Опис: *** Невідворотність володіння, і спраглість пошуку і не — уклінність стерплого сумління, і небо вічності сумне. Непередбаченість початку у непохитності кінця. Звогнілих вуст п’янка печатка на тимчасовості вінця.
ГРАНІ ГРАНІТНОГО ГРОНА 1 На гострім зламі осені і літа Навалу часу не перепиню. Чи я кого зумію обігріти Раптовим зблиском давнього вогню? Римовано-віршовано-гладенько, Так лагідно — ні пір’я, ні смоли. Ти є у мене, серденько-серденько? Якщо ти є, то зглянься, заболи! Бо так мені ні зимно, ані тепло, Бо так мені ніяк, що хоч кричи! Чи є десь рай, не знаю, а от пекло, Напевно, починається вночі. О, антиподе раю загадковий, О, символе одвічності страхіть! Чорти, чи як вас там, таж майте совість, Не ледарюйте, дрова підпаліть! Хоч ви мені зігрійте думи вперті! Обсіли душу вічнії сніги. Зігрійте зараз, бо, боюсь, по смерті Мене до вас не пустять за гріхи. 2 Хто має чим — платіть. Мені платити нічим. У серці — люта їдь, жалі і полини. Хто має чим — горіть, Хто душу не скалічив, Чекайте з неба зір і сонця восени. Хто ще пливе — пливіть, Хто має силу — стійте На свому на загин, до решти, до кінця. На злам тисячоліть, О мій чудовий світе, Навіщо ти прибрав тернового вінця? *** Чи вірю я? Чи вірую? А ти Не прагни висоти, Не стій на вістрі, Не йди проти меча і не клянись Меча руків’ям, наче розіп’яттям... На попелищі зимного багаття Не повивай невтоленості духу Пеленами тверезості. Не дай Собі повити рук. Не упокорюйсь. І не молись так ревно, наче вихрест. Якщо повірив — то не відрікайся. А як відрікся — не чекай на півня, Щоб заспівав. Неправда, ні, таж ти не відрікався, Був вірним, мов Марія-Магдалина, Що хрест обійняла при розіп’ятті, З любові муку хресну прийняла! Хто знає се? Хто знає се напевно? Напевно так, щоб вірити в Христа? В Христа, а не в свою безсилу віру... *** “Я вирвуся, хоч лапу відгризу!” Ліна Костенко Я вам не дамся. Хоч топчіть, хоч бийте! Вже сліз немає — захлинувся сміх. Вхоплю мітлу — і полечу до Києва, Наввипередки з вітром, до своїх. Я вам не дамся! Я відборонюся! Я вирвуся, хоч лапу відгризу! Хай відьма, хай! Зате цілує муза, А дідько нишком смика за косу. Я відьма, так! Та достобіса мила! Моя мітла мов прапор майорить. Я — відьма? Не смішіть! Нечиста сила — Та, що керує нами ізгори. Не солодіть оманою спокуси! Не золотіть так пишно вись і даль! Я вам не дамся! Я відборонюся! Мені мітла дорожча за медаль!
СЛАВА Вона прийде тобі, мов рана, Така солодка і гірка, Вона співатиме осанну, Вона хитатиметься п’яно, Вона збиратиме тумани І засіватиме оману У несподіваних рядках, І буде грюкати залізно, І ти відчиниш врешті-решт. І знову п’яно і завізно... І ти вже знатимеш — запізно. Але кому тим дорікнеш? ПОЕЗІЯ Одного дня, одного літа Вона постукає у дім І забере тебе служити, І згоди не спита при тім. Не укладаючи угоди, Не запитавши, чи пора, Вона тобою возить воду, Ти служиш їй, як чорний раб. Так ревно служиш й нелукаво, Так хилиш ниць свою главу, Не важиш спогорда на славу, На перначі, на булаву. Зневажиш сурми величальні, І злото дня, і ночі тінь, Лише в урочистім мовчанні Благаєш щиро — не покинь! Дозволь діткнутися до світу краси, відкрий завісу тайн! Відтак — бери мене служити. Бери — і згоди не питай! МУТАЦІЯ Неправдою мармурово скам’яніла облуда справ. Я кинула в тебе словом, і ти його упіймав. Тримав ледве-ледве, у вічі Дивився побитим собакою. Маленький смішний чоловічок. Колись я, напевно б, заплакала. Колись би я, безумовно, Забувши конечність речей, Поклала вагу того слова На власне могутнє плече. І незчулась би, як зав’язано Мені світ до самого смерку, І що той, хто везти зобов’язаний, Влаштувався любісінько верхи. Незліченне, бо і не лічене Їх число, їх ганебна суть, Буть маленьким смішним чоловічком, Не пручатись, коли несуть. Бог парує із сильним слабкого — Заповідано на віки. То чому ж так безпомилково Переважно бува навпаки? Хто завдав нам такого збитку, Хай прилюдно стає на спит. Ой, знатурюся, стану дибки, Ой, рятуйтеся від копит! Бо оте, що бува насправді, Не зверзеться й в поганім сні: Поробили з жінок кентаврів Чоловічки маленькі й смішні. І в одчаї дурної сили, Мов приречений перед стратою, Я жбурляю слова, мов брили, Тим дрібним, котрих так багато, Бо неправдою мармурово скам’яніла облуда справ. Я кинула в тебе словом, і ти його упіймав. *** Охолола кава. І нехай. Так тобі і треба — пий холодну. Нині, кажуть, навіть трохи модно не як люди. Осінь зустрічай. І не ранить осінь. Все в порядку. Ранок. І розвиднілось уже. А у серці кублиться вужем холод недопитого горнятка.
ДОРОГОЮ З ПАРИЖА Як тобі в холодній чужині, незабутній мій печальний друже? Чи на ностальгію занедужав і співають тужно уві сні солов’ї далекої країни, де у щастя не повірив ти? Як тобі тепер? Сягнув мети? Твої очі, так знайомо сині, убирають синь чужих небес. Руки на кермі і стріли автобанів... Друже мій, віддавна некоханий, чом на рапт у пам’яті воскрес? І намарилося боляче мені — як тобі в холодній чужині?
*** Загусни словом в пам’яті віків. Комаха в бурштині. Прозора тиша. Неправедний і непрощенний гнів мине водою, відпливе й залишить у гаморі морів твою сльозу. Сльоза в воді не розчинилась, бачиш? Загусла, наче кров. Уже не плачу. Я не сосна, щоб плакать бурштином. ТРИДЦЯТИЙ РІК БЕЗ ТАТА Як замело, як замело вас, тату, немов на тій далекій Колимі! Ви тут самі. І ми без вас самі. Вам сниться новорічний сон тридцятий Під цим гранітним дубом, в темній хаті, в обіймах ніжних вічної зими. Які сніги! Які сніги глибокі! Мов спокій, мов одвічність, мов печаль. Дзвенить високим і святим кришталь снігів всечистих. Лагіднеє око, призри на мя! Долаю ті сніги... 1.01.2002. *** І світ, що наздогнав і розтоптав, і небо, що громами розверзлося... В огромі часу зміщуються осі і напрями орбіт. І шепіт трав уже не чує лагідний мураха, що наслухає кроків кам’яних господаря. Йому тремтіння страху заступить дихання. Господарю, спинись! Чи злагідній, чи скам’яній до решти! І не топчи, бо світ — від слова світлий...