і коли ти поглянув назад
твої сліди ще трималися на хвилях
мов померлі риби

дорога була занадто довгою
повільно
мов ніж у масло
ти почав опускатися
під воду

і паралельно тобі
йшли на дно
свинцеві злитки
твоїх слідів

лише розчепірившись
на тонкій плівці води
тримався поверхні
набряклий
вишневий хрест
що чимось
нагадував щоглу
затопленого корабля

дах бачиться згори
фотонегативом чорного квадрата Малевича
надворі ніч то й не дивно
що дахами снують сновиди
в пошуках п’ятого виміру
прусаки як і люди
хворобливо переносять висотні умови
тож на даху їх зовсім немає
дрібний щебінь нагадує часи
коли навколо буяв океан
він відступив а натомість
з-під води оголився білий острів даху
і вже черговий сновида
відчуваючи в порожнечі колишню міць води
стрибає вниз

ось дивись –
ти виснеш якимось
тропічним фруктом
що вже устиг
ледь підгнити

або ж
електричною лампочкою
в нутрощах якої
поміж затихаючих
молекул б’ється
маленька муха
переляку

чи інакше
звиваєшся черв’яком
на гачку
власної смерті
вилискуєш сережкою
в її вусі

гидко дивитись
як осунулась
десятиповерхова
будівля твого тіла

лише нігті
на руках і ногах
продовжують повільно
рости

і врешті якийсь селекціонер
розламавши тебе мов яблуко
навпіл
побачить твої легені –
вагітні останнім повітрям

скрипаль-іронія
смичком леза
торкнеться струн твого сухожилля
хай простір наповниться
червоним розквітом
мелодії твого єства

і полісмен занесе до протоколу:

сталевий шлагбаум
перекрив шлях для руху трамваїв
рейками твоїх судин

гільйотина спрацювала
і голова твоєї руки
важко впавши покотилась
холодною бруківкою

тіло ж руки
мов зрубаний півень
продовжувало битись в конвульсіях
але тебе
то вже стосувалось
щонайменше