      все гучніше о ранній порі
      і стукіт у двері
      і стукіт за дверима
      і стукіт гучніший
      і скрегіт гучніший
      і дзвін гучніший
      і плач

      Це чайки, каже вона
      а я все забула

      За межею листя їх крила
      як срібний ніж
      і в кожному дзьобі рибина



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    37. Букет
      Не буде голосу сьогодні поміж вуст

      слабший за вітер він
      поборений біля ніг твоїх
      лежить як здобич
      і тягне голосні мов перебиту лапку

      Не малюй туманів над морем
      якого ніколи не бачила о цій порі
      над ним дзеркальні хмари
      твій лик повторюють
      за світло слабший
      і він поборений
      у гладінь дивиться й скрапає

      Срібло ночей чорніє і світліє
      сонце за плечі сяде
      і поміж стоп зійде
      у роті метеликом б'ється язик
      як ти породжуєш свій шепіт

      Даремно ти ім'я своє шепочеш квітко
      і пара з вуст іде
      за стрілку слабше
      воно в годиннику поборене сховалось
      і чаїться

      Букет в руці чорніє і світліє



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. * (donum)
      Печать на пам`яті - це дим і віск,
      подвійно мідь дзвенить,
      і сніг - єдина барва ока;
      єдина бачена ним рана -
      дорога, вкрита слідом приязні:
      блакитна пані йде,
      щоб осушити сльози,
      колодязі безбарвні вип`є
      заради трьох тебе.
      Заради трьох тебе
      подвійно мідь дзвенить.
         У білій колбі часу
      ти квітку зрощуєш блакитну,
      як оксамит з її плеча,
      візьми, - промовиш,
      - це зосталось після сліз.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Навік
      Згадуй світло моє
      як ми не спали тої ночі
      розрізнені, розпечені в собі самих
      згадуй світло моє.
      Ми не були нічим новим серед нічого
      і ми не знали хто би нас впізнав.
      Начорно викреслені з чужих зіниць
      ми стали звіром із барвінком у зап'ясті.
      Згадуй світло моє
      наші сяючі ікла у плоті темряви
      як сік березовий її
      бив струменем у наше горло.
      І світ до нас приходив інший
      щораз сумирніший у погляді твоєму
      і вежі слова гинули і вежі звуку
      ставали маяками замість них.
      Згадуй світло моє як світ
      од нас пішов усе віддавши.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Із Леса Маррея, "Сон на свіжому повітрі"
      Дитинство спить на веранді
      на залізному ліжку коло стіни
      де зима догори і вниз понад бильцем
      кидала фіранку, пречеплену за карниз,

      і скіпки теплу бавовну вибирали із полотна,
      і зірки височіли над пагорбом;
      однією стіною був ліс,
      а все інше іще не прийшло.

      На веранду здиралися подихи
      коли темна худоба спиралась об кут
      і фортецею дощ понад лісом стояв,
      а печера, як шерсть, скотилася в сухість.

      В лісі світло горіло вздовж стежки
      до зірчаного струменю дна,
      потойбік безкордонна країна,
      її русла повніють, довкола

      гомін звірів, птахів, лише часом
      чути плескіт води поміж ним.
      І лишень-но пітьма заступає -
      денний місяць на небі лежить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Із Леса Маррея, "Досвід"
      Я чув як кицька гавкала немов лисиця
      Бо перебільшене муркотання мотору
      не заспокоїло її у клітці
      й попутник мій сказав: "Ми змій тримаємо,
      щоб їли пацюків!" Заради бога...
      Я чув змію що шепотіла як людина
      Я бачив гусака - він плив немов колода
      Я чув людину що дрочила як гусак.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    42. Із Леса Маррея, "Вивчення наготи"
      Хтось, тобою роздягнутий,
      рідко буває голим.
      Для наготи одного лише мало.

      Голий озирається на кожного,
      чи ні на кого. У баклажановій,
      або трояндовій блакиті, він - узагальнення.

      Хтось дав своє ім'я й лице,
      щоби воно належало усім,
      щоб воно стало лицем того,

      хто не виносить жодних ласк,
      окрім уявних.
      Оголеність - парадна форма роздягання.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    43. * (тінь гори)
      Та тінь гори, яка тебе сховала,
      вже тут, і вітер все частіше
      приносить слово, яке ти
      щоразу промовляєш по-новому.
      Воно пірнає в мене, мов каміння
      в колодязь сумніву,
      шукає своє дно чи своє небо.
      І я ще довго чула
      той залізний скрегіт,
      якому ти піддався втретє.
      Та тінь гори вже простягнулася сюди,
      лиш невпізн́анне слово,
      вирване з утроби рота
      цим вітром, тріпотить,
      немов метелик, вирваний із дзьоба,
      як вічність, вирвана із птаха.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    44. Із Езри Паунда, "Віланела: психологічний час"
                I
      Я надто стáранно підготував подію,
      і це було зловісно.
      З дбайливістю середніх літ
      я відібрав лише потрібні книги.
      Я майже загорнув їх сторінки.

         Краса - велика рідкість.
         І мало хто з моїх фонтанів п'є.


      І так багато беззмістовних шкодувань,
      і так багато часу вбито марно!
      І зараз я дивлюся у вікно
      на дощ і на розмірене блукання автобусів.

      "Маленький космос їх тремтить" -
      повітря навкруги живе цим фактом.
      У їх частині міста
      вони, як іграшки в руках чужої сили.

      Звідки я знаю?
      Кому, як не мені це знати.
      Для них щось назріває;
      Що ж до мене,
      я надто стáранно підготував подію -

         Краса - велика рідкість.
         І мало хто з моїх фонтанів п'є.


      Два друга - подих лісу...
      Друзі? Чи зменшиться їх дружба,
      коли один, нарешті, десь її знайде?
      Вони пообіцяли двічі, що прийдуть.

      "Десь з ранку до заходу сонця?"
      Краса мій розум буде пити,
      в той час як юність забуває,
      що вже покинула мене.

                II
      (Кажи! Це ти так витанцьовував незграбно?
      Комусь подобались твої роботи,
      і він був щирим у своїх словах.

      "Ти говорив дурниці
      в першу ніч?
      В наступний вечір?"

      Але вони пообіцяли знову:
      "Після обіду завтра.")

                III
      Вже третій день настав -
      ні слова від обох;
      Ні слова, ні від неї, ні від нього,
      лише записка від когось інакшого:
      "Мій любий Паунд, я полишаю Англію."



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    45. Із Езри Паунда, "Повернення"
      Дивись, вони вертаються; ах, бачиш,
           їх обережні рухи і неквапний крок,
           який шукає землю під ногами, непевний
           похит їхній!

      Дивись, вони приходять слід-у-слід,
      загорнуті у страх, напівпритомні;
      як сніг, що завагався
      у падінні, й шепоче вітру,
           чи не зринути назад;
      Вони - "окрилені благоговінням",
           нерушимі.

      Це боги у сандаліях крилатих
      зі срібними хортами перед себе,
           які винюхують в повітрі слід!

      Хей-гей!
           Вони хваткі до плюндрування,
      їх нюх - як лезо гострий,
      душі - кров.

      За ланцюгом волочаться,
           блідаві хазяї.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    46. Із Езри Паунда, "Голка"
      Ходім, бо зоряний прилив вже відступає.
      На схід, щоби ніколи нас не настиг відлив,
      Негайно! - голка у душі моій тремтить.

      Тут нам щастило, і був добрим час.
      Тут був наш день: і твій, і мій.
      Ходімо швидше, щоб не стала проти нас,
      та сила що спрямовувала вверх.

      І над потопом зоряним не смійся, він потрібен.
      Любов моя, ходімо, бо земля лихою обертається поволі.
      Ці хвилі, що прийшли, так само й відступають.

      Та скарб належить нам, він буде нам за сушу.
      Ми рушимо з приливом при нагоді,
      щоб зачекати
      під покровом сили, яка байдужіша від інших сил,
      допоки русло це не ляже іншим шляхом.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    47. Із Езри Паунда, "Сад"
      Немов моток легкого шовку, розкинутий біля стіни
      вона іде біля перил стежками парку Кенсінгтон,
      поволі умираючи
      від малокров'я відчуттів.

      Довкола цілий натовп
      брудних, дебелих і невикорінних дітей убогості.
      І спадок їх - земля.

      У ній кінець поріддя.
      Нудьга її безмірна і тонка.

      Їй би хотілося, щоб хтось до неї мовив
      і майже страшно, що це я
      вчиню так необачно.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Із Езри Паунда, "Заклик"
      Я не вхилюся, щоб до тебе припадати
      ні зі словами, ніби мед, ні з поцілунком, як пелюстка,
      ні з краплями солодкої роси півправд,
      яка скотилась на траву таких старих і чудернацьких
      історій про любов -
      я ними дні колишні вишив.
      Не сяду обіч тебе
      у присмерку глухому,
      щоб божествити тебе шепотом
      тремтливим, як відголосся дзвонів десь у далечі.
      Все це я знав
      і залишив,
      як мене юність нещодавно залишила.
      Це все розтало,
      ніби вітру тінь.
      Ні, так тебе я не улещу;
      Але якщо я піднімусь колись
      до серця істини,
      тебе візьму з собою.
      Охоплений вогнем з усіх сторін,
      покличу з нього:
      "Йди за мною! Слідуй!"
      І сила переродиться у величі
      цієї зустрічі.
      І ми самі у серці сили
      один до одного тягнутись будемо
      із вічним криком:
      "Я іду, та ти стаєш все далі."
      І знову: "Йди за мною!"
      щоб жоден з нас не зупинився.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Реквієм
      Свічі загораються одна за одною під льодом
      і скляне знамено підняте до твоїх очей
      і свічі згорають одна за одною під льодом
      силуети схилені над колискою -
      це тінь зимових дерев на твоїх щоках
      все сказане до тебе і промовлене
      забере твоє право на останній погляд
      тому ступаєш на лід
      і не озираєшся



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * (той що минає)
      Зелена пустка вдивляється
      у очі перехожого
      повільного як ніби
      його стопи землею прийняті
      як ніби його пам'яті
      немає місця серед тиші упокоєної в небі
      й опала вона під ноги і на плечі
      важка

      І постільга над пусткою
      політ счинила на честь твою мій перехожий

      О звір кульгавий
      терен свій обходиш
      терен свій минаєш
      як день тебе минає
      як час тебе обходить не задівши

      Гойдається млосно трава над попелом
      і порохом
      і місяць тане й сохне в бік
      свого первісного народження
      зправа наліво
      як письмена святі тобою читані
      і на руках відбиті
      З дитинства знаєш як звучить
      та порожнеча - вона зелене море
      і зараз її гімн лунає ніби мушля

      Під гімн довірливих і тих що вірять
      минає пустку і стопою хижою
      так бережно траву згинає

      О перехожий з зеленню в очах
      твій страх минувся
      це не твій вже страх
      просіяний крізь безліч слів і снів
      твій страх вже не залишиться твоїм

      Ти знаєш краще

      Колись був повен той хто оминає
      і ніс на плечах він зелений плащ як зараз пам'ять
      того плаща не відшукати у траві
      Колись був певен той хто оминає
      та кожен раз вертається назад
      як місяць до народження свого
      туди де руки обіймали
      і страх був не прочитаний ніким
      як знаєш ти ніхто цього не знає

      І постільга завмерла у польоті
      із пусткою зеленою в очах
      проходить перехожий і минає



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. * (і врятованим буду)
      Не розíрве той, який спить,
      повсті кокону, повсті спокою,
      що ґротом звівся між сновидцем
      і небесами.
      І згасали
      вогні, пошестям запалені нічним,
      і врятований я буду
      тільки ним.
             І врятованим я буду.
      Чути дзвін, як ніби риб'яче ребро
      зачепили чиїсь вишколені пальці,
      і на ньому грали, доки вранці
      не встромили в плоть.
      І врятований я буду,
      доки нот
      вистачить, щоб плоть моя дзвеніла.
             І врятованим я буду.
      І не зрушить той, що спить,
      свою голову важку, неначе брила.
      Він вуста свої розтулить,
      щоб злетіла
      пташка тиші з них.
      Темнота її пір'їн німих -
      непорушна і незряча варта
      на порозі дому для ночей.
      Той, що спить, не знав своїх очей
      іншими, ніж очі у сновидця,
      до яких і сяйво снігу не прийд.
      І врятований я буду,
      доки сниться,
      як його кров із моєю кров'ю йдеé.
             І врятованим я буду.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. На упокорення
      Третя особа ховає до кишені
      невигадану суть, яка могла би
      стати серцем будь-якої історії,
      написаної або пережитої,

      і день починається занадто пізно,
      щоби можна було розпрощатися із ніччю,
      і в її тіні розгортається те,
      що вміститься на одному папірці,
      але не увійде до жодної історії,
      ні написаної, ніякої.
      Третя особа бачить, як розмовляють двоє
      у передвісті іншої пори,
      як виривається пара замість подиху,
      як розкриваються груди замість голосу,
      і поміж ребер їх кров'ю вихована звірина
      виє на вітер, вилизує очі
      дітями своїм, і ворогам своїм.
      Третя особа бере олівця і листок,
      кладе його перед двома і схиляє їх голови,
      як на сповідь.
      Ніч почалася занадто рано, щоби
      з нею вітатись,
      вона тішиться тим, що розгорнула,
      і третя особа бере свій папірець назад.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Переродження
      Твій слід залишиться
      щастям розпеченого піску,
      і він його сховає
      як свій дорогоцінний скарб.
      І сонце освітить пустку,
      викриваючи зір, який ти там полишив,
      коли воно ще спало,
      а ти був тим, який не спить ніколи.
      І з неба вийде інший,
      хто не спить,
      і слід відніме у путелі,
      і слід наповниться водою з його рук.
      Він виріже човна з єдиного живого дерева,
      що знайде,
      відніме твій час у свого,
      і піде руслом проти течії
      до твого дому, де ти прокинувся зрячим,
      до твоїх речей, які були занадто звичними,
      щоби їх побачити,
      до твого одягу, який ти не беріг,
      і до твоїх скарбів, які вже не з тобою.
      І пустка поросте деревами, які оквітнуть зором,
      і зір спрямують в землю,
      і сплетуть його із твоїм сном
      сліпим.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Сонце ніяк не перейде, М.
      Сонце ніяк не перейде через комин
      на чистий бік неба.
      Жук зелений, мов пляшка,
      об скло прилетів,
      а я сукню вдягнула кольору,
      в якому він міг би сховатися.
      Заблукав би у хвилях і складках,
      як у гнучкому очереті,
      ябо у літніх порослях глоду,
      прохолодних і зміїних,
      що з тіні переплетені.
      Та не заблукав.
      Досить вже невинних твого шовку жертов
      і кольору, сказала М.,
      і поставила скло.
      Досить жару небу твому, сказала М.,
      і поставила комин,
      а небо моє зробила густим і хвилястим,
      як своє волосся,
      або як солона вода.
      Лаштуй вітрила, каже, свого кольору,
      і весла, каже, з осіннього дерева,
      бо якір даю тобі білий.
      Б'ється вітер об шовк,
      а вода об пороги.
      Б'ється сонце об комин,
      та у воду зайти не може,
      тому в димаря зайшло і через двері вийшло,
      лаву опаливши.
      Тепер на тій лаві хліб
      мені в дорогу місять
      на М. поглядаючи.
      І М. собі очей не зводить з покуття.
      Б'ється жук об скло,
      зелений, мов пляшка,
      а вітрил моїх ні в листі не видно вже,
      ні в глоді,
      ні в очереті.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Із Сильвії Плат, "Лист із листопаду"
      Коханий, світ
      раптово змінюється, змінює свій колір.
      Вуличне світло ллється крізь мишачі хвости
      рокитникових порослей, дев’ята ранку.
      Це Арктика,

      це чорне невелике
      коло, із ніжним атласом трави – волоссям немовляти.
      В повітрі зелень,
      неповторна і м’яка.
      Вона мене дбайливо огортає.

      Я тепла і рум’яна.
      Я можу бути неймовірно більшою, я думаю,
      і я така безглуздо радісна,
      мої високі чоботи
      все хлюпають і хлюпають крізь чарівну́ червоність.

      Це – моя власність.
      Двічі кожен день
      я тут проходжу, нюхаю
      цю святість варварську й зелено-сині
      гребені, залізо чисте,

      і цю стіну химерних мертвих тіл.
      Я їх люблю.
      Я їх у якості історії люблю.
      Яблука золотисті,
      ти уяви —

      як сімдесят моїх дерев
      гойдають ці рум’яно-золоті м’ячі
      у сірому болоті смерті,
      і їх мільйон
      листів з металу бездиханних.

      О, мій коханий, мій монах.
      Ніхто, крім мене
      не проходить до пояса в воді.
      І незамінне
      золото кровить, темніє, немов міжгір'я Фермопіл.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Вечір
      Ввечері заливається небо,
      ввечері кидається у ріллю хмар
      лаковане насіння прикрості,
      допоки нічні птахи та кажани
      не рознесуть його крилами по головах
      віконних глядачів.
      Незримими линвами хтось
      розвішує знамена прийдешньої осені,
      знайомі, немовби дзеркало у сінах,
      ногами босими
      розминає пороги блактні,
      і пальцями білими, мов кістка,
      кидає зерна на дно.
      І немає тоді кольору прямішого, ніж синій,
      і немає зерен, пекучіших від цих,
      і квітів немає рясніших,
      ніж ті, що залишають вони по собі
      у передсвітніх примарних казках.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Про чорного
      Сьогодні їй подумалось:
      вода, що на її руках,
      обернеться на дощ,
      бо вода завжди пі́де до води,
      а діти часто здійснюють проротства.
      А час новий вже йде новим знаменням
      великого обсидианового пса,
      що розсікає інохїіддю вік
      під вікнами віталень і лікарень.
      Вона його не бачить, тільки знає,
      що лапи в нього вмечені у мідь.
      Коли він йде, довкола вікон ніч тремтить,
      тривожна і залякана вітрами.
      Мабуть, вона з народження це знала.

      Вона вже не ховатиме ожину
      в густому та духмяному волоссі,
      щоб хтось її губами вибирав,
      як полем розкидається мовчання,
      і не замочить свої ноги босі
      у тепле та солодке молоко,
      щоб хтось її знайшов по тому сліду,
      а слідом мідним вирушить сама,
      і в чорну шерсть занурить мокрі пальці,
      й вода її обернеться дощем.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Обернення
      Вогонь загас
      щоби дати нам холод
      щоби дати нам сотні видінь
      того що не прийде
      і наші очі нині бачать
      як не побачили б ніколи
      відкритими
      і наші руки зав'язані
      силою що тільки нам
      належить
      наш крок через попелище
      наш сон і наша яв пожертви
      одна для одної наш дар
      один для одного

      І тисячі очей що ми не бачимо
      відзеркалюють тисячі облич
      що я дала тобі
      і тисячі імен що ми не чуємо
      в собі тримають тисячі імен
      які ти дав мені

      Мов крила яструба
      простерлася рівнина
      де наші тіні
      це єдиний рух
      і крила роблять помах
      і злітає
      рівнина тіні
      над рівниною безсмертя



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. *** (минулаcя ще...)
      "Минулася ще..." -
      скажеш ти,
      хоча сонце сховалося надовго,
      надовше, ніж тобі може причутися -
      тебе переб'є марш,
      який лунатиме у вікно.
      Осінні квіти гойдатимуть червоним листям
      тобі у вічі, і ти переведеш
      погляд на облуплену стелю.
      "Минулася ще одна ..." -
      скажеш ти і зірвешся шумом слухавки,
      ніби десь дуже далеко.
      Скажеш, що добре,
      що вони не заходять у двері,
      скажеш, як ти не хочеш нікого бачити
      і не можеш нікого бачити,
      і пастор з третього поверху
      позичив тобі молитвослов,
      а ти все ніяк його не повернеш,
      бо у тебе погана пам'ять на молитви
      і на вірші,
      скажеш, йому він однаково
      не потрібен, а тобі
      знадвору марші лунають,
      а не хорали,
      і ще раз скажеш,
      що не можеш нікого бачити.
      Осінні квіти
      перегойдали червоне
      листя тобі на очі.
      Куток скатертини підскочить на протязі,
      а ти вдихнеш повітря животом.
      "Минулася ще одна ніч," -
      нарешті збрешеш ти.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Наостанок
      Ніби заворожена стою,
      дивлюся, як тлію від кінчиків пальців.
      Ти вигукнеш моє ім'я, мене покличеш,
      пелюстки повік відгорнеш - осінні маргаритки
      роси скинули,
      лови краплини ротом, і ніс весь у пилку.
      Ти - батько мій? Ти - мій коханець між
      русел вуличних,
      мені так тихо у твоїх обіймах,
      як і птахам в обіймах у землі:
      і ніби тісно
      й тепло водночáс.
      Ніби заворожена стою,
      дивлюся як міста згортають кольорові шатра
      перед очима й золою йдуть за мною.
      Це спогад, кажеш,
      а я стою, дивлюся:
      як пелюстки злітають за золою,
      як заворожена стою я серед квітів
      геть сама.

      Промовиться ще раз і льодом вийде
      моє ім'я серед духмяних зим
      в містах, де сніг пропахся ладаном,
      і хай горить квітковий рай,
      що вже на голих стеблях
      утворився так давно - я геть не пам'ятаю,
      як це насіння потрапляло у ріллю.
      Нехай золіє рай цей без початку,
      що скінчився.
      Одна стою, як заворожена, дивлюсь.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Второе письмо Оксаны Ефименко к Алу Пантеляту
      Решила написать, что здесь
      деревья стали тише, безучастней,
      и холод одолел дома.
      Быть может счастье,
      что осень столь пуста
      на этот раз.
      И так степенно, так забвенно, как и раньше,
      ведет свой отрешенный монолог застывший город,
      хоть о нас
      сейчас упоминания не будет.
      Сегодня хочется,
      чтобы шаги и люди
      друг другу не принадлежали...
      Звук каблуков под окнами - детали,
      чтоб завершить расплывчатый анфас
      осенних улиц и таких же парков.
      Впервые мне не хочется куда-то
      уехать в это время.
      Даже странно.
      И, может быть, самообман но
      мне больше ничего сейчас не нужно.

      И остается скрип ночных деревьев
      и скрежет голубиных коготков
      о мой карниз.
      Ты знаешь, что за рифма будет дальше:
      вниз
      стараюсь не смотреть -
      на дно сезона стекает память -
      ничего не ново
      и быть сейчас не может таковым -
      все так же, Ал, как ты его оставил.
      На пригород упал осенний дым,
      а город дышит тем же мутным ядом.

      Ну что еще писать?.. Вот был бы рядом -
      пошли б гулять и говорить, а так
      жди писем, снега, краденых открыток.
      Я завершаю данную попытку
      приблизиться к тебе или тебя приблизить
      и буду тоже ждать
      все тех же писем.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Молитва
      Я обрала собі гостя,
      який розділить потріскування
      моєї оселі,
      перекаже голоси всіх,
      хто будь-коли говорив у цих стінах,
      у світлі чи в темряві,
      у сні чи наяву.

      Розкажи мені, про що вони говорять,
      у сні чи наяву.

      Прапостать моя - нині постать його,
      він не боїться її не розбачити,
      і голос мій вчує серед сотень голосів
      що людських, що пташиних.
      Сиза пташка злетіла.

      Прапостать моя - світла постать твоя.
      Сиза пташка злетіла.

      Я обрала собі гостя.
      Крізь закопчене скло мені вкаже
      божевілля вікон навпроти,
      у світлі чи в темряві
      - очей наших різати не буде.
      Скло пальців не ріже.

      Покажи мені, що
      скло не ріже.

      І чекання моє - твердінь.
      Сиза пташка зійшла зі склепіння.

      Мов до мéне,
      у світлі чи в темряві.

      Мóв до мене,
      у світлі чи в темряві.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. На виріст
      Солоніє звертання на язиці,
      і я не смію випустити з рота жодної крихти,
      і солод з долоні злизую.
      І тобі відомо, як самота викидає перед себе кроки
      когось чергового, -
      і чорними слідам вкриті наші з тобою міста -
      як зіниця чорними -
      і вугілля носять у вітах наші дерева,
      на обріії занурені
      до глухої теплої ночі
      серед літа.

      Кожен запах його,
      кажеш, твоїми руками розчесаний
      а я в коси заплітаю.
      А я слідом за ним тягнуся,
      як ніби на кров.
      Бачиш, і найменші дерева, вугільні,
      браслетами років оперезані -
      і я ними пальці різала колись.
      Усміхаєшся, бо солодом кров моя пахне,
      і довго нам говорити,
      коли ніч у моїх вустах посоліє.
      Пальці цілую твої.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Завершення
      Літнє завершення попливе
      над просмоленими дорогами
      і заволоче млявих метеликів
      чорним і старим запахом сонця,
      таким терпким, що навіть антрацитова пітьма
      зі слідами кропиви і птахами на плечах
      не оберне його у вітер -
      а тільки пальцями помне.

      Останнім місяцем йтиме повз вікна
      задушлива тіснява дерев,
      і такі як ти здуватимуть куряву
      з облич один одного
      у новому передчутті серйозності.
      Закінчення слів зависнуть
      поміж їхніх розтулених вуст,
      доки хтось не позбирає ті літери
      у поцілунку, щоб не перестигли,
      і не покаже у той бік, звідки
      осінь вже йде
      на ящірці бурштиновій верхи.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    18. *** (над снігом)
      Туман над снігом
      спиняє птахів у польоті,
      і каже їм, що небо спустилося.
      Бачу: місто біле,
      і полум'я біле над ним
      вже до неба торкається.
      Несхоже це місто ні на те, що я покину,
      ні на те, куди повернуся,
      і на чуже не схоже.
      Пообіді оплавлені небеса
      на моє обличчя крапнули
      і стікли до ока у сліпу пляму:
      на ній птахи спиняються тепер.



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Софія
      Присталий твій зір до кута,
      де було твоє дзеркало,
      від підлоги за голову.
      Софіє... На що ти дивишся
      в примарі тій, Софіє?
      Шукаєш вікна в дзеркалах,
      в руці монету грієш,
      бо лише так ти відчуваєш
      своє тепло.
      Ти слухаєш, як падають предмети
      за спиною,
      і поки їх не бачиш,
      назвати можеш будь-яким з імен.
      Софіє, старість твою звати
      інакше, ніж тебе.
      Чи не її ім'я
      в губах своїх затисла?
      По волосу твоєму
      вона до тебе йде,
      до тебе сни ідуть,
      до тебе світло перейшло.
      Софіє,
      на що ти дивишся,
      де дзеркало було?



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Із Теда Х'юза, "Пісня про любов"
      Він любив її а вона любила його
      Його поцілунки висмоктували
      її минуле і майбутнє або принаймні намагались
      У нього не було інакшої спраги
      Вона кусала його вона впивалась в нього і смоктала його
      Вона хотіла його повністю в собі
      Спокійна і на віки вічні певна
      Їх скрики коливались у фіранках

      Її очі не хотіли щоби будь-що залишилось небаченим
      Її погляди цвяхами прибивали
      його руки його зап'ястя його лікті
      Він хапав її так сильнго щоби життя
      Тоді не сміло з неї вислизнути
      Він прагнув щоб майбутнє припинилось
      Він хотів обійнявши її стрибнути вниз
      В ніщо з обриву тої миті
      Або в безсмертя що б там не було

      Її обіми це потужни прес
      Що відбиває на її кістках його
      Його усмішки це горище казкового палацу
      Куди не приде справжній світ ніколи
      Її усмішки вкуси павуків
      Щоб він лежав спокійно до часу її голоду
      Його слова загарбницькі війська
      Її сміх це спроби вбивства
      Його погляди це кулі кинжали помсти
      Його позирки примари що в кутах таять страшні секрети
      Його шепіт це хлийсти й ботфорти
      Її цілунки це юристи над папером
      Його ласка остання пристань перед крахом
      Її любовні ігри це скрип засувів
      А їх глибокі подихи плазують по підлозі
      Як звірі які тягнуть свою пастку
      Його обіцянки це кляп хірурга
      Її обіцянки знімають його скальп
      З якого вийде чарівна прикраса
      Його присяги охоплюють її кінцівки
      Він показав їй як плести любовний вузол
      Її присяги купають його очі в формаліні
      На дні її таємної шухляди
      А скрики їх встрягають в стіни

      Їх голови розпались як дві частини
      Розрізаної дині, але кохання не спинити

      У їх заплетеному сні вони мінялися руками і ногами
      У сновидіннях їх свідомості були одна у іншої в полоні

      Вони прокинулись з обличчям один одного



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Із Сильвії Плат, "Зимові дерева"
      Розмочені світанкові чорнила течуть у синяві.
      Крізь кальку туману
      дерева схожі на гравюри.
      Пам’ять наростає одне за одним кільцями -
      ця череда весіль.

      Не знають, ні абортів, ні розпусти,
      справжніші за жінок,
      вони насіння викидають так природньо!
      Вітри, які не мають ніг, куштують,
      до поясу в історію зайшовши.

      Повні крил та потойбіччя,
      вони – це Леди.
      О, мати листя й солоднечі,
      хто ці мадонни?
      Тіні голубів, що переспівують, але не переслідують нічого.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    22. *** (у місті, де перехожі ловлять лише третій погляд)
      Про що ти в мене запитаєш
      у місті, де перехожі ловлять лише третій погляд?
      Коли стерте у порох листя
      забивається в очі
      й за комір?
      Ми мовчки перетинаємо
      пересохле русло часу, ніби
      вулицю,
      де сліди ведуть тільки в одному напрямку,
      лише до одних дверей і ніколи
      ніде не обриваються.
      Ми мовчки дивимось
      на візерунки осені
      північних будинків,
      ми уявляємо як мокрі флюгери
      пробивають наші душі
      мідно-зеленим вітром,
      і тріпають, і студять,
      а з русел пересохлих вимітають
      наші стерті у порох
      тіла.
      Перехожі знову ловлять ротом хмари
      й закривають очі.
      І запитати зовсім нічого.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Пейзаж
      На його чолі відбивався горизонт
      і два сухих дерева.
      Своїм обраним він говорив:
      "Я не залишу на тобі
      шрамів, я обіцяю,
      тільки не мовчи,
      доки з тебе не впаде
      останній клаптик шовку.
      Співай, як співала
      один лише раз у своєму житті,
      одразу після власного народження.
      Співай!" - говорив він їм,
      і вони співали.
      І мережива стікали з них
      чайно-молочною піною.
      Вони співали,
      і їх голос ставав їхніми тілами,
      а їх тіла ставали останнім листком,
      що падав з його сухих дерев,
      і горизонт губився у солоній мряці.
      Вони заламували руки
      у бік свого зірваного звуку,
      а згодом
      у електричках
      дивилися на його пейзаж за
      плямистим склом,
      і ховали затерплі руки до кишень;
      думали,
      що він ніколи не тримає обіцянок.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Жоржині на пору
      Відчуваю себе так, ніби побачила
      не свої долоні на склі
      між мною і моїми садами,
      моїми пернатими жоржинами,
      моїм гострим кленовим гіллям.
      Так, ніби я єдина цариця
      на своєму сліді,
      ніби слід мій єдиний
      на цілу осінь,
      ніби очі мої - єдині,
      які здатні на зір.
      Суглоби будинків набрякли,
      і двері зачиняються щільніше,
      світло важчає і падає в траву,
      пернаті сонця осені
      збирають армію на вірну гибель,
      я їх благословляю.



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": --

    25. Пробудження
      Вночі хтось ходить кімнатами крон
      і розсуває завіси.
      Звук його кроків звужує зіниці на холод.
      Пара його подиху рве павутиння.
      Голод його очей проходить наскрізь сон.
      Його хребет ліхтар тримає на останньому хребці,
      а його пальці зтирають вікна.
      І люди прокидаються по ночах від його кроків,
      і люди дивляться у темні дзеркала,
      і ходять мовчки по своїх кімнатах.
      Думки збивають одна одну і гинуть,
      щойно їх торкнутись.
      І люди мовчки одягаються,
      безмовно узувають черевики,
      й беруть його за руку.
      І йдуть, куди він їх веде.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Сонце
      Каміння вирощує змій зі своєї тіні,
      чорних і юних, чорних і сильних,
      доки небо занурене очима в майбутнє
      сонцестояння,
      у смерть,
      велику і ясну.
      Змії ідуть на захід
      до свого зимовища і до терпкого сну
      по запаху коріння і каштанів.
      "Зміїна матір,
      загаси це небо,
      укрий нас листям,
      щоб діти спали,
      і смерть щоб не спіткалася об нас."
      Тепер земля глуха до інших голосів,
      і небо гасне,
      і листя падає на голови дітей,
      і смерть проходить повз.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Із Теда Х'юза, "Зрив Ворона"
      Ворон відчуває, як свідомість відходить,
      і власне пір'я він бачить жертвою прадавнього убивства.

      Хто вбив усіх їх?
      Цих живих мерців, що корені пускають в його кров і нерви,
      доки він сам достатньо чорний?

      Як може він спурхнути від цих пір'їн?
      Чому вони на ньому оселились?

      Чи він літопис їхніх звинувачень?
      Чи їх примарна ціль, чи гостра помста?
      Чи їхній непрощенний в'язень?

      Нема йому прощення.

      Земля - його в'язниця. Він злочин свій шукає,
      покритий осудом,

      так важко він літає.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. На нову ніч
      Вимикається світло,
      букви зникають, зникають значення.
      Між дверима та стіною забагато простору,
      щоби ти міг відчути себе, як удома.
      В холодних пальцях біжить новий холод.

      В холодних пальцях нова мапа,
      нові русла, нова любов.
      Дим здіймається над твоєю попільницею -
      єдине, що ти можеш розрізнити і визнати
      своїм.
      Нічого не чути з вулиці,
      і власний подих твій
      відтепер - повітря -
      тепле, вологе, серпневе,
      кволий вихор перед тебе,
      перед тобою тільки він.
      "Чи зможу тепер я пригадати,
      коли ми вперше зустрілись?
      Як ми вітались згодом?
      Чи зможу я? Ми жодного разу
      не залишались поруч у пітьмі."
      - знімаєш черевики,
      сорочку красивих кольорів,
      на крісло її,
      половиця озивається котячим стогоном.
      Лягаєш - ліжко має забагато місця -
      північне царство і його хололі терикони
      на північ від твоєї голови.
      Чи зможеш ти згадати все це зараз,
      не дочитавши кілька літер
      в моєму марному звертанні
      лишень-но через те,
      що згасло світло?
      Твій сон тривожний,
      в ньому те, чого не сталось.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Із Теда Х'юза, "Падіння Ворона"
      Коли Ворон був білим, він вирішив що сонце надто біле.
      Він взрів у ньому забагато білизни.
      Він вирішив зітнутися із ним і подолати.

      Він силу свою, як потік і сяйво, зібрав.
      Він стиснув гнів свій і розворушив його.
      Він спрямував свій дзьоб до центру сонця.

      Він спрямував свій сміх всередину себе

      і ринувся.

      Від бойового кличу дерева постаріли раптом,
      а тіні стали рівними.

      Та сонце стало ясним -
      Воно ясніло, і Ворон начорно вугільним став.

      Він рот свій розтулив, та все, що він промовив було вугільно чорним.

      "Там, на горі," - промовив він, -
      "Де біле чорним є, а чорне - білим, я переміг."



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Із Сильвії Плат, "Ранкова пісня"
      Любов завела тебе, і ти йдеш, немов великий золотий годинник.
      Акушерка ляпнула по твоїх сто́пах, і голий крик твій
      знайшов себе серед зачатків сущого.

      Наші голоси відлунюють, вели́чать твій прихід. Ти нова статуя,
      і на музейному протязі наша безпека
      у тіні твоєї наготи. Ми стоїмо довкола білі та порожні, неначе стіни.

      І мати я тобі не більше,
      ніж та хмара, яка туманить дзеркало, щоб бачити
      своє щезання поміж пальців вітру.

      Цілу ніч твій метелко́вий подих
      мерехтить серед мальованих рожевим троянд. І просинаюся послухати:
      далеке море у моєму вусі.

      Один твій крик, і я, важка, немов телиця, оквітчана
      вікторіанською сорочкою, здіймаюсь з ліжка поривом.
      Твій рот, як ніби-то котячий, так чисто відкривається. Квадрат вікна

      вибілює й ковтає пласкі зорі. Тепер ти граєшся
      із пригорщею нот;
      і чисті голосні злітають, ніби кульки.



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    31. На згадку
      З цієї миті
      починається мій вік,
      я розглядатиму як коло за колом
      зникає від середини озера світ,
      і срібна рибина б'є прозорим хвостом навмання.
      Моїх дерев криваве листя
      розчинить купорос,
      і ягоди у цукрі з інею
      солодші стануть за пташині.
      Я розглядатиму,
      як діти вустами теплими
      холодний мармур
      статуй гріють і цілують
      - застиглі півслова
      відтануть і обличчя перемажуть їм.
      З цієї миті я перед собою
      крізь руки дихаю,
      і наше небуття
      моєю пахне шкірою і сіллю.
      Так починається наш час з цієї миті,
      наш кожен дотик нині - безпричинний,
      зникає, й дії наші -
      світло через край
      в озерах ясноти,
      що сліпить очі
      та поглинає всесвіт.

      З цього часу ніхто не брат,
      ніхто не син, ніхто не я...
      ...до самого завершення
      дивитимусь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    32. Із Теда Х'юза, "Вересень"
      Ми пізно сидимо і дивимось, як темрява поволі розгортається:
      жоден годинник не рахує це.
      Коли цілунки невпинні, і доки руки тримаються,
      ніхто не скаже, де є час.

      Це літо в розпалі: листя велике та недвижиме:
      за оком - зірка,
      під атласом зап'ясть - моря, скажи ж мені
      що час - ніде.

      Ми стоїмо; і листя не відчуло літа.
      Годинників не треба,
      щоб сказати: ми маємо лиш те, що в нашій пам'яті:
      хвилини в наших головах продовжуть гудіти,

      як розпач Короля і Королеви,
      коли керує натовп дурнів і байдужих.
      І тихо гублять мовчазні дерева
      свої корони у калюжі.



      Коментарі (16)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    33. Із Теда Х'юза, "Повний місяць та юна Фрида"
      Свіжий затишний вечір, що збігся до собачого гомону та лязгу цеберка -
      і ти слухаєш.
      Павутиння, туго заплетене лише для поторку роси.
      Відро, підняте і тихе, до краю повне - це дзеркало,
      що спокушає першу непорушну зірку до коливання.

      Череда повертається додому там, по завулку, накидаючи на огорожі
      кільця свого теплого подиху -
      темна ріка крові, численні брили,
      що гойдають непролите молоко.
      "Місяць!" - раптово скрикнеш ти, - "Місяць! Місяць!"

      І місяць поступається назад, як художник, вражений творінням,
      що зображає його власний подив.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    34. З південного алькову
      Чоловік навпроти важко сковтує,
      ніби ковтає круглі кольорові камінці.
      Сонце клониться на моє
      повернення з південного алькову,
      під відголоски Покрови
      сонце відходить за гори людські.
      Сила стає на інший бік слова,
      і чути, як десь плететься павутиння:
      "Жовтень - ім'я!" - кричить примотане
      до дротів світло,
      лапкою ковзає по склу,
      годує мухами сонних дітей,
      що ясну слину пускають на вітер.
      Сила стала на інший бік вікон,
      і чоловік складає сіру газету
      під руки.
      Під рухи очей підлаштовано
      рябі поля і стовпи на узбіччі,
      чоловік із грудьми-попільницею
      посміхається до пороху пори своєї,
      чекає на свою зупинку.
      Сила стала на інший бік тіні -
      йому видніше.
      Таке повернення він бачив, і не раз.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Самооцінка: 6

    35. Після
      Так минається пора
      із найдовшим іменем, що не промовиться,
      з голосом, що не затихне,
      з деревом, що не прокинеться
      і ніколи не помре.
      Північним вітром огинаються
      передчасно пробуджені дзвіниці
      і кажуть,
      що завтра буде велике свято,
      чи це голос, який не затихне,
      каже, що нічого не зміниться.
      Так минається пора,
      яка не взяла собі нічого,
      крім деревесного сну
      із горобцем на кожній повіці,
      міцнішого за будь-яку смерть.
      Це північний вітер
      кришить цеглу дзвіниць на обрії,
      чи це курява очі січе
      і не минається?



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    36. Грань
      Все було завсім не так.
      Не тобі він клав руку на чоло,
      примовляючи: "Добре." Не так все було,
      не так.
      Чорне вороння злітало з гіл,
      прибиралося до нового весілля.
      Тільки не так все було,
      не весна вінчалася.
      Весна...
      Граківня повниться її дітьми,
      поститься вона водою, що від землі відійшла.
      Не так все було, моя мила,
      не твій аромат в землі прокинувся
      і в його ніздрях зайшовся виром, не твій.
      Мила моя.
      Не так.

      Забудь чужі води, і вина
      по землі твоїй кров'ю зійдуться
      близ колін твоїх водяних.
      Не бійся, мила,
      не бійся.
      Не так все було, як я кажу.

      Не твої три кістки -
      трикутник над моїм порогом,
      не твої три слова -
      сон його неоглядний.
      І сонце прибуде,
      і руки розтерпнуть,
      і ти.
      І ти.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    37. *** (чути, як крига йде)
      Чути, як крига йде вулицею,
      і останні знахарі осені покидають місто,
      бережно знімають зліпки
      її тіла, і ключів,
      якими вона замикає свою пам'ять.
      Чути скрип сходів,
      що за її дверима -
      чути, як крига йде на поріг.
      Вже не буде ніхто
      повітряних зміїв на туман класти,
      і руки на груди.

      Тіло її
      набуває дрімоти,
      і знахарі осені знімають зліпок її ока,
      яке ще не заснуло,
      та не бачить собою нічого,
      ні за дверима,
      ні перед сном.
      Чути: в закутках виє вітер,
      що спізнився бути першим
      на її грудях,
      і кидає замість газет у скриню
      крижану січку.
      На ній вона завтра прочитає,
      що спізнилася бути першою
      на грудях своїх.

      Перед сном вона розтулить губи
      і білі голуби злетяться на її подих,
      і гнатимуть його крилами
      за кригою, голос тіла за ним гнатимуть.
      Не затримає вона подиху,
      і голосу не затримає:
      радше б вони не спізилися
      на тепло лягти.

      Чути: танок вона водить уві сні
      з дзеркалом,
      тиха, чиста і вчасна.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    38. Затемнений
      Розкажи мені про місце,
      куди потрапимо тільки окремо,
      виправдай мою тривогу
      болем, міцнішим від простору.
      Говори надривно і сильно -
      так треба,
      щоби я бачила,
      як кришталь виштовхується
      істеричними спазмами з недр,
      і трава каміння кришить.
      Говори тихіше, сильніше...

      Покажи, як підступає темрява до вікон,
      засупає на витягнуту руку.
      І не заполуджені, мов вчорашній чай,
      очі мої,
      не заглушена яв мені на перепоні
      перед тобою стануть,
      таким колись світлим і статним.
      Завіє липовим цвітом,
      притягнеться вітами до вікон,
      заскрегоче пітьма і закрутиться,
      довкола мізинця,
      вбираючи тепло у свої зіниці,
      чорно-зелені, як омел́а;
      і твій рівний голос - оберегом мені стане.
      Я чую, як сон до нас точиться у шпари -
      я б і його, власноруч витканого,
      на вогонь перевела,
      аби лице твоє бачити,
      коли пітьми закрутиться рій,
      і голови дістане -
      і хай як забере мене, а ти залишишся,
      нового витчеш по собі,
      та молитвою за мене
      підпережеш.
      Оберегом мені - голос рівний твій.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    39. Опалений
      Торішня трава горить синім полум'ям,
      і комашня мре, не досягнувши вогнища,
      яке хтось би вважав ритуальним.
      А я рада тебе бачити там, на іншному кінці
      нашого палаючого поля, рада бачити,
      крізь вогонь закінченого,
      крізь вогонь цілого,
      здається крізь вогонь,
      на крок вищого
      від землі.
      Трава горить, вигинаючи силуети,
      викручуючи суглобини тугі,
      до тліна вигорить, до землі припаде,
      і попелом в обличчя здійметься нам,
      як пилком здіймалася і бджолами торік.
      І скроні замащу ним, як ти мастив
      перед поверненням.
      Я рада тебе бачити цілого,
      крізь вогонь здорового,
      крізь вогонь радісного,
      того, що крізь вогонь повернувся,
      коли вже говорила про тебе
      похилено,
      та просила тебе
      безвірно,
      і всіх хлопчиків називала
      твоїм іменем.
      І мовчиш нині без жодного символа,
      сипле пісок із очей на полум'я -
      не гаси трави,
      не плач сухим за мене -
      я рада тебе бачити.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    40. Перед-світ
      Тшшш... Ти чуєш?
      Це задверні коханці підбирають ключі,
      спиною до замків,
      фіолетовою паморокою охоплені їхні голови -
      фіалковий первоцвіт.
      Тшш! Ти чуєш?..
      Це їх вуста туляться
      туманом у темряві,
      здається, до старого
      змутнілого свічада,
      і дрібно-дрібно передзвінкують
      суглоби на їх слабких
      місячно-блакитних пальцях -
      ніби-то чотки - ключики -
      їх плечі пересипані
      цукрово-рисовою пудрою.
      Там тіні січуться навпіл.
      .....
      Вистави не буде, якщо ти не
      замкнеш двері на ніч.
      Вистави не буде.
      Тшшш.. Ти слухаєш?



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    41. Заморочене
      Лишень би не почути голосів,
      закрити двері, ватою закласти
      шпарки у голові та поміж днями,
      щоби пожовклі оклики минали,
      щоб розсипáлись каліграфією літер,
      листів, листівок, оголошень,
      що рознесуться вітром по дворах,
      прилипнуть до підошов перехожих,
      але не більше; більше - тільки б не...

      Нехай хтось інший залишки збирає
      й захоплюється вакуумом слів
      між паперових голосів про тебе.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    42. Перехід
      В серпневому тумані,
      що айстрами пропах,
      часто сниться сон
      про іржаве око на дверях,
      яке слідкує, аби дерева,
      переполохані, мов сойки в місті,
      раніше часу осінь не побачили
      й не поскидали ниц вологе листя вітру.
      Та тільки осінь вже чекає на
      зітхання,
      й зітре слова, що так старанно на асфальті
      дитяча крейда літа полишила:
      "мене інакше звати".
      І хтось не спить ночами терпкими і думає,
      що небо й дощ усіх
      зрівняє у самотності,
      й повитирає їхні імена;
      і око зіржавіле все не спить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    43. ***
      В цю пору завжди здається,
      що думки поростають травою,
      свіжою і прохолодною,
      що їм тісно в корсеті кімнати
      і як вони пахнуть весною
      і тмином, двадцятьма роками,
      які розсипались,
      мов насіння з соняшника,
      і парфумами жінки,
      що ніби проходила повз,
      але зупинилася зібрати їх
      у цю пору.



      Коментарі (11)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    44. ***
      Дівчинка з сивим поглядом
      підрубувала крильця
      пісням,
      сушила полин
      на фарбованих східцях,
      приходила до мого столу
      і лишала там
      гіркі полинові гілочки
      "на гнізда
      усамітнення",
      і казала, що звати її
      Зима,
      що пташата будуть
      німі,
      а гнізда -
      білі,
      але теплі.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --