Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Петро Сорока (1960)

Художня проза
  1. Денники. Важливі публікації 2004 - 2005 років
    ДОДАТКИ

    НАЙВАЖЛИВІШІ ПУБЛІКАЦІЇ 2004 року


    Голос із притвору. Денник // Основа –№34(12). – С.65-102.
    В передчутті дощу. Денник // Дзвін. –№5-6. –С.65-82.
    Приборкання намальованого вітру. Денник. // Київ. – №6. –С131-147.
    Перед незримим вівтарем. Літературний денник // Березіль. – №10. – С. 95-127.
    Власяниця і крила. Літературний денник // Літературна Україна. – 25 листопада 2005 року.
    Зачудований красою Карпат // У кн..: Степан Пушик. Страж-гора. –К.: Етнос, 2004. –С.5-24.
    Профіль митця: поліаспектність образного бачення Степана Пушика // У кн..: Слово і доля. Збірник на пошану С.Пушика. –Івано-Франківськ, 2004. – С.46-68.
    „Де ростем там мусимо цвісти” // У кн..: Михайло Левицький. З останньої пелюстки літа... // Тернопіль: Джура, 2004. – С.5-6.
    Письменство: важкий хрест чи лавровий вінець? // Вежа. – №17. – 2004. – 22-30.

    ВІДГУКИ

    Яровий Олександр. Очищення словом // Літ. Україна – 22 квітня 2004р.
    Сизоненко Олександр. Істина народжується у суперечці? // Киїів. – №10. – С130-133.
    Антонишин Світлана. Щасливий дар Евдотеї // Березіль – №1. – С.172-174.
    Баран Євген. Літературний портрет як спосіб популяризації // Березіль. – №1. –С.175-176.
    Бондар-Терещенко Ігор. „День сурка” // Березіль. – №1. – С.177-180.
    Захарченко Василь. Над таємницею життя// Слово Просвіти. – 1 грудня 2004року.
    Соловей Олег. Спроба спинити час // Формарт. – №4.-С.49-50.
    Коробчук Петро. Емманіана Петра Лота // У кн..: Петро Коробчук. Гіллясте лице. – К.:Факт, 2004.

    2005
    КНИГИ

    Дух і Форма, або Іван Мердак. Мистецький силует. Монографічне дослідження. – Тернопіль: Богдан, 2005. –150с.
    Святомир Фостун. Нарис життя і творчости. – Тернопіль: Горлиця, 2005. – 154с.
    Степан Ткачук. Літературний портрет. – Тернопіль: «Сорока», 2005. – 300с.
    Пригоди кота Патріка. Вірші для малят. – Тернопіль: Богдан, 2005.

    ПУБЛІКАЦІЇ

    Люблю цей світ. Денник // До світла (Італія). – №1. –50-51.
    Кровопролиття без крови. Денник // Кальміус (Донецьк) –№ 2(23). –2005. –С.45-70.
    „Любити – це завжди згорати” рецензія на книгу Тамари Севернюк „Дотик безсмерника”// Слово Просвіти – 4 травня. –С.16.
    Як Він малює Її. Еротична тематика у творчості Б.Ткачика // Місто. – 20 липня 2005.
    Самотній на землі, але не у всесвіті . Рецензія на альбом-каталог Івана Марчука // Літ. Україна. – 21 липня 2005.
    Розточчя. Денники // Вітчизна. – №5-6. –2005. – С.136-144.
    Так легко щось минулося в мені. Рецензія на збірку Б.Андрусяка „Важке мовчання” // Дніпро. – № 7-8. – 2005. –С.138-141.
    Ужинок із Тернопілля // Літературна Україна. – 6 жовтня 2005.
    З пером жар-птиці у руці // Дивослово (Київ) – №10. – 2005.
    Сівба світла, або Голос його душі // Божий сівач. – листопад 2005.
    Літературний денник // Березіль. – №11. – 2005.

    ВІДГУКИ

    1.Антонишин Світлана. Чому плачуть павучки? // Літературна Україна. – 14 квітня 2005. –С.6.
    2.Баран Євген. „Я весь у літературі” // Літературна Україна. – 12 травня 2005. – С.6.
    3. о.Орест Глубіш. Для віри потрібне осяяння // Божий сівач. – липень 2005.
    4. Павлюк Ігор. Читаючи Петра Сороку// У кн..: Магма. –Львів: Світ, 2005. – С.80-90.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Живи з блискавкою. Літературний денник 2005 р.
    Мало хто цікавиться життям невдахи, навіть якщо він талановитий невдаха.
    Читач з нестихаючим інтересом лише тоді прочитує книгу, коли герой добивається успіху, багатства і слави. Читачеві досить своїх гірких невдач і поразок, чому він має перейматися ще й розчаруванням інших?
    Коли разом з героєм твору проходиш шляхом, що веде до зірок, тоді і в твоїй душі засвідчуються радість та оптимізм.
    Я теж полюю за книгами про переможців життя, а не трагічних невдах.
    Дайте мені зразок ошелешуючого красивого злету, і я почуватимуся щасливим. Не переймаюся тим, що це тільки ілюзія щастя, бо хіба наше життя не складається з таких ілюзій?
    Якщо це художник – хай випаде на нього велика слава і його картини продаються за фантастичними цінами, якщо письменник – його книги мають стати бестселерами світового масштабу, якщо вчений – зроблені ним відкриття мають потрясти світ. (Читаючи Мітчела Уілсона „Американські вчені й винахідники”).


    Екстрасенси стверджують, що людська заздрість має руйнівну, нищівну силу, вона здатна пробити захисну оболонку людини, тобто її біополе.
    Древні греки і римляни писали про заздрість богів і ті трагедії, що з нею пов’язані.
    Очевидно, варто якось захищатися від чорної людської заздрости. Але як?
    Відомий американський фізик Уіллярд Гіббс отримав за свої дивовижні наукові відкриття 19 нагород і почесних дипломів, в тому числі престижну Головну міжнародну премію. Але навіть найближчі його друзі не знали про ці нагороди до того часу, поки не прочитали некрологи в газетах.


    Крізь віддаль і час – телефонний дзвінок Марії Куземко. Ми не бачилися, мабуть, років тринадцять. Вона зникла з політичного і літературного овиду, й було дуже сумнівно, що вирине знову. Час письменника минає швидко, а політика й поготів.
    Але було приємно почути її голос – все такий же молодий і натхненний, що виказував нестаріючу душу.


    Кожен наступний день не схожий на попередній, а отже і в описах не повинно бути повторень. Треба зауважувати деталі, яких не було раніше, хоча це так непросто. Але ніколи клен не палахкотить так, як минулого року і вітер та дощ ніколи не повторюють своїх мелодій.


    „Пишеш ті книги, які не зовсім хочеш писати. В цьому є щось невідворотне”, – скаржилися Гонкури. Я іноді теж ловлю себе на тому. Є книги, що народжуються ніби поза моєю волею, і мені тільки залишається подивуватися як вони вигулькнули на світ Божий. Я мав їх написати – і все. Так, зокрема, народилися монографії про Докію Гуменну, В.Жилу, І.Кошелівця, Романа Бабовала, Івана Филипчака, Ганну Черінь, Святомира Фостуна, Марту Мельничук, Степана Пушика.
    Про багатьох хотілося б написати, зокрема, про Михайла Ситника, але „не йде”.


    Майже все, що я прочитав Миколи Петренка, глибоко лягло мені в душу, все позначене незаперечним і сильним талантом. Тут і лірика, і проза, і гумор. Письменник такого яскравого і різнобічного творчого обдарування мав би належати до ієрархії визнаних майстрів, а не тулитися на задвірках літературного життя. Раніше його ігнорували, бо належав до розряду „поскрибованих”, зазнав репресій, пройшов концтабори, нині критики не звертають на нього уваги, бо він людина пенсійного віку і його час начебто минув.
    Отака покручена і клята доля.
    А які чудові книги подарував нам М.Петренко тільки за останні роки: шаламенно-іронічні мемуари „Лицарі пера і чарки”, щемку лірику і трагічні новели з камчатського зошита „Написане на снігу”.
    Але все в такій убогій поліграфічній „одежині”, що не дає жодного шансу потрапити навіть в десятку кращих книг року чи „засвітитися” на книжковому форумі, не кажучи вже про якусь престижну і вагому літературну премію.
    На щастя, таку несправедливість письменник, здається, сприймає без урази і продовжує плідно і невтомно працювати.

    „Слова, слова...” Григорія Білоуса з тих рідкісних книг, до яких хочеться провертатися. Принаймні так у мене. Це листи письменника до найближчих друзів, своєрідний ліричний щоденник душевно багатої і творчо обдарованої людини. Скільки тут поетичних знахідок, афоризмів, небуденних спостережень, цікавих сцен! Рядовий белетрист із того багатющого матеріалу, згромадженого у книзі, зробив би декілька десятків томів добротної прози. У Г.Білоуса все стиснуто до неймовірної щільности.
    Такі книги не прочитуються за одним подихом, їх читання розтягуєш щонайменше на рік.
    Кожен раз, коли повертаюся до „Слів”, стає світліше і радісніше од думки, що в наш несамовитий, ком’ютерно-мобільний вік ще є на світі люди, для яких епістолярія не анахронізм, а невситима потреба душі.


    Поширене означення „стиль – це людина”, треба було б замінити більш чітким і точним „стиль – це душа людини”. Але сподіватися на це марно, бо слово „душа” сьогодні вперто ігнорується, а якщо вживається, то далеко не в тому високому і конкретному значенні, яке пропонує Біблія. Тож забуті й оці чудесні твердження Івана Огієнка:
    „Стиль – це правдива душа письменника в його творах, у яких вона завжди сильно відбивається. У кожному творі можемо бачити всю авторову істоту. Заховати свою істоту чи підмінити її настільки, щоб вона в творі була іншою від дійсності, це річ неможлива, чи можлива у малій мірі”.


    Відкрити і полюбити поета можна за строфу, навіть за одну фразу. Так у мене вийшло з Олексою Веретенченком, у якого наткнувся на таке зізнання:
    „Слава Богові, слави не треба.
    Мармур мертвий. Слово – живе!”


    Я був би добрим викладачем там, де студенти тягнуться до знань і зацікавленні у власному вдосконаленні, але там, де потрібен примус і насилля – я ніякий учитель.

    Кілька годин з Дмитром Павличком, який приїхав у Тернопіль з дружиною Даною. Востаннє я бачився з ним років чотирнадцять тому – ми удвох провели на Лановеччині весь день. Але він забув і мене, і цю поїздку. Тільки згодом став пригадувати.
    Сьогодні – це вже літня, стомлена життям людина: вицвілі очі, мішки під очима, порізане зморшками чоло, але голос ще неймовірно сильний і молодий та й здоров’я, очевидно, міцне. Коли говорить, чітко артикулює кожне слово, розповідає цікаво, легко займається і реагує на кожне слово співбесідника. Але марнославства у ньому багато, відчуття власної значимости й гідности – понад усе. Може, це й добре і, може, так і має бути в людини талановитої, ерудованої, що володіє багатьма світовими мовами, на яку впала гучна всеукраїнська слава. Сьогодні, які і раніше, багато пише, охоче друкується і видається, не здійснюючи жорсткої селекції написаного, покладаючись на нещадний час, нагадуючи в цьому І.Франка та В.Сосюру. А час, увочевидь, залишить із написаного ним один томик. Але це буде безсмертний том.


    У більшості митців талант з роками пригасає. Тільки одиниці не деградують. Літні письменники знову стають графоманами – і коло замикається.
    Але яке це щастя, коли і на схилі віку письменник зберігає добру форму та продовжує створювати шедеври.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Нотатки колекціонера. Літературний денник 2005 р.
    1
    Пам’ятна, хвилююча розмова з Дмитром Стецьком про мистецтво, необхідність межової щирості й цілковитої відкритості у творчості. Як він гостро й болюче це відчуває. Очевидно, це була така щаслива хвилина (ішов затяжний дощ, згущувалися сутінки, було сумно), що він відчув потребу довірчої, душевної розмови. Говорив довго і хвилююче. Але головне – я відчув тепле ставлення до себе і, може, вперше повірив, що він може полюбити моє слово так, як я люблю його творчість.

    2
    Мирон Нестерчук зі Стрия випустив ґрунтовну монографію про Петра Обаля, яку напередодні Великодня репрезентує у Тернополі. Несподівано збирається незлецьке товариство: художники Іван Марчук, Дмитро Стецько, Олег Курдибаха, Богдан і Ганна Ткачики, Ярослав Омелян, письменники і науковці.
    Виявляється, Мирон не тільки поет і перекладач з вірменської, а й оригінальний художник, що працює у такому відмираючому мистецтві як гравюра на лінолеумі й дереві.
    Раніше ми обмінялися кількома листами, але бачимося вперше.
    Вражає його вигляд – змарнілий, осмерклий і лице стомленої життям людини. Якби мимохідь зустрів його на вулиці, то подумав би, що то корінний селянин приїхав до міста за товаром. При тому ж селянин тертий і битий життям та майже зневірений. Одначе, коли говорить, очі незвично загоряються, і мова гарна, пересипана силненською (він родом із с.Силно, що десь на Ківерцівщині) гуторкою.
    Переводимо мову про денники, і він зізнається, що теж уже рік веде щоденник-есе „Провінційна культура”, при тому зронюючи фразу, яка западає мені в душу:
    –Серце болить за те, що так скоро згасли таланти, які могли б при сприятливих умовах прославити будь-яку націю.
    Справді, Україна за кількістю загублених талантів, мабуть, займає одне з перших місць у світі. Загублених і невизнаних.
    Десь одразу після цієї зустрічі телефонує мені Андрій Кондратюк і між іншим зізнається:
    –У мене визріла ідея спалити усі свої рукописи, вони нікому не потрібні. Я навіть підвів під це філософське обгрунтування: дим від спалених рукописів підніметься до неба і розвіється з вітром попіл, щоб колись запліднити інший розум тими образами та ідеями, що народилися в моїй душі.

    3
    У старій хаті, що тулиться на окраїні провінційного Миколаєва, живе в цілковитій самотині химерний маляр і скульптор з рідкісним і сильним прізвищем – Сколоздра та вічним іменем – Іван. Щоб побачитися з ним, ми подолали понад півтори сотні кілометрів. Ту хату з одного боку відгороджує від світу високий залізничний насип і, здається, що поїзди пролітають над самим дахом, зате з іншої сторони відкривається запаморочливий краєвид з пастівником, полями, далеким лісом і найблакитнішим у світі небом. Звідти Іван Сколоздра черпає барви.
    Коли ми трішки освійчуємося, дивовижний майстер виставляє свої картини, намальовані на склі, потім водить нас своїми коморами і стодолами, що запруджені безліччю скульптур – казковим світом, повним незвичних видив і барв, світлої іронії й краси.
    З того світу Никифор Дровник і Ганна Собачко, Марія Приймаченко і Катерина Білокур... Це осколки тисячолітнього українського ужиткового мистецтва.
    Іван Сколоздра гарно і цікаво розповідає історію свого роду і власного життя, принесеного в офіру високому мистецтву.
    Ми так зближуємося, що коли западає смерк і приходить час прощатися, у нас на очах з’являються сльози і він ще довго не відпускає нас. Може тому, щоб ми глибше відчули бездонну самотність його життя.

    4
    Градова хмара загнала мене у майстерню Володі Прохорова. Уже через хвилину відчуваю, що мені добре у тому світі, у який давно хотів потрапити, в який так поривався останнім часом і тепер п’ю терпке повітря, настояне на фарбах і висушеній деревині, як терпке вино.
    Майстерня нашихована різним добром і мистецькими роботами. Ось легко упізнавані крем’янецькі пейзажі, ось Ісус з пташиним гніздом на голові, а там Ігор Герета, вугластий неотеса, задивлений у потойбічні світи, біля нього святий, що вивільнився з німої деревини, трохи далі Мердак, спочилий на лаврах, гарні й звинні жіночі тіла, химерні маски і нетутешні обличчя, що їх не зрозуміє невтаємничений...
    Володя – щирісна душа, „москаль”, за якого Герета оддавав десять хохлів, але, на жаль, шаламенно-п’ющий.
    Я вже чув, що він легко розлучається зі своїми роботами, дешево розпродує їх і навіть роздаровує (цілковита протилежність І.Мердака), тому додому повертався не з порожніми руками... і, звісно ж, не з порожньою душею.

    5
    У книг, як і в людей, свої долі.
    Чотири з лишком роки митарствувала по видавництвах моя монографія про Івана Мердака, доки нарешті не вигулькнула на божий світ.
    З такої нагоди приїхав у Тернопіль з Херсона сам „метр”, і в неділю ми зібралися у гарному товаристві, щоб відзначити цю подію. Зійшлося багато художників і письменників, панувала невимушена творча атмосфера, всі жартували і відпочивали душею й це романтичне привнесення навіть розчулило мене.
    А потім ще кілька годин ми провели з Мердаком на самоті.
    Коли вдосталь наговорилися, я зачепив його за живе:
    –Ніяк не можу збагнути, чому Ви так важко розлучаєтеся зі своїми роботами?
    –Бо вони мені, як діти.
    –Та пустіть дітей у світ широкий, не тримайте їх на прив’язі, вони принесуть Вам добру славу в добрих людей.
    –Людям не вгодиш, хоч би усе роздав чи за безцінь продав, вони все одно скажуть: скупий лемко.
    –Але це ненормально, що ні рідний брат, ні письменник, який написав про Вас книгу, ні науковці, що присвятили Вам статті, не мають Ваших робіт...
    –Такий я уже.
    –Але чому? – розжохкувався я, бо хотів-таки до кінця зрозуміти чоловіка.
    –Я цього і сам пояснити не можу. Вважайте це творчою химерою.
    Після цього я зрозумів, що це раз і назавжди закрита тема.
    Коли ж ми прощалися, він несподівано обняв мене і сказав:
    –Не сердіться. Я люблю Вас, як рідного сина, клянуся. Сприймайте мене таким, яким є.

    6
    Мистецтво шаржу для мене одне з найцікавіших.
    Сподіваюся, що й для багатьох.
    Помітити у людині комічне, виділити його, гіперболізувати, довести до гротеску і при тому не принизити саму людину, а змусити її разом з іншими усміхнутися – це вимагає справжнього таланту.
    Митців, наділених такою здатністю, одиниці.
    Микола Дмітрух – один з них.
    Якби мені довелося словами змалювати його шаржований портрет, то я виділив би його справді незвичну мовчазність. У будь-якому товаристві Микола незмінно залишається найменш помітним, тихим і замкнути у собі. Але при цьому його погляд загострюється, а блиск зіниць стає особливим – чіпким і пильним. Очевидно, він старається помітити те, що іншим не доступно. Його погляд оцінює і вивчає.
    Безперечно, він бачить світ не таким, як ми усі.
    Він наділений рідкісною здатністю помітити в зовнішности людини – передусім в її обличчі – найголовніше, домінуюче, те, що горує над усім іншим. Окрім усього Микола Дмітрух відкриває по-новому знаних нам людей.
    Це ще і його погляд, його бачення, а отже ним писана наша жива історія.
    Весело і радісно дивитися на світ і людей його очима.
    Завдяки йому на наших очах творяться міфи про вуса Дмитра Стецька і Василя Садовника, брови Михайла Форгаля і Миколи Пазізіна, бороди Євгена Удіна і Богдана Ткачика, кепку Михайла Безпалківа, щоки Георгія Петрука-Попика, їжачок Ігоря Сачка, лисину Олександра Вільчинського, носи Михайла Дирбавки і Ганни Ткачик, губи Володимира Вихруща і Ярослава Бензи....

    7
    Більшість персональних виставок Івана Марчука супроводилися справжнім тріумфом.
    У Росії й США, Польщі й Канаді, Австралії і Німеччині, Франції і Україні....
    У Тернополі тріумфу не відбулося, і перед Краєзнавчим музеєм не вишиковувалися черги нетерплячих глядачів спраглих високого мистецтва, як це було, скажімо, у Києві перед Спілкою письменників на Банківській,2.
    І все ж виставку подивилася рекордна кількість глядачів. Жоден інший художник України не зміг би похвалитися такою сталою і зацікавленою увагою.
    Сам метр двічі приїжджав у наше місто: перший раз на відкриття виставки, що співпало з приїздом Президента України (власне, художник прибув у його свиті), й другий раз 16 червня, коли до закриття виставки залишалося два тижні.
    Ми пробули з ним більшу половину дня і в мене склалося враження, що він був трішки розчарований реакцією тернополян, хоча припускаю, що це могло мені тільки видатися. Адже протягом першої години, що ми провели у виставочному залі, туди час від часу заходили відвідувачі й художник охоче спілкувався з ними, щось пояснював, у чомусь переконував, відповідав на всі запитання... А потім ми усамітнилися за містом.
    Картини, які він привіз у Тернопіль, з його золотого фонду, а отже – золотого фонду України.
    Хто бачив їх – забути не зможе.
    Ти заходиш – і одразу потрапляєш в інші виміри, де свої закони і настрої. Це світ краси і духу і ще чогось такого, чому назва вперто не придумується.

    8
    Радію, коли можу малювати словами.
    Але кольори треба залишати для художників. Коли я пишу „темно-зелена трава”, то сподіваюся на уяву читача, коли ж художник малює темно-зелену траву, він досягає бажаного ефекту не залежно від того, чи має читач уяву чи ні.

    9
    Успіх падає на одного із сотні. Це несправедливість, яка була споконвіків і, очевидно, буде завжди.
    Ніхто сьогодні в Україні не може зрівнятися славою з Іваном Марчуком, але це не означає, що він один заслуговує на таке визнання.
    Слава сліпа, як і любов.
    Але треба віддати належне й самому художникові, що працює несамовито і навіть в період тотального замовчування вперто ішов своєю стежкою. Він міг і не дочекатися визнання, як десятки інших сподвижників.
    Сьогодні ми провели разом кілька годин, і я вперше зазирнув у його душу.
    Складна і суперечлива натура, але, може, тим і цікава. (25 червня).

    10
    Далекий хутірець на невеличкому пригірку, розорана крайка поля, крило лісу і дві дороги – земна у вигляді битої стежки та слід літака у небі.
    Ніби нічого особливого, але художня знахідка винятково цікава і головне на цій картині дихає й зачаровує.
    Одна з найкращих робіт Олега Федорова.
    Він майже не торгуючись продав її мені, але сказав:
    –Не сердися, та я зроблю авторський повтор. Погоджуєшся?
    Я кивнув головою і крадькома усміхнувся: хіба можна повторити неповторне?

    11
    –Вітаю, пане Сорока!
    Він зупиняється за півкроку від мене і простягає важку, зашкарублу руку, у якій моя одразу ж зникає, як мала риба у пащі великої.
    Він широко усміхається, оголюючи рівні білі зуби. „Коня по зубах оцінюють”, – любить жартувати.
    Йому за шістдесят, але він запрограмований на всі сто, у нього міцна, вуглувата статура, міцно посаджена голова, більмасті очі, й говорить він, ніби у бочку гуде.
    Але як і більшість сильних людей, він добродушний і часто знічується. З нього люблять піджартовувати.
    Йому, очевидно, лестить, що він може привселюдно привітатися зі мною і я виявляю повагу і прихильність. Він працює „старшим, куди пошлють” і ним часто помикають.
    Його прізвище Куцибала.
    Але я завжди відповідаю:
    –Доброго дня, пане Курбе!
    І він весело сміється.

    12
    Біографії великих художників захоплюють. Мілле, Пруайон, Бенуар, Коро...
    Вони здобули славу, підкорили світ, кожен їх крок здається незвичним, кожен вчинок вражає..
    Але це поверхневе, романтичне і примітивне бачення.
    Глибше – складні драми і трагедії, безпросвітня труждина. І часто злиденність до глибокої старості. З віддалі часу, звісно, все це покривається романтичним серпанком.

    13
    З Івана Марчука можна покепкувати, як з Каро: намалював дві тисячі картин, із яких п’ять тисяч знаходиться у США.

    14
    Картини – одне з найсильніших емоційних вражень, які мені ще спроможне подарувати життя. Колекціонування приносить велику душевну втіху. Але я ніколи не забуваю, що це тільки своєрідна гра. Все доведеться залишити, і я не спроможний буду вплинути на долю цієї колекції після мого відходу. Втім, немає чим особливо перейматися – не надбано ні справжніх шедеврів, ні цінних полотен. І ця колекція має цінність тільки для мене і доки я живу, вона має якийсь сенс.

    15
    Той будинок, притулений на одній з окраїнних львівських вуличок, здався мені затиснутим сусідніми котеджами і залізничною колійкою до тонкого зойку. І все ж майстер спромігся запрудити невеличке подвір’я валунами кам’яних брил і старих скульптур, над якими горує темний Світовид, а за домом „висадити” кам’яний сад – галицьку дивовижу в японському стилі, де чудернацькі риби сусідують з такими ж звірами, а химерні птеродактилі з майже ужитковими речами, видобутими зі стрімких гірських річок, з якими не може позмагатися жоден каменотес.
    Двоповерховий будинок видався мені похиленим на правий бік, як і сам господар, що під час сягнистої ходи припадає на одну ногу. Такі ж перехильтчасті й більшість його скульптур – найприкметніша ознака оригінального стилю.
    У здиві спиняєшся в майстерні, де кожна робота краща від попередньої. Знайомі голови визирають одна з-поміж одної і коли зустрічаєшся з проникливим поглядом зовсім не камінних очей, то відчуваєш легеньку віддачу в серці. Ті очі потім учеписто ходять за тобою – очі Христа і Богородиці, Франка і Довбуша, Мазепи і Сельського, Ющенка і Людкевича, львівських молодичок і староміщинських хлопчаків.
    Але не менше диво чекає тебе в домі.
    Подолавши крутий віраж дерев’яних сходів, опиняєшся у світлиці, де одразу ж зникає відчуття часу і простору. Старовинні темні ікони, плащаниці, вишивки, трипільські й опішнянські глечики, креденс і різьблені скрині, нашиховані етнографічним добром, картини і скульптури, конопляні сорочки і повстяні запаски – усього не злічити. Але все має своє місце, все прилаштоване з таким тонким смаком, що, здається, забери якусь одну річ і вся ця гармонія одразу ж порушиться і задисонує.
    Господар – гудзуватий, приземистий, неспішний, з приємним обличчям і утішливим блиском в очах – знає собі ціну і говорить мало – за нього промовляють зроблені ним і зібрані речі.
    Одітий стильно, але в сандалях на босу ногу, волосся розкуштране вітром, – так і гуляє Львовом.
    Митець – має бути дивакуватим.
    Очевидно він працює до очамріння і ця інакшість для нього як віддушина.
    Очевидно...
    (В гостях у Ярослава Мотики)

    16
    Все людське – дим, говорив Марк Аврелій.
    І картини, які я збираю, – дим.
    Знаю це і не роблю собі ілюзій.
    І мій дім – дим.
    Ну, нехай станеться диво і він переживе мене на дві чи три сотні літ. Це все одно мить для вічности.
    Але яким було б моє земне життя без картин, без саду і городу, без лісу і дому? Чи хотілося б мені жити і боротися за життя?

    17
    Григорій Мацегора із Запоріжжя у Тернополі. Я зустрів його на вокзалі, й ми поїхали у Петрики. Але дорогою потрапили в аварію: п’яний водій врізався іномаркою у маршрутне таксі. Це було так несподівано, що в середині ніби щось обірвалося. До того ж ми сиділи на задніх сидіннях і отримали найсильніший удар. Обійшлося без переломів і більш важких наслідків тільки тому, що наші янголи-охоронці не дрімали, як сказав би наш президент. Але рами у картинах потріскали.
    Не знав, що й думати: зовсім недавно зірвався ліфт, у якому ми піднімалися з Богданом Ткачиком, а тут – аварія з Мацегорою. Ніби якесь вище попередження – не водися з художниками, бо вони люди фатальні.
    Зрозуміло, що наше спілкування було ґрунтовно попсоване – обидва страждали від головного болю, а відтак ще з’ясувалося, що розходимося у деяких принципових питаннях, зокрема поглядах на релігію. І навіть подаровані ним картини не викликали тої радости, на яку я сподівався. Хоча мав змогу вибрати ті роботи, які припали до душі. Коли ж він показав свої порнографічні малюнки, то це майже відсахнуло мене від нього. Оці хитання від світлого до темного, від високого до низького – дивні в його 72-літньому віці.

    18
    Кілька годин провів з Михайлом Піпаном – сильним і енергійним чоловіком. До цього мало знав його, ми зустрічалися кілька разів, я купив одну його картину, за яку, як мені видалося, переплатив і це залишило в душі пріснуватий прослідок.
    Сльотило, ми промокли і замерзли, був той важкий осінній день, коли людина особливо гостро відчуває свою закинутість у світі і марноту усього зробленого.
    Він наполягав, щоб ми зайшли у кафе, але я волів усамітнитися у Спілці.
    Він без хизування розповідав, яким сильним і вольовим чоловіком був за молодих літ. В Одесі жив у злодійському кварталі, зблизився з вуркаганами, але не втягнувся у кримінальний світ, бо міряв стати художником, відчував поклик іншої сили. Потім служив на флоті, багато мандрував, вчився і працював, пережив період творчої кризи і запою. Все це зробило відбиток на його обличчі – обвітреному, стемнілому, прихмуреному, але не позбавленому якогось особливого чару, – обличчі художника.
    Нарешті йому усміхнулося щастя – заїжджий італійський архітектор захопився його творчістю і закупив велику серію робіт. В Італії його виставки пройшли з успіхом. Це дозволило йому відкрити для себе Европу. Вийшов розкішний альбом, присвячений його творчості: спершу італійською, потім – українською мовою.
    Його творча манера наскрізь самобутня, її не сплутаєш з жодною іншою: він кладе енергійні, важезні й грубі мазки, що виказують широку і невдержиму натуру. В цьому є щось зухвале, неприборкано-первісне, вибухово-балагульне, але не штучне і напускне, а виплеснуте із самої душі силою незасупоненого нетряного таланту, і, отже, не може не вабити.

    19
    Відкриваю для себе творчість Дені Моріса, художника, що зворушив мене таким зізнанням: „Ніколи, як би не склалися обставини мого особистого і творчого життя, я не поступлюся християнськими принципами і нікому не дозволю принизити мою гідність християнина”.
    Такі слова не вириваються знічев’я, вони висвітлюють велику душу.

    20
    Поступово перетворюю свій кабінет у музей, оточуючи себе десятками милих дрібничок, картин і скульптур. Це зовнішній вияв мого смаку, любови та естетичних запитів. Мені здається, що я легко міг би без цього обійтися і, якби випало, розлучився б з болем, але без внутрішньої драми. Все одно настане день, коли я буду змушений все це залишити на поталу часові. Але допоки живу, хочу насолоджуватися красою і мистецтвом.

    21
    Запрудити будинок картинами і скульптурами не проблема. Друзі й приятелі, знаючи про мою пристрасть до колекціонування, дарують мені їх, час від часу щось купую і я. Але не в кількості щастя, бо не од кожної роботи засвічується душа та осяюється кімната. Диво стається неймовірно рідко.
    Картина повинна дарувати радість, перетворювати будень у свято. Коли цього немає, то навіщо вона?

    22
    Любуюся мінливим вечірнім небом у незвичному освітленні, яке триває лише кілька хвилин, а потім тони плавно, майже непомітно для ока, зникають – й відчуття глибокого жалю переповнює душу. Але чи не так привчає нас Господь до неминучости втрат? І чи не так колись загинуть мої картини, та колекція, якій сьогодні віддаю усі свої душевні сили і любов?
    То що ж, мені відмовитися від колекціонування, від вкладання грошей, яких сьогодні завжди не вистачає і які потрібні на більш важливі життєві потреби?
    Ні! Смертні картини – це те, що тнаповнює мою душу вищим змістом, те, що я заберу з собою у вічнісь, без чого моє життя стало б зовсім сірим і нецікавим.


    Російські письменники скаржаться, що на Заході їх літературою не цікавляться, а те, що перекладається, продається в найкращому випадку двотисячним накладом. Українська література і цим не може похвалитися.
    Можна нарікати на Захід, на розтління і бездуховність, що поет там не більше, ніж поет.
    Але...
    Насправді що ми знаємо про Захід?
    Основна інформація з телевізора, інтернету і голлівудських фільмів.
    Начебто немало, але це не дає повного уявлення про ту чи іншу країну. До того ж, наприклад, у США не тільки штат на штат не подібний, але і місто на місто.
    Я посилено цікавлюся світовою літературою. Але скільки країн світу я бачив навіч у свої п’ятдесят? Німеччину, Чехію, Словаччину, Югославію, Польщу, Угорщину, Білорусію, Росію, Казахстан – і все.
    По суті, нічого...


    У літературі сьогодні воістину вавілонське стовпотворіння.
    Де не ступиш ногою, уже затоптана і обжита земля.
    Ось виходить мій „Голос із притвору” і несподівано дізнаюся, що росіянин Владімір Губайловській видав щоденникові нотатки під назвою „Голос из хора”, ще раніше один єврейський дисидент видав свою есеїстику під аналогічною назвою. Щоправда, у них це голос із людського загалу, а в мене із церковних хорів, але збіг прикрий і явний.


    Про себе писати завжди варто. І тому, що найкраще знаєш саме себе, і тому, що це приємно.

    Є речі, які відмовляюся прийняти без протесту, які не можу осмислити, це коли у письменника чи художника Бог віднімає руки. Ті руки, що дарували людям світло, радість і щастя.
    Франко, Репін, Обаль...
    Але не нам про це судити і знати.


    У літературі є цікаві оповідачі, навіть неймовірно захоплюючі, а є стилісти.
    Справжніх вишуканих стилістів одиниці.
    Це голос, що дається від народження, його можна вдосконалювати, але виробити неможливо.
    В українській літературі другої половини ХХ століття я знаю тільки вісім справді великих стилістів (хоча, звісно, їх більше): Григір Тютюнник, Роман Андріяшик, Василь Земляк, Феодосій Роговий, Віктор Міняйло, Іван Чендей, Юрко Ґудзь, Андрій Содомора.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Сівба світла. Літературний денник 2005 р.
    „Сіється світло для справедливості”
    (Псалом 97)

    Уже писав, що не люблю цей перший день нового року, але люблю день останній старого року. Те очікування дванадцятої години, передсвяткова суєтність, підбиття підсумків, остання крапка у деннику, усвідомлення значущости й вагомости зробленого за рік, веселі дзвінки друзів – усе приємно хвилює і збуджує.
    От якби таким видався і мій останній день на цій землі!

    З М.Прішвиним проводжав старий рік, ним і новий відкриваю.
    Немає для мене любови вищої.
    Немає іншого письменника, з яким би у мене було таке повне душевне суголосся.
    І головне – немає письма, яке б мене так зцілювало, як пришвінське.


    Не можна зранити когось, не зранивши себе, завдати болю і гіркоти, а самому залишитися неушкодженим.
    Кожен постріл рикошетом поціляє у власне серце.
    Принаймні так у мене.


    Чи прийняв би я цей світ без книг?
    І ким став би я без книг?
    Завдяки їм я пізнавав і вивчав світ, вони розширили мій кругозір, пробудили жагу допитливости.
    Не маючи змоги мандрувати за молодих літ (бо діти імперії народжуються в гамівних сорочках), я все ж відкрив для себе Европу і Азію, Америку і Австралію, усі куточки землі, її минуле і майбутнє... Великі класики подарували мені великі світи.


    Грузинський романтик Ніколаз Бараташвілі жодного вірша не побачив опублікованим. Доля українських романтиків була не краща. А хто може сказати, скільки майбутніх класиків, що сьогодні перебувають у затінні, пишуть в шухляду?


    Як сильно, потужно і красиво входив в літературу Богдан Сушинський і який ширвжиток продукує сьогодні. Після „Кладки”, „Морави”, яку вважаю справжнім літературним шедевром, „Білого коня в сивій долині” враз появляються мелодраматичні „Три дня с любимой женщиной в Париже”, псевдоісторичні романи про козаччину, Бандеру, Гітлера, щось там з російської історії в стилі Пікуля.
    Що так згубно вплинуло на такий свіжий і оригінальний талант письменника? Перехід на російську мову? Прагнення вловити конюнктуру ринку? Догодити невибагливому масовому читачеві? Як знати! А може, атеїстичний світогляд, що тягне за собою безпринципність, плиткість суджень і невибагливість поведінки? Мені це особливо боляче, бо захоплююся раннім Сушинським, написав про нього ґрунтовну монографію і чекав од нього багато. Та помилився. Одна з багатьох моїх помилок, одна з найгіркіших. Сказавши про нього високе похвальне слово, залишаю за собою право сказати слово критичне, побачивши згубний крен.
    Хтось може дорікнути: продукуючи російськомовні романи ради хліба насущного, він паралельно все ж видає фундаментальну працю про гетьманів України, перевозить прах Мазепи і пише про це книгу, продовжує працювати для рідної літератури. Так! Але в нинішніх україномовних книгах уже не знайдемо тої чаруючої глибини, що в його блискучій ранній прозі. Все це написано поспіхом, навіть недбало, ніби з однією метою – кудись встигнути, потрапити у кон’юнктуру. Тому й резонанс цих книг не такий широкий. „Повернення у Батурин” – це скоріше книга не про Мазепу, а про самого автора, стільки тут марнославства і пози, зрештою, незавуальованої гордині. Це видно, що називається, неозброєним оком. Особливо насторожує в талановитого майстра ця гонитва за регаліями, преміями, нагородами, гучними суспільними акціями. Все це жорстоко мстить, дає абсолютно зворотний ефект, а не той, на який він сподівається. Як це комічно і нищівно сьогодні звучить: письменник-генерал, письменник-граф, письменник-академік, письменник-лауреат численних премій. Мертві приставки не личать справді талановитій людині.


    „Лукавлю я, та не злукавить слово”.
    Цей афоризм міг би належати Лесі Українці, так сказати міг би і Д.Павличко.
    ... Це Любов Голота.


    Кілька днів провів над третім томом щоденників Олеся Гончара. Зменшувалася кількість непрочитаних сторінок і все дужче стискалося серце – Ось-ось письменник помре. Важко це знати, жахливо очікувати, майже нестерпно.
    Страшніше смерти, здається, немає нічого. Хоча писав Гончар: смерти не боюсь. Господь опікувався ним усе життя, не залишив і в останній передсмертний рік.


    Мій сумний літературний досвід підказує мені, що полеміка з тим, із ким в тебе принципові розходження, має бути якомога делікатніша і толерантніша. І головне – аргументованіша. У літературі не обійтися без емоцій, але в критиці вони не повинні домінувати. Я, на жаль, цього не уник в минулорічному деннику. І тепер мені невимовно жаль, що я не так написав, як годилося б, про Олександра Сизоненка, О.Уляненка, ІБТ, О.Ірванця та інших. Особливо несправедливим виявився стосовно Ірванця. Хоча принципів своїх не зрікаюся і від переконань не відрікаюся. Відмовляюся від дражливого тону. Хай з піною на губах сперечаються політики, а письменникам треба уникати цього. Ми приречені бути різними.


    Письмо агресивне, зрозуміло, вражає сильніше, ніж світле, добродушне. Темне шокує. Ось щоденники Ю.Нагибіна і Олеся Гончара. Або критика ІБТ та Євгена Барана. Перші видаються потужнішими. Хоча це перше враження. А важливо інше – що залишається в душі.


    Я до кожного тягнувся як до друга, писав улюблений письменник.
    Ось цим він і близький мені. Так і про себе сказати хочу.
    І дерева мої друзі, і трави, і собаки, і коти...


    МОЛОДІ ПРО СМЕРТЬ

    Здається, молодість не може не думати про смерть. І молоді найчастіше обігрують тему відходу. Але здебільшого для них це просто гра, шокування несумісними речами.
    Однак у всьому має бути міра. Нині вона загублена, втрачена.
    „Хочеться просто померти чи просто повіситись – зашморгом втяти півслова...”, – пише Іван Бойчук.
    „Навіщо життя, коли ми всі вб’ємо себе у двадцять”, – епатує чи одверто зомбує себе і собі подібних Артем Демчик.
    І такого добра – хоч греблю гати.

    ПОХИЛЕНА ТІНЬ
    („Мої дні – як похилена тінь” – Псалом 102.)

    Як викладач, вважав своїм обов’язком опікуватися молодими.
    Як письменник, допомагав молодим і підтримував їх, як міг.
    Але сьогодні відчуваю, що більше уваги треба приділяти не їм, а літнім письменникам, тим, що на межі відходу. Бо, здається, немає нічого жахливішого за старечу самотність.


    Слово „говорити” налічує кілька десятків синонімів, може, й сотня набереться. Принаймні я зібрав уже понад шістдесят.
    А ось „слухати” має усього кілька відтінків – прислухатися, наслухати, дослухатися тощо...
    Чому?
    Обумовлено доцільною мудрістю життя?
    Бо не завжди варто слухати те, що варнякається, патякається чи репетується?


    Неподоланна сила натури.
    Це те, що закладено на генному рівні.
    Тому я сам для себе загадка.
    Узяти б таке. У шкільні роки тільки один раз без видимої причини прогуляв уроки, і той день перетворився для мене на суцільну муку, став морально нестерпним, ніби зробив казна-який проступок. Я не знаходив собі місця, почувався злочинцем, на якого усі дивляться з презирством і зневагою. За дивним збігом обставин кілька людей справді посміялися з мене. Ніколи потім не дозволяв собі пропускати навчання.
    Ще був день у моєму житті, коли ми з поетом Борисом Щавурським пробомжували від ранку до опівночі. Це вже за асистентських часів. “Захопившись вином, не помітив, коли й стемніло”.
    І знову тяжкий тягар ліг на душу, хоча Борис, здається, розкошував у такому стилі життя.
    Це не означає, що я надто правильний. Це означає, що я страждаю, коли гайную час. Це закладено в мені Тим, Хто створив мене, це на рівні життєвої програми. Коли порушую її, страждаю, коли виконую – почуваюся щасливим.
    Можна сказати, що в стосунку до часу я найбільший у світі скряга.
    Але не позбавляю себе дозвілля і б’ю байдики, коли відчуваю перевтому мозку і душі, коли відпочинок стає життєво необхідним.


    Василь Шкляр задумав видати класику в стислішому, скороченому варіанті, що в декого викликало обурення. Це голоси ортодоксів.
    Маю певність: якби ці класики дожили до нашого часу, то самі зробили б таку роботу. Ущільненості, стислости вимагає час. Варто пам’ятати, що час не лише посутньо впливає на сприйняття того чи іншого твору, він багато що взагалі убиває.
    Чомусь у Европі та світі не бояться творчо підходити до класичної спадщини, вільно поводитися з нею, коли це продиктовано любов’ю („Люби – і роби що хочеш”). Наприклад, щоденник Жуля Ренара перевидано в скороченому варіанті, де записи згруповано за тематикою.
    Щороку я видаю свої денники, маючи потаємну мрію, що колись виберу з усіх книг найкращі фрагменти, згрупувавши їх в один том. Але я можу й не встигнути це зробити. І якби за багато років знайшовся уважний і тонкий читач (новий Шкляр), що зробив би цю роботу за мене, виходячи з позицій нового часу, то хіба це не варте було б подяки? Та я благословив би його з небес!
    Але якби він, скажімо, перевидав усе підряд, без творчого підходу і врахування нових смаків і потреб, то завдав би мені непоправної шкоди і болючої урази, бо цього, що написано на потребу мого часу, ніхто б не читав.


    Скільки їх пройшло повз мене, отих авангардових хлопчиків, що «перегортають пальцями ніг сторінки газети». Всі замахувалися перевернути світ чи принаймні здивувати людство. І що ж? Пройшли, як тіні. І зроблене ними в літературі навіть літературою назвати не можна. Жоден не став майстром чи принаймні пристойним літератором. Так і залишилися великими нулями. Тільки й того, що наробили в свій час „ґвалту і крику”.
    –Якби нині знову почали будувати Вавілонську вежу, то чи прилучився б ти до цього будівництва? – якось запитав я напівжартома у Юрка Гудзя, коли ми верталися з Почаєва.
    –Мусів би, – відповів він одразу ж, – бо колись написав про це “вже ніч пройшла і знову треба жити і вежу Вавілонську будувати.”


    Звідки ця пристрасть до книг?
    Може, від батька?
    Десь у 60-х роках він передплачував “Наше слово”, що виходило у Варшаві. Там друкувалася з продовженням чудесна повість А.Чайковського “За сестрою”. Ми читали її щосуботи уголос десь із півроку (усі, крім мами). Що то було за читання! Мене трусило, як у лихоманці. А мука очікування була така нестерпна, що здавалося до чергової суботи просто не видержу, не доживу.


    Якось у Спілці випало виголосити мені доповідь про творчість молодих у нашому краї. І я назвав якийсь десяток імен тих, що помітно засвітилися, перспективно заявили про себе.
    –І це все?! – зірвався хтось із спілчан після жвавого, досить прихильного і цікавого обговорення. – А де інші? Про що ми говоримо? Про одиниці? Але ж їх багато, треба було попоходити по видавництвах, підняти імена…
    Яка живуча ота хвороба масовізму, ніби літературу творять не одиниці, а юрби. Як ще хочеться багатьом, щоб у письменники входили масово, скопом. Зрозуміти це можна: на сірому тлі й самому якось легше вивищитися, а серед вибраних треба бути вибраним.

    *
    Із щастям так на світі просто,
    Хоч так непевно, як гадав.
    Щасливий тим, що не доносив
    І що нікого не продав.
    Після прочитання статті Олега Микитенка «Слідами фальшивої Мельпомени…»


    Я не спроможний уявити якою буде земля в майбутньому. Але мені здається, що без доріг. Засоби пересування остаточно і повністю перемістяться у повітря і потреба в дорогах відпаде. Усі ці автотраси, автобани, шосейні магістралі позаростають травою, як русла мертвих рік. І найдосконаліший автомобіль сприйматиметься як анахронізм.

    ДЕННИКИ

    1
    Для того, хто працює, так би мовити, в чистих жанрах щоденник зайвий. Адже все варте уваги використовується як матеріал для роману чи новели, повісті чи оповідання. Добре про це в Солоухіна: “Кажуть: веди щоденник, веди щоденник… Але думка, більш чи менш варта уваги, лягає, приміром, навіть ось у цей жанр, в “Камінці на долонях”. А життєва ситуація, спостережена збоку чи учасником якої я став і варта уваги інших, лягає потім в оповідання, в епізод повісті чи роману. Іскра почуття лягає у вірші. Що ж залишається для щоденника? Полова. Зерна уже відсіяні і зібрані в окрему жменю”.

    2
    Сашко Хоменко каже: „Голос із притвору” – краща твоя книга, і я не розумію навіщо випускати ще один „Голос”? Щоб знівелювати попереднє добре враження?”
    Так, я ризикую повторитися, але настільки, наскільки повторюється життя.
    Я веду денники, а не романи з продовженням.

    3
    Звичайно, прийде час, коли я відмовлюся від літературного денника (буду змушений відмовитися!), адже зір падає і я не зможу є таким несамовитим читальником, яким ще залишаюся сьогодні і був понад сорок років. Але допоки мене ще палить ота невдержима потреба читання, допоки я утримую той високий ритм активного літературного життя, денник мені потрібен, як одна з найбільших утіх і стимул для написання інших книг.
    4
    Денник для мене – це один із засобів виживання, втримання рівноваги духу, пошуків земного щастя.
    Зрозуміло, не було б денника, знайшов би щось інше. Але на сьогодні це найбільш відповідна і прийнятна для мене форма.

    5
    Сповідальна проза, здавалося б, мала прихиляти найбільше число читачів, бо в ній промовляє душа письменника, там немає вигадки і кожне лукавство видно, як на долоні, воно звучить дисонансом.
    Але насправді її читають найменше, до неї прихиляються одиниці.
    Чому?
    Боюся, що відповіді на це у мене немає.
    Є лише припущення.
    Більшість читачів шукають легкого читва, а робота душі та мозку їх обтяжує, вони не хочуть напружуватися.
    Окрім того кожна сповідь важка.
    Досить звернути увагу на священика у перед великодні тижні, коли йому доводиться вислуховувати сотні людей. Це непростий тягар – нести в собі ще й чужі гріхи.
    До того ж вік наш сатанинський.

    6
    Що таке ці літературні денники?
    Нотатки письменника, покликані заповнити порожні лагуни, обумовлені відсутністю фахової критики.
    Не маю ні найменшої надії на їхню довговічність, і якби вони виявилися для когось цікавими, скажімо, через кілька десятиліть, я був би щиро подивований, але я також був би глибоко розчарований, якби мої інтроверсійні денники через кілька десятиліть виявилися цілком застарілими і нецікавими.

    7
    Яка це мука – туга за довершеністю.
    Відчуваю, що в мої роки тільки довершений текст спроможний подарувати відчуття щастя.
    Я також відчуваю, що спроможний написати досконалу сторінку в деннику, але поки що добитися цілковитої гармонії усього тексту мені не вдається. Можливо, я досягну цього, коли стисну денники за багато років в один том. Можливо. Принаймні живу цією мрією. Але який важкий шлях до цього і яка велика туга.



    Як знати, може, бажання слави – це потреба безсмертя?

    Раніше медики входили в літературу класичним кроком: Рабле, Шіллер, Моем, Чехов, Вересаєв, Липа, Булгаков... Нині що не медик-письменник, то в найкращому випадку посередність. В російській літературі це почалося, здається, з Юрія Креліна, у нас – з Юрія Щербака.


    Поети приходять, щоб рятувати слова. Скільки діалектизмів гине, особливо тепер, в пору тотального телебачення.
    Рівень таланту завжди впізнається ще й по бережливому, любовному ставленні до слова. Відчув це, перечитуючи М. Ситника:
    Коли б усі дивилися на ню...
    То вистачило б нам усім вогню.


    ПЕТРИК

    1
    Уже саме звучання цього імені мене хвилює. Може тому, що я чимало душі вклав в опис історії Петрика в історичній повісті з часів Мазепи „Душа при свічці”, а може тому, що це перекликається з моїм іменем та селом, у якому сьогодні живу. Надто багато невипадкових збігів. Тому коли вперше почув від Івана Мердака прізвище художника Петрика, одразу ж захвилювався.
    Той Петрик жив безпритульним сковородинцем, вів злиденне існування. Люди його пам’ятають самотинно-зневроченим, вічно згніченим, глибоко нещасним... Його мертве тіло знайшли у майстерні тільки на десятий день після його смерти.


    2
    Микулинецьке кладовище – своєрідний всесвіт – тут знайшли спочинок жителі кількох сіл – Настасова, Острова, Буцнева, Великої Луки, Миролюбівки, Лучки і Мишкович. І лежать майже поруч колишні січові стрільці і комсомольці, бандерівці та мельниківці, червоноармійці й цивільні...
    Тут спочиває і Андрій Петрик.
    У першу червневу неділю довго бродили ми разом з Богданом Бастюком і Галею між гробами у старій частині кладовища, зчитуючи напівстерті написи, але могили Петрика так і не знайшли.
    Потім тинялися тихими вуличками старовинного містечка, що було колись районним центром і, здається, дихали атмосферою повоєнних літ. Її навіювали старовинні галицькі будиночки, тісний жидівський квартал, казарми і каземати колишнього НКВД, трохи вище од якого під високу кам’яну огорожу привозили убитих повстанців і виставляли для загального огляду. Тут розігрувалися страхітливі шекспірівські трагедії.

    3
    Більшість картин Петрика десь осіли і тільки деякі за безцінь купили найближчі приятелі та знайомі, що хотіли підтримати художника. Незначна їх частина опинилася в музеях і в приватних колекціонерів.
    З однією жінкою, що має понад сотню полотен Петрика, мене познайомив скульптор І.Мердак. Вона дозволила мені вибрати одну з них, пообіцявши, що надто не підніматиме ціну, яку ми уточнимо пізніше.
    Два дні я майже не відривав од картини очей, і вона все більше подобалася мені. Це був невеличкий міський пейзаж, окраїна Теребовлі, з дуже добре виписаними рікою, пагорбами, будинками і глибокою перспективою. Пастельний пейзаж окутував легкий ранковий серпанок, що надав йому таємничости й особливої величі й краси.
    Але радість моя була недовгою: нова знайома загнула таку ціну, що я був змушений повернути картину. До того ж, як я згодом довідався, ті картини опинилися в неї незаконно.

    4
    Кажуть, він був наділений якимось особливим даром і винятковими здібностями.
    Приміром, іде базаром і заграє з жінками:
    –Подаруйте, будьте добрі, грушку.
    –А ти купи собі, – наструнчуються молодички. – Як це подаруйте?
    –У мене вітер в кишені. Ви подаруйте.
    І завжди знаходиться одна, що подарує.
    Він візьме грушку, похвалить і скаже з потаємною усмішкою:
    –Ось побачите, зараз у вас все до решти розкуплять, а в тих, – покаже пальцями на скупих перекупок, – жодної.
    І справді, як у воду гляне: через годину в щедрої молодички голий прилавок, а інших хоч би хто запитав, чому стоять.
    Або такий випадок.
    Друзі влаштували його на фабрику художником, щоб з виходом „на заслужений” була в нього більша пенсія. Треба було тільки протриматися там кілька місяців. Але і цей невеликий термін для Петрика – проблема. Захарастив приміщення, наскидав жужмом різного мотлоху.
    Якось заходить в його комірчину сам директор зі свитою і ще з порога тикає пальцем на художника:
    –А це що за один?
    Петрик спокійно підходить до нього і собі запитує:
    –А ти що за худоба?.. Зайшов у храм мистецтва і не зняв шапку, не привітався по-людськи, а тикаєш пальцем. Вийди, почисти черевики.
    Директорська свита так і обімліла, а в самого начальника пішли лицем червоні плями.
    –Звільнити його, негайно! – заволав він. – Щоб його ноги тут не було!
    –Ти сьогодні директор, а завтра нуль! – так само спокійно сказав художник. – Зрозумів? А я художник і цього звання у мене ніхто не відбере.
    Неймовірно, але факт: через кілька днів якась міністерська комісія звільнила директора-самодура із займаної посади.


    Скільки талановитих письменників відійшло в позасвіття за останні кілька років: Іван Іов, Юрко Ґудзь, Іван Царинний, Віктор Соколов, Іван Козаченко, Галина Гордасевич, Володимир Затуливітер, Антон Морговський...
    Усі першокласні таланти, незаперечні класики, неповторні за рівнем обдарування, тональністю голосу. Та чи будуть вони канонізовані, введені у хрестоматійний ряд? Чи не загубляться їх імена в часі так, як загубилися десятків інших? Незбагненна і примхлива доля залишає з сотні два-три імена. Не більше. Іноді не найкращих. Прижиттєва доля здебільшого несправедлива. Але посмертна теж. Від кого залежить це? Невже усе віддано на волю сліпого жеребу, певного збігу обставин?


    Сьогодні багато говорять і пишуть про літературу для рядового і естетично підготовленого читача. Але, як на мене, література або є, або її немає.


    Для мене є два Процюки: один розумний, спостережливий, дотепний, ерудований і блискучий есеїст, а другий – натужний, важкий і якийсь незручний прозаїк.
    Саме в есеїстиці найбільш повно розкрився його талант, тут фраза лаконічна і точна, легка і навіть летюча, чого так не вистачає прозі, хоча він, мабуть, вважає, що все навпаки.


    „Гомбрович умів діставати, що заділо навіть Пазоліні”, – зловтішно пише один російський критик.
    „Ми добре потріпали нерви місцевим літераторам”, – радіє один тернопільський поет.
    Оце гідна мета для письменника!


    Вибудовую для себе високий і безсмертний ряд українських епіків другої половини ХХ століття: Василь Барка, Василь Земляк, Юрко Ґудзь, Антон Морговський, Галина Пагутяк, Роман Андріяшик, Василь Захарченко, Іван Чендей, Віктор Міняйло...


    Чим далі віддаляються події у часі, тим чіткіше виділяється і прояснюється головне та зникає все другорядне, дріб’язкове. Тому найкраще і найрозумніше писати „з віддалі часу”, а не по свіжих слідах. Щоденник з цього погляду найбільш вразливе письмо. Але так трапляється, що в слабкості й сила. Щоденник чи не єдиний спроможний зберегти запах і красу проминальної миті життя. Як, власне, і листи, що засвідчила книга Григорія Білоуса „Слова, слова, спасіте наші душі”.


    Прочитую томи і томи... А що залишається на дні мого серця? Що хотів би забрати з собою у вічність?
    „Писар Східних воріт Притулку” Галі Пагутяк, „Вічний Іван” Віктора Міняйла, „Білі вечори” Василя Захарченка.
    Ось лежать на моєму робочому кілька томів соцреалістичної класики і вони викликають у мене не більше емоцій, ніж звичайна цегла, хоч зовсім недавно я перечитав їх знову, а невеличке есе Галі Пагутяк „Рукави, вологі від роси” не дає мені заснути до глибокої ночі...
    Таємнича, незбагненна сила слова.


    Знову й знову повертаюся до творчости Віктора Міняйла й пекуча думка терзає мене, що ось так мені не написати ніколи, що навіть усвідомлювати себе сучасником письменника, це неймовірно важка річ. Але такі думки спроможні привести до відчаю, з ними треба боротися. Бо ось Метлинський колись не впорався з ними і наклав на себе руки.
    Так важливо зберегти гармонію і лагідний лад у душі, жити в щасливій єдности з світом, робити з втіхою те, що тобі під силу. Захоплювати і вражати не мудрістю, а осяювати любов’ю.
    Шукаю опори в Біблії і знаходжу її в одному з псалмів: „Господи, серце моє не пишнілося, і очі мої не підносились, і я не ганявся за речами, що більші й дивніше над мене! Тож я втихомирював і заспокоюював свою душу, як дитя”.


    Два дні над першим томом Самчувового „ОSTу”, виданого до столітнього ювілею письменника. Важко судити про трилогію з одного тому, але деякі узагальнення напрошуються. Потужний епічний подих, зримі, до фізичної відчутности картини хутірного життя, майстерно виписані образи. Але деякі діалоги здаються задовгими і зайвими, деякі деталі надто натуралістичними і художньо невиправданими. Відчувається, що роман писався на коліні.
    Ось приклад. „Андрій ним милується (тобто братом Іваном – прим. моя), чує в ньому расу – така собі запечена шинка на карку. Голова повертається, ніби на бетоновій підставці”. Об таке спотикаєшся, як у Панаса Мирного об „брови-п’явки”. Неестетично і відворотно. Чим тут милуватися? Є зайві, як на мене, публіцистичні вкраплення, цитати з Леніна, що більше пасували б науковому трактату. Не зовсім в’яжуться із загальною тональністю оповіді епістоли Ольги та Івана, що до них вдається автор.
    Але це зауваги дріб’язкові, загальне враження добре і доволі сильне. Ритм хутірного щасливого життя тяжкий, руйнівний поступ революції передано потужно.


    Найвідворотніше оце у пересічного письменника – самовип’ячування, нескромність,
    Але чим менше таланту, тим більше марнославство.
    Чи не тому Стефаник, Бажан та інші великі уникали ювілейних почестей, що кожну пересіч на них роблять мало не генієм?

    До 30-ти років відчував, що набираю форму, до 40-ка років удосконалювався і чекав дива (тобто сподівався написати книжку, яка стане хрестоматійною), але вже в 45 зрозумів, що це захід і перестав чекати чудес.


    Ігор Фарина „Осінні жорна”. Збірка, що могла б стати подією, якби не убога, просто злочинна поліграфія.
    Ігор з тих, хто вміє почути серцебиття бджолиного серця, ріст трави і скрип Чумацького Воза в нічному небі... Поет, нових віршів якого чекаєш. Поет, що може мовчати десятиліттями, а потім сказати так чисто, свіжо і образно, ніби ніколи й не випускав перо з руки. Тут напрошується аналогія з М.Пшеничним, М.Тимчаком, М.Дяченком, Я.Павуляком...
    Як на мене, трохи вадять Ігореві шорсткуваті словосполучення (квітосерце, сонцеструм, дощолет, зимопісня), що відгонять штучністю, але попри те він уміє писати афористично, образно і майстерно, зберігаючи при тому свій власний голос:
    Тепер ніщо не може зупинити
    Мій погляд, котрий молиться на вічність.


    Який сумний і важкий час.
    Валерій Ілля переніс інсульт.
    Іван Гнатюк у надзвичайно важкому стані.
    Художник Антон Журавель терпить важкі фізичні муки.
    Василь Захарченко після важкої операції.
    Розмовляю з кожним із них по телефону і відчуваю, що серце розривається, що гину разом із ними.
    Страшна річ – старіння.


    Є люди, що не вміють вчитися ні на помилках інших, ні на власних.
    Вони не хочуть чи не можуть змінюватися.
    Вони ніколи не роблять висновків зі своїх поразок і тому завжди програють.
    Невиправні люди, і тому важкі та неприємні.
    Може, сліпі й бідні. Може, гідні співчуття.
    Вони не вміють навіть програвати (не кажу прощати) і не спроможні зрозуміти, чому програють.
    Вони не чують нікого й нічого, крім своєї сліпої амбіції. (26 березня).


    Нещира похвала і неприховані лестощі – зворотна сторона озлобленої критики.
    „Дурість осуду менш помітна, ніж дурість похвали”, – у Пушкіна.


    Можливо, це просто такий душевний стан, тимчасова зневіра, а, може, й глибша прозірливість, відкрита завдяки стражданням.
    Але здається мені, що навколо одна сірість і агресивна бездарність.
    Бум графоманії.
    Це може не тільки пригнітити, а й убити.
    Які убогі запити, які дрібні інтереси! І це нікчемне життя ведуть письменники.
    Більшість нікого не читає, не знає української і світової сучасної літератури у її кращих виявах, не працює творчо, веде паразитичний спосіб життя.
    Навколо мене пустеля.


    Оце має стати законом: якщо ти знайшов рідкісне слово, то не вживай його надто часто, досить одного-двох разів на всю книгу. Повторення не сприятиме активнішому введенню його в літературний обіг, а тільки знівелює чи й знецінить його.
    Гарно звучить – „знакомитий поет”.
    Р.Іваничук вживає його у своєму „Нещоденному щоденнику” кілька разів і дуже затирає.
    Коли вперше натикаєшся на нього у гарному контексті, відчуваєш захват, але вдруге і втретє – розчарування.


    Часто пишу монографії про письменників, творчі можливості яких кволіші од моїх.
    Раніше це гнітило мене, але сьогодні так добре прояснилося під час Літургії, що це моя жертва. Якоюсь мірою – покорення гордині... Я краще намагаюся написати про них, ніж пишуть вони.
    І хоч у декого із цих письменників талант невеликий, але у більшості життя – справді велике. Всі вони творці особливого життя. А дехто спромігся і на унікальний життєвий подвиг.
    Важливо й інше: у літературному середовищі мені завжди ставитимуть на карб ці монографії, а отже, змушений буду залишатися на задвірках літератури. А для душі це добре.


    Стосунки з письменниками української діаспори у мене завжди складалися найтепліше. Незважаючи на те, що ми різні, що між нами віковий розрив.
    Я надбав там багато друзів і приятелів, які допомогли мені вистояти в найскладніші часи. Тому з особливою теплотою завжди згадую О.Гай-Головка, Ганну Черінь, Свято мира Фостуна, Романа Колісника, Петра Одарченка, Степана Горлача, Стефанію Гурко, Лесю Шанту, Світлану Кузьменко, Григорія Вишневого...


    Усміхаюся подумки: здається, існує відчутна залежність і невипадковий зв’язок між письменником і назвою вулиці, на якій він проживає. Це мене завжди подивовувало.
    У С.Мелларме є такий катрен:
    Годі копитами клацать!
    Пошто, нині путь твоя –
    На Бальзака, 11,
    В Дім Жозефа Ередіа.
    А як у нас?
    Маєстатичний Степан Пушик живе на вул. Шевченка,
    Р.Дідула – Ірини Вільде,
    І.Жиленко – Олеся Гончара,
    Євген Пашковський – на Княжому Затоні,
    Надя Мориквас – на вул.Сяйво,
    Є.Дудар – на Гарматній,
    В.Брюгген – на Астрономічній,
    Ніна Бічуя – на Хуторівській,
    В.Березінській – на Тінистій…
    Чим не тема для Петра Ребра, що полюбляє обігрувати такі збіги у дотепних четвертаках?!


    –Я герметик, – сказав якось за чаркою один місцевий поет, і всі розсміялися. Ото ще герметик: цілими днями просиджує в кав’ярнях, не пропускає жодної тусовки, презентації, тільки й думає, з ким би набратися... Але ж поза і апломб, і пиха, хоч відбавляй.
    Скільки таких ходить сьогодні по літературі.
    І спонсори знаходяться для їхніх книжок, і критики-підспівувачі.
    А справді великі майстри – А.Кондратюк, В.Міняйло, В.Ілля, Іван Чендей, Валя Отрощенко – не можуть видатися роками.


    Багато колишніх політв’язнів стали добрими поетами. Відповідальність перед словом у них велика і віра в силу слова безмежна. До того ж, для становлення душі тюрми і тортури мали, безперечно, вирішальне значення. Але ніхто з них (може, окрім одного-двох) не вийшов на ширші літературні обрії, не отримав всеукраїнського визнання, не був відзначений престижними мистецькими преміями. І це змушує мене припускати, що є сили, які свідомо утримують їх на задвірках літератури.
    Ось перечитав „Терен у полум’ї” Романа Петріва з Миколаєва, який спромігся на справжній подвиг – переклад російською Франкового „Мойсея”. Книга вийшла ще 1997 року, але хто про це десь згадав чи бодай натякнув? Гробове мовчання, хоча переклад винятково фаховий, талановитий...
    В якій все-таки дурній, ніби не своїй державі, ми живемо.
    Якби на подібне сподвижництво спромігся якийсь французький чи японський письменник, до того ж з ореолом мученика, то вже, мабуть, став би національним героєм.


    Письменник Святомир Фостун міцно увійшов в моє життя. Це називається долею. Я написав ґрунтовне наукове дослідження про його багатогранну творчість, а після його трагічного відходу англійські приятелі замовили мені ще й книгу про його життя. Це літо я присвятив їй.
    Багато що відкрив для себе заново, багато перепетій його долі схвилювали і глибоко вразили мене, глибоко занурився в середину ХХст. Але чи не найбільше схвилювала мене листовна сповідь дружини письменника – Люби. Ось промовисті фрагменти з неї, що відкривають завісу своєрідного і непростого подружнього життя:
    „Ви, мабуть, краще знаєте покійного Святомира, ніж я. Чимало різної інформації про нього я почерпнула саме з Вашої книги. І коли хтось мене запитує про нього, я відсилаю його до Вашої монографії.
    Як не дивно, але в нас не було часу на звичайні розмови. Кожен займався своєю справою. Він постійно був при столі за машинкою, або копався у своїй багатющій книгозбірні. Іноді я дозволяла собі жартувати – мушу іти між люди, бо вдома розучуся говорити.
    ...Я знаю його як людину винятково працьовиту, розумну, чесну. Мене завжди подивовувало його уміння швидко читати.. За один вечір він легко міг подолати 200-сторінкову книгу. Протягом нашого 28-літнього подружнього життя він був для мене невичерпним джерелом знань. Про що б я не запитала, тут же отримувала точну і повну відповідь. Про себе розповідати не любив, минулого не згадував. По-своєму реагув на різні обставини життя, а найчастіше – мовчанкою”.

    Мабуть, скільки існує література, стільки й тяжіють письменники до отих полярних назв у заголовках – життя і смерть, світло і тінь, схід і захід, гармонія і хаос, злет і падіння, мати й мачуха... У ХІХ і ХХ столітті ці назви домінують. „Війна і мир” Л.Толстого, „Велич і злиденність куртизанок” Бальзака, „ З вершин і низин” І.Франка. Приклади можна наводити ще довго.
    Ця мода не проходить і в українській літературі: „Ненависть і любов” Б.Кравціва, „Любов і ненависть” та „Пелюстки і леза” Д.Павличка, „Ніч і день” В.Гжицького, „Тиша і грім” В.Симоненка...


    Навіть в межах української літератури можна робити гарні відкриття і отримувати неперебутні враження, якщо підходити до слова з доброзичливістю і любов’ю.
    Подією стало для мене знайомство з творчістю Анатолія Гризуна із Сум.
    Есеїст, драматург і поет.
    Справжній. Нутряний.
    Відкрив його завдяки есею, присвяченому Маяковському (може, найкраща річ про поета в українській літературі, з якою мені пощастило познайомитися), а потім перечитав поетичні збірки „Космос”, „Новотвори” і „Третє тисячоліття”. Убога поліграфія і бажання дати все, що написалося, звісно, негативно відбивається на загальному враженні, але є вірші, які дозволяють сказати: це поет неймовірної сили переживання.

    Дуже рідко трапляється вдала назва книжки (особливо поетичної), коли вона налічує більше трьох слів. Як на мене, це вже ознака несмаку і надмірної ліризації, що сама по собі насторожує і викликає упередженість і несприйняття. Подальше читання тільки підтверджує цю тезу.
    Дуже важливо знайти глибинне, повнозвучне і бажано рідкісне слово й наповнити його символічним звучанням. Це вдається небагатьом. Із назв останніх у часі книг, що збереглися в пам’яті, варто назвати „Сваргу” Валерія Іллі, „Стихію” Ігоря Павлюка, „Шаргу” Івана Андрусяка, „Словини” Богдана Бастюка, „Перезву” Василя Солов’я, „Копу” Михайла Шалати, „Стремено” М. Іванова, „Співаницю” М. Тимчака, „Путь” Орисі Яхневич...
    Звісно, найоптимальніше – це двоє слів, злютованих у виразний троп, ще до тебе ніким не апробований і не поєднаний. Тут „Гіллясте лице” Петра Коробчука, „Обличчя пустелі” Тараса Федька, „Плавник риби” Василя Махна, „Дотик безсмертника” Тамари Севернюк, „Сивий вітер” Андрія Содомори і давніші „Князь роси” Т.Мельничука, „Двері луни” Василя Рябого, „Упродовж снігопаду” Ігоря Римарука.
    Коли назва має оксюморонне навантаження – це завжди вищий регістр: „Короноване опудало” в І. Калинця, „Веселий цвинтар” у В. Стуса.
    Завжди западає у пам’ять і паліндром: „Око” Миколи Мірошниченка, „Вага агав” Василя Рябого, „Віче мечів” Анатолія Мойсеєнка.
    Трапляються, щоправда, розтягнуті назви, але наповнені особливим змістом, тільки це у винятково талановитих поетів, як от у М.Вінграновського, що тяжів до таких ошатностей „Губами теплими і оком золотим”, „Правий берег сумної ріки”, у Михайла Левицького „З останньої пелюстки літа”, „Тінь великого класика” та інші вірші” О.Ірванця., „Ікар на метеликових крилах” Василя Голобородька.
    З власного досвіду знаю, що розлога назва ще й негативно позначається на продажі книг. Виявляється, з усіх денників найгірше продається той, що має найдовшу назву – „Найкраще помирати в понеділок”. Хоча я у свій час сподівався, що буде все навпаки.

    Цікава й повчальна історія російського письменника Анатолія Кузнєцова. В середині минулого століття на нього упала велика слава: роман „Бабин Яр”, повісті й оповідання (зокрема „Артист міманса”) перекладалися десятками мов, виходили мільйонними накладами. Здається, у нього було все: гроші, визнання, шана... Але відчуваючи задуху тоталітарного режиму, він утік на Захід, де почав писати „по-новому”, тобто наслідуючи Джойса, Кафку і Беккета. Зрозуміло, що таке наслідування вбивчо позначилося на його творчості, почалася затяжна криза, і він невдовзі помер, хоча був ще відносно молодою людиною.
    Що випливає з цієї історії?
    Що не слід було тікати в інший світ, а продовжувати пристосовуватися до злочинної системи?
    Що від добра добра не шукають?
    Звісно ж, ні!
    А те, що свобода не менш небезпечна для таланту, ніж тоталітарні режими.
    Свобода – не панацея.
    Свободою теж треба уміти користуватися.

    Один гріх тягне за собою інший.
    Ось відомий письменник у сповідальній прозі хизується собою, нахваляється, що і в літньому віці захоплюється юною вродою і не без того, щоб згрішити, коли випадає нагода, а тексти його – це теж неприховане словоблудство, а отже гріх.
    Коли письменник надто милується собою, то це, ніби якась родова пляма, проступає навіть у белетристиці, не кажучи вже про мемуари.
    Самозакоханий завжди вважає, що він перший письменник у своїй країні, що йому немає рівних. Але це мали б говорити інші критики, а не він. Тим більше у літньому віці, за крок до смерті.
    Інша річ, коли хизується справді талановитий письменник, що має всенародне визнання, як от Р.Іваничук.
    Це було і в Гете, і в Гюго, і в багатьох інших, бо „тільки убогі скромні” (за Гете). Хоча, звісно, не тільки.
    На все потрібна розумна міра.
    До того ж „талант – це не заслуга людини, це те, що їй дано зверху”, як слушно каже В.Герасимчук.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Вгору піднесене серце. Денник 2005
    ІНТРОВЕРСІЙНИЙ ДЕННИК
    2005


    Січневий вітер пише білим по білому.

    ЛІСОВА ІЛЮЗІЯ
    Після Різдва несподівано потепліло, запахло весною, і весь сніг, що вкривав землю, зник умлівока за одну ніч. Тільки в лісі, де вирубали кілька десятків дерев і утворилася невелика галявина, сніг чомусь не хотів зникати і ще протримався довгих три тижні до нового снігопаду. Здалеку та біла галявина нагадувала лісове озеро, і завжди, коли ми проходили мимо, то піддавалися цій ілюзії.


    Є люди, на обличчях яких написана уся їхня доля.
    Є такі, на яких прочитати щось певне абсолютно неможливо.
    Є лиця, що можуть належати інтелігенту і селянину, академіку і конюху.
    Найбільш прочитувані лиця так званих „маленьких людей”: спиті, простецькі, шкарубкі, з потухлими причинкуватими очима... Чи то Господь їх такими задумав, чи вони себе такими зробили? Ясна річ, найбільше провина самої людини. Бо жодна вища сила не змушує людину безпросвітно пити, гибіти від бездіяльности чи нудити світом.


    Коли забрів сьогодні на тінисту вуличку Карпенка, де в 23-му будинку ми прожили два роки, то здалося мені, що ті роки – то був найщасливіший час у нашому житті, адже поруч парк і моржатник, де я два роки купався за будь-якої погоди, тунель каштанів, спортмайданчик і ринок, до якого рукою подати, і сім хвилин ходи до університету.
    Хоча насправді ті два роки були найбільш драматичними і складними для мене. Це був період несамовитої боротьби за життя, пекельного болю, безсонних ночей, моральних і фізичних страждань. І ще кілька важких ударів долі.
    Чому ж тепер, через три роки, вони видаються мені щасливими і безхмарними? Я не знаю, але тепла хвиля переповнює душу.
    І здається мені, що так у вічності, коли пройдуть тисячі й тисячі умовних літ, це наше земне життя буде здаватися справжнім щастям. Все прикре і важке забудеться, а світле зігріватиме душу.

    ТЕРЕЗИ СВІТУ
    Страждання говорять мені, що у всесвіті зла стільки ж, як і добра.
    Страждання – це підготовка душі до ще більших випробувань.
    Безконечність добра, але і безмежжя зла.


    Кажу, що нічого не розумію в цьому житті тому, що не знаходжу закономірностей, послідовності у діях Вищої Сили. Наприклад, грішник умирає легкою смертю, уві сні, а праведник довго мучиться і т.д. Таких прикладів можна нанизувати багато.
    Але знаю: мені відкривається тільки верхівка айсберга. Я не бачу усього, мені не доступний невидимий світ, тому не суджу, не богоборствую, а тільки кажу: з погляду людської логіки не бачу ясности.
    Головне закрите для мене.
    Життя залишається тайною тайн...

    ЧАС
    Старість – сумне видовище.
    Особливо глибока старість. Оте варикозне розширення вен, суха змертвіла цера облич, запалі безбарвні очі, склероз і маразм – все це просто жахливо.
    Немає втіхи у старости, й не знаю, чи є відрада.
    Відчуваєш наближення отяжілого літнього віку – тікай у самотність, а хто цього не розуміє і тікати не хоче, то лише прирікає себе на нові муки і випробування. Однаково всі відвернуться, все одно відчуєш свою повну непотрібність – чи ти рядова людина, чи академік і нобелівський лауреат. Світ зігнорує усіх. Такий закон.
    До цього треба психологічно готуватися, як і до смерти.


    Багато людей зачаровує з першого погляду, з першої зустрічі й розмови. Але потім починається розчарування, бо вони... повторюються.
    Це так сумно, коли людина повторюється.
    Це, здається, єдине, чого я не хочу і не можу терпіти.
    Дяка Богу, отримав можливість вибирати приятелів, які не повторюються. Їх імена – на сторінках цього денника.


    Загадкові істоти тварини.
    Собака, приміром, може померти від радости після кількарічної розлуки з господарем, може сконати від туги на його могилі, а може й розтерзати слабшого від себе.
    Чи не так іноді й в людей?

    Все, що б ми не створили на цій землі, – тлінне і недосконале, приречене на загибель, як і ця земля. Та будемо вірити, що після смерти отримаємо змогу прилучитися до творчости вічної, яка даруватиме нам непроминальну втіху.


    За нашим городом у Грицівцях стоїть „нова конюшня”. Її будували вже за моєї пам’яти, коли стара, що знаходилася далеко за селом, почала валитися. На цій конюшні минало моє дитинство – дід працював їздовим.
    Після роботи на городі заходжу туди, щоб трохи побути між їздовими, але майже одразу ж хочеться тікати. Там снують не люди, а якісь неандертальці: обірвані, з сизими одутлуватими лицями, виряченими очима, зарослі, з беззубими ротами. Спиті до змін на генетичному рівні. І між собою розмовляють якоюсь дивною мовою – мовою-буркотінням.
    Гарні красиві коні дивляться на них великими мудрими і сумними очима, як на йєху.


    Вранці визирнув у вікно – і ахнув: півнеба у палевому вогні, що пробивається крізь пройми темносиніх хмар і заливає світ.
    Гарячий жар, який можна побачити хіба що у ковальському горні. Бог Гермес роздуває своє небесне горно.
    Якби художник спробував передати ці кольори і йому вдалося добитися повної адекватности, то така картина видалася б неправдоподібною.
    А ближче до ночі знялася шурабура. І тривала всю ніч, ламаючи дерева і потрясаючи нашими душами. Жаско. Химородно. Майже за Бажаном.


    До батьківської хати треба повертатися пішки.
    На Йордан знову пішов через поля, висівши з машини у Збаражі.
    Вкушкана зашкарубленими од морозу снігами озимина, стелиться під ногм, тож іти легко, ноги не грузнуть й ніби самі несуть.
    Ті сніги зриті незлічиними мишиними ходами, що нагадують вигадливі лабіринти. Уже давно не було стільки мишви, як цьогоріч.
    Якщо є на світі щастя, то воно ось таке для мене – в радісній ході з пригірка на пригірок перед відкритими небесами, з тихою молитвою, з колядою в тон вітрові.
    Позаду прибляклий небосхил, а попереду далеке село, залите скісним сонячним промінням – ніби справді там земля обітована. Хвилююче і гарно.
    Ще здалеку вітають придорожні тополі, похитуючи шпилястими верхівками, і серце б’ється ще сильніше.
    Чужина так не привітає.

    МІСЯЦЬ
    Спрадавен і до сьогодні чи є щось мінливіше і промовистіше од місяця?
    Який він різний у різні пори дня і ночі, не кажучи вже про пори року.
    Хто може зрівнятися з ним у красномовстві? Хмари? Зорі? Навряд! Хіба сонце, але воно з іншого світу.
    І земля задивлена у місяць, як у дзеркало.


    Зранку сполотніли, а пізніше наворсились небеса. А десь за годину потому запалали, ніби хтось невидимий вилив з-за хмар помаранчеве мальовидло. Все дужче продимали шмалькі вітри. Спершу десь почулися далекі загогулини, а потім сильне небесне гримотіння. Потемніло. І небо розпанахала блискавка. Дивина: розсерджений Ілля виїхав посередь зими на своїй колісниці. І довго гриміло і блискало.
    Кровозмісний час.

    ДЕРЕВА У МІСТІ
    Іноді чую як страждають у місті дерева, як плачуть. Це там, де будинки ніби стискають їх і витісняють. Дерева пнуться вгору, до сонця, намагаючись зазирнути поверх багатоповерхівок, але це рідко їм вдається.
    У селі дерева розкошують. Там та ще у полях, на вільному просторі, вони стають птахоподібними, небо дарує їм крила.
    Місто ці крила в’яже чи обрубує.


    Іван Сута, якого в селі кличуть Ваучур (скуповував колись ваучери для приїжджого бізнесмена) любить повторювати: „Ось відгуляю сто весіль, а тоді оженюся. А потім відбуду сто похоронів – і сам помру”.



    Наділи мене, світе, зором вітру, слухом дощу, міцністю павутинки…

    Дві тополі ростуть поруч і гіллям майже торкаються одна одної, але одна щаслива, а інша нещасна: одна вигойдує сойчине гніздечко, а інша – порожня.


    ПТИЦІ НЕБЕСНІ

    1
    Вийшов з мжучої ночі, як з пекла.
    Важка голова і на душі камінь. Ніби й без видимої причини все це, а позбутися тягаря неможливо.
    Важкою тінню нипаю по хаті.
    Вікна затягнені льодинцем – морозище на дворі аж холодні протяги гуляють по хаті. Прохукую вузеньку лунку і перше, що кидається у вічі – дві пташки на подвір’ї. Таких ще не бачив у Петриківському лісі: завбільшки, як голуби, пір’я сіре з синім відтінком, довгий бурий хвіст. Спостерігав за ними якусь хвилину й одразу просвітліло на душі, ніби небесне світло пролилося в душу. А, може, й справді небесні птиці несуть горне світло?

    2
    Цієї лютої зими до нас із лісу почали прилітати незвичні птиці – схожі на диких голубів, але з яскравішими відтінками пір’я: темно-фіолетове переливається з світло-бурим. Жаль, що не можу назвати їх по імені. У них є справді щось райське, і здаються вони посланцями з іншого світу. Серед цієї немилосердної зими, у вирі снігової шарги, вони – як видіння, як сон.
    Намагався підгодовувати їх, але хижі ворони завжди випереджують їх і проганяють зловісним краканням.
    Виглядаю їх як вісників весни, тепла і нової надії.

    4
    Коли високо в осінньому небі курликають журавлі, відлітаючи в ирій, то мені здається, що чую як плачуть кроти у темних норах...


    Страшенно мерзну цієї зими, і з здриганням у серці думаю, що, може, так мерзнутиме душа у безмежній космічній холоднечі всесвіту, або ще гірше страждатиме, бо для чого б тоді здався мені такий важкий життєвий досвід?
    Але зблискує надія, що, можливо, душа, як думка – безтілесна й нечула, тому не мерзнутиме і не страждатиме... Як знати.


    Якщо в селі у давнину появлялася людина, що вела аморальний спосіб життя, її виганяли за межі села, щоб не подавала поганого прикладу.
    Нині все у розтлінні.
    А ще література та інші види мистецтв підсилюють цю тенденцію. То де візьмуться здорове суспільство і здорова людина?


    Земля і все на ній створене на подив людині.
    Життя надто коротке, щоб намилуватися і надивуватися красою світу. Але скільки людей ще за життя втрачають цю здатність.
    Треба берегти, як найдорожчий скарб, оте уміння дивуватися і захоплюватися,.
    Сьогодні відкидав сніг від хати (за останні дні замело по самі вікна, але вже сьогодні потепліло, почалася відлига), і коли добрався до самої землі, то наткнувся на зелену траву. Як сяйнула мені та зелень в облозі білих снігів. І пригадалося, що сніг минулого року випав рано, трава не встигла пожухнути у тому вічно вологому притінку хати і зберегла зелену свіжість до нової весни.
    Невелике начебто диво, але скільки світлої радости подарувало душі.


    ПАЦАНИ

    1
    Вони підростають і приносять мені більше прикрощів, ніж радости.
    Іноді появляються на футбольному полі напідпитку і тоді вгамувати їх вульгарний п’яний потік неможливо. Іду додому знервований і розстроєний.
    Все частіше роздумую над тим, чи не припинити узагалі будь-які стосунки з ними.
    Але щонеділі відправляється у нашій капличці Літургія і все більше їх появляється на відправі.
    Сьогодні вперше прийшов Паша Барабаш, який чи не найбільше дошкуляв мені своїм важким характером. Він стояв неподалік од мене і коли я ішов причащатися, зупинився біля нього, обняв і шепнув на вухо: „Хто у церкві, той брат мій”.
    –Вибачте мені за все, – з відчутним внутрішнім хвилюванням попросив він. Ніби чекав, що я підійду до нього. І голос його надломився, і мені здалося, що він заплакав.
    Я відійшов глибоко вражений, і, приймаючи причастя, теж захлинувся сльозою.

    2
    На моїх очах вони виростають і декого уже забирають у військо. Ще минулого року „побрили лоба” Тасіку, цьогоріч – Помідорчику і Балету.
    П’ять років вони перед моїми очима – день удень.
    Але приходить нове покоління і сьогодні один пацан підходить до мене і каже:
    –Дядьку, візьміть мене у свою команду.
    –А скільки тобі років?
    –Десять скоро буде.
    –Тоді завтра приходи.
    Всенаринаюча павідь життя!
    Та сили мої уже не ті, відчуваю, як зношується тіло і здає організм. Протистою старости, навіть жартую, що старість у мене відміняється. Але хто може перемогти її?

    3
    Ще минулого року вони кликали мене „дядьку”, а цьогоріч все частіше ліплять знущальне „старий”. Звісно, для них я, п’ятдесятилітній, уже безнадійний дід. Але, усміхаючись, кажу їм: –Ваші батьки молодші від мене, а ви порівняйте мене з ними. Чи утримують вони таку фізичну форму, як я? Більшість із мого покоління це вже взагалі знищені й спиті люди. Дай Боже вам грати у моєму віці у футбол так, як це роблю я.
    Однак, відчуваю, що цього року все відчутніше починаю здавати. Появляються небезпечні симптоми незворотного старіння. Може, справді, у них зіркіші очі, ніж у мене, і нічого не приховати від них.

    4
    У недільний день пробігаю біля лісу й бачу, що на стадіоні йде гра. Завертаю туди й виявляється, що то мої хлопці програють з катастрофічним рахунком від якихось березовицьких дядьків, що відпочивають в лісі. Ті дядьки напідпитку, але грають добре, фізичними кондиціями значно переважають своїх суперників. Прошу, щоб дозволили підсилити свою команду. Кпинять з мене і дозволяють.
    Через п’ятнадцять хвилин радісної, легкої і охмелілої гри забиваю п’ять голів і ми виграємо. Давно так не виходила гра і не залітали такі легкі голи на всі смаки.
    Коли закінчується гра, березовецькі дядьки зачудовано кивають головами і один з них каже:
    –А ти класно граєш, чувак!
    Хоча я на років двадцять молодший од найстаршого з них.
    Скільки таких веселих і щасливих хвилин подарував мені футбол!

    5
    Не знаю, який вплив має на них моя присутність, але на мене вони справляють колосальне враження. Моє життя завдяки їм набирає особливої тональности.
    Для самозаспокоєння втішаю себе: добре, що майже усі вони вже ходять у церкву, що тісним кільцем оточують мене в притворі, що більшість приймає причастя разом зі мною, але важливе й інше – вони змінили моє життя, внесли в нього багато світла і радости.

    6
    З ними майже завжди весело, у них немає болючих проблем, які вони намагалися б скинути на інших, як це роблять дорослі, вони безпосередні й комічні.
    Останнім часом усі були перейняті екзаменами, особливо хвилювалися за Н., якого чекав диктант. Нарешті він появляється.
    –Ну як?? Як!? – кидаються до нього.
    –Я й не сподівався, –каже Н., – такий легенький диктант трапився, – зовсім мало було розділових знаків.
    Усі знають, що Н. пише майже без розділових знаків, тому підсміхаються.
    –А на скільки написав?
    –Та написав чомусь на двійку. Нічого не розумію.

    7
    Подумалося після ранкової пробіжки лісом: чому б не написати оптимістичну книжку із зухвалою назвою „Старість відміняється”. Розказати про те, як треба утримувати молодість за допомогою моржування, дієти, спорту, активного способу життя, поділитися своїм досвідом, де творчо переплавилися системи Іванова, Брега, Амосова та інших....
    Справді, чому б ні?
    Хоча щось мене стримує.
    Може, суєвірність?
    Бо ось напишу, що старість відміняється і можу не дожити до неї.
    Ти її не відміниш, а вона тебе відмінити може.

    8
    Працюю з молодими, граю у футбол з пацанами, але по-справжньому мене цікавлять тільки літні люди.
    З молодими відпочиваю, відпружуюся, з старшими осягаю глибші істини, саму сутність життя.
    Знайомство з літньою людиною – це завжди духовна подія, з молодою – просто приємна згадка.


    Мій дім – моя велика моральна підтримка.
    У ньому – моє серце, і як би важко мені не було, думка про нього приносить мені відраду.
    Я щасливий, що він став відкритий для багатьох людей, передусім митців, що він перетворився в осередок духовної культури.


    Невдовзі мені 50.
    Ступаю у своє останнє плідне творче десятиліття.
    Я знаю, що пишу.
    Чи подарує мені доля цих бажаних десять літ, не певен, але прошу їх у Господа.
    Добре знаю, що навіть коли протягну довше, то у творчому плані це життя уже не матиме великого сенсу. Мій мозок вичерпується.
    Тому я повинен врятувати цей час, що дарований мені долею.
    Заради літератури я багато чим жертвував у житті. Нині вона вимагає останньої жертви.
    І мушу мати мужність відмовитися від тих пропозицій, що мені роблять. А як спокуса, вони виникають: докторантура, посада зав.відділом культури, членство в колегії ОДА, головування в обласній СПУ, депутатство і таке інше. Відхрещуюся від цього, і це моя свідома позиція. Жертва моя невелика, бо все це немиле мені.
    Усі мої сили і бажання спрямовані на те, щоб написати нарешті свою вершинну книжку. Навіщо? Щоб моє життя, віддане літературі, мало сенс. Без шедевру воно буде ніби втраченим чи, точніше, – програним.
    Нині є у мене нарешті змога без роздвоєння, без суєти цілком віддатися літературній роботі.
    Хоча художник Юрій Чумак каже: – Старість – золота пора для творчости.


    Знаю, що живу не так.
    Якось не так, як треба було б...
    Про це говорять мені мої прикрі проблеми зі здоров’ям.
    Але не знаю, як мені жити, щоб бути щасливим.
    Бачу свої гріхи, вони мій біль, але мені не вдається їх уникнути. Я повторюю їх знову і знову, списуючи на недосконалість світу.
    Хоча це теж, мабуть, гріх.


    Не люблю ранніх весняних димів – вони гіркі, їдкі й вологі. Низько пливуть над землею і виїдають очі.
    Це не ті дими вітчизни, що вгору підносять серце.
    Солодкі й приємні, запаморочливі й хвилюючі дими тільки восени.

    Сходять останні сніги, і Грицівці потопають у болоті.
    Жалюгідне, сумне і важке видовище: на вулицях болото по коліна, не пройти, не проїхати. Людські подвір’я затоплені водою. Люди понурі й небеса темні, ніби ось-ось впадуть на землю.
    І мимоволі перехрестишся: як добре, що вирвався звідси, з тої чвирі, що побачив інший світ.
    Але прийде квітень, все зазеленіє, засвітиться і не буде нічого кращого на світі, як село.
    Щоб мати змогу насолоджуватися красою села, треба помісити це болото.

    СВІТЛЕ І ТЕМНЕ
    Навіть якби довелося, не зміг би досліджувати тваринний світ, бо там все стоїть на смерті, на пожиранні сильнішим слабшого. Там надто багато звірства і огидної жорстокости. Навіть комашиний світ відворотній мені.
    Якби стояв перед необхідним вибором, то зосередився хіба що на рослинному світі. Там панує спокій і лагідна умиротвореність. Царство хвилюючих пахощів.
    Хоча не скрізь.
    Є рослини-хижаки.
    Але більшість рослин зі світу ангельського.


    Василь Кук, останній командир УПА, замовив мені книгу про життя Святомира Фостуна. Я охоче погодився, бо з Фостуном мене вв’язала давня дружба і почуваюся його боржником.
    День провів на Франківщині, і повернувся звідти під потужним враженням. Це була для мене пам’ятна і важлива поїздка. Перед моїм зором пройшли дивовижні люди, і душа переповнена враженнями. Коли повернувся додому, був неймовірно втомлений і швидко заснув. Галя потім казала, що вночі бився у судомах. А наступний день страшенно відмучився, думав, що помру і не хотілося жити. До болю фізичного (загострилися мої давні недуги) додалося щось незбагненне, містичне, – все це ледве переніс. У мене завжди загострення, коли заглиблююся в історію повстанського опору. Відчуваю своє безсилля перед святою темою і страждаю.
    Родина Фостунів дивовижна: чотири сини і донька включилися в боротьбу за соборність України, і всі пройшли своїм голгофним шляхом. Старший син Микола загинув у Січових Стрільцях, Григорій – розстріляний у 1941 році в Дем’яновому лазі, Максим і Святомир воювали в УПА і емігрували на чужину, сестра Парасковія, як зв’язкова УПА, отримала 25 років таборів. Постраждали і їх діти, які також не могли залишитися осторонь: одних закатували, інших розстріляли, треті пропали безвісти...
    Фостуни жили хутором, далеко за селом, який заклав їх батько – Іван, що був великим книжником і господарником, володів сімома мовами(!). Де сьогодні можна знайти такого селянина?!
    Нині від хутора Фостунівки не залишилося ні сліду, ні прослідку. Радянська влада зробила усе, щоб до пня винищити цей рід, але, на щастя, світом керує не темна, а вища Господня сила, і сьогодні насіння цього роду розсіялося про всій Франківщині, а, може, й Україні – десятки внуків і правнуків....
    Це сіль землі.
    Вражений не тільки їх гостинністю, а й душевністю, силою духу, внутрішньою красою... Мені не вистачить таланту, щоб передати духовну велич цього роду, але писатиму чесно і правдиво, то, може, Господь сподобить залишити людям потрібну книжку.

    Неділя.
    З мамою насамоті.
    Чомусь ніколи особливо не прислухався до її мови, до окремих слів, а вони в неї незвичні, свої, перенасичені тими діалектами, що вже відмирають.
    Мова її звучить отако:
    –Я вже ледво-ледво на сім світі... а смерти боюси. Нема гіршого, єк тєжко вмирати. Хотіла би-м вмерти, як моя мама. Отого би ше собі жичила. Вони вдень ше ходили, потім собі лєгли, сказали привести ксьондза. Тато поїхав у Луб’янки по отця Яструбецкого, привіз, мама ше сіли на ліжку. Я кажу: „Та нашо Ви сідаєте!?”. „Не можна лижети перед ксьондзом”. Висповідалисє, запричастилисє, ще спиталисє: „А Каськи нема?”, чось дуже хтіли ще Каську побачити, потім повернулися до стіни і так тєжко-тєжко два рази хлипнули, як би великий жель мали за чимось. Я вичжу – мама відходит і зачела дуже кричети. Ксьондз на мене цитьнув: мовчи, дурна, не можна кричети в таку хвилину... А тато вмирали тєжко, так бурчели, шо ми всі були перепуджені.. Вони були на войні, потім в плєну десь в Азиї (все за якусь Азию згадували), прийшли звідти покалічені... А твій тато як тяжко вмирав, не дай Господи.... Хотіла би-м собі легкої смерти. Але вже як буде. Нех там.
    Оце „Нех там” – її улюблена фраза, яку вона повторює майже постійно.
    –Зу всіма сє згоджу, а з нев нє. Але нех там! Така нероба, як в нас така була Гончиха. Але нех там!
    –Учора доїла корову і думаю собі, трохи спічну – і заснула. Просипаюся і не можу зрозуміти – де я? Мала би бути в хаті. А тут корова сопе. Я в хліві. Вже ніц нема сил.


    ЛІС
    1
    Ліс після маленького легкого квітневого дощу.
    Все ожило, засвітилося, засіяло, радісно тягнеться вгору і дихає на повні груди.
    А пташки просто захлинаються щасливим співом.
    Все набрало такої святкової урочистости, що не може не хвилювати.
    Дивна ця невдержима сила природи, це весняне відродження.
    Таким знесиленим почувався останнім часом, таким стомленим і не міг вирватися з гнітючого і вузького кола думок про невідворотність старости. Але оновлюється природа і дає високий зразок для наслідування, наснажує внутрішньою потребою боротися за молодість, за красу, за життя.
    Кажу собі: дивися на неї, вчися у неї, наслідуй її – і будеш щасливим, допоки це можливо.

    2

    Бруньки щойно перетворилися у перші листочки, зелень яких майже прозора, і вони нагадують янголів, у яких опіруються крильця.
    Здається, вони ось-ось злетять, бо всім єством тягнуться вгору, пориваються в небо.
    Ангелоподібний ліс.
    Легкий, прозорий.
    Диво дивне. Одразу потрапляєш в інший світ.

    3
    На тій галявині, де найдовше утримувався сніг і яка здалеку нагадувала лісове озеро, тепер – в середині квітня – висіялися білі квіти, і вона знову нагадує лісове озеро.
    Цікаво, що минулоріч цього не було, цей дивовижний і загадковий ефект появився тільки цього року.

    4
    Ще вчора цей ліс просвічувався крізь тоненькі листочки, які щойно розпустилися, а нині, після довгих, ненастанних дощів, він нагадує зелене царство. Це зовсім інший світ, інші виміри, ти пірнаєш у нього, ніби в якусь зелену купіль, зелене царство Нептуна.
    Краса і захват.

    5
    Цей травневий густезний ліс дивовижний – ти опиняєшся в інших вимірах, в іншому світі – навколо тебе таємничі дива. Усі прогалини між деревами, які ще вчора легко просвічувалися, сьогодні залиті зеленим виром.
    Досить пройти десять кроків – і ти вже цілком належиш цій стихії. П’янієш до солодкого очамріння.
    Це пірнання строчголовою у якусь зелену водь, в зелену хуртовину, що б’є в очі й душу.
    Але бродити щодня безцільно лісом не можу і змусити себе вирватися туди хоча б на півгодини не в силі – вільного часу катма.
    Інша річ, коли пробігаєш через цей ліс в якихось справах і враз мимоволі зупинишся, захоплений зненацька його красою.


    Строката студентська публіка.
    Намішано тут усякого.
    З різними долями, часто трагічними.
    Ось одна студентка осиротіла ще в дитинстві і мати, помираючи, заповіла їй триматися її віри – „слугів Єгови”.
    Дівчина того тримається непохитно.
    Багато ми з нею проговорили, продискутували.
    Найдужче вона мене переконувала, що пекла немає.
    І навіть тепер, коли ми зустрічаємося, то вітаємося, отако:
    –То пекла немає?
    –Таки немає!

    ДОРОГА ДОДОМУ
    Жодна дорога на світі не подарувала мені стільки хвилюючих моментів і відчуттів, як оця – зі Збаража у Грицівці. Дорога повернення додому.
    Дорога розмови зі світом і самим собою.
    Вона завжди дарувала мені якісь маленькі відкриття, бо різними бувають у різні пори року і дня поля і небеса, вітри і дерева. Колись на місці теперішнього болота було невеличке озеро з чистою і теплою водою і можна було скупатися в ньому в спекотну днину.
    Тепер ця дорога трішки за метушлива, і часто зупиняються машини, щоб підібрати мене, а колись так мріялося, щоб над’їхала машина, але траплялося це дуже рідко. Якою довгою була тоді ця дорога і якою короткою стала нині. Як і саме життя після полудня віку.
    Тут народилися мої найкращі вірші і найтепліші почуття – до цього світу, до самотніх дерев, далеких лісів і неохопних нив...
    Може, колись мій невідомий друг захоче пройтися цією дорогою, щоб звідати бодай крихту тої радости, яку переживав я, і тоді моя душа озветься до нього на тій мові, що нею спілкуються і єднаються близькі душі.
    Так я пройшов би улюбленою стежкою Пришвіна в Дуніно, якби можна було.
    Нині, на третій день Великодніх свят, знову іду в Грицівці, й все навколо співає, сяє і розливає золоте світло. Така благодать оповиває душу, що не сказати.
    Тихо навколо, і тільки здалеку час від часу долітає малиновий передзвін церковних дзвонів, що його доносять вітри з Луб’янок і Кретівець.
    Христос воскрес, дорого!


    Не прагну щось розгадати в цьому світі, збагнути якісь його таємниці, мені досить того, щоб милуватися, дивуватися і захоплюватися красою його.


    ЦВИНТАРІ
    1
    За селом Шибалин, неподалік траси, що веде із Тернополя на Бережани, є невеличкий острівець-цвинтар, порослий кущами і чагарниками з якимось десятком забутих Богом і людьми могил. Дерев’яні хрести похилилися, але могили доглянуті. Місцеві люди напередодні Великодня приходять ще сюди, хоча ніхто не знає, кого тут похоронили і коли. Якби повстанців, то літні жителі, безперечно, знали це, якби німців, то були б прикметні ознаки. Можна тільки здогадуватися, і припущень не бракне. Одні кажуть – це січові стрільці, бо зовсім недалеко Лисоня; інші припускають, що це жерви якогось мору, треті оповідають трагічну історію з часів війни про загибель кількох сімей.
    Але тайни уже, мабуть, довіку не розгадати і могили залишаться безіменними, доки не зникнуть останні познаки і їх не розорають.
    Могили умирають, як і люди.

    2
    У полях перед Зборовим колись похоронили козаків, що загинули у Зборівській битві 1648 року. Час стер навіть кам’яні хрести, а за радянщини їх вивезли звідти й поле розорали.
    Але людська пам’ять дужча за час, а геноцид і поготів.
    Легенди про це кладовище досі живуть в народі, і мрія насипати тут символічну могилу не пригасає в серцях місцевих ентузіастів. Кажуть, один учитель домагався цього за радянської влади, але кагебісти залякали його.
    Нині це поле поросло бур’янами.
    Але потужна духовна енергетика відчувається – очі мимоволі повертають у ту сторону і душа наповнюється незвичними відчуттями.
    Навіть не знаючи про те, що тут були козацькі захоронення, я завжди переживав у цьому місці дивні піднесені відчуття. Так було у мене тільки у тій місцевості під Бродами, коли я ще сном-духом не відав про Бродовський котел.
    Душа наша не мовчить.

    3
    Рідко у якому селі є два кладовища, найчастіше – три, чотири, п’ять.
    Вони живуть своїм життям, у них різна доля, як у людей.
    Добре про це у „Сопигорі” Б.Бастюка.
    На моїх очах розорали одне з польських кладовищ під Стриївкою (тракторист після цього захворів на якусь загадкову недугу і помер), а захоронення жертв холери у полях за Кретівцями зрівняв із землею час.


    За кілька останніх років сьогодні вперше став у церкві біля самого престолу разом з Галею і одним петриківським дядьком, що двадцять років співав у церковному хорі. Це він майже силоміць притягнув мене туди. І не випадково. Cильне, незабутнє і, сподіваюся, очисне враження пережив! І запричастився, і прийняв єлеєпомазання. Але найголовніше – відчув присутність янгола-охоронця, що не покидав мене ні на мить. Іноді, відчай охоплює мене, і здається мені, що залишаються один на один зі своїми страшними питаннями і янгола немає поруч, або він одвертається від мене через мерзенну ницість моїх думок.
    А тут була гармонія і мирний лад у душі.
    Нічого вже не прошу в цьому світі, тільки ось таких душевних станів у Божому домі.

    СЛІДИ
    Обличчя людини в літньому віці спроможне розповісти як вона жила. Духовне життя накладає відбиток одухотворености, злагіднює риси і очі, наливає теплом і світлом, а розгульне і дике життя залишає страшні сліди руйнації, чогось темного і відворотнього.


    НА БЕРЕЗІ СЕРЕТУ
    Там, де обривається південна озія Тернополя і починаються вузенькою вуличкою Петрики, трішки ліворуч є диво чарівної, здавалося б, незайманої природи, подарованої тихоплинним Серетом. Розлоге пасовище, тихий заплесок, що переходить у болітце з сонним прив’яленим очеретом, багато неба, городи за окрайкою старих верб, хатки на пригірку в садках і далекі ліси за новим висілком. Зовсім поруч гуде-двиготить до очамріння божевільна траса і огинається дугою залізнична колія, як урбаністичне обрамлення, а тут – затишок, незурочені чайки, що зблискують на сонці білими крильми, застиглі силуети щасливих рибалок і бузьки із завезьганими білою глиною ногами. Все оповиває теплий низовий вітер.
    Майже ідилія.
    Тут гарно у будь-яку пору дня, але в повечірню годину, коли засвічується перша зоря, на цю землю спадає вічність.
    Тут приходили на пленер Петро Обаль і Сергій Львов, Андрій Петрик і Степан Нечай і нині ще можна зустріти Володю Якубовського і Юрія Чумака.


    ВЕСНА БЕЗ ВЕСНИ
    Такої неприхильної, безликої і затяжної весни, як цього року, не можу навіть пригадати. Довго не сходили сніги, лютували морозні віри і глевке місиво під ногами набридло до неймовірности. Наприкінці квітня, коли дерева уже були в цвітінні, знову пішов сніг. Тепер середина травня, але немає тепла, тільки сонце зайде за хмару, тягне морозним вітром, часто ідуть нудні важкі дощі.
    Вибирали картоплю – змокли, садили буряк –змокли, садили картоплю – теж саме...
    І хоча все навколо зеленіє і квітне, радости від того мало, бо немає тепла.
    Мерзне тіло, і тихо страждає душа.

    ХЛІБ ЯНГОЛЬСЬКИЙ
    1
    Створивши людину, кажуть теологи, Творець дав їй „свобідну волю”. Але чи так це? Людина уже від народження закута в шори певних умовностей, з яких їй не вирватися – маю на увазі хвороби. Звичайно, хворі не всі (хоча це ще теж питання), але якщо лихо підстерігає багатьох, то може вразити кожного. А вільним від недуги бути не можна.
    Нітрохи не сумніваюся у мудрості й милосерді Господньому, але все одно мені завжди жаль людину. Ніколи не скажу так, як один з Гонкурів: чим довше живу, тим більше жалію людину і ненавиджу Бога. Але я також усе більше жалію людину і не розумію Божого задуму.

    2
    Навіть коли неймовірно легко, все одно важко, Господи.

    3
    Більшість живе за принципом: поки живеться, живу, а прийде час – помру. Без муки тільки б. А без муки не вийде, бо життя прожите легкодумно – наскрізь гріховне.

    4
    Якби міг почути голоси усіх стражденних на землі, то побачив би пекло, але тоді моє серце, мабуть, розірвалося б від розпачу. Побачимо пекло тоді, коли серця у нас вже не буде.

    5
    Чим більше пізнаю світ, тим менше покладаюся на себе і тим більше надіюся на Творця.

    6
    Чому Бог карає болем, фізичними стражданнями за наші гріхи?
    Якщо, наприклад, я когось ошукав, обманув чи зрадив, то хай би подібним чином зробили зі мною... Але біль, страждання, хвороби?
    Звісно, якщо я спричинився до фізичних страждань іншої людини, то повинен відпокутувати таким же чином. Але тут закономірности важко дошукатися.
    Не нам судити про невідворотну кару гріха.

    7
    Так чітко прояснилося сьогодні на недільному Богослужінні, що хвороба – наслідок скоєного гріха, допущеної провини, мерзоти душі, а отже – порятунок для неї. Це покута, вимітання бруду за допомогою болю. Іншого шляху, очевидно, немає. Ось чому Паскаль і великі старці так заклинали Господа, щоб „сильніше боліло”. Вони очищалися у муках, чітко усвідомлюючи усю ницість допущених колись гріхів.
    Огида перед гріхом у духовної людини сильніша за біль.
    На жаль, більшість людей ніби засліплені й не бачать того темного, що тягнеться за ними, не жаліють про скоєне, не хочуть змінюватися...
    Мабуть, тут теж потрібне осяяння, важке доростання і вища Божа благодать.

    8
    Якби я перестав вірити у Божу справедливість, то не було б уже сили, яка могла мене втримати при житті.
    Однак, найчастіше ми бачимо Божу кару, не знаючи причин, що викликали її. Так само окремо бачимо гріхи, що залишаються безкарними. Це породжує сум’яття.
    Як наказує Господь, коли кара падає за прогріх, які тут діють закони – пізнати до кінця людині не суджено. Що тягнеться за душею, а що за родом – теж оповите таємницею.
    Людині залишається тільки остерігатися гріха, жити за Божими заповідями і просити милосердя.

    9
    На світі є дуже багато речей, які не можу осягнути своїм розумом, тому покладаюся на віру і приймаю церкву.
    На світі є багато такого, що викликає жах і мені залишається тільки сподіватися на милосердя Боже.
    Відректися від віри і Бога – це не мужність думки і не сила волі, а щось темне і зловісне, якщо не сліпота.

    10
    На що мені опертися, якщо відректися від віри?
    Де мені знайти прихисток і надію?
    Як мені врятуватися від розпачу і сум’яття без Церкви?

    11
    Страшні терези цього світу.
    На вечірній молитві перед плащаницею, в мерехтливому світлі свічок і ангельському співі семінаристів, зримо постали перед моїм внутрішнім зором картини розп’яття Христа – і душа вжахнулася.
    І це змогли зробити люди?
    Як мені тоді ставитися до цього світу, де убивають, ґвалтують і розпинають? Як мені не одвернутися від нього з огидою і не попросити смерти?

    12
    Трапляється, що зневірююся і прошу.
    Але бувають й інші дні.
    Дні, коли гостро відчуваю, що моє серце повне тремкої любови до цього світу і душа завмирає перед його красою – розспіваним весняним лісом, ранковими туманами над рікою, зірницею в примеркаючому лагідному небі...
    Страшні терези.
    Не мені їх збагнути.

    13
    Є в нашій молитві слова, які не можуть не викликати запитання, об які ніби спотикаєшся, – коли звертаєшся до Отця Небесного:„І не введи нас у спокусу...” Бо що ж це – Господь уводить людину в спокусу?
    Пригадую, Валерій Ілля рішуче опротестовував цю фразу, вважав її не вірно перекладеною і вимагав зміни.
    Але у мене тут своє пояснення, і я роздумую так.
    На світі немає безгрішної людини, а це означає, що кожен забруднюється в гріху, „спокушується ним”. Навіщо?
    Щоб згрішивши, відчути огиду до нього, відвернутися з презирством і жалем.
    Це проба душі.
    До того ж, не пізнати гріха, це так, як не розкусити гіркий плід.
    Очевидно, важлива ота наша реакція на гріх, на спокусу. А оскільки це шлях важкий, болісний і небезпечний, тому маємо просити ненастанно – „не введи нас у спокусу”.

    14
    Якщо люблю дощ, сон, хліб, дерева, хмари і краєвиди – то, отже, люблю і Бога.
    Якщо можу любити, то почуваюся щасливим.
    Але не знаю, чи в нещасті людина спроможна також любити.

    15
    Коли людина живе у бруді, страшній антисанітарії, не дотримується елементарних правил чистоти, то в її тілі заводяться глисти і різна нечисть; коли людина живе у бруді духовному, напропалу грішить і не зупиняється перед різною мерзотою, її душею оволодіваєть темні сили...

    16
    Релігія – це воля вищих космічних сил. Священні книги – дар небес. І не треба шукати інших шляхів, окрім тих, що вказує Бог. З цього погляду, усяке сектантство – збочення.

    17
    Починаю усвідомлювати, що найголовніше у моєму віці вистояти, не надломитися, не піддатися депресії.
    Тіло зношується і здає.
    Уже немає колишньої гнучкости й пружности. Вичерпуються сили і пропадає снага.
    Все це неймовірно сумно.
    За що ж мені ухопитися?
    Тільки за промінчик віри.
    Я живу в щімкому очікуванні великої зустрічі з Вседержителем. Готуюся до цієї зустрічі й хотів би явитися на неї якомога чистішим.
    Але процес старіння мені хотілося б відтягнути якомога довше. Бо ще не намилувався красотами світу, ще не описав усього, що мене хвилює, ще стільки відкриттів і див дарує цей світ. До того ж мені ніяк не вдається уникнути прикрих промахів і прогріхів.

    18
    Даїзм має під собою певний ґрунт.
    Бо ось факт.
    Коли нависала загроза над життям Папи Павла ІІ, то явилася Богородиця і передала дітям три послання, одне з яких стосувалося замаху на його життя.
    Якби Творець активно втручався в земне життя, він просто відхилив би загрозу від великої людини, але обмежився тільки завуальованим попередженням.
    Повторю те, що уже якось сказав: якби Господь втручався в хід земної історії, то це була б історія Божа, а не людська.

    19
    Найголовніше – зберегти в душі те піднесене і радісне відчуття світлого спокою, хвилюючого зачудування проминальними миттєвостями життя, непригасаючу любов до світу і його строкатого розмаїття. Оце вищий Божий дар!
    Мабуть, від самої людини тут залежить багато, але не все. Далеко не все! Принаймні так у мене.
    Кожного недільного ранку повертаюся з церкви окрилений і освітлений, ніби наснажений вищою силою і цієї енергії мені має вистачити до наступної неділі.
    Наприкінці тижня майже зачахаю, я на грані депресії, і вранці у неділю ледь доплуганююся до церкви. Літургія ніколи (або майже ніколи) для мене легкою не буває, але після причастя відроджуюся і отримую надію.

    20
    Прийде час, коли вірування в Бога зникне. Принаймні мені хочеться вірити в це. Спершу її місце заступить тверде переконання, що Бог є і утримує в своїй владі увесь той складний механізм Всесвіту, якому дав життя і рух.
    А потім явиться Він людині у тій формі, яка буде доступна для її сприйняття.
    І цей шлях до Бога людина здолає при допомозі науки. В цьому переконує мене ось таке чудесне твердження Карла Г.Юнга: „Все, що я вивчав, крок за кроком вело мене до нездоланного переконання в існуванні Бога. Я вірю тільки в те, що знаю. І це виключає вірування як таке. Тому я не сприймаю Його існування на віру – я знаю, що Він існує”.

    21
    І Господь гнівається, і Він страшний у гніві. Може стерти тоді з лиця землі міста і села, викосити сотні тисяч людей мором чи випалити вулканною лавою.
    То як не гніватися смертній людині, коли бачить несправедливість, підступ, підлість чи мерзоту?
    Закрити очі, стиснути серце у кулак?
    Треба було б, та не виходить.
    Озираючись у минуле, бачу скільки разів впадав у гнів, вважаючи його справедливою реакцією душі на неправду і зло.
    Але бачу й інше – людський гнів сліпий і дурний, бо немає у смертної людини непомильного погляду на світ і більшість речей. Тільки всевидющий і справедливий Бог має право на гнів.

    22
    Неймовірно ускладнюється техніка, стрімко зростає прогрес. Людське життя в полоні нових технологій, з тенет яких все важче вивільнитися. Але як одвіку: перед людиною одне завдання – одрятувати душу. І тому з усіх орієнтирів для чесного письменника найважливішим залишається один – Євангеліє.
    „Християнство звільнило людину від влади космічного безмежжя, в яку вона була занурена в стародавньому світі, від влади духів і демонів природи. Воно поставило її на ноги, зміцнило, відкрило залежність від Бога, а не від природи”. (Микола Бердяєв „Людина і машина”)


    Від тих небагатьох учителів, що справді щось дали мені в житті, що сприяли становленню душі, досі ніколи не почув самовихваляння і прилюдних вигуків:
    –Оце мій учень!
    А ті, що залишили тільки неприємні спогади і спричинилися до обридження свого предмета, на кожному кроці хизуються своїм учительством.


    Не стало Івана Гнатюка.
    Уже минає третій тиждень, як його похоронили, а я не можу писати про цю смерть.
    Я поїхав на його похорон, але підняти очі на мертвого поета так і не зміг.
    Знав, він лежить у труні висохлий, як сірничок, спотворений стражданнями і не схожий на себе. Не хотів його бачити таким. Не міг.
    Страждав весь час – усю дорогу до Борислава, під час громадянської панахиди, коли відспівували у місцевій церкві, по дорозі на цвинтар.... Не пішов тільки на тризну – тікав геть.
    Дві речі мені врізалися в пам’ять – чуйне, лагідне ставлення М.Шалати і запалі, глибокі, скорботні очі Люби Проць, як у Богородиці.
    Закопали Івана Федоровича глибоко-глибоко.
    І все.
    Нема чоловіка.
    Відмучився.
    І коли почув про його смерть, полегшено зітхнув. Десь за тиждень до відходу він сказав мені:
    –Запам’ятай, жоден з українських письменників ще так не мучився, як я. Жоден.
    Голос його вже був ледь чутним, він стерся до шепоту.
    Я хотів заперечити, згадати Лесю Українку, може, Орисю Яхневич, уже піввіку прикуту до ліжка, але він з притиском додав:
    –Я знаю, що кажу.
    Потім знову повторив ту страшну фразу, яку я чув од нього не один раз:
    –Навіть у таборах я не страждав так, як останні роки у Бориславі.
    Залишився мій борг перед ним.
    Залишився його жаль – він сподівався, що я зроблю щось більше для нього.
    Ті, що одверталися від живого Гнатюка, тепер пишуть: Апостол Правди, Совість України...
    А він був просто Поетом і хотів таким залишитися у людській пам’яті.


    Іду полем через високу траву, що приємно лоскоче мені босі ноги, навколо справжня благодать – співають коники, заливається жайвір, десь у далині бовваніють козацькі могили, і вкотре ловлю себе на думці, що мені незрівнянно приємніше описувати як такою травою іде мій літературний герой, ніж самому бродити по ній, до того ж відчуваю повноту щастя у такі хвилини тільки тому, що зможу потім це описати.


    У товаристві київських письменників бродили Тернополем. Гарний сонячний день і мимо проходило багато красивих жінок.
    Один з письменників каже: – Яка досконала жіноча краса! Але все у жінці створено так, щоб погубити чоловіка, знищити його.
    Я був просто шокований такою логікою.
    Адже майже усе своє свідоме життя живу в переконанні, що жінка створена для того, щоб врятувати чоловіка. Ось і недавно наткнувся в одній релігійній статті на твердження, що коли чоловік потрапляє в пекло, а жінка в рай, то вона його звідти витягує.


    ДРУКАРСЬКА МАШИНКА
    Нині вона очужіло стоїть у кутку – знерухомлена, збутвіла, подлубана і смертельно уражена іржею, а ще десять років тому так натхненно і хорально співала під моїми пальцями.
    Ми працювали невтомно, жажденно, безперестанку по 10-16 годин на добу, й іноді я засинав, вронивши голову на неї.
    Скільки ми праці переробили – це видається немислимим.
    І сьогодні серце моє переповнюється ніжністю, коли пальці торкаються до неї.
    Здається, з жодною людиною я не звідав таких емоцій і почуттів.
    Коли вона почала ламатися, завжди переживав це як драму. Мій добрий приятель, великий майстер, повертав її до життя навіть тоді, коли це здавалося неможливим. Але прийшов час, що й він виявився безсилий, – увочевидь, залізо менш виносливе, ніж людина.
    Знаю, вона має живу душу, принаймні частка моєї душі засвітилася в ній.
    Також вірю, що любов всесильна, то, може, вона унесмертельнить у слові мою друкарську машинку – найвірнішу подружку мого усамітнення.


    ПРО ЩАСТЯ
    Очевидно, я ніколи не вмів ловити і тим більше цінувати щастя, берегти його, жити бездумно в його сяйливому теплому світлі, я ніби боявся його сполохати, не насмілився ніколи сказати уголос: так, почуваюся щасливим, переповнений ним по вінця, дякую Тобі, Боже.
    Я потерпав, що воно тоді ж зникне, розвіється і на противагу йому прийдуть випробування. «Щастям називається, коли люди ідуть над прірвою і не помічають цього» (Агні Йога).
    Мої попередні денники дуже сумні, навіть похмурі й це одвернуло багатьох читачів. Я вважав, що моє головне завдання сказати, що без усвідомлення трагічної сутности життя справжнього письменника не буває.
    Але нині усміхаюся собі тихо: добре, я вже сказав це.
    І тепер повинен зізнатися, що пізнав на цьому світі й смак щастя.
    Є багато речей, що роблять мене щасливим: мальовничі краєвиди, мінливе небо, мудра книжка, цікавий співбесідник, ніжна Галіна усмішка, можливість фіксувати на папері свої враження і переживання й багато-багато іншого...
    Я почуваюся щасливим, бо в мене є друзі й немає ворогів (хіба ті, що самі себе такими вважають), мене тішить, що обростаю онуками і маю змогу поступово перетворювати свій дім у храм мистецтва, у музей живого письменника, як сказав би В.Дрозд.
    Звісно, усе це минуще, це тільки тиха ілюзія щастя.
    Але нехай тільки ілюзія.
    Все одно іншого життя подарувати не може.

    ЧАС
    Сядеш на досвітку до столу, а коли піднімеш очі –о, Боже! – уже й дванадцята!
    Біжиш на лекцію, а потім на годинку з пацанами до лісу, а відтак знову до столу і коли знову піднімеш очі – уже глибока ніч.
    Дня як не було.
    Добре, що написане залишається, що книжка народжується за книжкою.
    Але тепер, коли рахунок уже пішов на десятки, який це має сенс?
    Втім, іноді я переживаю справді незабутні душевні стани. Так писалися „Душа при свічці”, „На ясні зорі Запоріжжя” (для дітей), монографії про Романа Бабовала, Докію Гуменну, Івана Мердака, Богдана Ткачика, нарис про життя Святомира Фостуна, так пишуться усі денники.


    З роками все стає значливим, і ти розумієш, що світ створений для подивування. Але при неодмінній умові – збереження душевної рівноваги і гармонії.
    Озираюся у минулий рік і хочу пригадати, що ж було найбільш хвилюючим для мене, найбільш пам’ятним?
    І здається мені, що ота мандрівка через поля зі Збаража у Грицівці. Через терни, озимину, польовою дорогою і навмання, зустріч з самотньою вишнею у видолинку і розмова з небесами, коли тільки світ і ти.
    Багато разів так ходив. А ось цей раз запало у душу навіки.
    Чому?
    Чи небеса були особливі, ніби відкриті, чи душа відкрита навстижир світові й вічности?


    ТОПОЛИНИЙ ПУХ
    Непередаване диво – тополиний пух у місті.
    Невагома тополина течія.
    Все пливе і міниться в ній, все зінакшується. І сама вона хоче якомога довше втриматися у повітрі, ніби насолоджується летом, нехітьма доторкається землі.
    Все це виглядає як дивовижні спецефекти Пана-Бога, що налаштовують душу на високий лад.
    І це триває уже другий тиждень. Здається немислимим, що у повітрі може кружляти стільки пуху, який появляється невідь-звідки, адже в самому місті тополь немає.


    ТАЄМНИЦЯ КРАСИ
    Завжди звідую приємні відчуття, коли вранці йду на роботу і збігаю з одного пагорба на інший. Все мене хвилює тоді: впорядковані сучасні обійстя, високе небо над головою, далекі небосхили, пахучі й закучерявлені влітку поля, маки і ромашки на узбіччі дороги, а взимку – біла безмовність далини.
    Але довго не міг зрозуміти, що особливого у цих краєвидах, чому вони так бентежать мене. А сьогодні відкрилося – це тому, що звідую відчуття польоту і милуюся ними з висоти пташиного ширяння.
    Сам по собі пейзаж ніби нічим особливим не виділяється, але з високого пагорба стає незвичайним.


    ВИПАДКОВІ ЗУСТРІЧІ
    Люблю несподівані, випадкові (у діаспорі кажуть – припадкові) зустрічі, бо вони як зблиски у буденному житті. Але понад усе люблю перші зустрічі з людьми, яких досі знав тільки заочно. Задовго до цього охоплює хвилювання, уява вибудовує як усе відбуватиметься, в голові снується майбутній діалог. Це маленькі радощі життя, без яких воно зовсім опріснилося б. Такі зустрічі були в мене після тривалого заочного листування з багатьма письменниками і художниками, зокрема Іваном Гнатюком, Іваном Марчуком, М.Медуницею, А.Кондратюком, С.Пушиком, Є. Бараном, М.Холодним, ІБТ, В.Іллею та іншими.
    Кожна така зустріч має свою інтригу, і варта того, щоб її описати.
    Десь у 90-ті роки, коли ми готувалися випускати опозиційну газету, я мав кілька конспіративних зустрічей – і це теж залишило в душі глибокий слід. У книгах і фільмах такі зустрічі завжди по-особливому інтригують.

    СПЕКТР ЛІТА
    Кольори червня – зелений, жовтий і білий.
    Їх, безперечно, більше, але ці переважають.
    Зелений – тло усіх інших барв.
    Але відтінків зеленого – добрий десяток, вирізнити їх словами важко.

    ОДНА З МАЛЕНЬКИХ ЛІТНІХ ДИВОВИЖ.
    Здається, немає нічого величнішого і красивішого як серед спекотного літнього пообіддя невідомо звідки вирине на далекому небосхилі важезна дощова хмара і повільно почне накочуватися на сонце.
    Не мине й півгодини як вона ніби зупиниться посеред неба і все змінить та збентежить навколо. Збадьориться освіжілий вітер, захвилюються дерева і трави.
    Темнюща хмара ще більше зчорніє, а білі хмарки на обрії, обгалунені золотим промінням, ніби засвітяться зсередини.
    Ластівки ширятимуть на такій висоті, аж ніби торкатимуться крилами хмар. Усе набере особливої величі, таємничости, романтичного надиху.
    Та найцікавіше спостерігати за цуравими білими хмарками, що суєтливо пробігають нижче од головної темної хмари, ніби маленькі загони, що перешиковуються перед боєм.
    Однак до справжньої битви рідко доходить: здебільшого з великої хмари млявий дощ.
    Він може й зовсім не долетіти до землі, прошумить високо вгорі й висохне, а на трави упаде усього кілька легких, ніби вихолощених крапель.

    ТИША
    У Грицівцях наш город біля озера.
    Ми працюємо на пекучому сонці кілька годин і вкрай вимучуємо себе.
    Такої спеки вже давно не було.
    У повітрі витає запаморочливий дух петрушки, кропу і картоплі.
    Ми двічі купалися, але це мало допомогло.
    Це було не те.
    Коли ж зайшло сонце і ми знову пірнули у воду, то вона відразу ж викинула нас в інші виміри.
    Оце було диво дивне!
    Замовкли жаби, що дозоляли нам весь час.
    Усе навколо зінакшилось і засвітилося тихим внутрішнім світлом. Тиша така упала на землю, що не сказати. І в цій тиші проплив над озером величезний лелека, без єдиного помаху крил, ніби теж боявся сполохати цю тишу.


    ТАЄМНИЦЯ ОСЕНІ
    Навіть тепер у розповні літа відчуваю, що саме осінь найбільше відповідає сутності людського життя – стільки в ній світлого смутку, невимовної екзистенційної проминальности, смиренної приречености...
    Іноді мені здається, що першою порою року на землі була саме осінь, що саме з осені Бог створив землю.
    А, може, взагалі спершу була тільки осінь, а вже значно пізніше появилися зима, спричинена льодовиком, а відтак весна і літо.
    Осінь для того, щоб людина гостріше й повніше відчула красу проминального життя, адже створюючи землю, Бог знав, що вона не вічна.


    НІЧНА СУТИЧКА
    Часто у неділю чи свята ми повертаємося разом із церкви і він розповідає про своє життя. Розповідає неквапно, але цікаво, з живими деталями, виявляючи небуденний хист оповідача. Йому за шістдесят, але він ще досить міцний, жвавий і слідів старости не видно. Коли сміється, оголює ряд міцних білих зубів, очі зберігають неймовірну голубизну. Такі доживають до дев’яносто і далі.
    –Якийсь час я працював головою сільради, – починає він без жодної преамбули чергову історію. – І ось якось уночі до нашої хати під’їжджає „газик”. У вікно постукали, і я виходжу. Виявляється – „перший”. Наказує збиратися і їхати з ним, нічого не пояснивши. Я нашвидкуруч прихоплюю пляшку з сякою-такою закускою і сідаю на заднє сидіння. Через кілька хвилин наважуюся запитати, куди їдемо.
    –Побачиш, – буркає він, затягнувшись цигаркою.
    Проїжджаємо село, спинаємося звивистою дорогою на погорб і зупиняємося біля старовинної каплички.
    Виходимо з машини, і „перший” строго запитує:
    –Чому досі не зліквідували культову споруду?
    Я мовчки стенув плечима.
    –Виймай мотузку, – наказує водієві.
    Водій – молодий хлопчина, мабуть, щойно з війська – неохоче поплентався до багажника і вийняв звідти товсту линву.
    –Зроби петлю і закинь на хрест, – звучить той же грубий тон начальника, що не допускає заперечень.
    –А чому я? – дивується хлопець.
    –Тому що я тобі наказую, – скреготнув зубами „перший”.
    Поряд з непоказним і сухопарим хлопцем він виглядає як гігант. Справді – Давид і Голіаф. „Першого” боялися всі – це був кремезний здоровило, брутальний і нахабний. Міг людину прилюдно обізвати і побити. За ним тягнулося багато темних справ і говорили, що він зжив зі світу кількох людей, що посміли стати йому напереп’ят, в тому числі одного бунтівного голову колгоспу.
    –Що!? – визвірився деспот на хлопця. – Ану роби що кажу.
    –Я до вас водієм наймався, а не... – спокійно відказав хлопчина.
    „Першого” ніби заціпило від такої непокори:
    –Та я тебе!
    –Коли ви так ставите питання, то ось вам ключі і я більше у вас не працюю.
    Хлопчина поклав ключі на сидіння, узяв з кабіни свою куртку і швидко пішов геть.
    „Перший” довго оторопіло дивився йому вслід, ніби не міг перетравити того, що сталося. Ним аж трусило.
    Тоді до мене:
    –Випити маєш?
    –Аякже.
    –Тоді пий!
    Одним духом я вихилив пляшку.
    Зізнаюся, що мене лихоманило, але горілка нічого не дала, я навіть не відчув легкого сп’яніння.
    –А тепер накидай петлю на хрест, – поступив наказ.
    Але щось ніби сталося зі мною, і я навіть не поворухнувся.
    –Ти що оглух?!
    –Не буду.
    –Що?!
    –Не можу.
    Це, мабуть, рішучий вчинок хлопчини-водія надихнув мене.
    „Перший” просто спопеляв мене лютим поглядом, здавалося, ось-ось накинеться і розірве на шматки.
    Я подумки став молитися.
    –Ну дивись, – знову скреготнув він зубами. – Пожалієш!
    Плюнув – і сів за кермо. Машина ревнула і за хвилину зникла з очей.
    Я глянув вгору і побачив таке яскраве зоряне небо, якого, здається, ще ніколи в житті не бачив. До зірок можна було дотягнутися рукою, і було їх мільярди. „Господи, Твоя сила”, – сказав я вголос.
    Серце гупало так, ніби хотіло розбити ребра. Я знав, що відтепер пропало моє спокійне життя, завтра візьмуть в КГБ, витурять з роботи, а, може, й посадять, пришивши нескоєний злочин.
    Воно, мабуть, так і було б, та „перший” додому не доїхав, по дорозі до міста зіткнувся із зустрічною вантажівкою і загинув на місці.

    ДУБИ
    Незмерхла картина – велетенські дуби на далекому пригірку і маленька людина під ними. Крони майже сягають градових хмар, що насуваються з прихмурених околів. Людина здається незахищеною і закинутою під тим громаддям хмарищ і опарою темнозелених крон, що нависають хилитливою імлою.
    Здіймається захмарний вітер і починає їх розгойдувати. Велич і могуть природи! І ще більша неприхищеність людини.
    Цей мотив зустрічається у багатьох художників – від Констебла до Васильківського. Але він вічний, як саме життя.


    Мої очі не можуть увібрати, а душа осягнути усю красу літнього неба, ту бездонну блакить, що манить, чарує і дихає вічністю. І я майже страждаю від цього, бо мені хотілося б насититися безмежністю, розчинитися в ній, стати її часткою...
    Очевидно, після нашої смерти має відкритися якесь сьоме відчуття, яке дозволить нам вбирати в себе красу вічности, стало носити це в серці вічної душі.


    Десь у середині літа трапляються білі-білі дні. Ця сяйлива білизна напливає невідомо звідки і заливає все навкруги, відтінюючи інші кольори. Сяйливо білі хмари, білі квіти, білі метелики підсилюють білизну будинків. У такі дні хтось вперше, мабуть, сказав: –Білий світ!
    Бо зимова білизна – інша. Холодна, відчужуюча.
    А тут все злагіднююче, добре, ніжне.
    З цією білою літньою красою не може зрівнятися навіть весняна павінь цвітіння.


    У які темні провалля свідомости я падаю, які суперечливі почуття мене розривають! Чому після високого і чистого, благородного і світлого, такий брудний потік думок? Для чого? Навіщо?
    Щоб через себе я пізнав інших і цей ниций світ?
    „Той, хто знає себе, знає Бога.
    Той, хто знає себе, знає всіх.
    І той, хто може любити себе, любить всіх” (Антоній Великий).

    Улюблений краєвид – пагорби над рікою Нетеч у Травневому. Здається, лише тут такі таємничі верби, такий співучий очерет і шелестливі трави. У вітряну погоду все хвилюється, шепче, дзвенить. І багато неба, що зором його не обняти.
    Праворуч – пасовище, де все гелгоче, махає крилами, свариться і відпочиває. Поодаль цього галасливого пташиного базару тримаються тільки лелеки, які, мабуть, гордують товариством свійських птиць.
    Ліворуч – людські городи, буяння кольорів, де домінує зелений, точніше – десятки його відтінків.
    Простір замкнений пагорбами, як картина рамами, але відчуття усічености немає. Таке собі королівство вічної краси, спокою і сільської ідилії.


    День на буряковому полі, тяжка до змори робота. Але і радісна. Поруч – ставок, навколо половіючі жита і випалені сонцем пагорби. Небо високе і чисте. Ставок блистить міліардами срібних блискіток, як на картинах імпресіоністів…
    Далеко на обрії село і вітер доносить окремі звуки – собачий гавкіт, дзвін дійниць, жіночі тонкі голоси...
    Було б узагалі гарно, якби не думки, що все це проминальне, що рано чи пізно доведеться з тим розпрощатися, покинути цю землю і відлетіти невідомо куди.

    ОДРОБИНИ

    5
    ЛЕМКО
    Діда Семена Копчу кличуть в селі Лемком. На таких як він і закінчується „самобутня гілка на дереві українства” – лемківство. Він один з „останніх могиканів”. Його сини і внуки лемками себе уже не почувають, а якщо і згадують, то тільки з іронією.
    Дід Копча – світла голова, і в свої 80 виглядає на 60: жвавий, невтомний, працьовитий. Любить косити, поратися на городі і в саду. Хвилини не згає даремно. У нього завжди повні руки робити і він переконаний, що все у домі тримається на ньому.
    –Коли помру, – каже, – буде повний завал.
    Невістку і сина це найбільше сердить.
    Про інших Лемко говорить тільки добре, що є великою рідкістю в селі, де люди полюбляють брудні плітки.
    –Ти подивитися на Павла Буня, ото чоловік має леп! А які руки золоті, шо не візьме, всьо зробить – чи стіл чи табуретку, чи бамбетель, – говорить він захоплено.
    –А хіба ще десь такого знайдеш як Іван Цуравий! –додає по хвилі. – Та він тобі дизель із зав’язаними очима розбере! А старий Малахай? Справжній Мічурін. А яка в нього освіта? Штири кляси і два коридори, а леп має. Як Бог дасть, то більше ніж школа.
    –А яка у вас освіта? – питаю.
    –А ніяка, – сміється беззубим ротом. – Яка у мене може бути освіта, коли нас поляки вигнали в 46-му і ми опинилися тут майже на голому місці? Треба було робити, а не вчитися. Так і залишився баран бараном, тільки то шо рогів не маю.
    Очі випромінюють безмежну іронію та доброту.
    –До тебе мені далеко, – каже, коли ми вже прощаємося. – Ти, чоловіче, маєш леп!
    І хитає головою захоплено.
    Але я то добре знаю, що насправді мені з моєю освітою далеко до природного селянського розуму і життєвої філософії діда Лемка, а головне – до його душевної чистоти і величі.
    6

    ПЕРЕСТРАХ
    Дивно як страх в’їдається в людську душу, десятиліттями живе в ній.
    Ніби в гени проникає.
    Прошу розповісти діда Жмурка про себе, а він одсахується:
    –А що розказувати? Ще ляпну щось не те, а ти розпишеш, надрукуєш і матиму новий клопіт.
    Переконувати його – марна річ.
    Любить розповідати тільки одне – як хто налякався, запанікував, виявив себе боягузом.
    Уже вдесяте переповідає мені про те як мій батько розгубився в екстремальній ситуації.
    Коли лемків виселили в Галичину, то відразу ж молодих хлопців демобілізували в „яструбки” і почали залучати до облав. Немало їх безвинно загинуло. Руками одних українців знищували інших.
    Якось повели „лемківських яструбків” прочісувати Луб’янецький ліс, а потім оточили одну стодолу, де переховувалися бандерівці. Навпроти того місця, де стояв батько, вибіг озброєний бандерівець. Батько налякався і випустив з рук автомат, яким, очевидно, добре не володів. Жмурко розповідає про це з таким негарним смішком, що я починаю сумніватися, чи все насправді так було. Може, батько свідомо кинув автомат, щоб уникнути кровопролиття – не вистрілив він і не вистрілив бандерівець? І чому той автомат не висів у нього на ремені, чи не зняв він його, щоб кинути в потрібний момент?
    Добре знаючи батька, маю переконання, що вбивати він не хотів і, може, не міг.
    Але Жмурвові про це не кажу – його не переконаєш.
    Прикметно, що з його сином, якого кинули в Афганістан на початку 80-х, трапилася аналогічна приключина – він лоб у лоб зіткнувся під час бою з „духом”. „Дух” випустив чергу з „калаша”, а Жмурко-молодший з переляку втратив свідомість.

    7

    8
    МАШИНА З ІТАЛІЇ
    Степан і Вікта Бардасі жили, як кіт з собакою. Він підгулював, надовго пропадав з дому, а коли появлявся, то ще й бив її немилосердно. Вона взимку гарувала на фермі, влітку на буряках, тож світу божого не бачила і вже у сорок передчасно зістарілася. Троє їхніх дітей утекли з села, прилаштувавшись у місті – хто на заводі, хто на будові.
    Коли жінки з Галичини почали масово виїжджати в Італію та Грецію, то Вікта виїхала й собі. Степан на той час знову здимів з села, а коли з’явився і застав пустку, то пообіцяв: „Приїде, уб’ю суку!”
    І цю фразу він повторював без кінця, при кожній слушній нагоді, тобто черговій випивці. Усе село знало, що коли Вікта повернеться, Степан її неодмінно приб’є. Тим більше, що якийсь гріх уже на ньому був – він „одбахав п’ятирічку” в таборі строгого режиму. За що саме сидів, ніхто не знав, бо Степан прибився у наше село десь із Слобожанщини й про своє минуле розповідати не любив.
    І ось теж через п’ять років повернулася Вікта. Але це вже була не та пристаркувата і згорблена жінка з прислиненим волоссям, якою ми знали її, а струнка, підтягнута, вишукано одіта молодичка, з свіжим і приємним обличчям, повними хилитливими стегнами, шоколадним загаром. Доглянуте й, мабуть, підфарбоване волосся, модна зачіска і дорогі рогові окуляри додавали їй особливого шарму. І хода в неї стала іншою – легкою, невимушеною, ніби грайливою. Ніхто б не дав їй сорок п’ять, а від сили – тридцять з невеличким гаком.
    Вже тому варто проспівати осанну тій Европі, що вона дозволяє нам побачити, які наші жінки вродливі!
    Звісно, коли перед Степанові очі постала така цяця, то у нього щелепа так і одвисла. І вже у ту першу мить він, мабуть, похитнувся у своєму непрогнозливому намірі „зарізати, суку”, а тут вона ще й зовсім обеззброїла його своїм ошелешуючим привітанням:
    –Привіт, Стьопо! Ну, яку тобі машину купити?

    9
    НАЧАЛЬНИК
    Яких тільки начальників я не надивився за своє життя, можна було б створити цілу галерею оригінальних типів, написати спеціальне дослідження. Але чи не найбільше між ними було справжніх бевзів. Здається, немає нічого більш небезпечного, як начальник-ідіот, адже тоді жертвами стають залежні від нього люди. І чим вища посада, тим більше людей страждає.
    Павло Дронь не був вираженим дурнем, але й мудрим назвати його не повертався язик. Надто химерний і непередбачуваний був чоловік. За що б не брався, нічого до пуття не доведе. Полюбляв філософствувати і повчати, виступав у місцевій пресі з полемічними і розгромними статтями, нападаючи на „колишніх комуняків” і властьімущих. Це зробило йому в період розпаду імперії „добре ім’я”. На початку 90-х років він доскочив високої керівної посади, що в переломні часи стало не тільки можливим, але й типовим.
    Його девізом було „Ближче до людей”, і коли він сів у крісло першого керівника району, то усталив правило, що будь-хто з рядових людей може будь-коли зайти в його кабінет зі своїми проблемами, він готовий вислухати його і допомогти. Зрозуміло, що народ повалив валом – проблем вистачало у кожного. До того ж, хто з галичан не хоче вилити душу, а ще високому керівникові?
    Дронь усіх вислуховував, записував у спеціальний зошит їх скарги та проблеми, обіцяв допомогти і посприяти... А люди ішли і йшли... З районного центру, навколишніх сіл та хуторів. Спеціальний „гросбух” „першого” розбухав. З ранку до вечора він тільки те й робив, що слухав людські сповіді. І, як з’ясувалося, це й виявилося найбільш небезпечним у керівній посаді. Бо людські біди не минають безслідно для душі. Дронь захворів на якусь загадкову психічну хворобу. Мучився, вдався до цілителів і екстрасенсів, їздив по монастирях і святих місцях – нічого не допомагало. Потім зліг і невдовзі помер. Лікарі так не встановили діагноз, нічого не дав і розтин.
    Але, як на мене, нічого загадкового тут немає – негативна людська енергетика розірвала і без того хистку психіку Павла Дроня.


    ЛЬВІВ
    Учора репіжив дощ, гриміло і блискало до півночі, а зранку вигодинилося і під обід, коли ми виїхали до Львова, небо було чисте, як скельце, тільки на далекому край обрії застигла біла пірчаста хмарка, ніби недбалий мазок Небесного Маляра.
    У той день нам скрізь щастило і Львів подарував багато хвилюючих зустрічей: набулися і наговорилися з Романом Іваничуком, Ігорем Павлюком. Василем Габором, Галею Пагутяк, Романом Дідулою, Андрієм Содоморою, актором Григорієм Шумейком.
    А потім потрапили у майстерню Ярослава Мотики, де у веселому товаристві пили вино і слухали дотепні опідки львівських скульпторів.
    Богом подарований день!


    ПРО ЛЮБОВ ДО СОБАК
    З раннього дитинства люблю собак.
    Десь до чотирнадцяти років по-справжньому дружив тільки з ними та книгами. У мене була вівчарка Наполеон, яка любила слухати як я читаю. Ми усамітнювалися в кущах малини і вона переживала пригоди героїв Жуль Верна чи Стівесона так само емоційно, як і я.
    Коли почав їздити на навчання у Крем’янець, вона бігла за автобусом до тих пір, доки не знемагала. Мука моя! Сумував за нею важко.
    Потім було ще кілька вірних псів, які, на жаль, рано померли. Я пережив ці втрати так само гостро, як деякі людські.
    Котів не любив. Може тому, що їх не любили пси.


    Бувають дні, коли небо здається дуже високим і тоді воно набирає особливого відтінку блакитности. Досить єдиного погляду, щоб відчути – там безмежність.
    Зрозуміти що таке безмежність не можеш, але точно знаєш – кінця там немає. Високе небо – то його брама, вхід у вічність.

    ГУЦУЛЬСЬКІ ЖАРТИ
    У горах люди люблять піджартовувати над приїжджими, особливо, коли запитуєш дорогу.
    –Туди краще не ходити, – радять, – до ночі не дійдете, а поночі нявка може вчепитиси, буде водити до раня. А ще гірше – вуйко трафиться або рись. Недавно там молода рись теличку імила.


    Сльози ідуть до неба.
    Якби не вірив у це, чи міг би жити?


    Те, що Божа кара падає на рід за тяжкі гріхи, у мене немає сумнівів. Надто багато свідчень цьому.
    Але за якою логікою карає Господь, мені не розгадати.
    Бо ось у батька три сини, два з яких здорові і вродливі, а третій потворний і недужий. Або: у багатодітній сім’ї дев’ятеро дітей, як писані, а одна дівчинка – „кривенька качечка”.
    Та чи варто шукати закономірностей?
    Треба жити так, щоб не схибити, аби хтось не розплачувався за це.

    Доброта – це визначальне у людині, це найбільш природний її вияв.
    Я прожив велике життя, і мій досвід спілкування з людьми дозволяє мені стверджувати: на сто світлоносних особистостей припадає один виродок, а, може, навіть не на сто, а на всі двіста.


    Радісне сприйняття життя приходить з роками.
    За молодих літ над тим не думаєш – просто живеш радістю, як п’єш повітря.
    Але у п’ятдесят – це стає філософією.

    Цього літа два тижні працював фізично на будові, виконуючи ту роботу, яку зазвичай виконує підручний муляра. Це була неймовірно важка, як на мої роки, праця, вранці ледь піднімався з ліжка. І все ж, порівнюючи її зі своєю письменницькою пекельною поденщиною, я вважаю її мало не раєм.
    Фізична праця – благодать для мозку, розумова – руйнує його, а отже, і все тіло.
    У мене не раз закрадалася думка відректися від письменницького хліба і забезпечувати себе фізичною працею. Але все лихо в тому, що я просто не здатний на рішучий крок.


    На тлі блідо-голубого неба і громаддя білих хмар, що майже зливаються, ширяють зграйки білих голубів і їх крила, підсвічені сонячним скісним промінням, виблискують сріблом.
    Як це хвилююче – білим по білому.
    Скільки ж їх – відтінків білого?


    СЕМИПАЛАТИНСЬК. СОН
    Знову наснилося ніби відслужив я своє і всією ротою нас відпускають додому, але перед казармою стоять чи то смершовці чи якісь інші червонопагонники і ми маємо через отой живий коридор пробігти до автобуса. В руках у них штики, якими вони глибоко протикають кожного, хто біжить. Зойки, прокльони і кров. Але всі кидаються у той коридор, як у вир, бо іншого виходу немає, бо інакше волі не здобудеш. Я теж біжу і дивом ухиляються від удару, але на душі залишається глибокий слід тривоги і страху.
    Той важкий стан не покидає мене потім весь день.
    І справді, чи не отак зранила армія кожного з нас?

    ЗА ВИСОКИМИ МУРАМИ
    Велика рожева півонія розквітла по ту сторону залізобетонної огорожі. Ще нерозквітлий пуп’янок просунувся у невеличку щілину, і нині пишно один-єдиний цвіте на тлі непривітної сірої стіни. Як символ життя за цією огорожею: зовні достаток, сталість і надійність, а насправді – добровільна в’язниця.
    Щовечора я спостерігаю одну і ту ж картину: великі масивні ворота розсуваються і на подвір’я похмурої вілли в’їжджає чорний „Мерседес” із затіненими вікнами. Ворота так само поспішно засуваються. За великими стінами не видно людей, що живуть там, не чути й будь-яких звуків. Якась моторошна нетутешня тиша. Але голівка півонії, що дивним чином вирвалася на волю, говорить мені про нестерпне життя немудрих людей за високими камінними стінами.


    Зночі йшов дощ, вранці перестав, але сірі гнітючі хмари продовжували загрозливо нависати. На душі було темно і безпросвітно, все валилося з рук. Час ніби застиг. Кілька млявих телефонних дзвінків найближчих приятелів нічого не змінили в душі, бо кожен скаржився на депресію і душевну спустошеність.
    Тільки під вечір знову пішов дощ, і важкий тягар упав з душі. рука потягнулася до паперу, до книжки. Радісно забилося серце.
    Кожна клітинка ніби заволала: жити, жити...
    То хто ж тоді керує нашим самопочуттям – ми чи якась інша сила?


    ТАЄМНИЦЯ КРАСИ
    З роками, як мені здається, тільки дужчає моє захоплення красою людського тіла. Особливо жіночого. І без найменшої домішки хіті. Ось що важливо! І в цьому одна з великих інтриг і загадок життя для мене.
    Досконалі форми самі по собі милують око, злагідніють душу.
    Все частіше страждаю, що мені не дісталося бодай якоїсь крихти таланту художника чи скульптора.


    З Орестиком в саду читаємо Шевченка.
    –Дідусю, а як це „Хрущі над вишнями гудуть?” – питає він.


    Під час моїх прогулянок лісом натикаюся іноді на покинуту і вже напівзруйновану хату, і все частіше думаю про неї безсонними ночами. Іноді вона мені сниться.
    Якби захотів, то зміг би відшукати ту людину, що колись жила в ній, чи принаймні довідатися її історію, якщо вона померла.
    Але боюся розчарування, якоїсь прозаїчної банальности. А так моя фантазія вимальовує незвичні сюжети, повні романтичних хитросплетінь. Колись я напишу про цю хату повість чи оповідання.

    ХМАРИ
    1
    Коли сонце торкнулося вершечків темних лип, що даленіли на обрії, на нього накотилася темно-землиста хмара, схожа на дракона, бо за нею тягнувся неймовірно довгий хвіст, і сонце порожевіло й тою фарбою залило півнеба, а потім знову засяяло одним боком і в різні сторони з-під темного хмаровиння посипалися золоті стріли. Дув вітер, хвіст хмари-дракона продовжував напливати на сонце і золоті стріли мінилися і грали, як спиці колеса. Незабутнє, разюче видовище!

    2
    Мене завжди хвилюювали хмари, що пливуть небесами, гнані високим сильним вітром, що ширяє під небесами, але мало відчутний на землі. Але тепер до цього хвилювання додається щось глибше, безмежно тужливе, невимовне... Може тому, що вони говорять мені про минущість життя.
    Вітер несе їх у незнані світи.
    Це як велике переселення народів чи навала орди.
    Дивно, цікаво і жаско.
    Це велике Господнє кіно, дароване людині.
    Ці хмари здаються живими, бо перебувають у русі, в леті...
    Вони щось несуть з собою. Що?
    Вони випромінюють енергетику, яка перемінює тебе.
    Але передати це словами годі.
    У їх плині, як у дзеркалі, відбиті минулі віки.
    Це можна тільки відчути.
    Хмари – перехідна сходинка між землею і небом.

    Люблю літнє небо, що розпогоджується після тривалих затяжних дощів. Ще вранці воно непроглядне, гнітить мросінь, але до полудня вже пливуть небом темні хмари упереміш з білими. Світюче сонце починає яріти і білих хмар стає все більше. Од сонця вони ніби підсвічені з середини. А вітер не стихає і від того ніби на душі свіжо й вітряно.


    Ніхто сьогодні не хоче жити у бочці, як Діоген, але скільки людей перетворили свої квартири у брудні діогенівські бочки.


    Ощадливість – одна з найприкметніших і найблагодатніших рис українського селянина. Саме вона часто рятувала його від злиднів і жебрацтва. Особливо за колгоспного рабства. Навіть за тих жахливих умов багато людей завдяки винятковій працьовитості і ощадливості спромогалися на власні будинки і навіть авто.
    Але чимало людей жили і живуть сьогоднішнім днем.
    Була у нас сім’я, що митарствувала в саманній хатині біля невеликого ярку – чоловік, жінка і два хлопці. Харчувалися тільки магазинними продуктами і, як наслідок, усе проїдали і пропивали. Той яр вони запрудили консервними бляшанками, пластиковими пляшками і банками.
    Навіть розкішна природа жалюгіднішала од наверганого ними сміття.
    Сини виросли неробами і п’яницями.


    Кажуть, Марк Аврелій так добре володів собою, що в горі й радости його обличчя залишалося незворушним.
    Охоче вірю, що цього можна добитися, але не можна досягнути радісної гармонії в душі й жити в щасливому зачудуванні перед красою світу, не провалюючись у важкі стани нудьги і туги. Щастя – це не лампочка, яку можна засвітити в серці, натиснувши на відповідний вмикач. Як на мене, воно дається з небес. Це вищий Божий дар.
    Бувають дні, коли прокидаєшся у піднесеному настрої і все навколо хвилює, п’янить і тішить, все хочеться описати і онімбити. А буває навпаки, і теж безпричинно. Виборсатися з того гнітючого стану нудьги і бездіяльності не так просто. За віщо б не брався – усе валиться з рук, ніде не знаходиш собі місця, і не знаєш, як з цим упоратися. Іноді допомагають книги, а іноді – ні.
    Отож, зробити незворушну маску, як Аврелій, можна, але чи можна без вищої волі упитися щастям?

    НА ПОРОЗІ ВІЧНОСТИ
    Я сповнений віри у вічне життя.
    Ніколи не сумніваюся, що існують безмежність, вічність і Бог (Абсолют).
    Але часто сумніваюся, що всі осягнуть безсмертя.
    І ці сумніви не від маловір’я, а так підказує мені логіка.
    Бо ось я засинаю – і зникаю. Бо ось я прийшов з небуття і хтозна, чи не повернуся в нього.
    Вважаю, що стояти на порозі вічности й не здобути її – велика немилість Божа.
    Очевидно, тут багато залежить від людини, але більше від Творця.
    Як знати.


    КРАПЛІ НА СКЛІ
    Дощові краплі стікають по вікні.
    Спершу повільно, а потім, набираючи ваги, все швидше й стрімкіше.
    Отак і наше життя.

    СТРАХ
    Незбагненне, непізнане і містичне почуття.
    Різних видів і проявів.
    Є страх-благо (як захистна рятівна реакція) і страх-ганьба. Є страх Божий і людський.
    Є ляк і переляк, є боягузтво.
    Навіть апостоли, які були поруч з Богом, часто переживали напади страху.
    Хоча б тоді як Христос преобразився на горі Фоворі, чи як наближався до них по воді. „І напав на них великий страх..”, – свідчить євангеліст.
    Що ж тоді говорити про звичайних і простих смертних?
    Майже усе моє життя – переборення страху, боротьба з ним, протистояння. Це мій важкий земний хрест, може, один з найважчих у світі. Маю переконання, що не надламлююся лише тому, що причащаюся кожної неділі й можу протриматися до кінця нового тижня.

    Як для тварин і птахів підкорятися законам природи – шлях до виживання, так для людини підкорятися законам Божим – шлях до порятунку.

    ДОРОГА
    Дорога – диво для душі.
    Ти мчиш – і наринаючий світ стрімко й радісно входить у тебе, ти пропускаєш його через себе – очима, вухами, серцем, кожною клітинкою тіла – і він наповнює тебе любов’ю до світу та життя.


    Карликова яблуня в нашому саду зародила неймовірно рясно і всі яблука такі великі та ясно-рожеві, що просто вбирають очі. Але ще більше диво відбувається раннього досвідку, коли перше сонячне проміння падає на сад. Тоді яблука ніби загоряються і починають палахкотіти. Скільки б не дивився – не надивишся.
    Це диво повторюється ось уже протягом трьох тижнів, і вранці, прокинувшись, я одразу біжу до вікна, щоб помилуватися рідкісними кольорами.
    Але коли пробую уявити собі картину, намальовану художником з отакими яскраво-рожевими яблуками, то видається вона мені неможливою. Ті кольори на полотні були б неприродними.

    ТАНЕЦЬ
    Як він затанцював той хлопчина – забути не можу! Лише півхвилини тривав його танець, а запав у душу чи не на все життя.
    Він не бачив мене, бо я стояв на темній стороні нічної вулички, а він ішов під вікнами ресторану, звідки линула чарівна музика. Йшов, мабуть, до магазину, бо тримав в руках кульок. І враз зупинився, закинув голову вгору, ніби вдихнув у себе музику – і почав виробляти такі граціозні, такі запаморочливі па, що у мене дух захопило. Йому було років десять-одинадцять, не більше. Йому просто захотілося потанцювати, бо заворожила гарна музика. Але як це у нього вийшло – не сказати! Все його життя ніби постало переді мною, вся його душа відбилася в тих граціозних і вишуканих рухах! І легка курявичка, яку він збив ногами, видалася мені золотим пилом у світлі вікна. Ніби якісь глибинні гени озвалися в ньому і все тіло заспівало, розчинилося у граціозній плавбі.
    Краса!


    Помираючи замолоду, людина звідує неземний жаль, що так рано іде з життя. Я не знаю, чи є у Бога міра того жалю.
    Доживаючи до глибокої старости, людина приречена відчути свою зайвість, непотрібність у цьому світі.
    І хто може сказати, що жахливіше, якщо врахувати, що до старости додаються недуги.


    Вишня починає жовтіти з крони, а потім жовтизна повільно сповзає донизу.
    І з кожним днем колір змінюється – з жовтого стає багряним. Коли падає на нього сяйво ранкового сонця, то вишня загоряється і сяє на півсвіту.


    Добре у Є.Сверстюка: „Коли нема Бога в серці, то нема миру в душі й злагоди в домі”.
    Начебто знано це давно, але сказано так просто і ясно, що здається почутим уперше.


    Птахи на вечірньому прузі – хвилюють, на нічному – тривожать душу.


    Кожен раз на недільному Богослужінні біля мене стоять усі ті, кого я люблю, за кого молюся і хто згадує мене у своїх молитвах. Це невимовна духовна єдність, що тримає мене у житті й не дає надломитися. Я також відчуваю присутність тих письменників християнського світовідчуття, чиї книги живуть у мені, стали невід’ємною часткою мого світу, моєї душі – Вишенського, Скарги, Сковороди, Моріака, Паскаля, Барки...


    Хрущі й літаки знову почали літати.
    Ніби не випадковий збіг: зростає прогрес і відчайдушніший опір чинить природа.


    Здавалося б, я більше мав би любити схід сонця, ніж захід, адже це початок нового дня, нових надій і сподівань, обіцянка щастя і... життя. Але ні – захід сонця мене хвилює дужче. І найглибші переживання у мене пов’язані саме з надвечір’ям. Може тому, що суму в моєму серці більше і він відкриває мені щось особливе у космосі й душі.
    Я переживав неперебутні душевні стани, спостерігаючи за тим, як сідало сонце у семипалатинських степах, баварських горах і запорізьких рівнинах...
    Сонце сідає. Це вже неабияка подія в житті. Попереду ніч і невідомість. Як смерть, якої не уникнути, але і вічність...

    ТІНЬ
    Останнім часом багато думав про старість, і все намагався підстерегти, як вона підкрадається до мене. Про себе говорив, як про літню людину. Може, з іронією, яку використовую, як своєрідний щит самозахисту.
    Щось тиснуло останнім часом на серце, і я думав, що це роки, що це підкрадається неминуча старість, то її хода і подих.
    Ніколи не звертав особливої уваги на свою тінь. А тут придивився, і мимоволі замилувався – яка молода ще моя тінь. І через тінь полюбив себе. І як підтвердження того, що не помилився, наткнувся на ось таке зізнання одного китайського філософа: „Тінь передає сутність речі краще, ніж сама річ”.


    Пізнім надвечір’ям повертався додому в Нові Петрики і вирізьбились вони на пагорбі, на тлі темносинього неонового неба, як дереворит, а над ними яскраво засвітився великий серпик місяця і така ж яскрава, повна зоря. Картина гідна різця Дюрера. Хвилююче і незабутньо! Такий краєвид можна побачити тільки у жовтні, у ті короткі перехідні періоди, коли дні ще стоять світлі й теплі, а ночі холодні й довгі.


    „Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний; так з первовіку було і так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки ростиме трава”. Ці слова Лесі Українки постійно звучали в мені, доки гостювала у нас Люда Литвинчук.
    Люда – стражденна натура, зболена, опечалена, трагічно самотня. Але яка чиста душа, який світлий розум!
    З нею непросто, але чи може бути легко і просто з таким відкритим і ранимим серцем?!
    Вона скаржиться на самотність, на страшну ізоляцію в Маренині, але й сама прирікає себе на це. Запрошував її на зустріч з студентами і в Спілку на розмову з тернопільськими письменниками, відтак у Львів на Книжковий Форум, але вона навідріз відмовлялася.
    „Так не можна поступати”, – докоряв я їй у такі хвилини, хоча при цьому добре розумів, що її вини в цьому немає – людина несе той хрест, який отримала від Бога.
    „Розумієш, все моє життя зіткане з гіркоти, – така я рослина”, – каже вона.

    У ПОЛІ

    Потужний ДТ тягне плуг і вивертає масні скиби чорної ріллі, а навколо нього в’ється зграйка срібнокрилих чайок. Звідки вони тут, у полі за Грицівцями? Очевидно, прилетіли з Луб’янецького чи Збаразького озера, що ховаються за пагорбами. І трактор в оточенні чайок нагадує корабель, що вигойдується на морських хвилях. Неохопне поле справді, як море. Чудесне видовище!
    Ближче до вечора птахи збираються у тісну зграйку і відлітають за захід – у Збараж.
    Тільки тут, у полі, де обрій зливається з небесами, розумієш, яка велика наша земля.


    Є у жовтні хвилини безцінного щастя – заховатися од вітру на осонні в саду чи за хатою і ловити це тепле, золоте проміння кожною клітинкою, усіма фібрами душі, наповнювати ним, щоб вистояти у люту зиму до весни.
    Тільки восени починаєш розуміти справжню ціну сонячного проміння. Це тому, що з кожним днем все воно скупіше і, здається, проникає у саму душу, зігріваючи й засвічуючи її.

    ДАЛЕКІ НЕБОСХИЛИ

    Тепер, наприкінці жовтня, трапляються дивовижні заходи сонця: повні рожевих барв з безліччю відтінків, граціозні і хоральні. Сьогодні вийшов на пагорб за Петриками – і завмер у здивуванні: протилежний схил, обрамлений лісом і заселений дачниками, залило сонячне проміння, що пробилося крізь пройму густих градових хмар.
    Сонця не видно, але крайнебо залите розплавленим золотом, нагадує небесну кузню. Ще хвилина – і це золото дзвизнуло на землю тисячами золотих списів. Дивовижна явина! Рембрантівська картина.
    Цей чудесний кадр ніби завмирає на півгодини, але це тільки так здається, що завмирає: все тече, горить, сяє...
    Згодом золоті списи зникають, і на землю ллється суцільна золота імла.
    Ще кілька хвилин – і хмари поглинають сонце, а нічні притінки спадають, як завіса.


    БОРОТЬБА ЗА ЩАСТЯ
    Радість чи страждання стають скарбом душі?
    Як людина, залюблена в життя, хотів би вірити, що радість.
    Ніщо не наповнює мою душу такою повнотою життя і бажанням працювати й жити, як відчуття радости.
    Але християнство навчає протилежного. Може, це протилежне відкриється мені після смерти, але тепер, на землі, усе моє життя – це боротьба за щастя.


    Неділя, зігріта теплим сонцем. Золотий день. Ще вранці, як тільки ми прокинулися, східень залив кімнату радісним промінням. І одразу ж забилося серце від хвилюючого передчуття – день буде теплим і щасливим.
    І справді, він видався напрочуд тихим, спокійним і умиротворюючим.
    Після обіду пішли з Галею до лісу. Все навколо у багряному сяйві. Ноги у листі, як у золотій воді, по якій ми пливемо.
    Потім довго сиділи під капличкою і милувалися навколишніми краєвидами. Краса на землі і в небесах. Як мало було цього року таких днів. На пальцях однієї руки можна перелічити.
    Галя сказала:
    –Подивися, які різні дерева у глибині лісу і на узліссі: там затиснуті, убогі, ніби миршаві, а тут пишні, високі, розкішні, ось так і люди: одні мають можливість для росту і розквіту, а інші ні. Все врешті-решт залежить од Бога.


    ПОЗА ЧАСОМ
    Наприкінці жовтня є кілька днів, коли осінній ліс у ранню чи надвечірню пору нагадує весняний. Це тоді, коли листя наполовину опаде й зріджені дерева стоять сиротливо-знічені. Притінки приховують жовтизну, і дивні відчуття переживає душа, що ніби виходить за межі часу.


    Восени усі стають лагіднішими, добрішими і відкритішими – птахи, дерева, люди....
    Хочеться вірити, що восени і Бог добріший до людини.


    Іноді мені видається, що пройти по землі непоміченим – то вища потреба душі. Залишити тільки риску між датами на пам’ятнику, який також через кілька десятків років зітре час.
    Бажання вивищитися, здобути визнання чи славу – смішне і нице. Інша річ, коли слава сама падає на людину, мимо її волі. Як упала на Сковороду, Стефаника чи Барку. Добра слава у добрих людей.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Всевиддя барв. Денник
    (З НОТАТОК КОЛЕКЦІОНЕРА)

    1
    Захоплення живописом стає моєю щасливою пристрастю, подарунком долі, й хочу вірити, що цей рік пройде під зорею цього захоплення, як минулий пройшов у світлі Притвору.
    Поштовхом до маленького колекціонування (щоб стати справжнім колекціонером, треба мати великі гроші, або харизму Ігоря Герети) стали картини Емми Андієвської (вона просто по-царському обдарувала мене) та Марти Мельничук, привезені з Мюнхена.
    Трохи пізніше я придбав кілька картин місцевих авторів, дешевих і, мабуть, не дуже цінних, але таких, що припали нам до душі. Ярослав Омелян подарував свої графічні роботи, а Ганна Ткачик – триптих на біблійну тематику. Завдяки Р. Дідулі я отримав пастель Володимира Патика, про що написав у „Голосі із притвору”.
    Щоб придбати нову картину, мені доводиться багато працювати, інколи написати цикл статей, кілька рецензій і відгуків чи навіть монографію про художника, але хіба я став би щасливішим, якби міг запрудити картинами свою хату?

    2
    Підсвідомо мене завжди тягнуло до художників. Однак зближення з ними я почав шукати відносно недавно. Мабуть, я спершу мав виснажити свій мозок несамовитою труждиною, щоб відчути „який щасливий талант – талант художника у порівнянні з талантом письменника: у першого щаслива робота руки і ока, у другого – катування мозку; для одного праця – насолода, для другого – мука” ( це за Гонкурами).
    Спілкуючись з щасливими художниками, зачерпуєш дещицю щастя й собі, бо справжній письменник після п’ятдесяти вже найчастіше знищений.

    3
    Володимир Лупійчук.
    Майстер. Незаперечний і справжній майстер!
    А між тим усе життя ліпили до нього епітет „самодіяльний”, і нині деякі т.зв. науковці кривлять губу: –Так у нього ж немає вищої освіти.
    А може, добре, що немає?!
    Він пішов за покликом природного хисту і створив неперебутні мистецькі цінності. Для мене в них більше живого вогню і природного чару, ніж в роботах академістів.
    Позаду в нього велике життя. Він стоїть на порозі старости і немічности.
    Сьогодні ми разом провели недільний день і сум не покидав мене. Сум і важкість.
    Я не знав його раніше, але легко уявляю, який це сильний і красивий був чоловік. Скільки він міг зробити, якби жив у державі, що цінує високе мистецтво. А між тим його молодість і кращі роки життя пішли на утвердження, на боротьбу з академічною заскорузлістю і усталеністю догматичних поглядів.
    –Як часто після виставок ми з дружиною ламали мої роботи і цілими мішками викидали за містом у яр, – згадує він.
    Це тому, що були зроблені з нетривкого матеріалу і не сприймалися властьімущими.
    І нині він тулиться в однокімнатній хрущовці на окраїнній вулиці міста. Майстер без власної майстерні й учнів. Чоловік, у якого золотий різець, знемагає від безгрошів’я та безхліб’я.

    4
    „Тоді я заробляв різними „кічами” на прожиття”, – згадує Іван Труш у спогадах.
    Художник завжди мав право на „кіч”, щоб вижити, а в письменника таке право віднімалося. Письменник мав жити святим духом і як тільки брався за чорнову роботу, до нього чіплявся, як реп’ях, ярлик заробітчанина.

    5
    Виставка Миколи Пазізіна.
    Здається, він виставив усе краще, що зробив за довгі роки творчого життя – давні й нові замальовки і рисунки, де наявні не тільки композиційні ескізи для картин, етюди з натури, але і все, що цікавило, хвилювало і милувало його око – будинки, тісненькі вулички, дерева, безкрайні поля і ріки.
    Навіть у принагідному рисунку він уміє передати головне – емоційну сутність образу, всю повноту характеру людини.
    Деякі його пейзажні замальовки наділені більшою безпосередністю в передачі настрою, ніж цілісні картини інших художників. Тут все захоплює і хвилює своєю простотою, здається він нехтує усталеними і виробленими приймами – настільки невимушена і природна його графічна манера. Вигін ліній, натиск олівця, енергійні штрихи – все передає почуття і думку художника.
    Графічне бачення М.Пазізіна характерне особливою цілісністю: фігури, предмети, об’єкти він приймає у нерозділеній єдності з оточуючою дійсністю. Ця дійсність, ця особлива атмосфера відбивається у всіх без винятку його замальовках.
    Усі малюнки свідчать про руку майстра, усі несуть в собі рух життєвого потоку.
    Ловлю себе на думці, що сила його рисунків не в технічній досконалості, а в змістовій повноті, притаманній навіть найпростішим ескізам.
    6
    Коли дивлюся на безсмертні твори мистецтва (Джотто, Уччелло, Джорджоне, Радаеля, Караваджіо, Констебля), то відчуваю як щось велике і вічне входить у мене, настільки неохопне, що я не можу його вмістити ось так одразу. Для цього мені потрібно кілька днів, іноді тижнів. Щось робиться з моєю душею таке, чому я назви не знаю. Вона ніби набухає, пучнявіє, захлинається...

    7
    Вперше у Тернополі так широко репрезентована виставка сучасного українського модерного мистецтва, організована Ігорем Дорошем, і вперше навіч (не з репродукцій) маю змогу оглянути те краще з кращого, що можуть запропонувати найвідоміші модерністи і постмодерністи – В.Кабаченко, В.Марчук, С.Корсай, П.Король, К.Борисюк, О.Бабак, С.Андрусів, Т.Усик, Н.Пономаренко, Б.Кузьма, С.Савченко, Г.Лоїк, А.Беднарчук – імена майже всуціль невідомі ширшому колу поціновував мистецтва.
    Тут же чотири роботи Дмитра Стецька і Петра Короля.
    Світ незнаний і непізнаний, спроба вирватися за межі позатрансцедентні й необжиті людською свідомістю. Трапляються й просто епатажні та вже нікого не шокуючі речі („Акт -2”, „Акт-3”: клапті чорної шерсті, переламані й переплетені кінцівки). Назагал у цих картин енергетика холодна й відчужуюча, ти почуваєш себе дискомфортно і незатишно, може, крім багатовимірних картин Д.Стецька, де модерн наснажений високою духовністю.

    8
    Завдяки художнику Миколі Брезденю нарешті поталанило роздобути одну з картин Андрія Петрика, за роботами якого шукав останні півроку.
    Це політній пейзаж, на передньому плані якого зображено високий пагорб, устелений камінням, підніжжя обрамлене темно-зеленавим лісом. Небеса хмарні, але ще не осіннєві, відчувається подих різкого, але теплого, може, навіть гарячого вітру. Каміння здається живим. Оживити неживе вдавалося тільки Петрикові – оживити й олюднити, показати його глибоко приховану внутрішню сутність.

    9
    Тамара Удіна подарувала акварель „Цвіт яблуні” зі зворушливою дедикацією для Галі „Світла робота для світлої людини”. На картині фарби ніби перетворюються в єдину одухотворену матерію, у стихію, що народжує всеперемагаюче цвітіння землі...
    Ми повісили її у спальні, й тепер щоранку наш погляд пірнає в це білопінне, мажорно-оптимістичне сяйво, наснажуючи нас красою і щедрістю.

    10
    Вхід у яскиню, а перед ним розмитий, ледь окреслений силует колінкуючого ченця, обабіч дерева, рвані вітрами, переплетені крони, лет листя, і в тій круговерті, у мерехтінні, грі світла і темряви – принишклі будиночки, що ніби виринають з минулого століття. Все летить і міниться, тужить і зітхає...
    Такий зміст картини Ганни Ткачик „Пам’яті навперейми”, написаної за мотивами інтроверсійних денників. Але цікава ця робота не лише змістом, а й манерою виконання, що віддалено нагадує Д.Стецька. Але чи не найголовніше тут – кольори, які обумовлюють певний настрій. „У фарбах закладені приховані співзвуччя і контрасти, які взаємодіють самі по собі і які інакше як для вираження настрою використовувати не можна”, – пригадуються з цього приводу слова Ван Гога.
    Хотів придбати цю картину, але Ганна віддала її безкоштовно, як і раніше триптих на біблійну тему.
    З вдячності купив ще одну її роботу „Риба співає”, щоб якось компенсувати її щедрість.

    11
    Сальвадор Далі очима Аманди Лір.
    Який вік – такий і геній.
    Чи могла появитися така фігура, як Далі, скажімо, в ХІХ столітті?
    Питання риторичне.
    Але річ навіть не в тому. Питання в іншому: чи приносить такий стиль життя і таке мистецтво звичайне людське щастя?
    Гала постійно думає про самогубство. Далі тримає для цього напохваті миттєво діючу отруту... Зовні – розкіш, багатство, тріскуча бравада, розрахована на шокування обивателя, а в душі – страшна роздвоєність, невимовний трагізм, жах погубленої душі... І, як наслідок, жахлива смерть...
    А ось ще одна подібна доля і зворотній бік слави очима внучки Марини Пікассо:
    „Якщо при мені говорять про геніальність Пікассо, то так і хочеться відповісти: так, він геній. Але – геній зла... Цей маленький чоловічок, ростом трішки більше метра шістдесяти був „Я – Пікассо”. Як у тореро... його єдиного тугою і пристрастю була смерть. Його шпагою – пензель. Ні мій батько, ні мати, ні ми с Пабло не могли зрозуміти самотності, в якій бився цей матадор”.
    Під час похорону Пікассо в 1975 році покінчив із життям онук художника й Ольги Хохлової. Через два роки теж саме вчинила його перша коханка – Марі Терес Вольтер. Напередодні відкриття виставки майстра в Мадриді, 1986 року, застрелилась Жаклін Пікассо, друга дружина. Через 22 роки після смерти генія покінчила з життям і Дора Маар, художниця й фотограф, роман з якою в Пікассо продовжувався цілих одинадцять років. Онука зазначає також: „Він висмоктував кров з близьких і підписував нею свої полотна”. (М.Пикассо. Дедушка. –М.: Текст, 2004) .

    12
    „Жодне мистецтво не є таким убогим на засоби вираження – крім, може, скульптури, – пише Г.Гомбрович про малярство. – Ваш пензель не здатний передати художнього аспекту світу. Бо світ – це форма у русі... Зверніть увагу, ідеться про справжній рух, а не про сугестію руху, що її дає художник, роблячи ескіз, наприклад, коня, що скаче...”
    Заперечувати очевидне, виступати проти усталеного – це улюблена метода Гомбровича. Ніби цікаве спостереження, незвичне, але що за ним? Яка тут глибина?
    Людина завжди прагнула зупинити мить і це прагнення породило малярство. Хіба не відкриваються нам якісь таємничі приховані глибини і особливості руху, коли ми зупиняємо певну картину? Тільки глухий не чує музики, а отже не бачить руху в стоп-кадрі, що відбиває красу світу. Де краса, там статика не мертва, як це подає Гомбрович, і тому милуватися такою картиною можна безконечно.

    13
    Є люди, наділені харизмою. Таким був Ігор Герета. Він начебто нічим особливим не виділявся, не мав якогось яскраво вираженого таланту. Захоплювався археологією, живописом, літературою, духовною музикою, видав збірку поезій, а між тим чи переживе це свій час? Чи буде цікавим, скажімо, через років сто-двіста? Навряд.
    Але у нього була харизма – і цим сказано все. Це більше ніж талант, бо талановитих людей багато, а наділених харизмою одиниці. Всі його любили, цінували і тягнулися до нього. В очах інших його підносило й те, що він пройшов кадебістські каземати.
    Сьогодні пишуть: Ігор Герета – символ Тернополя! Майбутні історики і дослідники, які звертатимуться до нашого часу, безперечно, не зможуть обійти мовчанкою це ім’я. Надто багато було його всюди, як того Гната Хоткевича: і в культурному, і суспільному, і релігійному житті. Може трапитися, що його ім’я і далі обростатиме міфами та легендами і харизма не гаснутиме. Може. Принаймні хочу вірити в це.

    14
    Доля подарувала мені розкіш спілкування з багатьма талановитими і мудрими людьми. Перелік їх зайняв би не одну сторінку. Але людей, од яких засвічується душа, не так уже й багато. Один з них – Дмитро Стецько, художник з ознаками геніяльности.
    Дмитро – той, хто за біблійною притчею отримав од Бога п’ять талантів і зумів примножити їх.
    Тобто справжнього себе створив сам, точніше – його воля щасливим чином наклалася на волю Божу.


    15
    Коли милуюся зимовим пейзажем – заіненими деревами, білизною полів, синім небом над головою, – то гостро відчуваю, що нічого кращого цієї краси жоден художник створити не може, він тільки з більшим чи меншим успіхом спроможний скопіювати на пленері мінливу красу світу. Але є картини, в яких щастить замкнути вислизаючу магію земної краси, і в цьому їх непроминальна сила. Ось тому картини все-таки варто купувати і колекціонувати, а не тільки бути „ловцем живих пейзажів”.


    16
    По крихтах збираю спогади про Андрія Петрика, якого називають „українським Ван Гогом” і це, можливо, колись виллється у ширшу монографію, нарис чи есе. На щастя, ще живі ті, що знали його і підтримували з ним добрі стосунки, передусім люди творчі – Богдан Ткачик, Тамара Удіна, Ярослав Гевко, Іван Мердак, Ігор Дуда...
    Найближчим другом Петрика протягом багатьох літ був теребовлянин Микола Павлович Брездень. Є імена, що звучать так само природно, як шум вітру чи шелестіння листя. Таке для мене „Микола Павлович”. Ще не знаючи його, мав відчуття, що зустріну винятково цільну людину.
    Я шукав цієї зустрічі кілька місяців, але якось не таланило, і лише в серпні, наприкінці літа, ми зустрілися.
    Я одразу побачив Божий познак на ньому!
    Красивий, сильний і душевно багатий чоловік.
    Це називається харизма.
    М’яка, лагідна мова, приємне, просвітлене обличчя, з правильними рисами, виважені й тонкі судження – усе прихиляло і захоплювало.
    Йому 80 років, але на вигляд не більше шістдесяти. Відчуття таке, що він тільки в силу вбирається, як отой герой О.Стороженка, без намерків старости, тоскної туги за молодістю. Бо молодий душею, винятково енергійний, дієвий, любомирний. Це зімітувати неможливо.
    І ось ще інтрига – дружина в нього удвічі молодша.
    Донці – тринадцять.
    Мазепинський тип.
    Здається, все незвичне в цього чоловіка. Він також художник і тонко розуміє мистецтво.
    Одразу ж пересвідчуся – не випадково вони зблизилися з Петриком.
    За молодих літ Микола Павлович був у підпіллі, поранений смершівцями, пізніше воював на фронті, здобув вищу освіту. Історія його життя – це сюжет для пригодницького роману.
    Інтелігентність, внутрішня цільність і краса, тонке почуття такту – це те, що відчуваєш під час розмови і що зачаровує все більше й більше.
    А ще – ерудиція, начитаність, справжня, непоказна любов до України, рідної мови.
    За кілька годин спілкування життя Петрика постало переді мною, як на екрані.
    Господи, яке це було життя – знахідка для біографа!


    Яке жахливе це життя з його безперервною косовицею смерти, сонмом хвороб, базжальними ударами долі....
    Тільки в рідкісні хвилини ця трагічна сутність життя відкривається мені у всій своїй повноті та з усією жахаючою ясністю.
    Ось тому і звучить у Літургії рефреном благання: „Господи, помилуй!”, „Господи, вислухай і помилуй!” тепер ці слова я завжди вимовляю зі сльозою.
    25 липня разом з трьома своїми друзями-дивізійниками загинув в автомобільній аварії письменник з Англії Святомир Фортун. Коли вчора ми їхали на зустріч з ним у Львів, то по дорозі побачили дві страхітливих аварії з кількома людськими жертвами. Як знак. Жахливо.
    Напередодні ми зустрічалися у Львові, провели разом кілька годин, обговорили спільний видавничий проект, і мене не покидало відчуття, що за нами стежать.
    А до цього отримав його останній лист, повний гнітючих передчуттів.
    „Шановний друже Петре!
    Мені прикро, що таємні сили унеможливлюють утримувати нам нормальний контакт. Ніяких листів я від Вас уже місяцями не отримую. Так само Вам я надсилав листи на село, як Ви пропонували. Отже, виходить все пропало. Одне нещастя. Пошта грабує собі, а темні сили собі. Це не тільки так з листами до Вас і від Вас. З усіма така історія. Рецензію Є.Барана не надсилайте, бо пропаде.
    У мене здоров’я кульгає. Повно праці й ще раз праці. Планую бути у Львові улітку, тоді зустрінемося. Обходитимуть 60-річчя бою під Бродами і 60-річчя УГВР. Хочемо вибратися делегацією від ОбВУ на ці відзначення. А мені треба якось вибратися на лікування в Україну. Як це організувати з моїм навантаженням праці – не знаю?
    Праця так виснажує мене, що годі взятися за літературне перо. Почав писати історичну повість про Христа і застряг – брак часу.
    Ви, здається, видали якісь монографії. Як будете у Львові, візьміть, радо почитаю.
    Пишіть мені на Консисторію УАПЦ, щоб моє прізвище не впадало у вічі темним силам. Але на моє ім’я. Все щирий вам – С.Фостун” 23 лютого 2004 року.


    Геніїв однієї ночі (за Стефаном Цвейгом) чи одного дня у мистецтві немало.
    І це для мене велика таємниця.
    Чому?
    Чому один раз людина спромагається на шедевр, а далі продукує сірятину, чи в кращому разі замовкає?
    Як це пояснити?
    Вибухом своєрідної енергії?
    Збігом якихось космічних і світових обставин?
    Надихом Божим?
    Не передбачуваною випадковістю всесвіту чи навпаки – добре продуманою закономірністю?


    Мало природного хисту.
    Треба, щоб він іще дозрів.
    А це вимагає ненастанної праці.
    Але, як на мене, потреба праці – це складова таланту.
    Хочеться працювати тоді, коли виходить, коли робота захоплює, коли відкривається нескінченний шлях вдосконалення.


    Не хотілося б втягуватися у боротьбу з „постмодерними монстриками”, спалювати собі нерви і тратити час, але й мовчати далі неможливо. Є святі речі й вищі цінності, які потребують захисту. До того ж, коли ти обираєш літературну критику, то ховатися за спини інших не можна.
    У „Голосі зі притвору” я дещо пом’якшив удари, але в журнальних варіантах (особливо у „Києві”) залишив свою оцінку деяких нашумілих творів так, як було написано з самого початку – нищівно і безкомпромісно, Звісно, це має розворушити гадючник і треба чекати ударів у відповідь. В цьому переконали мене й дзвінки кількох друзів, які в один голос твердять: „Ти нажив собі купу ворогів”.
    Ще донедавна сподівався, що у мене ніколи не буде ворогів, але, виявляється, цього ніяк не уникнути. Бо ж як моїм ворогом може не бути письменник-сатаніст, поет-наркоман, літератор-негідник, тобто уся та братія, що працює на обезлюднення читача, потоптування моральних і духовних цінностей... Вони мають нахабство продукувати свої зловісні, темні твори великими тиражами, і я залишаю за собою право висловити про них свою думку.


    Старі майстри працюють в літературі без галасу і шуму, вони в затінні. Принаймні ті з них, що не заразилися вірусами легкопису і не кинулися віддавати данину часу, опоетизовуючи еротику і людську схильність до наживи.
    Вони не потрапляють в жодні новітні рейтинги, їх книжки не титулуються кращими виданнями року і літературні премії дістаються іншим.
    Але усе дрібне просочиться крізь сито часу і кане у безвість, а їх твори залишаться.
    З стоїстичним спокоєм старого майстра працює Дмитро Міщенко, автор уславлених „Сіверянів”. Його твори вряди-годи потрапляють в журнали, але я давно уже не бачив його нових книг. Чи не доходять? Цьогоріч він опублікував цикл оповідань на заробітчанську тему і повість про сталінські часи.
    Добротна класична проза. І читабельна, захоплююча.
    Це те, що могло б захопити найширші читацькі кола. Але наші видавці нічого не читають і за справжньою літературою полювати не вміють.


    Живемо у такий час, коли навіть посередній і абсолютно бездарний письменник може зібрати цілу купу позитивних і навіть хвалебних відгуків про свою творчість. При чому не лише від людей, що нічого не тямлять у мистецтві, але й від уславлених метрів. Повна нівеляція слова.
    Можливо, так було і раніше.
    Кажуть, що Гюго розсипав похвали пересічностям, Франко узагалі побив тут усі мислимі й немислимі рекорди.
    Добре було б зібрати такі похвальні дифірамби геніїв стосовно абсолютних літературних нулів, вийшла б книга повчальна і застережуюча.
    Аргументована критика дозволяє вичавлювати недоліки. А яка користь від лестощів?
    Є у Гемінгвея такі слова: „Якщо я когось хочу принизити, то починаю хвалити”.
    „Усяка похвала – це обов’язок, це хитре, послідовне, наперед осмислене і розраховане закабалення із середини” (А.Кондратюк).


    Стиль – це, очевидно, найголовніше у літературі. Це майже усе.
    Є стиль – ти геній.
    Скільки чудесних творців великого стилю життя, багатих душею залишаються безпорадними і безпомічними у слові, бо не мають власного голосу – тобто власного стилю, а отже не спроможних висловити це багатство у гармонійній ритмічній прозі.
    І що з того багатства?
    Для життя – так.
    Але не для літератури.
    Література не просто сувора, вона нещадна.
    Вона вимагає стилю, тобто особливого акцентування фрази.
    Справжніх стилістів завжди одиниці. Як на мене, найвищі цьогорічні досягнення у поезії пов’язані виключно з жіночими іменами, а саме: Ірини Жиленко, Людмили Таран, Світлани Антонишин, Мар’яни Кіяновської.


    Це вже така моя доля: де б не жив, куди б не потрапляв, там неодмінно знаходяться цікаві книги.
    Трапляється, я тікаю од них, але вони наздоганяют мене.
    Я приїжджаю у найбільшу „диру”, в якусь глуху глибинку, поселяюся у курній селянській хаті, але там неодмінно мене зустрічають старовинні видання.
    Я не шукаю їх, вони піджидають мене.
    Це називається доля.


    Як знати, можливо оте знамените сьогодні Стусове „Як добре те, що смерти не боюсь я” було навіяне рядком Миколи Вінграновського „Добре, терпляча дорога моя, що смерти не боюсь я і що ти про смерть не думаєш....”
    Як знати. Можливо...
    Об такі рядки спотикається тільки той, хто справді звідує подібні відчуття.


    Якось з двома письменниками ми мандрували волинськими хуторами. За два тижні ми подолали кілька десятків кілометрів, зустрілися з багатьма людьми. Мої приятелі милувалися природою, купалися у ставках і озерах, палили вогнища і пекли картоплю, але жоден з них ні разу не витягнув записника, не зайшов у селянську хату, не поцікавився як живуть ці люди. І я вкотре побачив, хто сьогодні „іде в письменники” та з якою метою. Вивищити, утвердити себе, але не розказати про звичайну „малу людину”, не прагнути зрозуміти й описати її світ і душу.
    Тих, які покликані це робити, завжди було і, мабуть, буде дуже мало.


    Час і простір так тісно пов’язані, що хтозна, чи можуть існувати нарізно. Принаймні на цій землі це видається немислимим.
    Відкривання нового простору завжди уповільнює час.
    Гостро відчув це, мандруючи Яворівщиною.
    Ось іще одна заповідь: хочеш уповільнити біг часу – іди в світи, мандруй!


    Іноді мені здається, що найкращими моїми друзями завжди були бібліотекарші – ці посередники між моєю і душами книг.
    „Дуже цікаві й освічені старушки були колись в ленінградських бібліотеках”, – вихопилося якось і Б.Шкловського.
    „Хто-хто, а бібліотекарі (переважно ж – бібліотекарки) – наші найуважніші читачі, або ж читачки, – каже Василь Шукайло. – Недарма Григорій Білоус називає їх книгинями...”.


    Здається, життя мене навчило усе прощати людям, закривати очі на будь-які недоліки і ґанджі, але одне виводить мене з душевної рівноваги – гординя, самовип’ячування. Це відштовхує од мене навіть найобдарованіших письменників. Уся моя сила всепрощення і смирення вивітрюється умлівока.


    У житті добра стільки ж, як і зла, а може, й більше.
    Але в мистецтві добра має бути більше. Іншого мистецтва сприймати не хочу.


    Як і завжди, цьогоріч багато читав. Перелопачував томи і томи. Середня денна норма не менша 150-200 сторінок. Відчуваю, в моєму віці це вже надуживання, надмірність, яку треба зменшити принаймні втричі, щоб передчасно не осліпнути.
    Але чи потрібне мені життя без книг? Чи можливе воно для мене?
    Багато з них наповнювали моє життя високим чистим змістом, багато дарували гармонію, прискорювали серцебиття, над багатьма розкошував.
    Але є книги, що, здається, зміцнюють мій зір.
    Одна з них – „Імпресії та медитації” Володимира Базилевського, що друкується з продовженням у „Березолі”. Це те, чого чекаєш зі щемливим відчуттям рідкісного щастя.


    Вірю, що шлях до Бога веде через Красу.
    Тому апології потворності в мистецтві не приймаю.
    Сподіваюся, що розходження між Господом і його антиподом відбулося через ставлення до Краси. А отже – Добра, Правди, Гармонії.
    Ім’я тих письменників, що копирсаються в потворному – легіон. Вони чужі мені.
    Ми належимо іншим світам.


    Як більшість ворожбитів, ясновидющих, мольфарів приймають відвідувачів перед святими іконами, так і більшість письменників – апологетів алогічного напрямку – апелюють до Бога, прикриваються Його іменем. Але вони такі ж далекі від справжньої віри, як і цей темний демонічний легіон псевдопророків.


    Імперії потрібен глянцевий, вичищений образ класиків. Саме тому росіяни ніколи не публікували щоденників та усіх листів Пушкіна і Лермонтова, де перший описував свої любовні донжуанівські пригоди, а другий розповідав про вбивства на Кавказі, до яких був причетний.
    Ділюся цими думками із знайомим російським професором.
    –Це вигадки щодо Лермонтова, – каже він. – Фальсифікації.
    Вигадки? А що ж він там на Кавказі квіти садив?


    Очевидно, кожен професійний письменник стикається у творчій практиці з двома крайнощами: повним нерозумінням його творчості з боку читацького загалу і надмірним захвалюванням того, що складає не найсильнішу його сторону.
    Довелося перейти це і мені.
    Але, дяка Богу, я дочекався і таких читачів, що пропустили моє письмо через душу. Тут і професійні критики, і письменники з високими іменами, і рядові читачі.


    У Шевченка життя – ніщо, „коли нема серця з серцем розмовлять”. Єдина справжня розкіш, яку може подарувати людині доля – вірне серце.
    Велика справжня людська радість і нетлінне багатство.


    Як читач я, звичайно, з кожним роком стаю все більш прискіпливішим і вибагливішим.
    І все рідше мені трапляються книги, від яких „озивається душа”.
    Хоча я читаю багато, навіть дуже багато.
    Однак більшість прочитаних книг не залишають в душі „слід непроминальний”.
    А такі, що залишають, трапляються, може раз у рік.
    Така художня есеїстка росіянина Олега Ларіна „Ось так і живемо” («Новый мир», №7.–2004), італійця Клавдіо Магіса „Дунай” та „Райдуга над живою криницею” Степана Пушика.


    Провінція – ось справжня столиця літератури.

    Пройшовши у літературі великий шлях, довжиною майже 35 років, я, на жаль, не зустрів видавця, який би зробив мені вигідну пропозицію чи заплатив за мою працю хоча б мінімальний гонорар. Як наслідок я змушений постійно підробляти редагуванням і халтурою.
    Це може означати, що я або нікудишній письменник, або в нас література абсолютно неприбуткова, або ж те, що всі видавці – п’явки.
    Як письменник я знаю свою силу і навіть слабші од мене якось виживають за допомогою свого пера, а от з видавцями мені справді не таланило.


    Василь Симоненко, звичайно ж, вийшов із шевченкового поля.
    Творчих перегуків тут набереться на дисертацію. В одному з віршів він зізнається:
    Щось у мене було і від діда Тараса
    І від прадіда Сковороди...
    Навіть хрестоматійні Кобзареві рядки:
    Коли доброї жаль, Боже,
    То дай злої, злої...
    Симоненко інтерпретує по-своєму:
    Пошли мені, Боже, хоч ворога,
    Коли друга послати жаль.


    Один з тих, кого сьогодні читають у світі, – 46-річний француз Мішель Уельбек. Його романи „Розширення простору боротьби” та „Елементарні частинки” перекладені майже тридцятьма мовами. Потрапив він і в смугу престижних европейських премій – гран-прі в області літератури, краща книга року, фінансово вагома Дублінська премія та, здається, премія „Европейське відкриття”.
    Хто ж насправді цей „феномен”, що підкорив літературний світ?
    Передусім закоренілий морфініст, що в якості режисера знімає еротичні фільми для Cаnаl Plys. Живе в осколицях Дубліна з другою дружиною і сином від першого шлюбу. Його мати зреклася християнства і прийняла іслам.
    „Сухопарий, меланхолійний, смалить сигарету за сигаретою, під час розмови бубнить щось малозрозуміле під ніс, циклотемик”, – пишуть про нього одні.
    „Маніякально депресивний”, – кажуть другі.
    В одному інтерв’ю, повчаючи молодих літераторів, він прорік: „Заглиблюйтеся у теми, про які люди не хочуть чути. Показуйте темні сторони життя. Акцентуйте увагу на хворобах, агонії, виродливості. Настійно говоріть про смерть, про забуття, а не вічність. Світ без Бога – це даність. А ще пишіть про ревність, байдужість, фрустрацію, відсутність любови.
    Будьте огидні й ви матимете рацію” .
    До цього залишається додати: матимете і успіх, і гроші. Й само собою зрозуміло – маніякальну депресію.
    „Знайомство з його книгами засвідчує, які ми далекі від Европи”, – пише російський критик Золотоносов.
    І дяка Богу!


    Щоб видати свої „П’єси про великих”, Валерій Герасимчук продав квартиру і, як наслідок, залишився без даху над головою.
    Що це – нечуване дивацтво, жертовність, життєва наївність чи надмірна віра у свої творчі можливості, читацький успіх?
    Здається, все разом, але найбільше було в тому, мабуть, все-таки віри. В одному з інтерв’ю він зізнається, що сподівався „на моральну підтримку українців і свої гонорари”.
    Останнім часом я знову перечитав ці п’єси. Є між ними справді добрі, з ознаками геніяльности, є середні, а є і невдалі.
    Однак надіятися, що це може у теперішній ситуації принести успіх і матеріальне благополуччя, справді, велика наївність. Адже книга навіть не потрапила в жодні рейтинги, не відзначена жодною літературною премією і я не зустрічав на неї рецензій та відгуків.
    Глухий час вимагає відповідного ставлення з боку письменника.
    Хоча я розумію, що для повної оцінки великого мистецького твору потрібен час.
    Читацька публіка має перетравити його, і на це їй потрібні роки, іноді десятиліття.
    Твір, що одразу ж сприймається „на ура”, має викликати підозру. Очевидно, є в ньому щось мілке, легкостравне.
    Справжній мистецький твір, як вродлива жінка, що знає собі ціну, має віддаватися не зразу, не „сходу”, і завжди таїти в собі щось нерозгадане і непізнане.
    Легкодоступні тільки повії і бульварні романи.
    Найбільші шедеври світової літератури майже завжди важко пробивали собі дорогу до широкого визнання.


    Мої денники вперто кидають в розряд есеїстки чи публіцистики. Чому? Щоб наголосити, що такі речі, як „Голос із притвору” це не художня проза, не роман душі? Щоб принизити мене?
    Але хіба це має значення, до якого розряду їх відносять критики? Головне, що я знаю „вони написані моїми нервами, моїм стражданням і на кожний том я витрачаю не лише думки, а й нерви і почуття” (за Гонкурами).


    Афоризми і максими Анре Моруа.
    Щоб мати право на таку книгу, треба написати „Олімпіо”, „Байрон”, „Три Дюма” та ще десяток літературних портретів.
    Якби такі окрушини наплодив якийсь літературний неофіт, це стало б тільки потіхою для критиків. А в Моруа не шокує. Ось що таке магія імені.
    Попрацюй над своїм ім’ям, а потім воно буде працювати на тебе.


    Яке сильне буквосполучення „к-р”, спроможне передати найпотужнішу алітерацію.
    „Крав, крав Богдан крам..” (у Шевченка);
    „Змасакровані до крові..” (у С.Бабія);
    „Криваве викрадення” (у Богдан Чепурка).

    Кожне добре слово про мої денники – це щонайменше тиждень нової натхненної праці.
    Але слово від людей не здатних на лукавство.
    „Голос” хвалять і ті, яким вірити не можна. Але знаючи їх схильність до лестощів, з обережності не вірю.
    Однак з-поміж численних позитивних відгуків титулованих письменників і критиків віддаю перевагу простому „всеїдному читачеві”. На цей раз Олегові Смоляку, який сказав таке: „Для мене існує єдиний критерій книги – це коли при читанні я не можу відкласти її назавтра, вона змушує мене закінчити її в той день, коли почав читати. Такі для мене Ваші денники...”


    Поїздка Пабло Куельо Україною перетворилася у суцільний тріюмф.
    Пригадую, кілька років тому з таким же тріюмфом мандрувала Україною „просто Марія”.
    Ці величини рівнозначні, й ці два „тріюмфи” аналогічні.
    Середній письменник і зірка „мильних опер” – герої нашого часу.


    Одному з патріархів української літератури Борисові Павловському – 94, і ми – група тернопільських письменників – у Богданові, що за Теребовлею. Поїздка пам’ятна, відпружуюча. Дорогою підібрали художника Миколу Брезденя і він оповідає нам про повстанське минуле цього краю. А місця тут невимовно красиві – погорби і ліси, все овіяне легендами і міфами.
    У 1937 році Б.Павлівського репресували і виключли з Спілки, за незалежності його поновили і він видав кілька поетичних збірок. У свої поважні роки він ще зберігає ясність мислення і навіть гумор. Але страшна руйнівна робота старості уже видна в усьому.
    Сподіваюся, нам вдалося його трішки підтримати на духу.
    –Я ще мушу закінчити свою поему, – сказав він, прощаючись з нами.
    Але через кілька тижнів приходить сумна звістка про його відхід.


    Доки стоять у моїй книгозбірні книжки на полицях, доти для мене й світ стоїть.
    Ці ряди томів символізують для мене надійність, красу і доцільність світу.
    Кажу собі: книги стоять – і я стою на землі.


    Чи багато можна назвати в сучасній українській літературі творів, яким важко знайти аналоги?
    Для мене це: „За туманами – ковалі” Валерія Іллі.
    „НЕ-МИ” Юрка Гудзя.
    „Писар” Галі Пагутяк.
    „Вічний Іван” Віктора Міняйла.
    Поезія Миколи Біденка. Василя Голобородька, Світлани Антонишин..
    Досить пальців однієї руки.


    Одна картина запала мені в пам’ять: Путін нервово проголошує як він буде „мочити чеченців у туалетах”, а на нього падає тінь од мармурової скульптури Петра Першого. Привид Петра ходить тінню за усіма російськими царями. Невже вони не знають усієї правди про цього параноїка і ката? Ясна річ, знають. Але новим деспотам треба обпертися на досвід попередників.
    Однак, дивне інше. Наше недолуге телебачення продовжує крутити бездарні серіали з шовіністичним душком в той час, коли уже самі росіяни збагнули хто ж такий „отой перший”. Скажімо, Олександр Бушов відзначає:
    „Що стосується Петра, то я вважаю, що найбільш точне визначення для нього знайшов Лев Толстой – „остатанілий звір”. І півбіди було б, якби цей довгов’язий напівграмотний педераст і алкоголік пролив ріки крові на благо Росії, але ж ні! Саме Петро відкинув країну назад так, як ніхто не відкидав нікого. Саме завдяки „реформам” Петра у ХІХ століття Росія в’їхала настільки знесиленою, що програла Кримську війну. Майже чверть населення втратила Росія за час петровського правління! І це були не воєнні втрати, це було цивільне населення. Петро І був єдиний в світі керівник, який додумався окупувати власну країну в прямому і буквальному смислі цього слова. Саме при Петрі корупція досягла нечуваних розмірів. Саме він придумав „заградотряди” і використовував їх під час Полтавської битви – з метою стріляти своїх, якщо вони побіжать. Саме він вигадав і розіслав по країні воєнно-польові суди-трійки, які судили не за законом, а своїм розумінням „Згідно здорового глузду і справедливості”. Саме Петро запровадив рабство на Русі (до Петра кріпосні мали права, у всякому разі їх не можна було продавати як худобу). Прикметно, що тільки ті галузі господарства, на які Петро не звернув увагу, й вижили після його правління, принесли потім славу Росії, легка промисловість, наприклад. А все, за що він брався, ледь животіло після нього – металургія, суднобудівництво...” (Олександр Бушов. Петр І – выродок и убийца», Новая газета, 2004, №30, 29 апреля)


    Не хочеться нікого судити з письменників, але ті, що звикли писати півправду й служити мамоні за часів тоталітаризму, і сьогодні йдуть тим же шляхом.
    Вражає, приміром, той факт, що повстанська тема, по суті, не розроблена. Скільки там героїчного, високого і святого, а до неї ніхто з справжніх майстрів, окрім Романа Іваничука, не звернувся. Залишають її на відкуп колишнім політв’язням, яким не під силу створити високомистецький художній твір.
    Легше, виявляється, писати про різні брухти, блуди і вовчі ферми...
    Мерзенна наша література, хвора і гріховна.
    Не проститься їй це, як і вчорашнє комуністичне словоблудство.


    Дяка Богу, в цьому житті ще відбуваються дива і таке диво для мене – прихід в літературу Олесі Галич. Перша книга у зрілому віці, жодного літературного досвіду раніше і роман з ознаками незаперечного таланту – „Усі дороги ведуть до Риму”.
    Майже шокове враження.
    Поки що ніхто на такому високому професійному рівні не зміг виповісти душу української жінки, що митарствує по европах, як це вдалося Лесі. Рідкісний дар спостереження і відтворення реалістично правдивих і суворих картин життя.
    Книга важка, психологічно гнітюча. Не певен, що її будуть читати масово, але те, що її будуть читати і через сто й двіста років, не сумніваюся.
    Твір, що має усі підстави стати класичним.
    Так трапилося, що майже одночасно з цією книгою прочитав я популярний роман Крістіни Фалькенланд „Моя тінь”, блискуче перекладений Галиною Кирпою, що ним сьогодні захоплюються у Швеції, Голадндії, Данії, Франції, Італії, відзначають найпрестижнішими літературними преміями. Але „Всі дороги...” відчутно переважають „Мою тінь”. Однак, є ще така фатальна річ як доля.
    Боляче. Несправедливо.


    Російська література сьогодні винятково сильна.
    Тут працюють старі майстри Д.Гранін, Фазіль Іскандер, А.Битов, А.Василевська, Петрушевська, А.Солженіцин й десятки інших.
    Ціла плеяда менш визнаних: Олег Чухонцев, Борис Єкимов, Олексій Варламов, Сергій Шаргунов, Галина Щербакова, Валерій Попов...
    Воно й не дивно: Росія – це півсвіту.
    Але легко помітити, що у більшості творів головний герой – сам автор, або в кращому випадку – літератор. Нещодавно перечитав три репрезентивних і уже доволі популярних романи: С.Гандлевського „НРЗБ”, В.Маканіна „Андеґраунд” та І.Сенчина „Вгору і вперед на батарейках, що сіли”, і в кожному головні персонажі – люди пишучі.
    Ще одне свідчення того, що література відстає від життя, а отже, переживає кризовий стан.


    Презентація вибраного Михайла Левицького „З останньої пелюстки літа...” – збірки, виданої „Джурою”, якої ми чекали не один рік.
    Вийшов напрочуд камерний, задушевний і пам’ятний вечір, на який зійшлося майже дві сотні пошанувальників поезії. Несилувані, одверті виступи Б.Ткачика, Б.Бастюка, Є.Безкоровайного, Василя Дунця, чудовий фільм і сценарій Олега Германа. І дивно, як чудесно перевтілився Михайло, читаючи свої давні поезії, – майже медитуючи, майже чаклуючи. Таке перевтілення спостерігав лише в Ігоря Павлюка па Павла Вольвача. (27 вересня)


    Для письменника небезпечно відстати від свого часу, залишитися десь позаду. Час біжить, змінюються смаки й уподобання, віяння й читацькі інтереси. Нові часи нового прагнуть слова.
    Але тон дуже часто задають молоді, зі своїми ще не вистояними смаками, відхиленнями і епатаціями. Задають завдяки своїй молодій силі, агресії, нахабності. Підспівувати їм, намагатися догодити, сподобатися – то найганебніше для зрілого письменника. А нині це спостерігається повсюдно. Мені здається, що навіть такі імениті майстри як П.Загребельний, В.Яворівський, Б.Бойчук, Роман Іваничук написали деякі твори на догоду молодим. З цією метою, здається, написав свій „Блуд” і Євген Гуцало.
    А ще цим грішать Ю.Андрухович, С.Процюк, Ю.Винничук, іноді В.Шевчук...
    І як добре мені від думки, що ні разу не похитнулися в слові Юрій Мушкетик, Василь Захарченко, Анатолій Дімаров, М.Кравчук, Д.Міщенко, К.Мотрич, Василь Трубай, В.Кашка, Григорій Гусейнов (як прозаїк, а не редактор), О.Яровий, залишаючись при цьому сучасними письменниками.


    Невиправдане поєднання йотованих – ознака поганого смаку, свідчення мовної глухоти. Їх так мало, тих йотованих, а деякі письменники ще й умудряються стикувати їх. Це, на жаль, трапляється і в добрих майстрів, чутливих до слова. „Сином якого я є” (М.Медуниця);


    У літературу приходить хворе покоління.
    Відбувається не просто протистояння батьків і дітей, іде потоптування батьків психічно ненормальними дітьми.
    В Україні, на щастя, це ще не набирає таких абераційних диких форм, як в Европі, але нездорова тенденція наростає. Вона не просто лякає мене, вона навіває жах.
    У Польщі з наймолодшої генерації сьогодні особливо популярний Кшиштоф Сівчик, актор і поет. Одна з його збірок має промовисту назву „Дикі діти”, у програмному вірші якої розповідається про дітей, які від холоду ховаються у костелі, й щоб зігрітися, починають лоскотати розп’ятого Христа. Це те, що називається – „без коментарів”.


    Якби я визначав для себе якісь рейтинги і кращі книжки року, то в жанрі новели (безперечно, одному з найскладніших в літературі) минулоріч віддав би першість Василеві Трубаєві за новелу „Так просто”, а цьогоріч – Михайлові Медуниці за „Давно забуту пісню” і Степану Пушику за „Райдугу над живою криницею”. Це твори, що проливають світло у душу. Безсмертне світло.
    Таке ж тепло і сяйво пролилося в мою душу з поетичних збірок Тамари Севернюк, Світлани Антонишин, Валерія Іллі, Василя Солов’я, Владислава Бойка, Олега Солов’я, Миколи Біденка, Сашка Хоменка, Галини Тарасюк...


    Писати по свіжих слідах завжди небажано і небезпечно, бо враження мають відстоятися.
    Це найвразливіша сторона щоденників.
    Але в їх слабкості і їх сила.


    Євген Баран як критик наділений рідкісним талантом – побачити найголовніше і висловити його у стислій мобільній формі. І часто йому не бракне мужности говорити одверто про речі неприємні й болючі для автора. Хоча трапляється і навпаки. З роками відчуваються у нього деякі повтори і виснаженість („втома металу”), все-таки він залишається критиком 90-х. Там він сягнув своєї найвищої форми. Хоча життя продовжується, а шляхи таланту не передбачувані.

    Іронічність – найкращий щит для критика. За ним ти здаєшся невразливим. Ним постійно послуговуються ІБТ, І.Андрусяк, М.Брених, О. Бойченко, зрештою багато інших, менш удатних на слово.
    Покпити, висміяти, приколотися, пограти словами – це не тільки цікаво, це підносить тебе над автором. Перед іронією ніяковіють навіть класики, сміху бояться, зрозуміло, всі.
    Але у мене знову і знову виникає питання: а що ж за іронією? Чи не є вона тою грайливою, легкою накидкою, за якою ховаються голі королі?


    Не раз мені доводилося бути свідком того, як люди втрачали свої високі чини і знову ставали простими смертними. Більш жалюгідне видовище важко уявити. Ніби справді упали з великої висоти, дивом уціліли і не можуть прийти до тями.
    Ще довго після цього ходять як причинні, нікого не бачать, ховають очі, як злодії, ображені на весь світ і Бога.
    Бідні людці.
    Справді гідні співчуття.
    Десь у глибині душі вони, очевидно, затаюють ядучу образу на всіх і все, мріють знову видертися нагору. Але доля ніби насміхається з них – удруге майже нікому не таланить піднятися.
    Такі ж нещасні й жалюгідні колись уславлені, а нині забуті письменники.


    Хотів би виробити в собі імунітет до критичних випадів і байдужість взагалі до читацької рецепції. Але дарма. Як би не силував себе, душа прислухається до того відлуння, що викликає в інших моє письмо. Прислухається, терпне і чекає на нього. І це, мабуть, не згасне, доки пишу і доки живу.
    Пройшло майже чотири місяці з часу виходу „Голосу” і ось тільки сьогодні перша рецензія на нього, яка належить Євгенові Барану. Назагал, він сказав найпосутніше.
    Мені хотілося б подискутувати тільки ось із таким його твердженням: „Трактуючи власну творчість в руслі християнської традиції, Сорока інколи забуває, що останнє, особливо у мистецтві, ніколи не воювала з опонентами, а набувала нових апологетів тільки завдяки любови й через любов”. Воістину ніколи не говори „ніколи” і „тільки”. А Вишенський? А Скарга? А сам Ісус з його вогненним „О, роде лукавий!” Християнське світосприйняття передбачає поділ світу на світлий і темний, а отже вічну боротьбу між ними.


    Є вірші, що після першого ж прочитання глибоко западають у душу і поселяються там назавжди. Як це відбувається? За якими законами? Що треба для цього? Магії слова чи також відповідного ладу душі? Щасливого збігу обставин?
    Як знати! Ось натикаюся на „Зелені вірші” Галини Тарасюк, і оживає той давній весняний день, коли вперше прочитав ці рядки у якомусь журналі (чи не в середині 70-х років?), і все постає перед внутрішнім зором так яскраво і зримо, ніби було тільки учора (а пролетіло ж 30 років, чиєсь ціле життя!) – сліпуче сонце, зелений виприск трав, шал листя, незглибима блакить неба над нашим селом і музика, музика романтичних слів:
    Цвіла гліцинія. І готика Ай-Петрі,
    І небо, й море – все було зелене.
    І був хлопчина у зеленім светрі,
    Й хлопчина був закоханий у мене...


    Людина втомлюється... це неминуче.
    Але втома має бути благом, бо примиряє з відходом.
    Хоча є утома і збайдужіння при повноті життєвих сил, а є утома від віку.
    „Живу-доживаю відставником, – каже колишній політв’язень Євген Дацюк. – Ні школа-освіта, ні літ процес уже мене не захоплюють... Побут, публіцистика, вряди-годи мистецькі виставки, презентації, фуршети... Буваю на велелюддю одинаком, бо, чомусь, не маю охоти з кимось забалакуватись”.
    Запало у пам’ять. Це було років чи не двадцять тому. Один гучний львівський поет обурювався у письменницькому середовищі з приводу невдалого виступу Володимира Лучука на якомусь святі.
    –Він не читав вірші, а щось жебонів собі під ніс. Ніхто нічого не зрозумів. Хіба так можна? Хіба так читаються вірші?! Краще не виходити й не читати зовсім, аніж опуститися до такого жахливого мамляння!
    І ось вчора цей поет читав на ювілеї свої нові вірші. Кволий, згорблений, спитий (не людина – руїна), він не читав, а бубнів собі під ніс щось нерозбірливе. Присутні не могли втямити ні слова і тільки з ввічливості до його немічності слухали уважно й терпляче, а потім мляво аплодували.
    І продумалося: Господи, як усе повторюється!


    Юрій Бача, „знаний український публіцист Пряшівщини”, у Тернополі.
    Перше, що кидається у вічі – поза і показна незалежність, що межує, як мені видається, з гординею.
    А лекції важкі й нудні, і поезії його з тих, які краще б не писати.
    Я завжди готовий закрити очі на „кволі творчі спромоги”, бо талант не від людини залежить, а дається як вищий дар, одначе, коли слабкий творчий потенціал компенсується показним апломбом, це важко зрозуміти.
    Втім, цілком припускаю, що помиляюся в його оцінці, бо відразу ж після двогодинного спілкування відсторонився, але демонстративно холодна енергетика цієї людини якось одразу неприємно пронизала мене.
    Кажуть: він такий колючий, бо зазнав репресій, замовчувань.
    Я приятелюю з багатьма людьми, що пройшли комуністичні тюрми, але ніхто з них не розгубив ані душевності, ні щирості.


    Осінь закінчується для мене літературними студіями над Юрієм Нагибіним. Об’ємний „Щоденник”, виданий ще 1996 року, змусив перечитати його прозу. І ось мій висновок: „Щоденник” – це те, що залишиться назавжди, проза – те, що залишається в минулому.
    „Щоденник” цікавий тим, що виказує натуру сильну, складну, активну, суперечливу і одержиму.
    „Зовні я ніколи не був таким благополучним: відбудував дачу, випустив багато книг і фільмів, при грошах, всі близькі живі. Але диявол оволодів моєю душею...”
    „Єдине активне відчуття, що я відчуваю, це ненависть”.
    Можна було б затаврувати його і просто відвернутися. Але, відчуваю, що не все так однозначно, що це талант потужний, великий і усвідомлюючий свою силу. Деякі епатажні зізнання все ж не затьмарюють його гострого розуму і душі, роздертої протиріччями епохи, зболеної, відкритої і порубцьованої.
    Про це говорить мені сповідальний тон щоденників, на який темний негідник ніколи не спроможеться.
    Сповідь, за яку багато проститься.


    Три години літературної дискусії з Є.Бараном і Б.Щавурським.
    Запитую себе вкотре: навіщо?
    Письменники, як політики, не чують один одного.
    У кожного свої смаки, уподобання, погляди на завдання літератури і марно тут надіятися, що хтось інший зрозуміє тебе, перейметься тим, чим перейнятий ти.
    Треба не дискутувати, а творити.


    „Релігія і Мистецтво – це дві доньки Господні, дві сестри, – писав в одному з листів Іван Шмельов. – Старша – Релігія...”
    І ще таке спостереження у нього: „Чому сучасні євреї нічого не дали у мистецтві? Для них немає ні „тайн”, ні таїнств: вони все знають і все „вуміють”. Далекі їх предки іншими були: і тому залишили вічне: я не знаю нічого глибшого, ніж „Псалми”; „Євангеліє” поза порівнянням, зрозуміло, тут – Боже. Нахаби і розумники ніколи не стануть художниками, в широкому розумінні. Тільки – „смиренні”, ті, хто трепетно вдивляється в „Тайну”. Сухість духовна не може творити, може тільки копіювати – таких більшість...”


    Все нечисте в цій країні: політика, робота, люди і сила.


    Франсуа Моріак переконав мене, що я все ще спроможний захоплюватися і читати із запоєм цілими днями, не помічаючи часу. Читати і знову повертатися до прочитаного, розгадуючи секрет – як це зроблено.

    Завжди для мене було найцікавішим і таким залишається сьогодні – мемуари письменника, що добився читацького успіху. Читати про боротьбу початківця і знати, що він сягне найвищих вершин – радісно і втішно. Бо насправді із тисячі письменників успіху добивається один.


    У більшості молодих письменників немає віри в людину, а отже – віри в душу.
    А без такої віри – письмо безцільне.


    Мабуть, кожен, кому суджено більш-менш довгий вік, приречений відчути свою зайвість, непотрібність у цьому світі. Нове покоління витісняє старе, і це непохитний закон.
    Письменники відчувають це особливо гостро і болісно.
    Тільки одиниці – незаперечні генії – спроможні залишатися сучасними і цікавими новим поколінням. Так поталанило Гюго, Льву Толстому, Кіплінгу, ще кільком вибраним.
    Більшість, навіть лауреати найвищих премій, відчували, що їх час минув, вони випадають зі свого часу.
    „Не зважаючи на те, що в 1952 році мені присудили Нобелівську премію, – писав Ф.Моріак, – я почуваюся осколком минулої епохи... я не живу, а доживаю. Вижити – це ще не все”.


    Моє життя було багатим на почуття і емоції, їх щедро дарували природа, жінки, картини, мандри, кіно...
    Але найглибші душевні переживання пов’язані з книгами.
    Вищої і тривкішої радости від тієї, що дарують книги, я не звідав.
    І вже, мабуть, не звідаю.


    Дощовий холодний вечір знову спонукав мене перечитати оповідання Василя Трубая, зібрані в книжці „Все просто”. Маю певність – це речі, написані на межі геніальних прозрінь. Справжня, глибока література.
    Але ось яка загадка пов’язана з тою книгою – читати її можу тільки у дощову погоду, у відповідному настрої, певному душевному настрої.
    Є великі твори, що переборюють все – настрій, погоду, відчуття дискомфорту, навіть депресію – заполонюють і підкорюють собі, а є такі, що вимагають певної душевної налаштованості, гармонійного і тихого ладу душі.
    Рука до Василевої книжки тягнеться не часто. Але коли зануришся у той світ, то вже так просто він тебе не відпустить, і не з порожньою душею.


    Самі письменники не раз зізнавалися, що немає нічого важчого, більш дріб’язковішого і мізернішого, ніж літературне середовище. Чому? Чи тому, що ставки тут надто високі – слава, популярність і визнання? Чи тому, що вони дістаються одному із тисячі, а інші залишаються ні з чим і їх розриває заздрість та злоба? Чи тому, що письменники завжди складні й суперечливіші люди?
    Стомився від дрібних і ницих уколів і хотів би відгородися від місцевого письменства взагалі. Бо, як здається мені, робив для багатьох тільки добро – написав десяток передмов до прозових і поетичних книг, відгуків і рецензій, часто на книги, які цього не заслуговують, але ради приятельських дружніх стосунків, допомагав надрукуватися чи видати книжки, а у відповідь – лише коломазь. Лише недоброзичливість.
    Один називає свого героя Петром Сорокою і наділяє його цілим комплексом ницих рис, друга вкладає в уста свого персонажа фразу про те, що критик Петро Лот (моє псевдо) – „чорна людина”, здатна виключно на підступ і брехню, такій гарній героїні посмів сказати правду у вічі, ще одна пускає всякі нісенітниці, про те, що я гребу гроші лопатою, хоча добре знає, що заробляю виключно письменницьким пером, просто пекельною працею.
    Коли людина пряма і відкрита, то робить це так, як О.Сизоненко – вистрілює відкритим листом, не ховається за алегоріями, але більшість послуговуються „тихою сапою”.
    А між тим, я не в змозі збагнути, що ж їх так дратує і бісить?
    Я далеко не успішний письменник. Мої книги не розходяться великими тиражами, не мають відчутного успіху, не перекладаються іншими мовами, не отримують високих і престижних літературних нагород. Якщо звертає хтось увагу на денники, то тільки письменники з інших регіонів, старі майстри. Але це аж ніяк не впливає ні на їх долю та читацький резонанс. Я знемагаю від несамовитої труждини і вже мені, мабуть, не дочекатися ні розуміння, ні елементарної пошани від колег, що мою відвертість і відкритість трактують як „виценькування” і „патичкування”, чомусь при цьому задихаючись від заздрости. А може, просто я стомився і мені вже пора відгородитися од цього світу?


    Мої денники, очевидно, треба читати вибірково, не все під ряд, як я читаю Пришвіна. Тільки тоді вони приноситимуть насолоду і радість. Щоденникові записи приречені на різну тональність, бо ж не щодня у людини рівний настрій. Треба спинятися на тому, що в цю мить співзвучне твоїй душі.
    Хотілося б, щоб у відданих читачів мій кожен новий денник лежав під рукою цілий рік і читався вибірково, аж до появи чергової книжечки.


    Відчув глибинно, нутряно, що люблю Степана Пушика.
    Люблю як людину, як письменника і як політика.
    І все, що пишу про нього, пропущено через серце.
    Саме ця любов дає мені право на патетику, дає змогу сказати: який це фантастичний чоловік. Який унікальний.
    Такого могли народити тільки гори.


    Як злидар крихти, збираю відгуки на ці денники.
    Здається, ніхто так глибоко і болісно не перейнявся моїми писання, як Анна Харченко з Івано-Франківська, хоча відгукувалися про них і „відомі, й видатні, й великі”. Зазирнула вона у саму душу і не одвернулася. Пишу про це із подивом і захопленням не лише тому, що у тих кількох її рецензіях тільки позитивні узагальнення, а й тому, що вона вловлює найпосутніше і багато чого передбачує
    Ось від кого я хотів би почути й критичне слово.
    Ось хто має право говорити про денники гостро і навіть нищівно.
    Бо, знаю: зробить це без „приколів і понтів”, ніколи не прочитає те що „перемите сльозою”, як телефонний довідник чи путівник по місту.


    Рік добігає до кінця.
    Готую до друку шостий томик своїх денників.
    Щороку 360 днів невтомної, важкої праці, без відпочинку, без пауз, мозок працює, як реактор, навіть сон у мене рваний і фіксую на папері свої нічні думки чи візії, – і при тому жодної матеріальної віддачі. Жодної! За шість років – ні копійки. І це книги, про які Ю.Мушкетик сказав: „де, звідки, як можна набирати за один лише рік стільки посутніх думок, спостережень, афоризмів? Такі книги пишуться десятиліттями, як вижимки з усього життя (наприклад Монтень) ...” І після цього мене ще сміють звинувачувати у заробітчанстві. То що ж, я маю жити святим духом? Добре, що у мене ще взагалі вистачає сил на монографії, бо університетської платні вистачає хіба що на світло і газ.
    Не звинувачую і видавця, бо він переконує, що денники не продаються, залишаються збитковим виданням. І це при тому, що кілька останніх років вони незмінно потрапляють в десятку кращих книг року. Якщо не продається краща десятка, то що тоді взагалі продається, що стає рентабельним? Що це за дика ситуація на книжковому ринку України?
    Така ось доля українського письменника – жити надією на майбутнє, в безпросвітній труждині. Боротися і сподіватися.
    Але все важче віриться в диво, і все менше моральних та фізичних сил.


    Мабуть, це добре, коли талант розквітає яскраво і рано, коли у юному віці митець створює свій шедевр.
    Мабуть, добре, бо життя швидкоплинне і недовговічне.
    Але такий ранній розквіт таїть у собі велику небезпеку не лише для душі, бо ті, що рано розквітають, рано згоряють.
    Більш природний і закономірний видається мені поступовий розквіт обдарування, коли людина піднімається до вершини важко та натужно й свій шедевр створює у більш зрілі роки.
    Яскравим прикладом для мене тут залишається Роман Дідула, що свого зросту і сили сягнув чи не в шістдесятирічному віці, створивши „У найменшому з-поміж світів”.
    Саме таке повільне і нелегке зростання, як на мене, дозволило йому наповнити життя високим змістом боротьби, прожити життя повнокровне і щасливе, але головне – домогтися того, що називається становленням душі.


    Закінчується рік, і в періодиці та інтернеті появляються різні рейтинги, називають кращі книжки року. Що ж відзначають і коронують „експерти” і „критики”? „Солодку Дарусю” М.Матіос, „Депеш Мод” С. Жадана, вибране О.Забужко, „Сліпий дощ” В.Слапчука, а також нові романи С.Поваляєвої, Є.Кононенко, В.Кожелянка, Я.Івченко, В.Єшкілєва, М.Соколян, Ірени Карпи... Більшість, як мовиться, знайомі все обличчя (хоча трапляються і нові), і тут не було б заперечень, якби поруч з ними стояли справді вершинні й знакові книги, видані цього року, зокрема „Суд” Юрія Мушкетика, вибране Степана Пушика, „Стежки-дороги” Івана Гнатюка, перевидані „Джурою”, „Всі дороги ведуть до Риму” Олесі Галич, „Писар Східних воріт Притулку” Галини Пагутяк, проза Валерія Шевчука, Дмитра Міщенка, Віктора Міняйла, Валентина Чемериса, Анатолія Дімарова, В.Кашки, „Кляса” Павла Вольвача, мемуари Степана Сапеляка...
    Серед поетичних книг залишилися „непоміченими”: „Вірші срібні й золоті” Бориса Щавурського, „Викрадення Европи” Богдана Чепурка, „Сварга” Валерія Іллі, „Дохла кішка” Василя Голобородька, „З останньої пелюстки літа” (вибране) Михайла Левицького, „Гіллясте лице” Петра Коробчука, „Перезва” Василя Солов’я, „Калинова пора” Владислава Бойка, „Медитації пташиного крила” Лесі Степовички.


    Як це не парадоксально, але завжди найважче оцінити того, хто поруч. Іноді я намагався відгукуватися на те, що робив Михайло Ониськів, але хіба спромігся на адекватну оцінку його справді сподвижницької роботи в літературі за роки незалежності? Далебі. Бачив у ньому більше функціонера, чиновника, ніж митця. І ось тільки недавно відкрилася мені його душа в пісні, у коляді і в їх світлі зовсім по-іншому постало те, що він зробив. А це три томи „Тернопілля” (фоліанти обсягом понад тисячу сторінок), редагування журналу „Тернопіль”, монографія про Паращука.
    Я запропонував йому творчу працю у співавторстві й він охоче погодився. З добрим піднесеним настроєм ми взялися за неї й робота пішла, як пісня.


    Завдяки Світлані Кузьменко прожив цей рік також у світлі її поезії та незабутнього Бориса Олександрова.
    Справді висока, перемита сльозою поезія, до якої не те, що варто повертатися, чи хочеш повертатися, а без якої уже не можеш жити.
    Рідкісний у світі дует двох суголосних, рідних душ, що не перервався навіть зі смертю одного з них.


    Мої денники найкраще продаються м. Миколаєві, що на Львівщині. Тобто це єдине на Україні місто, де у мене є віддані й масові читачі. Загадка цього „феномену” для мене залишається нерозгаданою вже кілька років поспіль. Чому саме Миколаїв? З чим це пов’язане? Я ніколи не був там і навіть не маю уявлення, що це за місто.
    Правда, мене кликали туди на виступи, просили поїхати, щоб я зміг би розгадати цей „феномен”, однак я вирішив поки що утриматися від такої поїздки. Може, це якась випадковість, просто дивний збіг обставин... Якщо і „Голос із хорів” викличе аналогічний інтерес, тоді, звісно, поїду. Бо я не просто нотую свої враження, я іду в певному напрямку і хотів би вести тим шляхом читачів.


    Надто убогим на літературну критику був цей рік. Мало що запало в пам’ять і душу, все якось пройшло стороною, не зачепило, хоча я уважно і ретельно перечитував усю літературну продукцію. Якщо виділяти якісь знакові публікації, то для мене знаменною є поява на полі рухливої естетики тільки Лукаша Луцького (Петра Коробчука) і Світлани Антонишин. Це той рідкісний випадок, де добрий смак і тонке відчуття слова знаходять адекватне відображення в аналітичних рецензіях. Ось від кого очікую глибоких і цікавих книг про сучасний літпроцес.


    Андрій Кондратюк скаржиться на засилля графоманії в нашій літературі, відсутність справжньої літературної ієрархії. Каже, що на виправлення цього становища потрібне століття. Це, звичайно, перебільшення. Прийде час і ситуація поміняється умлівока.
    Графоман – необхідний суб’єкт літературного процесу і від цього нікуди не дітися. Але він повинен знати своє місце.


    Літературний рік закінчується для мене щасливо – премією імені В.Сосюри. І взагалі, незважаючи на те, що цей рік був високосний, він видався до мене прихильним. Якось уже так склалося, що всі значущі події в моєму житті відбувалися у високосні роки: одруження, захист дисертації, вихід найкращих книг, завершення будівництва і перехід в нову хату, народження внуків...
    Цього року денники вперше друкувалися в багатьох популярних журналах і в літературних колах викликали схвальні відгуки. Здається, до них починають звикати і їх поява уже не викликає такої дражливої реакції, як раніше.
    Відчуваю також, що у мене є певне літературне ім’я – не вельми гучне, не дуже яскраве, але й не скандальне, не піарне, а чесне, справжнє, досягнуте несамовитою працею і Божим талантом. Однак ціну за це ім’я заплачено таку високу, що я, правду кажучи, вже навіть не можу порадіти цьому досягненню.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Власяниця і крила - ІІ. Денник 2004 року
    ЧАСТИНА ДРУГА

    ВІДБИТКИ У ДЗЕРКАЛІ
    (липень – грудень)


    Наскільки високо підносить мій дух талановитий твір мистецтва, настільки пригнічує бездарний. Навіть більше: шедевр – зцілює, сірятина – убиває.


    Степан Пушик проїжджав через Тернопіль і зателефонував ще на досвітку. Зізнався, що від четвертої ночі сидить біля пам’ятника Пушкіна, але не наважувався раніше потурбувати. Ми зустрілися і провели разом кілька годин. Відпружуючий і гарний час!
    Пушик невичерпний у всьому – жартах, експромтах, спогадах і вигадках. Вимисливий, але необтяжливий, словоохочий, але не пустомолот.
    Любить зачепити на вулиці когось із перехожих і кожному сказати добре і світле слово – дівчині й молодичці, літній жінці й старому дідові, дитині й підлітку. І всім од того слова засвічується душа. Якби хтось інший спробував отак загравати з людьми, виглядав би дивакуватим і дурним. А його харизма дозволяє це робити. Я не зустрічав іншого письменника, до кого б так тягнулися люди. Це справді гідне подиву. І це загадка душі.
    А ще він навсібіч сипле жартами, афоризмами і фразами, які варто запам’ятати:
    – Світ просто на очах марчавіє і псується.
    – Сорочихо, жити з мудрим важко, але з дурнем неможливо.
    – Якби Тарас Мельничук не потрапив у в’язницю, то не став би поетом, бо спився б.
    Іноді він буває вульгарним і грубим, але навіть найвідвертіші фрази злітають з його уст природно і не цинічно, викликають усмішку, але не образу.
    Після кожної зустрічі думаю про нього захоплено і високо: ніхто так не знає душі народу, як він. 6 липня.


    За якимись незбагненними законами творчости передається читачеві та схвильованість і душевна просвітленість, яку звідав автор під час написання твору. І навпаки: все, що народжувалося з натугою, силоміць, із важким переборенням себе, викликає внутрішній опір у читача.
    Гостро відчуваю це.
    Але де закладається та невидима, але відчутна енергетика, у яких щільниках слів, зрозуміти не суджено.

    Моє письмо народжується з радости життя. Я можу натхненно писати лише тоді, коли почуваюся щасливим і в душі панує щаслива гармонія. І зрозуміти та описати нещастя спроможний лише тоді, коли зберігається душевна рівновага.
    Попередні денники викликали у багатьох несприйняння тому, що вони начебто похмурі, песимістичні, там багато туги і суму, думок про смерть. Для мене це дивно, адже всі думки народжувалися у світлому душевному ладі.
    Щоб слово засвітилося, самому треба світитися. Мати в душі те чисте горне світло, що розлите у природі хоча б після дощу.
    Але бути щасливим постійно неможливо, тому треба писати лише тоді, коли почуваєшся спокійним і умиротвореним.


    Коли не пишеться, ніщо мене не хвилює, ніщо не має ваги. Не можу милуватися ні розкішними краєвидами, ні мистецькими картинами, і рука не тягнеться до книг.


    Жанр щоденника вимагає чогось більшого, ніж одного письменницького таланту, тому до нього звертаються далеко не всі. У душі має жити потреба постійного зв’язку з Богом, потреба сповіді перед світом і самим собою.
    Щоденник перевіряє на рівень духовности.
    Белетрист вигадує, імітує, фантазує, він може сотню разів збрехати і це пройде, але в щоденнику це неприпустиме. Будь-яка імітація зраджує, прикрашення себе чи дійсності разюче б’є у вічі.
    Щоденник перевіряє на рівень глибини душі.
    Багато великих майстрів не вели щоденників, приміром, Війон, І.Франко, Леся Українка, Бернс, Мопассан (цей ряд можна продовжити на кілька сторінок), але ті, що вели, для мене двічі великі – Шевченко, Бунін, Камю, Гонкури, Вальтер Скотт, Винниченко, Чуковський...
    Деякі зробили із щоденників справжні літературні шедеври – Лермонтов, Джек Лондон, Макс Фріш, Г. Бейль...
    А яке диво щоденники М.Маклая, Пржевальського, Арсеньєва.
    А може, я це пишу тому, що мені хотілося б бути однієї групи крові з ними?


    Працюючи на кафедрі компаративістики, мав би дотримуватися думки, що в літературі усе пізнається в порівнянні.
    Але це так і не так.
    Як і природа, добра література має свій чар.
    Хіба можна сказати, що краще – золото чи діямант, блакитне небо чи плесо озера, вечірня зоря чи вогник далеко в степу, весна чи осінь?


    До творчости небагатьох письменників хочеться повернутися. У російській літературі такий для мене Борис Зайцев. І те, що його викинули за межі рідної землі, багато промовляє до мого серця. Мені важко довго жити без горного світла його „Афона”, „Божих людей”, „Сергія Радонежського”...


    Звісно, це найлегше нічого не читати і просторікувати, що в Україні немає доброї прози. Або читати і все перекреслювати, ніби так можна вивищитися.
    Останній тиждень зачитуюся В.Кашкою, і відчуваю, що він без особливої натуги витримає порівняння з такими популярними европейськими письменниками як Мішель Уєльбек, Орган Памук, Куельо, а багато в чому й перевершить, особливо останнього.
    Чому ж тоді Кашку не перекладають іншими мовами?
    Ось питання, на яке не знаю відповіді.
    Але маю певність: щось у тому напрямку мав би робити передовсім сам Кашка.


    Мені завжди таланило на добрих і мудрих редакторів, на фахових і високоосвічених коректорів. Їм вистачало після мене роботи і всі ми залишалися задоволеними, адже книжки від того тільки вигравали.
    Але жоден із них ніколи не втручався у мою стилістику. Вони розуміли: я побудував будинок, а їм дозволяється тільки усунути деякі недоліки побілки.


    Видається несправедливим, що за всю історію світової літератури жоден з жанрів не отримав назви од імені свого творця.
    Чому? Мабуть тому, що ім’я письменника і так залишається в історії.
    Щоправда прижилося – „шекспірівські трагедії”, „кафкіанський роман”... і з негативним відтінком – „котляревщина”.
    Але „робінзонади”, а не „дефонади”.
    Дехто з письменників намагається увічнити своє ім’я, означуючи ним новий жанр, як от Євген Дудар, продукуючи „дударески”. Але це жанр тільки для нього одного. Інший „дударесок” не писатиме.


    Для мене це велика несправедливість, що талановита книга не продається, а сірий ширвжиток іде.
    Але що вдіяти – підготовлених вибагливих читачів завжди було, є і буде менше, ніж сірої маси. І „мильні опери” ще довго матимуть успіх.
    Але де візьметься масовий естетично підготовлений читач, коли й у письменницькому середовищі на одного справжнього письменника кілька десятків графоманів чи гладкописців.
    Але великі твори, мабуть, так важко пробиваються до читача, що в них попереду вічність.
    Ще будуть для них великі тиражі для прийдешніх поколінь, як сказав би Микола Руденко.


    Звісно, я міг би написати великий епічний роман чи інтригуючу повість, але для цього мені довелося б силувати себе. А силувати не хочеться, бо це неминуче відчує читач. І вигадувати не хочеться.
    Прагну, щоб читалося, як дихається.
    Хочеться бути щасливим письменником, що робить щасливим читача.
    Ось тому і пишу ці денники.


    У житті стикаєшся і близько знайомишся з сотнями людей, ще тисячі проходять мимо, як тіні. Але їх обличчя десь глибоко відбиваються у свідомості.
    Так і з літературними героями: тисячі проходять майже непоміченими, сотні западають у свідомість, одиниці стають для тебе ніби реальними людьми. Сьогодні мені важко сказати, хто реальніший для мене: Овід чи, приміром, Робесп’єр, Робінзон чи Мануель Кордова, Довбуш чи Стефан Зінич...

    Як це гостро відчувається, коли час письменника минає. Він пише начебто несогірше, як раніше, йому не бракне ні майстерності, ні снаги, а книжки його просто вислизають з рук, їх читати не хочеться. Ніби змінилася їх енергетика з плюсової на мінусову, ніби щось відштовхує тебе. В чому тут річ? Чим це зумовлене? Це залишається для мене загадкою, пояснити цього не можу, відчуваю лишень внутрішній опір. Можливо, він обумовлений тою новою літературою, що суголосна новому часу і відтінює старе.
    Письменник повинен змінюватися разом з часом і шукати нових форм, нових способів і методів самовираження. Якщо він цього не робить, він відходить разом із вислизаючим часом.
    Якщо це незаперечний талант і класик, то колись до його творчости знову може виникнути інтерес, але, очевидно, кожен має пережити отой період „старіння”, випадання зі свого часу, капітулювання перед молодими. Це жертва, яку треба принести за дар довголіття. Хоча, звісно, бувають і щасливі винятки, але надто вже рідкісні.
    Якби ж не відбувалося отого проминання, то панувала б мертва застиглість часу, не було б руху і прогресу.


    Хотілося б вірити, що стиль життя диктує стиль письма.
    Але історія світової літератури свідчить про інше. Як, власне, й історія культури загалом.
    Мистецькі високоморальні шедеври незрідка створювали далеко не моральні митці – крадії, розпусники, випивохи і навіть карні злочинці. Яскравий приклад Караваджіо, автор геніальної картини „Трапеза в Еммаусі”, на совісті якого – убивство.
    І в літературі подібних прикладів не забракне. Уже сам перелік творів, що були написані у в’язниці, зайняв би не одну сторінку.


    Перечитував письменника, що помер зовсім недавно, і відчув, який це жах – не мати більше можливості щось виправити, переписати, викреслити, так ніби мука його душі передалася мені. Страшна нетлінність, живучість і довговічність слова! Писати так, щоб потім не було потреби переписувати або викреслювати. Але як цього досягти?


    Земне життя пройшовши до половини, відчув, що сни стають для мене чимось більшим, ніж просто минуща ілюзія, вони – друга реальність. І тепер моє життя проходить у двох світах, двох різних вимірах. Іноді навіть не можу сказати, який із них важливіший. Спершу спробував записувати найбільш яскраві та значущі з них, але швидко кинув – той світ не приймає і не потребує письма.


    Дуже довго мріяв і поривався написати таку книгу, яку б не те, що полюбили, а прийняли усі, про яку не можна було б сказати щось нищівно-цинічне, щоб не виглядати смішним. Там мала б відбитися уся моя любов до людей і світу.
    Але це була моя наївна ілюзія.
    Таких книг не існує.
    Тепер з кожним роком все дужче відчуваю, що пишу для небагатьох. Тому кожному новому читачеві радію, як раніше не зрадів би й тисячі.


    Не можу заперечувати того, що має широкий резонанс і отримало статус цілого літературного напрямку чи течії, але залишаю за собою право любити і ненавидіти.
    Якими б новаціями не ошелешував автор, але коли в цьому немає душі й моя душа не озивається, то на таку літературу я вже не хочу і не можу тратити часу (надто швидко він спливає).
    Як прощання з таким письмом – „Танець у невагомості” Станіслава Вишневського. Зроблено майстерно, вагомо, філологічно вишукано, але холодно, відсторонено, без прискореного серцебиття. Певен: знайдуться вибагливі читачі, які це сприймуть із захватом, назвуть письмом знаковим, навіть віховим, але я не з їх числа. Ошукувати душу більше не хочу.


    Херсонський поет Микола Василенко – живий осколок трагічного покоління, розчавленого комуністичним катком. Може, найкраще, зроблене ним у літературі, – це дитячі вірші. Але є в нього численні переклади з французької та англійської, польської і білоруської мов і є вірші, зібрані у збірку „Архітектура планиди”. Провів над нею кілька хвилюючих годин. Добре про нього сказав Д.Павличко: „Його життя, відбите в його творчості, може служити образом долі України у ХХ столітті”.


    Серед письменників шукаю приятелів і друзів не за рівнем обдарування, а за рівнем доброти і силою любови.
    –Не забувай, – каже Люда Литвинчук, – що наші літератори в переважній більшості – безбожники. І чим більше ти творитимеш істинно духовне, тим більше вони будуть зневажати тебе. Але такі програють, зачахнуть у невідомості. Залишиться тільки те, що було близьке до Христа.


    Сила і глибина афоризму провіряється його здатністю жити автономним життям, тобто звучати поза контекстом.
    Він сам собі контекст.
    Якщо ж афоризм випливає з якоїсь оповіді чи образу, то він майже завжди щось губить, іноді просто губиться. Навіть афоризм такого неперевершено майстра, як Жуль Ренар.


    Коли читаю світлу, Божу літературу, то ніби переношуся в ліс чи поле, коли постмодерну – то ніби опиняюся на сміттєзвалищі чи помийниці...


    Що таке літературщина?
    А ось хоча б це:
    „В саду свого серця насаджуй лиш айстри справедливості”
    Це Арон Аппельфельд, творчість якого перекладена 28 мовами і навіть висувалася на Нобеля.


    Василь Захарченко:
    –Я весь час шкодував, що І.Кошелівець чогось заповзявся на О.Гончара. невже не було йому на кого нападати? Якісь вони там, в екзилі, по-малоросійськи, по-хохлячому (!) загальмовані, недоумкуваті. Жили там, у євро-атлантичній демократії, як у Бога за пазухою, і розумували, абсолютно не знаючи, не відчуваючи тої жахливої совєтської цензури, яка була вбилася нам уже в гени (це називалося самоцензура автора)...І.Кошелівець велике діло робив для оберігання українського духу. А його „Література в УРСР” у 60-ті роки, це була така підтримка шістдесятництва, відкриття для нас молодого Тичини, розстріляного відродження. І дуже прикро натрапляти на такі рядки О.Гончара про І.Кошелівця, та його цілком комуняцьке, в найганебнішій формі звинувачення. То дуже принижує Гончара. Хоча й зрозуміти можна, адже Кошелівець, як і пихато-пихатько Шевельов, дослівно цькували О.Гончара. по-дурному, по-кугутсько-малоросійському, били Україну під саме серце, наче вони не читали доповіді О.Гончара У-му з’їздові і того ж „Собору”. Такі тонкі стилісти-текстовики (яке гидке оте замінне змістові – текст!) і не вміли читати підтексту О.Г., не вміли вловити насправді не атеїстичну, а віруючу душу, український подих цієї душі у змістові його прози...


    Якби я бачив недоліки свого письма так, як бачу чужого. Якби. Але все ніби заступлено рожевою поволокою.
    А недоліки чужого твору ніби аж волають.
    Чи не тому, що до чужого ставлюся більш критично, без оцієї кровної нутряної любови?


    Кілька годин з Н. Околітенко і Д.Кулиняком у Трускавці, на зустріч з якими поїхав ради денника. Ці люди стали призвідцями скандальної колотнечі в Спілці письменників, що прогриміла на всю Україну. Навколо цього стільки „нарубано дров”, наговорено і списано паперу, що, природно, хотілося почути і побачити навіч „головних гекачепістів”.
    Намагався не осуджувати, а зрозуміти, не дискутувати, а вислухати.
    І слухав терпляче. Але майже одразу відчув, що все це дуже сумно. Сумно, що письменників використовують для брудної політичної боротьби, для конфронтації і розколу в суспільстві. Письменники повинні працювати творчо.
    Наші книги – це наша політика.
    До того ж мені чужа теза: хто не з нами, той маразматик.


    Знайомий письменник попросив написати відгук на його нову книгу, і я прихопив її з собою в поле. Після кількагодинної радісної праці ліг на межі і відкрив книжку. Було так добре і легко на душі, так пахли мені польові квіти і світило небо, але вже після першої сторінки все померкло і поблідло. Бездарна, сіра писанина спотворила красу світу і зруйнувала лагідний лад душі. Не все так безневинно. Нікчемна книжка щось убиває добре і чисте в серці, затьмарює і найясніший день.


    Я завжди вірив, що є один надійний спосіб ущільнити час, сповільнити його біг, навіть перемогти – це письмо.
    Все описати, зафіксувати в пам’яті і на папері – означає перехитрити вислизаючий час. За молодих літ це діяло. Але приходить пора, коли письмо більше не рятує.


    Письменник інгтригуючий, коли демонічний?
    Гамсун, Моем, Гемнігвей, Жід, Зюскінд, Уельбек, Пелєвін... Ти читаєш це з тремтінням у серці, з якоюсь дикою лихоманкою і захватом. Це подивовує, шокує і ошелешує.
    Світле, християнське письмо ошелешувати не може, воно відкриває безмежжя спокою і духовного умиротворення.
    Аксаков, Квітка-Основ’яненко Б.Зайцев, Розанов, Моріак, Барка, Васильченко, Іван Шмельов...


    Уявити собі українську літературу без Шевченка неможливо. Але якщо все ж припустити, що його не було, то чи стали б від того вищими Куліш, Гребінка, Квітка, Марко Вовчок, Чужбинський, Забіла? Скоріше навпаки – змаліють ще більше. Геній здебільшого затінює інших, поряд з ним інші мізерніють. Але Шевченко з тих рідкісних геніїв, що не змалюють інших, а підносять. Може, за життя їм і важко було поруч з ним. Куліш просто казився, прагнучи вирватися з цього потужного силового поля.
    Але після відходу Шевченко усіх підніс на немислиму висоту.
    Разом з усім ХІХ ст.
    І облагородив собою. І врятував.


    Мені не обов’язково перечитувати улюблених письменників, але вкрай необхідно, щоб їх книги завжди знаходилися напохваті і я міг будь-коли дотягнутися до них рукою.


    Що означає роботи неможливе?
    Це, наприклад, перекладати паліндроми.
    Єдиний, хто на це зважується в Україні – Микола Мірошниченко.
    І твердить, що досягає межової адекватності.


    Скільки талановитих письменників залишається у затінні.
    Їх книги виходять мізерними тиражами, або залягають у шухлядах. Про них не пишуть рецензенти і літературознавці.
    Метушлива бездарність преться на видноту.
    І майже у всьому повна безпринципність: відомий критик возносить до небес бездарного поета, відкриваючи в ньому якісь латентні глибини, критикеса, обвішана регаліями, розхвалює творчо ялову емігрантку.
    Культурні мутанти заправляють скрізь і в усьому.
    Як тут не заволаєш: де той Кадм, що закидав би їх камінням?!


    Здається, після Шевченка мало хто спромігся на таке болісне звернення до Творця, як Е.Андієвська:
    О пощо, Боже, забаглось Тобі
    Цей світ таким важким перстом помітить?
    Жаль тільки, що такі надривні строфи вона перемішує з усякими абракадабрами.


    Вийшов минулорічний денник „Голос із притвору” з присвятою Юркові Гудзю. Здається, там немає жодної згадки про Юрка, але чомусь мені здалося, що ця присвята повинна стояти. Вона ніби сама упала з неба, ніби не моєю рукою виведена. Можливо, це ще не той текст, який гідний високої пам’яті майбутнього хрестоматійного автора, але це найбільш викінчений стилістично мій текст і хтозна, чи я напишу ще таку світлу християнську книжку.
    „Як добре ти відбатожив декого на сторінках цього денника-нічника, - каже Люда Литвинчук. –Але мало хто в цьому світі може і себе самого так відбатожити привселюдно, як це робиш ти. Все-таки тобі треба було стати монахом. А ти ним не став – через це і страждаєш все життя.
    „Голос із притвору” – це великий прорив твоєї свідомості до вищої сходинки буття. Це перемога (але не остаточна) над собою і над натовпом... Вважаю, що тільки тепер ти починаєш приносити найбільшу користь нашій літературі.... Письменник повинен бути таким відчайдушно-сміливим, ходити з випрямленим хребтом (а не скрадаючись, впригинки, як дехто це робить і сьогодні), вдихаючи прану на повні легені... А ще „Голос” – це книжка-присвята, книжка-гімн людській дружбі...”


    Денник дає мені змогу жити так, як яблуня – вона живе і росте, а плоди дозрівають самі собою. Тобто він дарує мені свободу.

    Здавалося б, навіщо у літературі туманність, алегоричність, химерність і тому подібне? Треба прагнути простоти, ясности й прозорости. Адже світ, створений Богом, саме тим і захоплює нас. Довгий час я стояв тут на роздоріжжі й не знаходив відповіді. Еклектичне письмо відштовхувало, але не рахуватися з ним було неможливо, бо виникли цілі течії, що об’єднували своїх прихильників, і потужні школи, що досліджували і пропагували подібний напрямок.
    Тепер я думаю так: Творець подарував людині не лише життя на яву, а уві сні, у якому вона звільняється від контролю розуму. Це теж своєрідна підказка, за якою має право розвиватися творчість людини. Тому не варто виступати, тим більше заперечувати плутаність й химерність у літературі, одвертий сюр чи ірреальні видіння, прикриваючись іменем Бога. Але варто пам’ятати, що не сон головне і не така література має бути визначальною і домінуючою.


    Понад три роки шукав багатотомники М.Пришвіна, видані 1953 і 1985 року.
    Скрізь, де бував, цікавився передусім ними. Але в букіністичних книгарнях, на стихійних базарчиках і в приватних бібліотеках знаходив тільки розрізнені томи. І ось за дивним збігом обставин майже в один день до мене потрапляють ці видання: шеститомник привозить Євген Баран з Івано-Франківська од поета Степана Поповича, а на восьмитомник натрапляю в одного бомжа на окраїні Тернополя. Оце мені найбільший подарунок на свято Петра і Павла.
    Був настільки переповнений радістю, що усю ніч літав у сновидіннях над чистою і блакитною течією нашої грицівецької річки. І самому дивно, що я ще можу так п’яніти од книжки.


    Не знаю жодної сучасної української драми, яку можна було б назвати талановитою чи принаймні вдалою. Але я знаю десятки абсолютно бездарних і нікчемних п’єс, автори яких мають переконання, що це шедеври. На питання, чому ж їх „шедеври” не виставляються в театрах, вони відповідають напівшепотом:
    –Знаєте, мені кажуть режисери, що наші театри ще до такої драми не доросли.


    Шевченко згадує, що Брюлов без натури не робив жодної лінії. Це ж можна сказати і про деяких письменників, колізії і герої яких цілком вихоплені з життя. Здається, у Б.Харчука, А.Кондратюка, В. Захарченка усі діючі персонажі мають своїх прототипів.
    Але „списування з натури” для письменника вельми небезпечне. Кажуть, І.Чендею постійно погрожували невдоволені прототипи, а Б.Харчука навіть побили.


    Графоман обурюється:
    –Що таке наша Спілка? Це вічно п’яні Л* і П*. Що вони написали за останні роки? Л* уже три роки свій останній вірш, а П* узагалі нічого не пише десятиліттями...Треба вживати якісь адміністративні заходи.
    А я кажу йому:
    –Якби ми були організацією будівельників, профспілкою чи, принаймні, дачним кооперативом, то могли б уживати якихось адміністративних заходів. Що вдіяти, коли поет – це завжди нещасний випадок, за Піросмані. І найбільші поети – завжди великі випивохи. Від Верлена до Єсеніна, від Гемінгвея до Свєтлова... Але хто для нас має стояти вище –п’яний Сосюра чи тверезий Ле, підхмелений Нечерда чи супертверезий Корнійчук?


    Десь в шістдесяті Ярослав Павуляк написав свою „Яму”
    Стою, застряг у землю крок,
    і не прийду ніяк до тями –
    моя дорога впала в яму
    і лебедине знамено.
    Я знав, буде в житті біда,
    Якась біда буде чи пляма
    Та щоб дорога впала в яму
    І лебедине знамено!
    Страшне і дивне пророцтво, що збулося з невідворотністю долі. Здавалося б, краще б він цього не писав. Але хіба уникнеш фатального?
    Упав поет у свою яму, і не може вибратися з неї й досі. Та для мене краще поет у ямі, ніж бездарність на п’єдесталі.


    Насолоджуюся красою, створеною Богом, і знаю, що вище неї нічого немає.
    Але не менше мене цікавить і краса, створена людиною.
    Тому захоплююся літературою і мистецтвом.


    Кілька незабутніх днів над оригінальними мемуарами С.Моема „Підбиваючи підсумки”. Пережив відчуття справжнього захоплення і сп’яніння. Ось взірець інтригуючого, високого і межово ясного письма. Не певен, чи ця книга може бути цікавою і для рядового читача, але я відкрив для себе, що можу читати її стоячи.
    Єдине, що мені важко прийняти – його роздуми про релігію і Бога і як наслідок – заперечення Абсолюту. Людською логікою він прагне зрозуміти вищу Космічну Силу. Наївно, але щиро і цікаво.
    Те, що я відчуваю у недільний ранок по дорозі в церкву, невимовне.
    Те, що я переживаю під час Літургії, не може бути описане і пояснене словами.
    Коли молюся, намагаюся відключити розум.
    Для Моема еволюція є найголовнішим аргументом проти ідеї Бога.
    Але Абсолют, створивши людину, не міг не кинути її у течію еволюції. Це ж так природно і зрозуміло – все має вдосконалюватися і розвиватися. Чи можлива статика там, де живе життя?
    Як на мене, мученицький атеїзм Моема перекреслює ось таке його глибоке зізнання: „Можливо, моє серце, ніде не знайшовши умиротворення, глибоко затаїло одвічну потребу Бога і безсмертя, з якою мій розум не бажає рахуватися”.


    Здається, якесь прокляття лежить на українській літературі.
    Леся Українка, М.Коцюбинський, Лесь Мартович і В.Самійленко цілком могли дожити до шістдесятих років і привітати, скажімо, Симоненка, Вінграновського та Ліну Костенко. Тоді літературна ситуація була б кардинально іншою, неперервна тяглість традиції сприяла б вищим критеріям і графоман не зайняв би того місця, яке посідає нині.


    Поїхав у Львів, щоб окунутися у мистецький світ – подарувати собі свято. Відвідав кілька виставок і познайомився з кількома художниками, накупив купу книг з історії світового мистецтва і привід одну картину...
    Для творчих людей Львів – це кнайпи.
    В.Габору вдалося затягнути мене в одну із них під дурнуватою назвою „Дзига”.
    Для мене немає нічого більш безглуздого як нидіти в такій пивничці, пити каву або чай і збавляти час. Який в цьому сенс чи кайф? Час і так вислизає між пальцями, як вода. Все це для пересичених і лінивих. Звести такі посиденьки в ритуал можуть лише трохи звихнуті люди, або знуджені люди.
    Хоча, припускаю, в тому може бути щось вабливе, що мені не відкривається.


    Гріх нарікати: мої денники мали добрий розголос серед творчих людей і критики написали десятки відгуків. Але чи допомогло це мені завоювати рядового читача? Далебі!
    Для того, щоб він потягнувся до мого письма, воно має бути більш інтригуючим і анекдотичним (за В.Міняйлом, читач запам’ятовує лише анекдот).
    Все моє лихо в тому, що я досі думав лише про те, що скажуть критики, як зреагують колеги-письменник. А звичайно читача не бачив і навіть не уявляв. Але моя творча інтуїція підказує мені – орієнтуватися треба передусім на нього, а про критиків і письменників просто забути.
    Мої літературні денники мають бути путівниками для читача у світі мистецтва.
    А інтроверсійні – цікавим читвом для звичайного читача.
    Це –„голос мій моїх шукає друзів”...


    Це дивне відчуття, коли малюють твій портрет.
    Це варто спробувати навіть не ради самого портрета, а ради відчуттів.
    Ці чіпкі очі художника ніби масажують твій стомлений мозок, знімають з лиця втому, забирають усе негативне.
    До того ж приємно спостерігати за самим художником – як він зосереджується, як уся його енергія ніби акумулюється в кінчиках пальців, а зіниці стають каналом, у який має перелитися твоя душа.
    Я ніколи не відчував того, що описує А.Воллар про сеанси в Сезана, ні утома, ні тим більше сонливість не знемагали мене, але, щоправда, я ніколи стільки не позував (сеанси у Юрія Чумака).


    Що таке „літературний рух” в Україні?
    Або я чогось не розумію, або світ зовсім звихнувся.
    Справжнє, високе, світле мистецтво все глибше ховається в підпілля, а на поверхні одна чортівня чи просто казна-що.
    Те, що зроджує сльозу, засвічує душу, продукується такими мізерними тиражами, що навряд чи спроможне вийти за межі одного міста, та ще в такому убогому оформленні, що вислизає з рук. А одвертий бездуховний непотріб вражає блиском і розкішшю поліграфії.
    Сьогодні отримав „Написане на снігу” Миколи Петренка, що за силою художньої оповіді можна порівняти з такими шедеврами як „Стежки-дороги” Івана Гнатюка і мемуарами С.Сапеляка. Це виповіджено за всіх, що навіки залишилися у тих проклятих сибірах і соловках. А між тим це такий убогий самвидав, що мізерніше видання важко й уявити.
    Що ж ми за люди такі після цього?
    Невже справді світ перевернувся з ніг на голову?


    Як старий досвідчений читальник, маю тверде переконання, що дуже багато у щасливій долі книги залежить від поліграфії. Бо ось переді мною лежить два повних пришвінських видання його творів, і до одного рука тягнеться, а до іншого – ні. Одне можу перечитувати безконечну кількість разів, а інше просто вислизає з рук.
    Здавалося б, чому? Адже тексти абсолютно адекватні.
    Але на одному не той кегель, не те оформлення, не та обкладинка і навіть папір, що потребує душа.


    Добре, коли література твоєї країни на видноті. Тоді кожен, хто береться за перо, ніби стає перед світовим дзеркалом і має змогу побачити в ньому себе – крихітного, загубленого чи великого.
    Щось подібне повинен відчувати англієць і француз, чех і поляк, росіянин і японець...
    Але цього не відчуває українець.
    Він не пише з унутрішнім відчуттям, як це одгукнеться в світі.
    Хоча вселенська місія слова, мабуть, може винести і врятувати.



    Літо минуло за книгами.
    Та чи надовго ще вистачить очей?
    – В одному встиг переконатися, – каже Дмитро Міщенко. – Ви справді „всеїдний читач”. Отаку гору письменницького багажу перелопатити, до того ж, дуже різного і кожному з них дати свою оцінку, то таки під силу одиницям. Похвально, брате-товаришу. Дуже похвально! Київські доморощені критики й літературознавці похвалитися цим не можуть...
    Але і чи мені тим хвалитися варто?
    Може, треба спинитися?
    Знову кажу собі: моря не вип’єш.


    Спілкування з письменниками зазвичай вкрай складне. Тут треба мати не тільки особливе терпіння, а й винятковий такт, своєрідний підхід.
    Кожен з них вважає себе ледь не пупом землі. І чим обдарованіший, талановитіший письменник, тим складніший.
    Незрідка задумуюся: чому зближуюся з ними, навіщо це мені?
    Я і сам цього до ладу пояснити не можу, якась незвідима сила штовхає мене на все нові знайомства.
    Це мій хрест і моє покликання – описати сучасний літературний рух.


    Ніби сто разів чуте і читане оце Петренкове, що для багатьох стало народним: „Чужий я у долі, чужий у людей...”.
    А почув сьогодні з уст простого співака і серце зригнулося, защеміло, заплакало. В одному рядку безодня людського болю...


    День у товаристві київських і рівненських письменників: В’ячеслава Медвідя, Петра Осадчука, Степана Бабія, Віктора Мазаного, Юрія Берези, Василя Басараби. Спершу в Дермані, а потім у навколишніх селах, біля святого джерела, оспіваного Оленою Пчілкою.
    День, як вік.
    День віршів і задушевних розмов.
    Душа в осінній злагіднюючій позолоті. 12 вересня.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Власяниця і крила - І. Денник 2004 року
    ЛІТЕРАТУРНИЙ ДЕННИК 2004 року

    ЧАСТИНА ПЕРША:

    КРОВОПРОЛИТТЯ БЕЗ КРОВИ
    січень-червень


    Щоб прожити у гармонії і спокої той відрізок часу, що мені залишився, треба, як собі гадаю, аби мої денники розходилися принаймні 5-тисячним накладом. Тоді зміг би на одному примірнику заробити свою гривню і кинути викладацьку роботу, яка, чесно кажучи, мені осточортіла.
    Однак, це видається недосяжною метою, бо нині денники не розходяться навіть тисячним тиражем. Принаймні так переконує видавець.
    Також не перестаю молити Бога, щоб навколо денників випадково не виникла якась критична утарчка і не привернула до них ширшої уваги. Мені хотілося б уникнути скандального успіху, тобто, я не бажаю денникам такої літературної долі, коли про книжку всі говорять, але мало хто читає.
    Можливо, тут є парадокс: хотів би, щоб денники розходилися більшим накладом і водночас прагну уникнути навколо них шуму і галасу. Чи можливо це? Навряд. Хоча особливо хвилюватися тут не варто. Найімовірніше: не буде ні шуму, ні галасу, ні масового читача, ні перекладів на інші мови... Це називається доля. А може, для мене, для душі це і буде найкращим варіантом? Бо здебільшого галас здіймається тільки навколо ширвжиткової або сатанинської літератури.


    Іноді мені здається, що літературні премії існують не для того, щоб визнати талант письменника, підтримати його морально і матеріально, а начебто для того, щоб талановитому митцеві закрити рота, скувати бронзою....
    Найвища державна нагорода – Шевченківська премія – мало що змінює в житті творчої людини. Принаймні так сталося з тими літераторами, з якими підтримую приятельські стосунки – І.Гнатюком, В.Захарченком, В.Міняйлом, В.Слапчуком, С.Сапеляком та іншими.
    Найчастіше це як знак – уже більше нічого не чекайте! Годі! Стеля!
    Людині можуть дати найвищу нагороду і посадити на лаву підсудних (як 1994 року у випадку із Захарченком), перекрити усі канали друку, перестати нею цікавитися...
    Звісно, премія – ще не показник, не критерій. Добре про це у Слапчука: реп’яшок на лацкані піджака письменника. Але державна премія – мала б круто змінити життя творчої людини. Це визнання як класика, як хрестоматійного автора. І мали б відкритися двері усіх видавництв, вийти повне зібрання творів, а отже, принести письменникові повне матеріальне забезпечення, а також постелити дорогу в світ...


    Класика – це те, що перевірено часом, десятками чи сотнями поколінь, мільйонами читачів, і на ній не варто провіряти свій смак, а формувати його. Класика – це те, що треба проймати беззастережно. Але як часто трапляється, що серце відмовляється не те, що любити, а й розуміти класичні твори. І якби була моя воля, то декого я викреслив би з класиків (кажу це з усмішкою та іронією), передусім Анатоля Франса й Е.Канетті...

    Усі геніальні твори передбачають багатовекторне прочитання, найрізноманітніше потрактування. Вони універсальні й кожна нова епоха висвітлює їх по-новому. В тому їх таємниця і чар. А ще геніальні твори можна пристосувати до будь-якої системи. Це вже як повернути, подати: вони можуть руйнувати владу і можуть служити їй.


    Здавалося б, не може великий письменник бути малою людиною, бо наділений даром Слова, що від Бога. Він може мати якісь дрібні людські вади, відштовхуюче-відворотні ганжі, але це тому, що він також із крові й плоті, як усі ми. Скільки написано про грошолюбство Вольтера, донжуанство Пушкіна і демонізм Байрона, деспотизм Лескова, пихатість Пантелеймона Куліша... Але в принципових питаннях вони залишалися непохитними і кожен в душі мав отой незламний стрижень, що талановиту людину робить великою.
    Та більше хотів би в це вірити, ніж насправді вірю. „Великі люди живуть, як повії”, – писав, здається, Сент-Бев.
    У В. Розанова: „Таланти у нас якісь порочні”.
    Як змалів уже на наших очах Солженіцин, що засвідчив не тільки його ганебний проект „обустройства России”, а холуйське замовчування чеченської війни, кадебістського захоплення влади і т.ін.


    Чи придумали ми якусь кару
    Хоч однісінькому з яничарів,
    Що рідної мови цураються,
    „А чужую полюбляють”?! – запитує Михайло Шалата в одному вірші.
    Випускаємо книги пам’яти жертв голодомору, героїв війни,УПА і Дивізії „Галичина”, але не завадило б підготувати чорну книгу ганьби і зради з іменами усіх перекінчиків, яничарів та перевертнів, що завдали стільки лиха Україні. Усіх отих Носів і Носенків, Прокоповичів і Кочубеїв, Чалих і Тимченків, Богоєвських і Жуковських ... Звісно, товста вийшла б книга. Але повчальна і застерігаюча. Багатьом вона допомогла б отямитися, багатьох осмикнула б, а декому й прозріти.


    Молоді здебільшого входять у літературу з великими претензіями, скептичною невдоволеністю і ненавистю до традицій і потоптуванням святинь.
    Більшість з них ніби причинні, а вже разом це справді нездорове покоління, яке закінчить або погано, або дуже погано.
    „Навіщо життя, коли ми всі вб’ємо себе у двадцять”, – епатує чи одверто зомбує себе і собі подібних якийсь Артем Демчик.
    А за спиною у нього зринають тіні Цибулька та Сівчика.


    Уже освідчувався в любови до української літератури ХІХ століття. Може, тому так люблю її, що тут уже все чітко викристалізувалося, усе розставлено на свої полички і видно хто є хто, тобто – усе ясно і зрозуміло. А в ХХ ст. ще багато темного і заплутаного, і ці гордієві вузли спроможний розрубати тільки час.


    Дрібні й маленькі люди хотіли б змалити великих, знизити їх до свого рівня, і коли вони пишуть про них, то насправді пишуть про себе. Приклад Бузини заразний у розбродженому суспільстві.
    Про великих людей можуть написати неперебутні книги тільки великі люди. В історії світової літератури таких прикладів небагато, а геніальних бібліографів одиниці: Анре Моруа, Ірвін Стоун, Івашкевич, Тинянов... В українській літературі з цього вибраного ряду Зінаїда Тулуб і Роман Андріяшик.


    Достатньо пожив на світі, щоб побачити як падає земна слава і щоб зрозуміти, що треба писати не для слави, а для внутрішньої утіхи.
    Потрібна не слава, але треба, щоб книжки розходилися великими тиражами, аби можна було вільно працювати. Та чи можливе друге без першого?

    Літературна слава Расула Гамзатова сягнула піку десь в середині сімдесятих років минулого століття. Не знаю, чи та слава перетнула кордони СРСР, але тут, в Союзі, вона була абсолютною. Я тоді служив у Казахстані й заприятелював з одним дагестанцем, що був недалеким сусідом поета. У нього я щодня випитував різні подробиці про характер, звички, побут Гамзатова і т.ін. Коли ж він їхав у відпустку, попросив привезти мені бодай щось із книг свого уславленого земляка, бо дістати їх у Семипалатинську, на дальній атомній точці, було неможливо.
    Приятель привіз цілий оберемок найновіших видань Гамзатова і одну книгу з автографом поета. Це був чи не перший автограф у моєму житті, тож я радів невимовно. Але книга, на жаль, не збереглася: я відправив її поштою додому і вона загубилася в дорозі. То була гірка і прикра для мене втрата.
    Сьогодні довідався, що Расула Гамзатова уже більше як півроку немає в живих. Він помер майже забутим, і я намагаюся збагнути: коли ж згасла та його запаморочлива слава? Тоді, коли розпався Союз? Коли відійшов у минуле міленіум? Чи тоді, коли матеріальне переважило над духовним? Як знати!
    Але ось так проходить усяка земна слава.


    Талант – хистка, ефемерна річ, і його треба берегти більше, як зіницю ока. Талант вимагає постійної праці, ненастанного удосконалення, бережливої, ніжної любови. Тільки невтомні трудівники, справжні подвижники, зберігають цей Богом даний скарб на все життя, а більшість губить, розтрачує, пропиває, і, як наслідок, опиняється біля розбитого корита. Набачився у житті загублених талантів, і знаю, що немає видовища більш жалюгіднішого і відворотнішого, залишається ніби тінь колись великої людини, або точніше – живий труп. Здається, уже краще б така людина померла фізичною смертю, ніж має агонізувати духовно. Чи не тому дехто, відчувши пригасання і втрату таланту, шукав смерти, накладав на себе руки чи ставав під кулі, як от Рембо, Байрон, Пушкін, Лермонтов, Маяковський, Сільвія Платт?..


    „Вірші Валерія Іллі – геніальні.
    Чого я так кажу?
    Бо коли дивлюся на будь-чиї вірші, навіть на свої, бачу, хто і що вплинуло на поета.
    А тут скільки не дивись – нічого не побачиш”. Це сказано М.Вінграновським. І багато інших визнаних літературних авторитетів одностайно сходилися на тому, що В.Ілля пише так, що мало хто може зрівнятися з ним за силою переживання і виповіді.
    А як живе геній? Знемагає од без грошів’я і злиднів. Трапляється, що на Різдво чи Великдень у його хаті немає навіть хліба.
    Не вміє жити?
    Так.
    А коли геній умів жити?
    Геній – це теж нещасний випадок (за Піросмані).
    Але чи так уже й багато у цій державі геніальних поетів?
    Та світ глухий і невдах ніхто не любить.
    У свій час Лопе де Вега відвернувся від Сервантеса, Золя – од Сезана, вся блискуча плеяда поетів українського відродження од Свідзинського.
    „Через вісім століть може і мене почують”, – каже Ілля.


    –Із вашими закидами на адресу безпідставно вознесених і особливо на адресу „постмодерних монстриків”, як і з приводу злочинного замовчуваних імен, погоджуюсь цілком і повністю, – каже мені Дмитро Міщенко. –Може, ми й не мали б такого надміру шумовиння на поверхні чистих вод мистецького мислення, коли б письменники були сміливішими в оцінці цінностей. Якщо відшукається колись сміливець і приглянеться до критичного шумовиння радянських часів та порівняє його із справжнім станом речей, він неодмінно стане на думці: критики по суті не було, була хвала тим, які стояли біля літературного керма у Спілці письменників, і було замовчування всієї решти творів українських письменників, що зрештою й спричинило непоправне самогубство: ті, у кого слабші нерви не витримували безконечного глуму над літературними цінностями і накладали на себе руки.
    Розумію, ані Бажан, ані Гончар, ні Загребельний, а тим більше Ю.Мушкетик не могли прочитати й поцінувати все вартісне, що створювалося українськими письменниками протягом десятиліть, але на те їх і обирали керувати літературним процесом, щоб вони організували поцінування письменницького доробку так, аби усе, що є в ньому цінного і достойного, не лишалося поза увагою. А цього не сталося. Отож маємо те, що маємо. У Вас з цього приводу переконливо сказано стосовно Марка Вовчка. А хто скаже таке чи подібне слово про сучасних класиків?


    Здебільшого в людській душі тісно переплітаються світле і темне начала. Коли Лермонтов писав “Выхожу один я на дорогу”, його душа, безперечно, наслухала Господа, але в більшости випадків він був далекий від таких світлих душевних станів. І ті зізнання в його щоденникових записах, де він розповідає як власноруч убиває юного чеченця, свідчать „який це брудний був чоловік”.
    Душа – поле боротьби любови і ненависти. І тут важливо хто переможе. Прикладом великого роздвоєння і невпинної боротьби можуть служити О.Пушкін, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Максим Рильський…


    Розказати історію коми, сон крапки, трагедію знаку запитання, драму тире….

    „Потяг до читання вбиває (у Сороки – прим. моя) бажання діяти”, – написав в одній з рецензій на денники ІБТ. Цікаво, що він має на увазі під „бажанням діяти”? Якщо творчу працю, активне літературне життя, то я перевершую тут багатьох і читання мене тільки наснажує. Добре про це сказав Є.Баран: „П.Сорока дивує своєю працездатністю. Навіть більше, лякає. За останні п’ять років написано і видруковано десятки монографій, дві пригодницькі повісті для дітей на історичному матеріялі, зредаговано і написано багато передмов до книжок, видано і редаговано журнал „Сова”, зорганізовано зустрічі, презентації, видано п’ять книг денників...Звичайно, такий шалений темп не кожна людина витримає.”
    У попередній рецензії ІБТ виставив мене людиною питущою („українця в мені по вінця, навіть більше та я – не п’ю”, можу сказати услід за М.Дяченком), тепер – бездіяльною.

    Люблю поета Михайла Дяченка, бо він не описує, а малює, створює вірші-доторки, вірші-натяки, як старі японські майстри, що працювали на випередженні думки.
    Добре мені від мислі, що Михайло любить те, що я: Петрів батіг удосвіта, грушку в цвіту місячної ночі, калину на узліссі, час вечірніх заграв, запах курявички, прибитої дощем, запах прання на морозі, запах свіжоспеченого хліба (цар-запах!), слухати дощ, тиху музику, мудрих людей, сміятись, коли хтось вдало жартує, писати листи друзям, сидіти над багаттям в степу, читати і порпатись у книгах, лічити зорі в нічному серпневому небі і думати, що все на світі минає... (усе це з Михайлової анкети, опублікованої у „Бористені”).


    Для мене уже не стоїть питання так: приймати чи не приймати той чи інший літературний твір, тим більше напрямок чи течію. Для мене стоїть питання: любити чи не любити.
    Хочемо ми того, чи не хочемо, все опубліковане стає фактом літературного життя і нічого від того не зміниться, чи хтось із нас приймає це чи не приймає.
    Але для мене найпосутніше – можу це полюбити чи ні.


    Марко Роберт Стех проголосив у „Кур’єрі Кривбасу” цей рік „Роком Емми Андієвської” з неприхованою метою канонізувати її особу. В супровідній статті усіх тих, що не сприймають її творчости, він класифікує як людей вихованих в дусі нар- соц- і нацреалізму, або й таких „чиє знання літератури взагалі, а поезії зокрема обмежується до набору штампованих фраз та псевдопатріотичних лозунгів властивих низькопробній газетній продукції різних „партійних” кіл української діаспори”.
    Не тільки примітивна, а й не етична заява.
    Коли йдеться про творчість Е.Андієвської, то треба говорити не стільки про ерудицію, обізнаність зі світовою літературою, а про смак і душу. Одні сприймають такі ошелешуючі новації, а інші категорично ні. І серед тих, хто заперечував подібного роду експерименти, були Ю.Шерех, Святослав Гординський, Оксана Лятуринська, Галина Гордасевич, Ігор Качуровський. І сьогодні можна назвати десятки ерудованих людей, для кого творчість Андієвської чужа, смішна і навіть відворотна. І так буде завжди. Бо її експерименти настільки незвичні та вибухові, що стають своєрідним водорозділом.
    Згадуючи мою монографію про творчість Е.Андієвької, видану ще 1998 року, Стех зазначає, що вона „навряд чи могла стати адекватним відображенням-інтерпретацією цієї надзвичайно плідної та блискуче винахідливої творчої особистості...” Частково він має рацію, але на той час і ще сьогодні це єдина найбільш повна і узагальнююча наукова роботу про творчість письменниці й малярки. На щось більше чомусь не спромігся ніхто, включно із самим Стехом. Емма це дослідження називала „блискуче написаним”, а скупий на похвали Б.Бойчук відгукнувся позитивною рецензією в „СіЧі”.


    Не можу похвалитися тим, що мої денники мають добрий резонанс, принаймні розраховував на більший. Але й нарікати гріх. Час від часу в періодиці появляються якісь відгуки, рецензії, і можна назвати добрих два десятки письменників і критиків, що писали про них. Коли ж появляється такий відгук, то тиждень чи два ношуся з ним, тихо радію, а потім, звісно, забуваю, заникую його.
    Але чи дає він щось мені?
    Звісно, що так.
    Позитивна реакція наснажує, спонукує до праці, а критична змушує ретельніше шліфувати текст.


    Довго мучився над проблемою: давати фрагменти письменницьких листів у цих денниках, чи ні. Але сьогодні для мене це вже не питання. Якось непомітно листи моїх сучасників перетворилися на суцільні скарги: одні нарікають на суспільну детермінацію, інші – на злиденні умови і безгрошів’я, треті – на кепське здоров’я. Справді, у нашому віці почуваєш себе або кепсько, або дуже кепсько. Все це неймовірно сумно, і література вже не є рятівним колом. Приходить пора шукати інших рятівних засобів.


    Організм зношується, підступає старіння і відбуваються відчутні, загрозливі й небезпечні, зміни в організмі. Чи ж мені варто це описувати? Навіщо? Але ж цей шлях проходить більшість людей і він має бути цікавий для інших.
    Мабуть, залежно від характеру люди по-різному сприймають невідворотність старіння: одні – стоїстично, інші – панічно, ще інші – байдуже...
    Для одних старість підступає непомітно, захоплює зненацька (казав знайомий: „коли до мене вперше звернулися „діду”, я озирнувся навколо”), інші борються з нею усіма можливими і мислимими засобами.
    Леслі Гемінгвей пояснював самогубство брата Ернеста тим, що його „підвів організм”.


    Талант – це крила.
    Є крила – і ти злітаєш.
    Нема, то лиш марно махаєш руками... Кажуть: талант – це 99% праці. Пусте! Якщо нема крил, то скільки б не махав руками, як би не обливався потом, нічого не вийде – не злетиш.


    Талант – це також невичерпна активність, енергія, розрахована на півтори сотні років.
    Звідси і любов до краси світу та людей, бажання все онімбити й опоетизувати.
    Талант – це любов.
    Де зневіра, занепад, безвір’я і ненависть – там нема таланту.


    Виходжу на досвітку з дому, і моя душа повна зачудування і захоплення навколишнім світом. Все мене вражає, милує зір, усе хотілося б описати.
    А трапляється навпаки: ніщо не радує і не хвилює, хоч світ залитий сонячним сяйвом і ніби усміхається тобі.
    В чому тут річ?
    Від чого залежить моя любов і зачудування?
    Хто мені навіює ці стани?
    Не можу сказати собі: люблю цей світ і хочу його змалювати.
    Мушу чекати, коли радісно заб’ється серце і рука сама потягнеться до олівця.


    Цей світ різний – добрий, лихий, черствий, байдужий, несамовитий, зловіщий, лагідний.... усякий. Саме тому він дає тобі право і можливість вибору. Ти стаєш таким, яким хочеш бути, обираєш поведінку, яку диктує твоя душа – твоє сумління. І це називається свобода.
    Я ж хочу вірити у красу цього світу.
    Прагну служити добру.
    Хочу нести світло.
    Але також хочу уникнути страждань, мук і болю.


    Графоман – як маятник: від нього не діждешся несподіваного кроку.


    Писати з кожним роком все важче. Це не означає, що мені не вистачає слів, чи не спроможний змалювати якусь картину. Ні. Просто тепер фізично відчуваю як натягуються і горять мої нерви, яку високу напругу вони пропускають.
    Слово – завжди висока напруга.

    Найкращі відгуки і рецензії в основному пишуть самі письменники, а так звані „чисті критики” – це здебільшого дрібні, заздрісні, мізерні й ниці людці. Вони хочуть бути мудрішими і дотепнішими за письменника, але тільки розбризкують жовч та їдку іронію, за якими зяє одна порожнеча підточеної ненавистю душі.


    Трапляється, читаю книгу, що хвилює душу (тепер це здебільшого щоденники чи замальовки про природу), відчуваю внутрішню пульсуючу радість, але щось говорить мені, що та радість не повна, щось вислизає від мене, чогось не вистачає. Чого? Адже текст саме той, за яким полюю і з художнього боку він не викликає застережень. Нарешті починаю розуміти, що насолода моя неповна тому, що читаю подумки, не вимовляю слів уголос, а довершені фрази вимагають озвучення. Вони ніби самі страждають від того, що їх музика не проривається у зовнішній світ. Ось ще одне диво талановитого письма.


    Іноді переживаю справді дивовижні душевні стани. Найчастіше вони виникають ніби з нічого, самі собою, не є наслідком якихось подій чи незвичних вчинків. Я просто починаю хвилююся, мене п’янить небо, навколишній світ, на все дивлюся зачудованим і п’яним поглядом. Але описати в деталях це неможливо. Тут, власне, немає що описувати. Щоб для інших це теж було цікавим, треба фантазувати, домислювати, але я пишу не белетристику. Ось прірва між письменством і життям.
    Література – надумана, життя – справжнє.


    Остап Вишня радив молодим письменникам: сьогодні читайте Шевченка, а завтра Пушкіна. Або навпаки.
    Я радив би так читати Григора Тютюнника і Андрія Содомору. Або, принаймні, один день Содомору, один день Захарченка, а два – Тютюнника. Це, звичайно, стосується тих, хто тягнеться до слова світлого, ясного і Божого і хто прагне писати, кажучи словами Барки, „для найпросвітленішої людяности”.


    Книга повинна наповнювати читача любов’ю до життя, наснажувати його оптимізмом і радістю. Це велике завдання для письменника – допомогти іншому вистояти, не надломитися, не піддатися зневірі.
    На жаль, я не завжди так думав. І мої перші денники свідчення цього. Вважав, що коли опишу всю глибину своїх драматичних переживань, моє усвідомлення трагічної сутності життя, то читач буде вражений силою моїх суджень і душевних переживань, відчує, що він не одинокий в трагічних розмислах над минущістю земного життя і неминучістю смерти. Але насправді, як з’ясовується, тільки навіював песимізм – і собі, і читачеві. А що це давало? І чого добився?
    Треба вчитися радіти світові, кожній хвилині життя, уміти ловити його летючу мить, милуватися красою природи і захоплюватися різноманітністю земних з’яв. В цьому вища мудрість. Іншої нема. Допоки життя.
    Як би ми не билися над таємницями земного буття, як би не сумували над тим, що воно минуще і смерть неодмінно постукає в двері, це нічого не змінить на краще, навпаки, тільки ускладнить життя і зробить нас ще більш похмурими і нещасними.
    Радість од краси світу – ось вища мудрість життя. Мій виклик смерті, моя відкрита зневага їй.
    Хіба цей світ не диво і хіба це життя не найбільше з див, що відкрито нам?!
    А що буде за порогом небуття, того знати нам не суджено й отже не треба.
    Треба думати не про смерть, а про життя. До останньої хвилини, до останнього удару серця.


    Письменство дуже небезпечна річ, і багато справжніх письменників закінчують погано.
    Мистецтво повинно бути моральним, щирим і чесним. Але мистецтво має бути також цікавим. І от ще який парадокс зустрічається: сухий мораліст у письмі нуднуватий, а письменник, якого розривають внутрішні протиріччя, відкриває нам особливі глибини. Яскравий приклад – Семерсет Моем.


    Суть не у формі, не в способі побудови фрази, а в глибині думки, філософському осягненні дійсности, у силі почуттів і переживань. Але небуденні переживання й несподівані думки завжди шукають адекватної форми. Не можна банальну думку замкнути у незвичній фразі й навпаки: глибока думка завжди тісно зв’язана з формою, способом розміщення слів, навіть пунктуацією. Як це відбувається, я не знаю, але десь там, на підсвідомому рівні, вони міцно злютовані.


    „Мені ж цікаво, чи Ви вмієте писати щось серйозне, окрім отого „споглядання власного пупка”, який являють „Денники”? –старається якнайболючіше ужалити мене Н.Околітенко. – Бо таких „денників” у кожного путящого письменника – томи, але видавати їх просто не мають за потрібне. Звичайні робочі заготовки. А роздуми людини, здатної на такі як Ви вчинки, – варті небагато..”
    Багатьом здається, що вони можуть легко опанувати щоденникову форму і фіксувати свої думки та описи природи. Після виходу денників чую це ледь не на кожному кроці. Але насправді тут дуже швидко вичерпуєшся, збиваєшся на банальність і повторення. Бо оригінальні думки приходять не щодня і вражаючі описи природи вдаються не часто.
    Денник – форма, що вимагає постійної напруги, ненастанної розумової праці. Розлучаюся з олівцем і папером тільки тоді, коли лягаю спати, але і під час сну вони лежать на моєму нічному столику. З кількох зроблених протягом дня записів залишаю один або жодного. Отже, з сотні залишається якийсь десяток, але і після цього продовжую їх пересіювати і переробляти. Щороку видаю вутлу книжечку на 120 – 150 сторінок, як вижимку з півторатисячного рукописного фоліанту.


    Люди великого розуму зустрічаються частіше, ніж люди великого серця. І як жаль, що там, де глибокий, потужний інтелект, так мало доброти і любови.
    Розум не блідне від того, що йому не вистачає серця, але душа, безперечно, втрачає.

    Апостол Павло каже, що „страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, яка має з’явитися в нас”. Але ми не знаємо, яка буде ця затойбічна слава, можемо тільки здогадуватися про неї і мусимо повірити апостолові на слово, і це називається – віра.


    На жаль, не можу відгукнутися бодай кількома фразами на всі книги, що стали подією в моєму житті, не кажучи вже про всі прочитані. Просто фізично не вистачає часу.
    Сьогодні, розставляючи книги на стелажі, побачив, що поза моєю „денниковою” увагою залишилося кілька справді рідкісних видань, до яких прикипів душею і до яких хочеться повертатися знову і знову. Це „Запитання до вічности” Світлани Антонишин, „Крижмо” Ореста Сливинського, „Голубко моя сиза” Євгена Концевича, „Відомі, видатні та інші” Володимира П’янова, „Викрадення Европи” Богдана Чепурка, „Солом’яна стріха Вітчизни” Василя Слапчука, „Дама останнього лицаря” Галини Тарасюк, „Господні зерна” Григорія Гусейнова, „Фактор Данила Веранди” Левка Різника, щоденникові записи Ніни Матвієнко, поетичні збірки Василя Солов’я і Владислава Бойка. Про кожну з цих книг можна і треба було б написати окреме наукове дослідження, але ж... але ж...

    Життя людини, світу і людства – таємниця. Суцільною тайною оповите майбутнє, непізнаним до кінця залишається минуле. Все тайна таєн, і нічого пізнати до кінця неможливо. Можна тільки здогадуватися, висувати якісь гіпотези, припущення, фантазувати. Людство, можливо, прогресує в пізнанні тайн світу, але це рух черепахи. Таємниця залишається таємницею і для мене ім’я її – Бог.

    Леся Українка в листі до О.Маковея писала про себе: „Щастя, що не говорю так много, як пишу, бо би люди від мене утікали”.
    Але Мусій Кононенко свідчить якраз протилежне: „Коли Леся Українка візьме слово, то вже не швидко замовкне”. І подає опис такого виступу, що триває більше двох годин і розганяє публіку.
    Кому вірити: зізнанням поетки чи мемуариста?
    Я у літературі, як у лісі, броджу цілими днями. І все рідше виривається захоплений вигук: мій автор. Ось професор Михайло Шалата – мій! За світовідчуттям. За духом. Великим болем за Україну. Такими людьми стоїть нація. Ось для кого я хотів би писати.

    Уже достатньо пожив на світі, щоб побачити як падає земна слава і щоб зрозуміти, що треба писати не для слави, а для задоволення душі.
    Потрібна не слава, але треба, щоб книжки розходилися багатотисячними тиражами, щоб можна було вільно працювати. Та чи можливе друге без першого?


    Десь у сні зблиснула тінь Ісайї Кам’янчанина, який вирушив 1651 року до Москви просити у царя дозволу перекласти “Біблію” на “нашу руську” мову. Але натомість отримав двадцять років тюрми, звинувачений у шпіонажі і єресі.
    Уже тоді це було нормою.



    Живу в напруженому, майже шаленому робочому ритмі. Іноді хотів би вийти з нього, але уже не можу. Тільки закінчу нову книгу, рецензію чи відгук, тут же дзвінок – треба починати нову роботу. І це як закляття, неуникненна закономірність. І кожен притискає до стінки.
    Міг би втішатися своєю витребуваністю, добре, що є робота і не бракне замовлень, бо зрештою з цього живу. Тільки цього тижня викінчив передмову до „Формули Сонця” М.Руденка (у співавторстві з Я.Гевком), післяслово до збірки Анни Хабінець, дві ювілейні статті про Докію Гуменну для „Дзвону” і „Дивослова”, передмову до вибраного Степана Пушика.


    Видана зі смаком, на високому поліграфічному рівні, нова збірка львів’яникна Романа Качурівського „Вітроосінь”. Перечитую її з нестихаючою цікавістю, бо основу її складають незлецькі переспіви зі світових класиків, є розділ іронічних віршів і дотепні пародії (своєрідні реконструкції, як їх означує автор) на сучасних українських авторів. Іронічність, м’який недошкульний гумор, вроджена дотепність – особлива сила Романового таланту. Свіжою чаруючою силою і хвилюючою ліричністю віє од давніх, ще, очевидно, юнацьких його віршів. Але щось мені підказує, що ширшого резонансу ця книжка не матиме, що їй важко буде засвітитися і по-своєму виділитися в сучасному літ. процесі. Чому? Я не знаю. Це моя інтуїція. Але і мій біль. Я хотів би, щоб саме такі збірки, що йдуть в руслі неокласичної традиції, горували над постмодерним творивом, щоб більше писали і говорили саме про них (хай критично, дошкульно, різно), але не замовчували та не ігнорували. Але хіба можна пригадати хоча б одну-дві рецензії в популярних виданнях на останні збірки таких „тихих поетів”? Навряд.


    Прокидаюся вранці й тільки відкривши очі, відчуваю якийсь тягар на душі. Мені важко зрозуміти, звідки він і чому напосівся на мене, адже і сни були нейтральні, і день сьогодні суботній, і нічого лихого останнім часом не сталося. Потім той гнітючий стан наростає і весь день ходжу, як у воду опущений.
    Що за мана? Ніби якась душевна хвороба?
    Не знаходжу цьому пояснення і в такому ж сум’ятті вечором лягаю спати.
    Але так само безпричинно іноді прокидаюся у доброму світлому настрої. І хоча теж немає причин для особливої радости та втіхи, все навколо захоплює і дивує, все хотілося б онімбити і описати.
    Звідки це і хто навіює нам такі стани? Як знати.
    Але з роками все гостріше відчуваю, що не ми керуємо своїм настроєм, він ніби дається з вищої волі, як наслідок якось певної програми.


    „Немає вже на світі цієї мудрої людини, письменника, історика і мемуариста, – пише Ірина Жиленко про Докію Гуменну. –Але в мене таке відчуття, ніби, прорісши в прадавність своїми історичними книгами, в майбутнє вона проросла мною і такими, як я, бо під кожним її твердженням я можу поставити свій підпис. А в щоденниках своїх постійно знаходжу відповідники (майже буквальні) її чуттям і висновкам. Ніби Докія Гуменна заповіла мені своє перо літописця людської душі”.
    Як жаль, що ці слова були написані після того, як моя монографія про Д. Гуменну вийшла друком. Але як добре тепер, після багаторічного вживання у світ письменниці, знаходити такі зізнання.


    Читати лекції, вести семінари і приймати іспити – ще не означає бути справжнім учителем. Важить не стільки рівень знань, скільки рівень духовности.
    Ніколи не можу сказати: оце мій учень, доки він не скаже: оце мій учитель.


    Читачі денників скаржаться, що після прочитання книжки невдовзі майже нічого не залишається в пам’яті, все прочитане забувається, хоч заново починай читати... В цьому й специфіка подібної лектури – залишаються тільки прочуття.
    В пам’ять з прочитаного западають тільки пригоди, драматичні історії, анекдот, а тут пригода думки, ледь уловний рух мислі й душевних станів. Хіба наші думки не забуваються, не розчиняються в суєті життя, коли ми їх не записуємо?
    Денник варто читати для того, щоб пережити, відчути, звідати ті ж почуття, що їх пережив автор, зануритися в отой космос душевного, що в нас самих (за Баркою). Звісно, це важко запам’ятати і повторити. Хіба повториш чи перекажеш поезію? Тому денник з тих книг, що хочуть залишатися настільними книгами й просяться до рук знову і знову...

    Що таке поезія. я не знаю, але я знаю, що таке світ без поезії.

    Треба прагнути писати „для найпросвітленішої людяности”, осягаючи „найдозріліші вершини думання”, доростати до „людей хрещеного миру” (за Баркою).

    Мені кажуть, що в „Році подвійних райдуг” я потерпів творчу невдачу. Сам цього не знаю, не відчуваю. Вважаю, що цей денник написаний набагато краще від попередніх і мова тут незрівнянно багатша. Але я таки, очевидно, не привніс нічого нового, пішов по колу, хоча сподівався, що іду по спіралі. Одного бажання бути новатором мало, щоб вийти на нову висоту, душа мусить ненастанно трудитися.

    Спробував ще раз перечитати найкращі речі Купріна, однак ледь осилив „Поєдинок”, „Олесю” та декілька новел. Все видалося несвіжим, розтягнутим і, головне, сентиментальним, що у такої сильної людини, як Купрін, вражає неприродністю і навіть фальшивістю.
    Купрін – майже ціла епоха в моєму житті. Але та епоха, як Атлантида, сьогодні затонула в минулому прямо на очах. До минулого немає вороття. Залишаються тільки спогади, повні невимовного чару і сп’яніння.
    І все ж, пізніше розчарування не повинні стерти первісного хвилюючого враження.


    За переконаннями С.Моема, якщо людина за свій злочин не була покарана на землі, то ніхто її не покарає на небі. Традиційний погляд атеїста. Але якби це було так, то не народжувалися б сліпі та глухі, каліки і прикуті недугою до ліжка.


    У протистоянні двох поколінь моє серце і розум завжди на стороні старших. Між В.Державиним і Костецьким, Шевельовим і Чапленком, Франком і Луцьким, Мушкетиком і Цибульком я вибираю досвідченіших. Хоча знаю: старше покоління приречене на поразку, сама природа і час на стороні молодших. Але старші приречені, так би мовити, на локальну поразку. Однак, програвши з погляду свого часу, вони виграють з погляду вічности.


    Перед самою своєю смертю в 11 годині 10 хвилин (дата поставлена рукою самого поета) Віктор Соколов написав такий восьмивірш:
    „Це не просто, люди добрі, новина:
    вмирати у той день, що й народився,
    І захотілось лиш гранчак вина....
    Ні, не помер я, а життям обпився...”
    Вражаючий факт і особлива благодать Божа: померти з ручкою у руці, маючи тверде переконання, що ти не помираєш, ти просто „обпився життям”.

    Ти відчуваєш: тобі добре чи дискомфортно у світлі слова того чи іншого автора.
    Коли добре – хочеш подати йому руку.
    Я починав ці денники з надією знайти однодумців. Сьогодні це збувається: мої книги приводять у мій дім нових друзів. Небагато, але справжніх.
    Душа, віддзеркалюючись у слові, знаходить споріднену душу.


    Доля послала мені небагато читачів, але справді естетично підготовлених, глибоких і уважних, які зробили денникам добрий резонанс. І хоча книжки розходять невеликим накладом (принаймні так переконує завжди потайний видавець), рецензії Ю.Мушкетика, ІБТ, В.Захарченка, Левка Різника, Олега Солов’я, Світлани Антонишин, Марії Якубовської, Євгена Барана, Петра Коробчука та багатьох інших дають мені право вірити у щасливу долю моїх деників-нічників. М.Руденко каже: ще будуть у них багатотисячні тиражі.
    На сьогодні найглибше і найпроникливіше написала про них Анна Харченко з Івано-Франківська. Вона відчула найголовніше – душу і про все інше написали крізь її призму (ІБТ, приміром, каже – ніякої душі. Але що наше слово без душі?).
    Це велике щастя для письменника, коли доля посилає йому свого критика. Власне, критик покликаний здобути йому читача.


    За енергетикою вірша Й.Бродського відчувається сильний талант, неабияка душевна потуга і залізна воля сильної людини. Але це сила суперечлива і несвітла, а отже така, що не пробуджує в душі чогось глибинного й корінного.
    Вона мене цікавить, але не захоплює.
    Вона мене шокує, але не надихає.
    Вражає, але не одухотворює.


    Мій дім – це мій сон, що не минає.
    Господи, як я боюся прокинутись.

    Безсонна ніч дозволяє відчути, що таке час.
    Все, очевидно, знадобиться там, у Вічності.
    Але тут, на землі, я думаю з гіркою усмішкою: час має одну добру якість – він минає.


    4 квітня
    Зупинилося серце Миколи Руденка.
    Тільки один лист, одна телефонна розмова – оце усе моє спілкування з живим письменником. Так у мене часто бувало в житті (зокрема з Б.Харчуком, Віктором Соколовим, Г.Гордасевич, І.Царинним...), і в цьому проглядається уже якась фатальність. Тепер, коли пізно будь-що поправити, картаю себе невимовно, мучуся і страждаю, бо він кликав мене, просив приїжджати, але моя непоборна відраза до поїздок перемогла і цього разу.
    Та залишилося потужне враження від його книг, від його фізичної присутности й відчуття душевної споріднености, що не тільки не переривається зі смертю, а навпаки підсилює її. Його лист вартий того, щоб процитувати його без коп’юр.
    „Дорогий Петре Івановичу!
    Кілька місяців я мав 1% зору, а в листопаді минулого року мені зробили операцію – тож подарували 30%. Спробую написати власноруч, хоч бачу, що рядки листа кривуляють, мов колія в початківця-велосипедиста.
    Прочитав Вашу книжечку з такою радістю, якої давно не переживав. Щоправда, перед Вашою книжкою читав Марка Аврелія з таким же задоволенням. То велика філософія, а у Вас в основному філологія, але дуже багато спільного. Власне, книги ці схожі за духом і майстерністю.
    З великою заздрістю поставився до Вашої мови. Я ніби напився з гірської криниці. Яка ж багата у Вас мова! Я так не втну – відчуваю себе злидарем у цьому сенсі. Ви виростали в Галичині, а я виріс на просторах матушки Росії – армія, війна, концтабори, сибірське заслання....
    Дякую за Вашу книжечку – вона прекрасна. Пришівна Ви досягли – не сумнівайтеся. А стосовно поширення української книги, то так, як сьогодні маємо, довго не протриває. Потрібно мати мобільний апарат розповсюдження книги – бодай такий, який існував за радянської влади. Вам же бідкатися взагалі не варто – у Ваших книжок довге життя, ще будуть у них тиражі для далеких нащадків...
    Записуйте мене до своїх друзів. А коли будете в Києві – телефонуйте й заходьте.
    Бо по тій фотографії, котра вміщена в книзі, про Ваш зовнішній вигляд судити не можна.
    Обнімаю як рідного сина.
    24 лютого 2004 року. Микола Руденко”.


    За розум можна поважати, силою логіки захоплюватися, перед інтелектом зупинятися подивованим і захопленим, але любити по-справжньому можна тільки за красу душі та чистоту серця.
    Незрідка талант давить, зближення двох інтелектуалів таке ж небезпечне, як зближення двох літаків у небі. Прикладів в історії літератури більш, ніж достатньо: Франко і Грушевський, Гемінгвей і Фолкнер, Шевельов і Костецький.


    Мені часто дорікали, що писав монографії про письменників не вельми сильного таланту, і ці закиди, звісно, справедливі. Але майже завжди відкривав для себе (а отже і для читачів) людей великого серця. Це мене повинно виправдати, якщо не перед людьми, то перед Богом.
    Зрозуміло, на шкалу художніх цінностей не покладеш такий критерій як „чисте серце”, але я завжди підходив до оцінки творчости того чи іншого письменника не стільки як науковець, критик, а передусім як письменник. Тож слова „серце”, „душа”, „совість” для мене не порожній звук.
    Хто може сказати, скільки часу протримається в історії літератури той чи інший твір. Все це оповито туманом. Перед вічністю усе написане – ніщо. Зникають цілі народи, континенти, цивілізації і планети, то що вже говорити про книги.
    Але велике серце і світла душа – вічні. Християнин це знає і має пам’ятати завжди, за яку роботу він не брався б.


    Добре мені у світлі слова великих Майстрів.
    З ними легше і простіше, з ними видно дальше і глибше.
    Вони не дозволяють схибити, розслабитися і знецінити слово.
    Майстри змушують утримувати рівновагу і високу напругу духу.
    Не перестаю дякувати Богу, що відкрилася мені краса слова Бориса Харчука, Романа Іваничука, Юрія Мушкетика, Миколи Руденка, Дмитра Міщенка, Михайла Медуниці, Василя Захарченка, Віктора Міняйла, Івана Гнатюка, Григорія Білоуса, Романа Дідули, що кожен з них обняв мене як друга і сказав добре слово.
    Це та благодать Божа, що допомагає вистояти на всіх крутосхилах і не збитися на манівці.

    Як мало людей спроможні розділити чужі успіхи, порадіти за них. Це та рідкісна якість, що перевіряє людину на рівень духовности. Здається мені, що я завжди радів за успіхи інших письменників, якщо їм вдавалося створювати неперебутні твори. Але були книги, що приносили авторам гучну славу, але я сприйняти їх не міг, бо вони утверджували речі, чужі мені, не відповідали моєму світовідчуттю. Попри усю прихильність до авторів мені завжди була чужою проза О.Забужко, Н.Тубальцевої, О.Уляненка, О.Ірванця, особливо Іздрика.


    Жахливий талант – це не оксюморон. Це жива правда життя.
    Жахливих талантів не менше, ніж світлих, чистих.
    Жахливі таланти скрізь і всюди, бо вони агресивні й нахраписті.


    Звичайна людина не буде описувати красоти природи, якою зачарована, а скаже просто: „Погляду не одвести”. І все. І це переважить багато описів.


    Оригінальні думки майже завжди знаходять собі оригінальну форму, вони вже народжуються в ній, як душа у тілі. Оригінальна думка не може бути неоригінально висловлена, форма – її складова. Тобто: не думай про форму, переймайся глибиною і небуденністю думок, форма з’явиться сама собою. Але коли все починається з форми – то це вже, як тіло без душі.


    Добре спілкуватися з рівним собі чи слабшим і менш обдарованим, як ти, бути поблажливим і добродушним, впиватися отією своєю добротою і сердечністю, як вином, а коли появляється незрівнянно сильніший, талановитіший, геніальний, як тоді побороти і заглушити в душі сум’яття і розгубленість?
    Читаючи „Писаря Східних воріт Притулку” Галі Пагутяк, страждав від думки, що ніколи такої книги не напишу, хоч, може, саме про таку книгу і мріяв.
    Але, дяка Богу, ніколи в мені не було заздрости до талановитішого (ні білої, ні чорної), не було сальєризму, але був біль, розгубленість, зніченість, сум’яття і ще таке щось, чому й назви немає. Чи не тому, що сильніший випиває твої життєві соки, губить, як сильніше дерево слабше?
    Оце ще неписаний закон: тримайся подалі від сильніших, знайся і водися з рівними собі.


    Десь років десять тому, як тільки почав працювати на кафедрі, вирішив зібрати і упорядкувати словник українських лайок. Узявся за ту роботу гаряче і з запалом. Мав переконання: українська лайка – не темний російський мат, вона поетична і часто дуже вишукана, в ній немає нічого зловіщого і темного. Хоча...
    Бродив селами, розпитував жінок і колишніх зеків, піддобрюючи їх пляшкою. Бідон самогону виніс тоді з хати. Але словник уклав товстенький – сторінок на 300. Потім зробив ком’ютерний набір і вже вів переговори з одним зацікавленим видавцем. Але якось на клавіатуру стрибнув кіт і весь набір пропав. Галя побачила в цьому містичний знак і наполягла, щоб я не робив зусиль відновити чи реставрувати втрачене.
    І ось тепер вийшов друком словник лайок, так щедро розхвалений „Книжником-рев’ю”.
    Бачу, що він не лише кволий, а й просто нікчемний і темний, хоч схвального шуму і галасу навколо нього не бракне, як, власне, завжди навколо кожної темної книжки.
    Тепер радію, що доля оберегла мене від подібної ганьби.


    Тоталітарні системи – злочинні.
    Двох думок тут бути не може. Але одне, здається, в них добре – заборона збоченського мистецтва. Згадуючи радянську систему, подумки дякую їй за те, що оберегла мене в юні роки від постмодерної літератури. Як всеїдний читач, я ковтав би її великими дозами і, мабуть, погубив би душу, бо в юності так важко розібратися, зорієнтуватися. Коли отримав доступ до неї, уже був цілком зрілою і сформованою особистістю і відчутно похитнути мене вона не змогла.


    Мій денник росте, як трава, як зело, як дерево, ніби сам собою, і усвідомлення цього приносить мені найтривкішу радість в житті.
    Кожен запис – як новий листок чи гілка.
    „Росте Антонич – і росте трава...”


    З часом моя любов до паліндромії пригасає. Залишаю це для Миколи Мірошниченка. Але ніколи, мабуть, не перестану цікавитися і стежити за тим, як це роблять інші.
    „Паліндроми – живі свідки гнучкости та багатобарв’я української мови як Божого одкровення”, – влучно зазначає один критик.


    Хто відкриє для себе Небо, згасає для землі?


    Якщо мені трішки щастило, то лише на добрих професіональних критиків, але не читачів.
    Мій досвід спілкування з останніми здебільшого сумний.
    Ось хоча б два характерні читацькі листи, отримані недавно: один – з діаспори, другий – з тюрми.
    Українська емігрантка пише: „Ви – песиміст, бачите світ лише у темних тонах, так не можна жити, це немислимо. З вами знатися не хочу, ваше письмо погано впливає на моє самопочуття”.
    І зек зазначає: ми з Вами на протилежних полюсах буття: я у тюрмі, а Ви на волі, хоча, читаючи Ваші денники, мені здається, що все навпаки....
    Як же треба читати, щоб так нічого й не зрозуміти?! До того ж навіть найсумніше мистецтво радісне в самому собі (за Т. Манном).


    Більшість письменників сьогодні уже нікого з сучасників не читають. Звісно, трапляються винятки, але вони тільки підтверджують правило. Українських письменників це стосується менше, однак ця тенденція починає наростати і в нас. До того ж, чим обдарованіший письменник, тим менше читає інших.
    Приміром, Орган Памук в одному з інтерв’ю ледве згадує прізвище Уельбека, який до нього отримав Дублінську премію.
    Можливо, в цьому є певний сенс – читати треба якомога менше, бо чужий розум пригнічує, в чому зізнавалися навіть генії.
    Ось дві години слухаю виступи інтелектуалів, ерудитів, просто красивих і глибоких людей. І несподівано відчуваю важкість, мені хочеться вийти з аудиторії на свіже повітря. Знаю, що мені ніколи не зазирнути в ті глибини, що зазирають вони, не вивчити латини, греки, не прочитати в оригіналі Гомера, Овідія і Цицерона... На якусь мить огорнув мене навіть страх перед тими недосяжними глибинами – там безодня. Це не мій світ. Але мій хіба менш глибокий і для мене прекрасний? І хіба мій ритм, мої відчуття недостатні для того, щоб бути щасливим? Хіба більші знання приносять більше щастя?

    Ця жінка полюбляє мене обмовляти – то вголос, то шепоточком, – а я надрукував на неї похвальну рецензію. Та не для того, щоб убезпечити себе від її жала. Ця рецензія була написана ще до того, як вона розвела коломазь. Тепер, очевидно, не зміг би згнітити серце і написати так чисто і високо.
    Але в душі радію, що редакція майже рік „квасила” той відгук і таки надрукувала його, бо сьогодні це дозволяє мені зазирнути в своє серце, перевірити себе на рівень християнської духовності й спроможність всепрощення.


    Хіба у нас існує справжня ієрархія художніх цінностей, хіба таланти піднесені на ту висоту, на якій повинні стояти, а сірість відсунута на маргінес? Скоріше усе навпаки. Кланові інтереси, групові розбірки, свідома нівеляція справжніх мистецьких цінностей створюють відчуття бедламу і навіть хаосу.
    Думаючи про світлий, чистий і високий талант таких поетів як Валерій Ілля, Микола Біденко, Сашко Хоменко, я впадаю у відчай і волаю: критики у нас не існує, критиків нема – перевелися!


    Ось образ сучасного чиновника, временщика, функціонера державного масштабу, що вдає ліберала і заграє з письменниками.
    Зустрічає мене, кидається тиснути руку і захоплено вигукує, щоб чули інші:
    –Якого це рівня письменник! Який стиліст! Ви читали його останню книжку?! Талант!
    А через кілька хвилин, загубивши мене з поля зору і забувши про мою присутність, уже іншому письменнику, абсолютному літературному нулеві, повторює те ж:
    –Якого це рівня письменник! Який талант! Який стиліст! Ви звернули увагу на його останню публікацію?!


    Я сягнув такого віку, коли вже не хочу і не можу ні з ким сперечатися, дискутувати. Це не для мене. Я маю свою позицію – і все. Якщо вона комусь цікава, ділюся своїми думками. Але щось доводити іншим, в чомусь переконувати – це марна трата часу, сил і нервів.
    Істина народжується в суперечці? Це дурне! Істина народжується і осягається в тиші.
    У суперечках істина тільки гине. Чому так полюбляє дискусії і полеміки сучасне ТБ?! Тому що їм потрібен бедлам і оглуплення глядача.

    Все частіше ловлю себе на думці, що мене цікавить письмо тільки досвідчених, збагачених життєвою мудрістю письменників. У молодості здебільшого одна гра, епатаж, бажання шокувати і полоскотати нерви читачам та іншим літераторам.
    Найбільші шедеври французької літератури створили люди старшого віку, десь після шістдесяти, писав А.Моруа. Це можна сказати і про більшість літератур світу.


    Ніхто не добрий, окрім самого Бога, каже Ісус.
    Але прагнути стати добротворчою натурою – це найвища мета і найбільше щастя.
    Зімітувати, підробити доброту неможливо. Вона є, або її немає.
    У Шевченка це визначальне.
    І в Олеся Гончара теж. Тим і великий.


    „Мої незримії скрижалі
    Незримим писані пером...”
    Ці рядки міг би написати Уїтмен і Бодлер чи хтось із великих українських поетів ХХст., скажімо, В.Свідзинський чи Т. Осьмачка.
    А це Шевченко. Завжди несподіваний і сучасний.


    „Думай про смерть!” – повчають великі філософи минулого.
    Але якщо буду ненастанно роздумувати про смерть, то в моїй уяві неодмінно зринатимуть картини агонії, жаху, тління... Це отруїть мені до решти життя, що залишилося прожити.
    Ні! Краще буду думати не про смерть, а про життя, про творчість, красу світу, яку треба оспівати, про те, що може зробити моє життя світлішим і повнішим...


    Української прози в світі не знають і не перекладають.
    Хтось мені каже: –Тому і не перекладають, що немає нічого вартого уваги. Якби було, тут би накинулися і переклали. І видали та поцінували.
    Але я надто добре знаю сучасну українську прозу, щоб не погодитися з цим. Знаю і маю з чим порівняти, бо перечитую все вартісне, що появляється в світі, принаймні лауреатів Нобелівської, Дублінської, премії Буккера та Пулітцера не пропускаю...
    І це дає мені право твердити: сучасна українська проза чудова, може, одна з кращих у світі. А чому не перекладають, це для мене загадка. Це ніби якесь закляття.
    Може, ще не прийшов час. Може, нас досі розглядають як суверена Росії, може щось інше.
    Але я вірю, що світ ще подивується і зачитається прозою В.Барки, Р.Андріяшика, А.Дімарова, Ю.Мушкетика, І.Чендея, Богдана Бойка, Бориса Харчука, Ю.Гудзя, Тараса Прохаська, Галини Пагутяк, В.Міняйла, В.Мастєрової, Г.Білоуса, В.Захарченка, А.Морговського, Галини Тарасюк, В.Трубая... імен не забракне.
    „На наш доробок завжди дивилися, – каже Дмитро Міщенко, – як на потуги глухої російської провінції. Не вміли і не вміємо ми популяризувати свою літературу вдома, то що вже говорити про закордон? А популяризувати є що. Та і як могли нас знати за рубежем, коли ми страшні самоїди. Ще на початку 70-х років болгари мали видати мій роман „Сіверяни”. Один з тамошніх письменників повідомив, що зроблено набір і книга ось-ось „изслизата из печати”. Але тут же надійшов з України донос, що мене з політичних міркувань звільнено з посади головного редактора видавництва, і набір розсипали... ”


    Економічний прогрес аж ніяк не пов’язаний з духовним поступом. Може, швидше навпаки. Але наші недалекі інтелектуали вбачають саме таку закономірність: ах, ми відстали від европейського прогресу і від европейської культури.
    А між тим, може, саме завдяки нашій культурі ще є у цьому світі духовність, доброта, любов і євангельське милосердя...

    Чужина погубила чимало талантів. Досить побіжного погляду на літературу української діаспори, щоб пересвідчитися в цьому. Але вона також дала чималий поштовх і нові можливості для розквіту талантів. Це завдяки демократії і свободі. В чому ж тут річ? Чому так по-різному впливало чужомовне оточення на митців? Уся справа, як думається мені, у специфіці людської натури, характеру. Для одних чужина – як могила, а для інших – благо. Одні задихаються, інші здобувають друге дихання.


    Кого читають сьогодні у світі?
    Щоб не відстати від часу, перечитав Джона Максвела Кутзее: „Осінь у Петербурзі”, „Безчестя”, „Містер Фо”, „В очікуванні варварів”.
    Відтак перелопатив Мішеля Уельбека: „Елементарні частини”, „Розширення простору боротьби”, „Світ – це супермаркет”.
    Ще дещо з Філіпа Рота, Майкла Чейбона.
    Кілька днів провів над 800-сторіноковою монографією І.Гаріна „Вік Джойса”.
    Підсумовуючи, можу сказати: минулий вік годилося б назвати не віком Джойса, а віком сатани.
    Те, що Бог із таким зусиллям упорядкував, подарував людині як вищу гармонію, так звані модерністи намагаються знову обернути в хаос.
    „Коли романіст не пише реалістичних романів, то він не розуміє епохи, в якій ми живемо” (за Томом Вулфом).


    Ще тиждень у стихії колумбійської літератури: Альваро Мутіс, Фердінандо Вальехо і, звичайно, Г.Маркес. Щороку у Колумбії виходить 9 тисяч книг, кожна друга із яких – літературна новинка.
    Але моря не вип’єш...

    Щоб пробитися до читача, сьогодні одного таланту мало. Втім, його завжди було недостатньо.
    А про ширший резонанс, загальне визнання і говорити не приходиться.
    „До тих факторів, що зумовлюють славу письменника, – слушно зауважує Ігор Качуровський, –талант як такий належить найменше.
    На Україні донедавна на чільні місця в літературі виходили .... нездари і плагіатори.
    На Заході, де середовище також відігравало деяку ролю, головним чинником, що провадив на вершину слави, була самовпевненість... або навіть зарозумілість і нахабство. Натомість автор скромний, тихої вдачі, нерішучий або відлюдкуватий, без огляду на високу обдарованість, залишався, так би мовити, маргінальним явищем”.

    „Шкура”, „Капут”.... Рік Курціо Малапарте в Україні – письменника, що подивовує і ошелешує. Одного з небагатьох, хто збудував власний замок.... у світі духовному і матеріальному.


    У письменника тоді появляється читач, коли їхні інтелектуальні рівні й духовні фази співпадають. А позаяк „йоху” завжди більше, то найпоширенішою була, є і, очевидно, ще довго буде ширвжиткова література.
    Якось у Мюнхені І.М.Кошелівець звернув мою увагу на розкішну віллу, мимо якої ми проходили.
    –Тут живе письменник, – сказав він.
    –Невже? – здивувався я. – Чи визнаний класик?
    За західними мірками вілла тягнула на мільйони марок.
    –Це письменник середньої руки, – сказав Іван Максимович. – Але він продукує так звані „анжеліки”, і вже давно став мільйонером.
    Як виявляється, ширвжиток іде скрізь.

    Чи кожен мій наступний денник не виходить слабшим од попереднього? Чи не повторююсь я? Ось питання, що мучать мене невідступно.
    Судити про це мені важко.
    Але навіть досвід таких майстрів як В. Розанов, В.Гомбрович, Макс Фріш, свідчить, що втриматися на високому рівні в цьому жанрі неймовірно важко, ба навіть неможливо.
    Але хотілося б досягти неможливого, а для цього треба шукати, експериментувати і змінюватися. Але головне – залишатися межово щирим.


    Є ще такий тип письменника.
    Жодної книжки до рук не бере. Окрім своєї. Ніби у нього алергія на друковане слово.
    І нічого не читає. Але не пропускає того, де згадується його ім’я.


    „Влада – це даність, – каже російський поет Генадій Русаков. – Але її можна обійти, не помічати. З владою не можна грати ігри – програєш. Не можна підходити надто близько – в неї отруйне дихання”.
    А ось його ж роздуми про читацький резонанс.
    „За весь час публікації циклу „Розмови з богом” я отримав усього два читацькі листи. Дванадцять великих підбірок, кров і біль моя – і два листи. Вірші падають у мовчання, в порожнечу. Надрукував велику добірку в „Літературці” і три дзвінки від старих друзів, які й без того знають ці вірші. .... Звикнути до мовчання, до життя без читача неможливо. Якби оголосили мій вечір, то прийшло б 18 людей, не більше”.

    Література – це кровопролиття без крови.

    Дощ – моя вітчизна.
    „Я знаю: то не дощ, а віків молитва,
    Котра від прадідів до нас іде в дощі...”
    (М.Руденко).

    Доки з’являються думки, доки я можу переливати їх у ці денники, доти живу. А зупиниться цей потік, то вичерпається і моя життєва снага, потреба і бажання жити й діяти.

    Мабуть тому, що я все життя ушниплювався у книжки, мій погляд зробився таким важким і колючим. Він ніби матеріалізувався, я – весь у ньому.
    Іноді ловлю себе на думці, що я – це мій погляд. І вилетить колись моя душа у засвіти через очі або з очима.



    От якби світ відкрив Ю.Мушкетика так, як Маркеса чи Павича. Але ж навряд чи це станеться, бо ж невідкритими залишилися В.Винниченко і Віктор Петров, Микола Куліш і Григір Тютюнник. Культурний світ уперто не помічає України. Поклади духовного золота залягають все глибше у рідну землю. Залишається втішатися тим, що золото завжди золото.

    А наше слово дожило до смерти,
    Але для світу й досі ще не є...
    (Ліна Костенко)


    У більшості творів на назву працює зміст і тільки в рідких випадках – навпаки.
    Вдала назва, що сама по собі уже є текстом і вартує цілого тексту, – велика рідкість.
    Також рідко натикаєшся на назву-знахідку, назву-осяяння, назву-відкриття.
    Як от у Сулейманова – „Аз і я”.

    Так склалося, що Олесь Гончар став пробним каменем в оцінці сучасної літератури. Навіть мої найближчі приятелі розділилися на два табори у ставленні до його творчості: одні зневажають, інші – підносять. І що цікаво: аргументи кожного із них начебто переконливі. І я змушений мозолитися над питанням – хто ж із них має більше рації? Але відповідь тут дуже проста:
    Звісно, той, у кого більше любови.




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Одробини... « Голос із хорів»
    ЛІРИЧНИЙ ДЕННИК

    ОДРОБИНИ
    1
    Не мав я у дитинстві більшого кривдника від Василя Вовкотруба, по-вуличному Вовка. Де не побачить мене, одразу накидається, б’є і принижує. Хоч з дому не виходи. Якусь вроджену, патологічну ненависть до мене відчував. Сам знущався й інших натиджикував. Дійшло до того, що тільки побачу його – стаю як переполошений. Готовий на край світу тікати. Просто зацькував мене.
    Я був легкоранимий, до бійки неохочий, а Вовк навпаки – шаламенний і дикий. Ніби справжній вовк, готовий зубами гризти до крови.
    Ще для мене сусідні села чужина-чужиницею, а він уже там прославлявся своїми „подвигами”, як заводіяка і злодій першого ґатунку. Якась біснувата кров текла в його жилах.
    Протистояти йому я ніяк не міг – він був старший од мене і незрівнянно сильніший. І серед хлопців, зрозуміло, авторитетніший. Дозоляли мені його запотиличники і ляпаси, але більше – кпини і прозивання, приниження і потоптування.
    І у школі не давав мені спокою, бо, на мою біду, відстав од свого класу і опинився в нашому. Майже щодня ходив я з роз’юшеним носом та гулями на голові. Це ставало нестерпним, і якось я підбив найближчого приятеля Володьку Волоха, якому теж діставалося від Вовка, помститися йому. Ми перестріли його в темній вуличці, озброєні дрючками і кастетами. І хоч Вовк був на добрячому підпитку (він почав пити ще в третьому класі), легко справився з нами, позасвічував „фонарів”. Володці навіть зламав ребро.
    Два роки в армії я вперто качав м’язи, займався боксом, плекаючи таємну надію побити Вовка. До кінця служби зі мною рідко хто міг зрівнятися, – я справді полюбив бокс.
    Десь на другу неділю після „дембелю” потрапив я з усім нашим класом на весілля. Як і раніше, він дивився на мене ненависними, спопеляючими очима. Була добра нагода поставити крапку цьому знущанню. Він багато пив, а я лише вдавав, що не пропускаю жодної чарки. У якийсь момент він сказав:
    –Ненавидів я тебе і ненавиджу.
    –Тоді вийдемо, – мовив я. Хотілося сказати це якомога твердіше і спокійніше, але з прикрістю відчув, що в голос закралися дрижаки.
    Він розсміявся:
    –Та я тебе однією лівою!
    Ми разом підвелися з-за столу.
    Він ішов попереду, я за ним.
    Його статура вразила мене – ніби висічений з каменю чи кременю: велика голова, широкі плечі, тонкий стан, обтягнутий нейлоновою сорочкою. Він ішов як рись, м’яко і легко ступаючи по землі, граючи крутими плечима і похитуючись в такт музиці.
    Коли ми опинилися у темному закутку за старою стодолою, він сказав глузливо, підставляючи скуласте лице:
    –Можеш вдарити собі один раз.
    –Захищайся, гівнюку! – скреготнув я зубами, стаючи в боксерську стійку.
    Він зневажливо і згірдно цвиркнув слиною й тут же весь напружився.
    Не знаю, чи мені вдалося хоча б раз морснути його в ненависну пику, бо тут же на мене посипався град добре поставлених ударів. Закривавлений та знищений, плиском упав я на землю. Він витер об мене брудні черевики і пішов геть.
    Я зрозумів, що це чоловік неймовірної сили й мені його ніколи не здолати.
    Невдовзі він виїхав кудись на схід України, і на багато років випав з мого поля зору. Щоправда, раз на кілька років я зустрічав його у поминальну неділю на сільському кладовищі, але бачив тільки здалеку.
    І ось днями лоб у лоб ми зіткнулися в селі. Спершу я навіть не впізнав його – від колишнього Вовка залишилася хіба тінь. Переді мною стояв сивий чоловічок на порозі немічности, у бахматих спортивних штанях, сірій брудній сорочці й вичовганих кросівках, скоцюрблений, потьмарений, закушпелений і змарчілий.
    –Щось ти кепсько виглядаєш, – похитав я головою, відповідаючи на потиск його сухої і анемічної руки.
    –І не питай, – усміхнувся він щербатим ротом.
    –Життя дало тріщину?
    –Ще яку!
    Він не мав бажання говорити, зробив спробу попрощатися і йти, але мені хотілося почути його сповідь і я сказав:
    –Може, вип’ємо за зустріч?
    Він оживився.
    –А ти поставиш?
    –Само собою.
    Випивши чарку, він одразу ж обм’як і оживився.
    –Може, займеш мені дві гривні? – запитав обережно. –Я віддам.
    Я дав йому двадцять.
    Він розчулився. Почав розповідати про себе.
    Картина вимальовувалася сумна. Знайшов собі пару в якомусь селі під Луганськом. Обоє працювали у колгоспі. Але сімейне життя одразу ж пішло наперекосяк, бо він запивав. Не важко було здогадатися, що жінка скількимога, терпіла його деспотичний характер, але нарешті збунтувалася – пішла з дому. Але не далеко. Поселилася через хату в ненабагато старшого удівця. І ось так вони живуть уже кілька років. Два сини поженилися і виїхали в Луганськ. А він один, як палець. Його щастя, що хата, яку збудували разом, записана на нього. Жінка вмовляє переписати хату на неї, бо та, удівцева, майже валиться. Підпоює його, просить повернутися до мами в Галичину. Але він ніколи на це не піде, хоч ніщо його ніби не тримає в тому чужому зросійщеному селі.
    – Розумієш, боляче і обідно, – зовсім розкис він. – Дуже обідно! Ось тут пече, у серці, – тикнув пальцем у груди. – Так зі мною поступила...
    Той, через кого я стільки настраждався, зазнав стільки принижень і мук, почав спочатку хлипати, а потім заплакав навзрид. Він брудними кулаками розмазував по морхлому, зарослому щетиною лиці сльози і без кінця повторював:
    –Обідно, розумієш, братан, обідно... Пече мене це, блін, пече...Так зі мною поступила, невдячна сука.
    Мені ставало жаль його, і я сказав:
    –Пробач їй, повернися до мами.
    –Ніколи! – спалахнув він. – Я мушу відомстити.
    У його вицвілих, прищурених очах спалахнув недобрий вогник.
    –Я їх поріжу. Обох!
    –Дурний ти, погубиш себе.
    –А нащо мені таке життя?!
    Після довгої важкої паузи він знову захлипав:
    –Обідно мені, я хату збудував, дітей на ноги підняв, а вона так поступила зі мною. Заріжу суку, зар-ріжу...
    Виждавши момент, я наважився запитати його:
    –Скажи, а чому ти все життя так ненавидів мене?
    Він довго дивився на мене так, ніби побачив уперше, чи намагався пригадати щось дуже суттєве, доки здобувся на слово.
    –Не знаю... Це щось вроджене, не від мене залежне, нутряне, розумієш... Ти завжди, блядь, був таким.... чистеньким... А я був вовком, розумієш, вовком!?

    2
    Усе життя Петро Клепач дотримувався ритуалу – у неділю зранку їхав ровером у Тернопіль на пиво.
    Не зраджував цій звичці й у літньому віці. Востаннє поїхав уже вісімдесятирічним дідом і не повернувся – дорогою схопило серце, упав на узбіччі й тихо відлетів на небо.
    З ним завжди були пов’язані якісь кумедні випадки, бо окрім пива любив Клепач чужих жінок і до глибокої зими ходив босоніж.
    Це був сильний чоловік, вище середнього зросту, козацького крою, з неймовірно блакитними очима і пшеничним вусом.
    Жінкам подобався.
    Тим більше, що мав престижну, як на ті часи, посаду – бригадира городньої бригади і був партійний. У нас говорили – „партєйний”.
    Його жінка – Ольга Доскоч, передова ланкова і теж „партєйна”, – постійно влаштовувала йому гучні скандали на потіху всього села. А він ніби зумисно давав їй для цього незліченні підстави: то прогуляє усю платню, то на тиждень пропаде з дому, то застукають його у кукурудзі чи гречці з якоюсь удовою, то подарує їй і своїй черговій коханці однакову матерію і вони на потіху людям прийдуть в неділю до клубу в однаковісіньких сукнях...
    Я чомусь його боявся і не любив, старався не попадати на очі. Ще дітваком зізнався в цьому своєму найближчому приятелеві Іванові Каганцю, а той страшенно здивувався:
    –Ти що?! –каже. –Та добрішого чоловіка як Клепач немає у нашому селі. Він ніколи не пройде мимо, щоб не усміхнутися, не скуйовдити чуба, а то й подарує цукерку, грушку чи навіть якусь цяцьку. І це тобі скажуть всі – ти запитай Митька Вовкотруба, Федю Шиба, Орка Гливу чи Вітю Титла... та кого хоч.
    Неймовірно блакитні Іванові очі відбивали безмежне здивування.

    3
    Знімаємо стару прогнилу сітку на маминому городі й ставимо нову. Город край дороги, і мимо нас раз від разу торохтить порожнім возом Іван Сидень. Нарешті не витримую і запитую:
    –Куди їдеш, Іване?
    –Та от лоша десь відстало від кобили, то шукаю.
    Насправді він шукає не лоша, а якогось легкого підробітку. Сподівається, що комусь знадобляться коні, щоб звезти сіно чи кукурудзу з городу, і він зможе випити чарку.
    Іван – найбільший ледарцюга у селі, вила в руки не візьме зайвий раз. Живе одинаком у хаті-розвалюсі, коло самої річки, в страшному безладі. П’є безпробудно, і здебільшого у чому ходить, у тому і спить. За ним тягнеться шлейф неприємного прокислого сопоху. Тільки тим і живе, що хтось попросить коней, а йому поставить чарку, але щоб і сам комусь допоміг – такого не буває. Навіть від власного городу відмовився, віддав сусідам.
    П’ятидесятилітній окоренок, ходить в розвалку, неголений, з одутлуватим лицем – справляє жалюгідне і в той же час відштовхуюче враження. Живе втілення того як жити людині не можна, на що в неї немає права.
    Коли він проїжджає мимо нас уже чи не в шосте, все так же вітаючись помахом п’ястука, в якому міцно стискає кривий костур замість батога, питаю:
    –А тепер куди, Іване?
    Це його дратує і він кривиться:
    –Може, пора обідати, чи нє?!

    4
    Йосип Макаюда – колоритна фігура: кремезний, колись сильний і показний, а нині вісімдесятилітній дідок, що не розлучається з костурем і ходить так повільно, що майже годину іде з дому до сільського буфету, до якого рукою подати. Говорить басом, виразно вимовляючи кожне слово, голову тримає гордо, на всіх поглядає зверхньо, веде себе зухвало і виклично.
    –За комуністів добре було, лікування і навчання безплатне, а наша Україна, що мені дала – пенсію у 150 гривень?!
    За ці слова він уже не раз діставав по писку від своїх ровесників, що пройшли табори і тюрми, особливо від гарячого Нестора Квасні. Той Нестор такий куций, що змушений підстрибувати, щоб Макаюді заціпити в зуби, зате цупкіший, ще ходить без палиці й піддрібцем. Вони часто стинаються у словесному герці, й завжди перемагає Квасня. Але Макаюда стоїть на своєму.
    –Комуністи робили зло. Але і добро. Я за комуністів стояв і стояти буду. І якби міг, то нині стріляв би в усю оту нечисть – олігархів, депутатів, нових українців... Рука так і просить „калаша”.
    –І не боїшся гріха? Тобі вже за душу треба думати, – дорікає хтось.
    –Тут гріха нема. Треба банду перебити, як Сталін, – чеканить слова Макаюда. – Не думайте, я в Бога вірю, але жити рабом не хочу. Бог розбійника прощає, а зрадника ні – розбійника помилував, а Іуду засудив на вічне прокляття. А ми хіба не зраджуємо Україну, коли терпимо всю оту наругу? Треба стріляти, тільки стріляти і не боятися Бога.
    Поступово розжохкується і починає говорити грубо, цинічно, вульгарно, переходить на темні російські мати. Потім заводить відворотні й соромотні російські частушки – хоче розсмішити чи догодити молодим, що пиячать у магазині.
    У війну він помагав ковпаківцям, одним з перших вступив у колгосп, ходив з пістолетом, доскочив посади бригадира, хоч був неграмотним, і любив бити підлеглих, але найбільше „прославився” тим, що не пропускав жодної спідниці. І досі в його уже оспалому погляді проглядається щось таке солодке і масне, як у ситого кота.
    Якось сусід застукав його зі своєю жінкою в стодолі й хотів зарубати сокирою, але Макаюда виявився спритнішим і проштрикнув йому ногу вилами вище колін. Відтоді той став калікою. Довго валявся у лікарні, а потім запив. Погрожував, що помститься кривднику, але не встиг – несподівано помер.
    Макаюда завжди виходить сухим із води, йому, можна сказати, щастить: він не хворіє, як його ровесники, не поневіряється по лікарнях.
    –Це його нечистий підтримує, – каже дяк Бохна, що знається на таких речах.

    5
    Іван Коногон, що працює на тракторній бригаді старшим механіком, – всеїдний читач, який і дня не може прожити без книжки. Як тільки випадає вільна хвилина, так одразу тягнеться до читва. Він любить заховатися десь від стороннього ока і за читанням провести весь робочий день. Хлопці тягнуться до пляшки, Іван – до книжки. Не раз і в найгарячішу пору – у посівну чи у жнива – Іван мов крізь землю провалиться. Це означає, що на нього накотилася читацька лихоманка. Вже й голова спілки його батькував, погрожував, ледь не бив на правлінні – не помагає. Така пристрасть. Читає Іван, не вибираючи, все під ряд, що потрапляє до рук: детективи, розважальну белетристику, історичні й фантастичні романи, художні й наукові журнали, шкільні підручники з хімії і математики.... Словом, усе надруковане.
    –Для мене немає різниці, – каже він. – Тільки б читати. Якщо воно надруковане, то не може не бути нецікавим.
    Такий химерний читач.

    6
    Є люди, наділені якоюсь незбагненною здатністю потрапляти у комічні ситуації. Такий Іван Тріщ, по-вуличному Долар. Ще десь на початку 90-х років він купив на гуманітарці поношені джинси і знайшов у кишені пожмаканий американський долар. Тоді ще мало хто бачив іноземну валюту, тож для села це була подія, майже сенсація. Ту знахідку Іван підмочував більше тижня і відтоді до нього прилипло його теперішнє прізвисько.
    Село тоді кинулося купувати речі з гуманітарки, але нікому більше так не поталанило, як Іванові.
    Він сухопарий, тичинкуватий і вирлоокий, йому вже десь за тридцять, але він досі парубкує. П’ющий, химерний, легкозаймистий і шаламенний. Говорить сиплим голосом, ніби сперемерзя. Хлопці його остерігаються, він любить задиратися і битися до крови.
    Але де Іван, там не тільки потасовки, а й курйози, там сміх, кпини і жарти.
    Коли ішов у військо за молодих літ, то привселюдно поцілував на прощання замок у забігайлівці. Усі їхали на призовний пункт машиною, з піснями, з веселим шумом-гамором, а він тихенько зник поза городами.
    Його пригоди у війську спроможні затьмарити вибрики Максима Перепелиці чи навіть самого Швейка.
    Одна з останніх Іванових приключок – у Кочетів на весіллі.
    Десь уже за опівніч підхопив Іван якусь діваху з сусіднього села і потягнув у стодолу на сіно. На дверях, щоправда, висів замок, але для Івана, то не проблема – вирвав його разом зі скобою.
    Перекидаючись на сухій отаві, молоді несподівано наткнулися на задубіле тіло вісімдесятлітньої тети Марини Кочет. Дівчина підняла істеричний крик, збіглися люди. Виявилося, що тета вночі з суботи на неділю померла, а позаяк весілля уже відміняти було пізно, небіжку заховали в стодолі. І якби не Іван, все якось минулося б, а так зчинився шарварок. Яке вже далі весілля, коли небіжка на обійсті!?
    З тими небіжчиками Іванові назагал дуже не щастило.
    Старий Яків Глива, у якого Господь забрав розум, утік голяком з хати в найбільшу шаргу. Син Митро тільки вранці, очунявши від перепою, побачив, що батька немає вдома і кинувся шукати. Знайшов край села, у якомусь рові уже цілком закоченілого. Метнувся на конюшню за возом, щоб привести батька додому, а саме загуркотів возом Іван Долар, що збирав по селі молоко. Поклали небіжчика на віза між порожніми бідонами, і син побіг на будівельну замовити домовину, а Івана попросив відвезти батькове тіло та передати матері. Але Іван вирішив спершу зібрати молоко на тій крайній вулиці, де знайшли задубілого Гливу, щоб потім знову сюди не вертатися. Першою вийшла з дійницею старенька Ганна Пискач. Побачивши голого небіжчика на возі, з переляку втратила свідомість.

    7
    Село Верхній Заплесок переселенське, тому більшість літніх людей тут ніби без минулого. Ніхто, наприклад, не знав, ні за радянських часів, ні за незалежності, що Дмитро Мажуга „одбахав” за Сталіна десятирічку на Соловках. Так і помер чолов’яга, нікому не відкривши душі – ні сусідам, ні священикові, ні приятелям по чарці.
    Узагалі Мажуга був великим мовчуном, слова з нього не витягнеш. Тільки в рідких випадках, і то лише перед колгоспним начальством, міг одбутися двома-трьома словами. А так ніби хтось замкнув йому рота, а ключі загубив.
    Високий, вайлуватий, голова, як довбня, кошлаті брови, орлиний ніс з відкритими ніздрями, глибоко запалі очища, міцно стиснуті сухі тонкі губи...
    У руках сила немислима і шкіра, як дубова кора. У кузні міг здивувати тим, що підкидав на долоні розпечений до білого швірень.
    Якось віз сіна застряг у калабані й скільки Мажуга не бив коня, той не міг рушити з місця. Тоді він розпріг його, і сам заліз у шлею. Уперся ногами, натужив м’язи і витягнув воза на сухе. Тоді ніби хтось підслухав найдовшу фразу, яка злетіла йому з язика:
    –І нащо я бив бідну коняку, коли сам ледь ухоркався!?
    Нікому, хто просив допомоги, Мажуга не одмовляв і від грошей та чарки не відмахувався. Та навіть горілка не розв’язувала йому язика. Мовчун мовчуном.
    Колись Мажуга забігав до однієї вдовички на сусіднє село і я хотів описати ті кумедні випадки, що там траплялися з ними, але саме в цю мить, коли написав це, на захмуреному небі свінула блискавка і так гримнуло, що я злякався і подумав: то, мабуть, Бог сердиться і погрожує, бо там, на небі, Мажуга на доброму рахунку, а я хочу пригадувати дурне?
    Його знайшли мертвого на конюшні, де він прогарував свій довгий вік. Лежав на купі сіна, розкинувши руки, як крила, з широко відкритими, ніби трохи здивованими очима, і тихо усміхався кутиками уст. Ніби зрадів, що з янголами можна спілкуватися без слів.


    8
    Низькорослий, міцний, корячкуватий, з хирявим черевом, лице посічене віспою, масивний ніс, бульдожа нижня щелепа, темні, важкі цівки зіниць – це Іван Іванович Хархоліз.
    Як нині стоїть він у мене перед очима, хоча з того часу, як пішов зі світу, уже минуло чи не сорок літ.
    Ходив у галіфе і яхтових чоботях, куртці-„сталінці”, збоку – кобура з револьвером. Курив „Біломор” і щохвилі неприємно цвиркав слиною. Просто дивно, де в нього тільки тої слини набиралася?
    Жінки обходили його десятою дорогою, а чоловіки зверталися обережно і поштиво „Іванович”.
    Запала в пам’ять така сцена: моя мама щосили тримається за стовбур дерева, а він б’є її ручкою револьвера, намагається відірвати, затягнути в контору, щоб підписала якусь там позику. Я – ще дошкільняк – страшенно перепудився, але знайшов у собі сили вхопити камінь і пожбурити йому в лице. Мені здається, я побачив як кров залила йому очі й він чорним коршуном кинувся на мене. Але чи справді так було, сьогодні уже достеменно твердити не можу, – подальші події ніби хтось стер із моєї пам’яти.
    Його син був точною копією свого батька – такий же кривоногий, брутальний і жорстокий. Обидва пили дико і влаштовували бійки зі страшними лайками та пальбою.
    Бувало, осіння темінь і сльота за вікном, так тихо і затишно у хаті і враз на вулиці несосвітенні крики – то Хархолізи вертають з буфету додому.
    –А мать твою...мать... мать!!!.
    –В Бога, в душу...мать!!!
    Усі лайки незмінно – в „душу”, „у Христа”, „в Бога” – сказано, біснуваті комуняки.
    У селі церкву закрили, усі фігури понищили, янголятам і Богородицям голови поодбивали. Так і досі стоять вони безголові, нагадуючи нам ті сутемні часи.
    Коли пішли зі світу один за одним, то люди полегшено зітхнули, ніхто добрим словом не згадав. Навіть сьогодні, коли мова випадково заходить про них, то мало хто скаже „померли Хархолізи”, чи „не стало Хархолізів”, а незмінно – „пішли Харклі землю гризти”.
    Старший „Іванович” десь у райцентрі потрапив п’яний під поїзд і його розпанахало надвоє, а молодшого „Івановича” на сорок п’ятому році підкосив інсульт.
    Ще півроку пролежав він без руху і язика, так і не ставши більше на ноги. Кажуть, робили йому дуже болючі уколи в живіт і вже перед смертю він знову заговорив і перше, що вихопилося у нього, була лайка:
    – О, блядь, як пече!
    З тим і відлетіла його душа у засвіти.

    9
    Випадково довідався, що помер Степан Цимбалістий і хочу пом’янути його незлим, тихим словом.
    Який це був чистий, світлий і лагідний чоловік, хоч пройшов справжнє земне пекло – сталінські концтабори, „пораженіє в правах”, заборону вернутися додому, цькування і переслідування...
    У Збараж він приїхав весною 1991 року, ще до сумнозвісного „путчу”, щоб знайти тіло коханої дівчини, розстріляної енкаведистами. Він знав місце захоронення – у яру під збаразьким замком.
    У сорок шостому він зробив спробу викопати те рідне тіло і перенести на цвинтар, щоб похоронити по-людському, але глупої ночі його упіймали „на місці злочину” і впаяли „на повну катушку”.
    Через півстоліття разом з ним ми почали пошуки. Щойно у місті утворився перший осередок Руху і дуже важливо було для національного піднесення відшукати тіла мучеників і відправити урочисту панахиду.
    Пошуки тривали понад два тижні.
    Це був найбільш тривожний і, як здається тепер, найкращий час у моєму житті, за який, може, мені багато що проститься.
    Тоді й відкрилася мені уся правда про більшовицькі звірства.
    І хоча погрожували кадебісти й навіть почалися виклики до слідчого, уже ніщо не могло похитнути мене.
    Шукати тіла убитих – це не археологічні розкопки. Тут земля стає твоїм суворим співрозмовником, плакальницею і Касандрою.
    Наші розмови з Цимбалістим не тільки допомогли мені позбутися облуди, що за десятиліття оплутала розум, а й сприяли тому, що називається становленням душі.
    Довгими вечорами ми сиділи від високими зорями і він розповідав про свою велику любов, про жахливі енкаведистські звірства – відірвані дівочі коси і груди, поламані кості й розстріли, божевілля і самогубства, сибірову голгофу і щасливе повернення-воскресіння. Уже тоді я зрозумів, що літописцем тої доби мені не стати, бо не видержить серце – розірветься.

    10
    Одні створені дарувати рай, інші – пекло.
    Марта Цера, по вуличному „Чуєш-чуєш”, зі світу темного.
    Більш в’їдливу, язикату, вредну бабу важко уявити.
    Якщо з самого ранку не розтроюдить комусь душу, жити не може. Їй добре тільки тоді, коли іншим кепсько. Усі в неї дурнуваті, пришелепуваті й причинні.
    –Ти, дурнувата Ганько, вижени, чуєш-чуєш, свої кури з мого городу, бо переб’ю усі до ноги!..
    –Ти, пришелепкувтий Федю, чо’ ведеш корову попід саму браму, мені ще гівна бракує на подвір’ї?!
    Хоче, щоб усі її боялися, уникали, обходили десятою дорогою.
    Виробила собі тактику дрібного хатнього терору і витримує її роками.
    Чоловік – майстер на всі руки – спершу якось намагався її уговтати, загнуздати, чи бодай напоумити, але ні сварки, ні бійки, ні довші утечі з дому нічого не дали, тож врешті-решт махнув рукою і принатурився до такого дурного і непростого життя. Тільки став запивати.
    За ним і син потягнувся до чарки, а невістка рано зчорніла.
    –Ти, чуєш-чуєш, ялова телице, хоч би за холодну воду взялася. А то прийшла з ферми і відразу до миски.
    –Може, дасте, мамо, хоч кусок хліба з’їсти!?
    –Ти, небого, якби могла, то мене б живцем з’їла.
    „Чуєш-чуєш” росту мізерного, сухопара, з ключковатим носом і тонкими губами, над якими висіявся білий нежіночий вус, ходить зігнута у три погибелі, виставивши суху задницю, що дає привід сільським дотепникам жорстоко жартувати:
    –Оце та баба, яку давно треба судити.
    –За що?
    –За те, що всім сраку показує.

    11
    Такий скупий, що за копійку до Києва побіжить.
    Це про Тимка Падуру.
    Щоб зекономити на автобусі (до райцентру і назад нині треба викинути п’ять гривень), повіз Падура телевізор у ремонт на... тачці.
    І подався не асфальтівкою, а польовим путівцем, через Говду і біля озера, щоб подалі від людських очей. А там одні ковдобини і ями, повибивані зливними дощами і гусеничними траками.
    Намучився Падура так, що не сказати. Доки допер тачку до міста (а це добрих вісім кілометрів), не раз і не два потом умився.
    Телевізор у нього „Весна”, ще допотопний, на лампах, останнім часом він уже ледь тримався купи, а тут, після такої трясучки, зовсім розлізся. Коли майстер оглянув той „антикваріат”, то видав просто убивчий вердикт: дешевше купити новий.
    Як дурний став Падура: ні назад телевізор перти, ні викинути.
    Думав-думав і таки знову поторохтів тачкою додому, бо що не кажіть, а натуру зламати найважче.

    12
    Федь Тридаш помер, виплюнувши всю свою печінку кривавими шматками. Не скаржився, тільки ще більш люто і несамовито заливав біль горілкою.
    Коли почув про його смерть найближчий друг по чарці Степан Бідун, то зайшовся таким риданням, що вікна дрижали. Сусіди чули і говорили:
    –То не він плаче, то плаче горілка.
    Викопав йому могилу. Сам. Нікому не дозволив. Але на похорон не пішов. Забився у найтемніший кут і пив, пив...

    13
    Є люди – ходячі нещастя.
    Такими були Дем’янчуки, Іван і Мелька, лемки-переселенці.
    Пережили пекло насильницького виселення, їх село спалили і вирізали поляки, а вони ледь урятувалися. Опинилися у Грицівцях, зайняли вільну хату і ще тричі горіли. Після третьої пожежі Іван – сухий, високий і ще зовсім молодий чоловічина – нагло помер.
    Мелька залишилася сама, бо дітей у них не було.
    Якось сяк-так люди помогли толокою облаштувати хату, що більше нагадувала лісову сторожку, ніж цивілізоване людське житло. Тулилася та хижа біля річки у верболозах, що в теплі пори року зовсім ховали їх од людського ока.
    З кожним роком Мелька все більше перетворювалася на якусь казкову істоту – зелійницю, бабу ягу чи відьму.
    Пила, „закроплювала душу”. Але не спиртне, а „кропку”, (як я згодом довідався, – ефір, що його використовують для наркозу).
    До смерти говорила на лемківському діалекті, і вперто не хотіла пристосовуватися до іншої мови.
    –Казаво радіво: хто мову забиват, то не чловек.
    Деякі її фрази, досі ходять селом, як крилаті.
    –Слава Сусу Христу!
    –ПравЕльно, голОво, кажЕте!
    Це якщо хотіла голові підлестити.
    Коли продавщиця відмовилася щось там продати їй і кинула грішми, вона вигукнула:
    –То ти ЛенІном кидаш!?
    А як не знайшла на тракторній бригаді бака на воду, за яким її було послано, то довго обурювалася:
    – Де є бак!? Неє бака, пане голОво!

    14
    Маленька, як дівчинка-школярка, але з посивілою головою літньої жінки. Зболена, вистраждана, зчорніла.
    Була б собі звичайна гуцулочка і жила у гармонії зі світом та людьми, якби не страшна недуга, що Божою карою впала на неї.
    У вісім років відмовили ноги і все тіло розпухло, зробилося непорушним. Жах, що не піддається осмисленню і опису.
    –Я до семи літ так бігала, як вітер, ніхто не міг мене наздогнати, гасала по горах з ранку до ночі, ніби передчувала, що треба набігатися на все життя. А потім почалися мої хресні муки – весь світ замкнувся на хатній печі. І так від семи до двадцяти п’яти років.
    Опухла, скручена, спаралізована, благала одного – смерти. Але Бог не для того послав її на білий світ. Потім лікарі ламали їй кості й випрямляли руки та ноги, щоб вона могла бодай сісти на коляску.
    Сіла. І навіть стала на ноги. І це відкрило їй ширший світ. Написала книжку „Я іду!”
    Ще раніше сільський механік – добра душа – відмовлявся крутити кіно, якщо хлопці не принесуть Орисю. І носили з долів на гори, в дощ і сніг, у сльоту і шаргу. Кіно стало її віконцем у світ широкий, надихнуло писати вірші.
    Ще тоді прийшов у її хату поет Анатолій Єремеєв – молодий, гарний, лагідний і неймовірно добрий.
    –Як ти розумієш літературу? – запитав.
    –А ніяк не розумію. Я ж до школи ходила тільки три місяці.
    Приносив книжки, читав лекції, писав про неї статті.
    Говорив: –Я вірю в тебе. Ти будеш як Леся Українка.
    Не мала права закохатися, але хіба серцю накажеш!?
    А він тоді зник з її обрію – у нього почалася своя драма..
    Випила отраву і залишила записку: „Поховайте мене у білій сукенці та в білому вельоні. Я знаю, за що гину”.
    Не загинула, – лікарі врятували. Тоді запхала цвяшок у резетку біля свого ліжка, але відчула тільки легкий удар струму. Зрозуміла – у неї віднято право добровільного відходу зі світу.
    Мене звела доля з А.Єремеєвим, коли він лежав паралізований після важкого інсульту, про що вже написано у „Пам’яті навперейми”. Якась незвідима сила мене тоді штовхнула поїхати до нього – абсолютно незнайомого мені чоловіка. Яка, не знаю, але Орися каже, що знає.
    –Він згадував мене, правда? – питає.
    –Гарно і високо.
    –Господи, що ти за світ створив? Єдиний, хто помагає нещасній каліці, сам помирає калікою.

    15
    Працюючи в районці, я мав змогу пізнати зблизька багатьох голів колгоспів. Були між ними різні люди – добрі господарники, наділені організаторським хистом, працьовиті й завзяті, але в основному – самодури, сторожові пси тоталітарної системи, бабники і п’яниці.
    Один запам’ятався тим, що кричав на всіх збитою фразою:
    –Усі ви злодії, шляк би вас трафив! Усі до одного.
    Прийде, приміром, людина попросити машину чи коні, обробити город, а він:
    – Ти злодюга, шляк би тебе трафив.
    Поскаржиться жінка, що чоловік п’є, знущається денно і нощно, а він на неї:
    –Ви обоє злодії, обох віддам до суду!
    На звітних зборах починав зі злодійства і закінчував ним.
    –Усі злодії, усі!
    У моїй присутності один з механізаторів попросився у відпуску за станом здоров’я, але голова відмовився навіть обговорювати цю тему, бо нема, мовляв, його ким замінити.
    –Але я, може, якась людина? – скривився механізатор.
    –Ти людина!? – визвірився голова. – Ти – злодій, а не людина!!
    Незважаючи на всю гротескність таких випадів, як тепер мені здається, то була точна характеристика, бо колгоспна система справді усіх поробила злодіями (не вкрадеш, не проживеш), але найпершим злодієм, звісно, був сам голова.
    Інший „голова артілі” полюбляв власноруч колоти свині. І хоч не бракувало у селі професійних коліїв, він відсторонював їх і сам брався за різака. Це було його „хоббі”.
    –Дивіться, як це робиться, – говорив він, засукуючи рукави.
    Якось, б’ючи підсвинка, він промахнувся і обухом сокири попав у коліно колія, що притримував жертву за шнурок.
    –Йой, Івановичу, шо ви мі’ зробили?! – засичав той від лютого болю.
    Потім та фраза пішла гуляти по всьому району.
    Ще один „місцевий керівник”, герой соцпраці, увійшов в історію тим, що умів до безтями напоїти приїжджих візитерів і вишукано познущатися над ними. Кого роздягне догола, кого з вудочкою посадить на клумбі перед конторою колгоспу, кого сонного вивезе там, де козам роги правлять, аби той потім довго шукав дорогу до міста.
    Більшість з тих голів були люди цинічні, безпринципні, грубі, аморальні, з ними важко було розмовляти. І що прикметно: помирали вони рідко своєю смертю. Хто гинув в аварії, хто від горілки, хто від якоїсь загадкової недуги. А були й такі, що самі на себе руки накладали.
    Один поїхав на курорт у Крим і там утопився, інший подався у Польщу і вернувся у цинковій труні. Кажуть, начебто його батько, коли виселяли українців, закопав там скарб, і син захотів його повернути, але не зміг це зробити таємно і його підрізали.

    16
    Колись я ходив на роботу в сусіднє село, і моя дорога пробігала проз хату діда Шиби. Дід стояв „на воротях у червоних чоботях”, як персонаж із казки. Красивий дід. Тепер таких уже не зустрінеш.
    Коли у мене був час і добрий настрій, ми сідали в саду на лавці, щоб покурити. Я ніколи не палив, але хотів догодити дідові й прикидався заядлим курцем, пригощав його дорогими сигарками, спеціально купленими для такої нагоди.
    Жив дід одинцем з козою Баською і песиком Циганом. Рік тому похоронив жінку, а діти вже давніше розлетілися хто куди. Відколи не стало баби Стефки – завжди веселої, роботящої і невтомної, – то старенька, ще „польська” саманна хата, почала осідати і кособочитися. Місцями потріскала черепиця і протікав дах, вікна потемніли і стіни пооблуплювалися. Людям було цікаво, хто раніше представиться – дід Шиба чи його хата.
    –Я з переселенців, з села Кадуби – починав укотре розповідати він, задимлюючись сигаркою. – За молодих літ був, як той казав, перший зірвиголова. Силу в руках відчував нівроку таку, що три пуди пшениці заносив з воза до млина та ще вибивав босими ногами гопака. Ходив до дівчини у сусідні Руслища. А тоді був неписаний закон: коли хто у чуже село занадиться, того треба провчити. Своїх дівок чужим не давали, хіба за великий відкуп. А я був гордий, ні перед ким не хотів голову згинати, хоч за таке могли цю голову й відірвати.
    Кілька разів мене пробували побити, та я легко давав собі раду з трьома-п’ятьма, одмахуючись дубовим ціпком. Тоді вони почали більшою ватагою за мною пантрувати. Але я був молодий і спритний – завжди легко вислизав. Бо ми з Віктою зустрічалися в іншому, заздалегідь домовленому, місці та в різні дні. Великі лови тривали десь із півроку. Нарешті-таки я потрапив у пастку і мене добряче оддубасили. Після цього я десь зо три тижні, як той казав, зализував рани.
    А тут Різдво.
    У Руслищах своєї церкви не було і вони на великі свята приїжджали до нашої. Я знав, що на Водохрещі обов’язково будуть усі мої кривдники і заздалегідь попередив своїх, – я був у них, як той казав, за отамана. Коли вони їхали на відправу, ми їх не займали, а вже після Служби Божої перепинили. П’ятеро саней ущерть набитих людьми. Але хто міг передбачити, що вони так добре причепуряться до нашої утарчки.
    Чоловік тридцять – парубків і старших чоловіків – кинулися на нас з киями, ножами і різаками. Ми голіруч, а вони озброєні до зубів. За хвилину половина наших захлиналася у калюжах крові, а другу половину, як той казав, мов вітром здуло.
    Вісім ножових ран отримав я в голову і ще кілька у груди та живіт. Закривавленого і непритомного принесли мене у плахті додому.
    Кілька тижнів моє життя висіло на волосинці. Але дякуючи одній знахарці, яку батько привіз аж із Каманчі, повернувся з того світу. Одначе, ні колишньої сили, ні здоров’я у мене вже не було.
    Я добре знав усіх, хто мене порізав – Нестора та Івана Свистів, Тимка Плаксюту, Дмитра Огарка, Ореста Титара, Семена Квасню, Якова Мажугу, але вирішив нікому не мстити, простити їм, як Спаситель навчає, щоб і мені щось простилося. У війну їх майже усіх побило. Брати Свисти і Тимко загинули у криївці, підірвали себе гранатою, оточені „червоною мітлою”, Дмитра і Ореста замордували аківці, Семен Квасня збезвістився десь на Сибіру, а Яків Мжуга утік у Канаду.
    Моя дівчина видалася за іншого, а я ще років п’ятнадцять парубкував. Потім оженився. Узяв собі дівку вдвоє молодшу – мені на той час уже тридцять п’ять було – писану красуню, що першим голосом співала у церковному хорі, але бідну, вдовину доньку. Я натоді, як той казав, уже був знаним шевцем, до якого ішли люди з усіх навколишніх сіл – Федорівни, Солоного, Руслища, Рожанівки, Гнилиць. Заробляв не менше, ніж інші по канадах і америках. У мене навіть був свій ровер (сьогодні й машина того не вартує) і я почав будувати власну хату.
    Але пішли один за одним діти – Галька, Тарас, Іван, Стефка, Ірка, Дарка, Грицько, Славко, Василько, Павлусь, Мілька, –а тут ще почалася війна і депортація за лінію Керзона. Опинилися ми босі й голі в злиденному, як той казав, колхозі. Дітей, коли повиростали, усіх до одного як вітром звіяло.
    Різаний-порізаний, битий-перебитий, старий і немічний, я живу і нуджу світом, а моя небога, моє золоте серце, голосочок мій янгольський з небес на мене позирає і кличе до себе... Уже найвищий час піти до неї, та ще чомусь Бог не пускає.

    17
    Високий, трохи сутулий, лобатий, запалоокий, з бронзовим, загорілим лицем, клоччастими вусами і жилавими, сильними руками – таким закарбувався у моїй пам’яті Северин Сувій. Вроджений садівник, бджоляник, що виплекав не один чудовий сад і нащепив не одну тисячу дерев. У селі називали його „Мічуріним”.
    За хрущовської відлиги підбив він голову колгоспу – Семена Петровича Маркітного – закласти великий артільний сад. Виділили для цього двадцятигектарну площу на вигоні „за Пелехом”, накупили саджанців і за кілька днів толокою засадили усю площу. Той сад виростав на наших очах. Точніше – ми росли разом з ним. То була наша радість, розкіш, наш рай. Які там родили вишні, яблука, груші та сливи! Найсолодші у світі. Тому садові „Мічурін” віддавав усю душу. Навіть вдома не ночував, жив у курені. Воював з нами – пацанами, – бо ми не вміли шанувати того, що дає природа, і часто цупили ще недостиглі плоди.
    Але ідилія, на жаль, тривала не довго. Об’єднали наш колгосп із сусіднім, прийшов новий голова, справжній держиморда, що ганявся тільки за показниками, хотів героя соцпраці заробити, і з’ясувалося, що той сад нікому більше не потрібен.
    І дерева почали дичавіти. Тепер уже ніхто не ганявся за нами і ніщо не тягнуло в сад. Тільки кози і корови бродили тим садом.
    Новому керівникові забракло землі й він наказав викорчувати дерева. Я не бачив як виривали гусеничними тракторами ті яблуні і груші, вишні і сливи, але здається, що досі чую їх передсмертні розпачливі крики. Тепер уже точно відомо, що дерева плачуть, коли гинуть, але якби люди справді могли чути ті плачі, то, мабуть, збожеволіли б.
    Чомусь те поле не родило. Рік чи два тут засівали ячмінь і пшеницю, а потім віддали людям під пасовисько. Але й доброго пастівника не вийшло – одні бур’яни, будяки і кропива-жеруха.
    „Мічурін” після того, як знищили його дітище, невдовзі й помер. Він відчув свою непотрібність і, природно, дуже страждав. Мені врізався в пам’ять його самотній скандзюблений силует на тлі вечірнього неба – бродить „Мічурін” навколо колишнього саду і хилиться від сумних думок, може, плаче. Здалеку не видно.
    Це, мабуть, кожному суджено – відчути свою непотрібність у цьому світі, мовляв, забирайся, чоловіче, на небо, там твої руки і голова більше знадобляться. А коли і там своє одробиш, то знову незвідима сила кине тебе ще далі, в недовідомі небеса. Всесвіт, кажуть, безмежний, роботи не забракне, жниво велике....


    18
    Колись такі, як брати Мохи, ішли в запорожці чи опришки, ставали отаманами і героями, гинули за волю Вітчизни в лютих січах чи на палях, здобуваючи собі вічну славу в Бога і людей, а нині це – пропаща сила.
    Молодшого Ілька пиронули ножем на весіллі у сусідніх Андрусівцях, і пішов він ще зовсім молодим, двадцятирічним, „землю їсти”, а старший, Антон, намагався за нього помститися і потрапив за грати.
    Коли вернувся через п’ять років, то ще більше загуляв і запив, ніби прагнув надолужити прогаяне.
    У селі було йому затісно, більше промишляв у місті. Там і трапився з ним той дивовижний випадок, про який варто розповісти. Ішов він якось пізно уночі через високий залізнодорожний міст, а оскільки був на добрячому підпитку, а може, й накачаний наркотою, то весь час падав на перила.
    Міст височезний – внизу проходять поїзди і неможливо уявити, аби хтось міг загриміти вниз і залишитися живим. А з Мохом така дивовижа приключилася, бо упав не на рейки, а прямо у вагон із жомом, що в той час проходив під мостом.
    Жом був ще свіжий і теплий, тож Мох одразу і заснув у ньому.
    Прокинувся тільки вранці на якійсь дальній вузловій станції, і, зрозуміло, довго не міг втямити, де він і як тут опинився. А коли охмолостався і пригадав, то побачив у тому вищий знак, Божу руку, бо ще у тюрмі виявив інтерес до Біблії і релігійної літератури.
    У тому ж далекому місті знайшов своїх корешків, помився і переодягнувся та пішов у церкву сповідатися. І йому, можна сказати, поталанило, бо натрапив там на старого мудрого ченця, великого молільника. Більше п’яти годин розмовляв він з Антоном, напучував і вислуховував. І вийшов Антон з храму переродженою людиною, з твердим переконанням, що то янголи знесли його з моста.
    Невдовзі після цього він одружився, покинув пити і навіть палити, став зразковим господарем і сім’янином.
    Нині працює будівельником, зорганізував свою бригаду-„шарашку” і, кажуть, добре заробляє. Але головне – тягнеться Антон до церкви, не пропускає жодної недільної і святкової відправи, обрали його до церковної двадцятки і він навіть співає у церковному хорі, бо має од природи сильний тенор. Подейкують, що священик недавно радився з людьми, чи не поставити Антона церковним старостою.


    19
    Дядя Володя.
    Володимир Татарський. Росіянин.
    Один з найсвітліших спогадів мого дитинства.
    Художник, а отже в дитячій уяві – маг, чаклун, бог...
    Щонеділі приїжджав з Тернополя у Грицівці і закидав нас дорогими подарунками. Щоліта забирав до себе і це був найсвітліший час у моєму житті – озеро, прогулянки на катері, дальній пляж, вечірнє корзо, театр, кіно, морозиво... Дивовижі, яких у тогочасному селі не побачити.
    Тільки після його смерти я довідався, яким важким було його життя, якою незвичною видалася доля.
    У сорок третьому він дезертирував з червоної армії, і переховувався у Тернополі й навколишніх селах. Як це йому вдавалося – не відаю. Можливо, він придбав підроблені документи, жив під вигаданим прізвищем. Можливо. Якби потрапив в руки смершівців, розстрілу не минув би.
    Зрозуміло, він жив у постійному напружені. І тоді, коли ще тривала війна, і пізніше до самої смерти. Він помер за брєжнівщини.
    Не знаю, чому він відмовився воювати, які у нього були мотиви і політичні переконання, що він побачив, зрозумів і пережив на фронті. Але те, що кинув зброю, мені зрозуміле і близьке. Він був талановитим художником і не хотів накласти головою за маніякальну ідею. А може, відчув непереборну потребу зреалізувати себе.
    Десь у шістдесяті він одружився на маминій рідній сестрі – тьоті Каті. Дітей у них не було, і всю не витребувану батьківську любов вони віддали нам з сестрою. Він добре опанував українською, що така рідкість серед москалів. Полюбив нашу землю, звичаї і традиції справжньою, нутряною любов’ю.
    У нього появилися вірні друзі, добрі замовники і широке коло знайомих. Любив роз’їжджати і багато мандрував Україною. Іноді брав мене з собою.
    Невдовзі він отримав престижну роботу художника-оформлювача, невтомно працював і побудував власну хату, що було на той час винятково складною справою.
    Але життя серед богеми погубило його: став спиватися і рано помер від цирозу печінки.
    Був невисокого росту, лисий, з відкритим приємним лицем, усміхненими голубими очима, енергійними рухами. Завжди привітний, врівноважений, спокійний. Я не бачив його роздратованим і сердитим, тим більше в екстазі гніву, що так характерно для творчих людей. І це при тому, що все життя він перебував під пресом страху.
    Як я зрозумів із розмов з матір’ю, багато людей у Грицівцях знали його історію, але ніхто не видав, не написав доноса. Це багато говорить мені про те, якою шаною і любов’ю, повагою і пієтетом було оточене його ім’я. Здебільшого на замовлення він малював дешеві образи і більшість сімей у нашому селі мали його роботи. А ще він розмальовував церкви у той час, коли злочинна влада їх закривала і руйнувала.
    Сподіваюся, добрі справи переважили на небі ті падіння і прогріхи, яких не уникнути на землі жодній людині.

    20
    Коли в одному селі двоє прагнуть доскочити лідерства, то війни не минути.
    Степан Рештак та Ілько Бохна незлюбили один одного ще в школі, потім чубилися парубками і так усе життя.
    Їх не раз пробували помирити, влаштовували „братання” з гучними випивками, вони напивалися, подавали один одному руки, але проходив місяць-другий і війна спалахувала з новою силою. Тріщали кості, летіли ґудзики і зуби, лилася кров – сили були рівні.
    У селі подейкували, що їх матері замолоду підгулювали і вони від одного батька – Івана Лахути, рідкісного бабника і заводія.
    Ненавиділи вони один одного люто і коріння тої ненависти важко було зрозуміти. Щось проглядалося в тому протиприроднє й хворобливе. Та ненависть з’їдала їх, як іржа залізо.
    А доля ще ніби навмисне зводила їх лоб у лоб, перехрещувала дороги, ніби справді без нечистого тут не обходилося.
    За молодих літ ходили до однієї дівчини. Скільки тоді пролилося крові, які шекспірівські драми розігрувалися – втягнулися в них і Рештаки, і Бохни, і Лахути, бо оба згоряли від пристрасті до Вірки Лахути.
    Врешті дівка не витримала, здиміла десь на чужині.
    І в армію Степан та Ілько потрапили в одну частину. Здавалося, уже там мали б триматися разом, підтримувати один одного у тому ворожому інтернаціональному оточенні. Але куди там – ще більше лупцювалися на потіху інших. Дурноголові хохли та й годі.
    Після армії поженилися.
    Було нібито не до війни. Пора статечности й ублаготворености. І в одного і другого пішли діти, появилися господарські клопоти, проблема заробітку. Але сходилися у неділю біля клубу і з нічого розвогнювалися сварки, а за ними і бійки.
    Добре було б, якби один, скажімо, гинув, ну, приміром, топився в озері чи болотяній твані, а другий врятував його, одвернув неминучу смерть, тоді, може, з кровних ворогів вони стали б кровними побратимами. Але ніхто не тонув, не гинув, не потрапляв у якусь катастрофу. Не було ні біди, ні мору, то вони самі собі накликали і біду, і війну.
    Більшість чоловіків з віком стають статечними, у них появляється особлива мудрість і філософська глибина, і на зовнішність це накладає свій відбиток. Але не у всіх.
    Якими красивими і показними були в молодості Степан та Ілько і як змиршавіли та спотворніли з роками. Щось таке нікчемне, мізерне і відворотне появилося в їх зовнішності.
    Тепер вони сиві діди.
    Уже не можуть битися, то тільки лаються.
    І так грубо, брудно, цинічно.
    –А щоб тебе, Ільку, х... застрілив!!!
    –Пішов у п...!!!
    Здебільшого обидва пасуть корови – Степан Рештак на одному кінці пасовиська, а Ілько Бохна – на другому. І в церкві кожен має своє місце – один біля престолу, а інший в притворі.
    Мабуть, і на цвинтарі ляжуть далеко один від одного.
    Це вже як пити дати.

    21
    Знайома поетеса серйозно занедужала і переслала мені свій архів, потерпаючи, що домашні його спалять. Копаючись у цьому добрі, я знайшов один лист, що видався мені цікавим. Жінка розповідала про своє життя, виливала болі. Доля її не вражала якимось особливим драматизмом, але саме тому, що це звичайна жіноча доля і зацікавила мене її сповідь:
    „Може, ти ще пам’ятаєш мене, подружко, це пише Надя Воронець з Вигнанки. Пригадуєш, ти познайомила мене заочно з Ігорем Шпилюком. Три роки ми листувалися з ним. А потім зустрілися. І спалахнула між нами велика любов. 1972 року ми поженилися і я переїхала до нього під Полтаву. Мені було тоді уже 25. Спершу все ішло ніби добре, але потім... Він почав пити і знущатися з мене. Ми жили з його матір’ю, хворою на рак, і я терпіла все тільки ради цієї бідної згорьованої жінки. Скільки сліз ми пролили з нею! Якби спробувати все описати, то вийшов би індійський фільм... У тих сльозах пройшло довгих чотири роки. Відразу після її смерти я втекла додому. Дітей у нас не було.
    Знову я стала жити з батьками і влаштувалася на роботу швеєю у місцевому ательє. Було важко. Насамперед тому, що появилася в мене якась незрозуміла недуга, що страшенно дошкуляла. Я погано спала, тілом пробігали судороги.
    Так прожила три роки. Нікого не хотіла знати і вдруге заміж виходити не збиралася, бо тим сімейним життям була сита по зав’язку.
    Але лікарі сказали, якщо хочу позбутися хвороб, то обов’язково треба вийти заміж і народити дитину. Поклонників біля мене завжди увивалося немало, і я вибрала одного вдівця, що жив з дванадцятирічним сином. Чоловік він непоганий, але з хлопцем у мене виникли великі труднощі. До того ж у наше життя почали втручатися його сестри.
    Нині я вагітна, знаходжуся в районній лікарні на збереженні. Я тут уже два місяці і кажуть, треба лежати ще місяць. З нудьги пишу тобі листа. Чекаю дівчинку. Приживши на світі 32 роки, я зрозуміла, що жіночого щастя на світі не існує. Чи не правда, подружко?”
    У конверті була фотографія молодої жінки на повен зріст. Миловидної, показної, з тих, що одразу впадають в око. Мабуть, спокійної, лагідної вдачі (очі привітні, обличчя відкрите, приємне), такі стають добрими господинями, відданими жінками і люблячими матерями. Все в них говорить, що вони народжені для сімейного затишного життя.
    А на звороті світлини приписка: „Надя Воронець. Померла під час родів 23 грудня 1979 року”.

    23
    Який злий жарт зіграло життя з Василем Козубаєм. У молоді та й зрілі роки більшого бабія, паливоди і випивохи не було на троє сіл. Де не повернеться – там золоті верби ростуть. Тож нікого так не носили на язиках, як його. Інший давно б здимів з села, щоб ні слуху, ні прислуху, але не Козубай.
    Коли його питали, як він може так напропалу жити, то він усерйоз відповідав:
    –Щоб на старість було що згадати.
    Ту фразу повторювало усе село, вона ніби прилипла до Козубая.
    І ось недавно зустрічаю його – зовсім примерклого, пригорбленого, скульбаченого. Очі потухлі, голос кволий, руки трясуться.... Від колишного заводія залишилася хіба що тінь. Розговорилися, і він став скаржитися на хвороби, на людей, на „дурне життя”, а між іншим зізнався:
    –Найбільша моя біда – склероз. Справжнє лихо. Нічого не пам’ятаю. Іноді забуваю навіть, куди і за чим іду.
    –А молодість згадуєш? – питаю.
    –Яке там!

    24
    Життя кожного з нас перемелює на своїх жорнах, життя трагічне за своєю сутністю
    Та хто може заперечити, що трапляються щасливі винятки, що є в світі везунчики, щастя яким усміхається на кожному кроці, і все життя вони ідуть угору, як по сходах, що ведуть прямо до раю.
    Такий Ігор Огуда, Ігорчик.
    Одинак у заможних батьків, вродливий, показний. У школі незмінно перший учень, переможець усіх конкурсів та олімпіад, круглий відмінник. Уже в середніх класах він грав на кількох інструментах – гітарі, ударнику, кларнеті й саксафоні. Ще й добре співав.
    В останньому класі шаламенна Свєтка Кочет через нього порізала собі вени, від чого його ореол ще більше засяяв, – ця історія обростала романтичними і трагічними подробицями. „Оце той, через кого дівки божеволіють, – говорили про нього. – Красунчик.”
    Ігорчик ходив так, ніби землі під собою не чув.
    Після школи нас „побрили” у солдати, а Ігорчика прилаштували у медичний – найпрестижніший вуз в Україні.
    –Лікарі будь-якій владі потрібні, – любив повторювати він ще в школі.
    Там у нього закохалася професорська дочка і через п’ять років Ігорчик потрапив в аспірантуру. Ще через п’ять років захистив дисертацію і закріпився на кафедрі.
    Щасливе сімейне життя, для якого молода пара мала усі можливості, щоправда, не склалося, бо Ігорчик виявився „маленьким деспотом, тихим тираном”, який хотів, щоб усе крутилося тільки навколо нього і всі задовольняли тільки його примхи. Окрім того, він почав призвичаюватися до спиртного.
    Ігорчик звик волочитися за чужими спідницями, маючи певність, що перед ним ніхто не встоїть. Його донжуанський список ріс, як на дріжджах, не по днях, а по годинах. Він поставив собі за мету побити тут усі мислимі й немислимі рекорди.
    На екзаменах зі студенткою, що впадає йому в око, довго не воловодиться, ошелешує прямою пропозицією:
    –Станьте, будь ласочка, моєю коханкою.
    Коли та зашаріється, тут же шепне на вушко:
    –Я дуже ніжний, слово честі.
    Коли ще більше зайдеться рум’янцем, поспитає кокетливо:
    –Ну то як, даєте свою заліковочку?
    Одна не дала. Виник невеликий скандал. Але ректорат діло зам’яв. Тесть – права рука ректора.
    Я не ясновидящий, але мені здається, що майбутнє Ігорчика бачу, як на екрані: докторська, професорське звання і тестеве місце.
    Якщо тільки, звісно, не зупинить його який-небудь СНІД чи сифіліс. Втім, і сьогодні він уже несе свій хрест. Якось за чаркою він довірчо зізнався мені:
    –Знаєш, я уже нічого не відчуваю, жодних емоцій, все відбувається абсолютно механічно, а спинитися не можу.
    А ще цікаво, яких метаморфоз зазнає Ігорчикове обличчя.
    Краса, звісно, не вічна.
    Але у кожного віку вона своя – краса людська.
    Коли душа відбита на обличчі, людина вродлива і в шістдесят і у вісімдесят.
    У Ігорчика риси лиця ніби розлізаються, пещені щоки розпливаються, появляється одутлуватість, а очі стають масними, як у кота. Вуса уже не додають йому ні мужності, ні шарму, а здаються надто театральними, навіть зайвими і неприродними.
    Гостра на язик лаборанточка Йолана Сухорученко каже пошепки:
    –Як у підара.

    25
    Баба Марія втратила єдиного сина і залишилася зовсім одна. Доживає віку в старенькій хаті, ходити майже не може, ледь-ледь дибуляє за допомогою костура, тому більшість часу просиджує на кухні, читає Біблію, молиться... Біля неї на лавці сидить маленький білий песик, що колись ходив із сином на полювання. Він став ніби тінню бідної жінки.
    Інколи я провідую їх і перш ніж зайти, стукаю у вікно. Сьогодні підійшов до хати і чую тонке надривне скімлення. Зазирнув у вікно і од картини, яку побачив, затерп. Баба Маруся надривно плаче і великі, як горошини сльози, течуть по її лиці. Такі ж сльози течуть по собачій мордочці і мудрий відданий песик так само надривно завиває.
    Стояв і не міг зрушити з місця, вимовити слова, а вони удвох – баба і песик – ще довго заливалися слізьми. Пес ніби забирав на себе частину того непосильного материнського болю, і тим, може, рятував її од смерти, не дав бідному серцю дочасно розірватися.

    26
    ГЛИТАЙ, АБО Ж ПАВУК
    Наткнувся у лісі на стару коряву колоду і вона так припала мені до душі, що захотілося зробити з неї стіл у нашому саду. Кинувся у село на пошуки коня. Люди направили до Івана Павука, що має власні коні. Й хоча прізвище насторожувало, подався до того чоловіка. Він саме був удома і вже за хвилину я пройнявся до нього симпатією: привітний, доброзичливий, словоохочий, радо погодився допомогти мені. Тоді вперше здивувався: така чудова людина і таке нищівне прізвище.
    За якоїсь півгодини ми привезли колоду. Усю дорогу дядько Іван піджартовував, був веселий, іронічний і ще більше сподобався мені. „Яка несправедливість, – продовжував внутрішньо обурюватись я, – така відкрита і весела людина – й Павук.
    Коли скинули колоду, я запросив його на обід, і він охоче зайшов у хату. При добрій перекусці він самотужки впорався з пляшкою горілки і став ще більш життєрадісним і словоохочим. Розповів про своє непросте життя, сім’ю, дітей і онуків, переповів кілька старих анекдотів, а під кінець навіть заспівав. Зрозуміло, що такий веселий дядько ще більше прихилив мене до себе. І все-таки сумніви не полишали: чому він Павук? Прізвище рідко не відповідає людській сутності. Дрібниця, як правило, мізерний, Козел – упертий, Бабій – спокусник, Хитрук – лукавий і підступний, Вовк – похмурий і хижий і т.д. Є винятки, але вони тільки підтверджують правило.
    Доходить до розрахунку. Запитую, скільки треба заплатити, маючи потаємну надію, що такий чудовий чоловік не візьме нічого, бо добре випив та попоїв, а якщо візьме, то щось чисто символічне. Уже не раз сельчани робили мені якісь послуги, і завжди обходилося без грошей, як, власне, і з мого боку.
    Але дядько морщить лоба, довго посопує і нарешті випалює:
    – З вас –шістдесят гривень.
    У мене очі лізуть на лоба.
    –Скільки?! – перепитую.
    –Чого Ви так здивувалися? – Сміється добродушний дядько, – Я сказав 60 гривень, а не 60 євро.
    „Ох ти ж і павук!” – ледь не вихопилося у мене.

    28
    Денис Свищ, на прізвисько Ураган, служив у так званих беріївських військах, охороняв концтабори. Війська елітні, а отже забезпечення і все інше „по вищому розряду”. Почувався майже щасливим, вважав, що йому неабияк поталанило в житті, мріяв про добру кар’єру.
    Але одного разу побачив серед арештантів рідного брата Тараса.
    –Як таке могло статися? За що?! – допитувався.
    Брат розповів страшну правду – і він прозрів.
    Вирішили разом тікати, розробили добрий план.
    Це видається неймовірним, але їм пощастило – вони добралися на Україну.
    Воювали в УПА. Брат загинув разом з Климом Савуром на Рівненщині.
    А Ураган переховувався до незалежності. Дожив до наших днів.

    29
    Війна ні для кого безслідно не минає. Бачимо здебільшого лише тілесні каліцтва, але духовні недуги, спричинені нею, набагато жахливіші.
    Дід Іван Огуда, з яким у дитинстві я пас корови, під час війни пережив німецький і більшовицький полон і дивом уник розстрілу. Ті митарства, що їх зазнав в очікуванні смерти, залишили в його свідомості руйнівний слід. Багато років опісля він зривався серед ночі, підносив руки до неба і кричав страшним голосом:
    –Здаюся! Здаюся!!! Не стріляйте!!!
    Усі, хто був у хаті, прокидалися в холодному поту й німіли від жаху.
    Тільки через кілька десятків років він зцілився, здійснивши прощу в Зарваницю.

    30
    Темніло, і в місті загорялися вогні. То було чуже місто і вогні здавалися холодними. Уже більше години я голосував на трасі, щоб вибратися звідси, але жодна з проїжджаючих машин не тільки не зупинилася, а й навіть не пригальмувала, і я з сумом зрозумів, що мені доведеться шукати житло і ночувати тут, чого страшенно не хотілося. Та вже коли рушив у напрямку міста, з-за рогу несподівано вигулькнув білий „Опель”, я інстинктивно махнув рукою – і, о диво! – він зупинився.
    Через хвилину я уже мчав додому, і ми знайомилися з водієм.
    А ще через кілька хвилин ми розмовляли як давні приятелі.
    Цей сорокарічний, приємної зовнішності чоловік виявився таким привітним. Відчувалося, що він давно у дорозі і йому хочеться вилити душу.
    –Я завжди добре заробляв, – розповідав він. – Працював в Одесі, за сезон привозив додому кілька тисяч доларів. Побудував двоповерхову хату, купив машини, ми жили в повному достатку. Але набирали на роботу в Італію, обіцяли ще більші заробітки – і я спокусився – поїхав. Справді, робота була добре оплачувана і я щомісяця посилав додому чималу суму. Двічі на рік приїжджав додому.
    Все було начебто добре, тільки жінка скаржилася, що їй скучно. Я влаштував її на роботу (у неї спеціальність бухгалтера) в лікарню, заплативши за місце триста євро. Відтоді й не стало для мене життя, почалася моя мука.
    –Стала запивати? – обережно поцікавився я.
    –Якби запивати! Від цього ще можна вилікувати. Почала гуляти.
    Голос у нього був тихий і кволий. Відчувалося, що важкий душевний тягар його просто розчавлює. Такий сильний, вродливий чоловік, з мужнім профілем римського вояка – і такі страждання. Це якось не в’язалося.
    –Я все робив, щоб вона була щаслива. Привозив дорогі подарунки. У неї вже не було пальців на руках, щоб надівати нові обручки.
    –У вас є діти? – запитав я.
    –Одинадцятирічний син... Є все, а життя нема, і на душі пекло.
    Я перевів розмову на його роботу, умови життя в Італії й таке інше, а сам думав, що цей сильний і показний чоловік легко міг би знайти собі жінку, яка б не те що любила, а боготворила його, він також міг мати скільки завгодно побічних любовних зв’язків, а от, виявляється, не може і не хоче.
    Є сила дужча од нього.
    І це тільки так здається збоку, що всім красивим і сильним можна знайти втіху і спокій у краденій любові на стороні, а насправді чиста і світла душа прагне одного – любові справжньої, однієї на все життя, вічної і незаплямленої.
    Не багато я зустрічав таких людей на своєму шляху, але зустрічав.
    І вони мені світять, як вогні рідного міста.

    31
    От іще жіночий тип.
    Уже переквітла, але все ще красуня. Ніби в осінній озолочі.
    Тонкий, неземним скульптором різьблений профіль і щось немислимо легке (відлітне), звинне, сильне у всій фігурі, неймовірно притягальне.
    А ще якийсь особливо витончений шарм, очі повні нетутешніх видінь, магічний, з прижмурцем, погляд.
    Перше враження – жінка з райських околів.
    Така – для всіх віків і епох.
    Героїня любовних романів.
    І письменниця, і розумниця, блискучий науковець, з гучним скандальним успіхом, з високими титулами.
    А зазирнеш глибше – одсахнешся.
    Творіння далеко не Боже, створене на погубу і падіння.
    Медоточиві уста приховують отруйне жало.
    Легкодоступна для багатьох. Відьмочка і повія ще та. Не один, мабуть, зашкопертався за ту красу і звабу. І багатьох вона погубила.
    Звикла до жертвоприношень, до легких перемог, що досягаються єдиним поглядом, жестом чи словом.
    Коло неї завжди вертяться чоловіки – красиві й не дуже, вчені й митці, досвідчені й незаймані, але мудрі стають дурними, а дурні – кацапіють.
    Не облагороджує сяйвом душі, як чиста жінка, а тягне у прірву оманливих тілесних утіх.

    32
    МІЙ ГРІХ
    Коли не зайду на місцеве кладовище, завжди зустріну там Марту Плаксюту. Три роки тому похоронила вона сина і відтоді щодня виплакує його на цвинтарі, незважаючи чи дощ, чи сніг, чи шарга. Сяде на лавочці біля могили і кілька годин голосно плаче. Посивіла, змарніла, зчорніла і висохла біля тої могили, хоч їй тільки сорок. Все частіше її непритомну приводять додому чи то на фірі, чи на старенькому, ще колгоспному „бобику”, – з крайніх вікон села видно кладовище.
    Зупиняюся біля неї, бо не можу пройти мовчки, не можу не сказати кілька спочутливих слів. Жінка просто умліває – сльози течуть струмком і все тіло тремтить, як у лихоманці.
    –А Юрко мені недавно снився, – кажу.
    –О, Боже! – вихоплюється в неї. – Як добре! Він багатьом сниться. І через кожного якесь прохання передає мені. То стрічечку просить принести, то писанку, то квіти. Я все виконую, що він просить..
    Могила справді обкладена рідними речами – крашанками, свічками, вербовими гілками, гронами калини і пишними букетами квітів.
    –А як він тобі снився? Що казав? – її очі горять від нетерпіння. – Щось просив?
    Юрко справді снився мені, але дуже давно і нейтрально. Він дружив з моїм сином й іноді бував у нас. Отож і наснилося, що гурт хлопців, і Юрко серед них, байдикував на нашому подвір’ї. Але мені хочеться її якось втішити, заспокоїти і я починаю вигадувати.
    –Він приснився мені на небі, – кажу. – Ніби сидить у райському саду, такий щасливий і веселий... Так добре йому там, так легко. Навколо ангели і серафими літають, музика тиха лунає, і всі почуваються неймовірно одухотвореними. Там багато таких, як Юрко, і їх обличчя осяяні блаженством. Це важко передати словами, бо потойбічний світ не такий, як наш, але радість відчувається. „Тут рай, – сказав Юрко, – і мені дуже добре. Тут нема ні болю, ні страждань і я нізащо не повернувся б знову на землю. Одне мучить мене і приносить біль – те, що мама так побивається за мною. Передайте їй, що цього не треба робити, бо я вже повністю щасливий, я відмучився. Кожна мамина сльозинка падає мені на серце, як розпечене олово. Нічого мені більше не треба, тільки б вона не побивалася так, бо там, де я нині живу, справжній рай... Якщо вона не страждатиме так і не ходитиме щодня на цвинтар, то мені більше нічого не треба для повного щастя.
    –О, Боже! – вихопилося у Марти.
    –Тобі не можна так побиватися, – кажу. – У тебе є для кого жити, є діти і внуки...
    –А Юрчика нема.
    –Він є і чекає тебе на небі. Не муч його і себе даремно.
    –Я постараюся, якщо він просить. Тільки чому він мені цього не сказав, чому через інших все переказує?
    –Я цього не знаю. Але зроби те, що я сказав, для нього. Повір мені, я цілком щирий.
    –Я вірю. З горем не жартують.

    33
    СИРІТКА
    Михайло Сапіжук з Корначівки, що на Лановеччині, повертаючись з роботи на далекий хутір, підібрав у лісі маленьке, знесилене і голодне козуленя, маму якого убили браконьєри. Виходив його, приручив, дав ім’я „Сирітка”, і воно прив’язалося до свого рятівника, відчуло в ньому спочутливу і рідну душу.
    Жила Сирітка на Сапіжуковому обійсті разом з домашньою худобою, іноді проводжала господаря лісом аж до залізничної станції, коли він ішов на роботу, а коли повертався – чекала його на узліссі. Він завжди мав напохваті для неї кусочок смачного хліба і лагідні слова. Але помер Михайло Сапіжук і вдруге осиротіла косуля. Тепер вона жила в лісі, виповідаючи свою тугу тільки деревам і дощам.
    Якось довідалися про неї мисливці й влаштували облаву. Довірлива до людей тварина, не пробувала навіть тікати – і поплатилася: її убили упритул з першого ж вистрілу, а відтак розвели вогнище і влаштували п’яну оргію. Довго доносилися до хутора дикі пісні та вигуки тупоголових убивць. (З оповіді діда Андруха).

    34
    Знайома поетеса майже силоміць затягнула мене на прийом до ясновидящої, переконавши зливою логічних аргументів. І ось ми біля добротного будинку, що притулився на тихій околиці міста. Під дверима довга черга, і ми покірно прилаштовуємося в кінці її хвоста. Одразу ж привертає увагу дражливе і неприємне кракання над головою – ціла зграя гав зібралася на кронах найближчих дерев і влаштувала карнавал. Це стає нестерпним, навіть зловіщим, люди починають переглядатися між собою, нервуватися. За якийсь час на порозі з’являється чоловік з рушницею і, не цілячись, палить по деревах. Вороння спурхує і зі страшним шумом розлітається. Люди підсміхаються – хто відкрито, хто потайки.... На якийсь час западає тиша.
    Але через хвилин десять-п’ятнадцять все починається спочатку: те ж набридливе кракання, та ж пальба і той же людський сміх, але вже більш відкритий.
    Після третього разу вже дехто заходиться сміхом.
    Прикметно: вороння над хатою відьми.

    35
    За роки медичної практики на моїх очах померло немало людей. Було кілька жахливих жертв у війську, важко пережив відхід батька, близьких друзів. Але одна смерть усе в мені перевернула, переорала наскрізь. Це коли помер один літній чоловік дуже схожий зовнішньо на мене. І хоча він був набагато старший, та я вдивлявся в його лице, як у своє майбутнє відображення. Він був такий же, як я – тичинкуватий, рухливий, словоохочий...
    Як і я, цілими днями не одводив очей від книжки, щось навіть писав. Якийсь внутрішній голос говорив мені, що я так само помиратиму, як він. А згасав він довго – ціле літо і осінь й помер перед першими снігами. Помирав тихо, сумував важко, його невимовна туга передавалася мені на рівні душі. Я ніби згасав разом з ним. Спершу він приходив на медпункт, щоб отримати необхідні процедури, а потім я відвідував його дома. Мабуть, він також відчував якийсь містичний зв’язок зі мною, бо завжди сповідався мені тихим і довірчим тоном. Ті його сповіді я ще запишу колись – в них трагічне життя переселенця, вирваного силою з рідної землі і закинутого на чужину, відтак боротьба за виживання, переслідування і цькування властей, рабська поденщина у колгоспі за мізерну плату, драматичні стосунки з жінкою і дітьми й, зрештою, смертельна недуга.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Потойбіч тиші... « Голос із хорів»
    ЛІРИЧНИЙ ДЕННИК

    ПОТОЙБІЧ ТИШІ

    1
    Тільки після шалено-шаламенної грози, коли поволі розпрозорюється небо і на небосхилі піднімаються клубчасті біло-рожеві хмари, підсвічені призахідним сонцем, по-справжньому відчуваєш, яка грандіозна та небесна лабораторія, в якій була задумана земля і людина.

    2
    Для мене не існує пейзажів, де людина могла б здаватися зайвою.
    Навпаки: мені завжди чогось не вистачає в природі, коли її не оживлюють своєю присутністю люди.
    І небо без птахів порожнє для мене.

    3
    Пшеничне поле за селом – ген до крайобрію.
    Жовтогаряче море під блакитним небом. Краса. Чи може бути щось краще у світі, щось більш хвилююче у природі для душі?
    Скільки років милуюся цим краєвидом, а захоплює, як уперше.
    А там, на видноколі, таємничі для мене Чагарі Збаразькі, в яких бував лише двічі – царство садів і чагарників, таємничих тіней і летючих затінків. Чи то хутір, чи то лісове селище.

    4
    ЛИМАН
    З висоти невеликого сугірка милуюся широким лиманом, що рожевіє в ярому світлі призахідного сонця. Поволі темніє широка коса, що огинає лиман зліва, чорніють кущі й дерева, а блакитне небо стає сивим і неоново-палевим. Сокотиться тиша.
    Самотній баркас хитається на сонно-розморених хвилях, і весь простір ніби озвучений тужливою мелодією. Ця туга торкається серця і поступово заполонює мене. Щось таке робиться з душею, що словом не виповісти. Краса і туга. Мені здається, що то осколок тої безмежної радости, яку звідав Творець, вибудовуючи ці ландшафти. Радости й туги.
    Але за чим ця туга у мене? За вічністю? За неможливістю стати безсмертною часткою цієї краси?
    Чи це жаль, що не спроможний творити таку ж красу?


    5
    Прокидаюся вранці, й з сумом бачу, що вікна спальні покриті густим нальотом крижаниці. Ще зучора почала втихати велика калькаденна шарга, але не відступили шмалькі морози і досі в хаті гуляють холоднаві потоки, від чого світ здається сумним та сутінковим.
    Згнітивши серце, вибираюся з-під теплої ковдри, швидко одіваюся і, як у дитинстві, починаю хукати на сизо-олов’яну шибку.
    Поволі утворюється маленька заплакана лунка, в якій спочатку зблискують зіринки свірчистого снігу, а далі з’являються принишклі дерева, пелехаті дахи і крайка вулички нашого присілку, заметена снігами. Надовкола майже пусто: десь пощезли пси-блудяжки, що звикли телесуватися тут, і лише один Дік тишком наджидає, чи не відкриються чиїсь ворота. І справді, через якийсь час з’являється згорблений силует сусідки, що шкабуртає за молоком до магазину. Від неї Дікові дістається скоринка хліба.
    У мерехті сніжинок стоїть наїжачений і насторожений ліс, ніби злютоване вороже військо перед боєм.
    Над усім висне незрима, але давка, оспала туга.
    Хочеться знову впасти у ліжко, щоб хоч у сні повернутися у щасливий сонячний світ.

    6
    „ГОРИ НАШИ, ГОРЕ НАШЕ...”
    Не соромлюся свого лемківства, але і не хизуюся ним.
    Знаю усі його мінуси і плюси, та не можу сказати, чого в ньому більше – світлого чи відворотнього.
    Щось тягнеться за лемками недобре, темне і гріховне.
    Народ, виметений Божою мітлою з рідних гір. За що?
    Рідко подибуєш лемка бездарного, лінивого, безликого, більшість – особистості яскраві, неабиякі майстри, невтомні й завзяті трудівники, підприємливі бізнесмени.
    Але є в них щось таке, що не дозволяє до кінця полюбити, беззастережно прийняти і пустити в свою душу. Лукавство? Забріханість? Підступність? Кар’єризм? Не знаю...
    Коли дивлюся критично на себе, то і в своїй душі щось із того недоброго знаходжу і тоді бачу, що й мене до кінця прийняти і полюбити неможливо.
    Щось тягнеться темне за родом, а щось і за народом.
    Не ідеалізую і українців загалом – багато в їх ментальності дріб’язкового, ницого, продажного. Довженко скаржився, що в Москві йому найбільше допікали не росіяни, а свої ж землячки. Такі ж скарги можна було почути від Франка і Куліша, Гребінки і Лесі Українки....
    Бездержавний народ. Підчерчений рабською ідеологією. Якби могли мати свою державу, то мали б її і триста і п’ятсот років тому... Але ж ні!
    Ми нація давня, може, найдавніша на землі, але вироджена: щоб відбутися, мусимо заново відродитися, вийти на новий виток, постати у новій якості.


    У ПЕРЕДЧУТТІ ДОЩУ
    1
    У теплі пори року живу в щемливому і радісному передчутті дощу, мені найкраще пишеться в зливу, у сльоту, тільки тоді, здається, почуваюся по-справжньому щасливим.
    Дощ для мене одне з найбільших див природи, в ньому звучить голос янголів, прозирається присутність Творця. Не випадково після дощу так часто засвічується райдуга. „Я з вами, – каже Бог. – Мій заповіт залишається в силі”.
    Дощ в’яже мене з небом, дарує Божу благодать. І це невимовно.

    2
    Така спека – усе живе вмліває.
    Іду стежкою, між високими травами і польовими квітами, й ледь не падаю від дурманного задушливого запаху.
    Ще вчора усе дихало тут свіжістю і райськими пахощами, а нині панує спертий подих тління і утоми.
    Ромашки понурили пелюстки, ніби вушка, без надії очікуючи дощу.

    3
    За спиною важко і погрозливо дихала грозова хмара, і я біг щосили. Хмара сунула проти вітру, і я чув як зовсім близько лопотів дощ, наступаючи мені на п’яти. Додому залишалося менше кілометра, однак спершу треба було збігти згори вниз, а потім піднятися на високий пагорб і ще трохи покривуляти звивистою вуличкою. Я не боявся змокнути, навіть хотів цього, але мені баглося позмагатися з чорною хмарою, що нагадувала допотопного дракона, який погрожує і дихає вогнем. Я хотів звідати щось таке, що знали наші далекі пращури, за якими полювали драконами чи птеродактилі.
    Я зовсім вибився із сил, але не зупинявся. І лише за кілька кроків до брами, як з відра, линув дощ. Весела гонитва. Мокрий, але щасливий, пірнув у піднавіс.
    Ось найвища радість, яку мені подарувало життя за останній тиждень.


    СИМФОНІЯ ПЕТРИКІВСЬКОГО ЛІСУ
    1
    Довго бродили з Галею лісом, потім обійшли його зі сходу, добре набивши ноги.
    Стільки розкішних, незвичних пейзажів. Є такі, що дихають вічністю, є такі, що відкидають у минулі століття. Здається, ліс розсунеться, як завіса, і постане допотопна лісова сторожка чи вигулькне з чагарників козак на коні.
    Трапляється, забредеш у якісь нетрі чи глуху закутину – і там наткнешся на розквітлий кущ глоду чи аличі. Дивина! Гадаєш: для кого і для чого?
    Білизна хмар на тлі блакитного неба вбирає зір. Але зупиняюся під розквітлою аличею і вже через мить бачу, що до сліпучо-чистої, неймовірної білизни аличевого цвіту хмарам не рівнятися. Тільки при такому зіставленні починаєш розуміти, що таке справжня незаймана білизна. Чи не у таких ризах являються святі та янголи?

    2
    Вечір. Сонце сідає за частоколом дерев і я іду в те золоте сіяння, ніби в палаючий ліс.
    Пташки заливаються од співу.
    Злива світла і звуків.
    А ще запахів. І яких запахів. Це справжнє королівство пахощів. Тільки цієї весни, здається, вперше почав упиватися тими пахощами по-справжньому. І не знаю, що найбільше вражає – гра світла, кольорів, звуків чи запахів. Мабуть, вони підсилюють один одного і, розділені, багато в чому програли б.

    3
    Виходжу з лісу, перетинаю невеличкий пагорб і опиняюся перед морем польових квітів. Ніби музика розпрозорюється у просторі, заповнює усе довкілля – від землі до небес. Усі мислимі й немислимі кольори, диво, яке неможливо передати словами! Маки, волошки, ромашки, чебрець, тирлич...
    Мимохідь з душі вириваються слова зачудування і вдячности Творцеві. Яка розкіш! „А пахнуть, пахнуть... Боже, царство трав!” (за Т.Севернюк).

    4
    Після біло-чорних зимових кольорів у березні майже несподівано починає з’являтися зелена барва. Це незвідима сила трави пробивається з-під землі. Найперше вона появляється в лісі, й з нашого вікна видно, як тонується в зелений колір ще недавно чорний просвіт між деревами. Це колір особливої світлості, бо він символізує життя. Це голос весни.
    Тепер, коли заходиш у ліс, важко вийти з нього – пташині симфонії зачаровують і полонять. Під їх перегуки якось по-особливому відкривається кожна деталь.
    Але ловлю себе на думці, що все це для мене цікаве тільки тому, що я можу описати його потім у своєму деннику, а якби цього не було, то пройшло б стороною, не зачепивши свідомости глибинно.

    5
    Весною кажу собі: ліс найкращий у пору пробудження, вибуху зелені, розквіту і буяння. Коли він розгалузиться, розправить крони, як велетень плечі, й дихає на повні груди.
    Але так само я вважаю і влітку, і восени, і взимку.
    Коли я помиляюся?
    Мабуть, ніколи.

    6
    Літо у розповні.
    У лісі глибока передвечірня тиша, як перед великим дощем чи грозою.
    Розкуштрана вітром трава, і Дік виринає з неї, ніби з хвиль.
    Натрапляємо на плантацію пізніх суниць. Назбируємо тільки жменьку, але яка концентрація енергії і насолоди. Це не водянисті садово-городні ягоди, ці пахнуть лісом, літом і ще чимось, чому й назви немає.
    Потім до темної ночі збираємо цвіт липи і листя ліщини. З великими оберемками повертаємося додому.
    З любов’ю думаю про ліс – велике суспільство дерев, птахів і комах....

    7
    Кілька днів ішли зливні дощі, і я не міг вибратися до лісу. Але нарешті розгодинилося і ми з Діком трішки протинялися лісовими хащами. У такі хвилини мені здається, що ліс – то єдина, справжня радість, подарована Богом. Якби тільки міг описати свої відчуття.
    Тут все значливе, особливе, все глибоко хвилює, набирає ніби нереальних вимірів, навіть те, що в позалісовому світі здається дріб’язковим і неважливим.
    Ось моя улюблена стежка крізь ліщинник, якою постійно продираюся в гущавину, за ці дні так заросла, що я змушений вернутися назад і обійти ці хащі стороною. Але не серджуся, а навпаки – мене охоплює невимовна радість. Яка навальна сила всепереможної природи! І яка велика подія – за кілька днів ліщинник украв мою стежку

    8
    Сонце сідає за деревами і, якщо пильно дивитися, можна помітити його рух. Ось воно позолотило крони, ось котиться між стовбурами, розсипаючи золоті переблиски, ось торкнулося кущів, і з кожною хвилиною збільшується, росте та все дужче розгоряється. Коли нарешті сягає землі, то весь ліс немовби горить у рожевому палахкому куриві.
    Навколо ще багато снігу. Пташки співають так тихо, ніби бояться передчасно когось розбудити.

    9
    Вважав, що знаю петриківський ліс, бо обійшов його не один раз, але сьогодні несподівано вийшов на невеличку галявину і побачив між дубами дерев’яний будинок, критий гонтом, з прибудовами. Ті прибудови зовсім розвалилися, а будинок ще міцний і по всьому видно, що обжитий. Обережно підійшов до вікна, постукав, але ніхто не обізвався.
    Це не хата лісника, це хтось із села утік до лісу. Можливо, він живе тут лише влітку, обладнавши його під дачу, бо не озвався ні пес, ні кіт.
    В голові одразу ж виснувалася романтична історія.

    10
    Яких тільки дивовиж не трапляється з грибником.
    Довго бродив лісом і все марно, хоч би один нікчемний підберезник трапився. Розчарований і стомлений сів на пеньок.
    Зирк – а під ногами ціла колонія білих грибів.

    11
    У неділю вибралися з Галею на дальні петриківські пагорби, і довго бродили без видимої мети. Іти довелося залісненими схилами, суцільним килимом із жовтого листя. Глибока осінь. Але несподівано тепла і тиха. Така тиха, що здавалося ось-ось нагло розтріснеться небо і почнеться гроза чи злива. Але нічого такого не відбувалося.
    Ліс мовчав. І не озивалася жодна пташка, тільки коли смерком несподівано заспівала якась посмітюшка. Одна на весь ліс. І так тихо та сумно, ніби прощалася зі світом. Може, це була її прощальна пісня з лагідною осінню в передчутті немилосердної зими?
    Потім зупинилися над озером і довго впивалися його спокоєм і тишею.
    Ось де треба пензля художника.

    12
    Не так вже багато світів у мене – ліс, село, поле, хмари, небо, зорі...
    Але це справді безмежні світи, які можна відкривати і описувати, допоки життя.

    13
    Все у природі свідчить, що ось-ось впаде перший сніг. У лісі тиша така глибока і повна, що, здається, можна було б почути шелест першої падаючої сніжинки, чи точніше – її музику.
    Цю тишу вбирає моє тіло усіма відчуттями, кожною клітинкою, і через якийсь час я сам стаю ніби частинкою тієї тиші, трансформуюся в неї.

    14
    Ліс не рятує від душевного болю, внутрішньої роздвоєности.
    У ліс треба приходити умиротвореним, зі спокійною душею, тільки тоді він подарує справжню радість відкриттів і дотик до наринаючого щастя світу.
    Ліс – не панацея.
    Він не для хворих людей, а для здорових і гармонійних.
    Я уже не ходжу туди лікуватися (пробував, не виходить), тепер іду тільки погідний і тільки так він „зустрічає мене, як друга”.
    Ліс є у мене доти, доки все добре.


    15
    Цвіркун так довго і натхненно грав на своїй одноманітній скрипці, що це роздратувало не тільки нас, а й Діка, й він кинувся його шукати. Нишпорив-нишпорив, обнюхав усю траву навколо, а потім став лапами розгрібати те місце, звідки линули різкі звуки, але ніяк не міг знайти мініатюрного співака. А той ніби ще дуже захлинався співом, щоб до краю роздратувати пса. Але Дік не здавався, і нарешті знайшов сховок цього трав’яного Карузо і порвав його лапами та зубами. Але як тільки відійшов з виразом переможця, той завівся знову. І так тривало кілька разів, аж поки це не набридло обом.

    16
    Ліс рятує мене в багатьох ситуаціях, він прихисток для стомленої і зневіреної душі.
    Тікаю у ліс, коли від’їжджають непрошені гості, що спустошили мене. Прихиляюся до дерев і вони наснажують мене доброю енергією, спокоєм і умиротвореністю.
    Люди все більше стомлюють мене.
    Але є в цьому і позитивна сторона, бо якби вони не стомлювали, не знав би, який чудесний ліс, якою цілющою силою він наділений.

    17
    Ліс окрім усього ще й провіряє людину на оту тонку здатність дивуватися і зачаровуватися красою.
    Чи захлинається душа від зеленого дива, чи німує?
    Знав я оті провали у байдужість і майже цілковиту зневіру, тому боюся їх і провіряю себе лісовою красою.
    Доки люблю ліс, зачаровуюся, дивуюся – доти живу.


    РОЗТОЧЧЯ
    (7-25 серпня)

    Колись писали – Розтіччя, бо звідси розтікаються ріки: одні до Чорного, а інші – до Балтійського моря.

    Важко сказати, куди ми потрапили – у присілок, якусь метастазу міста, чи хутір. Я так до кінця ніколи цього для себе й не з’ясував. Якась санаторійна оголомозена зона (за Хвильовим).
    Будинки розкидані у лісі.
    Ще недавно, кажуть, тут вирувало курортне життя. Нині це декілька десятків дерев’яних і саманних хат, що віджили своє.
    Сосни ростуть усюди. Великі, розхильчасті. Де-не-де красуються фруктові дерева і кострубачиться кущовиння.
    Вулиць немає, тільки плутані стежки від хати до хати. Але колись вони, мабуть, були, бо збереглися таблички „Курортна,7”, „Гоголя, 3”.
    Подекуди виблискують білими сосновими стінами щойно збудовані обори. Тут же обгороджені сарайчики, стосики дров на зиму під дерев’яними навісами.
    Між деревами ліниво прогулюються собаки. Їх тут не прив’язують. Бо що їм сторожувати?
    Поселяємося у дерев’яній, критій поржавілою бляхою, хатинці, що тулиться на самій окраїні, неподалік асфальтівки, що забігає сюди з траси.
    Зелене подвір’я, всіяне кротячими кучугурами, невеличкий горідчик під вікном: грядка капусти, кілька соняхів, гарбузи і буряки, мак і помідори, тички, обвиті квасолею, штурпаччя кукурудзи.
    Відчиниш вікно, і знадвору ударить гарячим духом городини, де царює кріп.
    А вечорами цвіркун заливається на підвіконні.
    „І ліс, і сум... і небо, і дороги..”. І одсвіти налитих сонцем сосен.
    Приїжджому сумно, особливо вечорами. Дивишся в отемнілу ніч і п’єш сосновий дух, розкутурханий вітрами.
    Ледь-ледь освійчився тут лише на третій чи четвертий день. А до того тихо страждав.. Ночі – мжучі.


    На розвітанні здебільшого іду в Немирів, до якого рукою подати.
    Це тихе сумирне містечко, над яким висне незбагненний присмуток.
    Здається, убогість і сірість тут визирають з кожного подвір’я.
    Старовинні жидівські будиночки, притулені один до одного, як сліпці, обтрясають з облузаних стін останній тиньк, виказуючи збутвіле злиденне рам’я.
    У центрі одразу ж кидаються у вічі миршаві гіпсові фігури – жінки-хлібодарниці, гегемони-робітники і навіть ведмеді з ведмежатами.
    Очевидно, якийсь місцевий бонза кохався у мистецтві чи, може, хотів прикрити пам’ятниками, як фіговими листками, випираючу вбогість. І учудив місто гіпсових скульптур.
    Просидів у центральному парку якусь годину, і здалося, що раптом відчув ритм цього містечка – анемічний, тихий, ледь чутний, що в медицині має назву Кус-Мауля.
    Уявив собі долю якоїсь романтичної натури, що тут народилася і виросла – очевидно, вона мала б задихатися до одуріння. Як в одному з оповідань Генрі Ловсона: „Безмежна одноманітність доводить до божевілля. Монотонність змушує мріяти про потяг, щоб заїхати на край світу, про корабель, щоб запливти за край моря або й ще далі...”
    Хоча... щасливому можна бути скрізь.
    Подалі від центру вулички вимощені жорствою, і на високі паркани дрімотно похиляються маркі яблуні та груші.
    Трапляються й чепурні обійстя, де окублились нові українці.
    Коли потрапляєш на кладовище, що починається одразу ж за містом, то здається, що люди повтікали сюди від нудьги.
    Стара частина його зовсім занедбана, поросла напівусохлими чагарями і величезними бур’янами. На похилих іржавих хрестах уже не прочитати прізвищ.
    Сумне видовище.
    Між могилами походжають коні й кози.
    Тлінність і минущість земного життя тут відчувається особливо гостро.
    На вигоні за цвинтарем шерега столітніх тополь. Могутніх. Гіллястих. Красивих.
    І даль, обрамлена сизим лісом.
    Нове кладовище – ближче до асфальтівки, що веде на Грушів. До польського кордону звідси рукою подати, і колись тут першими полягли прикордонники. Їх сумний мартиролог відкривається моторошним прізвищем – Трупов. За іншими прізвищами намагаюся вгадати натури полеглих – Хмелюк, Шебело, Поліконос, Прозоров, Черток, Блайда.
    Тут же зведено два гіпсових пам’ятники на їх пошану. Але це всуціль невдалі витвори. Чахленька жінка, приклякнувши на землю, тримає пораненого кремезного вояка – убога копія уславленої „Пієти”.
    Інша композиція зображає двох прикордонників з собакою. Але гіпс так обсипався й потріскав, що пес більше нагадує порося. Коли ми вперше тут проїжджали поночі, то мені здалося, що цей пам’ятник – символічна картина дикого грабунку „другими москалями” місцевого населення. Навіть зринула думка – ось воно мистецтво нового часу: солдатня украла підсвинка – і тікає.


    Грушів видався мені неймовірно тихим селом. На подивок тихим і спокійним.
    Чи то у таку благословенну мить я потрапив туди, чи справді тут завжди панує царство тиші.
    Ніде ані шелесне. Просто святобливий, любомирний і всеобіймаючий спокій.
    А ще в селі так багато вікових лип, що хотілося б охрестити його Липівкою чи Липівцями. І ті липи справді незвичні, кожна, як окремий материк.
    Ви знаєте, як липи шелестять у Грушеві?
    Сиві луги за селом, річка Завадівка. Дуплинаті верби. Табуни коней. Пастушки розвели вогнище, печуть картоплю. Соснові ліси близько підступають до села, дихаючи благодатною прохолодою.
    На окраїні села, у глухому заулку, заманячила старовинна дерев’яна церква.
    Підходжу ближче і зупиняюся, зачарований, – це величавий витвір старовинної архітектури, собор, зроблений без жодного цвяха.
    Поруч дід чичиркає пилою якусь сосонку. Пристаю з розпитками.
    Дід старенький, йому, мабуть, під дев’яносто, але рухи в нього ще жваві й енергійні, а очі – мудрі й глибокі, з прижмурцем.
    Після тривалої розмови він проводжає мене аж до битого путівця, що вибігає за село, але я несподівано вертаюся до церкви, ніби гнаний незвідимою силою, стаю на коліна перед дубовими дверима і зазираю у замкову щілину. Око фіксує різьблений іконостас, тьмяві фрески і вистелену килимами підлогу. Тиша така, що чути власне серцебиття. Порожня церква справляє дивне враження, я чекаю чогось незвичного... Чого? І враз над царськими воротами появляється сіяння, і мій погляд обпалює тихе мерехтіння янгольських крил.


    Ніде, навочевидь, немає так багато неба, як на Грушівському озері.
    Недвижна вода до обрію. Золоті переблиски хвиль.
    Небо над нами і під нами, ніщо його не заступає і не витісняє... навіть наярене сонце.
    Далекі сизі береги ніби обрамлюють не воду, а небо.
    У розлеглих полях за селом розкошують трави.
    Наринають діткливі пахощі.
    Іду босоніж на хутір Лужки. Навколо прозірник, покрівець-молозик, метлиця, тисячолистник, бабки, чебрець і лопушиння. Повна гармонія і буяння кольорів.
    І скрізь так же багато неба.
    Тиша і погідна краса.
    За полями відкриваються нові поля, устлані роздичавілими травами.
    Маревіючі фігури жниць.
    Чисто заходить сонце, поглиблюючи пригуслі впокійливі барви. Далекі сосни стають бархатистими.
    Ліворуч – село Колониця.
    Поля, порослі гірчаком.


    Порання лісова безгомінь...
    Коли-не-коли обізветься дятел. А так – тиша.
    Тут легко заблукати, тут, кажуть, чіпляється блуд, бо ліс – це біс. Були такі, що насилу вихрапались з тих нутрощів, і тепер вони застерігають нас.
    Але ж... але ж скільки відкриттів, і ми не можемо зупинитися, ідемо далі.
    Буває, станеш у здиві як невтямний. І навколо цілі розсипи грибів, колонія за колонією. Вони пробивають товщу торішнього вощаного листя, оживляють скістніле мертвоття. Виприск щедротної землі.
    Бродив би тут з позасвіту до змеркнення.
    Навколо розцвіготана папороть, закустрані кущі ліщини, шалясті трави, корняки і повержені сосни. Ожина чіпляється за штанку: не йди, побудь ще, роздивися довкола, посмакуй моїми плодами.
    Іноді зайдеш у такі темнощі, ніби раптова ніч упаде з неба. Але тут же за кілька кроків проб’ється крізь крони сосен і дубів світна яскрінь.
    А то наткнешся на дзвінке русельце струмка, що виведе до лісового озерця, де все повите красою і тайною. Скупаєш у тій воді одляглу душу і знову пірнеш у дикі застуми.
    На шляху трапляються берестняк і осичник, столітні дуби і сосни, які тільки тут мирно сусідяться.
    Утомишся, наб’єш ноги до знечутніння, надвередишся до млости, але так щедро, доп’яна наллєш душу по вінця казковою красою, доброю лагідністю до цього світу і людей, що потім падаєш у ліжко з щасливою лагідною усмішкою на лиці. Тільки ліс та ще мандрів’яні дороги роблять з людською душею таке диво доброти.
    А вранці піднімешся знову свіжий і бадьорий, готовий відгукнутися усім серцем на поклик лісу.


    Передобіддя.
    Виспрагла земля.
    Бахрома далеких лісів. І зрожевіла жимолость.
    Палева стежка прожилковується між молодих сосонок і забігає в осичник. Глухі затінки. Лагідний ламкий небосхил.
    Лугівка. А зудвобіч – розгінні, ніби сатинові, поля.
    Руслище висохлої ріки. Тільки де-не-де мочари. Напівсонний очерет.
    Довгошиї бусли полюють на жаб, високо піднімаючи завезьгані ноги.
    Ніби нізвідки з’являється яструб і починає колувати над нами: то вишастує крилами, то купається у хвилях повітря.

    З цієї землі ще в сорокові роки перед великою війною виселили більше півсотні сіл і хуторів.
    Чорна рука Верховного накреслила на карті велике коло, і найродючіша, найблагодатніша земля перетворилася у мертвий полігон.
    Тисячі людей вирвали з рідної землі й розсіяли світами.
    Зникли з карти Крем’янка, Ясенівка, Щирець, Крушин, Малатин, Вівсяна Гора, Клепарів, Великі і Малі Вишеньки, Курники, Парипси, Велика і Мала Березина, Букриї, Бідкн, Біла Піскова, Бідуни, Тріщанець, Вербляни, Гряда, Озірна, Долина, Іванки, Профилі, Кизли, Солошин, Смерків, В.Дорошів, Куликів, Передмістя, Малетень та інші села і хутори, назви яких мені не вдалося відновити.


    Примеркає. Повійнуло терпкою сосновою свіжістю.
    Дрижучий захід, повний рожевих тонів, обіцяє дощ чи зливу.

    Уже зранку закундубасилось на дощ, але погідна погода протрималась до смерку. Щоправда, незвична тиша, у якій відчувалися пересада і тривога, давила і гнітила протягом усього дня, який до того ж видався невміру довгим.

    Коли сонце упало в призахідні хмари, з того боку подув борвій. Нагнав хмаровиння і сірої смаги, навіть яру окалину місяця покрили хмари. Десь далеко простугоніло. Глухий відзвук упав за ліс. Захвилювалися сосни і дуби, зашелестіла метлиця, заколихався осугуватий став, біля якого ми смажили картоплю. Визскливо зойкнула лісова птаха і стрілою залетіла в найближчий ялинник.
    У повітрі зависло давке гариво.
    За кілька хвилин почалося моросіння дощу, а потім ливанула злива. На щастя, до того часу ми уже встигли заскочити у машину і рушити з місця.
    Кострубачились обабіч дерева. Шмалький дощ все сильніше бив у вітрове скло.
    Раптом споночіло, і довкілля освінула яскрава блискавка. А потім гримонуло так, ніби хто лулуснув гігантською шаблею по воді чи блискавка плиском упала на мокру землю.
    вибиралися на шосе. Добре, що земля піщана – колеса не грузнуть.
    Надирдикавшись до знемоги, автомобіль нарешті виїхав на жорстяну дорогу, а там і на асфальтівку. Але їхати далі було незмога: тьма-тьменна. Якийсь час сунули ніби омаць, а потім зупинилися. Уже лив не дощ – суцільна стіна води стояла перед вітровим склом.
    Десь зізаду, покрай неба, жбухнув вогняний смерч, і страхітливий розстріск сколихнув грішний світ. Усе навколо шуміло, вирувало, шиширхало, тріскало, начеб репалась земля.
    Мені здалося, що саме така гроза упала з небес, коли людей виганяли з цієї землі. Внутрішнім зором на змиг ока я побачив людські товпища, почув розпачливі крики і зойки, собачий гаквіт і ревіння моторів, постріли і погрози, – мені відслонилася завіса земного пекла.
    Але в цій навалі грози відчувалася якась неузгодженість – вона то наростала, то стихала, відчувалося, що вона швидко видихнеться. І справді, невдовзі прояснилося, зливний дощ знову перейшов у моросіння і ми рушили, обережно об’їжджаючи тікища на розмитому асфальті.


    Живемо у лісі, що особливо гостро відчувається вночі.
    Тривожно шумлять сосни.
    Бродити тоді навіть неподалік від дому я не наважуюся – темно, хоч око виколи, жаско, можна легко зблудити. Якось опівночі верталися з Галею додому і відчули, що блудимо. Непроглядна темінь, ніби хто зав’язав очі. Дорогу пробуємо ногами, просуваємося навпомацки черепашими темпами і все одно провалюємося у якийсь рів. Далі знову ідемо омаць, пробираємося навмання через кущі й хащі.
    Стомлені, налякані, сердиті, ледве вибралися на асфальт.
    А сосни над нами шумлять – ніби насміхаються.


    Незмінно засинаємо під нескінченну пісню цвіркуна і прокидаємося від стукоту дятла.
    Святно і легко на душі.

    Зранку світло просочується крізь сонливу змору сосен, витворюючи фантастичні світлові ефекти. Передсвітня обіймаюча тиша.
    Остуджена за ніч трава висвічується росою.
    Добре відчувати цю землю босими ногами.
    Виходиш з хати і за парукрок опиняєшся в лісі. Гриби пробивають товщу прілого листя і пнуться вгору на своїх білих ніжках. Високі сосни підсилюють ранішнє світло.
    Жабки стрибають під ногами – справжній зелений феєрверк.

    Блукаючи тими осамотілими місцями, відчув приємне сп’яніння від того, що ніхто не знає, де я, що загубився в тих соснових прилісках і диких полях. У мене немає „мобілки”, нікому не залишив свої координати. Я загублений, як ті одинокі люди, що залишилися тут жити напівлегально усупереч усім обставинам. Непереборна сила прив’язує людину до рідних місць. Нині навіть у чорнобильській зоні продовжується життя.
    Тут майже абсолютна відірваність від цивілізованого світу. Зате яка єдність з природою – лісом, полем, Богом.
    Іду полями. Метлиця шепче до мене устами тих, хто жив тут піввіку тому.
    Вона мені всю правду розкаже.

    Довго бреду обрідненим сосновим лісом, потім виходжу на піщану дорогу. За якийсь час пірнаю у природний зелений тунель – над головою злилися крони дубів і сосен, утворивши величну арку.
    Відтюгикав кілька верст.
    Тиша. Краса.
    Хто не відчуває, що дерева живі, не може по-справжньому насолоджуватися красою природи. Вона пройде мимо нього і не зачепить, не осяє.

    Ми побачили його здалеку – цей розстріляний собор із знищеного села Вишеньки, про який стільки начулися. Він вразив з першого погляду, бо навіть поруйнований справляв незабутнє враження. Може, тому, що чітко і ясно вирізьбився на тлі забагровілого неба. Сильна явина! Символ духовної нескорености, величі й краси. Як наші козацькі фортеці, середньовічні твердині – свідки трагічних дійств.
    Чим ближче ми під’їжджали до нього, тим більше він осяював душу.
    Дорога ставала солона на смак.
    Солона дорога до собору.
    Відчуття величі й тривоги підсилювала градова хмара, що наближалася з півночі.
    Мовчки, з внутрішнім хвилюванням, піднімаємося на узвишшя – і велична картина відкривається нашим очам – рівнина, поросла соснами і ялинами.
    Господи! Тут колись було село! Гостро відчувається, що тіні тих, хто жив тут тисячоліттями, незримо присутні в повітрі.
    Вони і руїни собору облагороджують довкілля.
    Заходимо у середину собору через поруйновані стіни. Яке світле видмо проливається згори, де мали б сяяти розписані куполи. Ніби сам Господь удихнув в цей храм нездоланну силу.
    Навіть призвиклий до всього, здається, тут не залишиться байдужим, здригнеться серцем.
    Легко уявляю собі те село і картину недільної відправи у цьому соборі. Внутрішнім зором бачу як сходяться люди – хто поважисто, невпоспіхом, хто біжком, хто під’їжджає кіньми. А навколо – білі хатки під шапками солом’яних стріх і вишневі садки.
    Неподалік сільське кладовище. Ідемо туди по влежаних травах. Недавно його обгородили, поставили великий дубовий хрест і кілька маленьких залізних хрестів на розмитих горбиках, але імен уже не віднайти, не відчитати, не відновити.
    Пригуслий сум.
    Самотинно душі на цьому вітровищі.
    Знищений цвинтар, розранений собор. І жодної вишеньки. Жодної. А цвіли ж тут суцільні сади. Незрима моторош пробігає тілом.
    І все ж повного умалення не відбулося.

    Подощить і перестане...
    Дорога біжить у Потелич.
    Тихі села край шляху. Садки і городи в буянні зелені.
    Вороблячин. Середкевичі. Ці села пощадила доля, вони опинилися за межами виселення.
    Передовсім впадають у вічі ставки, порослі очеретом, обрамлені дуплястими вербами.
    Українська ідилія.
    Старовинна церква на зеленій горі, що її обмиває річка Телиця. Церкві уже п’ять століть. Кажуть тут колись сам Хмельницький побував на Богослужінні, бо піджидав з розвідки вістуна Буняка. Пізніше тому Буняку тут начебто вибили око, і він прокляв Потеличі.
    Камінні білі хрести на подвір’ї церкви, дерев’яна капличка у бойківському стилі, вікові липи, що пнуться вище хреста.
    Поруч цвинтар, де на темних хрестах багато сильних козацьких прізвищ – Хула, Павлюка, Дудок, Бігун, Ревуха, Шавлія, Тріщ, Пілат, Татомир...

    Подощів’я.
    З Потелич прямуємо на хутір Луг, де загубилося в лісах цілюще джерело, освячене з’явою Божої Матері.
    Скільки засягне око – розпросторіла даль.
    Вітер наганяє олов’яні хмари. Машина довго петляє полями і лісовими дорогами, доки на обрії не з’являється хутір. Якийсь час моросить мжичка, а потім вгамовується.
    Хутірські діти показують нам дорогу до джерела. Треба іти лісами більше трьох кілометрів бо добратися туди можна лишень пустопаш. Тільки через годину спускаємося у широку лісову улоговину, де вимальовується силует кам’яної каплички. Несподівано зустрічаємо групу людей – бригада будівельників упорядковує святе місце.
    Коли знову виходимо з лісу, то ніби пірнаємо у стихію дивовижних медв’яних пахощів.


    Висіч і Середковичі.
    Тополі. Провіховілені усіма вітрами, стоять на вічній сторожі краси.
    Голуба погуда небес.
    Босі ноги занурюються у теплу кушпелу. З кожним доторком ніби скидаєш кілька літ.
    За одним чарівним краєвидом відкривається інший – ще запаморочливіший.
    Відчуваю, що не спроможний передати словами ту красу і німію в болісному зачудуванні.
    Майоліковий світ.
    Поля облогом. Вигорілі під сонцем дикі трави.
    Величезна долина, обрамлена пагорбами. Це Вівсяна гора.
    Під хмарним небом ці далі особливі. Але незмінно печальні. Ніби на них упав вічний сум тих, що втратили матірну землю.
    Роблю світлину за світлиною, але невдовзі починаю розуміти, що ніяка фотографія не спроможна передати мінливу красу цього краю. Фарби темнішають просто на очах, небеса хмурніють.
    Ще мить – і сяйнула блискавка, але десь так далеко, ніби на тому світі. І все ж посіяла тривогу.

    Опівніччя.
    Вдивляюся в темне вікно і уявляю собі, які тут розігрувалися драми, скільки трагічного пам’ятають ці дерева... Люди тікають у ліси, за ними женуться солдати. Крики і стрільба. Ревище танків і тракторів, що валять хати.
    П’яні солдати на очах напівбожевільних людей вибивають вікна і двері, зривають солом’яні стріхи або ж підпалюють все.
    Варвітня. Розпач і жах.
    До вечора на місці колись квітучого вишневого села залишається одне стлище.

    – Навіщо тобі ворушити минуле? – наковирює мене приятель. – Чого тобі ходити по тих селах, яких давно нема? Який в цьому сенс?
    Але хіба я можу сказати навіщо? Хіба тут я владаю собою?
    Стоять перед внутрішнім зором картини виселення, тисячі нещасних, горьових людей, яких назавжди виривають з рідної землі, чую їх молитви і розпачливі голоси, бачу нажахані, ніби зурочені очі. Може, тому, що колись таку ж трагедію пережили мої батьки.


    З-понадрання іду на Парипси.
    Шпигуча роса. Продимає вітер. Прояснюється притуманена даль.
    Прошу зустрічного чоловіка показати дорогу.
    – А нащо вам туди? – дивується він. – Я ось тут живу все життя, а там не був. Нічого цікавого не побачите, усіх виселили. Глушина.
    – Мені цікаво подивитися...
    Він стенає плечима, але дорогу показує.
    Навколо краса невимовна. Соснові ліси під зачерленими небесами. Як на картинах Антона Журавля.
    Не ідеш – пливеш.
    Піщані низовинні дороги.
    Потім жорства, далі асфальтівка, а відтак знову піщаниця.
    Важкі вантажівки везуть ліс.
    Димок в’ється біля лісу.
    Несподівано шлях перетинає ріка. Міжбережжя, поросле лепехою і очеретом. Жебонливі джерела. Тут, безперечно, було село. Шукаю хоч якихось його прикмет і натрапляю на зчорнілу засохлу яблуню. Страшний і вражаючий символ. Навколо тільки вив’ялені трави, що сягають майже по коліна, і скелет яблуні. Здається, вона померла від туги за людьми.

    Нинішні Парипси – це шість хатинок, загублених у лісі, такий собі виселок.
    Люди живуть напівлегально, без світла і найменших цивілізаційних зручностей.
    Дерев’яні убогі хатки на чималій віддалі одна від одної.
    Колись тут було велике село, гомінке розладдя, а нині суцільні хащі.
    Ріка-нетеча ховається в тунелі верб і лозняків.
    –Як тут все живо заростає, – зітхає баба Євдоха. – Ще недавно ось туточки, де ми стоїмо, була бита дорога, кіньми проїжджали, а нині одні заросляки – навіть пішки важко пройти...
    Людей у Парипсах можна полічити на пальцях рук: Марія і Микола Малиновські, неодружений лісник Володимир Ямборко з вісімдесятирічною матір’ю, баба Євдоха, старенькі Марта Шокало, Степан Білець – оце і всі. Люди рідкісні, горьові...
    Це ті, що відмовилися переселитися у Немирів або віддали свої квартири дітям.
    Влітку тут краса, благодать – гриби, ягоди, багато чого іншого з’їжного, але як жити узимку, коли темніє уже о четвертій? Людина ж не звір.
    – Вони появилися тут на Кирила, – розповідає дід Степан. – Нашельці. Дикуни. Ординці. Наробили галасу, крику і безладу. Загалайкотіли. Світ якось одразу померк. Усе перевертом. Сказали вибиратися через дві години. Люди виносили нажите добро з хат і складали на вози. Через дві години солдати почали зривати соломяні стріхи, вибивати двері й вікна. Ми зрозуміли – вороття не буде. Командував одутий, як жаба, якийсь військовий копітан. Бігав як оглашенний. Штиряв усіх під ребра пістолем.
    Деякі хати одразу ж почали валити тракторами і танками.
    Потім нас привезли у Немирів, скинули під високими мурами і забули. Справжнє вавілонське стовпотворіння. Ковізнемо один день, другий, третій. А тут ще пішли сівкі дощі. Світ отьмарився зовсім. З горя люди зчорніли, і почали поволі тікати в рідні села. Будь-що-будь. Спершу поодинці, а потім і гуртом, здебільшого уночі, коли охорона спала.
    Повернулися і ми, хат немає, то збудували дерев’яну буду. Таких будок виросло з добрий десяток. Тоді знову налетіли військові, попалили ті буди, а нас у тюрму. Відсиділи ми два роки і повернулися в Немирів. Після смерти Сталіна знову сюди перебралися. Якось збудували сяку-таку хату і з тих пір уже безвиїзно живемо тут. Ніхто нас особливо не турбує. Тільки переконували переселитися у Немирів, дали там будиночок, але в ньому поселилися наші діти, а нам хочеться тут умерти. Бо ми ж у Парипсах народилися і цю землю обожуємо. Це треба розуміти... Коли ідуть воєнні вчення, то танки шугають навколо нас, як оглашенні, й стоїть такий гул та шум, така пальба, що іноді шиби вилітають, але ми вже до цього звикли.

    На пагорбі біля каплички вцілів невеличкий цвинтар – усього кількоро хрестів і порослих травою горбиків. Більшість хрестів без написів і табличок, але трапляються і з надмогильними плитами та напівстертими епітафіями.
    Уже знайомі прізвища – Онуфрій Ямборко, Катерина Шокало, Василь Турчин, Онуфрій Підгірний, Володимир Герун.

    За Парипсами розкинулася Чернеча гора. Злежана земля у диких, злегка прив’ялених травах. Ідеш, ніби пливеш у добірних розкішних пахощах. Кажуть, коли ця гора розігрівається на сонці, то притягує усі грозові хмари, і тоді Парипси обминають літні дощі.

    Проїжджаємо полігон зі сходу на захід. Солдати на КП пропускають неохоче, але пачка сигарет чи пляшка пива завжди вирішують справу.
    Кебешкуватіші з них навіть ставлять березові саморобні шлагбауми там, де їх не має бути, щоб зібрати з випадкових проїжджих (передусім, грибників) хоч сяку-таку подать.
    На нашому шляху зустрічаються танки і зачохлені гармати, спостережливі пункти, якісь військові будови, потім невеличке штабне містечко – і тільки. Назагал нічого цікавого.
    Але це треба було побачити.
    На місцях колись квітучих сіл виросла ракова пухлуна під назвою „Полігон”.
    Уявляю, як зловісно звучало це слово для тих, кого виганяли з обжитих місць. Так звучать „мор”, „війна”, „чума”.


    Стою на простогоні, де колись був центральний майдан села Біла Піскова. Про це говорять мені сполотнілі небеса, тиша, останні латки нічного туману нахромлені на піки будяків.
    У широкому лісовому видолинку збереглося тільки джерело святої Параскевії, де за Австро-Угорщини 12-річній дівчинці явилася Богоматір. Після цієї з’яви 27 сімей відділилися од села і заснували присілок З’явлення.
    Місця тут благодатні, родючі.
    Тепер тільки сосни і сосни.
    На джерелі у глибокому лісі невеличка дерев’яна капличка.
    Тиша особлива – хочеться говорити пошепки. Місце Божої благодаті.
    На цямринні – неполохливі ящірки.
    Десь вавкнув сич. Але навіть цей глухий голос звучить хорально.
    Важко уявити собі, що тут колись вирувало життя, стояв храм, до якого сходилися люди з усіх околиць, і якийсь підприємливий поляк навіть поставив каруселі, щоб заманювати молодь, бо джерело стало місцем паломництва...
    Нині навколо ні душі.
    Тільки дзумрять оси і метушаться маленькі зелені ящірки.
    Але ця земля прив’язує, і хочеться тут побути якомога довше.
    Часу ніби не існує. Справді потужне святе місце.
    Душа впадає у солодку летаргію.


    Вечірні притінки. Продимає вітер.
    Упівнеба сяє місяць.
    Десь озвався вже знайомий сич, за ним – другий.
    У срібних імлах – білі хатки і вишневі садки, що ніби виростають з-під землі.
    Як на екрані появляються люди. У вікнах – мерехтливі вогники.
    Пахне свіжими борщами. Чути собачий гавкіт, бряжчання дійниць, пофоркування коней і людські голоси.
    Це мій сон.


    Відтюгикав кілометрів десять.
    Захмарний вітер. Далеке гриміння.
    Нарешті знаходжу ту місцину, де колись було село Гряда. Невеличкі нагір’я, що поросли соснами.
    Але ні знаку, ні натяку на колишнє поселення. Жодного фруктового дерева, навіть здичавілого. Все винищили, вирубали до пня. І сотні разів переорали гусеничними траками.
    Натрапляю на русельце пересохлої ріки. Навіть річка без людей не може жити.
    Ще один пригірок. Можливо, тут був сільський майдан і стояла церква. Можливо.
    Десь неподалік тирлувалися села Солошин, Смерків, Куликів, Великий Дорошів, що теж зникли безслідно.
    Яка дивовижна місцина відкривається наусебіч.


    Не знайти двох схожих між собою сосен. Кожна – велика індивідуальність. Високі благородні стовбури, що світяться з середини. Гілки – як сильні людські руки.
    Рожеве небо над Немировим. Церква на його тлі особливо хвилює.

    Щодня над нашим присілком, високо під хмарами, кружляє самотній бусол. Ловить повітряні потоки, і розкошує у вільному леті...
    Він так високо, що майже губиться у блакитній безвісті.
    Що відчуває він там, на цій немислимій висоті? Милується землею? Чи зазирає поза хмари?
    Адже ж щось він щось відчуває.
    Для чогось Творець подарував йому цю розкіш ширяння.
    І чому він один?
    Чи той, хто має небо, не потребує нікого?
    А сьогодні зустрів його на землі, за лісом, біля каплички.
    Він походжав у житі, що сягало йому майже до очей, ніби купався в ньому.
    Дивно, але зустрів мене, як давнього знайомого, і підпустив зовсім близько.
    Красивий, сильний, гордий птах.
    Дивився так, ніби запитував: „Ти той, хто стежив за моїм польотом?”

    Проїжджаємо тими селами, що уникнули виселення.
    Коти. Вербляни. Завадів...
    Перше, що кидається у вічі – лелечі гнізда. Бузьки як добрі духи, що стоять на сторожі спокою і миру, як янголи-охоронці тих сіл. Обереги. Вони гніздяться на електричних стовпах, церквах, водонапірних вежах, тобто там, де є люди, поближче до їх жител, у безлюдді не зустрінеш жодного із них.
    Красиві й сильні, поважно походжають по лугах, болотах і заплавах рік. Поодинці, парами й цілими зграйками.
    Лелеки – добрий символ, тотем Розточчя.
    І серце його – село Лелич.

    Ми у грабовому лісі за Яворовим, де у глибокому видолинку лунко пульсує джерело св. Онуфрія.
    Поруч три залізні хрести, дерев’яна капличка, буковий місточок через рів, яким стікає вода. І особливий затишок, незвична умиротвореність, що злагіднює душу. Повітря, настояне на терпких лісових травах.
    Сонце то ховається за хмари, то раз-по-раз зазирає у проріху хмаровиння, і ніби якийсь небесний маляр розливає по синьому рожеву фарбу.
    Завтра – Спаса.
    Проїжджаємо через придорожні села, що кишать від дітвори. Усі підмітають вулиці й заодно й трасу – центральну асфальтівку.
    Корови повертаються з пасовищ. Смеркає. Неймовірно тонкий серпик місяця стинає ще один день.
    Заночоброджує туман.
    З лісу виповзає дремна темінь.


    Блукаючи сосновими лісами, порослими папороттю і ожинами, найбільше потерпав, щоб незнарошне не наткнутися на якусь змію, яких, кажуть, вистачає у тій місцевості.
    Але, на щастя, так і не побачив жодного гада, і вважаю це особливою милістю Божою.
    Уже один вид цих огидних плазунів ввергає мене у жах.


    Усе було значуще у ці два тижні: далі, дерева, озера, хутори, ріки, ліси, люди і небо ... Задощені ночі й погожі дні.
    Дякую за них Господові й тим друзям, що ділили зі мною ті земні скарби, – Романові Дідулі, Степанові Тесляку, Оксані Лозовій і Галі.


    СВІТ В ОРИГІНАЛІ
    1
    Цього року після летючого короткого літа якось одразу ж засльотило і дощі з невеликими перервами ішли у вересні й жовтні. Траплялися погожі дні, навіть „бабине літо” почало снуватися, але все якось невиразно і непевно. Відчуття тривкої радости не подарувало.
    Навіть коли випадав ясний і теплий день з багряним сіянням палаючих кленів і беріз, то він все одно закінчувався післяобіднім чи передвечірнім дощем. Невідомо звідки напливали купчасті хмари, темніло і на двір виходити не хотілося. А наприкінці жовтня почався сезон ранкових туманів. Дні стояли важкі і давлючі. І це підсилювало відчуття минущості життя і подиху неминучої старости.
    Але восени навіть один золотий день – великий дар Божий, вартий літнього тижня. Такий день випав п’ятого листопада. І я з подивом і великою внутрішньою радістю подумав: Господи, це ж тільки перша декада листопада, ще двадцять п’ять днів осені. Чому я так рано почав думати про кінець життя?
    Над головою блакитне небо, на якому ні хмаринки, тільки далекі небосхили попеляться і поблискують білизною.
    Гарно так. І тихо.
    Пробував кракати старий ворон, сівши на електричному стовпі, але тут же швидко зник, збагнувши абсолютну недоречність свого рипучого іржавого голосу в золотому царстві тиші та спокою.
    Ліс ніби дрімає, чи, може, умліває?
    На деревах жодного листочка. Ніде ані шелесне. Тиша така глибока, що здається блаженною.
    Ось і спробуй сказати після цього, що ти не жив і не пізнав щастя душевного спокою?!

    2
    Муравель заліз на сім’ячко клена саме в ту мить, коли воно відірвалося од гілки і закрутилося в повітрі. Разом з ним він здійснив запаморочливий політ, щасливо приземлився і швидко почимчикував далі.
    Що він відчув? Чи став цей вражаючий політ-падіння для нього пам’ятним? Чи хоча б закрутилася у нього голова?
    Якби в подібній ситуації опинилася людина, то це стало б для неї подією на все життя. А муравель, мабуть, так і не збагнув, що ж це було.
    Чи може, збагнув? І кричав від захвату своїм нечутним комашиним голосом? І ще довго йому буде снитися той політ? Як знати.

    3
    Починаються затяжні осінні дощі. Нишкнуть осамотнені дерева під нескінченною мжичкою.
    Така вона, як весною, але не така.
    Величезна різниця між ними.
    Від весняного дощу все розквітає, тягнеться вгору, співає і квітне, а від осіннього – в’яне, гнеться і блідне...
    Очевидно, небесна вода має ще й особливий заряд.

    4
    Який дорогий осінній день.
    Безцінний.
    Визирне сонце – уже подія.
    Клени, здається, спалахнули за одну ніч, явивши невимовну красу барв. Свято.
    Ось уже справді – ніби хто підпалив їх.
    Ще вчора вони були темнозеленими. А нині на тлі інших дерев нагадують палаючі смолоскипи.
    Мені здається, що моє життя набирає справжнього сенсу і глибокого змісту тільки осінню. Може тому, що тоді до краю загострюється бажання утриматися в межах реального світу.

    5
    Тиша і спокій у природі. Теплі дні бабиного літа. Навіть далекі електричні лінії нагадують срібне павутиння.
    Осінь для того, щоб набратися спокою і умиротворення, добра і тиші. Налити ними душу на весь рік.
    Падає багряне листя і відчайдушно чіпляється за „бабине літо”, яке зойкає, мов струни.
    Осінь – світ в оригіналі.


    ХМАРИ
    1
    Осінні низькі хмари схожі на повітряні острови. Ніби дивовижний витвір людських рук, немислимої людської фантазії.
    Знизу землисто-темнаві, зверху – сяйливо-білі.
    І я готовий заприсягтися, що вони населені живими істотами.

    2
    Яких тільки кольорів не дарують осінні небеса.
    Після дощової ночі розпогодилося на обрії і великі хмари попливли по небі. Білі, сірі, землисто-темні, сині, підсвітлені сонцем, а в проймах між ними засяяли різні відтінки небес – від блакитного до голубого, від синього до зеленкувато-сірого, від блакитного до такого, якому й назви не знаю. Добре художникові, йому не треба мозолитися над назвою тих відтінків, які бачить уперше, він просто переносить їх на полотно. А письменник мусить дошукуватися назв.
    Там, на півночі, де знову купчаться градові хмари, один колір змінює інший. Справжній калейдоскоп неймовірних кольорів.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Ще раз про великий перехід... « Голос із хорів»
    ЛІРИЧНИЙ ДЕННИК

    ЩЕ РАЗ ПРО ВЕЛИКИЙ ПЕРЕХІД

    Це дуже важливо – жити якомога довше.
    Не тільки для того, щоб більше побачити і зрозуміти, відчути і наповнити враженнями душу.
    Важливо знати: твої друзі, рідні і знайомі уже Там, вони зустрінуть тебе під час Великого Переходу і допоможуть.
    Як це добре, коли в іншій країні, де ти не знаєш ні мови, ні звичаїв, тебе зустрічає хтось знайомий і рідний. А про той.
    Всуціль таємничий, світ і говорити не приходиться.


    У ПРИТВОРІ ВЕСНИ

    1
    Добре за селом у полі в пливке прогріте надвечір’я. І так хвилююче дослухатися як долинають з села різні звуки – жіночі голоси, брязкіт дійниць, лелечий клекіт, коров’яче мукання.... Все це ніби зависає на мить у повітрі, осріблюється небом, і тоді минулі віки стають перед тобою на коліна.

    2
    Ця зміна „кадрів” у природі здається немислимою, – як у прискореному кіно чи у сні. Учора ще чорно-білий ліс сьогодні вражає напічнявілою навалою зелені. Вона вусебіч: над головою і під ногами, б’є у вічі та зазирає в душу. Зелене царство із зеленим шумом і зеленими пахощами. І здається навіть, що з неба ллється зелене зукісне проміння. Око і душа не можуть надивуватися. „І гуде, гуде в зеленій твоїй голові..”
    Хтось сказав про відомого художника: він змагався у своїй творчості із самим Богом.
    Ошелешений і заворожений невичерпною силою і фантазією природи, розумієш, що художник може тільки з більшим чи меншим успіхом копіювати те, що створив Вищий Розум. Але змагатися?!
    3
    Після важкої цілоденної праці на городі повертаємося з Грицівець у Тернопіль. Рожеве сонце заходить за велику темно-синю хмару і розливає тужливе неонове світло. Сонце неймовірної величини, з рожевого стає кармінно-черленим, од нього віє величчю.
    У видолинку снується смужка білого туману, а на пагорбі за пасовищем відбилися на світлому обрії темні силуети людей і вантажівки. Чомусь та картина глибоко зворушує мене.
    У всьому розлита особлива чарівність, замішана на легкій ностальгії. За чим ця туга? За дитинством, що пройшло на городі? За вічністю і Небом?
    Ні, не розгадати мені цієї тайни, як не описати краси і величі цього вечора.
    Знаю лишень, що праця коло землі дарує мені це особливе відчуття краси і таємниці.

    4
    Уперше під час сильного вітру і дощу почув музику, що спадає і ллється з вищих сфер. У цьому допомогли мені дерева, що гармонійно розхитувалися в різні сторони: одні ніби диригували, а другі – танцювали. Музика звучала так виразно, що я сп’янів, і стало невимовно жаль, що не спроможний записати її на папері...

    5
    Калина уже розпустила листя, а з нього визирають торішні темно-червоні кетяги, що пережили люту зиму і горобині нальоти. Здається, що калина заплодоносила. Маленьке диво весни.

    6
    Одна річ лягти у траву від бездіяльности і втупитися в небо знудьгованим поглядом, і зовсім інша – упасти після важкої праці, коли втому і знемогу відчуває кожна клітинка твого тіла. Тоді зовсім по-іншому зумріють мухи над головою, гуде джміль і пахне кульбаба, борець-зілля та материнка, тоді по-особливому світить і манить безмежне небо.

    7
    Чи можу я знову описувати цей наринаючий шал зелені?
    Ні, я уже описав його минулого і позаминулого років.
    Але я не можу перестати милуватися і дивуватися ним, а отже відкривати щось нове, досі непомічене...

    8
    Скупані дощами дерева, дихають свіжістю і небом.
    Все чисте-свірчисте, воскресло-радісне і святкове.
    Легкий вітер струшує важкі краплі.
    Село Травневе у мальвах.
    Півтори сотні обійсть і немає жодного без мальв.
    Як у безсмертному хокку Йоса Бусона.


    „МИ ДЗВІНОЧКИ...”

    Двічі моє серце дало тривожні сигнали і чорна тінь смерти обдала мене зловіщим холодом. Два рази отримав, так би мовити, попередження, повістку, почув дзвіночок з того світу і обидва рази за дивним збігом обставин у лісі („Ми дзвіночки, лісові дзвіночки...”).


    ДОТИК БЕЗСМЕРТЯ

    Так чи не так,
    але на схилі літ
    лише на Тебе, Боже, покладаюсь.
    Кобоясі Іеса

    1
    Шляхів до Бога багато і, мабуть, кожен може вибирати той, що найбільш зрозумілий і найбільш прийнятний для його світосприйняття. Атеїзм – це теж стежка до вічности. Але моя логіка підказує мені, що коли Вищий Розум подарував людині для порятунку християнство, то навіщо шукати чогось іншого і кращого, все одно ж не знайдеш. Та я толерантний і уважний до поглядів інших, і комусь нав’язувати свої вважаю зайвим та неетичним.
    „Я атеїст, – часто декларує письменник Андрій Боб’юк.– Але хіба я став гірший за набожного Богдана Бойка чи Медведчука?! Я не поділяю людей на віруючих чи атеїстів, греко-католиків чи православних, а на розумних і дурних, національно свідомих і перевертнів-яничарів. В Корначівці проживає дев’яностолітній дід, який жодного разу не був у церкві, не молиться і не хреститься, але це чесний, високоморальний українець, що не скривдив навіть кота чи пса, готовий прийти на допомогу скривдженому, бідному, не вживає лайливих слів, не згадує навіть чорта. Його люблять і поважають навіть священики...”

    2
    Твердження, що цей світ чистилище – не позбавлене логіки. Може, це і не так, але дуже часто я приймаю цю тезу, і тоді мені особливо ясно і чітко стає зрозумілим, що таке земна слава. У світі, де треба думати про душу і де стільки страждань і терпінь, тривають нескінченні шоу, панує самовип’ячування, намагання будь-що здивувати і ошелешити інших.

    3
    З-поміж тих кількох тисяч студентів, що пройшли перед моїми очима за більш як десять років викладацької роботи, лише у двох було, так би мовити, не життя, а житіє. І обидва стали послушниками у чоловічому православному монастирі московського патріархату. І це змушує мене з болем і сумом припустити, що існує добре продумана і досконало розроблена ловитва отаких наївних і чесних юних душ, якщо вже отут, в Галичині, потрапляють в їхні сіті кращі з кращих, чистіші з-поміж чистіших.

    4
    „Живіть як птиці небесні”, – звертається Ісус до апостолів. Саме до апостолів. Це заповіт тим, хто відчуває в собі потребу служити Богові. Нині це заповіт ченцям, священнослужителям, блаженним і Божим людям. Всім жити так не можна і усім так радити Христос не міг. Важко уявити, що було б, якби враз усі почали жити так, як птиці небесні.
    Якби Ісус хотів, щоб так жили усі, то Його слова звучали б приблизно так: „Говоріть людям – хай живуть, як птиці небесні”.

    5
    Пишуть, що коли душа, опинившись перед Вседержителем, бачить свої минулі земні гріхи, то усвідомлює всю глибину свого злочину і згоряє од сорому. Але добре було б, якби вона горіла від сорому на землі.
    Запитую як земна людина: оте горіння постскриптум, що воно може принести, крім болю, жалю і муки, що може змінити?

    6
    Є справді святі люди і є „святоші”. Один мій знайомий щодня молиться кілька годин, не розлучається з „Біблією”, відвідує усі Літургії. У його домі часто бувають священики і монахи, одного разу навіть приїжджав єпископ. Він людина заможна, можливо, дуже багата, його фірма процвітає. Захоплений його побожністю і стилем життя, якось попросив допомогти видати збірку поезій поетеси, уже піввіку прикутої важкою недугою до ліжка. Він одразу скис і відповів ухильно, а після цього став уникати мене. І я гадаю собі: треба мозолитися над тим як врятувати душу і молитися, але чи можна добитися спасіння без добрих справ? Чи не мертва наша віра без добра, без потреби безкорисливої жертви?

    7
    Що таке гріх і де межа між гріхом і праведним учинком?
    Як часто заплутуюся в цьому.
    Знайомий священик, з яким ми розмовляємо на цю тему, каже мені: „Ти завжди враховуй, кому від того, що чиниш, погано. Якщо нікому, то й гріха не буде”.
    Але це не так.
    Ось сходяться двоє і чинять содомський перелюб. Від цього нікому начебто не погано, але ж перед лицем Бога це гріх.
    Увочевидь, може бути погано не лише іншим, але і власній душі, янголові-охоронцеві...

    8
    ЙОРДАН
    Став передсвітом, ще затемна, десь о шостій, щоб потрапити на вранішнє Богослужіння у кретівській церкві й на посвячення води. Коли доїхав маршруткою на окраїну Тернополя, запопелився небосхил, а відтак появилися перші спалахи світанку. Швидко завиднілося, і в Збаражі зустрів золотіючий схід сонця. Велика рожева куля піднімалася на крайнебі, розливаючи радісне і тремтливе сяйво. Щось містичне і неосяжне відчувалося у тій явині.
    Треба було пройти ще шість кілометрів пішки, але в мене в запасі залишалася майже година, і я не поспішав. Найбільше потерпав, щоб не над’їхав хтось із знайомих і не зіпсував мені тої захоплюючої мандрівки назустріч сонцю.
    Ранок морозний, свірчистий і чудесний. Навколо біла безмовність – охристі поля, опалове небо і далекий силует рідного села. Найменший звук тут розлунюється на півсвіту. Дорога – як пісня. На придорожніх заінених кущах глоду ще дрімають горобці та ворони. Тиша невимовна. Але стільки музики в блакитних розпрозорених небесах і білих обширах піль.
    Спускаюся у видолинок. Болото, скуте морозами і припорошене снігом, здалеку нагадує хмаровиння, що сіло на землю. Як заворожений, хитається білий очерет і де-не-де полискує ніби полив’яний ясинець. Одинока придорожня вишня, як безщасниця, обдарована Богом, милується в сріберній накидці. Тут знаєш напевне: кожне твоє слово, кожну молитву і колядку вислухають янголи і донесуть до Божого вуха.
    На душі радісна благість. Не описати. Не передати словами.
    Потім таке ж високе піднесення переживаєш у церкві, коли під куполами відлунює „З нами Бог”.
    Свято душі, що примиряє тебе зі світом, наснажує доброю силою і душевним здоров’ям.

    9
    Сектанти і розкольники християнства мозоляться над питанням, чому хрест – місце страшних мук і смерти Сина Божого – став об’єктом поклоніння? На їх думку, нелогічно засіб убивства вважати святинею.
    Ми маємо умерти, а отже цей світ має розіпнути нас на хресті, інакше вічности не здобути. Чому саме такою ціною людина осягає безсмертя, не знаю. Може, це і не надто висока ціна, як на вічне життя. Легенда про первородний гріх мене не задовольняє, не можу прочитати її глибинної сутності, але й не можу не приймати беззастережно те, що посилає Вищий Розум.

    10
    У ЗАХРИСТІЇ

    У захристії трійця стоїть
    Біля неї я стану...
    (В.Герасимчук)

    Ні Різдво, ні Великдень не приносять мені стільки сяєвної радости, як Зелені Свята... Може, те світло пролилося у душу в юності, а, може, ще в дитинстві, коли ми ходили з батьками на річку по шивар, а в лісопосадку по липу, щоб примаювати ними хату і подвір’я. Стільки було в тому невисмакуваної утіхи, щось справді особливого і вічного.
    Тепер мені навіть здається, що моє язичницьке дитинство усуціль пройшло під знаком тих Зелених свят. Але то, мабуть, тільки так здається. Хоча й далі вони продовжують дарувати дивовижні душевні осяяння і неперебутні прочуття.
    Цьогоріч уперше простояв усю Літургію в захристії Кретівської церкви, і це стало справжньою подією у духовному житті. Я завжди по-різному переживаю Богослужіння у притворі, на хорах і в самому храмі. По-різному це на мене впливає, але завжди осяяний виходжу з церкви.
    Не зразу освійчився у тісненькому приміщенні, що нагадує комору, не одразу заясніло на душі, та коли перегодом зробилося легко і світло, то став почуватися, як на порозі раю.
    Один за одним приїжджали священики з сусідніх сіл (у Грицівцях і Кретівцях – празник) і добре мені було спостерігати за їх „облаченням у ризи” – такі вони різні, колоритні та значливі. Одні в доброму гуморі, іронічні й словоохочі, інші погідно-присмирені, з пригаслою задумою в очах, усі без пихи і зверхности. Неквапно, без театральности надівали фелони, єпатрахілі й нарукавники, підперезувалися поясами, й коли брали хрест у руки, то гарно перевтілювалися.
    Може, хтось схильний бачити у священицтві тільки негативне, але я бачу передусім високе і світле, і чуюся між ними внутрішньо захищеним од усього злого і ворожого...

    11
    Свято Івана Хрестителя.
    Після Богослужіння поїхали у Травневе, а відтак у Грицівці.
    Відвідали обидва цвинтарі.
    Якби я міг передати словами те, що відчуваю у такі дні на кладовищі, то був би великим письменником.
    Ця неймовірна тиша, цей спокій, ці неохопні далі, що відкриваються за цвинтарною огорожею, половіючі поля і безмежні небеса позначені невидимою, але відчутною присутністю Святого Духа.

    12
    Не знаю, який Бог.
    Але інколи здається, що бачу його добре серце у його творіннях – бджолі, ластівці, лісових дзвіночках, божій корівці, деревах... Таку красу міг створити тільки винятково добрий дух.

    13
    „Краще було б тому чоловікові не народжуватися”, – каже Господь.
    Це не тільки про Іуду, це про багатьох. Може, про більшість, бо „мало вибраних”, Може, і про мене...
    Але хіба людина народжується з власної волі?
    А якщо зневолена, то хоч би у неї залишався вибір – між пеклом і небуттям, розсіюванням атомів у всесвіті. Це було б справедливіше, ніж довічні муки за коротке гріховне земне життя. Може, і є в людини такий вибір. Може. Дізнаємося про це після Великого Переходу.
    Але Бог вічний і душа людська безсмертна.
    А що означає безсмертна? Така, що не має ні початку й ні кінця?
    Тобто, людина створена Богом, але не душа. Вона – вічна. Може, частка самого Бога.
    При такому підході багато що може прояснитися.

    14
    За останні роки я відвідав багато святих місць.
    На те була внутрішня потреба.
    Їхав, щоб вимолити зцілення, бо „просіть і дасться вам”.
    Бо яка користь з хворої людини? А здоровий так багато може... прислужиться і людям і Богу.
    Та майже завжди після купання у тих джерелах, де були Божі з’яви, повертався ще більше хворий.
    Чому? Я не знаю.
    Очевидно, за мною тягнеться щось важке і непрощенне.
    А може, цей світ не для спокою і здоров’я. Гублюся і не знаходжу відповіді.
    Але не перестаю шукати і вірити, боротися за здоров’я і шукати зцілення душі й тіла.

    15
    Бувають хвилини, коли виникає невтоленна потреба звернутися до когось вищого, всесильного. Гостра і вічна потреба молитви. Не лише у хвилини розпачу, а й гармонії, душевної рівноваги. Особливо у такі хвилини, бо тоді відчуваєш свою причетність до вищих космічних сил, єдність з ними.

    16
    Звісно, я прагну вдосконалення, але чернечої довершености мені, мабуть, не досягнути ніколи. Очевидно, моє призначення – розриватися між світлом і темрявою, світом спокус і їх переборенням.
    Не скажу, що аж надто люблю це життя. Але іншого не знаю і воно миле мені. Є втіхи і радощі, від яких мені важко відмовитися, майже неможливо, бо життя без них зовсім опрісниться.
    Є, щоправда, найбільша з насолод – творчість. Але про що я писав би, утікаючи від життя?

    17
    Страждання? Біль? Так.
    Бо хіба може бути легкою дорога до Неба?
    На гору не піднімешся без видимих зусиль, снігову вершину не подолаєш без випробувань, а тут – Небо.

    18
    Переглянув кілька відеофільмів про Чорногорію, де явилася Божа Мати.
    Шокове враження.
    Четверо дітей спостерігають позареальне видіння, зовсім не реагуючи на прояви зовнішнього світу.
    Своєрідна форма трансу.
    Але вразило не тільки це, а поведінка присутніх там людей. Вони вели себе так, ніби нічого особливого не відбувається – перемовлялися, байдуже озиралися навколо, перейняті якимись своїми думками і клопотами.
    Людина воістину невиправна!
    Відбувається велике таїнство – Вища Сила виходить на прямий контакт з людьми, а вони – злочинно байдужі.


    19
    Людина народжується в гріхах, каже Біблія, і всім треба шукати порятунку через каяття. Але шукають тільки одиниці й потребу сповіді відчувають одиниці.
    За якими законами Творець наділяє людину добром і злом, я не знаю, і не відаю, чому один народжується доброю людиною, а інший злою.
    Чи гріх тягнеться за душею, чи за родом, чи є тут якась особлива тайна Творця, Його задум і програма стосовно кожної людини?

    20
    Передчуваю, що коли помру, то моя свідомість погасне, вимкнеться... А коли увімкнеться щось інше (душа, що живе у підсвідомости), то це вже буду не теперішній я, тобто не оця моя свідомість, а щось зовсім інше. Можливо, вона якось відіб’ється у „свідомости душі”, але як? Іноді відчуваю, що душа якось впливає на мої думки, почуття, керує моїми вчинками, але не завжди.
    Не розумію також, чому та душа має потім страждати за недосконалість і гріховність моїх земних учинків, за „проблеми мого росту”?
    Таке красиве і сильне тіло іде в землю, стає перегноєм. І вже ніколи більше не буде таких очей і рук, такого чола, такої чарівної усмішки... Як це зрозуміти і осягнути? Як це прийняти? Де тут вища логіка і Боже милосердя? Це немислимо! Це вище мого розуміння.
    Якою ж чудесною має бути душа, яким вічним і безцінним скарбом ми володіємо, якщо для неї створено такий дивовижний храм тіла, який, вона так легко скидає, ніби зношену одежу!

    21
    Іноді небо лякає мене: здається, воно може впасти на землю.

    22
    Пізнім недільним надвечір’ям, після суєтних святкувань, гамору і шуму, я усамітнився у кущах бозу за батьківською хатою і довго дивився на темніюче небо. Таке неймовірне умиротворення, немислимий спокій і солодка благодать зійшли на душу, ніби побачив у проймі темно-фіолетових хмар добрі очі Бога.
    Не знаю, що відчуватиме душа у вічності, але здається мені, що людині посилаються саме такі душевні стани, такі прочуття, аби вона відчула подих безсмертя уже тут, на землі, і не боялася того світу, в який треба перейти, а прагнула його, поривалися до нього.

    23
    У великих і малих людей допитувався, чи відчувають вони безсмертну душу, чи впевнені, що після смерти їх чекає нове життя, і всі відповідали, що нічого не відчувають, що зовсім не впевнені, хоча більшість з них – люди віруючі. І тут немає парадоксу: вони вірять в те, чого не відчувають. Вони просто вірять – Євангелії та Христу.
    Лишень вибрані відчувають благодать Божу. Буває, пише старець Сілуан, що ця благодать сходить на монаха через рік, а буває через кілька років і навіть десятиліть. А трапляється, що й ніколи....

    24
    Падаєш після опівночі в ліжко майже смертельно втомлений і перш, ніж встигнеш провалитися у безодню сну, ще подумаєш: як швидко промиготів цей день, згорів, як сірник... Ніби й не було його. І весь у суєті, в якихось дріб’язкових, нікчемних справах.
    Що залишилося від того дня? Нічого!
    Та що там день!
    Так проминув останній тиждень і місяць. І рік. А може, і все попереднє життя.
    А в якийсь день прийде смерть, зазирне жахливими очима в душу і вирве її.
    І ради чого все це було?
    Чому не прийшло те велике, чого чекав, бажав, заради чого начебто працював несамовито?
    Де схибив, упустив, пройшов мимо?
    Якби ж знати!

    25
    Мені здається, що смерть перекреслює усе людське життя, робить його трагічним і безцільним.
    Можливо, я помиляюся.
    Можливо.
    Власне, я все роблю для того, щоб помилитися.
    Але смерть це та сила, з якою боротися марно.
    Чим я можу перемогти, „попрати” її?
    Працею? Вірою? Книгами? Чистим сумлінням? Любов’ю?
    Мені теж доведеться капітулювати перед смертю, коли вона прийде. Але більшість людей капітулюють ще задовго до її приходу.
    До цього б не скотитися.

    26
    У Нових Петриках храмовий празник.
    Богослужіння під відкритим небом, бо немає ще церковці. Чотири молодих священики і щопта людей.
    Пережив щось справді незвичне і велике для душі.
    Природа – найкращий храм для Літургії. Стіни сковують, куполи нависають та пригнічують. А небо і молитва відчиняють всесвіт. Дарують дотик безсмертя. Я завжди відчував серцем як мені добре і легко молитися на кладовищі, але не задумувався чому. Тепер знаю – там багато неба.
    Відчув, мабуть, малу крихту того, що відчували мої далекі предки, які молилися у священних капищах, що знаходилися на високих пагорбах чи в лісах. Ніби їхній двадцятитисячний досвід озвався у моїй душі.
    27
    Коли щасливий – вірю в безсмертя, бо щастя – це вже дотикання до вічности.
    Коли нещасний – хочу тільки смерти та повного забуття й більш нічого.

    28
    Природа створена на подив людині.
    Ідеш, роздумуєш про щось своє, буденне, і враз натикаєшся на дерево усе в білому чи рожевому сіянні. Ніби зустрівся з незглибимим поглядом Того, Хто придумав для нас кольори, запахи і наділив даром сприйняття. У душу вливається щось нове і незнане.

    29
    Цього літа я купався у семи джерелах, де були дивовижні з’яви Святого Духа.
    Але не зцілився, хоч так шукав його.
    Не став почувати себе краще, а навпаки – мої недуги навіть ще більше загострилися.
    Язичник Іван Потій сміється: ти купався у звичайній воді.
    Ні, я купався у святій воді, але не відчув покращення тому, що не змінив стилю життя, не позбувся гріховних думок і гріховного письма. Як і раніше віддаю данину мамоні.
    Тому й нарікати нічого.

    30
    Якби у мене була можливість вибору між повним небуттям після фізичної смерти й потойбічним життям, то я вибрав би небуття, цілковите зникнення. Я не вірю у щасливий небесний рай після такої жахливої земної преамбули (жахливої не для мене особисто, „все-таки ще по-Божому зі мною життя обійшлось”, а в загальному). Знаючи, яким пекельним може бути земне життя, я уже боюся вічного існування.
    І тому все частіше прошу небуття.
    Це називається „втома металу”, втома тіла і мозку.


    31
    Якщо людина наділена безсмертною душею, то ця душа, отже, була завжди, вона не знає ні початку, ні кінця, тобто не створювалася Вищою Силою. А сама є часткою її.
    Якщо ж створювалася, то появилася без власної волі.
    А це мало б залишати за нею право повернення у небуття.
    Вибираючи між вічним пеклом і небуттям, хто не вибрав би небуття?

    32
    Кожен прояв людської доброти – як скарб.
    Потисне людина тобі руку, усміхнеться при тому, скаже привітне слово – і просвітліє на душі.
    Але коли це зробить людина духовно чиста – монах, священик, старчик чи письменник християнського світовідчуття – тоді таке потужне світло проллється в душу, що, здається, він твоє життя продовжив на кілька тижнів.
    А й справді, хіба подарована радість не продовжує наше життя, а людське зло не вкорочує його?

    33
    Знаю, що кожну людину чекає велика катастрофа, неминуча смерть.
    Знаю, що все тлінне перед її лицем, все ніщота і порох.
    „Не збирай собі земних скарбів”...
    Але доки б’ється моє серце і рука тримає перо, я мушу писати, тобто збирати „земні скарби”, бо інакше моє життя перетвориться у безцільне існування, велику порожнечу.
    Без отих земних скарбів не буде для мене і скарбів небесних, тобто нічого не буде.
    Іншими словами кажучи, щоб жити, мені потрібен стимул.
    У кожного він свій.
    У мене це письмо.

    34
    Іноді вигрібаю з ночі, як із безодні.
    Але в мені міцно сидить усвідомлення того, що є багато людей, яким у цей час незрівнянно важче, які конають на лікарняних чи тюремних нарах, на чужині чи вулиці. А я страждаю все ж на рідній постелі. Як-не-як це підтримує.

    35
    У дитинстві та юності біль гостріший, а з роками, коли тіло зношується, старіє, стає тупіший. З болем ніби зживаєшся, хоча я знаю, звикнути до нього не можна. Біль – те, що врешті решт забере наше життя і він може бути безконечний, як той Божий світ, з якого приходить до нас.

    36
    Коли гасне сонце, то на темніючому тлі неба спочатку засвічується одна зірка і якийсь час єдина владарює на небесах. Тільки з перебігом часу загоряються інші.
    Та перша зірка багато говорить моїй душі.
    Вона оживляє вечорові насурмлені небеса.
    Без неї вони багато б програли.
    Вона – познак іншого світу. Може Раю, може Нераю.

    37
    Бог – це передусім сила. Немислима і незбагненна для людини. Хіба можна виступати проти сили, і які перспективи атеїзму?
    Але Вседержитель залишається невидимим і це породжує сум’яття та непорозуміння.
    Якби Богу було потрібне поклоніння, він усіх поставив би на коліна.
    Інша річ, коли твоє захоплення, подив і любов згинають коліна.

    38
    Іноді запитую себе: чи потрібна мені свобода, якщо вона не захищає від хвороб, нещасть, важких випробувань?
    Але також запитую себе: чи не є це психологія раба, який каже: краще спокійне і безболісне рабство, ніж постійний страх перед Божим гнівом і тремтіння перед гріхом, можливістю оступитися?


    39
    Живу в постійному духовному зв’язку з моїм Творцем, принаймні, хочу вірити, що живу....
    Але чи міцна моя віра? Далебі.
    Ось найтиповіший приклад її слабкості.
    Коли у мене починаються спазми, я приймаю обезболююче, щоб приглушити страждання. Але чи звертався б я до медицини, якби моя віра була по-справжньому сильна? Вибираючи між вірою і таблеткою, я все ж вибираю таблетку.


    У ПОШУКАХ НЕВТРАЧЕНОГО ЧАСУ

    1
    Старіння – це так сумно.
    Спостерігаючи за своїми друзями, внутрішньо зіщулююся.
    Навіть ті, що затято борються за життя і не розтринькують марно життєві сили, невблаганно старіють справляють жалюгідне враження.
    Ні, не хочу описувати старости: глухоти, сліпоти, склерозу...
    Це видається таким протиприродним.
    Іноді гірше смерти.

    2
    Буває день, як вік.
    Але пробігає час і з віддалі прожитого він видається миттю.
    День-вік все одно стає днем-миттю.
    Часу немає.
    А отже і життя немає.
    Є лише твоя ілюзія, сон.

    3
    Треба жити так, щоб відсутність щастя уже сприймалося як нещастя (не щастя).

    4
    Літня людина скаржиться: як швидко минає життя, як непомітно спливають літа.
    А молодий усміхається: а в мене так швидко не пролетить, я зумію обернути мить у вічність, зможу сповільнити біг часу.
    І я так гадав, і я цього прагнув. Змагався з часом, біг разом з ним навперейми, сподівався перемогти його безсмертним текстом, несамовитою працею, але...

    5
    Мабуть, найбільша мудрість – радіти кожному новому дневі, кожній годині й навіть хвилині.
    Найбільша мудрість і мужність.
    Це моя зневага до смерти й моя любов до життя.

    6
    Тепер, коли позаду піввіку, роздумую, яке з п’яти десятиліть було найважливішим для становлення душі, для самоусвідомлення, і здається, що саме оце останнє. Навіть більше: кожен рік після сорока вартий попередньої десятирічки – стільки відбувається дивовижних відкриттів, стільки думок і неперебутніх духовних переживань. І це незважаючи на те, що час біжить все стрімкіше, дні миготять, як шалені, а роки пробігають, як місяці. Все ж, у душі відбувається щось неймовірно потужне, а робота мислі не припиняється ні на мить. Якщо Господь подарує мені ще хоча б одне десятиліття, я сягну свого вершинного росту і сили, напишу свої кращі книжки.

    7
    Переслідує оте невідступне: ну, написав ще одну книжку, ну видав ще кілька монографій і що ж? Ще раз відчув повноту любови та щастя, придбав ще одну картину, і що ж, і що ж?
    Все минуще і тлінне.
    Так і не навчився радіти летючому щастю, ловити мить життя...
    Ніколи втіха минулого не переважує тривогу перед неминучістю відходу. А треба було б прогнати подібні думки, щоб не зруйнувати того, що залишилося.

    8
    Похмурий день.
    За що б не брався, що б не робив, як би не мобілізовував себе, нічого не виходить, усе валиться з рук.
    І на душі така важкість, що здається, той тягар вганяє тебе в землю.
    Що це? Подих старости?
    Одне добре, що такі дні трапляються, може, раз на місяць, не частіше.
    Але так уже вимучать душу, що потім вигрібаєш з того стану, як з глибокого провалля.
    А може, й справді душа провалюється кудись?

    9
    Хіба раніше, за молодих літ, я вдивлявся так пильно у красу природи? Хіба цей світ так зачаровував мене? Здається, що ні, все пролітало якось мимо, мимо. І тільки відсвіт того золотого сяйва відбивався у душі, не зачіпаючи її глибинно.
    Внутрішній зір поглиблюється з часом.
    Тепер просто впиваюся красотами землі. Особливо осінню.
    Ніби хочу ввібрати в душу все побачене, щоб понести з собою у засвіти.
    І тільки нині майже на фізичному рівні спроможний відчути смуток осінніх улежаних трав, яким завтра доведеться умерти, і розпач польових квітів, які перед загрозою неминучого ув’ядання, вибухають усіма кольорами веселки.

    10
    Тільки в радості я відчуваю подих вічности.

    11
    Чим важче теперішнє життя, тим вабливішим здається минуле.

    12
    Нарешті такий довгий і багатий на зустрічі та події день, що пізнім вечором намагаюся пригадати: це було вчора чи сьогодні вранці? (29 червня).

    13
    Люблю це життя, природу і багато чого іншого в цьому світі. Але аж ніяк не можу примиритися з тим, як швидко минає час.
    Це щось немислиме.
    Це мене ранить найбільше... Іноді кидає у відчай.
    Чим більше в душі любови до світу, тим швидше минає час.
    Що ж мені залишається – зненавидіти цей світ?

    14
    Це не час проходить, це проходимо ми, каже мудрець.
    Але коли ідеш швидше, то і час ніби швидше біжить.
    Тому треба іти неспішно, не квапитися, не суєтитися.
    Розумні спиняються у своєму часі й ніби застигають в ньому.
    Але я не з їх числа.

    15
    Очевидно, між молодістю і старістю є якийсь перехідний нейтральний період. Мабуть, він може тягнутися довго, навіть десятиріччями. Але я такого не знав.
    Почував себе молодим у 20, 30, 40 і 45 років, усе жив передчуттям чогось незвичного і великого, доки одного разу вранці не прокинувся надламаною людиною. Глянув у дзеркало – і затерп: сивина спалила мене.
    Це трапилося на 47 році життя.
    Вік поета.

    16
    Найбільші зміни відбуваються несподівано.
    Вранці біжу на роботу, усміхаюся сонцю і деревам, милуюся розвеснілим світом і не маю жодних поганих передчуттів. І враз (найбільші зміни в житті відбуваються саме так) відчуваю запаморочення, втрачаю координацію і падаю, як п’яний.
    Але думка працює і я ще контролюю свої відчуття. У пам’яті спливає остання фраза Юрка Гудзя, почута від нього при прощанні: „Колись ітиму, як ми зараз, упаду – і помру”.
    Ось так, виявляється, умирають.
    Але з утіхою відзначаю, що страху не відчуваю, навпаки – відчуваю, що було б навіть добре ось так легко і майже безболісно відійти. Жаль тільки Галі, а більше нікому на світі я уже не потрібен. Та саме оця відсутність страху поступово починає насторожувати мене, а потім і лякати, бо в екстремальних ситуаціях у мене завжди пропадав ляк, а це означало, що мене жде щось справді непросте і важке. Уже не раз пересвідчувався: мій янгол-охоронець звільняє мене від страху, коли попереду серйозні випробування. Значить, подумалося, ця втрата координації серйозна справа.
    Пригадую, що за тиждень Великдень і стає жаль, що не дотягую ці кілька днів, коли відкриті небеса.

    17
    Мій організм починає здавати, і що ж – мені залишається описувати як людина перетворюється на руїну? Мучуся питанням – чи це потрібне комусь? Але ж старіння невідворотній закон людського життя і його не уникнути, коли судилося довше життя. У цьому і велике таїнство, і велика наука. Пригадую, що років двадцять тому мені потрапив до рук щоденник одного письменника, який основну увагу зосередив на описах своїх недуг і боротьби з ними, іншими словами кажучи, це була книга про страждання тіла і емпіреї духу. Тоді вона видалася мені надто нудною і я відклав її, не прочитавши до кінця. Певен, що сьогодні вона стала б моєю настільною книгою.
    Письменник повинен орієнтуватися на певний читацький вік. Мій читач повинен бути з досвідом.

    18
    Туга супроводжує мене усе життя.
    В дитинстві вона набирала тотальних, неясних форм, я не міг збагнути, що її породжує і чому вона мене опосідає. Це просто накочувалося без видимих причин у будь-який час – і все: я не знаходив собі місця і повільно конав.
    У юності та зрілі роки ця туга знайшла собі предмет – жінку. Це вже була конкретна туга за любов’ю, за жіночим ідеалом.
    Тепер це стає тугою за вічністю, за Богом. У недільні й святкові дні, як у дитинстві, вона майже непереборна.
    Вона падає, як сніг на голову, невідомо звідки і чому, але, на щастя, так само несподівано зникає.

    19
    Тільки в рідкісні хвилини відчуваю щось таке як повнота щастя. Напливає недовідома сила і заливає душу, здебільшого ні з того, ні з сього. Ти ідеш на роботу, милуєшся краєвидами і враз відчуєш радість буття. І сп’янілий не можеш увібрати в себе усієї краси лісу, неба, трав і квітів... До заклинання тоді стає дорогим це земне життя
    Як примиритися тоді з думкою, що колись з усім цим доведеться прощатися.
    Але ця моя радість ніколи не була б повною і справжньою, якби до неї не додавалося усвідомлення гострої потреби описати усе те, що я бачу і відчуваю.

    20
    Час – це те, що не зникає безслідно у людині.
    Ми не можемо відділити себе від свого минулого. Почати все із самого початку неможливо. Якщо навіть існує метемпсихоза і душа розпочинає нове життя, то все одно вона народжується у тілі зі слідами минулих гріхів.


    ПОТОЙБІЧ ТЬМИ

    Двісті років тому підкорювач Кавказу генерал Єрмолов, попаливши чеченські аули, зібрав тисячу чеченських дітей і поставив Шамілю ультиматум: або він здається в полон, або діти будуть знищені. Шаміль спустився з гір на білому коні й пішов у московські каземати.
    Нині чеченці захопили тисячу заручників в Осетії і поставили Путіну аналогічний ультиматум: його відставка, або всі загинуть.
    Як повторюється історія!
    Путін вибрав владу, пожертвувавши дітьми.
    До високого благородства горців йому далеко.
    Хоча, щоб врятувати дітей, не треба було іти ні на муки, ні в чеченські тюрми, а просто подати у відставку.
    Скільки ж іще йому треба напитися крови?

    ОБАБІЧ ВИДИМОГО

    1
    Заходжу в студентську аудиторію, і на мене б’є важка холодна хвиля негативної енергетики. Через кілька хвилин відчуваю, що вона мене просто паралізує.
    Але це виняткова ситуація. Частіше навпаки – живе світло осяює мене і надихає.
    Чому ж так гостро відчувається позитивний чи негативний заряд, коли студенти, зазвичай, різні?
    Очевидно, щось має переважити – світле чи темне. Чого більше, те й перемагає, поглинає протилежне.
    Якщо більше світлих душ, домінує сяйлива аура, якщо ж переважають темні натури, то заглушують собою світлі, осяяні Святим Духом.
    Чи маю право як викладач відмовитися від тієї групи, де почуваюся дискомфортно, де негатив руйнує мене? Чи не повинен спробувати перемінити заряд?
    Вважаю, що робив це багато років.
    Але сили мої вичерпуються, і я слабну.
    Тому нині уже здебільшого відмовляюся.

    2
    Якось в юності поталанило почути як співає риба. Це було в літнє прогріте сонцем надвечір’я за Крем’янцем. На якусь мить риба показувала голову над озерним плесом і напрочуд тонким нутряним голосом озивалася до неба, до зір.... У тому радісному скрикові, в тій дивній короткій „пісні” відчувалися і захват перед дивом світу, і радість життя, і ще таке щось, чому назви немає у людській мові...
    А зовсім недавно почув як риба плаче.
    То була скумбрія, що потрапила в ятері.
    Навіть у старих моряків од того моторошного риб’ячого зойку, кажуть, іде мороз поза шкірою.
    Мене ж полоснуло, як бритвою по серці.
    Вона ж усе відчуває, розуміє.
    І тремтить перед загрозою смерти, як людина.
    Жахливо. Жахливо.

    3
    У неділю з мамою на кретівському кладовищі.
    Невимовні відчуття.
    Уже починало темніти, під ногами снігова чвиря, за цвинтарною огорожею і шерегою голих тополь відкривалася така сумна чорно-біла далина, що здавалося, серце не витримає, перетвориться в душу й полетить через Луб’янецькі пагорби в Божий вирій.
    Тут лежить уже пів села тих, кого я знав і любив. Старші й молодші. І вже один однокласник мій – Андрій Дептак. Перший з нас. Знайомі очі з надгробних каменів пронизують наскрізь. І говорять все, що словами ніколи б не передали.
    Боже, навіщо все це?
    Знаєш, що й сам ляжеш у цю землю, тільки ніяк не збагнеш – навіщо приходив на світ, для чого усі ці муки?

    4
    Де межі самогубства? Хто може визначити їх?
    Коли людина вистрибує з палаючого будинку і гине, що це? Самогубство?

    5
    Вогонь – вікно в інші світи.

    6
    Вітер то наганяв снігу і той все застилав білою повстю, то нараз світ прояснювався, навіть визирало сонце і відкривалася з петриківських пагорбів гарна далина. Я знову відчув, що люблю світ і хочу повернутися до свого денника, до якого не торкався кілька тижнів.
    Як це важливо відчути, що ти любиш цей світ і це життя! І як добре, що, проживши на світі майже піввіку, я ще не збайдужів до краси, не піддався депресії і зневірі, не дав байдужості цілком заволодіти собою, ще спроможний пересилити її. Велика Божа ласка.

    7
    Цьогоріч було у мене три радості неодіймані: ліс, футбол і ці денники.
    По-своєму я жив повно і щасливо, й пив життя захланно, як міг.
    Тільки тепер, коли життя стрімко наближається до полудня віку, почав пити життя великими ковтками. А раніше робив це обережно, вважав, якщо повільніше питиму, дозуватиму втіху від природи і книг, то довше житиму. Та це була омана.
    Єдиний справжній критерій повноти життя – щастя. А за щастя треба боротися.


    МАНДРИ

    1
    КРИЛОС
    Не знаю, чи десь ще відкривається така святоблива краса на всі чотири сторони світу, як з Криловецьких пагорбів. Можливо, такого дива Господь багато розсипав по землі, але щоб так зримо проступали в ній давнина і вічність, то пригадати не можу.
    У Крилосі, під сонцем і нетекучими небесами, де був древній княжий осідок, постають такі запаморочливі краєвиди, що серце стає птахом.
    Хвойні ліси на далеких пагорбах уже пробудилися до життя. Вони ще темні здалеку, як і взимку, але це вже не та тотальна зимова чорнота, а з прожилками бурої барви. З кожною годиною тої барви у них появляється більше. Може тому, що немає снігу, який би відтінював їх чорноту.
    Навколишні ліси дихають і співають у передчутті весни.
    Досить трішки уяви, щоб на змиг ока побачити у розтріснутому часі сиві вали, обнесені високим муром, гарцюючих комонників удалині, людське тлумище на майдані біля собору, угрських послів, визвуки їх голосів і руху...
    Після обіду починає заноситися на дощ – все небо окуповують рвані верети хмаровиння, що пливе зі сходу, звідти, де Чагрів, Дибще, Демня, Бошнів, Поплавники, Тязів, Ямниця, Угрів, де все так само дихає минувшиною і легендами...

    2
    СНОВИЧІ
    До передобіддя припікало сонце, потім знявся холоднавий вітер і нагнав хмаровиння. Заносилося на дощ.
    Коли ми труським путівцем в’їжджали у Сновичі, зусібіч уже налягали олов’яні хмари. Було похмуро, тривожно і вітряно. З гори скотилися у глибокий видолинок, і село видалося до болю затиснутим пагорбами.
    А годиною раніше ми зупинилися за Плуговим, де обривається Подільська височина і шосе повертає на Поморяни.
    Трохи побродив-порозкошував положистими схилами спадаючого плоскогір’я, з якого відкриваються дивовижні краєвиди зі злежаною землею, опаловою рікою, кущаками верболозів й манливою далечінню.
    Розщебетала, запідпідьомкана навколишність так освінула мене, що ледь не наступив на сонного зайця в густій траві.
    Потім виїхали на Верхньобузьку гору і знову зупинилися: той же краєвид відкрився нам, але вже з більшої височини і видався удвічі красивішим і запаморочливішим.
    У місцевій школі нам влаштували урочисту стрічу (золочівське козацтво палило з саморобних гармат), а потім півтори години ублаготворено слухали наші виступи, але мене більше цікавили самі Сновичі та його люди. Хотів побродити тими стежками, пастівниками і пагорбами, що їх оспівав мій приятель у дивовижній повістині з чудесною назвою „У найменшому з-поміж світів”, але моросіння дощу і моква трохи перекабатили мої сподівання. І все ж я побачив найголовніше – неспішну, ніби нетекучу річку Сомець, засльозені й упокорені узріччя і присілки, усе самі назви яких звучать, як музика: Дуга і Дубрівка, Могилки і Зарічка, Коропчуки і Говда, Серединка і Могилки...

    3
    З художником Юрієм Чумаком бродили берегом Серету, що омиває Петрики зі сходу. Перед нами простяглася неймовірно широка улоговина, поросла дикими травами і очеретом. Її обрамлювали пагорби, на яких розкинулося село. Призахідне сонце залило їх золотим сяйвом, створивши невимовно гарну картину. Було багато неба і величі.
    Ми зупинилися біля двох джерел, що пробивалися з-під залізничного насипу і слухали їх музику. Стояла глибока тиша, яку час від часу порушував тільки вітер. Все навкруги здавалося винятково доцільним і гармонійним – верби над рікою, темний ліс удалині, осінні хмари, принишклі, пожухлі трави...
    – Раніше я тут часто бував на пленері зі студентами, – говорив Ю.Ч. – Якось ми затрималися до смерку. Розвели вогнище, влаштували підвечірок, і нині мені здається, що то був один з найщасливіших днів у моєму житті. Ці краєвиди мають в собі щось божественне.

    4
    Встаємо разом з сонцем і вирушаємо в дорогу назустріч сонцю, на схід. Воно сліпить очі, але й радісно збуджує, світлить нас, наснажує своїм теплом.
    Світе ясний! Світе тихий!
    На кожному кроці Бог являє диво краси.
    У долинах ще виночовує згуслий за ніч туман, такий густий, що до нього тулиться тільки одне порівняння – як молоко.
    Дерева, обгалунені золотом, і весь простір золотий.
    Бузьки ще повністю у видивах недавніх сновидінь, трохи розгублені й ніби подивовані.
    Гарні волинські села, осяяні Божою благодаттю, сріберні, ніби нетекучі ріки, розсохаті верби... За цвітом аличі не встигає листя.
    Чим глибша Волинь, тим гарнішими здаються села: і більше у них білого цвітіння, і лелеки над ними, як янголи-охоронці.
    Ось „кадр”: молодиці з дійницями чекають на їздового, збирача молока. Про щось зацікавлено перемовляються. Одна несе відра на коромислі, – як намальована.
    За Горинкою починаються темнаві соснові бори. Спершу рідкі, а далі все густіші, загадковіші.
    Гарне дерево сосна, все у ньому досконале, а соснові бори – то просто немислиме диво краси і тайни.
    Далі рівнини – скільки око засягає.
    Ще „кадр”: сільський парох їде кіньми і в одній руці тримає віжки, а в другій мобілку та з кимось голосно перемовляється. Жінки хрестяться.
    Сільські кладовища. Які світи тут лежать! І хто може сказати, скільки безіменних талантів тут поховано?
    Здається, скільки житиму, стільки подивовуватимусь назвами наших сіл і містечок. Бо є Веселівка та Коханівка, і Судобичі і Несудилівка.
    Є Сатанів і є Сапанів.
    Голибіси і Ангелівка.
    Кобиловолоки і Конюхи.
    Ще подумається: ось почав колекціонувати картини, а навіщо? Чи не краще мандрувати і милуватися пейзажами? Досконаліше за пана-Бога все одно ніхто не намалює, не створить нічого...

    5
    Для мене завжди далека поїздка – в іншу країну чи навіть інше місто України – ставала проблемою і предметом нескінченних переживань. А тут колись треба буде відлітати в інший світ. Не хочу! Господи, я не можу!!

    6
    ДЕРМАНЬ
    Довго відмагався од цієї поїздки, але в небуденних подіях простежується якась невідворотність.
    На перший погляд, начебто нічого значного не трапилося: ну, побував на батьківщині Уласа Самчука, ну, потусувався у товаристві київських і рівненських літераторів, то й що?
    Але Дермань – це не просто одне з волинських сіл. Це духовна столиця повстанського краю, рясно освячена жертовною кров’ю.
    Маю певність – над такими селами витають янголи.
    Їхали ми довго і важко, особливо останні півсотні кілометрів, коли вже минули Дубно і заблукали в плетиві польових доріг. Зате відкрилися нам у всій своїй красі й величі шалясті поля та розлянисті ліси. І їхали ми дивовижною місцевістю, де ліворуч простяглися неокраї рівнини, а праворуч постали залісненні кряжі, що тягнуться сюди аж з-під Крем’янця.
    Як мені передати ту красу в сяйві злагіднюючого осіннього сонця?! Перо тут безсиле, потрібен пензель Васильківського чи Яременка.
    І хоча наша витка дорога підступно забігала то на якусь зашмуляну ферму, то на подвір’я напівзруйнованого заводу, вони не могли зруйнувати потужного враження від навколишніх краєвидів.
    Ми залишали позаду розбиті мости, ослизлі автобусні станції без назв і знову пірнали в обійми неозорих піль, диких польових квітів.
    Попри всі митарства у Дермань в’їхали якось раптово.
    І постала вона у зелених лісах, з яких ніби крадькома визирали принишклі хати, у всій своїй таємничій красі. З одного пагорба ми піднялися на інший, залишивши позаду широку долину і зелену річку, а потім знову пірнули у тінясту вуличку – природний тунель. Та розхильчасті крони невдовзі розступилися і ми опинилися на широкому майдані, під голубою пагодою небес, в сяйві розвільглих, уже прижовклих садів. Було в цій навколишності щось маєстатичне і хоральне.
    І я сказав собі: ось воно – село, створене для повстанської боротьби і написання безсмертних трилогій.

    7
    Кілька годин у дорозі. Захмарний вітер.
    То дощ, то спека.
    Але за будь-якої погоди наша земля найкраща.
    Море краси і дива.
    І села найкращі – з неодмінною річкою, ставком, верболозами, пастівником і хлопцями-пастушками...
    А назви які! Хотів би вигадати кращі, та не зможеш: Учерсько, Пчани, Туроди....


    ТАЄМНИЦЯ ЛЮБОВИ

    1
    Як це важливо знати – хтось любить тебе, і як це важливо любити когось.
    Любити як друга і шанувати як особистість.
    Як добре, що багатьох письменників і художників я можу любити і цінувати як друзів.
    Це те вище щастя, подароване мені Небом.

    2
    Тепер, коли до жіночої краси вже майже не домішується сексуальний потяг, вона по-особливому хвилює мене, милує душу і творчо наснажує. Відкривається особлива якість і сила краси. Замилування жінкою, виявляється, може бути чистим і світлим.
    Усе з любови творив Господь. І жінку створив з особливою любов’ю.
    В юності це відчути важко, навіть неможливо, заважає одурманююча жага.


    ЧЕРЕДА

    1
    Вперше у цьому році пасемо череду на пастівнику „за Пелехом” (прийшла наша черга). Весь день з коровами і ластівками. Холодно, і ластівки віщують дощ.
    Усе пасовище у жовтих квітах кульбаби і сіянні білого пуху, що здалеку нагадують острівці талого снігу. Невимовна краса!
    Добре мені вдивлятися у цю землю, засіяну безліччю розмаїтих трав. Це багатство землі видається немислимим. Уявляю собі як десь там, у небесній лабораторії, створюються чудесні насінини і опівночі, захищені темрявою од людський очей, розсіюються по землі армією янголів. Якось уві сні я бачив таку картину.
    Усе тут значуще, все вражає і по-особливому подивовує: шепіт вітру, зумріння бджіл, мишаче шастання у траві, жебоніння струмка...
    Пшениця вруниться на пагорбі. Чим ближче до вечора, тим сильніше заливаються жайворонки.
    Дві липи край битого шляху, що веде на Вищі Луб’янки. Уже здалеку вони справляють сильне і навіть ошелешуюче враження, їм, мабуть, за сотню літ, але коли опиняєшся під їх кронами, що сплітаються угорі, то ніби потрапляєш у море музики і шелесту... Зелена держава, зелений космос над головою!
    14 травня.

    2
    Яка ця земля всеплодюща.
    Як легко і незагайно все тут вруниться, розквітає і тягнеться до неба.
    І ми на цій землі легко росли.
    І наші діти.
    І ось тепер уже – наші внуки.

    3
    Пригадую тільки дві художні повістини у зарубіжній літературі, присвячені корові, точніше – на коров’ячу тематику. Це „Волелюбна” австралійця Френка Делбі Дейвісона і „Хмари на землі” росіянина Леоніда Фоміна.
    Наша література тут, здається, щедріша. Але і в Стефаника, і в Бордуляка („Дай, Боже, здоров’я корові”), і в Харчука („Соломонія”) та багатьох інших більше ішлося про роль корови в житті селянина, ніж переживання самої корови. Хоча є твір, де світ переломлюється крізь призму коров’ячої душі, – „Чотири сонця” Докії Гуменної.

    4
    Скільки пам’ятаю, ластівки завжди жили у нашому хліві, й сприймалися нами як щось дуже дороге і рідне. Вони стояли вище свійських птиць, бо їх не можна було убити і образити. Ніхто також не міг уявити без них хліва.
    Два, ліплені з соломи і болота гніздечка, тулилися до поперечної балки, на яку опиралася стеля. Вечорами ластівки вкладалися спати разом з коровами, гусьми і качками, й тоді мама зачиняла двері, а вранці зривалася ні світ, ні зоря, щоб випустити їх надвір.
    У ластівок завжди вистачало роботи. Щороку вони висиджували троє чи четверо ластів’ят. Які це ненаситні, крикливі і нахабні істоти! Здається, їх не любили усі жителі хліва, навіть терплячі поросята невдоволено рохкали.
    Я завжди мріяв побачити, як вони вперше злітають з гніздечка, але так ніколи і не зміг це підстерегти – не вистачало терпіння і витримки.
    Зате поталанило стати свідком того, як виростає з болітця, соломи і пір’я ластів’яче гніздечко. І досі вважаю – бачив диво.

    5
    24 червня
    – Н-ну, легіони! – поцьвохкує батогом дід Микола, і корови розбредаються широким пастівником.
    Ще один чудесний день під високими і чистими небесами.
    Одразу за селом – пшеничне поле на всю ширину обрію. У повітрі висне одноманітне зумріння. Молода пшениця ще росте, тягнеться до неба вусатими колосками, але вже де-не-де береться жовтизною. На перший погляд, це поле зелене, одначе, коли пильніше придивляєшся, то знаходиш добрий десяток відтінків – темно-зелений, сизий, зелено-жовтий, блідо-зелений та інші. Ось випнувся високо багряний мак. На межі – буяння польових квітів: волошок, ромашок, жовтцю і десятків інших, назв яких, на жаль, не знаю.
    Нездвиженна спека. Десь узявся бузько – пролетів безшелесно над нерухомим полем і зник за пагорбами. Метелики, як добрі духи цього світу. Жайворонки аж захлинаються від співу. Вони співають лише над житами. Цікаво, чому?
    Десь узявся ворон, кракнув пронизливим, немов простудженим голосом, і тут же замовк, ніби відчув усю неприродність свого крику в цьому царстві яси і спокою. Його стихія – негода.
    Пірнаю у пшеницю, як у воду, й ніби пливу в зелених хвилях, купаюся в них.
    – Щоб моє життя було таке довге, як день на пасовищі, – каже, усміхаючись, дід Микола.

    6
    ***
    Добре в цьому полі, де блакить загусла,
    Де тримають небо білі крила бусла,
    Де стихія вітру – нашої прамови,
    Гарне товариство – ластівки й корови.
    Накупаюсь в небі і у трави ляжу,
    Душу, як лошатко, на стерні прив’яжу,
    Хай на павутинці бабиного літа
    Поживе в цім полі, доки сонця-світа.

    Женемо корови через село, і погляд мимоволі забігає на кожне подвір’я.
    Які колоритні картини! Скільки навколо цікавого і незвичного.
    Ось Славко Сидень порається біля воза чи вдає, що порається, а розжохкана з самого ранку жінка вичитує йому мораль. Він ще сонний, ледь рухає руками, лице запухле і апатичне після вчорашнього перепою і до нього навряд чи доходять жінчині прокляття.
    Сухий і маленький, як підліток Федьо Мухва пиряє на городі траву й напихає нею мішок. Він у довгому брудному халаті й виглядає комічно, як Луї де Фюнес. Смішно закидає мішок на плечі й дріботить до хліва. Він живе з старенькою мамою, що уже не може ходити і тому всі турботи по господарству лежать на ньому. Він ніде не встигає – ні вдома, ні на тракторній бригаді, де працює механізатором, тому все у нього біжком-біжком.
    До нього кричить через паркан Марина Чуєш-Чуєш.
    –Ти, пришелепуватий Федю, знову заляпав гімнами всю вулицу. Не можеш, чуєш-чуєш, добре закрити борта?! Він гній возит, всі мают знати те і бачити. Тепер на вулицю не мош вийти. Ще перейде два рази колєйка – і сиди в смороді по самі вуха...
    Вся вулиця справді у гної і Федь, чуючи за собою вину, поспішно ховається в хліві. Але і там його здоганяє писклявий, ріжучий і сухий голос.
    У майці, але в галіфе і гумових чоботах Петро Титар поважно ріже під стайнею капусту. Мабуть, кролям. Осуркуватий, міцно збитий, з великою головою і колючими очима, він ніби живе втілення добротного господаря. І така ж у нього жінка – тілиста, поважна, добра господиня. У хліві у них кілька поросят, три корови і бичок, десятки курей, качок та індиків. А ще кролі – особлива любов Титара.
    Стефка Волох підпирає грудьми ворота. Пишна сорокарічна молодиця. У неї лише одна корівчина і на подвір’ї повна пустка. Живе легко-мягко. Уже з самого ранку щось жує і лупає очищами туди-сюди.
    –Гній не вивезений, – каже про неї Марина Чуєш-Чуєш.
    Її чоловік Несторко – ще більший гниляк – досі валяється в ліжку. Він так лежатиме до десятої, а потім годину манжатиме на конюшню, хоч до неї рукою подати. Та Несторко кожного зустрічного перепинить, біля кожного подвір’я стане і доки не викурить кілька сигарет, до конюшні не добереться.

    8
    Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Господи, молюся на Твою красу.
    Ми у полях під Чагарами Збаразькими і Рогівцем.
    Навколо справжній дикий степ, розкрилля незайманої природи. Сухі високі трави, що сягають по пояс.
    Далина під блакитним небом.
    Грицівці далеко на тлі медоборівської гряди – як сім віків назад, як одвіку...
    Чим дальше віддаляємося від села, тим у незвичнішу сивизну воно огортається і ніби віддаляється од нас у часі. Я хочу підшукати назви тим відтінкам, що його оповивають, і не знаходжу. Не сизо-блакитна, не сіро-голуба, не біло-синя, не... Не знаю яка. Цей колір ніби підсвічений із середини. Ще жодному художнику не вдалося його передати, хоча багато хто малює далекі погорби і села в серпанку маревіючих незвістей.
    Уже кількох зайців тут сполошив.
    –Ох ти! – щоразу вихоплюється у мене.
    Розкіш і благодать!

    9
    Колись тут був колгоспний сад, потім його по-варварському викорчували і тепер гоголіє пустир.
    Частина його заросла будяками і полином.
    На перший погляд, начебто нічого незвичного, а придивишся – зачудуєшся: яка по-своєму незвична картина! Яке багатство відтінків, невичерпність природної фантазії!
    Одні будяки ледь відірвалися од землі, інші випнулися високо вгору, а деякі сягають вище людського зросту. Вони здаються просто фантастичними, ніби пришельці з інших планет: широко розкидане листя, розстелене по землі, гострі, оскирені колючки і високі горді корони. І люди й корови тримаються од них на безпечній віддалі. А яке багатство кольорів: тільки оранжевої барви добрий десяток відтінків – сизо-голубий, білий, рожевий, світло-бурий і ще інші. Легкий хихлатий пух летить за теплим вітром, і ця гостропіка орда завойовує все нові й нові території. Безгосподарність? Авжеж. Але для мене – пришельця – оця екзотична експансія повна невимовного здиву і краси.


    НЕБО ДИТИНСТВА

    1
    Лежу в траві й дивлюся в блакитне ятристе небо. Воно таке ж, як у дитинстві, і навколо такі ж дива, як сорок років тому – шепіт трави, що хитається од вітру, зумріння бджіл і важке гудіння джмелів, дурманні пахощі квітів.
    Але все далеко не так, як у дитинстві.
    Не так.
    Чому?
    Чи не тому, що жив тоді за межами часу, а тепер він постійно тримає мене у своїх лещатах? Я начебто відпочиваю, але в голові тримаю те, що повинен зробити через годину, завтра і через тиждень.
    Вбивча детермінація часу!

    2
    З дитинства і до сьогодні найхвилюючіше – блакитне небо.
    Блакитний – синонім безмежжя.
    Коли потопаю поглядом у блакитному, то відчуваю безсмертну душу в собі.


    ПАЦАНИ

    1
    Спершу хотів написати про них повість чи ширше оповідання, але для цього мені доводилося б вигадувати, фантазувати, компонувати сюжет, а робити цього не хочеться. Життя вперто не підкидає пригодницьких сюжетів із захоплюючою інтригою та динамікою. Мої друзі-пацани не шукають скарбів, не займаються пошуковою роботою, не мають найменшого уявлення про „тимурівський рух”, вони просто ходять у школу, виконують домашню роботу, а у вільний час гасають у футбол. Все, що у нас є радісного, – це ліс і футбол. І заради них можу пожертвувати всім: діловою зустріччю, цікавою книжкою, творчою роботою, далекою поїздкою та ще багато чим. Певен – вони теж.
    З ними легко і просто, бо в них немає „дорослих проблем”, вони веселі й життєрадісні й часткою того світлого оптимізму завжди наділяють мене. В них красиві, звинні й мускулисті тіла, вони – діти і над ними витають янголи.
    Я згуртував їх у футбольну команду, а це відчуття сили і відповідальності, домігся того, що ми граємо за будь-якої погоди і у всі пори року.
    Взимку – в лісі, на галявині, весною і восени – у пансіонаті, де є невеличкий стадіон, оточений з трьох сторін лісом. Це дивовижно гарна місцина, з якої відкривається вид на далекі пагорби, густо обліплені дачами і обрамлені лісом.

    2
    Їхні призвіська, придумані ними, варті того, щоб їх назвати, бо в них невичерпний дух фантазії, тонке відчуття іронії й краси слова: Нюфа, Тасік, Свірчик, Валівчик, Люся, Шкарлупа, Макс, Помідорчик, Страшний, Грубий, Санчос, Забалуєв.
    Дивно, як ці вуличні прізвища точно означують їх внутрішню сутність, прилипають до них, навіть личать. Я також іноді пробував когось із них охрестити іронічним призвиським, але нічого з того не виходило.

    3
    Мова у них жахлива.
    Як пошесть, з якою я безсилий боротися і якою заражені майже всі, біда, лихо, що неймовірно засмучує мене.
    Спершу я обурювався, соромив їх, погрожував, роздавав поличники – нічого не допомагало. Пізніше давав якісь маленькі грошові нагороди тим, хто переставав лаятися – не допомагало. Не допомогли і численні розмови один на один „по душах”, прохання зважити на мій вік і таке інше. Викорінити цю заразу неможливо. Лаються не тільки хлопці, а й дівчатка, школярки других-третіх класів. А ще безбожно палять. Через три роки я зрозумів, що в цій боротьбі потерпів поразку – і припинив боротьбу. „Не водися з молодими”, – застерігав Тома Кемпійський. Справді: поведешся – дурного наберешся.
    Завжди втішався думкою, що вони щось добре візьмуть од мене, що буду їм зразком і прикладом, але це виявляється ілюзією. У боротьбі з середовищем один не воїн, якщо він, звісно, не Песталоцці чи Сухомлинський.

    4
    Вони вбираються у колодочки, входять у силу та красу, і на моїх очах з дітей перетворюються у підлітків, отроків – сильних, здорових, занозистих і задерикуватих, з гарними і звинними тілами (козацького крою!), а я свою силу втрачаю, мені починають дозоляти хвороби, опосідає утома, мої м’язи здають, ніби моя внутрішня снага і здоров’я переливається в них. То моя найбільша печаль.
    Бачу як прибувають їх сила і краса, але вони не помічають як убувають мої. Вони надто засліплені й щасливі повнотою свого здоров’я і розквіту.

    ЛЮБІТЬ ТРАВУ!

    Трава вчить як треба чіплятися за життя, пробиватися там, де, здавалося б неможливо пробитися, рости і жити за будь-яких умов.
    Будьмо, як трава.


    САМОТНІСТЬ

    Загублена в полях вишня говорить мені про бездонність самотности.
    Тут же в уяві зринає дивовижна картина Д.Шовдри, який умів так передати закинутість Божої істоти в цьому світі, як мало хто.

    3 Потій Іван – поет, автор кількох поетичних книг, один із організаторів „Галицько-Волинського братства”, заснованого 1989 року, живе і працює в м.Кременці на Тернопільщині.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Апокриф січня... « Голос із хорів»
    ЛІРИЧНИЙ ДЕННИК

    АПОКРИФ СІЧНЯ

    1
    Цей перший день нового року....
    Він завжди однаковий: тягучий, сірий, нецікавий. Передусім після безсонної чи рваної ночі заполонюють утома, якась незбагненна душевна пустеча. Разом з тим, десь у підсвідомости гніздиться очікування чогось нового. Ніби свято, бо ж перший день нового року, але насправді будень, і як наслідок, ні свято і не будень. Роздвоєння, непевність, невизначеність. Зависаєш між минулим і майбутнім. Закінчувати старе? Але все ніби закінчене. Починати нове? Недоречно, невчасно, нелогічно... і після важкої ночі важко.
    З часом все більше починаю ненавидіти цей перший день нового року.
    Мляві сніжинки, що тануть, ледь торкнувшись землі.
    Так і мої думки, бажання і поривання, не викристалізувавшись у щось стале, розвіюються.

    2
    Другий день Різдва. Свято Марії. І ми провідуємо з Галею трьох найближчих нам Марій, щоб привітати їх із святом. Коли пізнім вечором повертаємося додому з сумом думаю про те, що кожна з них Марій по-своєму глибоко нещасна, кожна несе свій трагічний хрест. Одна втратила сина і залишилася на схилі віку майже цілком самотньою, друга овдовіла після сорока п’яти, третя так і не вийшла заміж, посивіла у дівоцтві. Господи, чи є на світі щасливі Марії, чи є десь рай без пекла?
    Чи може, ми уже так створені, що коли бачимо трагічне, то весь світ постає у чорних фарбах і нічого світлого помітити не можемо?


    ГОЛОС ІЗ ХОРІВ
    1
    На третій день Різдвяних свят ударили морози, ще зночі знялася шарга, і Воскресенська церква була напівпорожня. У притворі гуляли різкі протяги, мене лихоманило, підступала якась недобра чіпка недуга і я вирішив попроситися на хори.
    –Проходь, а я зараз, – сказав знайомий семінарист і подався кудись углиб храму, мабуть, у захристію.
    Я прочинив масивні дубові двері й став підніматися вгору крутими, звивистими сходами, висіченими з білого каменю, вихід був сутеневий, надто вузький (камінні стіни давили), одгонило вологістю старовинного замку і все це ніби відкидало мене у хтозна яку минувшину.
    Жодні звуки сюди не долітали – ні з притвору, ні з хорів – і в цій нерозтлінній тиші помирали навіть мої власні кроки, бо ступав з незвички обережно і скрадьцем. Чомусь мені той серпантин сходів і та хода видалися безконечними (хоча, Господи, скільки тої дороги з притвору на хори), чи не тому, що у замкнутому просторі одразу ж утрачається відчуття часу і реальності. Нарешті в напівтемряві почулися тихі, ніби бозна з якої далечі перші визвуки, і я побачив у стіні глибоку нішу та двері. Але поторгавши ручку, зрозумів, що то якийсь прикомірок, і треба спинатися далі.
    У ту мить мені здалося, що я просто пішов не тими сходами, чи заблукав у якомусь містичному лабіринті, який веде в занебесся. Було водночас і дивно, і жаско. Але тепер з кожним кроком ангельські співи наростали, ставали яснішими і чіткішими, й нарешті я угледів дощані двері, за якими мені відкрилися хори. Сподівався побачити вузьку темняву закутину-келійку і якийсь десяток семінаристів, як на старовинній ліногравюрі з древньоруської хрестоматії, що з дитинства закарбувалася в пам’яті, але переді мною, ніби на широкому і світлому кону, розгорнулося величне дійство.
    Десь зо два десятки хористів – ставних чоловіків і молодих красивих жінок – вивишалися над пюпітрами і виводили „Алілуя”, і стільки ж людей снувалися у них за плечима. Кожен з них ніби мав якусь функцію, як за лаштунками театру: хто чекав свого виходу, хто гортав пісенник, хто „Божественну Літургію Івана Золотоуста”, хто тихцем у темному закапелку гугонив якийсь акафіст, а інші просто тинялися сюди-туди чи сиділи на широких лавах, розставлених попід стінами. Один кремезний чолов’яга рився у шафі з паперами і дзвенів в’язкою ключів, інший – мабуть, якийсь церковний чин,¬ такий же вугластий крем’ях з хмарним лицем Саваофа обшастував усіх гострим і чіпким поглядом. Він був певен своєї влади і значущості. Коли наші погляди зустрілися, мій якось одразу потах.
    Увесь цей рух і спів були сповнені внутрішнього драматизму і одразу ж захопили мене. Тут народжувалося таїнство Божественної Літургії й разом з тим діялося щось окремішне, суєтне.
    Зосереджені й натхненні співаки з гарними відкритими і ублаготвореними лицями, красива жінка-диригент з легкими і пружними, як лебедині крила, руками, різко контрастували з рештою мирської публіки.
    Чи то мені тільки так видавалося?
    Чи не хотів я побачити тільки янголів і херувимів та почути їх засвітні голоси?
    Майже нікого з тих людей я не знав – хіба що двох-трьох: жінку знайомого поета, артистку місцевого драмтеатру, студента музпеду...
    Та ще Равлюка!
    Він цікавив мене найдужче.
    Я побачив його на лавці у темнавій закутині з відстороненим і, здавалося, закам’янілим лицем. Він нажидав свою хвилю, йому належало відспівати „Символ віри”.
    Коли я вперше – кілька років тому – побачив його, то не повірив, що це той самий неоковирний, з масивним і грубим обличчям каменотеса чи м’ясника чоловік, який виводить такі божественні солоспіви.
    І тепер, коли прийшла пора стати за пюпітр, він якось одразу перевтілився, швидко і різко підвівся з місця, розімнув кряжисті плечі, вирівнявся і тут же витягнувся весь, закинув голову назад і видихнув з потужним потоком повітря перші звуки. Неймовірно густі, сильні, діткливі. На хорах запахло ладаном і миррою. Тоді ж одразу всі завмерли, припинився найменший рух, і хористи упивалися тим співом, бо відчували, що то розмова з Вседержителем. Його тіло ніби залишилося десь за межею голосу і видавалося несуттєвим і майже зайвим додатком до нього.
    Равлюк співав з відстороненим і хмільним прижмурцем очей, самозаглиблений і одухотворений, нікого й нічого не бачив навколо себе. Все було ніби природно і легко, але я відчував, що цей пеан – то його тяжка, хоч і улюблена, труждина, бо в голос переливається кожна клітинка і кожна клітинка тяжко працює.
    Потім ще довго під куполом храму, що вигравав світлою озолочою, відлунював мені той чистий і тужавий голос, даруючи відчуття польоту.
    І якось по-особливому відкрилися чудесні розписи купола, що тепер були майже на віддалі простягнутої руки.
    Я знав, що колись, як моя душа буде прощатися з тим земним світом, то прилетить і сюди, щоб іще раз звідати ту безмірну радість і спити відлітний спів хору, яким живилося моє хворе живе серце цієї Різдвяної суботи.

    2
    Хто у церкві зі мною, той брат мій. Тільки з тим мені добре й хочеться тулити до серця. А поза церквою дружби для мене вже немає і бути не може. Є приятелі, знайомі, що вхожі в мій дім, але вони, як тіні проминущі в моєму житті.

    3
    Здається, ніколи не проходила поза моєю увагою творчість Г.Квітки-Основ’яненка, другого після Григорія Сковороди великого „євангеліста”, глибоко релігійного письменника. Не менш уважно приглядаюся і до стилю життя самого автора „Марусі”. Адже мистецтво жити завжди цінувалося набагато вище, ніж мистецтво творити. Навіть більше: було важливо, як живеш, а не як пишеш. До того ж, друге неодмінно випливало з першого, а не навпаки.
    Через усе життя Г.Квітка-Основ’яненко проніс любов до молитви, знання церковних книг, релігійного обряду. Біографи оповідають, що він любив читати на крилосі, дириґувати церковним хором, розмовляти з церковно¬служителями. До смерти у своїй кімнаті тримав аналой (тетрапод) з молитовником і світив лампадку перед іконами. Але поза тим вів життя цілком світське, був членом танцювального клубу, директором театру, віддавався справам освітнім і просвітнім. А отже – милуватися церковними обрядами, співами і дзвонами так, як милуються весіллям, купальськими іграми, веснянками тощо. В цьому було щось епікурейське, але таке, що, за переконанням поета, не суперечило християнській моралі й чистоті душі.

    4
    Біль перевіряє силу віри. Якщо віриш, то який би не був біль, знесеш мовчки, бо маєш певність – Бог усе знає, він чує тебе, посилає це випробування, як покуту і розплату.
    Коли віра квола – починаєш скаржитися, нарікати, квилити...
    Хоч а я не знаю до кінця, чи можна великі страждання знести мовчки. Страждання теж не мають меж, але має їх людська виносливість. Є муки понад людські сили, вони врешті-решт виривають у людини саме життя...

    5
    Хто вище стоїть перед лицем Вседержителя – начитаний інтелектуал, мудрий логік, який не може вірити у Творця і стати на коліна, бо цей світ, на його переконання, підпорядкований сліпим законам абсурду і для якого „цілковитий брак логіки у християнстві залишається єдиною можливою логікою віри”, чи та цілком самотня і хвора стара жінка, яка втратила у цьому світі все, але не втратила віри і не зреклася благодаті молитви?

    6
    Коли через рік я піднявся з притвору на хори, то це можна порівняти тільки з тим, що пішов по воді чи опинився на небі. Літургія постала в усій своїй божественній красі та величі. Я ніби опинився в епіцентрі її народження, у тайні тайн і розчинився у тих голосах...

    7
    Сумніви постійно роздирають мене, і це моя найбільша мука. Вважав, що, така шалена амплітуда хитань тільки у мене, провалювався у відчай, тримався з останніх сил. Але ось читаю в Блеза Паскаля: „Заперечувати, вірити і всьому сумніватися – це для людини те саме, що біг для коня”. А в Чеслова Мілоша: „Я був людиною глибоко віруючою. Я був людиною невіруючою. Ця суперечність така велика, що невідомо, як з нею жити”.

    8
    Не відаю, як там на Небі й ніхто не знає. Питання, що таке Космічний Розум, яка ієрархія у тих вимірах було і буде для нас відкритим. Але я певен, що релігія для нас найкращий і найкоротший шлях для входження у вищий горний світ. І не треба шукати інших доріг та стежок, бо нічого кращого за той, що запропонований Творцем, не знайти. Атеїзм, сумніви і все інше заводять на манівці.

    9
    Коли людина робить добро, то майже завжди натикається на перешкоди і труднощі, а коли зло – все іде гладко і легко.
    Це особливо відчувається у письменстві.
    Книги обезлюднюючі й темні народжуються швидко і безболісно, розходяться великими тиражами, тут же перекладаються на інші мови, приносять авторам премії і визнання, а книги світлі, божі, покликані допомогти одрятувати душу, народжуються в муках і в муках пробиваються до читача.
    Кого сьогодні читає масовий читач Росії? Демонічного Сорокіна, циніка Пелєвіна.
    А світ? Мішеля Уельбека.

    10
    Що таке пекло? Що таке кара до сьомого коліна?
    Це коли батько чи мати бачать з неба як страждають діти й онуки за їхні гріхи, а допомогти не можуть і змінити щось не всилі.

    11
    Приймаючи Христа, обираю шлях до вічности через страждання.

    12
    Іноді на хорах появляються діти, і тоді обличчя у всіх ніби засвічуються, настрій стає більш піднесений і радісний. Приємно спостерігати як розпрозорюються жіночі обличчя, коли вони дивляться на дітей, що пурхають, як янголята. Здається, вони бачать крила за їх плечиками і чують їхній пошум.

    13
    Стежити за тим, як Равлюк підходить до пюпітра і готується до співу, цікаво і хвилююче. Відчуваєш душею: відбувається щось справді таємниче, незвичне і велике.
    Спершу здається, що вже ніколи цей грубий, трохи неоковирний чоловік, не видобуде з грудей щось божественне, зате потім більше подивування і захоплення.
    Він співає не лише горлом, легенями і губами, а й усім тілом, а найбільше руками і кінчиками пальців, – і важка, вуглувата статура враз стає легкою і невагомою.
    Таїна народження гімну на славу Господню.
    Диво, що називається талантом.
    Мабуть, так упивався співом і отруювався своїм голосом Розумовський.
    І Мазепа.
    І Сковорода.

    14
    Так складалося у моєму житті, що майже усі, хто колись мене глибоко ранив, принижував чи обкрадав, потім потрапляли у якусь залежність од мене. Якщо не вони, то їх діти чи навіть онуки. Така ось закономірність.
    Одна жінка за брєжнівщини подала на нас у суд за те, що ми засіяли свій клаптик городу колгоспним ячменем, і ось через кілька років її син стає моїм студентом, має скласти залік та іспит.
    Мені тепло від думки, що я не помстився на тому хлопцеві, навпаки – поставився до нього так прихильно, що він навіть попросив мене стати керівником його дипломної роботи.
    Мені не треба було силувати себе, переборювати, це майже нічого не коштувало мені. А отже, заслуга в цьому, очевидно, не моя, чи точніше – не тільки моя, а Того, Хто наділяє людей душевними якостями.
    Знаючи це, я готовий також пробачити тому, хто злом відповідає на зло і навіть тому, хто кривдою „віддячує” за добро, бо в цьому, отже, провина не тільки його.

    15
    Літургія з хорів.
    Погляд згори.
    Душа під куполами церкви, розмальованої дивовижним пензлем А. Жураківського.
    Разом з янголами.
    Але саднить думка: може треба слухати Літургію не над людьми, а глибоко внизу, в печері, в яскині?
    Ні, Літургія має підносити душу до небес.
    Це моє вознесіння, відчуття неба і польоту.
    Доки лунає цей божественний спів.

    16
    Можливо, я помиляюся.
    Так, я часто помиляюся.
    Але я помиляюся у вірі, а не в безвір’ї.

    17
    Моя віра – це моя надія. І любов.

    18
    Не завжди можу вистояти у правді, але мені завжди хочеться допомогти тому, хто на це спроможний.

    19
    Сьогодні не знаю, як міг думати, що цей світ не має свого Творця, що усі земні дива створені не космічним розумом, а шляхом еволюції, та ще й твердо стояти на тому. Що таке після цього людський інтелект, якщо так легко він одурманюється, зомбується?
    Хіба не досить одного погляду на дерево чи квітку, щоб збагнути – таке диво може витворити тільки організований розум у Вищій космічній лабораторії?
    Але ж дивився, любувався, захоплювався – і не усвідомлював...

    20
    Це не од людини залежить, скільки в неї „неба” і скільки „землі”.
    Тобто, не тільки від людини.
    Це дається Вищою Силою.
    Наївно докоряти селянинові, що він надто заземлений і підносити монаха, що він обрав схиму. Потяг до того чи іншого закладений від народження.
    Мабуть, найкраще, коли „небо” і „земля” гармонійно зрівноважені у душі. Але так думаю я, бо легко злітаю в небо, коли пишу, а при тому не втрачаю міцного грунту під ногами.
    –Твоє нещастя в тому, що ти не став монахом, – каже Люда Литвинчук .
    А я знаю: ось коли б став монахом, тоді й почалося б моє найбільше нещастя, тоді й наробив би більше гріхів.
    Я не створений для келії, до цього мені ще рости і рости, а тим часом я маю написати сто своїх томів. Може, вони стануть тими сходинками, якими маю піднятися хоч трохи вище до неба?

    21
    Чи хвороба – наслідок якогось гріха і наші страждання – вислід моральних падінь і злочинів?
    Так, я приймаю цей постулат.
    Але тут ще не вся правда. Людина розплачується не тільки за свої прогріхи і провини, а й за важкі гріхи своїх предків. Щось тягнеться за нами, а щось і за нашим родом. Якби це було не так, то не народжувалися б каліки і хворі.
    Але і тут ще не вся правда. Таємниця залишається таємницею, непізнане непізнаним. Ніщо не суджено розгадати до кінця. Свою тайну Господь закрив на сотні замків.
    Одне маємо усвідомлювати чітко і одного дотримуватися непорушно: жити так, як заповіджено Христом, не примножуючи гріха, а спокутуючи його, щоб не приректи на ще більші страждання себе і своїх нащадків.

    22
    –Ти маєш усі підстави бути найщасливішою людиною у світі, – каже Люда Литвинчук.
    Це так і не так. Бо кожен в душі носить рай і пекло. І як більшість людей, я їм свій янгольський і слізний хліб.

    23
    У пізнанні себе пройшов складним і суперечливим шляхом – від глухої ненависти до любови.
    У мене тут не було ні вчителів, ні взірців для наслідування, я ішов наосліп, інтуїтивно.
    Тепер, озираючись назад, бачу, що то був правильний і добрий шлях, тож почуваюся майже щасливим. Більшість людей, на жаль, проходять у зворотньому напрямку – від любови до ненависти. А в старості вийти з цього глухого кута вже немає сили.
    „Я пишу до вас, як до розумних людей, здатних пізнати себе. Адже той, хто знає себе, знає Бога...
    Той, хто знає себе, знає всіх.
    І той, хто може любити себе, любить всіх”, – пише Антоній Великий.

    24
    Життя людини, світу і людства – таємниця. Суцільною тайною оповите майбутнє, непізнаним до кінця залишається минуле, і нічого пізнати до кінця неможливо. Можна тільки здогадуватися, висувати якісь гіперболи, припущення, фантазувати. Людство прогресує в пізнанні тайн світу, але це рух черепахи. Таємниця залишається таємницею і для мене ім’я її – Бог.

    25
    У любови – як в озонному шарі.
    Хочеш жити – люби.
    Хочеш осягнути вічне життя – люби.
    Хочеш бути щасливим – люби.
    Люби і все інше дасться тобі.

    26
    Коли мені особливо важко і я починаю молитися, заплющивши очі, то завжди відчуваю поруч майже фізичну присутність тих людей, що моляться за мене... Вони створюють навколо своєрідне енергетичне силове поле, і до мене повертається спокій та умиротворення, знаю, уже нічого поганого зі мною трапитися не може...
    Цих людей небагато – мама, Галя, Люда Литвинчук, баба Марія, отець Михайло Бедрій, можливо, дехто з студентів, – але це ті, з ким моя душа не розминеться й у вічности.

    27
    Упізнавати Бога в його творіннях треба і можна. Милуючись пейзажем, деревом чи окремим листочком, мимохідь думаю про те, що до них торкалася рука Всевишнього. Але одного споглядання і подивування мало, щоб осягнути образ Господа. Адже хіба може зрозуміти і уявити собі людину якась нижча істота, вивчаючи її, скажімо, з мотора машини чи будинка, хоч у них людина, може, вклала найбільше своєї снаги, розуму і любови? Хіба можна вималювати собі образ людини за тими речами, що її оточують? Частково так, але ж не в посутньому.

    28
    День за днем іде на дрібниці, витрачається марно, якщо не брати до уваги того неспинного плину думок, тої безперервної “молотьби”, що відбувається в мозку (хоча який в тім сенс не нам знати). Одна суєта. Спохватишся: Господи! Заглянеш у дзеркало – які жахливі сліди залишає час на обличчі. Але на це нема жодної ради. Часу не зупиниш – ні благаннями, ні роботою. Ну напишеш щось значуще – то й що?! Хто може передбачити, яка доля узагалі чекає книжку? Добре про це в мемуарах Ю.Шевельова.
    Приходить час перейматися одним – душею. І вище прагнення здобути вічність – нема і не може бути для людини.


    CIVIS ROMANUS SUM

    „У мене за стіл сідає десять людей, – з прислугою. І всі живуть моєю працею”, – записав з утіхою В.Розанов в „Усамітненому”.
    Ніколи над тим особливо не замислювався, але часто теж кажу собі: ”civis romanus sum” .
    Минулого року в нашому будинку переночовувало понад сто письменників, художників, науковців... не кажучи вже ближчих чи дальших родичів. І багато „біля моєї праці знайшли місце в світі”.


    СИМФОНІЯ БОЛОТА

    Довго знеосмілювався повторити взимку свою навколоболотяну мандрівку, щоб здійснити давнє зманливе бажання, але нарешті-таки зважився. Для цього вибрав собі майже безвітряний, морозний та сонячний поранок.
    Коли здалеку підходиш до цих розірваних снігами болотяних острівців, то, здається, що вони розмальовані лише у два кольори – білий і чорний. Здається також, що там нічого цікавого бути не може: стоять, заметені снігами, кущаки, дерева та очерет – і все. Але то тільки здалеку. Зблизька все по-іншому.
    Я уже знаю, що пройти доведеться не менше семи кілометрів, але та дорога починається для мене, як пісня: сніг, скутий морозом, не проламується під ногами, і я собі весело ковзаю по ньому... Сухий здурілий очерет похитується п’яно і ніби перешіптується між собою.
    Дерева принишклі й насторожені, а може, просто дрімають.
    Навіть тепер, осередь зими, тут живуть птахи – ворони і горобці, – а може тільки підночовують, бо що тут спожиткувати?
    Здалеку помітив сороку, що причаїлася на грушці-дичці і спершу сторожко пасла мене очима, а потім заскреготала-залементувала і коли я підійшов зовсім близько – вмигока зникла у хащах верболозу. А за нею, ніби піддражнюючи, подалися удогонь безтурботні й нешпетні горобці.
    Од голих дерев відгонить сумом.
    Хтось сказав: упокоєні скелети зимових дерев.
    Ні. Дерева взимку особливі. І кожне з них має свій настрій, свій дух, що тут, в облозі засніжених улоговин відчувається особливо гостро. Постоїш біля якогось дерева і ніби з близькою людиною погомониш, хоч і без слів.
    Шиширхає під ногами замерзлий сухий очерет, зотрухлі водорості, надламана осока-різуха.
    Десь сплять тут, як ведмежата у берлозі, мавки і потерчата, водяник і той, що греблі рве... Тут оживає казка.
    Далі вивишаються дикі груші й алича.
    Один острівець вражає по-особливому – оточений молодими вербичками, здалеку нагадує застиглу карусель. Весною він оживе. Чому ж не звернув на нього уваги влітку? Мабуть тому, що зелені розбуялі верби перетворилися в суцільну гущавину, а тепер, безлисті і оголені, нагадують подруг, що взялися за руки і створили коло.
    Проходжу ще кілька кілометрів. Самотній ворон на кощавому дереві любомирно стежить за мною у півока.
    Несподівано піднімається низовий холодний вітер, і погода починає мінятися. Блідне сонце в опалових небесах. Іти стає важче, ноги частіше провалюються в сніг, мушу зупинитися, щоб припочити.
    Ген удалині марчіють три людські силуети – мабуть, мисливці. І справді, згодом два глухих постріли долітають з далини. Але тут вони нікого не сполохують, бо нагадують тріск сухих гілок.
    Де-не-де трапляються обчерчені стовбури дерев – значить зайці також никають тут.
    Обминаю ще одну влоговину і наближаюся до найбільшого в тих місцях пагорба – Говди. Навіть у снігах він не втрачає свого особливого чару і таємничості. На камінному хресті гордо возсідає яструб, що від людей воліє триматися поодаль. Навіть на поштивій віддалі я розрізняю відтінки на його самшитовому пір’ї, бачу пильні сторожкі очі й відчуваю, який це гордий і гарний птах. Здається, під його гострими очима все затаюється і нишкне, як під поглядом орла.
    Трюхикаюся далі, добре набивши ноги. Все рідше трапляються тернаві кущаки і темні корняки, опалий хмизняк.
    За одним з поворотів виринає невелике плесся, що зблискує, як дзеркало. Підходжу ближче і присідаю навпочіпки. Під кригою видно жмутики замерзлої зеленої трави. Де-не-де нуриться вода. Гарно. Навколо плеса грушки-дички, алича і бересток, якого не помітив улітку.
    Далекі пливкі краєвиди такі рідні й милі душі, що не сказати. Тепло, що іде від них до серця, може дати одна лишень батьківщина.
    Трохи передихнувши, повертаюся назад, щоб завершити уже іншим берегом свою мандрівку.


    РУХ КНИГИ

    1
    У більшості книголюбів бібліотеки систематизовані й каталогізовані, де кожен томик має своє місце.
    У мене по-іншому.
    Моя книгозбірня – як жива ріка, що перебуває у невпинному русі, який, сподіваюся, триватиме доти, доки я живу.
    Не кажу, що це добре і прийнятне для всіх, але по-іншому не можу уявити собі робочу бібліотеку.
    Цей рух книг наповнює моє життя особливим змістом, мені приємно спостерігати за ним, бачити не мертву статику, а життєдайну динаміку. Коли думаю, що саме я запустив цей величезний механізм, який налічує понад п’ять тисяч книг і ця кількість щоденно збільшується, моє серце наповнюється тривкою радістю і гордістю.
    Бо рух – це життя.
    Книжки потрапляють до мене різними шляхами: одні з книгарні чи прямо з друкарні, другі через пошту, треті завдяки друзям і знайомим.
    І саме тоді, коли книжка опиняється в моїх руках, починається те, для чого вона створена – її головний рух.
    Спершу кілька днів вона мандрує у межах спальні – з письмового стола, за яким я зазвичай працюю, до нічного столика біля ліжка. Чим цікавіша книжка, тим повільніше і довше читаю її, розтягуючи задоволення, тим частіше беру в руки, а отже, вона знову і знову перекочовує з одного місця на інше.
    Добрі книги затримуються в спальні на кілька днів, іноді на кілька тижнів, а в рідких випадках навіть місяців. Всеїдний читач знає, скільки тихої радости й невимовної насолоди може принеси уже одне шиширхання сторінок улюбленої книжки.
    Потім прочитаний томик перекочовує у робочу бібліотеку, і я вже рідше повертаюся до нього, та все ж повертаюся, вихоплюючи з туго спресованих стелажів, щоб перечитати якийсь фрагмент, показати знайомим чи виписати потрібну цитату. Робоча частина бібліотеки у кабінеті нараховує до п’ятсот томів, що потрібні мені для щоденної праці й мають бути наохваті. Але більшість з книг тут надовше не затримуються, окрім словників, деяких хрестоматійних і наукових видань та улюблених щоденників і мемуарів.
    До книжки, що припала до душі і стала подією в житті, рука тягнеться ніби мимохідь. Буває, хочеться знічев’я доторкнутися до неї, провести пальцями по корінцеві, потримати якийсь час в руках і помилуватися, подумки повертаючись у стихію улюблених подій і відчуттів. Приходить час, коли на корінці нової книги зупиняється тільки погляд. Мандрувати очима по силуетах улюблених книг – одна з найприємніших мандрівок, які я знаю.
    Але нові книги невблаганно витісняють старі, і вони робочої бібліотеки перекочовують в основну книгозбірню, що знаходиться у двох кімнатах – на першому і другому поверхах. Добірніші книги, незаперечна класика, улюблені видання, залишаються на другому поверсі, а менш цінні опиняються внизу. Абсолютно бездарна, графоманська, ширвжиткова лектура відлітає на горище. Я знаю, колись вона буде знищена, але в самого рука не піднімається.
    Звісно, головний рух книги невидимий, той, що відбувається у голові, у свідомости, в душі, – це, так би мовити, внутрішній рух книги. Але зовнішній не менш хвилюючий і важливий для мене, бо він тісно пов’язаний з внутрішнім рухом, залежний од нього, обумовлений ним, зрештою, один без одного вони, здається, існувати не можуть.

    2
    Коли зустріну хлопчика, що схилився над книжкою і нічого не бачить й не чує навколо себе, то враз така тепла хвиля заллє груди, ніби себе малого побачив.
    Я од книжки очей не відривав: одну прочитував до обіду, а другу – пополудні.
    І так роками. Десятиліттями.
    Але книги не відібрали в мене ні дитинства, ні отроцтва, ні юності. Навпаки: збагатили їх, зробили особливими і великими.
    І тепер мені хотілося б ніжно обняти кожного малого читальника і тихо сказати йому „Мій золотий хлопчику!”

    3
    Те, що читаю велику, можливо, вічну книгу мені сказав дощ, який почався ще зночі й замкнув мене в хаті до повного смерку, допоки я не перегорнув останню сторінку.
    То був „Писар Східних Воріт Притулку” Галини Пагутяк, роман, що переніс мене по сей бік неба і дощу.
    Роман-видіння. Роман-полусниво, нашептаний добрими янголами і непростими.
    Напередодні ми потратили з нею два дні на біганину, зустрічі й балачки – на суєту.
    Тепер намагаюся пригадати її обличчя і не можу, бо в тій летючій гонитві ніби розмилися і навіть стерлися його видимі риси і межі. Бачу тільки тихий і спонурений профіль фракійської рабині, стрепехато-патлате і сколошкане русяве волосся, видовжене петриківськими вітрами до неймовірних розмірів, а ще звільглий і присмучений погляд зглибочілих очей, що обдає незвідимою тугою або ятристим вогнем, прозраджуючи нетутешню силу. Ніби зійшла з картин Мервіна Піка.
    Вона вся у тих світах, од яких мені хочеться заслонитися і одгородитися видимою красою землі.
    Я відчуваю яка вона стомлена ув’ядаючим життям, зчавлена болем і самотиною, з якими оббулася і звиклася, заховавшись наскільки це мислимо у безчільну байдужість та філософський спокій.
    А може, це тільки моя омана і за видимою недоладністю ховається ранима, зневрочена, але не знепевнена, не зламаносердна, не мрява і не зневолена світом душа?
    Бо ж у рідкісні хвилини вона стає враз такою ятристо-занозистою і сильною, що, здається, спроможна скинути зриму незугарність тіла, як жаба-царівна, і здивувати-зачарувати острашливою красою і немислимою гостротою мислі.

    ХУТОРИ

    1
    Понад усе на світі люблю хутори, і ніщо так не прискорює моє серцебиття, як далекий силует хутора на обрії, загублений в обширах безмежних полів. Коли, мандруючи, побачу такий хутір, то не можу проїхати мимо. Тоді в моїй уяві зринають тіні тих людей, що його заклали і успадкували, що провели тут земне життя з усіма його драмами, проблемами, але й умиротвореним щастям. Ніби хтось засвічує слайди перед внутрішнім зором моєї свідомости.
    Якщо було попереднє життя, то я, безперечно, щонайменше одне з них провів хуторянином, бо ж звідки ця любов до усамітненого, млявого і тихоплинного існування? І нині хотів би завершити своє життя на хуторі, як великий Куліш чи Гюнтер Грас.
    Скільки творчої радости мені подарували мені ті книги, що розповідають про хутірське життя: „Діти Чумацького шляху” Докії Гуменної, „Новели нашого хутора” Андрія Кондратюка...
    Пасе старий дід-хуторянин корову і співає Літургію. Для кого? Для птиць і дерев, для корови і бджіл, для незримих янголів у небесах і власної душі.

    2
    У світлі скупого призахідного сонця відкриваються такі вабливі краєвиди, що ними наповнюється вся душа і ти ніби розчиняєшся у просторі. Ген удалині – хутори, розкидані в широких полях. Сади прозорі перед входженням у зиму, і такі ж голомозі тополі означують дороги. Ідеш їм назустріч і в уяві вимальовуються ті драми, що пережили люди на тих хуторах. Людське життя без драм і трагедій не буває.
    Я ніколи не бродив тими полями і нікого не знаю, але чомусь здається, що зустріну знайомі обличчя і всі людські долі постають перед внутрішнім зором, як не екрані. Навіть більше – в уяві миготить минуле цього краю аж до княжих часів.
    Там, за пагорбами – Теребовля.


    ЧУЖА КРАСА

    1
    Світ сповнений чудес природи, і це особливо подивовує весною, коли земля і дерева починають одіватися в зелені шати. На кожному кроці відкриваються такі запаморочливі краєвиди, що не сказати. Але ловлю себе на думці, що з роками по-справжному мене можуть хвилювати і захопити лише рідні пейзажі. Я бачу їх найчастіше, але ніколи не перестаю милуватися і відкривати щось нове. Чужа краса буває велична, розкішна, навіть ошелешуюча, але це все-таки чужа краса. В душі вона не спроможна підняти теплої невимовної хвилі.
    Це стосується і жіночої краси: можу милуватися, захоплюватися, цінувати, навіть поклонятися, але не любити всім серцем і душею, як люблю Галю.

    2
    У Грицівцях усе хвилює мене, тут ніби загострюються мої відчуття, глибшають зір і слух. Тут все по-іншому, навіть добре знані й начебто звичні речі: політ птахів і їхні гнізда на голих деревах, хмари над дахами будинків, крик півня і дитячі голоси над річкою.
    Це батьківщина.

    3
    Часто ловлю себе на думці, що мене найбільше цікавить те, що відбувається у моєму рідному селі, а те, що в ближніх селах – хвилює менше, а в дальніх – і поготів. Й описувати ті події хочеться менше. Це називається відчуттям батьківщини. Я давно зрозумів, що так, як хвилюють рідні краєвиди, не можуть хвилювати жодні інші, навіть якщо вони більш вражаючі й живописніші.
    Рідні люди, рідне село, рідні пейзажі – ось те, що тулиш до серця і що наповнює цей денник.... Але чи може це бути цікавим для інших?


    МИСТЕЦТВО ЖИТИ

    Вчитися треба у природи.
    Хіба мета ріки доплисти до моря, де вона загубиться і зникне?
    Її мета рух, бо тільки в русі життя прекрасне, хоч вона знає, що цей рух веде до загибелі.

    1 Литвинчук Людмила – поетеса, живе і працює у с.Маренин, Березнівського р-ну на Рівненщині.

    2 Я – римський громадянин.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Голос із хорів


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. ЕСТЕТИЧНЕ ОДКРОВЕННЯ МИХАЙЛА НИКОЛАЙЧУКА
    ЕСТЕТИЧНЕ ОДКРОВЕННЯ МИХАЙЛА НИКОЛАЙЧУКА
    або
    СИНТЕЗ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

    «Душа кривавиться корогвою..»
    Валерій Ілля

    Михайло Николайчук – художник, який бачить світ по-своєму, і вже тому до нього тулиться епітет – «справжній». Але мало бачити навколишнє так, як ніхто інший, і недостатньо знати, що він переломлюється в твоїй душі наскрізь оригінально, як досі ще ніколи не переломлювався й ніколи більше не переломиться, скільки Божого світу, треба ще й вміти передати цю інакшість на полотні чи папері. А між «знати» і «могти» лежить прірва, яку подолати спроможний тільки талановитий митець. М.Николайчук її подолав, про що свідчать його дивовижні картини.
    Стиль художника не сплутаєш з жодним іншим, існуючим в українському та й світовому мистецькому просторі, він наскрізь самобутній. Не знаю як важко він ішов до нього, далося йому це одразу чи після неймовірних зусиль і затрат енергії, але точно знаю – спершу відбулося (повинно було відбутися!) щось справді неодмінне і велике, те, що я називаю становленням душі. Порожня, невибілена і невиболіла душа такого не створить, бо найбільше, на що вона спроможна – копіювати видимий світ, зображуючи лубочні ставочки хатки і дерева. Душа, яка стала на вищий щабель духовного становлення, наслідує Бога, але не копіює Його.
    Не знаю про Михайла Николайчука майже нічого, ми ледь-ледь знайомі, але разом з тим я знаю про нього дуже багато, бо про внутрішній світ митця мені говорять його полотна. І я знаю, точніше, відчуваю головне – він високодуховна і глибоко релігійна людина, яка має в серці те, що не вмирає. Знаю також, що Бог його любить. Але хай не заздрять ті, хто такої благодаті не звідав і не заслужив, бо кого любить Господь, в того не буває легкого життя. На нього незримим хрестом лягає важка труждина, невситима потреба пошуків і борінь.
    Кількість зробленого Михайлом Николайчуком вражає, але не тільки кількість, а й якість. Здається, у нього немає випадкових і посередніх робіт, а якщо є, він нікому не показує їх. Світ на його картинах завжди несподіваний, незвичний і напружений. У ньому багато болю, багато страждань, про що говорять уже самі назви полотен – «Катерина», «Зона. Чорнобиль», «Біль», «Реквієм»… Під поглядом цих робіт важко, як під поглядом Вседержителя. Тут домінують похмурі й трагічні тони, тут все говорить нам про потребу хресної дороги, як єдиний дієвий засіб порятунку душі. Відповіді на питання, чому саме так, чому таким важким перстом цей світ позначив Творець, я не знаходжу, але це, мабуть, і не є завданням митця. Він тільки констатує, тільки запитує. А ще проникає в глибини людського єства, розкриває його, чітко констатуючи, що людська душа – частка вселенської …
    Є в Михайла Николайчука і роботи іншого плану, в яких багато тепла, світла й барв: «Жінки», «Новий день», «Зустріч», «Мрія», «Весна», «Стихія», «Розмова з птахами», «Муза», «Світлий горизонт», «Пейзаж», «Колискова».. Тут палітра ніби висвічується з середини, колір стає інтенсивним і експресивним, часто простежується градація однієї барви, як от в мінливо-зеленому диптиху «Весна».
    Митець вміє змістити часові пласти, зазирнути в минуле, показати як воно відлунює в нинішньому дні. Час у цих вібруючих і емоційних полотнах – категорія доволі умовна. Він є і ніби його немає. Як десь там, у позасвітті, він зупинився на нульовій позначці. Це дозволяє художникові виповісти невимовне, сказати не тільки про долю окремої людини, а й народу, нації, людства. Власне, людина і людство на полотнах Николайчука невіддільні, бо пов’язані спільними тривогами і болями, проблемами і долями.
    Людина, як символ закиненості в цьому світі й водночас як жива частка вселенського, постає то в образі маленького беззахисного хлопчика в радіаційних полях, то красивої жінки з досконалим, але тлінним тілом, що милує око й водночас рве серце, то розп’ятої вітрами на світовому розпутті Шевченкової Катерини, що от-от стане тополею. Ці образи настільки місткі, вражаючі й трагічні за внутрішньою сутністю, що невидимі силові поля в’яжуть їх з Абсолютом, омовлюють для нас Його велике мовчання.
    Окремої розмови заслуговує мазок Михайла Николайчука – енергійний, різкий, часто ніби звихрений, що передає різні стани його душі – то зболеної, то схвильованої, то обуреної, але незмінно спочутливої і відкритої.
    Відчувається, що його картини народжуються з великої тривоги (людина – це завжди тривога), непроминальної любові до цього строкатого і складного світу. Лінійний ритм його малюнків, розмаїття тонових градацій, складні жанрові композиції – все продиктоване станом душі, все пропущене через неї. Може скластися враження, що найголовніше для нього – формальні пошуки, щасливі композиційні знахідки, але це далеко не так. Найважливіше – це той внутрішній стан душі, що вони віддзеркалюють, та сила емоцій, без яких мистецтво німе і аморфне, як храм без душі.
    Експресія колірної стихії у М.Николайчука – це сила не просто потужна, а й заворожуюча, вона втягує в себе, як вир. Звісно, вона вимагає від глядача відповідної душевної налагодженості, потрібен час, аби увійти в неї і, мабуть, далеко не кожен спроможний побороти цей первинний опір. Але хто прийме її і пройметься шаленством кольорів, отримає незабутні естетичні відчуття, йому відкриється і таїна осягнення глибин праоснов, і пружна пластика форми, і трансформація духовних традицій, і головне – алегоричний та філософський зміст.
    Роботи М.Николайчука непрості для прочитання і вимагають певної інтелектуальної та емоційної напруги, вони розраховані на естетично підготовленого глядача. Автор не хоче опускатися до рівня пересічних поціновувачів ширвжиткових кічів, йому йдеться про те, щоб його глядач піднявся бодай на одну сходинку в духовному становленні, завдав собі праці й зусиль прочитати та розшифрувати його коди. Ці коди не такі складні й важкі, як, скажімо, в сюрреалістів чи постмодерністів, вони не заводять у звивисті лабіринти, в кінці яких годі шукати вогник. У Михайла Николайчука світло в кінці тунелю завжди горить і це світло – Боже. Іноді воно тоненьке, мов язичок мерехтливої свічечки, іноді сяйливе, як сніп сонця, іноді притишене і трішки лукаве, як палахкотливе око жінки.
    Художник не любить непрочитуваних алюзій, туманних алегорій, надто ускладених композиційних нашарувань. Але і без них обійтися не може. Бо як інакше на невеликому квадраті полотна стиснути і ущільнити віки, як змістити великі обшири, як передати власні боління і сумніви, чи розпач нації, що опинилася на грані радіаційної катастрофи?
    М.Николайчук залюблений у давнину, в праісторію, якою серйозно цікавиться і мудро прозирає третім оком митця-мага крізь піски і тумани віків. Цим він дуже близький до групи письменників «Основи», зокрема Валерія Іллі, Богдана Чепурна, Вадима Пепи, Сергія Плачинди, які роблять пером те, що художник пензлем, тобто намагаються привернути увагу культурного світу до нашої праісторії, відновити справедливість, викрити підступну змову істориків. Своєрідним епіграфом до цього циклу майстра можна було б поставити такі рядки Б.Чепурка:
    Смерки вимерли, пелазги відійшли,
    Етруски розчинились в латинянах.
    І я вже знав, що буду нещаслив,
    Якщо не віднайду їх слід поранний…
    Зацікавлення художника праісторичним минулим не дилетантське, він добре розуміє, що двадцятитисячна історія нашої рідної землі й культури – не міф, тут, на київському золотому щиті, в межиріччі великих рік, де утворився найкращий у світі чорнозем, завжди жили осілі хлібороби, боролися з кочівниками і плекали велику культуру. Своїм корінням живопис художника сягає саме тих незапам’ятних часів, але крона його розгалужується в річищі новітніх, наскрізь модерних течій. Ця оригінальна і органічна сув’язь давноминулого і надсучасного витворює синтез високого українського духу, стає справді неперебутнім мистецтвом, що заслуговує щирого пошанування і серйозного професійного аналізу.
    А ще картини митця дивовижно озвучені, в них чудесним чином колір зроджує звук і вони сприймаються як висока симфонія. Це звучання хвилююче, натхненне і урочисте. Полотна не багатьох художників зроджують таку високу і чисту музику. Ще, може, Марти Мельничук-Оббераух, Ігоря Дороша, пізнього Андрія Петрика, іноді Петра Короля.
    Вільний політ николайчукової фантазії незмінно підпорядковує собі глядача, бо його кольори ніби випромінюють глибокі й тонкі емоції. Художник зберігає внутрішню свободу в передачі кольорів, слухаючи при цьому диктат не розуму, а серця. І тому його картини – це не стільки мистецтво осмислення, як відчуття. Хоча розум і серце у Николайчука не чужі одне одному, а часто ідуть в парі.
    Творчість художника має міцну біблійну основу. Спаситель, пророки, апостоли, Діва Марія, інші євангельські персонажі не просто входять в коло його особливих зацікавлень, а стають основою високого культового поклоніння. До сакральної тематики він підходить з великою відповідальністю, добре усвідомлюючи, що мало знати Біблію, недостатньо жити в її світлі (хоча це й надзвичайно важливо), потрібне ще й вище осяяння, Божий знак. Вірю, що митець ніколи не береться за пензель, якщо не відчує внутрішнього поклику, вищої потреби душі. Про це говорять мені такі полотна як «Пророк», «Бо коли таке роблять зеленому дереву…» та інші, осяяні надчуттєвою літургійністю, що зроджує незабутній внутрішній трепет, змушує серце завмирати, а погляд губитися у невимовній вічності.
    М.Николайчук – митець глибоко національний і соціально заангажований. Це одначе не означає, що він одразу ж відгукується на всі кричущі проблеми політичного і суспільного життя, зовсім ні. Але все, що відбувається в нашій державі, йому не байдуже. Він не декларує своєї любові до України і нації, рідної мови і культури, ця любов – частка його єства і проявляє себе у кожній барві й лінії, що можуть бути як гротескними, так і сардонічними. Якщо ж тривога і біль стають майже нестерпними, тоді народжуються такі роботи як «Влада», «Хоругви», «Йдемо» чи «Зона ІІ. Чорнобиль», де крик набирає майже мунківського нестерпного звучання, особливо в останній картині. Має рацію Тамара Удіна, вважаючи, що так до Николайчука на Тернопільщині не малював ще ніхто.
    Однак, як вишуканий стиліст і експерементатор, художник найбільш яскраво і повно проявляє себе у картинах іншого плану, які можна означити як поетично-символічні. Найбільш показові з них – «Жінки», «Весна», «Колискова», де багато персоніфікованих образів і природа виражено олюднена. Вершинним твором цього своєрідного циклу, на мою думку, є полотно «Розмова з птахами», де зображуване переростає межі конкретного і набирає світоглядної позиції автора, для якого природа – частка живої душі. Розмовляти з птахами, деревами, вітром чи хмарами, для нього так само природно, як спілкуватися з найближчою людиною. Це більше розмова сердець, очей і рук, ніж губ.
    М.С.Николайчук залюблений в життя, хоча не вважає його легким, сюжети та ідеї для картин він черпає з усіх можливих джерел і непереступних тем, очевидно, для нього не існує, але при тому він завжди наснажує свої полотна високим духом любові, краси і внутрішньої чистоти. Його картини роблять нас світлішими, і кращими, закликають вивчати історію і праісторію, але при цьому не відставати від життя та його нових віянь.
    Петро Сорока,


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -